Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях - Наукознавство - Скачать бесплатно

Концепцiя Т.Куна найбiльш елементарна, бо вона спирається на протиставлення двох типiв наукових змiн. На протязi певного перiоду "нормальної науки" у наукових домiнує авторитет деякої те­­­орiї, або "парадигми": для дослiдникiв обмеженої наукової сфери вона визначає, якi питання можуть бути сформульованi, якi iнтерп­­­ретацiї визнаються науковими, до якої школи вiдноситься конкретне коло вчених. Цей перiод "нормальної науки" переривається радикаль­­­ними трансформацiями - "науковими революцiями", пiд час котрих однi провiднi теорiї замiнюються iншими. Перехiднi процеси мiж "нормальним" та "революцiйним" станом науки розглядаються двома способами: в одних випадках Кун дає фiлософсько-епiстемологiчну iнтерпретацiю, в iнших - соцiологiчну. Використання вiтгенш­­­тейнiвського термiну "парадигма" у Куна є подвiйним: як iнтелекту­­­альна концептуальна схема, котра на протязi певного часу зберiгає iнтелектуальний авторитет i використовується у формi вищої теоре­­­тичної iнстанцiї, та як прояв влади авторитету, який засвiдчує, що певне коло науковцiв спирається на точку зору конкретної теоретич­­­ної схеми, створеної тiєї чи iншою творчою особистiстю. Творець теорiї, на вiдмiну вiд послiдовникiв, не обмежений схемами мислен­­­ня, вiн має ширше поле свiтогляду, анiж епiгони. Однак, обме­­­женiсть послiдовникiв правилами прийнятої мови стає дуже корисним для науки, тому що дозволяє чiтко здiйснювати рацiональнi дiї у дослiдженнях. Але, все ж таки, залишається невирiшеним питання: у чому полягає рацiональнiсть вибору в процесi змiни одних схем мис­­­лення iншими?

Ст.Тулмiн при вирiшеннi даної проблеми дiйшов висновку, що не­­­обхiдно вирiзняти "процеси нововведення - можливi способи розвитку вiдповiдної традицiї, запропонованi її прихильниками, i вибiр ­­­рiшення вчених вибрати деякi з пропонованих нововведень" [2. -с.185]. Таким чином, одиницями модифiкацiї, котрi можна порiвню­­­вати мiж собою i робити висновок про їх рацiональнiсть, визнаються "концептуальнi схеми", якi спiвiснують, стикаються у процесi зас­­­тосування, приймаються науковим спiвтовариством як найбiльш зручнi у використаннi. Тому новi iдеї використовуються з причин дiї про­­­цесу "несвiдомої творчостi" продуктивного уявлення, а не рацiональностi в логiчному розумiннi. Опосередковуючись процесом вiдбору (на зразок дарвiнiвського), зовнiшнi та внутрiшнi фактори розвитку "наших iнтелектуальних традицiй в науцi та iнших сферах" (Тулмiн) здiйснюють концептуальнi нововведення. Розглядаючи пози­­­тивнi якостi конкуруючих наукових теорiй, ми звертаємо увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вiдбором з-помiж конкуруючих концепцiй у кожному конкретному випадку.

При поясненнi наукових змiн Кун i Тулмiн зумiли довести, що у рiзний час iснують рiзнi Свiдомостi, загальнi уявлення, котрi виз­­­начають дiяльнiсть вчених. Разом iз цим, це вдалося їм зробити з позицiї певної (власної) парадигмальної конструкцiї iсторiї науки. Iнакше кажучи, вони змогли дати свої рацiональнi визначення проце­­­су змiни наукових парадигм тiльки з точки зору власної iсторичної парадигми, котрої вони дотримувались. А з позицiй рефлексивного аналiзу, слiд визнати, що можливим є iснування iсторiї не тiльки природничонаукових понять, а й iсторiї iсторичних понять. Тому, описуючи змiни наукових уявлень, виявляючи критерiї вiдбору даних фактiв для опису, треба враховувати, що й цi критерiї рацiональ­­­ностi самi є виразами певної концептуальної структури. Використан­­­ня понять "абсолютнi передумови" Коллiнгвуда, "парадигми" Куна, "iдеали природного порядку" Тулмiна не обмежується процесами нау­­­кових змiн, а опирається на певнi акти усвiдомлення та пояснення iсторичних змiн. Тому природно виникає питання про iснування "аб­­­солютного", яке, являючи собою предмет змiн, i водночас, не є предметом доказiв i спростувань. Тулмiн зробив висновок, що фунда­­­мент змiни старої системи мислення новою не може бути визначеним нi у першiй, нi у другiй.

Для I.Лакатоса теза, що iсторiю науки, як i iсторiю взагалi, неможливо створити без попередньої наявностi понять про iстотне та неiстотне у сферi дослiдження, взагалi стає програмною. На думку Лакатоса, Кун схиляється до "оригiнальної концепцiї iррацiональної змiни рацiональних авторитетiв". "Там, де Кун i Фейєрабенд бачать iррацiональну змiну, iсторик науки може показати, що цей перехiд був рацiональним"[8. -с.230].

