Методологічні аспекти дослідження сучасного суспільно-політичного розвитку - Наукознавство - Скачать бесплатно
Ми живемо сьогодні в епоху глобальних змін - як у нашому суспільстві, так і в світі в цілому. Дуже важливо розглядати ці процеси не як хаотичне нагромадження випадкових явищ, а як етапи постання нової цивілізації, що народжується на зламі тисячоліть.
За всіх часів, коли відбувалися важливі суспільні зміни, надзвичайно актуальною ставала проблема спрямованості та сутності соціально-політичного розвитку. Для його дослідження використовувалися різні підходи: цивілізаційний, формаційний, соціокультурний, функціональний та інші.
Е. Дюркгейм, наприклад, вважав, що еволюція суспільства проходить від механічної до органічної солідарності. Ним було сформульоване телеологічне розуміння розвитку, згідно з яким суспільство рухається шляхом ускладнення цінностей. Соціальна солідарність, на думку вченого, ґрунтується на спільності моральних цінностей. Традиційне суспільство, зокрема, об'єднує "механічна солідарність" та одні й ті самі священні цінності. В сучасному суспільстві, де існує безліч різноманітних інтересів та цінностей, але бракує ресурсів, розвивається конкуренція між індивідами, виникають складні суспільні структури. Тут, як вважає Дюркгейм, необхідна органічна солідарність, яка в такому складному світі може бути сформована лише системою освіти та виховання. Основним інститутом політичної соціалізації та досягнення суспільної згоди виступає школа, завданням якої є формування моралі нації, розвиток колективної свідомості та підтримання таким чином органічної солідарності.
М. Вебер вбачав основну тенденцію розвитку в раціоналізації діяльності людей, інститутів, організацій. Він розрізняв чотири види раціональності: формальний, інструментальний, концептуальний та субстантивний. Сутність формальної раціональності полягає у підкоренні правилам, прагненні до дисципліни та порядку, що притаманно передусім бюрократії. Інструментальна солідарність ґрунтується на ефективних засобах досягнення цілей. У концептуальній головне місце відводиться теорії, розуму, науці та об'єктивному емпіричному знанню. Субстантивна раціональність означає, що людина в своїй поведінці керується кінцевими трансцендентальними цінностями. Основною вадою сучасного суспільства, вважав М. Вебер, є нехтування ціннісною раціональністю, що заважає прогресивному розвиткові.
Відомий американський учений С. Хантінгтон, розглядаючи проблему стабільності країн, що розвиваються, запропонував концепцію політичного розвитку в дусі поглядів М. Вебера. У його праці "Політичний устрій у суспільствах, що змінюються" аналізується зв'язок між політичним розвитком та інституціалізацією. Для того, щоб не допустити хаосу та розпаду суспільства, стверджує С. Хантінгтон, треба розвивати консервативну ідеологію, яка нагадує про необхідність існування певних інституцій та про їх важливість1. Саме для попередження неконтрольованих соціальних змін, на думку автора, необхідні сильні політичні інститути, зокрема, дисципліновані партії, здатні контролювати участь мас в політиці, сприяти стабілізації політичного устрою. Керуючись принципом веберівської формальної раціональності, бюрократія матиме достатню політичну владу для здійснення державної політики у загальнонаціональному масштабі.
Таким чином, ідеї С. Хантінгтона відводять державі провідну роль у здійсненні суспільно-політичних перетворень. Стверджується, що політична організація відіграє більш важливу роль, ніж стихійні дії соціальних груп. Централізація урядової влади в контексті даної концепції більш важлива, ніж її поділ. Це мотивується тим, що в країнах, де відбуваються суттєві зміни, урядові потрібно більше влади, авторитету та можливості здійснювати контрольні функції. Таким чином, успішний політичний розвиток потребує не структурної диференціації, а централізації політичної влади. Тільки сильні державні інститути здатні попередити соціальні конфлікти, забезпечити правонаступність влади, накопичення ресурсів, необхідних для здійснення урядових рішень, та контролювати наслідки швидких соціальних змін.
Дещо інше трактування проблеми соціально-політичного розвитку пропонував П. Сорокін. Він взагалі відкидав ідею цілеспрямованого поступу цивілізації та обґрунтовував ідею циклічності соціальної динаміки. В культурі людства Сорокін вбачав багато різноманітних за обсягом культурних систем: мову, філософію, релігію, мистецтво, етику, право. Вплив цих систем, на його думку, знаходить конкретне відображення в поведінці та способі життя конкретних народів. Сукупність цих культурних систем створює більш загальну культурну єдність, яку вчений називав соціокультурною суперсистемою. На думку автора, усі політичні, соціальні та інші події в житті соціуму потрібно розглядати в контексті зміни основних соціокультурних суперсистем: релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної.
