Механізм створення бізнесу - Підприємництво - Скачать бесплатно

Створення власної справи - це завжди величезний ризик і подо­лання опору, що неминуче виникає при народженні нового. Створю­ючи власну справу, потрібно знати, що це не тільки можливість (за сприятливих умов) користуватися благами, які пророкує це починан­ня, а й відповідальність за функціонування, розвиток, виживання її. Бізнесменом практично може бути будь-яка людина - інженер, еконо­міст, технік, медпрацівник, продавець, винахідник, службовець, робіт­ник, викладач, студент, домогосподарка, пенсіонер, школяр. Треба тільки визначити власні підприємницькі здібності та імовірні можливо­сті стати бізнесменом (дод. 1 і 2). Але залишитися бізнесменом зумі­ють лише ті, хто нестандартно мислить, має силу волі, цілеспрямова­ність, велику працездатність, націленість на пошук нового, тобто ті, які у підприємницькій діяльності вбачають зміст усього свого життя.

Ідея та види діяльності

Відкрити власну справу, організувати своє підприємство нелегко. Кожне таке рішення приймається виходячи із конкретної ситуації і то­му воно унікальне, але все ж в усіх подібних рішеннях є дещо спільне - вони передбачають відмову від способу життя, що склався, ні1 користь створення власної справи.

Рішення зайнятися бізнесом включає в себе такі моменти:

бажання створення власної справи, щоб стати господарем, неба­жання працювати на когось;

відмова від попередньої кар'єри і готовність змінити свій спосіб життя;

переконаність у тому, що власна справа - заняття престижне і до­стойне;

можливість створення власної справи (наявність коштів, умов);

упевненість у реальності створення такої справи за умови існу­вання необхідних зовнішніх і внутрішніх передумова.

Вихідною точкою, з якої починається власна справа, є ідея, закла­дена в її основу. Це може бути ідея нового продукту, який вироблятиме підприємство, що створюється; послуги, які воно надаватиме насе­ленню; механізм організації та управління виробництвом тощо. Така ідея може бути як власною (оригінальною, вперше народженою) і в цьому випадку підприємство створюється для її реалізації, так і запо­зиченою. В практиці бізнесу ідея виступає початковою точкою підпри­ємницької діяльності.

Джерел нових ідей безліч: це публікації офіційних органів влади, вчених, думка бізнесменів, відгуки споживачів, продукція, що випус­кається конкурентами, науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки тощо. Носієм нових ідей та механізмів їх реалізації виступає людина. Якщо вона хоче відкрити свою справу, дуже важливо, щоб ідея відповідала її здібностям, особистим ціннісним установкам.

Якщо ідею знайдено, починається процес вибору виду діяльності та проектування підприємства, причому види діяльності повинні спри­яти:

високому рівню рентабельності;

швидкості окупності проекту;

можливості продажу продукції в максимальному обсязі;

відносно прийнятним умовам матеріально-технічного забезпе­чення;

невисокому рівню капіталомісткості;

найменшому ризику;

мобільності (здатності до швидких змін);

підтримці з боку авторитетних органів (податкових, фінансових та ін.);

здібностям і можливостям підприємця і були прийнятними для нього.

Класифікація видів діяльності відображує різну сферу суспільного виробництва, в якій є можливість зайнятися бізнесом. Неспиняючись на кожному з них, зазначимо деякі види діяльності зі сфери вироб­ництва, послуг, ідей (інтелектуального бізнесу), комерційної і зовніш­ньоекономічної діяльності. При цьому слід пам'ятати, що вибір діяльності складний і важкий процес. З конгломерату видів діяльності ви­діляють у сфері:

виробництва - виробництво продукції виробничо-технічного при­значення, товарів народного споживання, продуктів харчування, буді­вельних матеріалів, різноманітного обладнання, електроприладів, ви­мірювальної техніки, вторинної переробки сировини, упаковки тощо;

послуг - громадське харчування, побутове обслуговування, тран­спортні, навчальні та лікувальні послуги, видовищно-розважальні за­ходи, комерційна демонстрація відео- і кінопрограм, комерційні зма­гання, організація та проведення виставок, ярмарків, конкурсів, аук­ціонів, туристичні, довідково-консультативні послуги, послуги з при­ватизації, при переході на нові форми власності, створенні підпри­ємств, фірм, агентські і аудиторські послуги, патентно-ліцензійні, тех­нічні, складські та ін.

