Проблеми української термінології - Мовознавство - Скачать бесплатно
Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.
Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука. Як писав колись І. Огієнко, “українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови…" [ 2, С. 198] .
Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з’явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.
За останні десять років з’явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу і ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів. Вийшло кілька підручників, посібників, монографій.
Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня.
Уже давно побутує думка, що в Україні на сьогодні є кілька термінологічних центрів, основні з яких знаходяться у Харкові, Києві і Львові. Зокрема Львівський термінологічний центр, започаткований у свій час на кафедрі української мови Львівського національного університету ім. Івана Франка, успішно функціонує як самостійна номенклатурна одиниця і установа при державному університеті “Львівська політехніка”. Це Комітет науково-технічної термінології, який веде широку просвітницьку роботу, виконує державне замовлення на створення держстандартів, а також плідно працює в лексикографічному та організаційному напрямах. Так, під егідою центру за останні десять років з’явилися такі словники: “Російсько-український електрорадіотехнічний словник" (за ред. В.С Перхача), ”Російсько-український та українсько-російський словник з радіоелектроніки" (Б. Рицар, К. Семенистий, І. Кочан); “Російсько-український словник термінів і зворотів з технології нафти" (А. Зелізний, Г.О. Літковець, З.В. Гуменецький, М. Ганіткевич); “Російсько-український словник з хемії та хемічної технології" (А. Зелізний та М. Ганіткевич); "Російсько-український автошляховий словник“ (І. Фецович), “Англійсько-український словник-довідник інженерії довкілля" (Т. Балабан) тощо.
Одним з напрямів роботи Комітету є проведення міжнародних термінологічних конференцій з проблем української термінології.
У вересні 2000 відбулася VI Міжнародна конференція, яка тепер має назву “Проблеми української термінології". У ній взяли участь 104 учасники, виголошено 138 доповідей. До початку конференції вийшли матеріали, які засвідчили високий рівень конференції та її учасників.
Основна увага на конференції була звернена на такі проблеми:
Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
Лексикографія та міжмовні зв’язки.
Нормування та стандартизація термінології.
Термінологія природничих знань.
Термінологія гуманітарних знань.
Вони стали віхами розділів збірника “Проблеми української термінології”.
Відкриває збірник стаття провідного науковця Харківського лексикографічного товариства Володимира Дубічинського "Організація термінографічної праці в Україні", у якій автор проводить аналогію між термінографічним “вибухом” кінця і початку ХХ століття. Він зазначає, що поява кількох сотень термінологічних словників має деякі позитивні моменти, це поступове зростання якості продукції; залучення до термінологічної справи не лише фахівців-аматорів, а й відповідних інституцій, таких, як: Інститут української мови НАН України, держуніверситет “Львівська політехніка, Науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики, Київська політехніка, Харківське лексикографічне товариство, термінологічна група при Чернівецькому державному університеті тощо.
Негативний момент сучасного термінологічного процесу п. Дубічинський бачить в тому, що практична термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості продукції. Тому автор з метою підвищення якості термінологочної діяльності подає низку пропозицій, серед яких: координація зусиль усіх термінологічних центрів; створення чіткої державної структури термінологічних організацій; унормування терміносистем; створення державних стандартів і їх незалежна постійна експертиза; проведення на наукових засадах термінографічної діяльності, контакти з міжнародними термінологічними центрами.
Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні. Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій системі обробки науково-технічної інформації.
Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми професор Тарас Кияк (Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, одначе надаючи статус офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин (де саме? І чи є такі аналоги у світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років, де рішення буде прийматися з урахуванням етнічної картини [ 1, С. 7] .
Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов’язані з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.
Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюга у матеріалі “Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової редакції “надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім забороннені…" , і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції [ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери “ґ” в сучасній українській мові. Тому публікація гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака “Дальша історія букви "ґ" є цілком слушною і поглиблює наші знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними народами.
А. Орловський висловив тези на захист “желехівки”, вважаючи, що “желехівка” сприяє орієнтації на Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов’янських мов, зберігає в собі праслов’янський елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.
Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка "Українська мова про повновартісність українських фонем І та И”. Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви статті позбавлене логіки, а читати, що “и” утворює тверді склади, а “і” м’які явно антинауково. В українській мові є групи тверді і м’які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко слова мішаної групи іменників також закінчуються на “і”. Прикметники мають лише дві групи, які також визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають однакові закінчення: червон-і, і син-і, гаряч-і.
Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрай-им, а безкрай -ім. Що ж до літери “і”, яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .
Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач: завідувач, командувач, доплачувач. Але ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47] .
"Про необхідність ліквідації свавілля в правописанні власних імен і призвищ українською і російською мовами" розмірковує А. Гожий з Полтавської гравіметричної обсерваторії. Питання це надзвичайно слушне, оскільки нерідко одна літера вибудовує китайський мур у юридичних справах перед позивачем чи спадкоємцем. Автор пропонує дотримуватися точної транслітерації у написанні українських імен та прізвищ по-російськи і навпаки: російських чи іншомовних по-українськи. Однак у назві публікації доцільніше б ужити слово написанні, замість правописанні, яке, поза всяким сумнівом, є російськомовною калькою від “правописание”.
Питання іншомовних запозичень в сучасній українській термінології було в центрі уваги публікацій О. Кочерги та Н. Непийводи "Висловлювальні можливості української мови та втілення їх у термінотворенні". Автори проаналізували низку англо-українських та російсько-українських словників і дійшли висновку, що сучасні словники у своїй перекладній частині переважно калькують модель терміна мови-продуцента, і тому маємо неоковиті аналоги на зразок відредагувати, відбілити, замість зредагувати, вибілити. Пропонують повернути суфіксам втрачену спеціалізацію, зокрема використовувати прикметники з суф. –івн- у тих випадках, коли слід позначити активну здатність, замість форм на -альн -(ий), бо цей афікс має сему “призначений".
У публікації йде мова про запозичування іншомовних конструкцій, що сприяє поширенню російського канцеляриту у термінології, неточності перекладу з англомовних джерел (зокрема автори доводять, що за Оксфордським словником терміни офіційна мова і державна мова - синоніми), про негативну роль мови-посередника, якої переважно є російська, бо через неї ми нерідко отримуємо спотворені терміни типу хакер, замість гекер тощо.
Г. Вознюк та А. Загородній у доповіді “Проблема іншомовних запозичень в сучасній українській фінансово-економічній термінології” (на матеріалі третього видання “Фінансового словника") поставили вимогу очищення “замуленого джерела нашої термінології від різних механічно скопійованих чи скалькованих покручів", не заперечуючи при цьому природного процесу інтернаціоналізації української терміносистеми, постійний контакт з європейськими мовами [ 1,С. 98-99] .
В. Калашник та М. Черпак з Харкова у виступі “Еволюція впливу російської та англійської мов на розвиток української науково-технічної термінології в умовах глобалізації економіки й інтернаціоналізації науки” чітко окреслили ситуацію, яка сьогодні склалася в галузі науково-технічної термінології, зокрема: 1) наявність значного прошарку науково-технічної інтелігенції, яка одержала освіту російською мовою і донині продовжує нею послуговуватися; 2) відсутність ще деякої фахової літератури українською мовою; 3) наявність великої кількості фахівців, які вважають російську мову своєю рідною і не бажають переходити на українську та населення тощо. За таких обставин перевага надається саме запозиченим іншомовним термінам, які стають міжнародними, це такі, як: транзистор, лазар, радар, інтернет та ін. Деякі з них прийшли до нас знов-таки через російську, це: детектор, принтер, мультиплексор [ 1, С. 132].
