Стан та перспективи міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері - Міжнародні відносини - Скачать бесплатно
Розвиток зовнішнього співробітництва, зокрема, в енергетичній сфері, є надзвичайно важливим чинником функціонування економіки України. Концептуальна невизначеність та низький рівень організаційно-економічної роботи зовнішньополітичних структур щодо міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері перешкоджають українським підприємствам налагодити плідну співпрацю з іншими країнами. Неефективне співробітництво з Росією — основним партнером України в енергетичній сфері стало приводом, хоча і формальним, для зміни керівництва українського зовнішньополітичного відомства.
На сьогодні не тільки в національній свідомості українського народу, а навіть на державному рівні не закріплені та не розроблені національні інтереси і відповідні загрози національним інтересам, основні геополітичні пріоритети та стратегічні партнери. З півтора десятка країн, з якими Україна задекларувала стратегічне партнерство, майже половина не має спільних з Україною інтересів, а співробітництво в політичній та економічній сферах із більшості з них має незначний рівень. Тому, можна стверджувати, що на сьогодні Україна не має стабільних стратегічних партнерів серед країн світу. Створення умов для постійного та ефективного співробітництва в усіх сферах, та пошук стратегічних партнерів є важливим питанням для України в умовах становлення держави.
Протиріччя між наявністю власних енергоресурсів країн та потребами в них, вичерпність запасів паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) і зростання масштабів екологічних проблем, пов’язаних з їхнім видобутком, транспортуванням, перетворенням та споживанням, обумовлюють тенденцію до загострення енергетичних питань у життєдіяльності людства, кожної окремої країни. Внаслідок цього боротьба за володіння енергоресурсами, право їх транспортування, вплив на ринок енергоносіїв стали сьогодні найважливішими чинниками реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою для політичних та економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.
Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел ПЕР вона задовольняє свої потреби лише на 47—49%. За рахунок власного видобутку покривається 10—12% потреб у нафті та 20—25% — у природному газі. Тому, від того як буде розвиватися світова геополітична та геоекономічна ситуація в енергетичній площині, значною мірою будуть залежати умови функціонування економіки та ПЕК України.
В умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії, заходи щодо диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, насамперед природного газу та нафти, повинні розглядатися як ключовий елемент забезпечення національної безпеки держави і створення умов для сталої роботи та розвитку ПЕК. Це потребує термінової розробки концепції довгострокової енергетичної політики України, наріжним каменем якої мають стати заходи з диверсифікації.
Багатовекторність українського зовнішньополітичного курсу останнім часом викликає багато нарікань, як ззовні, так і в самій Україні. В енергетичній сфері вона трактується ще більш неадекватно, що має під собою певне підгрунтя. Так, представники крайніх партій виступають або за миттєве від’єд- нання від російських газонафтопроводів і за співробітництво тільки з європейською та світовою спільнотою, або навпаки — за прямування в кільватері російської політики в надії отримати дешеві енергоносії. Результуючий вектор кількох рівних та протилежно спрямованих векторів, як відомо, дорівнює нулю. Тобто, зовнішньополітичний курс не повинен бути заполітизованим і спрямовуватися тільки на Захід, або тільки на Росію. Прийняття державних рішень повинно визначатися лише при їх відповідності національним інтересам України на основі міжнародного права та економічної доцільності. Така прагматична спрямованість і має стати основним вектором українського зовнішньополітичного курсу.
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ПЕК
Український ПЕК, з огляду на існуючі потужності, має великий експортний потенціал. Окрім традиційно високого рівня надання транспортних послуг, сьогодні цей потенціал використовується вкрай незадовільно. Найважливішою ланкою нафтогазового комплексу України є нафто- і газотранспортна системи, які забезпечують транспортування енергоносіїв як споживачам в Україні, так і виконують транзитні поставки російських газу та нафти до країн Центральної та Південної Європи.
Трубопровідний транспорт. Послуги українського газонафтопровідного транзитного транспорту залишаються на довгострокову перспективу важливим елементом експортного потенціалу країни. Завдяки вигідному географічному розташуванню України — на перехресті торгових шляхів між Європою та Азією — транзит енергоносіїв відіграє важливу роль в її економіці і має значний потенціал для збільшення обсягів вантажоперевезень. Важливим є також врахування «транзитного» фактору як вагомого джерела зміцнення економіки, і, відповідно, укріплення незалежності України за рахунок інтеграції в економіку країн СНД і Європи.
