Породження мовлення - Мовознавство - Скачать бесплатно

ПЛАН:

Породження мовлення ( ПМ )

1.1 Породження мовлення як процес мовленнєвої діяльності

1.2 Звязок ПМ з:

- мисленням

- мовою

- розумінням

1.3 Стадії та типи актів ПМ

1.4 Інтенціональність в ПМ

1.5 Модуси ПМ

- генератори

- артикулятори

1.6 Характерні особливості ПМ

2. Моделі породження мовлення

2.1 Дослідження моделей ПМ

2.2 Моделі ПМ

- рівневі

- стохастичні

- циклічні

- інтегративна

- трансформаційна

- модель безпосередніх складових

Висновки

Використані джерела

1. Породження мовлення

1.1 Спілкування — специфічна психокогнітивна діяльність людей, в основі якої - процеси породження і сприйняття мовлення у конкретному комунікативному контексті й ситуації.

Нормальне використання мови людиною — це перед усім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.

Продукування, або породження мовлення ( ПМ ) – один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро­дження мовлення» вживають термін «вербалізація». У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, можна використовувати як синонімічні.

1.2 ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням. Про зв’язок ПМ і мислення В.Ф.Гумбольдт писав: “Мова, відповідно до безмежних можливостей її вживання, які ніколи не можна точно виміряти, вимагає відповідних цим можливостям елементів, і потреба ця інтенсивно й екстенсивно росте по мірі підвищення ступеня, на який вона сходить, бо на найвищому ступені вона сама стає чинником порождуючої ідеї та втіленням розвитку думки. Весь розвиток людської мови, не дивлячись на численні перешкоді, йде до цієї кінцевої мети. Тому вона завжди прагне знайти такі мовні елементи, які забезпечили б оптимальне вираження розумових форм”. Крім того, ми аналізуємо природу за лініями, прокладеними для нас нашими рідними мовами. Ці "лінії" і виявляються при ПМ. Втім, ПМ не обмежується простим використанням структур мови, а спирається на породження якісно нового, хоча у процесах мовлення ми часто просто повторюємо те, що почули чи сказали раніше в аналогічних умовах, проте це не поширюється на абсолютно все, що ми кажемо. Поза сумнівом, у міжособистому спілкуванні ми часто вживаємо форми слів, яких ніколи не чули, творимо нові слова, не передбачені ніякими словниками, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання, але часто дуже несподіваним способом.

ПМ характеризується зворотнім зв'язком з розумінням мовлення. Головна мета ПМ – пояснити щось адресату, і для цьоого використовуються мовні засоби. Тільки якщо мовець адаптує свою мову з тим, що адресат думає в даний момент, спілкування можна вважати таким, що відбулося. Звідси й те, як вибираються семантичний, синтаксичний, лексичний матеріал і навіть спосіб артикуляції в мовленні. Ця адаптація і оцінюється як логічність, самопротиречніть мови.

1.3 Зазвичай виділяються дві стадії ПМ, що протікають паралельно: планування (впорядкування концептуального змісту) і власне генерація тексту (трансформація семантичної або прагматичної репрезентації в природно-мовну). ПМ є рекурсивним, тобто складається з циклів, що включають такі підзадачі, як додавання, видалення і переупорядковування. Приступаючи ж до генерування мови, зазвичай мають тільки смутну ідею. Тільки після цього виникає проблема "вибору" слова. Іноді тематизуєтся саме затруднення у вираженні відчуттів; у деяких стилях нарочита неохайність виразу подається як ознака глибини, а в інших (напр., у Флобера) – як рішення складної інтелектуальної задачі, в якій непомітно присутній адресат. Найзвичайніший же випадок – поповнююче ПМ, коли час артикулювання початкових частин використовується для обробки подальшої інформації, яка потім і впроваджується у вислів. Є безліч стилів редагування, по-різному доречних в різних риторичних ситуаціях: за одних умов ми щось недоговорюєм, а в інших – додаємо від себе. При такій "конденсації" і ускладненні тексту ПМ також проходить декілька стадій. Чинники, що перешкоджають повному втіленню авторського задуму, не обмежуються дефіцитом часу, сили й пам'яті: повний контроль автора над ПМ неможливий в принципі. Тому зазвичай основні зусилля автори зосереджують на поточному фокусуванні уваги.