Контактуючи з різними мовами, українська так чи інакше запозичує нові слова як загальновживані, так і спеціальні. Тому нерідко постає проблема точного перекладу і пошуку національного відповідника. Саме про проблеми перекладу іншомовних слів йдеться у публікаціях І. та Н. Кікеців "До питання про деякі труднощі при перекладі термінів і шляхи їх подолання", Н. Сапальової "Використання в українському перекладі науково-технічних термінів іншомовного походження". Зокрема в останній йдеться про безеквівалентну лексику, тобто таку, яка на сьогодні ще не має національних відповідників, та способи її передачі українською, серед яких автор називає транслітерацію, калькування, описовий переклад. У публікацій обстоюєтьсяч думка, що сучасні мови мають змішаний характер, тобто насичені запозиченнями, без яких не обійтись, бо вони полегшують спілкування фахівців. У побутовому мовленні, у художньому таких слів значно менше. “Кожне іншомовне слово, - стверджує автор, - можна перекласти на українську мову, і при цьому переклад не завжди може бути влучним і легко може замінити чужомовний еквівалент. Для цього потрібно, щоб широкі кола українства вподобали це слово і прийняли його до вжитку. Але часто і тоді українське слово не може вигнати з ужитку чужомовне, а існуватиме поряд із ним. Позитивним є те, коли український неологізм стає влучнішим і поступово витісняє чужомовне слово із нашого вжитку”.
Про окремі запозичення або про запозичення з конкретних мов повідомляють Л. Кисилюк "Словотвірний словник англійських та німецьких запозичень у сучасній українській мові", А. Медведів "Деякі зауваження до перекладу японських науково-технічних термінів українською мовою".
Про іншомовні слова в конкретних терміносистемах повідомляють: Л.Козак "Вживання іншомовних слів в українській електротехнічній термінології”, О.Остапенко "Роль грецьких та латинських префіксів у творенні комп’ютерних термінів”, Р. Вовченко, Л. Бохорська, О. Полубічко "Про росіянізми в українській геологічній науковій термінології”, Б.Прокопович, Л. Яремчук " Автентична українська мова та іншомовні запозичення в сучасній термінології деревооброблення" тощо.
Термінологію або окремі її аспекти в іноземних мовах розглядали В. Рудий "До історії граматичної термінології німецької мови", Л. Мурараш "Прагматичні функції прислівників у науково-технічному тексті англійської мови", Л. Мисловська, О. Пилипів "Семантичні процеси в латинській медичній термінології", О.Федишин "Іменники в системі французьких юридичних термінів".
Оскільки факт міжнародної співпраці ні в кого не викликає заперечень, то виникає проблема укладання перекладних словників. У 90 -роках ХХ століття такі словники почали з’являтися особливо плідно. За останні десять років в Україні вийшло кількасот найрізноманітніших перекладних словників з різних галузей знань.
Узагальнене слово про “Сучасні проблеми розвитку лексикографії в Україні" говорять Б. Шуневич та А. Кохан. Автори зазначають, що сучасна лексикографія перебуває на стадії розвитку і становлення. Одразу слід обумовити, що українська лексикографія своїм корінням сягає ще ХУП ст. і сьогодні є цілком усталеною, бо стоїть на рівні з лексикографіями багатьох європейських культур, а ось термінологічна лексикографія або термінографія переживає свій новий підйом. Однак далі в статті йдеться не про сучасні проблеми української лексикографії, як повідомляється у заголовку наукової публікації, а про введення курсу “Лексикографія” на факультеті “Прикладної лінгвістики” та про те, що студенти, складаючи заліки, подають варіанти термінологічних словників на певну кількість знаків. Однак про рівень цих словників мусить іти розмова окремо, бо укласти словник це є дуже відповідальна і важка справа і не обмежується розташуванням слів в алфавітному порядку.
Спеціальні словники в Україні продовжують укладатись. Про роботу над ними пишуть О. Кочерга, Є. Мейнарович "Українсько-англійський словник термінів зі значенням супротивності, оберненості, заперечності, відсутності", Л. Сапожнікова "До питання про створення російсько-українського термінологічного словника технології харчування”. М. Кратко, Н. Кікець "Проблеми транскрипції в укладанні англо-українських словників з математики, програмування та обчислювальної техніки" тощо.
