В історії європейської культури французька буржуазна революція 1789 року свідчила про початок нової ери. Ідеї революції безпосередньо впливали на всі сфери духовного життя: естетику, літературу, мистецтво. Для музики, як і для інших областей мистецтва, французька буржуазна революція стала рубежем, від якого бере свій початок музична культура нового часу.
Німеччина ІІ половини ХVIII століття переживає розквіт своєї класичної філософії, літератури, мистецтва. Серед передових імена Канта, Гегеля, Міллера, Гете. В цьому ж ряду Глюк, Гайдн, Моцарт, Бетховен. Особливо Бетховен. Художник, що стояв на грані двох епох. Його творчість опиралася на багатовіковий досвід і багаті національні традиції. Але, виникнувши і сформувавшись в революційну епоху, вона розкривала драматизму боротьби і радість перемоги; зверталась до мільйонних мас людей.
“Музика повинна викрисати вогонь з людських сердець”, - говорив сам композитор. Творчість для нього – вище призначення; засобами мистецтва він повинен передати світу полум’я любові до людей, до свободи. Бетховен вірив у здійснення своїх ідеалів, і мрій про майбутнє зазвучали в його музиці як заклик до дії. Мету свого мистецтва він бачив у служінні людству, а дійсність заставляла його обслуговувати вузьке коло аристократів; оспівуючи любов і щастя, сам він залишився без звичайних людських радостей.
Людвіг Ван Бетховен народився в сім’ї музикантів (і дід, і батько майбутнього композитора були придворними музикантами) і вже в ранньому дитинстві проявив своє обдарування. Спочатку музичні заняття Бетховена проводились безсистемно і змінились тільки з появою в Бонні нового директора придворної капели Християна Нефе. Один з передових людей свого часу, Нефе став справжнім наставником і вчителем Бетховена. Під керівництвом Нефе Бетховен вивчав гармонію, вдосконалював гру на органі. Нефе пробудив у свого учня інтерес до творчості Й.Баха і Генделя, допоміг йому знайти самостійну оцінку різноманітним явищам музичного життя, інтерес до проблеми культури, етики, естетики.
Бетховен береться за вивчення історії, літератури, філософії. Новий світ розкриває перед ним німецька поезія і література, він захоплюється Міллером, Гете, Шекспіром.
Так поступово формується світогляд юного музиканта, його відношення до світу, до людини, до самого себе. Особливий вплив на нього мала французька буржуазна революція 1789 року. Її ідеї глибоко проникли в його свідомість. Переконання про рівність всіх людей, ненависть до пригнічення людини людиною, заперечення соціальної нерівності – ось принципи, яким Бетховен залишився вірним назавжди.
Різноманітність робіт, які виконував Бетховен, сприяла широким знайомствам Бетховена в кругах боннської інтелігенції і любителів мистецтва. За короткий час Бетховен стає знаменитою фігурою в музичному світі міста, часто грає для місцевої аристократії.
Але зростаюча духовна і професійна зрілість пробуджувала почуття незадоволення провінційно обмеженим життям Бонна. Бетховен мріє про визнання найбільших музикантів, про заняття з Моцартом. І подолавши різноманітні трудності, Бетховен переїжджає у Відень.
Моцарт, захоплений роботою над “Дон-Жуаном”, все ж вислухав незнайомця. “Зверніть увагу на нього, він всіх заставить говорити про себе”, - так відгукнувся Моцарт про юного Бетховена. Однак хвороба і смерть матері змусила Людвіга повернутися до Бонна і стати головою сім'ї, піклуватися про молодших братів. Перебування у Бонні затягнулося, а Бетховен так мріє про зміну обстановки, про життя у великому місті, повне нових зустрічей і вражень.
Повертаючись з Лондона у Відень, на декілька днів у Бонні зупинилися Йозеф Гайдн, якому і представили Бетховена. Зацікавлений творами боннського музиканта, Гайдн обіцяє йому свою допомогу і рекомендує їхати у Відень. В цей час Бетховен був автором п’ятдесяти творів. Вже в боннський період проявилися в його творах такі риси як динамізм, цілеспрямованість, енергія і склалися основи світогляду, етичні і естетичні принципи, якими він керувався у подальшому житті.
