Сухомлинський про роботу над словом - Мовознавство - Скачать бесплатно

Для відродження України, національної свідо­мості народу, науки й культури велике значен­ня має творча спадщина видатних педагогів і методистів.

Вагомий внесок у розвиток методики української мови зробив Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970).

Педагог справді народний, глибоко національний, Сухомлинський за всієї розмаїтості інтересів і енцикло­педичності знань був передусім учителем української мови й літератури.

Головне завдання словесника, за його переконан­ням, — це виховати в дитини любов до рідної мови. Вчитель повинен зробити рідне слово основою духов­ного світу дитини. Адже рідна мова — одна-єдина на все життя, тому треба знати, берегти, збагачувати її. У своєму записнику В.Сухомлинський занотовує: «Дві рід­ні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху». Цими словами видатний педагог висловив своє педаго­гічне кредо.

Методична спадщина В.Сухомлинського досить ба­гатогранна і глибока: він торкається проблем форму­вання мовної культури як учнів, так і вчителів-словесни­ків, конкретних методичних питань щодо різних мов­леннєвих рівнів.

Уся педагогічна діяльність вченого спрямовувалася на те, щоб «життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхньо­го життя»1. У багатьох його працях («Слово рідної мо­ви», «Джерело невмирущої криниці», «Рідне слово», «Слово про слово», «На трьох китах») знаходимо від­повіді на актуальні питання: як навчити дитину сприйма­ти, розуміти слово і вдало використовувати його в ус­ному й писемному мовленні.

Хто серцем відчуває слово й може передати найтонші відтінки людської думки і переживання, той підніма­ється на сходинку високої людської культури. І навпа­ки, низька мовна культура збіднює духовний світ люди­ни. Із живої думки і слова «почалося становлення лю­дини: мисль, втілена в слово, підняла нас над приро­дою, над усіма речами і явищами, над епохами і століт­тями. Слово ввібрало в себе найтонші порухи наших по­чуттів; в ньому закарбувалася душа, звичаї, традиції, ра­дості і болі народу — всі його духовні цінності, творе­ні століттями».

Оволодіння культурою слова є неодмінною переду­мовою успішного навчання і розумового розвитку дити­ни. Слово й думка нерозривно пов'язані. Коли учень учиться висловлювати думку, він обов'язково вдоскона­лює і мислення. Вираження думки словом дає змогу заглиблюватись у суть пізнаваного.

Тим часом ми нерідко забуваємо про найважливіше джерело знань — довкілля, змушуємо дітей зубрити, тамуючи їхню думку, забуваємо те, чого вчили «ємен­ський, Песталоцці, Ушинський.

Сухомлинський В. Вибрані твори: У 5 т. — Т.З. — С.202. (Далі цитуємо за цим виданням.)

Сухомлинський радить вести дітей до невичерпного й вічно нового джерела знань — у природу: в сад, у ліс, на берег річки, в поле. Звертати увагу на найтонші від­тінки кольорів, звуків, рухів. Розкрити дітям людську працю як творчість. Усе це має відображатися в слові.

У Павлиській школі присвячувалися спеціальні уроки таким словам, як зоря, вечір, степ, поле, річка, дзюр-чить, мерехтить, гримить...

Сухомлинський вимагав від учнів копіткої роботи над словом, його значенням та емоційним забарвлен­ням. Він наголошував на тому, що чутливість до змісту і краси мови «виробляється тоді, коли людина розуміє і відчуває гру слова: його внутрішнє змістове багатство, емоційне забарвлення».

Красу слова особливо можна відчути в поезії. За­хоплюючись віршем чи піснею, діти чують музику сло­ва, проймаються найтоншими емоційними відтінками рідної мови. Школяр дістає велику насолоду, повторю­ючи слова, що запали йому в душу. Сухомлинський прагнув, щоб діти відчували й переживали музику пое­тичного слова. На лоні природи в ті хвилини, коли хлоп­чики й дівчатка були зачаровані красою навколишнього світу, він читав їм вірші. «Одного разу ми вийшли в по­ле; перед нами відкрився чудовий вид на став, у глиби­ні якого тріпотіло віддзеркалення верб. Я прочитав ді­тям рядки з вірша Тараса Шевченка:

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами, над ставами

Верби зеленіють...»