Прикладом релігійної суперсистеми вчений вважав європейську культуру VI-XII ст.ст., де домінували теологічні догми. Починаючи з XVI ст. і аж до XX ст. стверджується та домінує чуттєва культура. Все це обумовлює домінуючі типи особистості та політичний розвиток. У ХХ ст. виникає інтегральна культура, особливістю якої є домінування "безмежної багатоманітності чуттєвих, раціональних та надраціонально-надчуттєвих аспектів".
Виходячи з такого розуміння історичного процесу, П. Сорокін створив так званий "основний закон історії", відповідно до якого суспільний розвиток - це перманентна флуктуація (коливання) як соціокультурних суперсистем, так і конкретних сфер суспільства. Типи політичного устрою, зокрема, не є постійними та не розвиваються лінійно, а безперервно коливаються між полюсами тоталітаризму та свободи і демократії. Перехід до нового інтегрального циклу культури має забезпечити подолання основної суперечності сучасного суспільного розвитку - між небаченим розквітом науки, технологій, освіти та загостренням протиріч - війнами, конфліктами, терором та знеціненням людського життя.
Таким чином, при дослідженні владно-політичних відносин П. Сорокін виділяє соціокультурний аспект політичної поведінки індивідів та стверджує соціокультурну обумовленість їх менталітету. На думку вченого, сутність владних структур та політичних відносин визначається культурою домінуючої суперсистеми. Тому неможливо штучно створити певні владні структури, керуючись лише окремими цінностями, нормами та критеріями справедливості. "Дайте групі дияволів чудову конституцію, - писав П. Сорокін, - і все ж цим не вдасться створити з неї прекрасного суспільства. І навпаки, суспільство, що складається з талановитих та вольових осіб, неминуче створить і більш досконалі форми суспільного життя". На базі такого бачення суспільно-політичного розвитку Сорокін формулює свою теорему флуктуації, за якою циклічні коливання суперсистем детермінують флуктуацію суспільств між прогресом та регресом, розвитком демократії та авторитаризмом. Зміни проходять як у кількісному, так і в якісному напрямках, поки не буде досягнуто "точки насичення". Подальші зміни відбуваються за інерцією або примусом. Таким чином, вичерпується потенціал руху в одному напрямку, починається зворотній рух, хоча і на нових засадах.
Сучасні вчені теж дещо по-різному пояснюють сутність та витоки політичних процесів, що визначають суспільний розвиток.
Теоретики світ-системного аналізу
Т. Хопкінс та І. Валлерстайн за результатами власних досліджень роблять висновок про поширення глобального системного хаосу суспільства. З цього хаосу, на їхню думку, має сформуватися новий світовий порядок, риси якого сьогодні ще тільки починають виявляти себе. Сутність цієї теорії була викладена у працях І. Валлерстайна "Сучасна світ-система" та "Століття трансформації: траєкторія світ-системи, 1945-2025"5. На відміну від теорій класичного "лінійного" розвитку, представники світ-системного аналізу вважають, що держави, які перебувають на периферії світ-системи, навряд чи зможуть посісти гідне місце в системі капіталістичної світ-економіки. Це пов'язано з ієрархічно нерівним розподілом у межах капіталістичного виробництва. Такий економічний процес призводить до концентрації політичних, економічних, технологічних переваг в окремих центрах і пояснює величезну нерівність у добробуті як між державами світ-системи, так і в самих цих державах.
На думку прибічників світ-системного аналізу, сучасний світ зазнає радикальних перетворень, які полягають у переході від капіталістичної світ-системи до якісно нової. Про це свідчить зміна в напрямку руху трьох взаємозалежних вікових трендів світ-системи. Їх висхідний розвиток змінився на спадний. Це стосується таких глобальних тенденцій, як централізація та посилення держави, секуляризація релігії та віра в науку, яка була політичним феноменом, оскільки ідеологія ліберального реформізму засновувалася на безмежній вірі у можливості людини.
Наукове дослідження процесів суспільної еволюції потребує, передусім, чіткого визначення категоріального апарату, аналізу понятійної системи щодо проблеми розвитку. Наприклад, в американській політології розвиток ототожнюється з політичною демократією та представницькими інститутами, які засновуються на принципі поділу функцій влади та парламентській системі, що спирається на партії та партійні коаліції. Недоліки такого підходу полягають в ігноруванні провідної ролі держави, відчуженні громадянського суспільства від прийняття рішень.