Iмре Лакатос (1922-1974) - британський iсторик науки угорського походження, один з лiдерiв iсторичної школи у методологiї та фiло­­­софiї науки. Вiн разом з Дж.Агассi, П.Фейєрабендом, Дж.Уоткiнсом, У.Бартлi, А.Масгрейвом, Д.Мiллером та iншими був учнем К.Р.Поппера (так званi попперiанцi) i проводив велику роботу з пропаганди поп­­­перiвських iдей. Вiн, також, "вiдчув" вплив поглядiв Д.Пойї.

Мету своїх дослiджень I.Лакатос вбачав у логiко-нормативнiй ре­­­конструкцiї процесiв змiни знання та побудовi логiки розвитку нау­­­кових теорiй на основi ретельного вивчення реальної емпiричної iсторiї науки.

До його основних праць вiдносять: "Регрес у нескiнченнiсть та засади математики" (1962); "Доведення та спростування" (серiя ста­­­тей 1963-64 р.р.); "Змiни у проблемi iндуктивної логiки" (1968); "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм" (1970); "Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї"(1970).

Вiдштовхуючись вiд теорiї Поппера та критики Куна, Лакатос у працi "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких прог­­­рам" заклав основи своєї власної концепцiї логiко-нормативної ре­­­конструкцiї розвитку науки - методологiї науково-дослiдницьких програм.

У ходi своєї iнтелектуальної еволюцiї Лакатос далеко вийшов за рамки концепцiї Поппера, хоча сам вiн неодноразово пiдкреслював нерозривний зв'язок своєї концепцiї з попперiвською: "основнi ас­­­пекти цiєї нової програми були розвинутi на основi iдей Поппера i, в особливостi, з його заборони "конвенцiоналiстських", тобто змен­­­шуючих змiст, хитрувань"[8. -с.227].

Подолання Лакатосом позицiї Поппера виявляється вже в тому, що для нього проблеми iсторичної еволюцiї науки вiдразу ж стають центральними (а не проблема "росту знання" самого по собi). Логiка науки, за Лакатосом, може бути лише теорiєю її розвитку. Основне спрямування Лакатоса полягає в тому, щоб зблизити логiко-методо­­­логiчнi дослiдження з iсторико-науковими.

У вже згадуванiй працi "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм" Лакатос пропонує для розгляду такi пробле­­­ми:

- етапи розвитку наукового мислення Поппера (догматич­­­ний * наївний методологiчний * витончений фальсифiкацiо­­­нiзм);

- порiвняльний аналiз концепцiй Поппера та Куна, крити­­­ка Куном Поппера;

- виклад своєї власної концепцiї, котра, за словами Ла­­­катоса, являє собою подальший розвиток iдей Поппера.

У критицi фальсифiкацiонiзму Лакатос починає свiй розгляд з фiксування ситуацiї, котра склалась у методологiї науки на час по­­­яви першого рiзновиду фальсифiкацiонiзму, а саме - догматичного фальсифiкацiонiзму.

Джастифiкацiонiзм, згiдно котрого наукове знання складалось з доведених тверджень, був зруйнований. Характерним для нього було протиставлення мiж одиничними твердженнями та унiверсальними те­­­орiями, де одиничне твердження, що виражає "впертий факт", може спростувати теорiю.

Iдеал доведеної iстини вимагав замiни. У логiчному емпiризмi (наприклад, у Р.Карнапа) його було замiнено iдеалом "ймовiрної iстини". А у соцiологiї пiзнання (Поланi та Кун) - iдеалом "iстини за (мiнливою) згодою".

Але тепер скептицизм набуває крайнього твердження, що не повин­­­но i не може бути доведеного знання, а отже - немає знання вза­­­галi. Методологiчний скептицизм вiдкидає всi iнтелектуальнi стан­­­дарти. Нiщо не може бути встановленим, так само i нiщо не може бу­­­ти вiдкинутим, всi науковi побудови є однаково неймовiрними. Скеп­­­тицизм "вiдчинив дверi для iраацiоналiзму, мiстицизму та забо­­­бонiв"[9. -с.18].

Саме як споба здолати цей скептицизм виникає догматичний (або натуралiстичний) фальсифiкацiонiзм. Його представником був у по­­­чатковий перiод своєї творчостi К.Поппер. Однак вiн швидко усвiдо­­­мив неконструктивнiсть цiєї позицiї i внаслiдок цього деякий час (до сформулювання методологiчного фальсифiкацiонiзму) не публiку­­­вав жодної працi. Саме ця позицiя Поппера критикувалась спочатку А.Айєром, а пiзнiше - й iншими.

Догматичний фальсифiкацiонiзм визнає лише достовiрнiсть емпiричного базису, пiд яким розумiється клас потенцiйних фаль­­­сифiкаторiв, клас тих тверджень, що спостерiгаються i можуть спростовувати теорiю. Достовiрнiсть емпiричного базису не може пе­­­редаватись теорiям. Всi теорiї є гiпотетичними. Наука не в змозi остаточно довести теорiю, проте вона може її спростовувати. Для цiєї позицiї є характерною асиметрiя мiж:

- теоретичними, або спекулятивними, висловлюваннями;

- фактуальними висловлюваннями, або ж базисними, таки­­­ ми, що спостерiгаються.