Діти повторювали за вчителем, творячи живий сло­весний образ. Насолоджуючись красою побаченого, на­магалися висловитися так, щоб зазвучала мелодія сло­ва. У такі хвилини душу дитини проймає поетичне нат­хнення. Діти шукають і знаходять слова для висловлен­ня своїх почуттів, думок, переживань. Зворушити дитя­че серце — означає відкрити ще одне життєдайне дже­рело думки. «Сила цього джерела в тому, — казав Су­хомлинський, — що слово відбиває не тільки предмет, явище, дає їм означення в людській мові, а й втілює глибоко особисті сприймання, почуття, переживання».

У дитинстві кожна людина — поет. Але вчитель слушно зауважував, що було б наївним думати, ніби по­етичне натхнення приходить як чудесний дар. Душу пробуджує почуття прекрасного. Якщо це почуття не ви­ховувати, учень залишиться байдужим до краси приро­ди і слова. Поетична творчість — найвищий ступінь мов­ної культури, яка виражає сутність людської культури. Педагог переконував, що поетична творчість доступна кожному і не є привілеєм особливо обдарованих, що вона — таке саме закономірне явище, як малювання, адже малюють усі, через це проходить кожна дитина. «Та поетична творчість стає звичайним явищем у духов­ному житті дітей лише тоді, коли вихователь відкриває перед дітьми красу навколишнього світу й красу слова. Як любов до музики не можна виховати без музики, так і любов до поетичної творчості не можна виховати без творчості».

Особливу увагу вчитель звертав на виразність, пра­вильність мови. Юнаки й дівчата люблять висловлювати свої думки в бесідах з друзями і, висловлюючись, не­мовби прислухаються до кожного слова, зважують йо­го повноту, змістовність, виразність. У цьому віці зрос­тає інтерес до краси слова, посилюється емоційна наси­ченість мови.

Безграмотність, невиразність мови, недорікуватість педагог прирівнював до невігластва: «...Кожне слово

має свій зміст, невміння вибрати потрібне слово — те саме, що замість гостро заструганого олівця на уроці малювання користуватися цвяхом...»

В.Сухомлинський учив дітей замислюватися над сло­вом: що воно означає і коли його краще вживати. Для цього вже в початкових класах учні мали записну кни­жечку — «Словесну скриньку». До неї занотовували слова, які здавалися цікавими чи незрозумілими. Вчи­тель потім пояснював дітям значення або емоційне за­барвлення слова. У «Словесну скриньку» вміщувалися також звороти, фрази, речення, що сподобалися учневі.

Подорожі до джерел живого слова тривають і в під­літковому віці та в роки юності. Твориться скарбниця рідної мови, а одночасно проходить активний процес розумового, морального й естетичного виховання. Ад­же слово не тільки розгортає понятійну систему, а й впливає на діяльність емоційної сфери мозку. «Я не уявляю викладання мови, — переконував В.Сухомлин­ський, — без походів і екскурсій по рідному краю, без споглядання картин природи, без вияву почуттів у сло­вах. На березі річки, в полі, біля нічного багаття, в ку­рені під тихий шум осіннього дощу я вчу дітей вислов­лювати думку про те, що їх оточує. Радію, що моя лю­бов до слова передається дітям, захоплює їхні думки й почуття. Вони відчувають красу, аромат, найтонші від­тінки слова, творять свої оповідання-мініатюри про при­роду, складають вірші. Чутливість до краси слова — це величезна сила, що облагороджує духовний світ дити­ни. У цій чутливості одне з джерел людської культури».