Політичний розвиток можна охарактеризувати як послідовну зміну якісних станів політичної системи в цілому та її окремих складових. На відміну від нього, політичні зміни виступають як поява нових характерних рис у засобах та характері взаємодії між політичними суб'єктами, між політичною системою та зовнішнім середовищем. Вживаючи термін політичні зміни, ми маємо на увазі, що вони відбуваються у межах існуючої політичної системи.
У контексті проблеми суспільного розвитку дуже часто вживається термін "трансформація суспільства". Так, Т. Заславська у праці "Трансформаційний процес в Росії" констатує, що соціальна трансформація - це радикальна та відносно швидка зміна соціальної природи та соцієтального типу суспільства.
Український вчений С. Катаєв вважає, що термін "трансформація суспільства" дає змогу комплексно охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються у суспільстві. На думку В. Горбатенка, категорія "системна трансформація" означає подолання суспільних, політичних, структурних суперечностей та проблем даного суспільства засобом його виходу за рамки власної соціальної організації, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху, способів мислення та дії суб'єктів.
Таким чином, термін "суспільна трансформація" охоплює весь процес руху суспільства, різновекторні зміни. На відміну від цього, поняття "модернізація суспільства" розглядає аспект вдосконалення суспільства, його поступу. Поняття "модернізація" акцентує увагу на покращенні соціальних інститутів, що відокремлює його від таких категорій, як "розвиток", "зміна", "трансформація".
Теорія модернізації базується на комплексному поєднанні різноманітних історичних підходів до суспільного розвитку та сучасних наукових розробок. Серед її засновників є С. Ліпсет, Г. Алмонд, Д. Ептер, Л. Пай, С. Хантінгтон, Ш. Ейзенштадт та ін. Розглядаючи зміст їх праць, можна зробити висновок, що термін "модернізація" вживається в таких основних значеннях: 1) як назва комплексу прогресивних суспільних змін; 2) як сукупність економічних, політичних та культурних змін, що відбувалися на Заході з XVI ст. та досягли кульмінації у XX ст., втілившись у так званому сучасному (на відміну від традиційного) суспільстві; 3) як визначення намагань слаборозвинених суспільств наздогнати передові за тими чи іншими методиками.
У сучасних працях українських вчених дедалі більшої популярності набуває постмодерністський підхід до проблем суспільно-політичного розвитку. Так, на думку С.Катаєва, основні риси постмодернізму полягають у поєднанні класичних і модерних принципів. Класичні теорії займалися створенням універсальних теорій, модернізм базувався на увазі до унікальності окремих явищ, постмодернізм стверджує плюралізм засад, багатоманітність підходів.
Водночас термін "постмодернізація" часто вживається для означення нового типу входження у майбутнє - модернізації на основі власної традиційної ідентичності. Серед західних дослідників концепції постмодернізації можна назвати Д. Крузе та Р. Інглехарта. Сутність модернізації Р. Інглехарт вбачає у заміні авторитету релігії авторитетом держави. Постмодернізація, на його думку, - це рух від авторитету держави - до авторитету традиції, до зростання ролі традиційних цінностей та зменшення ролі раціоналізму в житті людини. Таким чином, знову за гегелівською діалектикою, розгортається спіраль суспільного розвитку від традицій (класичне суспільство) - до раціоналізму (суспільство модерну), і знов, від раціональності - до традицій (постмодерністське суспільство), але до традицій більш високого рівня, традицій, які сконцентрували в собі позитивний досвід історії людства.
З точки зору постмодернізму суспільні системи не можуть оцінюватися в поняттях "розвинені - відсталі", їх треба розглядати як "функціональні - нефункціональні", тому постсучасним може бути суспільство, яке здатне забезпечити свою стабільність, життєздатність та розвиток на основі будь-яких підходів. Моделі здійснення модернізації поділяють на органічні та неорганічні, стихійні та цілеспрямовані. Органічною вважається американсько-європейська модель модернізації. Тут перетворення здійснювалися методами, що спиралися на власну культуру та характеризувалися поступовістю, тривалістю, синхронністю змін у різних сферах суспільного життя.
Неорганічні методи здійснення модернізації властиві країнам, що затрималися на стадії традиційного суспільства і тепер здійснюють перетворення "навздогін". При неорганічній модернізації суспільство стикається з цілою низкою проблем, таких як зіткнення традиційних норм та цінностей з цілями модернізації, втрата ідентичності, значна поляризація різних елементів суспільного розвитку, домінування адміністративно-бюрократичного апарату як суб'єкта модернізації, пасивність громадянського суспільства у ставленні до перетворень.