Восени 1792 року Бетховен переїхав у Відень. Скінчилася пора юності, наступив новий етап – сходження до зрілості.
Серед віртуозів Відня Бетховен швидко зайняв одне з перших місць. Характер виконавства Бетховена був зовсім новим. Він створив монументальний і героїчний стиль, звернений до широких мас.
Для зміцнення своєї теоретичної підготовки і композиторської техніки Бетховен звернувся до найавторитетніших педагогів: Гайдна, Альбрехтсбергера, Сальері. Першим його вчителем у Відні був Гайдн. Він оцінив масштаби бетховенського таланту, але відчувалася різниця в світорозумінні композитора XVIII століття і представника молодого покоління. Більш успішними були заняття в Cальєрі. Вклад віденських педагогів в музичну освіту Бетховена був значним і реально відчутним: 19 фортепіанних сонат, 3 концерти для фортепіано з оркестром, 2 симфонії, 6 струнних квартетів, фортепіанні і струнні тріо і багато інших творів.
Кристалізація рис бетховенського стилю, що відбувається в цей період, підводить до зрілої творчості, яку ознаменовує Третя, Героїчна, симфонія.
В цей час на Бетховена падає страшне нещастя – він починає втрачати слух. Курс лікування, який пройшов Бетховен, не дав результатів. Думки про смерть не покидають композитора. І коли внутрішня криза досягла найвищої точки, зароджується ідея Героїчної симфонії. Любов до мистецтва, до життя перемагає особисту біль і відчай.
Героїчна симфонія знаменує душевний перелом, з якого починається найбільш інтенсивний період в творчому житті Бетховена. Наступає час зрілості і повного розквіту бетховенського генія.
Ідеї героїчної боротьби, проблеми героя і народу формують його задуми, пронизують всю його творчість. Життя в уяві Бетховена – це героїчна боротьба, її стимул – любов до людей, завоювання щастя для всього людства. Ці риси визначають найбільш відомі твори Бетховена: Третю і П’яту симфонії, оперу “Фіделіо”, фортепіанні сонати “Аврора” (ор.53) і “Апасіоната” (ор.57). Всі ці роки композитор інтенсивно працює. Створює монументальний П’ятий фортепіанний концерт, Сьому і Восьму симфонії, музику до “Егмонта”. Популярність Бетховена у Відні продовжує зростати. Його твори друкують в різних країнах, збільшується кількість творчих замовлень і пропозицій. Але все це знаходиться у кричущому протиріччі з його нестійким матеріальним становищем. Крім того життя ускладнює глухота, яка посилювалася. Він змушений був розлучитися з планом концертних поїздок, з мрією про подорож до Італії, зменшити виступи у віденських салонах і академіях. Єдиним джерелом існування – дуже ненадійним – залишається авторський гонорар.
В період з 1813 по 1818 рр. композитор творить повільно і мало, переважно твори, присвячені певній події. Відносна загальмованість була викликана складною реакцією на суспільно-політичні події, процесом психологічної перебудови, важкими пошуками нових образів і засобів їх втілення. Зміни, що відбувалися в творчій манері Бетховена, відбилися на творах останнього періоду.
Першим із ряду творів останнього періоду був цикл пісень “До далекої коханої”. Оригінальний по задуму і музичній композиції, він став раннім попередником романтичних вокальних циклів Шуберта і Шумана. Деякі з останніх його сонат для фортепіано і пізні квартети відрізняються складністю музичної мови, композиції. Бетховен відступає від закономірностей формоутворення, властивих класичній сонаті і підходить до риси, що відділяє його від музики композиторів-романтиків.
Над всіма творами останнього десятиліття височіє Д’евята симфонія, яка завершує творчий шлях Бетховена. Думка про Дев’яту симфонію зародилася ще в роки кризи, але до реалізації композитор приступив тільки в 1822 р., паралельно працюючи над “Урочистою месою”. Основна ідея симфонії – щастя людства можливе тільки при загальній рівності і братерстві. Щоб передати титанічний задум симфонії, Бетховен розширяє масштаби свого симфонічного твору і вводить у фінал хор і співаків-солістів і доручає їм слова із оди Міллера “До радості”, чим виражає свою найгуманнішу мрію.