За останні кілька років намітилися тенденції до зменшення обсягів транспортування енергоносіїв трубопровідним транспортом України внаслідок розробки Росією стратегії обходу української території.
Тривожним симптомом для України є заява президента Єврокомісії Р.Проді щодо будівництва газопроводу, яке має за мету зменшити проходження транзитного російського газу по українській території на 16 млрд. куб. м на рік, через Польщу та Словаччину з огляду на їх прагнення до ЄС. Підтримка цієї пропозиції керівниками окремих країн, чиновниками ЄС та менеджерами нафтових компаній свідчить про їхню занепокоєність діями України щодо несанкціонованого відбору російського газу. Це не має ніякого політичного підгрунтя і не є підтримкою «підступних» планів Росії. Тому, що, наприклад, минулого року (кінець листопаду 1999р.) внаслідок несанкціонованого відбору Україною російського транзитного газу, який призначався Туреччині, тиск газу в її трубопроводах впав на 40%. Наслідками цього стала зупинка трьох великих електростанцій, що призвело до масових відключень промислових підприємств у великих містах Туреччини.
В умовах жорсткої конкуренції перевізників відносно транзиту ефективна митна політика та суворе дотримання підписаних Україною міжнародних угод та договорів має сприяти залученню транзитних потоків.
Газопровідний транспорт. Газотранспортна система (ГТС) України є однією з найпотужніших у Європі після російської. Її щорічна пропускна спроможність становить 290 млрд. куб. м на вході ГТС та 170 млрд. куб. м на виході. Обсяги транзитного газу у 1999р. становили 119 млрд. куб. м.
Важливим напрямом співробітництва з Росією є розширення транзитної мережі експортування російського газу. Перспективними проектами, з точки зору збільшення пропускної спроможності ГТС, є будівництво компресорних станцій на магістральному газопроводі Торжок—Долина та будівництво газопроводу Тальне—Ананьїв—Ізмаїл. Виконання інвестиційних проектів щодо розширення ГТС дозволить збільшити транзит газу до Європи на майже 50 млрд. куб. м.
Для запобігання зменшення обсягів транзиту газу з Росії та у подальшому для збільшення його обсягів необхідно враховувати її інтереси щодо експлуатації української газотранспортної системи. Одним із варіантів такої спільної діяльності могло б стати створення транснаціональної газотранспортної компанії (з метою приватизації ГТС), до якої би увійшли: Україна (не менше 50% плюс одна акція), Росія та стратегічний інвестор. Наявність третьої сторони (нафтова ТНК) забезпечить: надходження коштів на реконструкцію і модернізацію; виключення можливості прийняття економічно недоцільних рішень з політичних міркувань; залучення українських підприємств та фахівців до міжнародних проектів; прозорість газового бізнесу та перехід на грошові розрахунки; підвищення рівня управління системою; зменшення енерговитрат при експлуатації системи; погашення боргів Росії за спожитий газ тощо.
Розширення української газотранспортної системи та її приватизація не вирішують повністю проблеми стабільного забезпечення України газом без диверсифікації джерел його надходження. Ця проблема є, по-перше, питанням налагодження нормальних стосунків з РФ для транспортування газу з Туркменістану, Казахстану та Узбекистану через російську територію. Без покращання відносин з Росією стабільні та економічно доцільні поставки газу з цих країн неможливі, попри підписання будь- яких угод з ними. По-друге, конче необхідним вже у найближчий час є створення міжнародних консорціумів для залучення коштів на фінансування великими нафтовими ТНК та світовими фінансовими донорами проектів транспортування газу в Україну з Норвегії (через Польщу), Ірану (через Вірменію, Грузію та Росію, або через Туреччину, Болгарію, Румунію), Азербайджану (через Туреччину), постачання зрідженого природного газу з Прикаспійських країн за умови отримання низькотемпературних технологій та обладнання. Україна самостійно не здатна реалізувати такі диверсифікаційні проекти внаслідок їх високої вартості.
Нафтопровідний транспорт. Довжина магістральних нафтопроводів складає близько 4 тис. км загальною потужністю з прийому нафти 125 млн. т на рік, по транзиту — 65 млн. т на рік; протяжність нафтопродуктопроводів — 4,5 тис. км. Загальні обсяги транзитного транспортування нафти стабілізувалися і в 1999р. склали майже 60 млн. т.
