Цивільне право в Україні за радянських часів. Цивільний кодекс УРСР 1963 р - Правознавство - Скачать бесплатно

Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Украї­ні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і пуб­лічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.

Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І розвитку цивілістичної думки в подальші роки.

3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922р.

Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром для розробників проекту ЦК УСРР

Принципово важливим було положення про зосередження в ру­ках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обі­гом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерними з цього приводу є зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема він під­креслював: "Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все у га­лузі господарства є публічно-правовим, а не приватним. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосу­вання державного втручання у "приватно-правові відносини", роз­ширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосову­вати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правосві­домість"1.

Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали. І Раднарком, усупереч про­позиціям В.І. Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., набрав чинності 1 січня 1923 р. Він слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий приблизно на мі­сяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 р., набрав чинності 1 лютого 1923 р.).

ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за Ідео­логічною й методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший складаються з однакових розділів: Загальна час­тина; Речове право; Зобов'язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їх найменування.

Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або при­пинення цивільних правовідносин, позовній давності.

Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли ма­ти начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації од­ного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що пра­воздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазна­чав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4".

Об'єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промис­лові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання про­мислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річ­кові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).

Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як Дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або вза­ємними (договори).

Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.

Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить ти­повими, однак для державних, кооперативних і громадських під­приємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).

Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власнос­ті, праву забудови і заставі.

У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та му­ніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не ви­лучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократич­не. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з норма­ми ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзят­ливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власнос­ті настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існу­ючим лише як виняток.

Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із поз­бавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійова­не на підставі революційного права або взагалі перейшло у воло­діння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наяв­ності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радян­ської влади колишні власники не мали шансів його повернути. На­томість, для захисту права державної власності застосовувалася ні­чим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знех­туваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С.Н. Ландкоф).

Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.

Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування нею разом із земельною ділянкою про­тягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасо­вані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного коопера­тиву.

Застава майна не могла не бути обмеженою у зв'язку зі звужен­ням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускала­ся застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава бор­гових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід зазначи­ти, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не до­пускалася у радянському цивільному обігу.

Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 глав, однак фактич­но його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл.1); зобов'язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов'язання, що виникають внаслідок безпід­ставного збагачення (гл.12); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).

У свою чергу, договірні зобов'язання мали "загальну" і "спеці­альну" частини.

Слід зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було та­кож у їх змісті.

Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).

Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відпо­відно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дій­шли згоди щодо всіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропо­нувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.

Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. 2 цього роз­ділу Кодексу названі неустойка (ст.ст. 141-142) і завдаток (ст.143). Привертає увагу подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речо­ве право", завдаток І неустойка - "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука вважалась окремим ви­дом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поп­равкою на "конспективність" ЦК УСРР).

Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них відне­сені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, стра­хування.

Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства; Повного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римській і пізнішим системам права (див :

наприклад, §§ 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, зазначені в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" - якщо користуватися сучасною термінологією) Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації то­вариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називаєть­ся "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідаль­ністю — "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "ак­ціонерне товариство" охоплювала поняття власне акціонерного то­вариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньо­му їх трактуванні за українським законодавством. Проте досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не те­оретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення збе­регли лише акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли створюватися лише державними орга­нізаціями, установами або підприємствами і застосовувалися зде­більшого для діяльності за кордоном, "у країнах народної демок­ратії"1.

Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.

Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спад­кування було скасоване взагалі, а потім, Декретом від 21 березня того ж року, поновлено, але з істотними обмеженнями розміру (су­ми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке пере­дається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у ко­ристування, а не на праві власності).

ЦК ліберальніше підходив до розв'язання цих питань, передба­чивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності за наявності двох умов: 1) сума спадку не переви­щує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, ону­ки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо роз­ширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спад­коємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.

Врешті-решт, спадкове право виглядало таким чином: спадку­вання було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло пра­вило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обме­женням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів помер­лого:

1) діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки.

2) працездатні батьки;

3) брати і сестри.

Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. Онуки і правнуки спадкували за правом представлення (ст.418).

Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був негра­мотний — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми спричиняло недійсність заповіту.

Для прийняття спадку надавався термін у шість місяців. Якщо ж за цей час спадщина не прийнята або всі спадкоємці відмовили­ся від неї, то спадкове майно переходило у власність держави (відумерла спадщина) (ст.433). При цьому держава, як і будь-який ін­ший спадкоємець, відповідала за боргами спадкодавця лише в ме­жах дійсної вартості спадкового майна (ст.434).

Цивільний кодекс УРСР 1963 р.

Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.

