Засновницькі документи та їх підготовка. Ринок та його функції - Підприємництво - Скачать бесплатно

1. Засновницькі документи та їх підготовка

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих (засновницьких) документів.

Саме поняття “установчі документи” опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому законом порядку є створення певної “установи”, тобто юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають.

На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціальна право дієздатність (характеризується тим, що юридична особа має право лише займатися тими видами діяльності, що зазначені в її установчих документах), фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності в силу універсальної правоздатності (тобто здатності займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Виходячи з цього, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Проте фізична особа не позбавляється обов’язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якщо звичайно, така діяльність підлягає ліцензування або для її здійснення згідно із законодавством вимагається певний дозвіл).

Необхідно зазначити, що законодавство, крім поняття “установчі документи” (наприклад, ст. 4 Закону України від 19 вересня 1991 р. №1576-ХІІ “Про господарські товариства”), вживає ще два поняття – “статутні документи” (наприклад, ст. 6 Закону України від 16 квітня 1991 р. №959-ХІІ “Про зовнішньоекономічну діяльність”), а також “засновницькі документи” (наприклад, ст. 3 Закону України від 19 грудня 1995 р. №481/95-ВР “Про державне регулювання виробництва, торгівлі спиртом етиловим, коньячним та тютюновими виробами”). Вони є ідентичними, проте як теорія, так і практика зараз йде шляхом визначення таких документів саме як “установчих”,

Як зазначено вище, до установчих документів законодавство, а саме – п.3 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740 – відносить:

1) установчий договір як рішення власників майна (засновників) про створення юридичної особи, якщо власників два і більше;

2) статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності[1].

Більшості юридичних осіб – суб’єктів підприємництва, в тому числі господарські товариства, діють на основі і установчого договору і статуту.

Статут – це установчий документ, який згідно з діючим законодавством передбачається для створюваної організаційно-правової форми підприємства.

Статут юридичної особи (підприємства) визначає її структуру, види і напрямки діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб’єкта підприємницької діяльності. Так, наприклад, ст. 9 Закону України від 27 березня 1991 р. №887-ХІІ “Про підприємства в Україні” містить базові положення, що повинні міститися в статуті підприємства.

Так відповідно до цього Закону статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств власником майна за участю трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборчих органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

У найменуванні підприємства визначаються його назва, вид та інше.

До статуту можуть включатися положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства, про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг тощо.

У статуті підприємства визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет...)[2].

Створення юридичних осіб шляхом об’єднання майна і спільної підприємницької діяльності їх засновників (учасників) вважається специфічним різновидом сумісної діяльності, а відтак у більшості випадків оформлюється договорами, що мають певні специфічні ознаки. Специфіка цього виду договорів виявляється, зокрема, в тому, що за всіх спільних рис із договором про сумісну діяльність, на установчі договори не поширюються норми законодавства, що регулює сумісну діяльність (глава 38 Цивільного кодексу УРСР та інші нормативні акти). Ця теза знаходить підтвердження в п.1 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. №02-5/334 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”, відповідно до якого створення нового суб’єкта підприємницької діяльності та визначення його організаційно-правової форми регулюється не положеннями Цивільного кодексу УРСР про сумісну діяльність, а іншими актами законодавства, зокрема законами України від 27 березня 1991 р. №887-ХІІ “Про підприємства в Україні”, від 19 вересня 1991 р. 1991 р. №1576-ХІІ “Про господарські товариства” тощо.

Спеціальної правової бази, що регламентується порядок укладання, зміни, розірвання установчих договорів, в Україні немає. Тому в цьому разі застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання, а також вимоги стосовно досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів і спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів. Відповідні реквізити установчих договорів можна знайти в законах України “Про підприємства України”, “Про господарські товариства” та інші.

Законодавство окремо не визначає поняття та ознаки установчого договору, а також порядок його укладення, зміни та припинення. В теорії установчий договір визначається як консенсуальний цивільно-правовий договір, що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності[3]. За змістом п.3 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740, установчий договір є рішенням про створення підприємства в разі, якщо його засновників два чи більше.