У контексті дослідження сучасної, некласичної модернізації суспільства надзвичайно актуальним виявляється синергетичний метод. Саме він розкриває сутність феноменів самоорганізації, нелінійності глобальної еволюції. Функціональні положення теорії самоорганізації, яку німецький фізик Г. Хакен запропонував у 1973 р. назвати синергетикою, викладені в працях І. Пригожина, Г. Ніколаса, І. Стенгерс, Г. Хакена.
Синергетика критично переглядає лінійну модель соціального прогресу. Тому дуже важливо оцінити її методологічний потенціал відносно інших методів дослідження соціумів. По-перше, синергетика спрямована не на існуючі процеси, а на ті, що тільки виникають. Наприклад, розглядаються моменти виникнення порядку з хаосу. Саме це має величезне значення для сучасного українського суспільства, стан якого багатьма вченими та практиками оцінюється як хаотичний, безплідний динамізм.
По-друге, синергетика дозволяє побачити світ у незвичайному ракурсі, оскільки за основу беруться такі категорії, як відкритість, нестабільність, нелінійність. Виявляється, що складноорганізованим системам не можна нав'язувати шляхи розвитку. Необхідно зрозуміти, як сприяти їх власній еволюції. Практика доводить, що великі зусилля можуть виявитися марними, або навіть шкідливими, якщо вони суперечать тенденціям саморозвитку складної системи.
Суспільно-політичні аспекти взаємодії порядку та хаосу надзвичайно чітко виявляються в сучасних процесах глобалізації. Відомий американський журналіст Т. Фрідман у своїй книзі "Усвідомлення глобалізації. Лексус та Оливкове дерево" пише, що глобалізація - це безперервна, безкомпромісна інтеграція ринків, національних держав та технологій до такого рівня, який робить можливим більш швидкий, глибокий та дешевий рух індивідуумів, корпорацій та національних держав до світового співтовариства та зворотній рух його до індивідуума, корпорації та нації-держави.
У часи "холодної війни" головним показником розвитку було вирішення ідеологічного питання: ви за соціалізм чи за капіталізм? Головне питання глобалізації - якою мірою ви пов'язані з іншими? Провідні економісти періоду глобалізації Й. Шумпетер та А. Грошв вважають, що найкращим виходом є вивільнення стихії капіталізму. Й. Шумпетер, що був міністром фінансів Австрії, а нині є професором Гарвардської школи бізнесу, сучас-ну економіку розглядає як "творче руйнування", тобто безперервний процес заміни застарілих структур більш ефективними. Таку ж думку стверджує американський політолог Д. Аптер: "Політична нестабільність у соціальному сенсі ви-робляє дух творчості та інновацій".
Взаємозв'язок порядку та хаосу надзвичайно чітко виявляється саме в процесі модернізації суспільства. Так, на думку українського вченого М. Михальченка, стратегічні цілі модернізації полягають у досягненні стабільності суспільної системи. Нестабільність (хаос) також виступає як необхідний елемент політичного процесу. Бо дуже часто стабільність може переростати в стагнацію, що гальмує суспільно-політичні процеси. І тоді головним чинником прогресивних змін стає нестабільність як пошук нових моделей розвитку.
Таким чином, на перший план виступає таке поняття, як самоорганізація складної системи, творчий синтез порядку та хаосу. На думку одного з авторів синергетичної теорії Г. Хакена, систему можна назвати здатною до самоорганізації, якщо вона без специфічного зовнішнього впливу створює просторову, часову або функціональну структуру. У випадку самоорганізації система вступає у неспецифічну взаємодію з іншими, зовнішніми щодо неї.
Системи, здатні до самоорганізації, мають такі властивості, як відкритість та не лінійність. Відкритість в синергетиці означає наявність постійного обміну системи з середовищем, речовиною, енергією, інформацією. Щодо соціальних систем, специфіка такого обміну полягає в тому, що він здійснюється не тільки на периферії, але в кожній точці даної системи, має місце взаємопроникнення різних середовищ.
Виходячи з цього, аналіз рівня відкритості суспільних систем, їх політичного життя має охоплювати всі суспільно-політичні елементи - від одиничних (відкритість людини) - до всезагальних (відкритість суспільства, держави).
Проблема відкритості суспільства розглядалася такими видатними вченими, як К. Поппер, П. Бергсон, Ю. Габермас, Дж. Сорос. К. Поппер, наприклад, прямо пов'язує відкритість суспільства зі здатністю до "самореформування та самовдосконалення". Ю. Габермас політично функціональну відкритість розглядає як механізм "перетворення державної влади на механізм самоорганізації суспільства. Ідея самоорганізації, що ґрунтується на громадській комунікативності вільно об'єднаних членів суспільства, таким чином вимагає подолати відчуження держави та суспільства. Вони стають елементами єдиної системи самоорганізації та розвитку соціуму. Тенденція до подолання дихотомії "держава - суспільство" зароджується наприкінці XIX ст., коли формується взаємозалежність держави та економіки. Вона виявляється в їхньому юридичному віддзеркаленні, з одного боку як неокорпоративістське "усуспільнення держави" з позицій новонароджених корпорацій, а з іншого - як "одержавлення суспільства", що стається внаслідок політики втручання з боку більш активної держави. Саме процес самоорганізації суспільства демократичними засобами долає розділення держави та громадянського суспільства на підставі фактично посталого функціонального взаємопроникнення обох систем.