Перед тим, як дати загальну характеристику цього Кодексу, не­обхідно зробити застереження. Справа в тому, що він зберігав чин­ність до 1 січня 2004 р. Оскільки його положення детально викла­дені у будь-якому підручнику з цивільного права України, видано­му до останнього часу і доступному пересічному читачеві, зупині­мося лише на загальній характеристиці змісту і структури, а також динаміці окремих принципових рішень на момент прийняття цьо­го Кодексу.

ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що міс­тили 572 статті. Найменування розділів: І — Загальні положен­ня; II — Право власності; III — Зобов'язальне право; IV — Ав­торське право; V — Право на відкриття; VI — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII — Спадкове право; VIII -Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів.

Якщо вести мову про найхарактерніші ознаки, що відрізняють цей Кодекс від ЦК УСРР 1922 р., то насамперед слід назвати такі:

1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан-дектної системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні від­носини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахід­ницькому праву;

2) розділ II називається "Право власності", а не "Речове право", як було раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа ре­чових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;

3) значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема з'явилися РОЗДІЛИ про постачання, контрактацію, позику, підряд на капіталь­не будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утри­мання, рятування соціалістичного майна тощо;

4) відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між роз-Ділами. Так, норми про довіреність із зобов'язального права пере-

несені в розділ "Загальні положення", порука з договірних зо­бов'язань потрапила у гл.16, присвячену забезпеченню виконання зобов'язань. Туди ж перенесені норми про заставу, що містилися серед речових прав;

5) оновлені, відредаговані і взаємоузгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.

Однак найістотніші зміни сталися у змісті і спрямованості норм Розгляньмо основні з них за структурою Кодексу.

Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність

У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприк­лад, частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще рим­ському праву, — "дозволено все, що не заборонено законом" — по­силені засоби обмеження ініціативи І самостійності учасників ци­вільних правовідносин. Так, ст.5 ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійсню­ються в суперечності з призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізич­них осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принци­пів суспільства, що будує комунізм".

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гіднос­ті фізичних осіб та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згаду­ється як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування тощо).

ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визна­чив поняття юридичної особи. Водночас у ньому залишилося до­сить багато незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує за­конодавець. Немає також визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Вони частково містяться в окремих главах розділу "Право власності". Проте в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також підстави й наслідки визнання угод недійсними

Крім того, розділ І доповнений положеннями про представниц­тво і довіреність.

Розділ "Право власності" характерний для "законодавства краї­ни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівниц­тва комуністичного суспільства".

По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно виз­нане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "опера­тивного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.

По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінила­ся класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціаліс­тичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).

Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов'язані зі здій­сненням права спільної власності. Передбачено, що спільна влас­ність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, при­пускаються однаковими).

Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.

Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-ційний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).

Норми зобов'язального права складають більшу частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 р., де зобов'язанням із 572 статей присвячена 321.

Розділ "Зобов'язальне право" складається з двох частин. У пер­шій з них регулюються загальні положення про зобов'язання — да­но їх визначення, зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вимоги до виконання зобов'язань тощо.

Загалом положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення виконан­ня зобов'язань (виділених і об'єднаних в окрему главу), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення вико­нання зобов'язань, як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бу­ти не тільки договірним, а й випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу (неустойки) неухильно роз­ширилась). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зок­рема не згадуються деякі її види, що існували раніше (застава пра­ва забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про перезас­таву тощо. З'явився також новий засіб забезпечення виконання зо­бов'язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст.196).

На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умо­ва відповідальності за порушення зобов'язань, ст.209 ЦК 1963 р встановила: особа, яка не виконала зобов'язання або виконала йо­го неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за на­явності вини (умислу або необережності), крім випадків, передба­чених законом чи договором.

Таким чином, закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".

Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина розділу III З багатьох можливих варіантів побудови системи зобов'язань зако­нодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франті 1804 р.:

1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поста­чання, контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне бу­дівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахун­кові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);

2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що ви­никають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);

3) зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);

4) зобов'язання з начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.

Розділ IV -- "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" і "Право на винахід, корисну модель, промисловий зра­зок, знак для товарів І послуг, раціоналізаторську пропозицію", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського пра­ва" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не ду­же вдалим. І при другій кодифікації цивільного законодавства ста­новище виправили. При цьому принципові положення зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визна­чення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту ав­торських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після при­єднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато положень цього розділу стали істотно відріз­нятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.

Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: вста­новлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоєм­ців однієї черги (ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення права розпоряджання майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст.535). Передбачено, що заповіт має бути посвідчений нотаріаль­но, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прос­ті письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально пос­відчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі запо­відальний відказ (легат) - ст.538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця вико­нання дій для загальнокорисної мети -- ст.540, покладення на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного корис­тування будинком — ст.539.