Ідей (інтелектуального виробництва) - науково-дослідні розробки, винаходи, відкриття, „ноу-хау", технології, рецептури, комп'ютерні програми, матеріали, методичні, літературні, художні твори, комер­ційні ідеї, торговельні та комерційні таємниці, інноваційна діяльність, продаж авторського права та ін;

комерційної діяльності - роздрібна та оптова торгівля; створення профільних, універсальних, спеціалізованих магазинів, салонів, тор­гівля за зразками, купівля та продаж нерухомості; торгово-посеред­ницька, торгово-закупівельна, біржова діяльність, аукціонний продаж, організація торгових домів, торгівля на дому, створення комерційних банків, фінансових груп та ін.;

зовнішньоекономічної діяльності - науково-технічна та виробнича кооперація, створення представництв, філій, спільних підприємств, консалтингових, маркетингових, туристських служб, організація навчання, стажування фахівців, редакційно-видавнича, комерційна, експортно-імпортні, валютно-кредитні, посередницькі, лізингові опе­рації, виставки, огляди, конференції, тендери, промислові, науково-технічні, технологічні, економічні послуги та ін.

Практика індустріальне розвинених країн, де ринкова економіка є провідною, свідчить про те, що у сфері послуг зайнято до 75-80 % працездатного населення, тоді як у виробництві матеріальних благ - лише 20-25 % працездатних, тобто розгалуженість сфери послуг свідчить про якісні зміни в економіці. За деякими даними економічних джерел в Україні у сфері матеріального виробництва зайнято понад 87,5 % працездатних і лише 12,5 % працює у сфері послуг.

Ідея і вид діяльності взаємопов'язані між собою. Не можна вибрати вид діяльності без ідей, не знаючи яким бізнесом займатимешся. Ра­зом з тим вдало вибраний вид діяльності дає можливість реалізувати повною мірою ідею. У конкретній практиці чітко сформульована ідея виступає видом діяльності, тобто набуває власної форми реалізації. Проте знайти ідею і визначити вид діяльності - це ще не все, необхід­но підібрати форму організації та стадії функціонування підприємства (рис. 6), а для цього - вирішити такі завдання:

знайти свою „господарську нішу", тобто місце на ринку;

визначити час і регіон, де буде створене підприємство;

встановити спрямованість або спеціалізацію підприємства;

зафіксувати форму підприємництва (індивідуальну чи колективну);

поставити мету своєї діяльності та визначити способи її досягнен­ня, тобто відпрацювати стратегію і тактику бізнесу;

продіагностувати ресурсну, сировинну базу, дати їй експертну оцінку;

вибрати технологію виробництва;

провести аналіз і дати оцінку майбутнім споживачам і конкурен­там;

дослідити можливості вкладення грошей і одержання кредитів;

вивчити пільги, привілеї, обмеження, перешкоди;

розробити цінову політику на свій продукт або послугу;

сформулювати тип збутової поведінки;

налагодити рекламу.

Налогодити власну справу можна кількома шляхами:

організувати індивідуальне підприємство з правом юридичної осо­би або без такого права, зареєструвавшись як суб'єкт індивідуальної трудової діяльності;

створити приватне або сімейне підприємство;

стати засновником (учасником) повного, мішаного, з обмеженою відповідальністю акціонерного товариства;

купити існуюче підприємство (цей процес не набув у нашій країні ще значного поширення, проте з розвитком приватизації купівля під­приємств стане реальністю).

Проте, які б підприємства (фірми) не створювалися, процедури їх утворення в основному однакові для всіх.

Отже, проектуючи власне підприємство, вибравши вид діяльності, визначивши форму організації, ще раз добре поміркувавши, усе зва­живши і прийнявши остаточне рішення, можна переходити до наступ­ного етапу - розробки засновницьких документів.