Таким чином, проблема способів реалізації та перспектив модернізації українського суспільства потребує, перш за все, його оцінки з точки зору здатності до самоорганізації. Навіть побіжне ознайомлення з історією нашого суспільства переконує в тому, що воно має недостатню відкритість, бо його розвиток в основному проходить в умовах закритих систем - від жорстких авторитарних форм до хаотичного стану.
Змінити цю тенденцію можливо лише впроваджуючи відкритість на всіх рівнях суспільної системи. Це потребує, перш за все, формування громадянського суспільства як механізму самоорганізації та саморозвитку як кожної особистості, так і соціуму в цілому. Наведемо тут думку професора О. Білоруса, який стверджує, що для успішного розвитку України "слід увімкнути на повну потужність особливий український ресурс і механізм саморозвитку, механізм надзусиль у системі об'єднаної всенародної нації, а також механізм інтелектуалізації розвитку суспільства на основі наявного науково-технічного потенціалу, економічної демократії, підтримки ініціативи та самодіяльності громадян".
Докладніше зупинимося на теорії модернізації сучасного українського суспільства, яку в останні роки активно розробляють наші провідні вчені. Більшість дослідників зазначають, що модернізаційні процеси в Україні не мають певної спрямованості, залишається невирішеним питання про мету та ідеал цих змін.
Дійсно, дуже важливим елементом процесу модернізації є визначення мети розвитку. В зв'язку з цим на перший план висувається проблема саме політичної модернізації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку соціуму. Політична модернізація є "особливим специфічним напрямком модернізації й водночас забезпечення процесу в цілому в сфері владних відносин".
На нашу думку, комплексне осмислення політичної модернізації полягає в її розгляді як складової загального політичного процесу. Методика дослідження політичного процесу спирається на такі виміри, як означення його сутності, змісту та структури. Виходячи з цього, розглянемо політичну модернізацію за вказаною схемою.
З точки зору сучасних підходів, сутність політичної модернізації, на наш погляд, полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи.
Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах - політичній системі, політичній культурі та політичній поведінці. У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти. Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу. Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.
Поняття "політична модернізація" відображає динаміку оновлення різних компонентів політичної системи, структур, інститутів та засобів політичного володарювання, політичної участі, культури та норм. Кінцевим результатом процесу модернізації політичної системи має бути створення нового, більш раціонального суспільного порядку.
Звернімося тепер до визначення змісту процесу політичної модернізації. Вивчення праць сучасних українських та російських вчених, аналіз світового досвіду дозволяє виділити такі складові політичної модернізації, як динамізація політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; подолання відчуження громадян суспільства від політичної влади; забезпечення реальної участі народу у політичному житті; посилення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.
Усі названі складові політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним сенсом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального та горизонтального вимірів політики. Тому дуже важливо переосмислити та виявити модернізаційний потенціал демократії, сформулювати новітні риси її сучасної сутності.
Для створення ідеальних типів демократизації одні автори віддають перевагу структурним чинникам. Перш за все створенню в державі соціально-економічних, культурно-ціннісних умов для здійснення демократизації. А інші головними вважають процедурні фактори, такі як вибір та послідовність реалізації конкретних рішень та дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації. Прибічники структурного підходу (Ліпсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Інглехарт та ін.) виокремлюють три основні типи структурних передумов демократії: відчуття національної єдності та ідентичності; досягнення досить високого рівня економічного розвитку; масове усвідомлення населенням демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів, міжособистісна довіра, громадянські почуття.
З усіх цих факторів проблема національної єдності та ідентичності повинна вирішуватися до початку процесу демократизації. Д. Ростоу, наприклад, стверджує, що національна єдність є "єдиною передумовою демократії", вона включає в себе сталість кордонів держави, постійний склад мешканців, адже у більшості громадян не повинно бути сумнівів, щодо того, до якої саме політичної нації вони відносяться, тобто національна єдність повинна існувати не тільки формально, але й на рівні підсвідомості24. Для демократизації українського суспільства, таким чином, необхідно вирішити етнонаціональні суперечності, контролювати розвиток націоналістичних рухів, домагатися створення єдиної політичної нації.