Досвідом про укладання перекладних багатомовних словників діляться С. Шнерх, Н. Лещій та О. Дацько з Польщі. Вони зокрема повідомляють про ті проблеми, з якими зіткнулися у своїй плідній лексикографічній практиці. Це кількість мов у словнику і порядок їх розміщення, тематичний поділ словника і термінологічне його насичення, використання чужомовних слів та слів-кальок, помилкові поняття тощо і запропонували свої рекомендації щодо їх вирішення.
Л. Сніцарук подає алгоритм комп’ютерного перекладу іншомовних текстів. Він розповідає про комп’ютерні перекладні словники, які допомагають студентам та учням у навчанні, а також про різні варіанти алгоритму, що передбачають використання повного словника Webster чи Oxford.
З концепцією побудови електронної та паперової версій багатотематичного тримовного (російсько-українсько-англійського) тлумачного словника знайомить нас М. Гінзбург з Харкова. Відомий лексикограф, термінолог зосередив увагу на поєднанні функції перекладу у словнику з функцією тлумачення понять, на повноті словника і системності термінів, на послідовності у поданні термінів-словосполучень, на однозначній відповідності між терміном і поняттям, на полісемії, омонімії і синонімії термінів і відтворення цих явищ у термінологічних словниках. Автор ставить вимогу, що означення до кожного терміна повинно відбивати сучасний рівень знань і одночасно бути зрозумілим фахівцям.
Б. Рицар та Р. Рожанківський здійснили порівняльний аналіз термінів з нормативних документів і словників, подали міні-словничок вдалих забутих слів на зразок коагулировать - вурдити(ся); канат - кодола, линва, лина, мотуз, мотузка, вужище, вужівка, волок, трос; кіоск - ятка, будка, повітка.
Крім перекладних, створюються тлумачні термінологічні словники та енциклопедії. Про них чи про роботу над ними повідомляють Т. Космеда, І. Вороновська, В. Абашина "Спроба укладання тлумачного словника перекладознавчих термінів", Н.Захлюпана, І. Кочан "Словник з методики викладання української мови”, С. Генсірук, М. Горошко, В. Дудок “Вихід у світ першого тому Української енциклопедії лісівництва". Г. Величко у матеріалі “З досвіду укладання термінологічних словників" розповідає про створення у Київському інституті залізничного транспорту галузевого словника.
І. Кульчицький та В. Костирко пропонують свій варіант укладання словників за технологією лексикографічної бази даних, А. Костенко у співавторстві із І. Кульчицьким ведуть мову про відображення хронології у базах даних.
У публікаціях “Вісника” розглядаються окремі галузеві системи або їх компоненти: богословська (Г. Наконечна, О. Антонів); спортивна та фізичного виховання (Л. Бардіна, В. Шепелюк; Н. Назаренко; В. Пижов); правнича (О. Бойко, А. Токарська, Г. Онуфрієнко, Н. Руколянська, І. Гумовська); військова (В. Карачун, Л. Пономаренко, Я. Яремко), залізнична (Е. Ганиш, С. Ісаєнко), авіаційна (М. Бондарчук), металургійна (Н. Ктитарова), деревообробна (Б. Прокопович, Л. Яремчук); опору матеріалів (О. Корнілов); пожежно-технічна (О. Кучеренко); геологічна (Р. Вовченко, Л. Бохорська, О. Полубічко); хімічна (Ю. Нізельський); освітня (О. Шаповал); електроенергетики (В. Сивокобиленко, В. Павловський, Т. Дейнега ), теплоенергетики (Й. Мисак, М. Крук, М. Гера); дахобудівна (Б. Якимович, О. Демська-Кульчицька); музична (С. Булик-Верхола); інформатики (М. Коваль); товарознавча (Г. Рудавська, Л. Демкевич), кулінарна ( С. Руденко); ринкової економіки (З. Куделько), маркетингу (О. Гутиряк), психології (В. Андрієвська), прикордонної та митної служби (Л. Грицева), бібліотечна (М. Сташко), фізична (І. Процик), нафтогазова (М. Гінзбург, Л. Симоненко) тощо.