Виділяються два типи актів ПМ: головні (вираз фактичної сторони) і допоміжні (функція яких – передбачити реакції адресата). Оскільки адресант в ході ПМ може оцінювати реакцію слухача, планування мови і реалізація плану протікають майже паралельно. Людина не завжди знає заздалегідь, що скаже далі: одна фраза чи одне слово безпосередньо вимушує сказати інше і т.д. При цьому допустимо й використання заготівок – фраз або окремих словосполучень, навіть стратегій номінації, що дозволяють уникнути неоднозначної реакції в рамках епізоду мовлення. Планування може торкатися мовлення, що вже пройшло процедуру морфемної організації (про що свідчить невдале вимовлення скоромовок). Спонтанність усної мови залишає сліди продукування, от чому так важко сприймати транскрипцію непідготовленої мови. Про відмінності між підготовленим, "запланованим" продукуванням мови і непідготовленим: одні й ті ж самі елементи мови можуть одночасно виконувати декілька пунктів плану, на декількох комунікативних рівнях. Загальний задум мови також коректується у ході ПМ. При реалізації плану змінюються й ресурси автора, пов'язані з темою, об'ємом мови, характеристиками потенційних і реальних адресатів, метою, стилем подачі, часом, наявним в його розпорядженні. Оскільки ПМ керується наявною культурою, виділяються різні семіотичні стилі ПМ з різними стратегіями, що їх реалізовують. Залежно від вибору комунікативної стратегії, одна і та ж інформація подається по-різному в різних обставинах. У ході ПМ вирішують, що хочуть сказати або написати і як це подати найефективніше, відмовившись, де необхідно, від надмірностей, щоб інтегрувати інформацію, що найбільшою мірою відноситься до справи, в зв'язне ціле. У різних людей свої улюблені схеми викладу. Впорядкованість інформації в нашій пам'яті і при нашій подачі в тексті можуть радикально розрізнятися.

1. 4 Інтенціональність грає ключову роль в теорії ПМ, хоч і є слабкою ланкою в моделюванні ПМ. В основі вислову лежить план адресанта досягти деяких цілей доступними засобами (мовними чи іншими). Зокрема, компонування тексту полягає в мобілізації засобів, що впливають на план; в когнітівістиці трактування стадій породження, перетворенні ідеї, продукуванні і редагуванні тексту. Автор має комунікативні наміри: передати певні події, описати певний стан речей, аргументувати свою позицію і т.п., розраховуючи на певну реакцію з боку адресата. Мовець може бути просто "озвучувачем", може лише компонувати і структурувати елементи вислову, а може бути й справжнім автором мови, тим центром, з яким співвідносяться слова. Все це входить у формат ПМ.

1.5 До модулів ПМ відносяться генератори і артикулятори повідомлення. У роботі модулів немає ніякого внутрішнього повідомлення. Але є ще "наглядаючий" компонент, що виявляє недоречний і помилковий матеріал, що бере участь в анафоричних процесах, тощо. Лінеаризація мови (встановлення того, що і коли сказати) не тільки заснована на утриманні повідомлення, але й залежить від культурної традиції ("природна послідовність" викладу змінюється від культури до культури і пов'язана зі знанням комунікантів в суспільстві) і від вимог до складних інформаційних структур, що пред'являються обробкою створюваного тексту (мовець повинен стежити за тим, що говорить і що йому ще треба сказати). З експериментів вивелися певні принципи лінеаризації: нові одиниці в міру необхідності вводяться на основі вже встановленого зв'язку з останньою згаданою одиницею; чим пізніше щось згадане, тим краще це пам'ятають; навантаження на пам'ять повинне бути мінімальним.