Для укладення установчого договору, як і договору про спільну (сумісну) діяльність, необхідний воле вияв для всіх його учасників. Обидва ці договори передбачають спільні дії сторін, що спрямовані на досягнення визначеної в них мети. Отже, якщо мета, то і предмет цих договорів – різні.

Згідно ст. 430 Цивільного кодексу УРСР за договором про спільну (сумісну) діяльність сторони зобов’язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети. Договір про створення юридичної особи також передбачає спільні дії сторін, проте предметом його вже не є досягнення мети, що відповідає ознакам господарської (виробництво/виготовлення) продукції, торгівля, надання послуг, виконання робіт – ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. №1775-ІІІ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, основна ознака – отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах – п.1.32 ст.1 Закону України від 28 грудня 1994 р. №334/94 ВР “Про оподаткування прибутку підприємств”). Предметом установчого договору є створення, організація діяльності юридичної особи. В установчому договорі може визначатися господарська мета, але не щодо сторін договору, а щодо створеної ними юридичної особи. Це означає, що саме юридична особа, а не її засновники, братиме участь у господарській діяльності та нестиме відповідальність за своїми зобов’язаннями[4].

В юридичній літературі зазначається, що особливістю установчих договорів є те, що вони не тільки регулюють взаємовідносини за спільною діяльністю (зокрема, відносини щодо створення юридичної особи та наділення її майном), а й визначають правовий статус юридичної особи, є складовою частиною установчих документів. Дія установчого договору після державної реєстрації (створення) юридичної особи зберігається та продовжується до моменту припинення її діяльності[5].

В законодавстві не міститься перелік обов’язкових реквізитів установчого договору. Зважаючи на це, такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, необхідних для його виконання[6].

Деякі з таких умов випливають із положень чинного законодавства. Так, згідно з ч.2 ст. 26 Закону України “Про господарські товариства” договір, що укладають між собою засновники акціонерного товариства, визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами[7].

У ст. 67 цього ж Закону визначається зміст установчого договору про повне товариство. Крім загальний умов, встановлених ст.ст. 4 і 66 Закону України “Про господарські товариства”, він повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства. Зміст установчого договору про командитне товариство встановлюється, виходячи з вимог ст. 76 зазначеного вище Закону – крім загальних умов, які передбачені ст. 4 цього Закону, він має включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства. В установчому договорі про командитне товариство стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесених ними вкладів[8].

Загальні умови щодо установчих документів господарського товариства містяться в ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”. Але у Законі не міститься розмежування щодо того, які з таких умов мають зазначатися в установчому договорі, а які – в статуті, якщо його наявність передбачено для певного виду господарського товариства. Тому розмежовувати такі умови необхідно, виходячи з правової природи і призначення установчого договору і статуту.

Установчий договорі укладається у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації. Як уже зазначалося вище, він є консесуальним і набуває чинності з моменту досягнення його сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

У діючому законодавстві існують колізії щодо питання обов’язкової наявності у господарського товариства статуту. Згідно з ч.1 ст. 9 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємство діє на основі статуту. Оскільки господарське товариство є одним із видів підприємства, основним його документом також має бути статут. Проте вже ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”, визначаючи установчі документи господарського товариства, вказує на те, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, а повне і командитне товариство – установчого договору. Тобто спеціальне законодавство вже не вказує на обов’язкову наявність статуту для повного і командитного товариства, незважаючи на те, що вони є різновидами господарських товариств, а отже, і різновидами підприємств, тобто мають відповідати основному визначенню підприємства.

Вважається, що установчий договір і статут юридичної особи мають однакову юридичну силу і тому вони затверджуються і змінюються в однаковому порядку. Проте у разі суперечності між положеннями установчого договору і статуту слід віддавати перевагу установчому договору[9].

