Текстоутворюючі функції зіставлень у художньому мовленні - Мовознавство - Скачать бесплатно

Реалістичний мовний малюнок епічного полотна У.Самчука “Волинь” у цілому характеризується порівняно незначною кількістю тропів, що будуються як компаративні звороти. Імовірно, ощадне їх застосування взагалі є ознакою простоти художнього стилю; у всякому разі О.Пушкін відкрито задек­ларував цю вимогу, якій відповідали його стилістичні структури не тільки в прозі, але й у поезії:

Он весь кипит как самовар,

[…]

Иль как отверстие вулкана,

Или как море пред грозой,

Или… сравнений под рукой

У нас довольно, – но сравнений

Не любит мой смиренный гений:

Живей без них рассказ простой.

(“Граф Нулин”, рання редакція).

У.Самчук використовує порівняння в мові автора і в мові персонажа з різною метою. Вони харак­теризують героя або виявляють проекцію відстороненого сприйняття дійсності, вводячи “образ автора”, який, на думку В.В.Виноградова, стає суб’єктом художньої оповіді, “…является формой сложных и противоречивых соотношений между авторской интенцией, между фантазируемой личностью писателя и ликами персонажей. В понимании всех оттенков этой многозначной и многоликой структуры образа автора – ключ к композиции целого, к единству художественно-повествовательной системы…” [3, 203].

У системі образних засобів роману різні типи порівнянь, попри їхню загальну нечисленність, нале­жать до ключових, багато в чому визначаючи ідіостиль письменника, структуру художньої оповіді.

У мові персонажів переважають такі порівняння, що відтворюють узуальні моделі або максимально наближаються до них. Ці звороти непоширені, часто повторюються, зіставлення в них спирається, передусім, на почуттєво-зорові ознаки: Минулося, – казав старий. – Тож, бувало, як оком глянеш – гонів за тридцять здовж пуща сама, та стави, як скло, та очерети, як ліс…[6, 10]; На те він (пан) такий тоненький та тендітний […], і довгі та прозорі пальці, що, їй-Богу, можуть поломатися, як скло [6, 78]; …Матвій хльостко, злісно спльовує… – Треба хіба так працювати… Тепер он встаємо рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! [6,11]; (Григорчук:) … пан ще якось тримається, не продає. А як і продаватиме, то що там тої землі… Ковтнуть, як суницю… [6,31]; …лигнув би тебе за один раз, мов суничку [6,48].

Стійкі, особливо частотні порівняння, зафіксовані фразеографічними та лексикографічними джере­лами [7; 8; 10], дали початок цілим серіям образних характеристик; близькість такого типу порівнянь до фразеологічного фонду визнана лінгвістикою [4, 225]. Вершинна лексема у звороті (як) мак (…тітка Зінька … зовсім, як мак, зробилася [6, 137]) продовжується в компаративних зворотах із похідними утвореннями як маків цвіт, як маківка, як маківочка; (як) гай уживається на позначення інтенсивності (…клечання, мов гай, стоїть на подвір´ї [6, 147]), ця семантика розгортається в прислів´ях (аж гай гуде або шумить [8, т.1]), відображається в номінаціях абстрагованої кількості “дуже багато” (про воду – [10, 34]), використовується і для психологічних характеристик (весела як гай – [10, 34]). Часто порівняння входять до складу предикативного центру, становлячи невід’ємну його структурну частину і сполучаючи в собі предикативні та означальні властивості: – Не поїдять вас тут вовки часом? – А! Ми самі, як вовки [6, 205]; Христосуються, цілуються, а самі, мов тіні, а ридають, мов по мерцеві [6, 197].

Розмовне забарвлення цих порівнянь, їхня художня експресія створюється всім комплексом чинників – інтонаційним малюнком, словопорядком, характером актуального членування.

До сталих порівнянь, що межують із фразеологічними одиницями, У.Самчук охоче звертається не тільки тоді, коли вони закорінені в народному вжитку, але й тоді, коли вони є приналежністю літературного мовлення: Володько стоїть також непорушно, мов статуя, його обліплює снігом, йому від того приємно, він вслухається в далеке і близьке довкілля [6, 95].