Висловлювання визнається "науковим" в двох випадках, якщо воно є: - фактично доведеним;

- просто фальсифiкованим висловлюванням.

Лакатос вважає, що догматичний фальсифiкацiонiзм не є сприйнят­­­ним, оскiльки вiн грунтується на двох хибних припущеннях i на над­­­то вузькому критерiї демаркацiї мiж науковiстю та ненауковiстю.

Перше припущення полягає в тому, що iснує природна, або психо­­­логiчна, межа мiж двома видами висловлювань - теоретичними та фак­­­туальними. Це припущення Лакатос критикує за допомогою психологiї. Вiн вважає, що немає не може бути чистого чуттєвого досвiду, в ре­­­зультатi якого з"явилися б фактуальнi висловлювання. Не буває вис­­­ловлювань без попереднiх розумових настанов, тому й не може бути нiякої психологiчної межi.

Друге припущення полягає в тому, що висловлювання буде iстинним лише в тому випадку, якщо воно задовiльняє психологiчний критерiй "бути фактуальним", або "таким, що спостерiгається", тобто, якщо воно доводиться фактами. Лакатос вважає, що жодне фактуальне поло­­­ження не може бути доведене експериментом. Вислолювання можуть бу­­­ти виведеними з iнших логiчним способом, але не можуть бути отри­­­манi з фактiв. Це припущення Лакатос спростовує за допомогою логiки [Див.: 9. -с.65].

Що стосується критерiя демаркацiї, то, згiдно нього, тiльки тi теорiї є "науковими", котрi є фактуально спростовуються, тобто, теорiя "наукова" тодi, коли вона має емпiричний базис.

Наукова чеснiсть при цьому полягає у вiдкиданнi теорiї, якщо наявний експеримент, котрий їй суперечить. "Наука розвивається шляхом постiйного вiдкидання теорiй за допомогою "впертих фактiв', смiливих спекуляцiй"[9. -с.72].

Слiд вiдзначити, що догматичний фальсифiкацiонiзм приймає те­­­орiю лише в тому випадку, якщо вона спростовується скiнченним чис­­­лом спостережень.

За Лакатосом, логiка наукового вiдкриття Поппера являє собою "сплав" двох рiзних позицiй:

- наївного "методологiчного фальсифiкацiонiзму", до якого Поппер прийшов у 50-тi роки i який справедливо крити­­­кував Т.Кун;

- витонченого фальсифiкацiонiзму - це посилена позицiя Поппера, яку Кун, на думку Лакатоса, не зрозумiв (i розробляючи яку, Лакатос створив свою власну теорiю).

Методологiчний фальсифiкацiонiзм розглядається Лакатосом як вiдгалуження "революцiйного конвенцiоналiзму" ( Пуанкаре, Мiльо, Ле Руа).

Новою версiєю фальсифiкацiонiзму є фальсифiкацiонiзм витонче­­­ний. Тут вводиться новий критерiй демаркацiї: теорiя є "науковою" тiльки в тому випадку, якщо вона має пiдтверджений додатковий емпiричний змiст порiвняно з її попередницями (або суперницями), тобто - якщо тiльки вона веде до вiдкриття нових фактiв. Цю, зап­­­ропоновану ще Карнапом, версiю i опрацював Лакатос. Теорiя Т є фальсифiкованою, якщо i тiльки якщо запропонована iнша теорiя Т1 з слiдуючими характеристиками: 1) Т1 має додатковий емпiричний змiст у порiвняннi з Т, тобто вона прогнозує новi факти, якi є ней­­­мовiрними у свiтлi Т чи забороненими останньою; 2) Т1 пояснює по­­­переднiй успiх Т, тобто весь неспростований змiст Т є i в змiстi Т1; 3) деяка частина додаткового змiсту є пiдтвердженою.

За свiдченням I.Лакатоса, головна проблема, що цiкавила Поппе­­­ра, - це розрiзнення наукових та ненаукових конструкцiй, рацiональних та нерацiональних змiн теорiї. Збереження теорiї за допомогою гiпотез, якi не задовiльняють певним вимогам, являє со­­­бою її виродження. Такi недопущуванi гiпотези вiн i називає гiпо­­­тезами "ad hoc", "конвенцiоналiстськими хитруваннями".

Лакатос вважає, що слiд оцiнювати не окремi теорiї, а серiї те­­­орiй, що утворюють послiдовнiсть, разом з допомiжними гiпотезами, початковими умовами тощо.

Серiя теорiй є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорiя має деякий додатковий емпiричний змiст в порiвняннi з попереднiми, i прогнозує новi, не­­­очiкуванi факти. Тому теоретично прогресивна теорiя є водночас i емпiрично прогресивною.