ПМ, особливо тексту, підкоряється не тільки семантичним, морфологічним і граматичним законам, але і правилам викладу. Схеми викладу подій досить різняться. Текст розвивається відповідно до очікувань про зв'язок подій. Те, що в очікуванням не передбачено, в кращому разі сприймається як коментар.

1.6 Породження мовлення характеризується певними особливостями:

1. ПМ — це мисленнєво-мовленнєва діяльність лю­дини, а тому має всі риси та складові діяльності: інтенцію, задум, реалізацію, мету, зворотний зв'язок тощо. Інтенціональністъ — одна з найважливіших рис ПМ.

В аспекті діяльнісної теорії ПМ постає як система правил поводження з одиницями, що формують внутрішній лексикон людини і конструюють повідомлення, як проблема вибору певних одиниць із сукупності наявних, а інколи — як проблема створення нових одиниць.

2. Це один із видів когнітивної діяльності. Говоріння — це не простий переказ словами змісту думки мовця, а складна система адаптації, пов'язана з просуванням до бажаної мети в спілкуванні. А це означає, що мо­вець повинен брати до уваги велику кількість чинників, пов'язаних із соціальними, психічними, психологічними, фізичними та іншими аспектами вияву особистостей адресатів (аудиторії), конситуацією спілкування, зокрема контекстом культури, можливими ефектами впливу свого мовлення тощо.

3. ПМ — це процес ословлення думки, задуму, а то­му обов'язково зорієнтований на організацію майбутнього повідомлення, тобто його підготовку і втілення в мовленнєві форми. Як означає О. Кубрякова, «глобальний образ того, що потрібно виразити в мові, повинен бути розчленований і структурований відповідно до способів і стереотипів мовного вираження, наближений до можливостей лінійного розгортання». Тобто смисли (сприйняття і пропускання світу крізь себе), що народжуються в мовленні, повинні бути співвіднесені з мовними структурами та мовними одиницями. Більше то­го, задумане повідомлення повинно співвідноситися з певним типом текстів (дискурсів).

Структурна організація конкретної ідіоетнічної мо­ви впливає на розгортання мислення і мовлення. Саме це мав на увазі Л. Виготський, коли писав, що думка твориться у слові. Англійський мовознавець В. Чейф вказував, що зв'язок мовлення з розумінням виявляється в тому, що мовець адаптує своє мовлення до того, що, як йому здається, адресат думає у дану хвилину. Це свідчить про наявність у процесах ПМ певних когнітивних структур, які перебувають між думкою і висловлюванням. Ці структури (на етапі розуміння процесу вербалізації) ототожнюються з фреймами і вважаються складовою внутрішнього мовлення.

Фрейм (англ., frame) — структура, що репрезентує стереотипні ситуації у свідомості людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, що ґрунтується на ситуативному шаблоні.

4. ПМ — це поетапне втілення задуму в структури мови. Етапи (стадії) процесу ПМ (планування і реалізація мовлення) виділяють умовно, для зручності аналізу само­го процесу, який насправді і цілісним. Тобто планування мовлення і його реалізація відбуваються паралельно.

5. Загальний задум мовлення у процесі ПМ змінюється під впливом внутрішніх (психічних, психологічних, тощо) і зовнішніх (соціальних, часових, просторових та інших, пов'язаних із контекстом та ситуацією спілкування чинників.

6. ПМ, особливо породження тексту (дискурсу), підлягає не лише семантичним, морфологічним і граматичним законам, а й правилам викладу, загальної прагматики мовлення.

7. Істотна роль пам'яті в процесах ПМ. Вона дає змогу мовцеві звертатись до вже сказаного, апелювати до минулих подій, тримати в полі зору загальний комунікативний задум тощо.

8. ПМ відбувається під певним контролем з наявністю зворотного зв'язку (абсолютний контроль неможливий).

Отже, ПМ — це залежний від структури мови поетапний лінгвокогнітивний процес переходу від особистісних смислів адресанта до узуалізованих мовних значень, зрозумілих адресату.

2. Моделі породження мовлення

2.1 Різні моделі породження мовлення пропонувалися представниками різних наук – лінгвістами, психолінгвістами та спеціалістами зі штучного інтелекту.