Проблема існування демократії за наявності неоднорідного суспільства, різних національних традицій та орієнтирів розглядається А. Лійпхартом. За логікою даної концепції різноманітні еліти, що представляють інтереси конфліктуючих соціальних груп, повинні орієнтуватися не на протиріччя, а на досягнення злагоди з метою демократизації суспільства. Але ця концепція теж спирається, перш за все, на збереженні єдності країни та наявності соборних цінностей і загальної ідентичності в свідомості еліт. Останнім часом до базових передумов демократизації політологи відносять існування ефективної держави. На цей чинник звертають увагу, наприклад, Лінц та Степан.
Значного переосмислення зазнали теорії, що основну увагу приділяють економічним передумовам демократії. Тут важливим є не економічний розвиток як такий, а створення на його ґрунті масового середнього класу як соціальної бази демократизації. Емпіричні дослідження останнього часу доводять, що безпосереднього зв'язку між рівнем економічного розвитку та демократизацією не існує. Як вважає С. Фіш, "демократія часто сама створює демократів, а не навпаки". Сучасні демократичні транзити мають здебільшого ендогенний характер та є, передусім, наслідком вибору рішень та політичної практики ключових політичних акторів, а суспільство створює лише контекст для таких перетворень.
Саме сумніви щодо існування єдиних соціокультурних передумов демократії привели до створення нового методологічного підходу до проблеми її формування. Сутність цього методу полягає у вивченні ендогенних факторів демократизації - конкретних процесів, процедур та політичних рішень, що здійснюються агентами демократизації. З цієї точки зору вирішальне значення мають послідовність та взаємообумовленість певних політичних рішень та дій, вибір тактики акторами демократизації. Головне в цьому підході - взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір у процесі політичного суперництва організаційних форм та інститутів нового політичного устрою. Прибічники процедурного підходу вважають, що дії акторів демократизації не обумовлені навіть їх становищем у суспільстві, навпаки, їх суб'єктивний вибір сам створює нові політичні можливості. У межах синтезу структурного та процедурного підходів вивчення становлення демократії виник неоінституціональний аналіз ролі нових демократичних інститутів в період трансформації.
Перш за все, змін потребує уявлення про демократію як владу більшості, механізм співвідношення прямої та представницької демократії. Зрушення в економіці, духовно-культурній сфері, виникнення принципово нових технологій та інформаційних систем потребують оптимізації та дещо іншого бачення суті демократичних інститутів. Особливість політичної ситуації в нашій країні полягає в тому, що сутність політичних інститутів була викривлена, і вони стали протилежністю своїх аналогів у плюралістичних системах. Так, радянський парламент не представляв народу, а був механізмом ухвалення заздалегідь підготовлених рішень; уряд не був виконавчим органом держави, а був виконавчим комітетом правлячої партії; у свою чергу, ця партія була не політичною партією, а каркасом держави.
Таким чином, мета модернізаторської інституціалізації демократії полягає у поверненні старим інститутам їх сутнісних функцій. Цей процес вже розпочався в Україні. Верховна Рада, наприклад, як вважають автори праці "Український парламентаризм: минуле і сучасне", втратила колишній "статус найвищого органу державної влади і вперше набула в усіх основних рисах статусу парламенту України з якісно новими ознаками". Безумовно, модернізаційні зміни ще тільки започатковуються у нашому суспільстві, тому їм притаманні протиріччя та неоднозначність.
Якісне оновлення основних політичних інститутів і змісту їх діяльності обумовлює також зміни в інституті представництва. Умовою його укріплення є забезпечення адекватного представництва усіх елементів громадянського суспільства, розвиток партійної системи знизу через вираження інтересів реальних соціальних груп.
Принципова новизна ситуації полягає у тому, що людина вже не може, а повинна брати безпосередню участь у політичному процесі. Повинна не з причин безальтернативного примусу, а внаслідок багатоманітності та багатоваріантності сучасного розвитку, успіх якого ґрунтується не стільки на глобальних речах, скільки на урахуванні та взаємозв'язку нескінченної кількості цілей та інтересів самодіяльних членів суспільства.
Другий аспект сучасного вдосконалення демократії в напрямку раціоналізації влади - оптимізація процесу прийняття рішень. Ступінь розвитку демократії залежить від обсягу та механізму прийняття рішень у політиці. Оскільки в сучасному світі кількість проблем у соціальній сфері весь час зростає, а зміст їх ускладнюється, то демократія як механізм перерозподілу рішень стає необхідною умовою раціоналізації влади.