Проте визначальною в семантиці порівнянь у романі є предметно-побутова сфера, сільськогос­подарська праця, життєве середовище селянина, світ, близький, дорогий і зрозумілий йому. І в невласне прямому, і в авторському мовленні ці структури відображають народний погляд на речі: Що тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої руки, як патики, як зачовгані копистки, а від чого? [6, 196]; Волосся Василя, хоч і наоліяне та причесане, але стирчить на всі боки, як віхоть пшеничної соломи [6, 110]; Незабаром Мотрі потекла з носа юха, волосся нагадувало копицю сіна під час буревію [6, 81]. Лексика в цих зворотах набуває виразної стильової й образної маркованості, особливо підкресленої при певній звуженості її вживання у межах літературного стандарту (як, наприклад, не зареєстроване в СУМ [7] фурґало “дзиґа”, словник фіксує лише розмовне фуркало: …вийшов нарешті і пан живий та веселий і хоч тяжкий, а вертлявий, як фурґало. Очі геть залило капшучками, і він ними либає, мов жаба [6, 86]).

Самчуківські порівняння, що базуються на побутовій сфері, завжди ситуативно й психологічно обумовлені. В уяві малого Володька уподібнення обрисів літер звичним предметам базуються на зоровій подібності і водночас, відображаючи дитячий погляд на речі, невластиві народному вжитку, є несподі­ваними, свіжими, далекими від стійких: А він же ж і не такий вже малий… І знає він вже кілька букв. Знає, наприклад, А – таке, як кроківка, знає О – як око, як круглий бублик, знає Ж , як жук лапате і кричить, як жук – жжж! [6, 91]. Привертає увагу відкрита мотивація порівнянь, у тому числі тих, які не можуть бути однозначно витлумачені в дитячій свідомості: На кожну літеру шукає він (Володько) порівняння. То як кроківка з низькою бантою. То гачок… На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху [6, 100].

Ситуативна обумовленість компаративних структур виявляє точність художнього зору письменника. Так, наприклад, порівняння, взяті з казок, умотивовано з´являються в дитячій уяві, в описі гри дітей : Ані Володько, ані Хведот не мають ніякого молитовного настрою, їм хочеться поґзитися, погарцювати, щось заграти, побігати, як вовки в казці, попід лавами, що в їх уяві перетворюються на ліс [6, 109]; Іноді йому (Володькові) здається, що він зовсім не пасе Рябу, а блукає в чарівному царстві, мов той Іван Царевич, що свою царівну, за горами та за лісами, у тридев´ятому царстві й государстві у полоні Кощея Безсмертного, шукає [6, 88]. Невипадково у внутрішньому мовленні маленького героя, що прилучається до світу книги, з´являється книжна лексика, слова, екзотичні для селянина: – Іди, іди, дощику… – виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу…[6, 266]; Володько глянув туди […]. Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить [6, 261]; Щоки його (Володькові) горять, в очах бринять гарячі вуглики, що час від часу зриваються і падуть униз, ніби ті метеори, що літають у просторах і падають в океани [6, 249].

Сталість порівнянь у мові У.Самчука не означає, що ці структури належать до обов´язкового, естетично й образно невиразного, прохідного матеріалу, який Л.В.Щерба називав “упаковочним” [9, 32 ]. Їхня важлива художня функція полягає в тому, що вони є тією ланкою, яка об’єднує образи автора і героїв із народу; у їхній взаємодії перетинаються різні суб’єктні площини оповіді. Розмиваючи межу між авторським мовленням і мовленням персонажів, таке слововживання виражає близькість їхніх світоглядних і естетичних позицій, художнє мислення здійснюється в категоріях, властивих народній філософії життя. Мовні структури висвічують складну взаємодію суб’єктивної форми оповіді [3, 210] й об’єктивного зображення – через форми суб’єктивного співпереживання, внутрішнього ототожнення автора з героєм або завдяки зовнішньому його відстороненню від героя, тобто погляд “іззовні”.