Перші моделі ПМ, розроблені вітчизняними вченими, з’явилися наприкінці 60-х років. Дослідники цього періоду розробили спочатку психологічні та психолінгвістичні моделі, а вже в 70-х роках з’явилися лінгвістичні, передпосиланням до яких були дослідження закордонних вчених. Тим не менш, всі вітчизняні моделі так чи інак спиралися на ідеї Л.С. Виготського, тобто всі так чи інак включали поняття внутрішньої мови. Взагалі шлях до слова зображували як шлях від внутрішньої до зовнішньої мови через декілька фаз.

Найбільш видатні вчені, що займалися дослідженням моделей породження мовлення це А.Р.Лурія, Н.И.Жинкин,А.Н.Леонтьев,Л.С.Виготський, Т.Рябова, І.А.Зимня, Е.С.Кубрякова,А.Е.Кібик, Б.Норман,С.Д.Канцельстон, Г.В.Кольшанський, М. Бергельсон.

2.2. У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через призму того, як саме у них представлений породжувальний процес і якій стратифікації він підданий у певній моделі. Виокремлюють такі основні типи моделей породження мовлення:

- рівневі

- стохастичні

- циклічні

- інтегративна

- трансформаційна

- модель безпосередніх складових

Рівневі моделі. Серед них моделі Б. Нормана, Л. Виготського, О. Леонтьева та Т. Рябової, Т. Ахутіної (Рябової), О. Лурії, С. Кацнельсона. Отримали назву рівневих, оскільки їх автори, досліджуючи процеси вербалізації, «утілеснення» думки в мові, орієнтувались на поняття рівнів мовної системи.

Модель Б. Нормана. У цій моделі послідовність процесу ПМ співвіднесена із системою рівнів мови.

На денотативному (предметному) рівні в правій півкулі головного мозку формується цілісне уявлення щодо явища, про яке хоче розповісти мовець: починається створення суб’єктивного смислу висловлювання. У внутрішньому мовленні виформовується десигнат, тобто означуване, змістовий бік мовного знака, і з'являється «протопредикат» з аргументами,

у яких ще не уточнено рольову структуру. Цей «протопредикат» задає сценарій, у межах якого «розігрується дія» майбутнього висловлювання. Пізніше, на вербалъно-синтагматичному рівні, відбувається лінеаризація (лінійне розгортання) понятійно-рольової структури (перетворення її на завершений синтагматичний ланцюжок). На цій сходинці вводиться три підрівні — синтаксичний, лексико-морфологічний і фонетичний (графічний), кожен з яких характеризується своїм набором структур, одиниць і співвідношень між ними, а також механізмом перетворення цих структур на структури наступних підрівнів.

Однак процес мислення, зокрема процес ПМ, характеризується и особливостями, які не залежать від рівневої організації мови. Водночас незаперечним залишається положення, згідно з яким спецнф1ка системно-струк­турної будови мови більшою чи меншою мірою впливає на процеси породження і сприйняття мовлення.

У цих моделях людська думка тлумачиться як авто­номна, така, що перебуває у свідомості людини сама по собі. У деяких з них уже простежується зародження циклічного бачення ПМ, хоча загальна рівнева природа ще зберігається.

Стохастичні моделі припускають, що адресант використовує при породженні мови виключно ймовірнісні характеристики мовних елементів: сам факт та вірогідність появи чергового елементу зумовлені попередніми елементами. Проте експерименти доводять, що вибір граматичної форми набагато менше залежить від впливу контексту, ніж від вибору окремого слова.