Окремо розглядається медична терміносистема: фармацевтична (В. Петрух, О. Михалик, М. Коваленко, О. Пронюк, Л. Петрух); судово-медична (О. Герасименко).
Крім терміносистем, ведеться мова про окремі терміни, доцільність їх використання чи застосування. Так, Н. Андрейчук та І. Карамишева ведуть розмову про термін “формалізована теорія" у мовознавстві, В. Юрковський про введення терміна “класичний український націоналізм", К. Кусько про термін “дискурс”.
Деякі автори пишуть про термінологію в навчальному процесі (термінологія в медичній освіті - О. Романова, А. Стебунова, О. Холодарьова), у посібниках та підручниках (з нафтогазової промисловості - Р. Яремійчук, спортивної - С. Денисенко), у наукових працях видатних учених: І.Пулюя (А. Воробкевич, Р. Совин, М. Соколовський).
Про використання термінів у неспецифісних сферах, зокрема у пресі, розповідає А. Григораш, юридичної термінології в економічній літературі різних жанрів (І. Гумовська); термінологічної лексики в офіційно-діловій документації 70-х років ХХ ст. (Н. Коцюба); спортивної в поезії Б.-І. Антонича ( О. Падовська).
Лише поодинокі публікації розповідають про історію термінології, історію становлення галузевих терміносистем. Це зокрема М. Влах ("Особливості географічної термінології в українських писемних джерелах Х1У -ХУШ ст.").
Одним з провідних напрямів термінологічної діяльності є стандартизація та уніфікація галузевих терміносистем. Цій проблемі присвячено публікації М. Ганіткевич "До проблеми стандартизації хемічної термінології", Т. Балабана " Тези до підготовки бази для остаточного опрацювання стандартів української технічної термінології", Ю. Келлермана "Стандартна термінологія для електроенергетики - дзеркало стану термінології в Україні?", В. Плескача, І. Волчока, С. Бєлікова "Про стандартизацію термінології ливарного виробництва", В. Юкала "Проблеми нормування мови лікарів", О. Литвинюк "Проблема стандартизації термінології методики викладання іноземних мов і шляхи їх вирішення", М. Мартинюк "До проблеми унормування лексики автоспорту" тощо.
У першій з них М. Ганіткевич веде мову про термінологічні стандарти 2000 року “Елементи хімічні" та “Елементи хімічні та речовини прості", у яких українські терміни замінені на латинізовані, що не йде на користь справі. Тимотей Балабан зі США пропонує вилучити з української мови неоковиті абревіатури радянського періоду на зразок: кабмін, держкомінформполітик, Київміськбуд і под., а також полемізує з приводу передачі деяких запозичених слів українською мовою. Ю. Келлерман зупинився на доцільності уживання та тлумачення деяких термінів на зразок “електрична лінія", "лінія електропередачі", "електропостачальна система" і под. Про уніфікацію деяких термінів метрології йде мова у публікації М. Дорожовця, Б. Стадника.
Про поняття термінологічної норми розмірковує Б. Михайлишин: "Розширення присутності та зміцнення позицій нового, незвичного, з одного боку, та против, який цьому, як правило, чинить усталене, традиційне, з другого, - класична ілюстрація діалектичної зміни й оновлення, які повною мірою стосуються мовних фактів і ознак…" [ 1, С. 187] .
В. Юкало справедливо ставить питання, чи вдалими є терміни лікуючий лікар, щитовидна залоза, абцедуюча пневмонія і под.і пропонує свої замітнники, обґрунтовуючи їх доцільність.
Б. Рицар, Р. Рожанківський, В. Моргунюк дають гідну відповідь на публікацію п.М. Хойнацького “Термінологія через шафу”, опубліковану в “Урядовому кур’єрі” від 22 січня 2000 року., в якій необґрунтовано критикувалися державні термінологічні стандарти.