Останнє є вельми спірним. З одного боку, засновники, уклавши між собою на загальних зборах установчий договір висловили цим волю вищого органу управління юридичної особи. Але метою установчого договору залишається регламентація відносин між засновниками суб’єкта підприємницької діяльності. А основним документом, яким регламентується діяльність юридичної особи, є статут, затвердження якого засновниками також відображає волю вищого органу управління юридичної особи. Тому, в разі виникнення суперечностей, безпосередньо пов’язаних з діяльністю підприємства (наприклад, порядок призначення директора, визначення кола його повноважень тощо), перевага має надаватися положенням статуту. В разі, якщо суперечності виникли з питань відносин між засновниками, перевага має надаватися положенням установчого договору.

До змісту установчих документів в юридичних осіб загальні вимоги, крім тих, які вже зазначені, це такі як Закону України “Про підприємства в Україні” та Закон України “Про господарські товариства”, містяться в законах України від 26 травня 1988 р. №8998-ХІ “Про кооперацію в СРСР”, від 14 лютого 1992 р. №2114-ХІІ “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, від 10 квітня 1992 р. №2265-ХІІ “Про споживчу кооперацію”, від 17 липня 1997 р. №469/97 ВР “Про сільськогосподарську кооперацію” та в інших нормативних актах. Для зручності слід навести реквізити установчих документів підприємств та господарських товариств. При цьому необхідно пам’ятати, що господарські товариства є видом підприємств, а тому до них, крім спеціальних положень Закону України “Про господарські товариства”, застосовуються загальні положення Закону України “Про підприємства в Україні”, в тому числі і щодо змісту установчих документів[10].

Так, загальними вимогами до статуту підприємства вказані основні положення щодо виду і організації діяльності цього підприємства.

А щодо господарських товариств, то встановлюються спеціальні вимоги до конкретного виду господарського товариства.

Так, установчі документи акціонерного товариства повинні містити: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акцій; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновниками; наслідки невиконання зобов’язань по викупу акцій; строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів).

В установчих документах товариства з обмеженою відповідальністю повинні бути вказані розмір часток кожного з учасників і розмір, склад та порядок внесення учасниками вкладів.

В установчих документах товариства з додатковою відповідальністю повинно міститися положення про граничний розмір відповідальності учасника.

Установчі документи повинні включати положення щодо: розміру частки кожного з учасників; розміру, складу та порядку внесення вкладів; форми участі учасників з повною відповідальністю у справах товариства; сукупний розмір часток вкладників у майні товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Установчі документи для реєстрації подаються в оригіналах в одному екземплярі, завірені в установленому порядку. Згідно ст. 34 Закону України “Про нотаріат” в державних нотаріальних конторах завіряється достовірність підписів на документах і засвідчується відповідність копій документам і випискам з них. Більш детально це врегульовано ст. 75 і “Інструкцією про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України”, затверджений приказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. №18/5.

Установчі документи повинні бути складені на державній мові або мові переважної національної більшості населення даної території (ст. 1 Закону України “Про мови в Україні”). Всі установчі документи підписуються заявником і нумеруються.

Власник (власники) або уповноважені особи, які надають установчі документи для реєстрації, несуть відповідальність за відповідність таких документів вимогам діючого законодавства.

З усього вище сказаного слідує, що установчими документами є статут і установчий договір. Статут – це установчий документ, який згідно з діючим законодавством передбачається для створюваної організаційно-правової форми підприємства.

Що стосується установчого договору, головним є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками юридичної особи, насамперед майнового і організаційного характеру – їх прав та обов’язків, порядку внесення внесків, порядку розподілу прибутків та збитків тощо.

2. Ринок та його функції

ПОНЯТТЯ РИНКУ. З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово «ринок» асоціюється з базаром — місцем обміну вироблених благ. Це правильно лише частково. Ринок — поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами, різні палатки, де продаються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є рин­ки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації). Це фондові біржі. На товарних біржах, де пропонуються товари (зер­но, цукор, цемент) за стандартними якісними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов'язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини між продавцями і покуп­цями з приводу існуючих та потенційних товарів утворюють ринки. Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробницт­ва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувало­ся це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно са­мостійних, юридичне незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку.

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухиль­но зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого — роз­виваються засоби зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий висновок.