Виникає проблема - чи можна взагалі застосовувати стохастичні моделі до моделювання саме граматичної структури. Обмежимося лише одним аргументом з цього приводу, що належить Дж. Міллеру. «Для того, щоб дитина навчалася всім правилам послідовності, побудованій за принципом «зліва направо», які необхідні для творення абсолютно прийнятних речень з двадцяти слів чи менше, він повинен вислухати приблизно 1030 речень. Щоб оцінити по гідності, наскільки ця умова безглузда, пригадаємо той факт, що в сторіччі тільки 3,15 x 10 9 секунд»

Циклічні моделі. Помітною рисою всіх моделей цього типу к орієнтація не на рівні мови та притаманні їм одиниці, а на цикли процесу розгортання думки, реалізації програм мовлення, задіяння принципу поєднання рівнів, коли ланцюжок одного рівня стає ком­понентом іншого. До циклічних моделей відносять модель I. Зимньої та модель М. Бергельсона і Л. Юбрика.

Модель I. Зимньої (психологічна). Основними «циклами» ПМ є спонукальний, формуючий і реалізуючий. На кожному з них наявні свої «блоки» операцій. Так, у межах спонукального циклу є блок, що об’єднує комунікативний намір мовця, задум мовлення і його мотив; у межах формуючого циклу є блок, що об'єднує просторово-понятійну схему майбутнього висловлювання зі схемою часового розгортання висловлювання на смислотвірній фазі з блоком словесно-граматичного структурування на фазі формулювальній та ін. У ме­жах реалізуючого циклу важливу роль відіграють закони сполучуваності елементів мовного коду з урахуванням їх специфіки на кожному рівні (фонологічному, морфологічному, лексико-семантичному і синтаксичному).

У цій моделі передбачені процеси паралельного, а не послідовного характеру, контроль мовця за всіма процесами на всіх етапах.

Модель М. Бергельсона і А. Кибрика. Бона доповнена даними спостережень над девіаціями мовлення Ф. Бацевича. У цій моделі виділяються домовленнєві етапи з притаманними їм специфічними когнітииними процесами: членування початкового задуму, категоризація, пропозиціювання, побудова поверхневої структури повідомлення.

1.Членування початкового задуму. На цьому етапі діяльність мислення полягає в тому, що мовець оперує специфічними даними свого попереднього досвіду — енграмами («слідами», «записами»), передусім образа­ми речей і предметів, людей та інших живих істот, уявленнями тощо. Це прототиповий рівень пам'яті, у ме­жах якого виявляються узагальнені результати досвіду носіїв мови — уявлення про предмети, ознаки, знания сценаріїв тощо. Ще

О. Потебня писав, що «на дословесному етапі мови могли бути об'єднані відомі низки вражень..., але сам зміст цих вражень не був розкладений, розчленований. Крім того, існувала маса не пов'язаних, але об'єднаних у такі низки вражень».

У мозку людини є декілька систем: нейрофізіологічна як складна мережа енграм двох різних типів (предметно-образних і мовних), а також системи їх співвідношення і поєднання. Для реалізації мовлення необхідне поєднання елементів невербальноі и вербальноі пам'яті, взаємне їх перекодування. Це перекодування пов'язане з роботою різних півкуль мозку та їхнім об'єднанням в єдину функціональну систему зв'язків. Правій півкулі властиве цілісне й одномоментне сприйняття світу; лівій — здатність до послідовного, ступеневого пізнання, аналізу, членування. Енграми як оперативні одиниці свідомості і мислення, народжені в правій півкулі, пов'язуються з їхніми мовними корелятами в лівій. Зв'язок півкуль — це перехід від цілісного сприйняття ситуації до її членування, від фрейму — до його складових. Лінгвістично це можна уявити як трансформацію багатомірних структур багатозначного контексту в лінійно організовані.

2. Категоризація. Виділення аспектів (складових) у межах початкового задуму не є тіею ланкою вербалізації, з якої починається власне ословлення або породження поверхневої структури. Це неможливо через абстрактність цих аспектів. Обов'язковим є процес категоризації, або їхнього віднесення до певного узагальненого типу ситуації (у широкому сенсі слова). Цей процес є наближенням виділених абстрактних аспектів до достатньо стандартизованих (узуальних) лексичних і граматичних структур, які в кожній ідіоетнічній мові. В. Чейф пов'язує ці процедури з підведенням аспектів або під категорії подій, ситуацій, або предметів, уявлень про них, М. Бергельсон і А. Кібрик — з уявленням про деяку узагальнену ситуащю. При цьому дані афазії свідчать про специфіку категоризації подій (типу Пес гавкав)і вдношень (типу Сократ — людина) (О. Лурія). У концепції авторів моделі «Смисл - Текст» цей етап (модуль) вербалізації відповідає «семантичному пред­ставленню».