В. Козирський та В. Шендеровський у статті “Троянські коні радяномовної нормативності" критикують останні видання академічних словників, а саме том “Російсько-українського словника наукової термінології. Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та космос.” -К., 1998. -892 с. Автори дійшли висновку, що “знавцеві російської термінології цей словник непотрібний. Українці, що не знають російської термінології, не можуть ним скористатися, бо індексу українського цей словник не містить. Отже, словник не для українців…"
З даною публікацією перегукується матеріал Б. Рицара та Р. Рожанківського, які розглядають деякі терміни з нормативних документів і словників. Автори проаналізували 8 сучасних термінологічних словників, що використовують забуту термінологію і дійшли висновку, що Держстандарт України залучає багато суржикових термінів, які потрапляють із перекладних академічних словників, і пропонують укласти новий словник, в основу якого увійдуть забуті українські назви.
“Про словотвірні негаразди новітнього термінотворення" розмірковує І. Борисюк. Він зупинився на експериментах в термінології 20-х років, запропонував свої словотворчі моделі до деяких віддієслівних іменників та прикметників.
Звичайно, наявні у “Віснику” і матеріали і з теорії українського термінознавства, це зокрема: “Специфічні ознаки терміна і нормативні вимоги до нього” І. Дуцяка, "Наукові засади термінознавства" Г. Стешко, “Термінологія в її історичному розвитку" С. Панченко, "Концептуальні засади розвитку науково-технічної термінології (досягнення і перспективи) " Т. Лещука тощо. Так, Ігор Дуцяк зупинився на поняттях термін і фахова мова, які в сучасній науці трактуються неоднозначно. На основі аналізу лексикографічних джерел, наукових праць та державних стандартів, він прийшов до висновку, що термін - це назва тих об’єктів та їх ознак, які є предметом певної спеціалізованої діяльності людей, а критерії, за якими термін відрізняється від нетерміна, є позалінгвальні, тому, щоб встановити, чи є дане слово терміном певної галузі, слід з’ясувати, що є предметом цієї діяльності [ 1, С. 61] .
Г. Стешко правильно встановлює наукові засади термінознавства, визначає його основні напрями: лексикографічний, уніфікації і стандартизації термінів, створення картотек і баз даних, переклад термінів, термінологічне редагування та організаційний, однак, на жаль, авторка мала відвагу дослівно переписати статтю із підручника Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк "Українське термінознавство” (Львів, 1994, С. 143-160 ) і не подати жодного посилання на цю книгу. Шкода, що упорядники “Вісника” не звернули на це увагу. С. Панченко коротко нагадала шлях українського термінознавства, дала позитивну оцінку сучасному етапові. Т. Лещук застерігає, що формування української науково-технічної термінології - довготривалий процес, який набув якісно нових ознак, починаючи з 1990 року. Удосконалення термінології тісно пов’язане з фаховою лексикою, з дослідженням її мовних сторін.
Таким чином, можемо стверджувати, що 6-та Міжнародна конференція, яка відбулася у вересні в стародавньому Львові, засвідчила, що українська термінологія з кожним роком все впевненіше завойовує провідні позиції в сучасній науці. Вона має своїх досвідчених термінологів у багатьох містах України, у різних установах і навчальних закладах, які вболівають за розвиток української наукової мови, за національну форму термінів.
Багато що змінилося від часу проведення останньої конференції, однак і досі йдуть суперечки з приводу деяких державних стандартів, з приводу правопису наукових слів, а також з приводу передачі іншомовних слів українською мовою. Нам видається, що на часі постало питання вироблення українського наукового стилю, який упродовж віків не розвивався рівно і беззастережно, а йшов тернистими шляхами свого утвердження і становлення. Вироблення стилю зніме чимало питань перекладу окремих термінів, бо, пишучи наукову працю, можна оминути деякі неоковиті слова чи фрази, не вживати дієприкметникових форм чи деяких запозичених слів. Згадаймо слова І. Огієнка, який писав: “Виявилося…що наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов".
Використана література:
1. "Вісник” Державного університету “Львівська політехніка”: Матеріали 6-ї Міжнародної наукової конференції. - № 402. - Львів: Вид-во Державного університету “Львівська політехніка”, 2000.– 420 с.
2. Митрополит Іларіон. Історія української літературної мови. – Вінніпег, 1980, – С. 198.
|