Як відомо, ще минулого року Росія визнала за доцільне будівництво гілки нафтопроводу «Суходольная-Родионовская» в обхід України, що може зменшити обсяги транзиту нафти.
Постачання нафти на НПЗ України. Основними постачальниками нафти в Україну є Росія та Казахстан (у 1999р. для НПЗ України поставлено нафти: з Росії — 8,5 млн. т, з Казахстану — 1,37 млн. т). Обсяги поставок нафти з Казахстану залежать від квот, що виділяє Росія для транспортування через свою нафтопровідну систему. За вісім місяців 2000р. на НПЗ поставлено 4,8 млн. т нафти, що складає лише 56% від поставок минулого року (1,68 млн. т — власний видобуток, 2,09 млн. т — з Росії та 1,08 млн. т з Казахстану). Завантаженість нафтою українських НПЗ склала 13,5% проти 22% у минулому році.
Для забезпечення українських НПЗ нафтою найважливішим завданням має стати вирішення проблемних питань знов-таки з Росією. Протягом останніх років РФ постійно збільшувала ставки вивізного мита на нафту при цьому у відповідності до російського законодавства компанії, які експортують нафту в Україну, не відшкодовується ПДВ. 30 вересня поточного року російський прем’єр- міністр М.Касьянов підписав постанову про чергове підвищення ставок експортного мита на нафту та нафтопродукти: мито на нафту вже складає EUR34 за 1 т (зараз EUR27 за 1 т), на дизпаливо — EUR32 (зараз EUR25), на мазут — EUR27 (зараз EUR20).
В таких умовах Україні необхідно диверсифікувати джерела надходження нафти. Проблема диверсифікації джерел постачання нафти в Україну має вирішуватись, на відміну від проблеми поставок газу, в більш широкому аспекті, з урахуванням стану НПЗ (глибини переробки нафти) і конкуренції при імпорті нафтопродуктів з Росії, Білорусі, Литви, Азербайджану, Болгарії, Греції.
Географічне розташування України теоретично дозволяє задіяти різноманітні джерела поставки нафти, а саме: Азербайджан, Казахстан, країни Близького та Середнього Сходу та інші. Але економічну доцільність постачання нафти визначають транспортні видатки та глибина переробки нафти на українських НПЗ.
Одним з найбільш реальних шляхів інтеграції України до загальноєвропейського ринку нафти є створення Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору Баку—Супса—Одеса—Броди—Європа (ЄАНТК), завдяки якому можливо транспортувати каспійську нафту в Україну та далі до інших європейських країн. Вирішальним важелем впливу для залучення каспійської нафти до українського транзитного маршруту є низькі транзитні тарифи та збереження якості нафти.
На думку експертів, найбільш економічно привабливим для України є маршрут від Бродів і далі по існуючому нафтопроводу «Дружба» безпосередньо до НПЗ країн Європи, із подальшим виходом на порт Омішаль (Хорватія) на Адріатичному морі. Цей порт може приймати танкери дедвейтом до 0,5 млн. т (у 3—4 рази більше ніж порти Балтії та Чорного моря), що дозволяє здійснити міжконтинентальні перевезення нафти до США.
На жаль, у найближчі кілька років перспективи успішної реалізації проекту ЄАНТК мають досить низьку імовірність, тобто виконання проекту може значно затриматися. По-перше, відсутні конкретні домовленості (угоди та договори) щодо забезпечення необхідних обсягів нафти, закупівлі транзитної нафти та відносно будівництва зв’язувальних трубопроводів поза територією України. По- друге, у найближчі п’ять років жодна окремо взята Прикаспійська країна не в змозі забезпечити український нафтопровід нафтою в обсягах, які б дозволили рентабельно його експлуатувати. По-третє, проект не має достатнього фінансування, та в самій Україні ще й досі точаться суперечки щодо його доцільності. По-четверте, існують конкурентні маршрути прокладання нафтопроводу, які мають значні переваги — менш протяжний маршрут через Іран; проект Баку—Джейхан, що підтримують США, незважаючи на його значні недоліки. Слід відмітити, що кандидат у президенти США Дж.Буш вважає політику адміністрації президента США Б.Клінтона у Каспійському регіоні щодо спрямування каспійської нафти до турецького Джейхану помилковою.