Таким чином, оцiнка переноситься з окремих теорiй на серiю те­­­орiй. "Ми визнаємо теорiю у серiї фальсифiкованою, коли вона буде витiснена теорiєю iз змiстом, що бiльш високо пiдтверджується" [9. -с.125]. Тобто, виходить, що фальсифiкацiї не можуть бути ранiше, анiж виникне нова - краща - теорiя. А таке положення є вже iнша методологiчна позицiя, це - iсторизм.

У Лакатоса фальсифiкацiя набуває багатопланового характеру помiж конкуруючими теорiями, вона стає iсторичною.

Повертаючись до концепцiї Т.Куна слiд зазначити важливiсть змiстовного вiдкриття поняття "наукового спiвтовариства". Воно виступає у контекстi його теорiї як логiчний суб'єкт наукової дiяльностi. Вчений, згiдно Куна, може бути зрозумiлим як вчений тiльки за його належнiстю до наукового спiвтовариства, всi члени котрого дотримуються певної парадигми; остання ж, в свою чергу, характеризується сукупнiстю знань та особливостями пiдходу до вирiшення наукових проблем, прийнятих даним науковим спiвтоварист­­­вом.

Т.Кун, у свою чергу виявив, що основний урок, який мають винес­­­ти фiлософсько-методологiчнi дослiдження з iсторiї, полягає в iдеї, що формування та розвиток наукового знання не є одноплощин­­­ним лiнiйним процесом, як би iнтерпретували цю лiнiйнiсть - чи у виглядi накопичення фактiв та їх iндуктивного узагальнення, чи де­­­дуктивного руху вниз вiд вихiдних положень до наслiдкiв. Тим самим заслуга Куна полягає, швидше, в тому, що вiн досить переконливо довiв той кардинальний факт, що формування i розвиток знання здiйснюється завжди у деякому просторi передумов. А визначення та­­­кого простору в методологiчному дослiдженнi уможливлюється шляхом реконструкцiї основоположень без яких певна методологiчна та епiстемологiчна система неможлива.

Тут, як нам здається, слiд звернутися до класичної традицiї, у якiй знайшов своє первiсне вираження цей пiдхiд, а саме до Канта. У апрiористичнiй формi Кантом була, без сумнiву, схоплена найваж­­­ливiша реальна особливiсть пiзнавального процесу, яка не є предме­­­том розгляду у фундаменталiстських концепцiях, а саме - та карди­­­нальна для пiзнання обставина, що вирiшення будь-якої конструктив­­­ної задачi завжди передбачає iснування вiдправних передумов систе­­­ми пiзнавальних координат того чи iншого ступеню загальностi, iнакше кажучи - того, що загалом майже вiдповiдає у сучаснiй термiнологiї поняття "парадигма", "незмiнне ядро дослiдницької програми", "концептуальна схема".

Не можна не вiдзначити iстотної рiзницi мiж уявленнями Куна i Канта про передумовнiсть знання, а саме - в розумiннi самої приро­­­ди передумовностi: у Канта вона обумовлена апрiорними структурами трансцендентальної свiдомостi, iнварiантної "для всiх часiв та но­­­родiв" i досвiдом; для Куна ж принциповим є зв'язок передумовностi з "рiзними" парадигмами, якi носять iсторичний характер i змiню­­­ються вiд одного наукового спiвтовариства до iншого в залежностi вiд поставлених науковим спiвтовариством проблем. Вiдповiдно по-рiзному розглядаються функцiї передумов, глибина їх опосередку­­­вання формування знання. Кант ставить завдання виявити вiдправнi передумови усякого загальнозначущого та необхiдного знання, у Куна йдеться про конкретнi форми прояву передумовностi на окремих фазах еволюцiї наукового пiзнання.

А саме ця iдея iсторичної мiнливостi передумовностi пiзнання пов'язується у Куна з поняттям парадигми. Кун стимулював у методо­­­логiї науки розвиток, з одного боку, лiнiї так званої "ре­­­абiлiтацiї метафiзики", яка здатна виявляти проблеми, а iншого ­­­лiнiї, пов'язаної з релятивiзацiєю поняття суб'єкта пiзнання, з уявленням про те, що суб'єкта пiзнання та його вiдправнi норми та настанови слiд зв'язувати з певним усвiдомленням проблематики нау­­­ковим спiвтовариством, реальними дослiдниками, групами, що склада­­­ються в науцi.

На думку Куна, "навряд чи будь-яке ефективне дослiдження може бути почате ранiше, анiж наукове спiвтовариство вирiшить, що во­­­лодiє обгрунтованими вiдповiдями на питання, подiбнi слiдуючим: якими є фундаментальнi сутностi, з яких складається унiверсум? Як вони взаємодiють одна з одною та з органами чуттiв? Якi питання вчений має право ставити у вiдношеннi таких сутностей i якi методи можуть бути використанi для їх рiшення?"[3. -с.20].

Для поняття "парадигми" Куна характерним є переплетення iнтелектуальної змiстовностi передумов ("метафiзичностi") з на­­­лежнiстю суб'єктiв пiзнання до певного наукового спiвтовариства.