Засновницькі документи та підготовка

До основних засновницьких документів, що підтверджують статус юридичних осіб, відносять статут та засновницький договір. Створен­ня малих підприємств, фірм, товариств, банків, фінансових груп, бірж, асоціацій, концернів, об'єднань, підприємств та інших підприємниць­ких структур без цих документів неможливе. Для тих, що створюва­тимуть індивідуальні, приватні фірми на правах малих підприємств з індивідуальною формою організації бізнесу необхідним документом є статут підприємства, для повного, командитного товариства з ко­лективною формою бізнесу - засновницький договір, а для акціонер­них, товариств з обмеженою, а також додатковою відповідальністю та різних об'єднань підприємств - необхідні обидва ці документи. Процедура та механізм їх організації мало чим відрізняються. Це зовсім не означає можливості та доцільності укладання учасниками бізнесу, що грунтується на колективній власності, статуту або засновницького договору в тих випадках, коли один із документів не є обов'язковим.

Оскільки статут і засновницький договір підприємств, фірм мають самостійне значення та однакову юридичну силу, їх слід затверджу­вати і змінювати в тому самому порядку. Вони не повинні текстуаль­не дублювати один одного, хоча найбільш принципові положення слід формулювати ідентично. Це стосується, зокрема, найменування під­приємства (фірми) та його місцезнаходження; обсягу статутного фон­ду; розміру і вкладу кожного учасника; порядку і строків внесення вкладів; розподілу прибутку; формування і повноваження органів уп­равління; умов ліквідації. При суперечливості формулювань перевагу слід віддавати положенням засновницького договору, зареєстрова­ного нарівні зі статутом.

Чинне законодавство не містить спеціальних вимог щодо розмежу­вання змісту засновницького договору та статуту. Разом з тим у За­коні України „Про підприємства в Україні" визначено обов'язкові оз­наки статуту кожного підприємства. Це визначення у статуті власни­ка і назви підприємства; його місцезнаходження; предмету і цілей діяльності; органів управління, порядку їх формування і компетенції; повноважень трудового колективу і його виборних органів; органу, що має право представляти інтереси трудового колективу; порядку утворення майна підприємства; умов реорганізації і ліквідації під­приємства Звідси зрозуміло, що докладна фіксація зазначених поло­жень - прерогатива статуту. Вони можуть, звичайно, бути і в тексті засновницького договору, але лише у загальній формі. Це загальні положення, що входять до статуту всіх підприємницьких структур. Разом з тим окремі положення до статуту додають при організації комерційних банків (ст. 23 Закону України „Про банки і банківську діяльність"), фондової біржі (ст. 34 Закону України „Про цінні папери і фондову біржу"), різних товариств (ст. 4 Закону України „Про госпо­дарські товариства").

Завдання статуту - дати повне уявлення про правовий статус під­приємства (фірми) як самостійного господарського суб'єкта, що має всі права юридичної особи, про його внутрішній механізм управління і самоуправління, режим формування і використання майна підпри­ємств (фірм), розпорядження його коштами і прибутком. У цьому ро­зумінні статут - це акт підприємства, що внутрішньо регламентуєть­ся, доповнює та конкретизує більшість положень засновницького до­говору. Таке призначення статуту виявляється і в його структурі, яка, на відміну від договору, докладніша і, як правило, складається з на­ступних розділів: „Загальні положення", „Предмет (вид), основні цілі та напрями діяльності" „Зовнішньоекономічна діяльність" „Права фірми" „Майно фірми" „Фонди фірми" „Виробничо-господарська ді­яльність" „Управління фірмою та її трудовим колективом" „Організація та оплата праці" „Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків" „Облік, звітність і контроль" „Припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація)".

Суть засновницького договору полягає в тому, що він є одним з різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи. Його зміст - об'єднання майна (капіта­лів) і підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому ос­новним для засновницького договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, насамперед майнового та ор­ганізаційного характеру. Це виявляється і в структурі договору, яка має такі розділи: „Преамбула" „Предмет договору" „Загальні поло­ження договору" „Юридичний статус фірми" „Види діяльності" „Ста­тутний фонд і вклади засновників (учасників)" „Права та обов'язки засновників (учасників)" „Управління фірмою" „Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків" „Решта умов" „Відповідальність за порушення договору" „Умови розірвання договору" „Умови та строки набуття договором чинності".