Таким чином, реалізація проекту ЄАНТК може вирішити стратегічне питання як диверсифікації транзитних маршрутів, так і диверсифікації поставок нафти на НПЗ України. У зв’язку з чим треба терміново вирішити питання із зацікавленими країнами щодо: підписання відповідних договорів з компаніями, які видобувають та купують нафту, і міждержавних угод з країнами-експортерами та імпортерами нафти; будівництва з’єднувальних трубопроводів на території інших країн та підключення до них українського нафтопроводу; фінансування будівництва і термінів введення зазначених об’єктів в експлуатацію.
При цьому Україні необхідно дещо змінити акценти у переговорному процесі щодо вирішення питання поставок нафти: з Азербайджану в Казахстан, оскільки вже через 7—9 років розрив між обсягами видобутку нафти двох країн може скласти 70—80 млн. т нафти на рік на користь Казахстану; з міждержавних відносин з Казахстаном та Азербайджаном на нафтові ТНК, оскільки в цих країнах іноземним компаніям належить біля 75—80% родовищ нафти. Також треба враховувати, що питання постачання нафти на НПЗ в Україні внаслідок приватизації та передачі в управління ряду НПЗ є значною мірою проблемою господарюючих суб’єктів інших країн, насамперед Росії. Тобто держава може впливати на приватизовані НПЗ переважно непрямими методами. Водночас, навіть після приватизації російськими компаніями українських НПЗ, нові володарі нафтопереробних заводів, якими би впливовими вони не були, не здатні протистояти державній дискримінаційній політиці РФ щодо України.
Експорт-імпорт нафтопродуктів. Географія експортно-імпортних операцій з нафтопродуктами в Україні охоплює десятки країн і демонструє, здебільшого, пріоритети українських трейдерів, які визначаються недосконалістю державної політики та постійними змінами законодавчого поля в цій сфері.
Україна імпортує нафтопродукти з понад двадцяти країн світу. Значне зменшення поставок нафтопродуктів у 1999р. (імпортовано майже 1,75 млн. дизельного палива, що менше на 9% у порівнянні з 1998р., і 1,65 млн. т бензинів, що менше на 22% ніж у 1998р.) від традиційних постачальників — Росії, Білорусі та Литви — було компенсовано надходження нафтопродуктів з Латвії, Естонії, Румунії, Греції, Азербайджану. Вагоме зменшення надходжень з Росії є результатом загострення відносин із північним сусідом, підвищення нею тарифів на нафту та нафтопродукти і зростання цін на нафту на світовому ринку.
Досвід «аварійного» постачання нафтопродуктів з Азербайджану та Греції за підтримки азербайджанського президента та грецького мультимільйонера В.Вардінояніса для потреб українського агропромислового комплексу на протязі двох останніх років виявив їх неефективність. Так, наприклад, у червні 2000р. ціна азербайджанського мазуту перевищувала його ціну на українському ринку майже на 15%, що спричинило прийняття ВРУ пільгового режиму ввезення нафтопродуктів в Україну, внаслідок чого виникли проблеми з його реалізацією. Український оператор поставок «Укрнафтопродукт» внаслідок проблем з реалізацією палива постійно зривав його проплату. Збитки цього підприємства внаслідок курсової різниці, яка виникла, в основному, із-за накопичення боргів при продажу дизельного палива з Греції, у першому півріччі склали біля $20 млн.
Державна політика, яка базується тільки на встановленні особистих відносин між керівниками країн або урядів, і немає економічного підгрунтя, є неефективною. Це обумовлено, в основному, невідповідністю серйозних політичних поступок незначним економічним здобуткам і недовговічністю такої політики.
Минулого року найбільш показовим аспектом зовнішньоекономічної діяльності українських компаній, що займаються експортом нафтопродуктів, було його різке збільшення (в кілька десятків країн — від Багам та Віргінських островів до Бельгії та Ірландії). Експорт бензину минулого року перевищив 2 млн. т (у 1998р. експорт бензинів склав: прямі поставки — біля 200 т, з давальницької сировини — майже 10 тис. т), а мазуту — 2,3 млн. т (у 1998р. 1,1 млн. т). Основними країнами-імпортерами нафтопродуктів з України були Ірландія, Бельгія, Греція, Румунія, Велика Британія та деякі інші.
Зрозуміло, що реально ніхто не здійснював поставки нафтопродуктів на Багами. Кардинальне збільшення експорту нафтопродуктів минулого року і не було підтримкою вітчизняного виробника тому, що воно лише сприяло роботі оффшорних компаній і засвідчило низьку привабливість вітчизняного ринку для українських нафтопереробних підприємств.