Системно усталені й індивідуальні порівняння поєднуються використанням у них соматичних назв, особливо тих, які найбільше поширені у фразеологічному фонді. Так, за фразеографічними джерелами [8, 2, 581-587, 592-601] слово око в різних своїх формах увіходить до складу приблизно 430 фразеологічних одиниць, пов´язуючися часто з уявленнями про найдорогоцінніше для людини (берегти, доглядати, глядіти, пильнувати та ін. як ока в лобі), символізуючи ясність і матеріальну і духовну прозорість (в очах розвиднилось, дивитися на світ ясними очима). Тому в тексті роману таким природним є порівняння ясного дня з оком людини: А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушно. Часом якась людина по дорозі зупиниться [6, 204]. Органічність цього індивідуального порівняння для народного мовлення, де воно має позитивне емоційне забарвлення, підтримується простотою, стриманістю, невибагливістю всього лексичного контекстного оточення.

Зближення семантичних характеристик, властивих усталеним та індивідуальним порівнянням, простежується у тематичній спільності лексем, що входять до складу компаративних зворотів. Так, порівняння очі – як нори ([Матвій з Василем] … такі вихудлі, вивітрені, аж темні, очі – як нори [6, 197]), при всій своїй яскравій індивідуальності, ґрунтується на узуальному переносі, який закріплено в термінологічному сполученні очна ямка [7, 11]. Художньо-авторські порівняння, як і стійкі, беруться часто із предметно-побутової сфери життя селянина; повторювані в різних семантичних аспектах, у різних функціях, вони надають тексту глибокої народності: … верби листя своє, рудим підбарвлене, гейби кури пір´я весною, стрясають із себе до землі [6, 8]; А мати, звісно, мати… Лемент підняла, стягнула обох (дітей) з печі і, патраючи їх, ніби курчат зарізаних, додавала найдивовижніші прислів´я… [6, 14]; Той (малий) узяв і, сховавшись, мов курча, […] десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв…[6, 31].

Порівняння У.Самчука зближуються із народними також і своїми структурними особливостями. Так само, як і в загальнонародному мовленні, широко вживається орудний відмінок імені з компаративним значенням: …сталевою масою застигли ліси [6, 253]; …велетенською сірою баштою зводиться і в´яжеться з небом дим [6, 253]; жито муром стоїть [6, 267]; Землі угорщан […] луком вигнулись проти сонця… [6, 256]; Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи…[6, 267]; …градом сипалось каміння…[6, 257]. У ряді випадків близькість до сталих порівнянь зумовлює формування в цих структурах адвербіального значення. Вони часто синонімізуються і з генітивними метафорами. Залежне слово в метафорі позначає об´єкт порівняння, засіб якого потрапляє в позицію стрижневого компонента: сталева маса лісів, мур жита, ковдра куряви, град каміння. Потенціальні синонімічні зв´язки, які почасти реалізуються в тексті (…баштою зводиться дим [6, 253] і зводиться димова башта [6, 254]), демонструють взаємооберненість різних типів тропів – метафор, метонімій, синекдох, порівнянь; широка продуктивність цього явища в новітній прозі, на відміну від прози ХІХ ст., була відзначена А.Бєлим [1, 138].

Індивідуалізація сталих порівнянь у романі “Волинь” відбувається внаслідок зміщення у сфері їхніх суб’єктно-об’єктних зв’язків, змін типової взаємозалежності лівої, предметної, і правої, образної, частини зіставлення, що суттєво змінює денотативну закріпленість слова, розхитує його усталену сполучуваність. Зміни здійснюються в результаті введення в компаративний зворот або в основу порівняння поширюючих компонентів. Порівняння Чорна, весняна, як оксамит, ніч [6, 199] формує нове сполучення весняна, як оксамит: взаємодія в позиції однорідних членів із колористичною ознакою чорний стає підґрунтям для утворення складного оказіонального семантичного відтінку “весняна чорна м’якість ночі”.