Отже фiлософiя науки включила тепер до предмету свого розгляду процеси та механiзми розвитку наукового знання, стимульованого внутрiшнiми суперечностями пiзнання i такого, що передбачає на­­­явнiсть рефлективних механiзмiв наукової свiдомостi. Вiдбувся пе­­­рехiд в аналiзi наукового пiзнання вiд суто типологiчного розгляду науки до так званого популяцiонiстського пiдходу, який розглядає у ролi суб'єкта пiзнання свiдомо дiючi науковi спiвтовариства та дослiдницькi групи.

Спрямованiсть критики Тулмiна проти використання поняття "нау­­­кова революцiя" не обмежила, а розширила поняттєве поле iсторичної школи фiлософiв науки. Суть його заперечень зводиться до двох пи­­­тань: " чи дiйсно була коли-небудь змiна у науцi настiльки рево­­­люцiйною, як це доводив Кун?" та "якщо б його визначення застосо­­­вувались строго, чи можна було б взагалi знайти дiйснi приклади наукових революцiй?". [2. -с.175].

Потенцiйно цi питання були джерелом труднощiв для iсторичної школи, оскiльки "якби жодну теоретичну змiну в науцi не можна було б повнiстю визначити термiном Куна "наукова революцiя", то цей факт поставив би його у хитке положення"[2. -с.176]..

Звичайно, вважає Тулмiн, з часом поступовi змiни у науковiй те­­­орiї, акумулюючись, можуть у сукупностi привести до настiльки гли­­­боких результатiв, що ретроспективно їх слiд описати як "рево­­­люцiйнi", тому не треба робити висновку, що у вiдсутнiсть явних, чiтких "революцiй" всi змiни у науцi, таким чином, були "нормаль­­­ними" (у спецiальному значеннi термiну Куна).

Тодi виникає нове закономiрне питання: як можна було отримати такi революцiйнi наслiдки, якщо їх не спричинили ревоюцiї?

Такий висновок поставив Куна перед нелегким вибором, адже в ць­­­ому випадку вiн змушений був повнiстю вiдмовитися вiд свого пояс­­­нення "справжнiх" наукових ревоюцiй або модифiкувати його певнi частини з тiєю метою, щоб "первинне рiзке розмежування помiж "нор­­­мальною" та "революцiйною" змiною поступово стиралось" [2. -с.178].

Тулмiн констатує, що Кун, так само як i Коллiнгвуд, почав з визнання недолiкiв традицiйної iндуктивної логiки. тому що її не можна нiколи було розтягнути настiльки, щоб вона охопила теоре­­­тичнi перетворення, подiбнi до тих, що були викликанi появою те­­­орiї Копернiка.

Потiм, щоб пояснити процеси змiн у науцi, Кун запропонував iсторико-соцiологiчну гiпотезу, яка грунтувалася на фундамен­­­тальнiй протилежностi мiж радикальними (або "революцiйними") i нормальними (або "консолiдуючими") процесами - "на цiй стадiї термiн "революцiя" пiднявся до рiвня пояснюючої категорiї" [2. -с.188].

Пiд тиском протилежних прикладiв Кун поступово видозмiнював своє пояснення настiльки сильно, що, врештi решт, всi дiйсно тео­­­ретичнi змiни можна було охарактеризувати як революцiйнi, а це, власне, позбавляло даний термiн специфiчної для нього пояснюваль­­­ної цiнностi.

У своїх же кiнцевих висновках Кун "пояснив, що протилежнiсть мiж "нормальним" та "революцiйним" передбачає всього навсього логiчну вiдмiннiсть мiж тими висновками, котрим можна дати "дедук­­­тивне виправдання", i тими, котрим його дати не можна"[2.-с.189].

У кiнцевому рахунку Тулмiн, намагаючись виразно сформулювати це основне затруднення, дiйшов такого висновку: при серйозному сприй­­­няттi останньої заяви Куна та спробi провести вiдмiннiсть мiж "нормальними" та "революцiйними" науковими аргументами у логiчних термiнах ми отримуємо "результат, який може спантеличити" - "У ос­­­таннiй iнтерпретацiї Куна його теорiя наукових революцiй грун­­­тується на логiчному трюїзмi i, як така, взагалi бiльше не являє собою теорiю концептуальних змiн" [2. -с.188].

У процесi подальшого дослiдження Тулмiн висуває ще два принци­­­пових зауваження на адресу "теорiї парадигм" Куна.

Вiн стверджує, що "(1) основний парадокс класичної теорiї нау­­­кових революцiй полягає ось у чому: вона передбачає, що помiж ти­­­ми, хто пiдтримує рiзнi парадигми, неминучим є взаємне неро­­­зумiння"[2. -с.189].