Тяжка політична атмосфера і повна глухота доводять Бетховена до відчаю. Він все більше відчужується від людей, а з найближчими спілкується з допомогою “розмовних” зошитів. Матеріальне становище його теж незавидне. В Європі появляються нові віяння і творчість Бетховена не знаходила розуміння. За допомогою друзів було організоване виконання його Дев’ятої симфонії, але автор її вже зовсім не чув і тільки бачив захоплення на обличчях слухачів. Це була остання поява Бетховена перед великою публікою. Простудившись, він прохворів декілька місяців і помер.
Творчість Бетховена дуже різноманітна за жанрами, але переважно це симфонічні і інструментальні твори: 9 симфоній, 11 увертюр, концерти для фортепіано, скрипки, струнні квартети, квінтети, фортепіанні тріо, 32 сонати для фортепіано, сонати для скрипки і віолончелі; із сценічних творів – це опера “Фіделіо”, балет “Творіння Прометея” і музика до драми Гете “Егмонт”; хорові твори – “Месса” C-dur і “Урочиста месса”, ораторія “Ісус на Маслинній горі”, декілька кантат і хорів; коло 150 обробок народних пісень, коло 80 пісень у супроводі фортепіано, серед яких цикл “До далекої коханої”.
Увертюри – особлива частина симфонічної творчості Л.Бетховена. У творчості Глюка, Моцарта увертюра була найяскравішим класичним жанром програмної симфонічної музики, дуже доступним і найвпливовішим. Ці риси і розвивав у своїй творчості Бетховен.
Міфологічні сюжети не захоплювати Бетховена і кращі його увертюри (“Коріолан”, “Леонора”, “Егмонт”) написані на громадянсько-героїчні теми.
Увертюра “Егмонт” передає боротьбу пригніченого народу з чужоземними загарбниками, віру в перемогу світлих сил. В увертюрі “Коріолан” Бетховен розкриває трагічний конфлікт між почуттям громадянського обов’язку і особистим спонуканнями героя. Таким чином, увертюри Бетховена – не стільки є вступом до театральної вистави, скільки самостійними інструментальними драмами.
Особливістю бетховенських увертюр є програмність і яскрава театральність. Театральний характер визначив особливості її сонатної форми. Екс позиційність тут переважає над розробкою. Всі теми є самостійними, яскравими мелодично і створюють певний програмний образ. У порівнянні з сонатним allegro симфоній, увертюри є більше стислими, розвиток в них простіший і контрастніший.
Бетховен завершив еволюцію класичної увертюри і відкрив шлях для нових програмно-симфонічних жанрів. На бетховенські увертюри опиралися композитори-романтики.
В своїх інструментальних концертах Бетховен йшов по шляху Моцарта, який намагався симфонізувати цей жанр. Тісний взаємозв’язок соліста і оркестру і посилення оркестрового звучання зближують ці два жанри. Перші частини бетховенських концертів драматичні, але, без напружених конфліктів. Другі частини відрізняються натхненністю і зосередженістю настрою. Фінали захоплюють ритмічною енергією, багатством жанрово-побутових елементів, чим утверджують святковий характер музики.
В концертах дуже велика роль відводиться віртуозним партіям сколюючих інструментів, які завжди підпорядковуються внутрішньому змісту. Кожний бетховенський концерт відрізняється неповторною своєрідністю.
Значне місце в творчій спадщині Бетховена належить його квартам. Розвиваючи психологічні тенденції квартетної музики, Бетховен відкрив нові ідейно-виражальні сфери, створивши своєрідний камерно-інструментальний стиль.
Спочатку Бетховен йшов по шляху своїх попередників, зокрема Гайдна. Вже в ранніх віденських класиків намітився розрив з розважально-дивертлементним характером ансамблевої музики. Значну роль набули поліфонічні засоби, виникли тонкі камерні прийоми письма. Бетховен підсилює ці риси. Але в загальному в його перших шести квартетах ще відчувається вплив квартетної музики кінця ХVIII ст.