3. Пропозиціювання. Цей етап отримав таку назву з огляду на те, що його результати — пропозициї — є ос­новою семантичного представления будь-якого повідомлення- У процесах вербалізації важливе значення для мовця має усвідомлення ієрархії та структури ролей, які виконуватимуть учасники комунікації. 3 лінгвістичної точки зору — це вибір конкретної «протосхеми» майбутнього висловлювання як чогось цілого, формування його «матриці».

У межах цього етапу значно чіткіше «вимальовується» типи співвідношень і синтаксичні ролі знайденого позначення або позначення; внутрішнє слово сприймається або як функція, що вимагає свого аргументу, або як аргумент, який повинен відповідати «своій» функції". Відбувається семантичне узгодження одного з іншим, розподіл позначень за синтаксичними позиціями тощо. Цей етап вважають глибинно-синтаксичним, оскільки на ньому відбувається взаємне, значно глибше, ніж на цопередніх етапах, узгодження когнітивного і лінгвального, вибір лексико-синтаксичних засобів, які найповніше відпозпдаютъ початковому задуму.

4. Побудова поверхневої структури повідомлення. У сучасних концепціях мовленневої діялъності лексикон мовця постає як організована едність слів, яка відіграє істотну роль у процесах породження і сприйняття мов­лення, у взаємозв'язках концептуальных і мовних структур. Лексикон — це не «склад» одиниць, організований для пошуку і знаходження потрібної одиниці, а діюча система, в які кожна одиниця «записана» разом з інструкцією для її використання з даними про її оперативні можливості, притому за всіма можливими напрямами її вживання — прагматичним, власне формальним, семантичним. 3 когнітивних позицій структура лексикону мовця постає як сукупність різноманітних взаємозв'язків, найпоширенішими з яких є пропозитивні, що виявляються як стійкі валентні моделі, закріплені в пам'яті носіїв мови у вигляді глибинних предикацій. Будь-яке порушення таких зв'язків стає причиною мов­леннєвих девіацій.

Отже, циклічні моделі ПМ порівняно з рівневими — гнучкіші, здатні пояснити механізми виникнення мов­них помилок у спілкуванні, «вписавши» їх у коло мисленнєво-мовленнєвих процесів вербалізації. Однак з 61-гом часу ці моделі стали доповнюватись і уточнюватись моделями інтегративними.

Інтегративна модель породження мовлення. ЇЇ авторами є американські, німецькі та російські лінгвісти, психолінгвісти і теоретики мовленнєвої д

діяльності, зокрема Н. Хомський, Е. Ланг, Дж. Соммерс, О. Кубрякова та інші. Згідно з нею процес вербалізації здійснюється не поетапно, а з порушеннями порядку стадій у різних типах мовлення; про фази чи етапи породження мовлення можна говорити лише умовно, маючи на увазі можливість їх паралельної реалізації. Ще Н. Хомський зауважував, що було б нелогічно вважати, ніби опечатку мовець добирає синтаксичну структуру реченння, а згодом наповнює її лексикою. Насправді ж мовлення планується і реалізується не послідовно, реченя за речениям, а іншим чином. Процеси породження мовлення залежать від багатьох чинників, серед яких найважливішими є мовна здатністъ людини, її інтелект, оперативне мислення, база знань, що міститься в лексиконі, а також психіка, емоції, почуття мовця тощо.