Цього висновку неможливо запобiгти до тих пiр, поки розгляда­­­ються парадигми або плеяди "абсолютних засновкiв' у якостi єдиних та неподiльних. Однак, пiдкреслює Тулмiн, необхiдно провести ще одну вiдмiннiсть, якої нi Коллiнгвуд, анi Кун не виражають досить ясно. У кожнiй iснуючiй сьогоднi науцi можна видiлити два рiзних типи понять та принципiв. З одного боку, є основнi "теоретичнi" принципи науки (наприклад, закон всесвiтнього тяжiння Н'ютона або генетичнi принципи розходження ознак та комбiнування спадкових факторiв Менделя). З iншого - iснують "дисциплiнарнi" принципи (наприклад, всi фiзiологiчнi функцiї необхiдно пояснювати у хiмiчних термiнах), якi визначають основнi iнтелектуальнi цiлi на­­­уки i надають їй добре розрiзнювану єднiсть та безперервнiсть. Та­­­ким чином, "основний парадокс виглядає зовсiм по-рiзному у випад­­­ках, коли наукова парадигма визначається лише у термiнах загаль­­­ноприйнятих теоретичних принципiв, i у випадках, коли вона вiдно­­­ситься до системи теоретичних та дисциплiнарних принципiв, взятих у сукупностi"[2. -с.187].

Якщо прийняти до уваги лише теоретичнi категорiї, то переклю­­­чення парадигми не обов'язково призведе до недорозумiння i можна цiлком спокiйно - без яких-небудь переривань спадковостi - вводити у науку новi поняття. Наприклад, теоретичнi поняття релятивiстсь­­­кої фiзики Ейнштейна є принципово несумiсними з поняттями класич­­­них теорiй Н'ютона у цьому першому розумiннi. Але прихильники цих двох протилежних позицiй мали б досить багато спiльних для них дисциплiнарних тем, якi вони змогли б обговорювати при допомозi загального для обидвох сторiн словникового запасу, до того ж кожна з двох теорiй покращувала б "пояснювальну дiяльнiсть" у теоре­­­тичнiй фiзицi. Тут ми маємо прийняти за слушну, вказану нами ранiше, пропозицiю А.Пуанкаре про iснування "унiверсального по­­­ля", на якому можуть порозумiтися два рiзнi суб'єкти, що во­­­лодiють рiзною мовою. Цим полем є об'єктивна дiйснiсть.

Доречно, також, згадати дотепне зауваження Девiдсона: "Уорф, бажаючи продемонструвати, що мова народу хопi має у собi метафiзи­­­ку, настiльки неприйнятну для нас, що не може бути спiвставленою з англiйською мовою, хоча сам використовує останню для роз'яснення змiсту висловлювань хопi. Кун, так само, чинить, коли розповiдає про те, що вiдбувалося до наукової революцiї, використовуючи - як ви думаєте, що? - нашу постреволюцiйну iдiому"[10. -с.145]. Цi чу­­­довi приклади демонструють, що описуючи дещо засобами однiєї мови висловлене iншою мовою, хоча самi автори дотримуються принципiв, що такий переклад неможливий, чомусь здiйснюють цей переклад. Сам Девiдсон визначає, що "вiдмiннiсть точок зору може мати сенс, тiльки тодi, коли наявна спiльна система координат, яку вони по­­­виннi роздiляти. Однак, iснування такої системи суперечить самiй iдеї неспiвмiрностi, а тому потребує положень, якi становлюють ме­­­жу концептуальних каркасiв"[10.-с.146].

Ситуацiя схожа на вiдомий в iсторiї фiлософiї випадок описаний Дiогеном Лаерським, коли два учнi Сократа перетворилися на во­­­рогiв. "...Антисфен намагаючись прочитати один iз своїх творiв запросив Платона. Коли той спитав, про цей твiр, Антисфен вiдповiв: "Про неможливiсть суперечностей". Тодi Платон виголосив: "Як взагалi можна щось писати про це?" - i почав доводити, що Ан­­­тисфен сам собi суперечить. Пiсля цього Антисфен написав дiалог под назвою "Сатон", спрямований проти Платона, i обидва пiсля цих подiй стали ворогами"[11. -с.105]. Аналiз цих випадкiв яскраво де­­­монструє, що саме вiтсутнiсть послiдовного рефлексування висловле­­­них мiркувань стає причиною стакого непорозумiння.

Але Тулмiн зразу ж зауважує, що "це, проте, аж нiяк не означає, що повного нерозумiння взагалi нiколи не буває, тобто, це швидше означає, що воно стає реальною проблемою тiльки в тому випадку, коли ми розглядаємо розходження, котрi мiстять в собi межi мiж рiзними науковими дисциплiнами i, отже, у котрих перехрещуються цiлi i загальнотеоретичного, i специфiчно дисциплiнарного характе­­­ру"[2. -с.189].

Таким чином, за допомогою розрiзнення категорiй теоретичних та дисциплiнарних орiєнтацiй Тулмiн наголошує на одному з утруднень теорiї Куна з метою "запобiгти парадоксiв класичної революцiйної точки зору". Потiм вiн пiдводить кiнцевi пiдсумки i визначає другу вiдмiннiсть "(2) ... це вiдмiннiсть мiж "пропозицiональними систе­­­мами" та "концептуальними популяцiями". Розвиток аргументацiї Куна зовсiм не висвiтлює його, тому що воно демонструє зв'язок мiж уль­­­трасистемними поясненнями наукової теорiї та ультрареволюцiйними поясненнями концептуальних змiн у науцi" [2.-с.186].