Великого значення надавав він учнівським творам, бо «складання творів — це загальнопедагогічна проб­лема, від розв'язання якої залежить розумовий розви­ток дітей, багатство їхнього духовного життя». У Павлиші з перших днів перебування в школі дітей учили ду­мати про те, що вони бачать, і говорити про те, що во­ни думають. Спостерігаючи явища природи, діти скла­дали твори з натури.

Творчість словом — це складний процес, який акти­візує розумову й психічну діяльність дитини, «це ні з чим не зрівнянний духовний стан, у дитини радісно б'ється серце, вона відчуває приплив енергії, переживає гордість творця».

Учений доводить, що складати твори-мініатюри діти можуть навіть у період дошкільної підготовки, бо сприйняття довкілля в них досить гостре й активне. Са­ме дитяче мислення схильне до творчості. Треба вести учнів на берег річки, ставу, разом з ними спостерігати, як сідає сонце за горизонт, відсвічуються різними бар­вами вода, поле, луки; допомогти дитині знайти потріб­не слово для висловлення думки, побудови фрази.

Упродовж навчального року учні початкової школи писали по п'ять-шість творів з натури, у 5—7-х класах — по сім-вісім, у 8—10-х — по три-чотири. Складати твори, за порадою вченого, діти повинні ще в період дошкільної підготовки, а починати записувати їх слід у третій чверті першого року навчання. У 5—7-х класах даються теми, пов'язані з програмними творами. У власних роботах школярі висловлюють свої думки, ставлення до життя, до людей, до навколишнього.

Добра обізнаність Сухомлинського з особливостями мовлення учнів дала йому змогу визначити оптимальний варіант творчих робіт з мови. Ось деякі теми творів, що їх писали учні.

1-й клас. Шкільний сад. Квіти біля школи. Вечірня зо­ря. Перша весняна квітка. Сутінки. Рибки .в акваріумі.

2-й клас. Літо і осінь. Журавлі в синьому небі. їжачок готується до зими. І під снігом у лісі життя. Як зерно стає хлі­бом. Ласкавий вітерець,

3-й клас. Схід сонечка. Осінь у саду. Як працюють бджоли. Осінні квіти. Перший сніг. Веселка. Моє цуценя. Вес­няний дощ.

4-й клас. Ставок і річка (порівняння). Коли починаєть­ся осінь. Сонячна галявина в лісі. Що посієш, те й пожнеш. Як­би я став невидимкою... Якою людиною я хочу стати. Куди відлітають лелеки.

5-й клас. Вранішня і вечірня зоря. За вікном осінній дощ. Багряний захід сонця. На сіножаті. Перший осінній замо­розок. Птахи відлітають у вирій. Вечір у лісі. Лелеки. Для чо­го людина живе на світі. Друзів пізнають у біді. Світ через краплю води.

6-й клас. Під лежачий камінь вода не тече (твір за прислів'ям). Яка людина є для мене прикладом. Яких кольо­рів і відтінків набуває листя, що опадає. Як змінюється степ пізньої осені. У лісі взимку. Весняні струмки. Твір за картиною А.Куїнджі «Українська ніч». Чи можна виявити стійкість, муж­ність у мирний час. Що для людини найдорожче в житті.

7-й клас. День «бабиного літа». Зимовий день у лісі. Степ восени. Вечірня зоря зимового дня. Твір за картиною-портретом О.Венеціанова «Дівчина з волошками». Мої думки про людей, що загинули за свободу і незалежність своєї бать­ківщини. Шила в мішку не сховаєш. Куй залізо, поки гаряче (твори за прислів'ями). Для чого нам пЬтрібні знання. Нехай ніколи не буде війни.

8-й клас. Веселка. Цвітуть яблуні. Місячна ніч на Дніп­рі. Жайворонок у блакитному небі. Як росте трава. На кого я хочу бути схожим. Мій улюблений герой у художній літерату­рі і в житті.