При формуванні договору особливу увагу слід звернути на кон­кретні розміри, строки і порядок участі партнерів у формуванні май­нової бази; умови участі у розподілі прибутків та ризиків; конкретні одно- та двосторонні права й обов'язки учасників; порядок переда­вання прав на об'єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки тощо) та їх комерційне використання; відповідальність парт­нерів за неналежне виконання своїх обов'язків; форс-мажорні обста­вини (тобто обставини так званої „непоборної сили"), що вивільняють учасників від відповідальності у зв'язку з неможливістю виконання прийнятих на себе зобов'язань; порядок вирішення суперечок між учас­никами і право, що застосовується; конфіденційність у ході створення і діяльності фірми; строк діяльності.

Крім зазначених, до статуту та засновницького договору можуть бути включені й інші положення, які не суперечать чинному законо­давству.

У деяких випадках в засновницькі документи намагаються вклю­чити якомога більше прав, властивих кожній юридичній особі. В цьому немає практичної потреби, оскільки правами, визначеними цивільним законодавством, наділяється кожний суб'єкт господарювання, який є власником завдяки статусу юридичної особи. В засновницьких доку­ментах необхідно фіксувати ті особливості правового статусу, які випливають з конкретної організаційно-правової форми, або з вимог закону до фіксації тих чи інших положень статуту.

Наприклад, для господарських товариств у найменуванні кожного конкретного підприємства має бути зазначено вид товариства та предмет його діяльності, одночасно забороняється вказувати належ­ність до відповідних міністерств, відомств, громадських об'єднань. В окремих випадках є обмеження мінімального обсягу статутного фонду; для акціонерного товариства - сума еквівалентна 1250 міні­мальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент його створення); для товариства з обмеженою відповідальністю - 625 міні­мальним заробітним платам. Відсутність відповідної інформації може стати причиною відмови у державній реєстрації. Так, для підприєм­ства, що функціонує у формі товариства з обмеженою відповідаль­ністю, така відмова може бути у випадку невизначення порядку вне­сення змін в засновницькі документи або порядку прийняття рішень органами товариства

Засновницькі документи - важливий атрибут підприємницького бізнесу, що підтверджують юридичний статус підприємства, тому по­требують професійного підходу до укладання. Тому таку роботу, як правило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Разом з тим, користуючись кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур, можна провести цю роботу самостійно.

Процес укладання засновницьких документів передбачає:

підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи організації підприємства;

попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для підприємств з колективною формою власності;

збирання і узагальнення необхідних матеріалів;

створення робочої групи для розробки статуту та засновницького договору;

юридичні та економічні консультації щодо змісту засновницьких документів;

підготовку і проведення установчих зборів.

На установчих зборах розглядають:

питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та функціонування;

проекти найменування фірми та її юридичну адресу;

склад засновників;

строки розробки засновницьких документів;

організаційні питання.

Рішення зборів оформлюють протоколом, який підписують усі за­сновники. В разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах розглядають та затверджують підготовлені за­сновницькі документи. Цей факт підтверджується протоколом. Статут та засновницький договір підписують усі засновники (учасники), ти­ражують необхідною кількістю примірників, засвідчують державним нотаріусом та подають на реєстрацію. Тільки після реєстрації підпри­ємство (фірма) дістає право на функціонування.

Статутний фонд і його формування

Основу майна підприємницьких структур становить статутний фонд, за допомогою якого створюється і функціонує підприємство (фірма).

Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від госпо­дарської діяльності підприємства, а (в разі потреби) також додатко­вих вкладів учасників, в тому числі спонсорів. Вкладом до фонду мо­жуть бути: всі види майна - будівлі, споруди, обладнання та інші ма­теріальні цінності; кошти засновників (учасників), в тому числі й у вільно конвертованій валюті; усі види майнових прав - на користу­вання землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об'єктами, а також на використання винаходів, „ноу-хау", інших об'єк­тів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного за­сновника (учасника) в статутний фонд обумовлюються в засновни­цьких документах Вартість майна, яку вносять учасники до статут­ного фонду, визначають за цінами, що діють на період створення під­приємства або за домовленістю учасників. Оцінка здійснюється як в українській, так і в іноземній валюті, в перерахунку за курсом Націо­нального банку України.