У 2000р. створено більш-менш рівні умови для нафтотрейдерів (насамперед, після прийняття закону щодо заборони «перевізницької» діяльності компаній з іноземними інвестиціями, які мали пільги по оподаткуванню). І надалі державне втручання у роботу ринку нафтопродуктів має бути більш виваженим.
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
За часи СРСР Україна була значним експортером електроенергії, але сьогодні ринки колишньої РЕВ втрачено. Експорт електроенергії до країн Центральної Європи сьогодні здійснюється при застосуванні недосконалих технічних схем, що мають низьку потужність, якість та надійність. Так за вісім місяців 2000р. ДП «Укрінтеренерго» експортувало лише 1,65 млрд. кВт годин електроенергії на суму $39 млн.
Кардинальне збільшення експорту електроенергії з України можливе лише за умови об’єднання з європейською енергосистемою (UPTE/CENTREL). Це потребує як модернізації української енергосистеми (створення технічних можливостей для експорту та резервних потужностей, стабілізації роботи енергосистеми тощо), так і певної зовнішньоекономічної роботи в умовах жорсткої конкуренції та безперечного дотримання усіх вимог до учасників євроенергосистеми.
Важливим питанням для України є постачання ядерного палива, зберігання та переробка відпрацьованого палива, яке на 100% здійснюється Росією. Підписання міжурядових угод між Україною та США стосовно мирного використання ядерної енергії та кваліфікації ядерного палива для українських АЕС дозволяє після реалізації спільного проекту з американською компанією Westinghouse використовувати ядерне паливо інших країн. Цей проект разом з фінансуванням розробки ТЕО модернізації системи теплопостачання м.Харкова (Агентство розвитку та торгівлі США та деякі інші інвестори мають намір виділити $535 тис.) в рамках спільної україно-американської програми «Харківська ініціатива», попри їх важливість для України, не є достатньою компенсацією за відмову від «Бушерського проекту», навіть на думку американських експертів.
ВУГІЛЛЯ
Попри великі, за світовими мірками, вугільні ресурси, Україна не може отримати від розробки цього виду енергоносіїв позитивного економічного ефекту через важкі гірничо-геологічні умови. Стабільна робота та розвиток вугільної промисловості можливі лише за умови постійного надання державної підтримки. В свою чергу, енергетичний баланс України потребує імпортування вугілля з Росії та Польщі.
Поглиблення кризового стану у вугільній промисловості, що супроводжувалося падінням обсягів вуглевидобутку та зниженням якості вугілля, призвело до різкої зміни у торгівельному балансі України на ринку вугільної продукції. У 1995р. імпорт вугільної продукції перевищив її експорт у сім разів і досяг найвищої позначки — 15,97 млн. т. І хоча обсяг імпорту вугільної продукції протягом 1995—1999рр. зменшився з майже 16 до 4,7 млн. т, він продовжує перевищувати експорт майже в чотири рази.
Сьогодні вугільна галузь не в змозі забезпечити енергетичним вугіллям Україну як по кількості, так і необхідної якості. Дефіцит вугілля у поточному році складає близько 3 млн. т. Для вирішення цього питання уряд України відібрав 15 постачальників вугілля з Росії та Польщі і створює необхідну схему кредитування.
На експорт російського вугілля в Україну негативно впливає рішення РФ збільшити з 1 серпня тарифи на вантажні перевезення залізничним транспортом. Понад 30% збільшення вартості перевезень не відповідає інтересам ні України, ні Росії (виникне поступова переорієнтація на польське вугілля).
Незважаючи на нерентабельність вугільної галузі, національні інтереси України диктують необхідність збереження галузі в складі економіки, здатної збільшити видобуток вугільної продукції при одночасному закритті особливо збиткових шахт та розрізів. Таким чином, забезпечення України вугіллям грунтується на максимальному задоволенні потреби держави за рахунок видобутку власної вугільної продукції через економічно обгрунтоване збільшення обсягів власного видобутку при збереженні мінімально можливого рівня імпорту вугілля.