У наступних концертах композитор поглиблює психологічні образи, що було новим для класичного мистецтва. Широта розвитку, внутрішня єдність, сила звуку зближують ці квартети з симфоніями. Але якщо для симфоній властиві узагальненість, монументальна простота і конфліктність, то квартети відрізняються тонкою деталізацією теми і всього розвитку. Теми часто плавно переходять одна в одну, по своєму складу вони далекі від побутових інтонаційних зворотів.
Багатотемність і мелодична насиченість музики пов’язані з поліфонічною манерою письма. Кожен з чотирьох інструментів досягає у Бетховена максимальної самостійності і використовує широкий звуковий діапазон, що створює новий тип “квартетної поліфонії”. Ритмічна різноманітність, оригінальне звучання, одночасно прозоре і напружене, багатство модуляцій придають їм своєрідність.
Ліричні частини є емоційним центром всього твору. В них зосереджені найбільш типові композиційні особливості бетховенського квартетного стилю.
Особливо яскраво риси новаторства проглядають в різних квартетах. Важливу роль тут відіграє варіаційний принцип, на якому оснований розвиток повільних частин. По змісту і формі пізні квартети дуже різноманітні. Тут чергуються народно-танцювальні образи з епізодами філософського характеру. Їм властива композиційна складність, в них відчутні сліди експериментування, пошуки нових стилістичних шляхів.
Крім струнних квартетів, Бетховен залишив багато інших камерно-інструментальних творів. Майже всі свої ідеї композитор виразив у сонатно-інструментальних жанрах. Ці класичні жанри досягли у Бетховена небувалого розквіту.
Строга класична соната була для Бетховена найбільш близькою. В цій області він найбільше експериментував. Характерні ознаки сонати – контрастні теми в динамічному протиставленні, ладо тональні конфлікти, динамічна розробка, єдність і цілеспрямованість розвитку – відкривали широкі можливості для вираження своїх улюблених образів руху і боротьби. Цю форму композитор часто видозмінював в залежності від ідейно-художнього задуму. Видозмінюються побудова циклу, прийоми розвитку, тональний розвиток, поліфонізація. Кожний новий образ породжував не тільки нову тему, а й своєрідні прийоми формоутворення в лажах єдиної сонатної схеми.
У всі свої сонатно-інструментальні твори Бетховен вніс риси симфонізму.
Особливо тривалим було захоплення фортепіанною сонатою. Бетховен трактував фортепіанну сонату як жанр, здатний відобразити всю різноманітність музичних стилів сучасності. Деякі свої сонати Бетховен трактує то в дусі симфонії (“Аппассіоната”), то квартету (9-а), то фантазії (“Місячна”), то увертюри (“Патетична”), то варіації (12-а), то концерту (3-я), то скерцю (Фінал 6-ої), то похоронного маршу (повільна частина 12-ої). Якщо і в симфонії, і в камерно-інструментальній музиці Бетховен ще залишався прихильником класичної школи XVIII ст., то у фортепіанних сонатах появився новий драматичний стиль, багатогранність образів, психологічна і емоційна глибина.
Бетховен багато працював над проблемами фортепіанної віртуозності, випрацьовуючи свій оригінальний стиль. Масивні акорди, насичена фактура, темброво-інструментальні прийоми, багате використання ефектів педалі – такі деякі характерні новаторські прийоми бетховенського фортепіанного стилю. Бетховенська соната стала симфонією для фортепіано.
Єдина опера Л.Бетховена “Фіделіо” відрізняється сміливістю задуму і втілення. Широта ідеї і особливості музичної драматургії не вкладалися в традиційні рамки. Бетховен об’єднав тут принципи різних шкіл. Шіллерівський дух благородної боротьби за справедливість і віра в перемогу переповнюють оперу. Як і в драмах Міллера, в опері дійові особи з їх мотивами і діями зливаються з загальнонародними громадянськими інтересами. Співчуття до пригнічених, радість перемоги справедливості – власне такими шіллерівськими ідеалами користувався Бетховен при створенні опери. Його не цікавили поверхові сюжети, і тільки тому Бетховен не написав більше жодної опери, що не знайшов відповідного сюжету.