Ринок — це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу.

Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у не-ринковій формі — наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має дося­гатися за допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Як бачимо, ринок — це механізм координації різноманітної діяль­ності людей через систему цін. Виникає запитання: як же діє ринко­вий механізм, чому виробники, яких тисячі й мільйони, виробляють одяг, взуття, продукти харчування, автомобілі, телевізори, верстати, книжки, відтворюють економічний порядок, а не хаос, анархію?

Розглянемо, як функціонує ринок, який ніхто не створював (рис. 1).

Рис. 1. Схема функціонування ринку

Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти.

1. Що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які представлені на ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і приносять прибуток. Адже, якщо немає попиту на якийсь то­вар, то на його виробництво будуть витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, а отже, і фірма чи виробник матимуть збитки. Ясно і те, що покупець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе йому вигоду. Отже, головну роль у вирішення питання, що виробля­ти, у ринковому механізмі належить ціні.

2. Як виробляти товари, визначає конкуренція між виробника­ми. Застосовуючи примітивну техніку, технологію, організацію ви­робництва, суб'єкти господарської діяльності матимуть індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільне необхідні, а отже, продава­тимуть свої товари за цінами, які нижчі, ніж витрати на ці товари. В результаті вони стануть банкрутами. Отже, конкуренція спонукає всіх товаровиробників зменшувати витрати виробництва, що мож­ливо завдяки запровадженню нової техніки, технології, організації виробництва тощо.

3. Для кого виробляти товари, визначає попит. Якщо населен­ня отримує високі доходи, то воно може купувати різноманітні това­ри. У тому разі, коли більшість населення країни має обмежені дохо­ди, вона купуватиме лише предмети першої необхідності. У першо­му випадку попит стимулюватиме виробництво, а в другому — де-стимулюватиме і зумовлюватиме його згортання.

Важливим споживачем, а отже, стимулятором виробництва є підприємства, фірми. Якщо вони отримують значні прибутки, то ку­пують чинники виробництва (матеріали, сировину, техніку, робочу силу), що сприяє розвитку виробничого споживання. І, навпаки, при значній збитковості підприємств попит на чинники виробництва зменшуватиметься.

Замовниками різних товарів можуть бути і уряд, і іноземні фірми, що також визначає спрямованість виробництва.

Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, про­порційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробницт­во товару, стає суспільне необхідною. Відбувається це завдяки до­сягненню рівноваги між попитом і пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. У цьому разі ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги.

Отже, ціна рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відпові­дає попиту.

Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними га­лузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.

Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його важіль, як ціна, впливає і на виробництво. Недо­статня кількість певних споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво, зумовлює його розгортання або скорочення.

ФУНКЦІЇ РИНКУ. Ринок є складним утворенням, що, з одного боку, являє собою сферу обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють збалансування за рахунок цін, а з іншого — забезпечує зв 'язок міме виробництвом і поживанням, без­перервність процесу відтворення, його цілісність

Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити че­рез функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, стимулююча, розподільча та інтегруюча.

Регулююча функція ринку забезпечує постійність зв'язків між зізними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлен­ая пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення. Іерез конкуренцію ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво будь-якого товару, науково-технічний прогрес, на задоволення платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, закону попиту та пропозиції, інших законів ринко­вої економіки індивідуальна праця зводиться до суспільне необхід­ної та визначення цінності товару. Без конкуренції, еквівалентного обміну вартість не може бути визначена. Цей механізм сприяє вирів­нюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, утво­ренню середньої норми прибутку, що досягається через перелив ка­піталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором пропорцій в економіці.

У зв'язку з тим, що створена споживна вартість перетворюється на товар лише після визнання її суспільством (після продажу), мож­на зробити висновок, що споживач здійснює контроль над виробни­ком. Якщо цього немає, то в суспільстві принижується роль ринку як регулятора, що призводить до наростання диспропорцій між попи­том і пропозицією товарів, виникнення дефіциту як загальноеконо­мічного явища.