ГЕОГРАФІЯ ЕНЕРГЕТИЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
Російська Федерація. Україно-російські відносини мають формуватися за принципом рівноправності партнерів, про що свідчать Програма економічного співробітництва на 1998—2007рр., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Обсяги українсько-російської зовнішньої торгівлі більші ніж у 10 разів перевищують рівень співпраці з будь-якою іншою країною — у 1999р. товарообіг склав майже $8 млрд., послугами — майже $2,4 млрд.). Але внаслідок відсутності нормальних відносин економічні втрати минулого року у порівнянні з 1998р., наприклад, по експорту українських товарів в цю країну склали майже $510 млн.
У контексті забезпечення енергетичної безпеки України важливе значення мають відносини дійсно стратегічного партнерства з Росією. РФ збереже домінуючі позиції на європейському газовому ринку щонайменше у першій чверті наступного сторіччя та залишиться важливим експортером нафти на світові ринки (частка РФ 5%). Для України Росія залишиться основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, зважаючи на їх великі запаси та мінімальні відстані для транспортування.
Водночас, вирішення питання диверсифікації джерел надходження газу, нафти та ядерного палива для України означає, певною мірою, і полишення жорстких «обіймів» Росії — свободу політичного вибору та передумову інтеграції в європейські структури.
Відновлення повномасштабного взаємовигідного економічного співробітництва з Росією дозволить вирішити найскладніші питання роботи галузей ПЕК: завантажити понад 80% потужностей НПЗ, збільшити експорт товарів та обладнання, забезпечити газом населення та промисловість, прийняти участь українським підприємствам у російських та спільних з РФ міжнародних проектах, створити потужні ФПГ тощо.
Конче необхідно розробити нову політику взаємовідносин, яка має базуватися на виконанні вже існуючих домовленостей та договорів. Це потребує трансформування політичних декларацій та намірів у політичну волю, цілеспрямовану прагматичну політику та конкретні заходи.
США. Співробітництво зі США, які надають Україні найбільшу пряму та опосередковану (через організації розвитку) фінансову підтримку, є стратегічним пріоритетом у зовнішньоекономічній діяльності. Подальші реформи в економіці та енергетиці мають стати рушійною силою для поновлення та розширення фінансування українських енергопроектів з боку США, МВФ, СБ, ЕБРР та інших організацій розвитку.
Певні зрушення вже є. У першій декаді жовтня цього року Україна та ЄБРР підписали кредитну угоду щодо надання останній позики на закупівлю палива для чотирьох українських енергогенеруючих компаній на суму $100 млн. Світовий банк найближчим часом має виділити Україні чергові два транші на суму $70 млн. для реструктуризації вугільної галузі.
Подальше співробітництво України з міжнародними донорськими організаціями, які понад 8 років розробляють та підтримують українські реформи, потребує суттєвої перебудови. Практика співробітництва показує, що досвіду бракує не тільки українським фахівцям, а й працівникам організацій-донорів. Значна кількість запропонованих реформ не має чітких механізмів їх реалізації. В умовах відсутності детальних планів реалізації проектів, браку тривалих та багатосторонніх консультацій щодо рішень, які приймаються, впровадження реформ гальмується. Відсутність публічних обговорень трансформаційних процесів підриває у населення України віру в приватний бізнес та реформи, взагалі.
Європейський союз. Розвиток багатостороннього та двостороннього співробітництва в енергетичній сфері з країнами ЄС і створення передумов в енергетичній та екологічній сфері для набуття Україною повноправного членства в ЄС є також важливим напрямом діяльності.
Велика кількість енергетичних проектів в Україні виконується за підтримки ЄС по програмах «INOGATE», «ТРАСЕКА» та «TACIS». Наприклад, по програмах «TACIS» тільки на підвищення безпеки українських АЕС було виділено понад EUR110 млн. Підрядниками по цих проектах в Україні виступають провідні міжнародні компанії.
Інтеграція України в світову економіку та європейський вибір України, підтриманий з боку світової спільноти, має підкріплюватися поступовим досягненням європейських стандартів рівня життя, в т.ч. енергоефективності, енергоозброєності, і поступовим виконанням вимог ЄС до країн-претендентів у сфері ПЕК та суміжних екологічних питаннях. Приведення законодавства України в сфері енергетики до стандартів ЕС передбачає зменшення впливу держави в цьому секторі економіки, лібералізацію ринків енергоносіїв, залучення іноземного капіталу до ПЕК за рахунок створення прийнятного інвестиційного клімату, приватизацію більшості підприємств ПЕК, створення стратегічних запасів нафти (нафтопродуктів) тощо.