Семантичні зміщення, порушення звичного зв’язку слова й реалії в процесі образної номінації характеризують ті компаративні звороти, що є фрагментами розгорнутої метафори, у просторі якої відбуваються змістові й емоційні словоперетворення. Так, порівняння світла місяця з розбещеним котом завершує метафоричний мікротекст, виступаючи його розв’язкою: Сіре пасмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його [Матвієвій] бороді [6, 264]. Текст являє собою послідовне поєднання інтегративних компонентів, що утворюють багатоступінчасту структу­ру: пасмо – представляє ідею протяжності, руху, кінцевий результат якого втілено в лексемі пляма, з однією з сем прямого значення – статичністю. Персоніфікаційний ефект, що викликається анімалістичним порівнянням, теж у просторі цієї розгорнутої метафори готується поступово, спочатку реалізуючися в узуальному переносному значенні прорвалось (світло), з уже потьмянілою внутрішньою формою, і завершуючись виразно індивідуальним всілось, із тією ж денотативною співвіднесеністю.

Внаслідок розширення свого компонентного складу стале порівняння як дим перетворюється на кадильний дим: … все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман [6, 165]. Індивідуальне означення є поштовхом для розгортання в розбурханій уяві Володька фантастичної картини, що утворює самостійний, метафорично ускладнений текстовий фрагмент, своєрідну сюжетну замальовку: Там далі, де зупинився ліс, що нагадує лаву грізного війська, що вийшло з мечами до бою і враз закам´яніло, там стоїть невидимий, бородатий жрець і кадить. Його дим поволі, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькаті, широкі долоні, пливе по воздусі, намагаючись, але не маючи сили, підняти і понести у безліч цілу землю [6, 165].

Формальна перебудова компаративного звороту, яка здійснюється за рахунок введення нового компонента, може суттєво змінити загальнохудожній штамп, повернувши образу колишню рельєфну, предметну виразність. Риба, мов срібло, срібляста риба – це образи, що усталились у літературному мовленні, але в У.Самчука Риба, мов кусники живого срібла [6, 256] актуалізує потьмянілу внутрішню форму, оновлює образ.

Означення, що поширюють у романі склад компаративних зворотів, комплексно сполучають у собі і зорові, й тактильні враження, присутні і в основному фрагменті, і в засобі порівняння. Таким синкре­тичним є зіставлення сосон із восковими свічами: Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий… Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева…[6, 204]. Зорові ознаки форми, кольору виступають в єдності з ознаками відчуттів від доторку, які містяться в підтексті: кора сосни ніби навощена, така вона гладенька й масляниста.

Зміни в семантичних зв’язках основного тексту й компаративного звороту відбуваються внаслідок еліпсиса, коли з’єднувальна семантична ланка не вербалізується, вона прихована на підтекстовому рівні, через що формуються несподівані, непередбачувані сполуки. Таким зовні незвичайним є зв´язок розкоші й пожежі (…Розкішна, мов пожежа, осінь…[6, 239]), який, проте, спирається на традиційні в українській та російській поезії уподібнення червоного кольору та вогню. Численними є такі образи у С.Єсеніна, і не тільки в період його захоплення імажинізмом: Осень рощи подожгла (“Микола”); На коне – черной тучице в санках – Билось пламя-шлея…синь и дрожь. / И кричали парнишки в еланках: “Дождик, дождик, полей нашу рожь!” (“Заглушила засуха засевки…”); Красный костер окровил таганы…(“Черная, потом пропахшая выть!”); Алый мрак в небесной черни Начертил пожаром грань (“Алый мрак в небесной черни…”); В саду горит костер рябины красной, Но никого не может он согреть. /Не обгорят рябиновые кисти… (“Отговорила роща золотая…”). У метафорі У.Самчука зіставлення розкоші й пожежі, що вражає своєю несподіваністю, теж реалізує невербалізовані асоціативні зв’язки, які поєднують ці об´єктивно далекі реалії, базуючися на спільних ознаках сяєва й блиску матеріального багатства й яскравості осіннього листя, в барвах якого переважає червоне, ніби вогонь. Основа образного зіставлення розшифровується в наступному мікротексті, через тематично пов´язані однокореневі слова у варіативному повторі: …ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо [6, 239].