Модель безпосередніх складових (БС) є найсильнішою моделлю породження мови. Її основна ідея полягає в застосуванні правил деривації, наприклад: «замість Х підставити У». Так, породження речення: «Талановитий художник малює цікаву картину» буде здійснюватися за правилами моделі НС наступним порядком: пропозиція группа підмета + група присудка; группа підмета з означенням + означуване слово, до тих пір, коли ми дійдемо до кінцевого («термінального») ланцюжка слів. У моделі НС породження йде в двох напрямках: за рахунок послідовної появи компонентів і за рахунок їх так званого «розширення». Те, що першим кроком породження має бути виділення групи підмета, тобто поєднання «талановитий художник» визначається нашим знанням структури речення в цілому і ніяк не виводиться стохастичним шляхом. Найбільш відома модель породження мови на основі граматики БС належить Ч. Осгуду. Осгуд розглядає процес породження мови так: стохастичні закономірності, на його думку, діють на кожному з послідовних рівнів деривації, причому вибір одиниць на «вищих» рівнях частково зумовлює вибір одиниць на подальших рівнях деривації. На цю модель спирався в своїх експериментах Н. Джонсон, що дослідив вірогідність помилок при запам'ятовуванні речень з різними синтаксичними структурами; виявилось, що така вірогідність різко підвищується на межі сегментів, що виділяються в ході аналізу за НС (типу групи підмета); усередині ж таких сегментів вірогідність помилки зменшується за звичайних закономірностями такого процесу. Пізніше Джонсон поставив ще декілька дуже вдалих експериментів на підтвердження моделі Осгуда.

Не дивлячись на успішні експерименти Джонсона та інших лінгвістів, що спиралися на граматику БС, вона виявилася малопридатною для моделювання деяких типів речень і поступилася місцем трансформаційної моделі породження мовлення. Головна ідея цієї моделі полягає в тому, що для отримання деяких типів речень необхідно здійснити певну операцію над деревом БС в цілому або над його термінальним ланцюжком. Наприклад, «породивши» приведене вище речення «Талановитий художник малює цікаву картину» за правилами БС, ми можемо, згідно трансформаційній граматиці, здійснюючи операції над термінальним ланцюжком породження, отримати з даного активного, стверджувального, розповідного речення його пасивний, заперечний, питальний варіанти в різних поєднаннях. Інакше кажучи, передбачається, що породжує пропозицію типу чи «Чи

немалюється цікава картина талановитим художником?», ми спочатку будуємо приведене вище початкове речення, а потім перетворюємо його в трьох «вимірах». Дж. Міллер зі своїми учнями і послідовниками здійснив цілий ряд експериментів, направлених на доведення застосовності трансформаційної теорії в психолінгвістичному моделюванні. Результатом цих експериментів була констатація того, що «операції з активними стверджувальними реченнями завжди вимагають менше додаткового часу, ніж операції, що не включають таких речень. Це по суті і є те, про що стверджує трансформаційна теорія: пасивні, заперечні і пасивно-заперечні речення мають такі ж самі синтаксичні правила, що й активні стверджувальні, плюс одне - два, що ускладнюють їх і вимагають більшое часу для породження.

Серед недоліків трансформаційної моделі можна виділити такі, як, наприклад, незалучення чинника мотивації та предметно-логічного змісту висловлювання, принципова необов'язковість психологічного породження лінгвістично однакових висловлювань однаковим способом і залежність цього способу від характеру експериментальної ситуації і т.д. Ці і інші недоліки трансформаційної моделі викликали реакцію подвійного характеру. По-перше, було проведено низку експериментальних досліджень, які в тій чи іншій формі прагнули спростувати дані міллеровських та аналогічних їм експериментів. По-друге, усередині самого табору прихильників трансформаційної моделі з'явилися роботи, що відходять від традиційної інтерпретації цієї моделі. Певні роботи першого типу (Мартін і Робертc, Танненбаум, Івенс і Уильямc, Лущихина і ін.) привели до виводу, що Міллер має рацію лише частково: хоча ускладнення речення і збільшення часу; необхідного для здійснення операції над цим реченням, пов'язані, але ніяких переконливих даних з цього приводу отримати неможливо. Ті експерименти, автори яких доводили придатність трансформаційної теорії для психолінгвістичного моделювання, при уважному вивченні виявляються не зовсім коректними; більш чіткі експерименти не підтверджують модель грунтовним чином і зазвичай дозволяють лише протиставити один одному ядерні і неядерні речення. Є і роботи, результати яких ставлять під сумнів взагалі адекватність трансформаційної моделі. З робіт другого типу виділяється дослідження.