У зв'язку з цим Тулмiн вважає дуже важливим вмiння розрiзняти "логiчнiсть" пропозицiональних систем, скажiмо, у чистiй матема­­­тицi, i "рацiональнiсть" концептуальних змiн у природничих науках чи де-небудь ще. Вiн пiдкреслює, що iнтелектуальному змiстовi нау­­­ки в цiлому повсякчас не вистачає одноманiтної структури, власти­­­вої якому-небудь одиничному теоретичному розрахунковi, який засто­­­совується у цiй науцi, а обговорення їх обидвох у рамках однiєї i тої ж термiнологiї призводить лише до лiнгвiстичної плутанини.

У деяких випадках можливо визначити змiст якоїсь конкретної те­­­орiї чи концептуальної системи у формi логiчної системи, "як це зробив Герц, коли вiн представив механiку у аксiоматичнiй формi" [2. -с.188]. Але навiть в подiбних випадках помилковим буде при­­­пускати, що форма отриманої логiчної системи повнiстю охоплює нау­­­ковий змiст концептуальної системи, яку виражає. Систематичнiсть концептуальної системи не є формальною або синтаксичною, вона швидше являє собою систематичнiсть членiння семантичної областi, що залежить вiд свiдомостi та самоусвiдомлень.

Таким чином, iнтелектуальний змiст науки у цiлому можна предс­­­тавити у строгiй "логiчнiй" формi лише при зовсiм виняткових умо­­­вах. Бiльш типовою є ситуацiя, коли наука вмiщує у себе численнi спiвiснуючi, але логiчно незалежнi теорiї чи концептуальнi систе­­­ми, i "це буде цiлком науково".

Отже, можна дослiдити змiст природничої науки не як чiтку i послiдовну логiчну систему, а як "концептуальний агрегат або "по­­­пуляцiю", у котрiй в бiльшостi випадкiв локалiзуються логiчно сис­­­тематизованi дiльницi"[2. -с.178].

Якщо ж розглядати проблему наукової рацiональностi пiд таким кутом, вважає Тулмiн, то її можна сформулювати не у традицiях так званого лiнгвiстичного повороту. Адекватний аналiз "розумностi" вчених та "рацiональностi" наукових процедур вимагає, щоб були ви­­­веденi:

"(а) рiзноманiтнi неформальнi зв'язки мiж спiвiснуючими понят­­­тями, пояснювальними процедурами та методами обробки i зображення, поширеними у рiзних науках;

(б) способи, за допомогою яких у кожнiй окремiй областi науки концептуальнi проблеми виникають i визнаються як такi;

(в) природа тих рацiональних мiркувань, у свiтлi котрих у роз­­­витку науки вiдбувається модифiкацiя i/або змiна понять i методiв пояснення"[12. -с.42].

Отже, вкрай "революцiйна" точка зору зберiгає свою приваб­­­ливiсть лише в тому випадку, якщо "ми робимо подвiйну помилку" ­­­тобто, прирiвнюємо "рацiональнiсть" до "логiчностi" i припускаємо, що наука в цiлому має ту ж саму логiчну послiдовнiсть, що й, для прикладу, евклiдова геометрiя чи н'ютонiвська механiка.

Що ж потрiбно зробити, щоб запобiгти цьому? Тулмiн вважає, що "єдино безпечним способом запобiгти такому висновку - одним ударом розбити i ультрасистемну, i ультрареволюцiйну точки зору. У випад­­­ку з наукою це означає усвiдомлення того, що рiзнi поняття науко­­­вих дисциплiн пов'язанi мiж собою бiльш вiльно, анiж це припуска­­­ють фiлософи" [12.-с.56].

В основi iсторичного та культурного розмаїття людських iдей, стверджує Тулмiн, лежить потреба у безпристрасному вихiдному пунктi рацiональних суджень. На перший погляд здається, що цей пункт може бути забезпечений лише у абстрактних лiнгвiстично вивiрених логiчних термiнах, якi претендують на абсолютну i унiверсальну рацiональну владу над поняттями та судженнями у всiх областях.

Проте, у той момент, коли дослiдник виходить за межi чистой ма­­­тематики та формальної логiки, будь-яка спроба iдентифiкувати та­­­кий вихiдний пункт стикається з проблемою "iсторичної релевант­­­ностi", яка залишає йому лише очевидну альтернативу - вiдмовитися вiд цiєї спроби i прийняти iсторичний або культурний релятивiзм.

Але i абсолютистська, i релятивiстська точки зору, виявляється, грунтуються на спiльному для них помилковому припущеннi, згiдно котрого "рацiональнiсть" має бути атрибутом якоїсь певної логiчної або мовної "системи"; вони вiдрiзняються лише тим, що помiщують вихiдний пункт рацiональностi, в одному випадку, - у iдеалiзовану абстрактну систему, а в другому - у яку-небудь дiйсно iснуючу, але довiльно обрану систему мовлення.

Тому Тулмiн вважає, що починати потрiбно "з усвiдомлення того, що рацiональнiсть - це атрибут не логiчної чи концептуальної сис­­­теми як такої, а атрибут людських дiй чи iнiцiатив, у котрих тим­­­часово перетинаються окремi набори понять, особливо - тих проце­­­дур, завдяки яким поняття, судження та формальнi системи, широко розповсюдженi у iнiцiативах, критикуються та змiнюються" [12. -с.68].