Таким чином можна констатувати, що успішний розвиток сучасного суспільства залежить від рівня раціоналізації влади, підвищення керованості суспільства завдяки вивченню, застосуванню та активізації творчого потенціалу самобутніх громадянських традицій народу.
Потреба у комфортному соціальному існуванні задовільняється через переутвердження сили чи добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється через переутвердження сили та добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється за допомогою спільних дій — разом плакати і сміятися, викидати руку вперед, вітаючи фюрера, вимовляти одні й ті самі слова — тільки так люди відчувають свою символічну єдність. Отже, соціальна солідарність — це вимога суспільства, ритуал — необхідний елемент створення такої солідарності. І сучасні держави, і аборигени Австралії потребують символів, щоб створити, сформувати образ спільної ідентичності. Сучасні нації, як і тотемічні клани являють себе людям через символічну репрезентацію колективності. Позитивні ритуали (військові паради, демонстрації на підтримку свого кандидата) збирають людей навколо цих символів та примушують їх відчувати себе немов одна істота, в той же час як негативні ритуали (імпічмент, масові виступи проти спільного ворога) переорієнтують національні сили та виражають національну солідарність через спільну негативну реакцію. Ще 50 років тому М.Лернер назвав конституцію США американським тотемом. Символічна цінність Конституції як уніфікуючої національної силию, більш значуща для людей, ніж її зміст. В американців ритуальність сконцентрована на Конституції, прапорі, американській мрії, у британців — навколо монархії, яка викликає масовий ентузіазм, в українців — на ідеї незалежності власної держави.
Ритуал забезпечує ідеологічне виправдання владній структурі та посилює її через символічну інтерпретацію. Його користь у політичному житті іде від того, що ритуал створює реальність влади, грає її, забезпечує її аурою священності та традиційних цінностей. У ритуалі сполучаються баланс влади з моделлю ідентичності спільноти. Оскільки для кожної спільноти підтримка влади та захист ідентичності є основною метою, що в разі небезпеки може мобілізувати людську активність, ритуал є ідеалом з точки зору правлячої еліти для створення іміджу реальності, який демонстрував би політичний статус кво як інтегральний компонент ідентичності спільноти. С.Geerts в його книзі про Театр Держави в Балі (19 ст.) демонструє як політичний істеблішмент там набуває форми організованої вистави, яка запроваджує владну структуру у комуні, де "статус отримувався правителем, а розкіш була матеріальним виразом статусу", розуміння чого вимагало складної "поетики, а не механіки влади". Держава черпала свою владу (і ця влада була досить реальною) з імажінативних енергетичних джерел її семіотичної спроможності поетизувати нерівність [3]. Отже, ритуал стабілізує існуючі структури, посилює нормативну систему та відтворює баланс влади, тобто підтримує соціальний порядок.
Шлях, яким ритуал утверджує соціальний порядок, не обов'язково полягає в його репрезентації, або забезпеченні виправдання базуючись на священних цінностях. Функція відновлення рівноваги, як правило, виконується ритуалізацією конфлікту або того, що М. Gluckman назвав ритуалом повстання. Функціоналістська точка зору на соціальну структуру визнає існування напруженості та конфліктів в системі та шукає соціальні процедури та інститути, які б спрямовували та виявляли потенційно деструктивні суперечності. Ритуали відіграють саме цю роль. Суспільства як малі, так і великі (складні), традиційні та індустріальні розвивають ритуали, які виражають протест проти існуючого порядку, але не змінюють його. Вони не виражають сумнів щодо базових принципів соціальної структури, але виражають незадоволеність людей або груп, що займають нижчі позиції та відчувають себе ображеними тими правилами, які керують їхнім життям. Як зазначав Gluckman: "Ці ритуальні повстання відбуваються в рамках сталої та освяченої традиційної системи, в якій іде дискусія про деталі розподілу влади, а не про структуру системи як таку" [4]. Конфлікт між групами та категоріями виражається та матеріалізується у символічній поведінці, незадоволення демонструєтьсяі тимчасово створюється реверсивний соціальний порядок. Таким шляхом досягається психологічний та соціальний катарсис, та прихована соціальна напруженість, фрустрації, образи виражаються та спрямовуються. Ритуал, що дозволяє поведінку, яка за нормальною схемою заборонена, виражає реверсивно нормальний, легітимний соціальний порядок, і самий факт того, що повстання представлено у жорстких рамках соціальної угоди, та закінчується у визначений момент, звичайний реальний порядок отримує якість природнього нормального, постійного стану справ.