В 1 акті опери музика близька до оперного стилю кінця ХVIII ст. Але як тільки розгортається соціально-трагічна лінія, композитору спотребилися нові засоби виразності, які він знайшов у власній симфонічній музиці. Власне оркестрова партія розкриває всю глибину почуттів і думок персонажів, всю атмосферу героїзму, страждань і боротьби. По своїй виразній ролі оркестрова партія перевершує вокальну, яка майже повністю позбавлена рис оперної пісенності.
Розвиток оперної дії в цілому нагадує любиму Бетховенську структуру героїчно-драматичних симфонічних циклів – “через боротьбу від темряви до світла”.
До найбільш відомих творів композитора належить “Урочиста месса” D-dur для чотирьох солістів, хору і оркестру. Месса для Бетховена не мала ритуально-церковного сенсу. В ній він вбачав жанр, в якому накопилися багаті традиції філософської музики (Палестрина, Бах, Моцарт, Гайдн). Ні по формі, ні по своїх масштабах вона не призначена для церковного виконання, а як рекомендував сам автор – у концерті, у вигляді ораторії.
Месса вражає цілісністю композиції. Різні частини об’єднуються інтонаційними зв’язками, єдиним тональним планом.
В “Урочистій мессі” Бетховен зробив традиційні форми знаряддя виразу загальнолюдських почуттів страждання і надії. Тема страждання виражена в епізодах “Зжалься” із “Gloria” і “Agnus Dei”, в епізоді “Хресної ноші” із “Credo”, “Benedictus” із “Sanktus”. Інші епізоди повні радості. Це “Gloria”, “Osanma” із “Sanctus”, “Agnus Dei” – символ Христа, який взяв на себе всі гріхи світу, - закінчує мессу на словах “Дай нам мир. Амінь”.
В основу мелодії месси покладено григоріанський хорал, але в загальному стиль месси виражає ідеї, чим зближує мессу з д’евятою симфонією. Живе почуття сучасності, властиве Бетховену, не покидає його навіть при зверненні до найбільш канонічних музичних жанрів.
Вокальна лірика займає в творчій спадщині Бетховена менше місце, ніж інструментальні жанри. Пісенна мініатюра мало відповідала філософським монументальним тенденціям бетховенського мистецтва, його героїчним сюжетам. І все ж до пісенного жанру Бетховен звертався на протязі майже всього творчого шляху. Якраз у творчості Бетховена німецька пісня вперше піднялася над рівень побутового мистецтва і стала виразником різноманітних і складних ідей і почуттів. Не тільки ліричні образи, а й філософські теми, громадянсько-політичні мотиви, сатира, гумор знайшли своє відображення у вокальній ліриці Бетховена.
Свої пісні Бетховена писав на слова Геллерта, Гете, Ейтелеса. У вокальному циклі “До далекої коханої” на сл. Ейтелеса Бетховен вперше використав принцип циклізації мініатюр, який потім широко використовували композитори-романтики.
У Бетховена зустрічаються вокальні твори на громадянські мотиви (“Прощальна пісня віденських добровольців”, “В темній могилі”).
Велике значення мають бетховенські обробки народних пісень: ірландських, шотландських, уельських і ін. Залишаючи незмінною мелодику цих пісень, Бетховен в своїй гармонізації проявив глибоке розуміння їх національної ладової основи.
Мистецтво Бетховена, його музичне мислення – складний синтез передового і традицій багатовікової культури. Тут оригінально злилися творчі завоювання великих попередників: Баха, Генделя, Глюка, Гайдна, Моцарта з мистецтвом, сучасним французькій революції, з її піснями і маршами. При цьому соціальні проблеми в творчості Бетховена набули небувалого розмаху.
Ідейна глибина, героїчний зміст творчості Бетховена, сміливе новаторство залишаються ідеалом для передового мистецтва і нашого часу.
Список використаної літератури
А.Альшванг “Людвіг ван Бетховен”
М.Кремльоз “Фортепіанні сонати Бетховена”
Конен “Історія зарубіжної музики”. – Вип. 3.
В.Галацька “Музична література зарубіжних країн”. – Вип. 3.
|