Підсилена мотивація порівнянь у тексті здійснюється завдяки множинності ліній зіставлення. Так, порівняння голосів дітей із дзвінками, введене підкреслено тавтологічно (“дзеленчать, мов дзвінки”), знаходить підтримку в паралелі діти – жайворонки (“Діти […] розсипались по своїх місцях і скрізь […] на пасовиськах, разом із жайворонками, дзеленчать, мов дзвінки” [6, 251]), завдяки чому формується подвійний семантичний зв´язок:

Діти ------------------------------

І дзеленчать, мов дзвінки

Жайворонки------ --------------------/

Індивідуально-художні порівняння найчастіше вживаються в пейзажних замальовках, в описах піднесених, святкових, урочистих вражень, що їх дістає маленький герой від несказанно гарного світу природи та від світу людини-трударя в ній. Компаративні звороти в цих фрагментах тексту часто розгалужені, поширені; насичуючи текст, вони виступають чинниками його зв´язності: Починає бамкати дзвін. Здається, звуки його, ніби тяжезні краплі чогось теплого, поволі капають на землю, що жадібно їх втягає…[6, 40]; І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного [6, 250]; Сонце недільного ранку сходить не так, як завжди, ліс стоїть бадьоріше, поле майорить, мов прапор святочний, небо синє, таке синє, аж ніяково…Мов залізні гравюри, стоять на тлі синяви велетенські, непорушні черешні…[6, 165]. Розлогість порівняльних характеристик та інтенсивність їх уживання в мікротекстах, де вони формують ланцюжковий або паралельний зв´язок, створюють уповільнений ритм опису, що гармоніює з його панорамністю, з багатобарвними, розмаїтими деталями в ньому.

Центральний у цих описах – образ прекрасної й величної землі, землі-матері, землі-годувальниці, яка для селянина – предмет поклоніння й обожнювання. У парадигмі порівнянь, що конструюються в семантичному полі навколо цього центру, представлено концепти інтелектуальної діяльності людини та її емоційних переживань, з високими оцінними співзначеннями: (Григорчук:)…наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть – поле, як щастя [6, 33]. У письменника поетизуються ті порівняння, що утворюють низку словесних образів поле – хліб – книга: Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга [6, 274]. Вони мають типологічне значення, формуючи фонд традиційного образного слововживання в контексті української й російської літератури, індивідуалі­зуючися в авторських стилях [5, 26-28].

В ототожненні землі з плодами, якими вона щедро обдаровує людину, і насамперед із найсвятішим – з хлібом, з паскою, теж поетизується хліборобська праця: (Настя:) А дивіться, людоньки, яка тут земля – як масло, як хліб, а пахуча…[…] А дивіться, який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску [6, 196]; шорстка п’ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі [6, 251]. Подібні порівняння є однією з важливих складових частин міфологеми земля, що постає на сторінках роману “Волинь” [2, 10].

Образ землі входить до складу порівнянь, за допомогою яких створюється портрет селянина – такі словесні структури виявляють художню настанову, що реалізує ідейний задум роману: Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами червоне лице і щось думає [6, 133]. У цьому семантичному полі відбу­вається взаємообмін ознак землі й людини: предмет порівняння та його образ міняються місцями, співвіднесені компаративні структури характеризуються як взаємозворотні: Земля набрякає, мов жила, що наливається свіжою кров’ю [6, 199]; Його (Матвія ) нічого не болить. Це лиш проходить хребтом ціна землі – своєї, лудяної сонцем, литої потом і болючої, як і той хребет [6, 251].

Змістовно й емоційно наснаженими є компоненти цих словесних образів, у складі яких взаємодіють власне порівняння й метафори метонімічного типу, показовим тут є вибір лексем жила, хребет, із значенням яких пов´язані уявлення про істотне, головне, життєво важливе, таке, що постачає сили або утворює основу (пор. заст. станова жила “спинний мозок” [7, т.9]). Земля в романі є мірилом справжніх цінностей, джерелом духовності: …мужицький молодняк пасе коні і заливається співом, таким же великим і просторим, як сама земля [6, 253]. Займенник сама, який можна вважати факультативним з огляду на формальні властивості тексту, несе, однак, значне функціональне навантаження, підкреслюючи ототожнення і виділяючи тим самим домінантний, ключовий образ.