Політичні ритуали відіграють важливу роль в процесі наділення та позбавлення конкретних осіб владними повноваженнями. Щоб передати людині владу над іншими особами, треба створити ситуацію, в якій би інші люди побачили претендента на використання влади якось специфічно, щоб визнали за ним право віддавати накази, впливати на поведінку інших людей, вершити їх долі. Авторитет, віра в те, що людина має владу в своїх руках, річ сама по собі абстрактна, а люди можуть зрозуміти, у кого є авторитет, а в кого його нема тільки з допомогою символів (ритуалів). Саме пройшовши через певний ритуал, людина, яка не мала авторитету, сили, влади, в наступний момент стає авторитетним правителем. Тому формальна церемонія вступу є універсальною і необхідною для всіх тих, хто займає верховні посади у владній піраміді. Ритуал президентської інагурації, церемонія коронації монарха — це момент культурної трансмісії. Вони поєднують минуле і сьогодення у символічних актах пригадування, легітимізації, святкування. Ритуал мобілізує підтримку владного авторитету, символи допомагають створити прийнятний образ влади над населенням у самого населення. Людина стає монархом або президентом тому, що її починають сприймати як монарха або президента. Ритуалами супроводжуються і процеси позбавлення влади (або скорше авторитету, ореолу святості влади) лідерів минулого.
В політичному житті держави існує багато ритуалів. Ритуали політичної культури — церемоніальні події, які драматизують символи, що цінуються всім політичним співтовариством. Вони не залежать від того, хто знаходиться на верховній політичній посаді, від класової чи партійної приналежності цієї особи. Вони звертаються до політичних міфів, які стоять над біжучими політичними подіями, вони демонструють певний базовий консенсус з приводу цінностей, що торкаються всіх легітимних суб'єктів. До ритуалів політичної культури, як правило, зараховують так звані святкування, меморіали, історичні дійства, паради, процесії, фестивалі.
Регулярні святкування — ритуальна форма на честь певної важливої події або персони у політичному житті нації. З року врік в один і той самий день за допомогою святкування урочисто відзначають певну дату, пов'язану з походженням існуючого політичного порядку. Подібні ритуальні святкування мають підтвердити прихильність населення до цього політичного порядку, продемонструвати символічну єдність нації. Меморіали — це ритуали рівня політичної культури, що прив'язуються до певного визначеного місця. В меморіальний (пам'ятний) день офіційні особи повинні покладати вінки, віддавати данину і т. п., відвідують специфічні історичні місця — місця битви, перемоги, поразки. Історичні дійства, паради, процесії — це форми ритуалів, що включають дії, де еліта та символічні об'єкти "проходять перед очима" аудиторії. Історичні дійства демонструють сцени символічного значення; паради використовують маршеву та бравурну музику для драматизації певних політичних символів. Процесії рухаються малими групами еліти, які святкують певну політичну подію.
Наступним типом політичного ритуалу можна назвати ритуали спадковості або вступу. Як правило, ці ритуали поєднують певний політичний символ з персонажем або групою, викликають символічний захист або сакцію під специфічну ситуацію. Подібні ритуали легітимізують не весь режим у цілому, а скорше його окремих представників — групи чи індивіди, або драматизують поступове продовження легітимного режиму через певного роду кризу регулярності. Ці ритуали в політичному житті держави є універсальними. В цілому вони контролюють процес вступу індивіда у визначену політичну роль, драматизуючи сам процес та персонаж, якому надається легітимна можливість вступити на посаду. Драматизація процесу наслідування в політиці забезпечує безперервність політичної культури. Такі ритуали інвестування політичних еліт символізують те, що "старий порядок змінено", але одночасно "старий порядок залишається у тому, що політична спільнота зберігає своє існування та силу". Гасло "Король помер, хай живе король!" драматизує право нового індивіда зайняти роль і підтверджує те, що спільнота передає цю роль певному (не випадковому) правителю. Ці ритуали впливають на відповідальність та функціонування політичного режиму.
Демократичний еквівалент коронації — інагурація президента. Інагурація — кульмінаційна церемонія цілої серії драматичних подій, що очікуються публікою, яка "інагурує" президента — обирає його на політичну роль, яку він виборов. Ритуал проходить через серію "обов'язкових сцен", які не тільки встановлюють політичну легітимність президента, а ще і певним чином запевняють публіку у єдності, стабільності, безперервності політичного порядку. Ритуал вступу на посаду включає і певну поступку тому, хто втратив таку можливість, зазнав поразки на виборах, його обіцянку підтримувати переможця, а це посилює легітимність самого переможця. Очікування "безконфліктного переходу" лідерства та адміністрації як показника кооперації та гармонії між командою, що йде, і командою, що приходить, є одним з елементів демократії.
Церемонії деградації та реабілітації існують поряд з ритуалами спадковості
|