До моменту реєстрації підприємства, що функціонує (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю), кожний з його учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше як ЗО % коштів, як зазначено в засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за заявкою засновників відкривається у банку тимча­совий рахунок, який після реєстрації перетворюється у розрахунко­вий.

Протягом року всі учасники підприємства (фірми) повинні повністю внести свій вклад до статутного фонду. В разі невиконання учасниками цих зобов'язань за час прострочення вони сплачують 10 % річ­них з недовнесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Обсяг статутного фонду може бути збільшений або зменшений, за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду набуває чинності з моменту реєстрації його орга­ном, який зареєстрував статут підприємства (фірми).

Кошти статутного фонду спрямовують на розвиток виробництва.

Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби забороняється. Статутний фонд є власністю засновників (учасників) у межах їх вкладів.

При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (това­риства з обмеженою відповідальністю) або в разі ліквідації підпри­ємства засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційно до його частки у статутному фонді. Майно, передане у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки „підставою" для державної реєстрації, а й стартовим капі­талом, від якого залежить функціонування підприємства (фірми).

Державна реєстрація

Державна реєстрація завершує процес створення підприємства (фірми). Вона здійснюється у виконавчому комітеті міської (районної) Ради народних депутатів державною адміністрацією за місцем діяль­ності або проживання суб'єктів бізнесу. Для державної реєстрації необхідно подати такі документи: заповнену реєстраційну картку встановленого зразка (видається органами реєстрації,), статут чи засновницький договір, якщо це необхідно для створюваної ор­ганізаційної форми підприємництва, письмове підтвердження про на­явність юридичної адреси, яке подається власником або уповнова­женим ним органом, квитанцію, що підтверджує оплату за державну реєстрацію.

Підприємці-громадяни, які здійснюють свій бізнес без отримання статусу юридичної особи, подають тільки заповнену реєстраційну картку та документ, який підтверджує оплату за реєстрацію. Державна реєстрація провадиться при наявності всіх документів протягом п'яти робочих днів. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний протягом десяти днів видати свідоцтво про реєстрацію та подати відомості до податкової інспекції та органів державної статистики.

Свідоцтво про державну реєстрацію є основою для відкриття ра­хунків в установах банку за місцем реєстрації підприємства (фірми) або у будь-яких установах банків за погодженням сторін.

Банк, у свою чергу, зобов'язаний відкрити банківський рахунок і протягом трьох днів повідомити про це податкову інспекцію.

Перереєстрація суб'єктів підприємницького бізнесу здійснюється у порядку, встановленому для реєстрації.

Перереєстрація провадиться у разі зміни:

форм власності, організаційної форми чи назви суб'єкта бізнесу;

основних положень статуту.

Суб'єкти підприємницького бізнесу мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без статусу юридичної особи. Від­криття цих підрозділів не потребує реєстрації. Суб'єкт бізнесу тільки сповіщає про це в реєстраційний орган внесенням допоміжної інфор­мації до своєї реєстраційної картки.

Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою за­явою підприємця, на основі рішення суду, арбітражного суду у випад­ках визнання дій підприємця недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, засновницьким документам, а також при здійсненні нестатутної діяльності.

Відмова у державній реєстрації може бути оскаржена у суді.

Відповідальність за відповідність засновницьких документів, які реєструються, несе власник або уповноважений ним орган, що подає документи на реєстрацію.

Державна реєстрація для підприємств пов'язана з певними витра­тами, що включають у себе реєстраційний збір (мито), витрати на роз­робку засновницьких документів (якщо засновник не може сам скла­сти їх), нотаріальне засвідчення, оплату статистичному управлінню за присвоєння кодів діяльності. Крім того, необхідно оплатити ліцензію (якщо діяльність підприємства підлягає ліцензуванню), відкрити роз­рахунковий рахунок у комерційному банку, виготовити печатки, штампи, бланки, товарні знаки та інші атрибути, без яких підприєм­ство не може діяти.