Д. Слобіна. Він був вимушений припустити, що люди, які беруть участь в експерименті, по-різному оперують з реченнями залежно від того, чи є ці речення «зворотними» (автомобіль наздоганяє потяг, але потяг теж може наздоганяти автомобіль) або «незворотними» (людина їсть диню; диня не може їсти людину). Це означає, що в породженні речення є якийсь «дограматичний» етап, на якому той, хто говорить (або сприймає мову) орієнтується на загальний зміст речення, як би висловлює думку про характер зображуваної ситуації, що важливо для подальших операції з реченням. Врешті решт, така ідея рівнозначна ідеї внутрішнього програмування мовного вислову в суб'єктивному коді. Допущення подібної ланки в породженні мови дозволяє найкращим чином інтерпретувати деякі отримані раніше експериментальні факти. Так, можна припустити, що саме ланка програмування є психофізіологічним субстратом феномена актуального розчленовування висловлювання. Трансформаційна модель хоч і дуже зручна для моделювання мови (і трансформаційний принцип, без сумніву, в якійсь формі дійсно використовується в породженні), але вона не є єдиною можливою та допустимою, а найімовірніше входить в загальну схему породження мови на правах факультативної ланки.

Висновки

Отже, породження мовлення – це один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро­дження мовлення» вживають термін «вербалізація». ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням.

ПМ — це мисленнєво-мовленнєва діяльність лю­дини, а тому має всі риси та складові діяльності: інтенцію, задум, реалізацію, мету, зворотний зв'язок тощо. Інтенціональністъ — одна з найважливіших рис породження мовлення.

ПМ, особливо породження тексту, підлягає не лише семантичним, морфологічним і граматичним законам, а й правилам викладу, загальної прагматики мовлення. Істотна роль пам'яті в процесах ПМ. Вона дає змогу мовцеві звертатись до вже сказаного, апелювати до минулих подій, тримати в полі зору загальний комунікативний задум тощо.

Виділяються два типи актів ПМ: головні (вираз фактичної сторони) і допоміжні (функція яких – передбачити реакції адресата). Оскільки адресант в ході ПМ може оцінювати реакцію слухача, планування мови і реалізація плану протікають майже паралельно.

ПМ має два типи модулів: генератори і артикулятори повідомлення. У роботі модулів немає ніякого внутрішнього повідомлення. Але є ще "наглядаючий" компонент, що виявляє недоречний та помилковий матеріал, що бере участь в анафоричних процесах, тощо.

У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через призму того, як саме у них представлений породжувальний процес і якій стратифікації він підданий у певній моделі. Виокремлюють такі основні типи моделей породження мовлення: рівневі, стохастичні, циклічні, інтегративна й трансформаційна та модель безпосередніх складових.

Використані джерела:

Кубрякова Е.С., Шахнарович А.М., Сахарный Л.В. Человеческий фактор в языке: Язык и порождение речи / АН СССР. Ин-т языкознания; Отв. ред. Е.С. Кубрякова. - М.: Наука, 1991. - 239с.

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики. – К.: Академія, 2004. – 342с.

Ахутина Т. В. Порождение речи. Нейролингвистический анализ синтаксиса. - М., 1989, с.192

Красиков Ю.В. Алгоритмы порождения речи.- Орджиникидзе: Изд-во "ИР", 1990. - 240 с.

Лингвистический энциклопедический словарь, под ред. Ярцевой В.Н. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2002. – 709с.

Выготский Л. С. Мышление и речь// Л. С. Выготский. Собрание сочинений. Т.2 – М., 1982. – 351с.

http://auditorium.ru/books/2056/r1.pdf

http://infolex.ru/Cs12.html

http://www.best-translation.ru/yazik/176.html