Взаємообмін у лексичному заповненні позицій опорних слів тексту і головних членів компаративних зворотів постійно здійснюється в семантичних координатах світ людини – світ природи: …весна летіла буревієм, сніг щезав на очах…[6, 195]; …лють його (Матвія) швидко, мов буревій, минала [6, 219]; Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати [6, 216]; …на городі високі, головаті, мов решето, соняшники, череваті, жовті, мов напасені корови, лежать гарбузи, […] червоні, великі, мов кулаки, висять баклажани [6, 227]; …далі й далі летять непов´язані, мов дикі коні, зовсім виразні мрії [6, 250]; Луна підхоплює його (Володьків) крик і тікає в глибінь лісу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько м´ячем [6, 251].

У переважній більшості такі порівняння в У.Самчука є синкретичними, вони матеріалізують звукові сприйняття та враження від світла, надаючи їм предметних рис у “речовинних” компаративних зворотах: Опівночі люди розійшлись і рознесли по хуторах свої виспіви. Ще довго то там, то інде знімався і падав невтомний уривок пісні, ніби борюкаючись із упертою тишею, освіченою тяжкими, мов мідь, відливами місяця [6, 264]. Подібні сміливі сполуки ґрунтуються на елімінації прямих зв´язків кольору з речовиною (міддю), що має таке забарвлення, і на вербалізації наступного кроку асоціативного переходу – до уявної ваги цієї речовини.

Стилістичною витонченістю і вишуканістю відзначаються у художника ампліфікаційні структури, які конструюються на базі компаративних зворотів. Пропорційні, симетричні, вивірені у взаємодії синтаксич­ного і морфологічного рівнів, вони стають опорними пунктами ритмічного членування: Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний від сонця, як тятива пружний, як коноплі волосся, як цегла репані босі ноги [6, 257]. Такі структури створюють виразну мелодійність фрази, підсилюючи її експресію.

Отже, порівняння у романі У.Самчука “Волинь” формують, у числі інших художніх засобів, влас­тивості ідіостилю автора. Вони поєднують контрастні семантичні, експресивно-стилістичні і структурні ознаки. Вагоме функціональне навантаження в тексті роману несуть відтворені письменником стійкі народні порівняння в питомому й трансформованому вигляді, індивідуальні порівняння, однослівні й поширені, що розгортаються в самостійну сюжетну мікрозамальовку. Емоційно-образні їх конотації охоплюють широкий простір – від розмовно-побутових, приземлених, часом іронічних оцінних елементів до піднесених, урочистих, риторичних співзначень, що підіймаються до висоти символу.

Література

1. Белый А. Магия слов // Белый А. Символизм как миропонимание. – М.: Республика, 1994. – С. 131- 142.

2. Бублейник Л.В. Українсько-російські лексичні відповідники в етнокультурному просторі // Мова і культура. VI міжнар. наук. конф. – Т. III. – К.: Collegium, 1998. – С. 8-13.

3. Виноградов В.В. Стиль “Пиковой дамы” // Виноградов В.В. Избр. труды. О языке художественной прозы. – М.: Наука, 1980. – С. 176-239.

4. Некрасова Е.А. Сравнения общеязыкового типа в аспекте сопоставительного анализа художественных идиолектов // Лингвистика и поэтика. – М.: Наука, 1979. – С. 225-237.

5. Поэтический мир Б.Пастернака (книга стихов “Когда разгуляется”) /Л.В.Бублейник, Л.К.Оляндэр. – Луцк, 1993. – 38 с.

6. Самчук У. Волинь. – Т. I. – К.: Дніпро. – 1993. – 574 с.

7. Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук. думка, 1970 -1980.

8. Фразеологічний словник української мови: У 2 кн. – К.: Наук. думка, 1993.