З огляду на складність завдань щодо виконання вимог ЄС до країн-кандидатів, навіть тільки в енергетичній та екологічній сферах, реальний термін вступу України до цієї організації може розтягнутися, на думку експертів, до 15 років.
Важливими зовнішньоекономічними напрямами співробітництва України також є його посилення в рамках регіональних та субрегіональних структур (Центральноєвропейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва тощо) з метою підвищення ролі України як важливої держави-транзитора енергоносіїв.
СНД. Стратегічно важливим напрямом зовнішньої політики України є країни Співдружності Незалежних Держав. Окрім співробітництва в рамках об’єднання ГУУАМ, яке ще не набуло економічного наповнення, таке співробітництво сьогодні відбувається, в основному, на двосторонній основі.
Важливим регіональним пріоритетом України залишається подальший розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва в рамках СНД та ГУУАМ, насамперед, з Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном та Грузією.
Співробітництво України в сфері енергетики має орієнтуватися на широкомасштабне залучення до паливно-енергетичного балансу вуглеводневих ресурсів Казахстану, Туркменістану, Азербайджану та Узбекистану як пріоритетного напряму міжнародного співробітництва. Тому активна участь у створенні євразійських нафтогазових транспортних коридорів у Чорноморсько-Каспійському регіоні для диверсифікації джерел постачання енергоносіїв в Україну стає життєво необхідною умовою забезпечення енергетичної безпеки України.
Казахстан. Серед основних напрямів співробітництва між двома країнами можна виокремити: постачання казахстанської нафти на українські НПЗ, насамперед спільна робота на Херсонському НПЗ, поставки скрапленого газу; постачання українського нафтогазового обладнання і трубопрокату до Казахстану.
Перспективним напрямом співробітництва також є: ремонт та заміна більш сучасним обладнанням значної кількості раніше встановленого обладнання; науково-технічне співробітництво у нафтогазовій сфері.
Азербайджан. Дві країни, хоча і мають значний потенціал, але співробітництво є уривчастим та відбувається в основному у сфері постачання азербайджанських нафтопродуктів в Україну.
Туркменістан. Україна стабільно підтримує економічні зв’язки з цією країною. АТ «Укргазбуд» виграло тендер на будівництво газопроводу протяжністю 50 км в Туркменістані, вартість проекту $10 млн. Це підприємство також має намір взяти участь у тендері на будівництво газового переходу (газопроводу) через затоку Кара-Богаз-Гол вартістю $5 млн. Щороку «Укргазбуд» виконує будівельно-монтажні роботи на суму понад $15—20 млн. в рахунок виплати боргу України за поставлений туркменський газ.
Туркменістан має усі підстави стати стабільним постачальником природного газу до України в обсягах до 25—30 млрд. куб. м щороку. Найбільшими перепонами цьому є низька платоспроможність українських споживачів та відсутність нормальних відносин із Росією як країною-транзитором.
Туреччина. Подальший розвиток взаємовигідних відносин Туреччини та України в енергетичній сфері має добрі перспективи. Сьогодні існує декілька спільних проектів щодо експорту української електроенергії та енергетичного обладнання, будівництва енергооб’єктів та надання інжинірингових послуг.
Країни ризикової групи. Розвиток економічної кооперації й співробітництва з такими країнами, як Лівія, Іран та Ірак, відповідає національним інтересам України і має розглядатися як перехідний етап розбудови Української держави або скоріше стадії економічного (енергетичного) виживання. Ці країни володіють величезними запасами нафти, а більша частина обладнання їх нафтогазових комплексів зношена та потребує заміни або термінового ремонту.
Розширення (започаткування) або поновлення з радянських часів економічного співробітництва з окремими країнами ризикової групи, дозволить Україні подолати значну відокремленість своєї економіки від світових ринків, насамперед, енергоносіїв та продукції енергетичного машинобудування. Зрозуміло, що вихід на ринки цих країн буде відбуватися в умовах жорсткої конкуренції. Військове співробітництво з цими країнами в рамках існуючих міжнародних обмежень дозволить на хвилі військових контрактів вигідно постачати українські технології, обладнання та товари, більшість яких, на жаль, не є сучасними. Невибагливість цих країн до товарів та обладнання дозволить Україні створити постійні ринки збуту.
Звільнення від політичної заангажованості, прагматична спрямованість та врахування власних помилок дозволить у перспективі взяти участь у здійсненні транснаціональних нафтогазових проектів у ризикових країнах.