З моменту отримання свідоцтва про реєстрацію підприємство на­буває статусу юридичної особи. Проте слід зазначити, що і після юри­дичного оформлення створення підприємства (фірми) організаційний період ще триває. Відбувається, зокрема, остаточне формування ор­ганів управління, розроблюють і затверджують відповідні внутрішні організаційні регламенти функціонування підприємства, встановлю­ють процедури роботи і взаємодії структурних підрозділів, співробіт­ників та ін. Цей процес у структурах підприємницького бізнесу відбу­вається по-різному. Корективи тут вносить ринок, прискорюючи чи гальмуючи організаційний період.

Припинення діяльності підприємств бізнесу

Ринок неординарний. Конкуренція, що відбувається на ньому, одні підприємства, фірми приводить до багатства, інші - до банкрутства.

Тепер кожне підприємство, будь-яка структура підприємницького бізнесу повинні самостійно вирішувати свої проблеми. Якщо підпри­ємство змушене припинити свою діяльність, то зробити це потрібно цивілізованим способом. Звичайно, у разі припинення діяльності під­приємств (фірм) виникає безліч питань, від вирішення яких залежить майбутнє багатьох людей. Тому в усіх державах, у тому числі і в Ук­раїні, відпрацьовані нормативи, механізм поведінки в таких ситуаціях Вони знайшли відображення у законах України „Про підприємства в Україні" (ст. 34, 35, 36), „Про господарські товариства" (ст. 19, 20, 21), „Про підприємництво" (ст. 11) та ін.

Держава гарантує при реорганізації та ліквідації підприємств за­хист прав та інтересів працівників, яких звільняють, відповідно до тру­дового законодавства України. Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що зміню­ють форму функціонування, об'єднуються з іншим підприємством, відокремлюються з розподілом майна та ін. Проте в усіх цих випадках порушуються інтереси як власників, так і найманих працівників, які потребують допомоги, захисту і можуть розраховувати у цих випад­ках на державу.

Припинення діяльності підприємств (фірм) здійснюється двома шляхами - реорганізації та ліквідації.

Підприємство реорганізується у таких випадках:

злиття з іншим підприємством та утворення в результаті нового підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов'язки обох підприємств;

приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до остан­нього переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що приєднується;

поділу підприємства. Новим підприємствам, ще виникли, перехо­дять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) май­нові права і обов'язки розділеного підприємства;

виділення з підприємства одного або кількох нових, яким перехо­дять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства;

перетворення одного підприємства в інше. До нового підприєм­ства переходять усі майнові права і обов'язки реорганізованого.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється:

за особистою ініціативою власника, підприємця;

після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його організації;

за рішенням вищого органу підприємства (фірми);

згідна з рішенням суду або арбітражного суду: за клопотанням банківських органів в разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; контролюючих органів за систематичне або грубе пору­шення чинного законодавства;

за іншими підставами, передбаченими засновницькими докумен­тами та законодавчими актами України.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється ліквідаційною комі­сією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадку банкрутства - судом або арбітражним судом. За рішен­ням судових органів ліквідація може провадитися і органом управ­ління підприємством (фірмою).

Ліквідаційна комісія або орган, який провадить ліквідацію, публікує в офіційній пресі інформацію про ліквідацію підприємства (фірми); повідомляє порядок і строк прийняття претензій; оцінює наявне майно підприємства; виявляє дебіторів і кредиторів (розраховується з ними); здійснює заходи щодо сплати боргів третім особам; складає лікві­даційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Майно підприємства (фірми), його кошти після розрахунків з бюд­жетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляються між засновниками (учасниками) пропорційно до частки їх у майні під­приємства, в порядку та за умов, передбачених засновницькими до­кументами і законодавчими актами України. Претензії, не задоволені у зв'язку з відсутністю майна, а також не визначені ліквідаційною ко­місією, вважають погашеними. Спори, що виникають у процесі лік­відації між фізичними та юридичними особами, розглядають у судо­вому порядку.

Ліквідацію підприємства (фірми) вважають завершеною, а підпри­ємство (фірму) таким, що припинило свою діяльність, з моменту за­несення запису до реєстру державної реєстрації.