9-й клас. Осінь у саду. Сонячний димовий день. Пам'ятний день мого дитинства. У чому щастя. Твір за карти­ною А.Куїнджі «Березовий гай». На кого я рівняюсь у житті (мій ідеал).

10-й клас. Бережи честь змолоду. Що я люблю і що я ненавиджу. Весняні краплі. Солов'ї у гаю. Перший день жнив. Степ літнього дня. Літній ранок. Твір за картиною В.Сє-рова «Дівчина з персиками». Птахи відлітають у вирій.

Письмовим творам Василь Олександрович надавав особливого значення, оскільки вони є не тільки засо­бом перевірки практичних умінь і навичок з мови, а й знаряддям, за допомогою якого вчитель формує ці вміння й навички, збуджує інтерес до мови як навчаль­ного предмета.

В.Сухомлинський радив використовувати такий ефективний засіб навчання, як зразок письмового тво­ру. Хай це буде «повнометражний» твір чи твір-мініатю­ра — не має значення. Василь Олександрович спочатку разом з дітьми складав твір, допомагав створити образ, сформулювати думку, розгорнути сюжет, а згодом зао­хочував їх до творчості готовими зразками. Таких пей­зажних етюдів у павлиського вчителя було дуже бага­то.

Довершувало систему учнівської творчості вироб­лення індивідуального стилю. Цьому сприяють по-пер­ше, добре усвідомлений словник; по-друге, сформова­не чуття слова, здатність повністю відтворити мовну си­туацію; по-третє, усвідомлення того, що ту саму думку можна висловити по-різному. Творчості необхідно вчи­ти — це стійке переконання видатного педагога на ос­нові багатого вчительського досвіду.

Особливе місце Сухомлинський відводив збагачен­ню словникового запасу учнів. Для «Школи радості» він склав список слів рідної мови, що їх діти повинні за­пам'ятати. Скарбниця рідної мови починалася з най­простіших малюнків до слів мати, батько, бабуся, ді­дусь, сестра, брат, ліс, ставок, дуб, луг, берег.

Оволодіння рідною мовою визначає багатство, ши­роту інтелектуальних та естетичних поглядів особистос­ті, а тому вчений вимагав, щоб учителі всіх предметів збагачували активний, словниковий запас дітей, вчили їх думати, користуватися внутрішнім мовленням, правиль­но передавати свої думки усно й на письмі.

Навчити правильно говорити — це одна з ланок нав­чально-виховної роботи, від успіху якої великою мірою залежить духовне життя людини.

Сухомлинський вважав, що зацікавлення учнів рід­ною мовою сховане насамперед у самій мові. Слід тільки по-справжньому розкрити її красу. Він рішуче не по­годжувався з думкою, ніби мова належить до «сухих» навчальних предметів. «Засушують» її бездарні вчителі своїми примітивними уроками, байдужістю до рідного слова і дітей. У таких горе-вчителів рівень грамотності й мовної культури їхніх учнів, як правило, низький; уч­ні зневажливо ставляться до рідної мови, не знають жодного вченого-мовознавця, жодного вірша про рідну мову.

У зв'язку з цим заслуговує на увагу позиція вченого щодо особистості вчителя рідної мови. «Викладати цей предмет повинні найздібніші й найталановитіші. Бо це не просто передача знань, практичних умінь, навичок. Це передусім виховання. Викладання мови — це майс­терність творення людської душі, бо воно є найтоншим, найніжнішим діткненням до серця людини. Викладання мови — людинознавство, бо в слові поєднуються дум­ки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу».

Творче осмислення спадщини видатного українсько­го педагога й методиста збагачує досвід роботи над словом на уроках української мови. Заглиблюючись у його поради, побажання, переконуєшся, що кращої ме­тодики навчання рідної мови, як у Василя Олександро­вича Сухомлинського, по суті, нині немає. Варто лише вчителям опанувати її й уміло використовувати на прак­тиці.