Визначаючи важливість регулюючої функції ринку, не можна аб­солютизувати її. У сучасних розвинених ринкових системах ринок регулюється також державою і товаровиробниками. А це означає, що методи регулювання можуть бути також державними і недержав­ними.

До державних належать: а) економічні важелі — кредити, по­датки, ціни, які встановлює держава; б) адміністративні важелі — державне замовлення, державні програми, правила укладання гос­подарських договорів.

Недержавними є різні угоди між товаровиробниками про ринки збуту, ціни, квоти тощо.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує чинники виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації, сти­мулювання праці та управління. Якщо суб'єкти господарювання не прагнутимуть до постійного підвищення ефективності виробницт­ва, їхні індивідуальні витрати виробництва будуть вищими, ніж суспільне необхідні, вони будуть неконкурентоспроможними і ста­нуть банкрутами. А це означає, що ринок виконує і розподільчу функцію.

У конкурентному середовищі ринкова ціна диференціює доходи товаровиробників, виявляє переможців і переможених. Для перших створюються умови щодо подальшого розвитку і процвітання, а для других постає питання про їхнє існування. Відповідно відбувається і соціальне розшарування суспільства за доходами — на багатих і бідних.

Ринок робить економіку єдиним цілим, розвиваючи систему гори­зонтальних і вертикальних зв'язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. У цьому виявляється інтегру­юча функція ринку.

Будучи за своєю природою інтернаціональним, ринок сприяє про­никненню товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами здійснюється за світовими цінами, які засновуються на інтернаціональній вартості. Якщо ж на світовий ринок потрапляє то­вар, витрати на виготовлення якого перевищують суспільне необхідні інтернаціональні витрати праці, їхній власник стає неконкуренто­спроможним.

З викладеного можна зробити висновок, що результати діяльності ринкового механізму є ефективними завдяки певному порядку, який діє в економічній системі. Адам Сміт довів, що подібний порядок встановлюється згідно з принципом «невидимої руки». Сутність ос­таннього полягає в тому, що кожна особа виходить з власної вигоди, якою керує «невидима рука», мета якої — досягти найбільшої виго­ди для всіх. Адам Сміт вбачав за невидимою рукою непередбачену силу, яка сприяє досягненню гармонії інтересів між особою і суспіль­ством. Через це він вважав будь-яке втручання держави у вільну кон­куренцію шкідливим.

Історія спростувала таку категоричність, довівши, що «невидима рука» призводить і до нераціональних витрат, неефективного веден­ня економіки, соціальних суперечностей.

Світовий досвід переконливо засвідчив, що можливості ринко­вого механізму небезмежні.

Використана література

Кибенко Е.Р. Научно-практический комментарий Закона Украины «О хозяйственных обществах» - Х.: Эспада, 2000. – 440 с.

Киселев А. Порядок підготовки учредительных документов и с создания, уставного фонда предприятия // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - №12. – С.20.

Козлова Н. Правовая природа учредительного договора в создании юридического лица // Государство и право. – 1993. - №10. – С.21.

Кравчук В., Красовська А. Звернення стягнення на частку учасника у статутному фонді господарського товариства // Предпринимательство, хазяйство и право. – 1999. - №12. – С.40.

Кучеренко І. Правове положення колективних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - №12. – С.33.

[1] Підприємницьке право: Навч. посібник / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М. – Київ: Істина, 2001. – с.152.

[2] ст. 9 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.05.1991 р. №887-ХІІ

[3] Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. – Харків: Еспада, 2000. – с.81

[4] Луць В. Контракти у підприємницькій діяльності. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.272.

[5] Цивільне право України. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.203.

[6] ст. 153 Цивільного Кодексу УРСР.

[7] Козлова Н. Правовая природа учредительного договора в создании юридического лица// Государство и право. – 1993. - №10. – С.21

[8] Садиков О. Учредительный договор и его правовые особенности // Государство и право. – 1994. - №6. – с.15.

[9] Киселев А. Порядок подготовки учредительных документов и создания уставного фонда предприятия // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - №12. – с.20.

[10] Киселев А. Порядок подготовки учредительных документов и создания уставного фонда предприятия // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - №12. – с.21.