У вересні поточного року Комітет по санкціях РБ ООН затвердив контракти ВАТ «Мотор-Січ» (м.Запоріжжя) та «Федеральный дом-OIL» на постачання до Іраку українського обладнання в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство». Започаткування співробітництва з Іраком під контролем Ради Безпеки ООН може стати першим етапом у розвитку довгострокового співробітництва між двома країнами в енергетичній сфері.
Сьогодні в Україні розроблено кілька десятків інвестиційних проектів у галузях ПЕК (нове будівництво, завершення розпочатого будівництва, енергозбереження, заміна застарілого обладнання, покращання екології тощо), насамперед, в електроенергетиці (це, наприклад, добудова двох блоків Хмельницької та Рівненської АЕС, підвищення безпеки роботи АЕС, модернізація та реконструкція ТЕС, ТЕЦ, ГЕС та ГАЕС), які очікують зовнішніх фінансових ресурсів та інвестицій.
ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ
Зовнішньоекономічними пріоритетами в енергетичній сфері у відповідності до національних інтересів України можна вважати наступні напрями з точку зору географії співробітництва та важливості країн:
вирішення проблемних питань з Росією, більшість з яких лежить у політичній площині, і подальший розвиток рівноправних та взаємовигідних відносин з РФ в усіх сегментах енергетики (постачання, транспорт енергоносіїв, електроенергії та обладнання);
створення стійкого партнерства зі США, насамперед як країни-інвестора і постачальника сучасного енергетичного обладнання та технологій;
інтеграція до ЄС із залученням капіталів та технологій європейських країн із поступовим виконанням вимог до країн-кандидатів в енергетиці та суміжних екологічних питаннях;
підвищення ефективності роботи між урядом України та міжнародними організаціями- донорами щодо впровадження реформ та окремих проектів за рахунок багатосторонніх консультацій та публічності рішень, що приймаються;
створення особливих відносин із Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном та Грузією, насамперед в нафтогазовій сфері, маючи за мету створення євразійських транспортних коридорів;
поглиблення економічного партнерства з Польщею, Республікою Білорусь та країнами Балтії як важливими постачальниками енергоносіїв в Україну;
розвиток економічного співробітництва з Іраном, Іраком та Лівією в розрахунку на перспективу розробки їх нафтогазових родовищ;
курс на лідерство у транзитному транспортуванні енергоносіїв за рахунок капіталізації свого вигідного географічного розташування;
сприяння розвитку відносин із Туреччиною, Китаєм, Пакистаном, Індією, В’єтнамом та деякими іншими країнами як потенційно значними отримувачами українських технологій, обладнання та інжинірингових, будівельних послуг.
Найбільш важливими заходами щодо розвитку зовнішньоекономічної діяльності в енергетичній сфері є такі:
сприяння розвитку експортного потенціалу, насамперед, за рахунок збільшення експорту електроенергії, послуг з транспортування енергоносіїв, машин, обладнання та інших високотехнологічних товарів для потреб ПЕК;
економізація зовнішньої політики;
підтримка міжнародного науково-технічного та правового співробітництва;
реалізація міжнародних угод, в т.ч. договору до Європейської енергетичної хартії, Кіотської угоди, а також співробітництво з міжнародними енергетичними організаціями (в рамках Конференції по Енергетичній хартії, з Міжнародним енергетичним агентством тощо);
підтримка транснаціональних проектів транзиту закордонних енергоносіїв через територію України та участі українських компаній у будівництві об’єктів ПЕК, розвідці та освоєнні родовищ нафти та газу за кордоном і освоєння українських родовищ вуглеводнів іноземними компаніями, насамперед, на основі угод про розподіл продукції.
На жаль, нестабільна економічна ситуація, неплатежі в економіці та ПЕК, високий рівень податкового тиску, постійна зміна законодавства в енергетичній сфері, значні борги держави, неадекватність цін та тарифів на енергоносії собівартості їх видобутку та виробництва, непрозорі правила гри на енергетичних ринках, повільна приватизація підприємств ПЕК відштовхують інвесторів від України. Подальша невирішеність цих та інших питань, більшість з яких лежить поза ПЕК і є загальнодержавними, позбавить підприємства енергетики перспектив на майбутнє.
Вирішення майже всіх проблем у ПЕК залежить тільки від України. Від того зможе, чи ні, керівництво країни та українська політична еліта подолати ці проблеми, буде визначатися подальше існування країни.
|