Проте, коли суб'єкт дослiдження звертається до вивчення про­­­цесiв концептуальних змiн, вихiдна дилема знову виникає на iсто­­­ричному рiвнi: виявляється, що тепер "ми змушенi вибирати мiж унiформiстським поясненням, яке припускає унiверсальну реле­­­вантнiсть єдиного набору рацiональних методiв, та революцiйним по­­­ясненням, яке ставиться до концептуальних змiн як до послiдовностi радикальних переключень рацiонально неспiврозмiрних точок зору" [12. -с.71].

Але й цiєї другої дилеми також можна уникнути, вважає Тулмiн, якщо усвiдомити ще двi додаткових вiдмiнностi:

(1) вiдмiннiсть мiж теоретичними поняттями та принципами да­­­ної дисциплiни, якi можуть, а можливо - й мiняються стрибко­­­подiбно, i дисциплiнарними поняттями, з яких у даний час скла­­­дається дана дисциплiна i якi мiняються бiльш поступово;

(2) вiдмiннiсть мiж специфiчними теорiями якої-небудь дис­­­циплiни, кожна з котрих має свою власну окрему сiм"ю або систему понять, та iнтелектуальним змiстом всього предмета, яке мiстить у собi мiнливу "популяцiю" понять i такi сiм"ї понять, котрi взагалi логiчно не залежать одна вiд одної.

На думку С.Тулмiна, розумiння у науцi, як правило, визначається вiдповiднiстю її тверджень визнаним i прийнятим у науковому спiвтовариствi стандартам або "матрицям". Те, що не вкладається у "матрицю" розумiння, вважається аномалiєю, усунення якої ("покра­­­щення розумiння") виступає у ролi стимулу еволюцiї науки.

Рацiональнiсть наукового знання визначається його вiдповiднiстю наявним стандартам розумiння. Останнi змiнюються у плинi еволюцiї наукових теорiй, яка постає як безперервний вiдбiр концептуальних новинок. Самi теорiї можна розглядати не як логiчнi системи вис­­­ловлювань, а як специфiчнi "популяцiї" понять. Ця бiологiчна ана­­­логiя вiдiграє iстотну роль у еволюцiйнiй епiстемологiї взагалi i у Тулмiна зокрема.

Розвиток науки зображається Тулмiном також подiбно до бiологiчної еволюцiї. Науковi теорiї та традицiї, вважає вiн, вiдчувають вплив процесiв консервативного збереження (виживання) та iновацiй (мутацiй). "Мутацiї" стримуються факторами критики та самокритики ("природний" та "штучний" вiдбiр), тому помiтнi змiни наступають лише за певних умов, коли iнтелектуальне "середовище" дозволяє вижити тим популяцiям, котрi у найбiльшiй мiрi адаптува­­­лися до нього. Найважливiшi змiни пов'язанi iз замiною самих "мат­­­риць" розумiння або найбiльш фундаментальних теоретичних стан­­­дартiв.

Наука, з погляду Тулмiна, є принципово двоїстою: це сукупнiсть iнтелектуальних дисциплiн та професiйний iнститут. Тому механiзм еволюцiї концептуальних популяцiй полягає у їх взаємодiї з внутрiшньонауковими (iнтелектуальними) та позанауковими (соцiаль­­­ними, економiчними тощо) факторами, що не вкладаються у лiнгвiстично-логiциську схему.

Поняття можуть "виживати" завдяки значностi свого внеску до покращення розумiння, своїм впливом на свiдомiсть. Проте, це може вiдбуватись i пiд впливом iнших дiй: наприклад, iдеологiчної пiдтримки чи економiчних прiоритетiв, соцiально-полiтичної ролi лiдерiв наукових шкiл або їх авторитету у науковому спiвтова­­­риствi.

Внутрiшня (що може бути рацiонально реконструйованою) та зовнiшня (залежна вiд позанаукових чинникiв) iсторiї науки є взає­­­модоповнюючими сторонами одного й того ж еволюцiйного процесу.

Але Тулмiн все ж таки пiдкреслює вирiшальну роль рацiональних факторiв. "Носiєм" наукової рацiональностi є представники "науко­­­вої елiти", вiд котрих переважно залежить успiшнiсть "штучного" вiдбору та виведення нових продуктивних поняттєвих "популяцiй". Саме вони утворюють, що iменують сьогоднi "науковим дискурсом".

При розробцi своєї концепцiї змiни стандартiв розумiння та рацiональностi, що лежать у основi наукових теорiй, Тулмiн вихо­­­дить з тези, що наукове мислення являє собою постiйну революцiю, а одиницi його вимiрювання - це певнi iнтелектуальнi мiкрореволюцiї. Тут вiн видiляє два види мiкрореволюцiй:

1) "Мiкрореволюцiя може являти собою одну з спецiальних кон­­­цептуальних новинок, що пропонуються у данiй науцi у даний час, ­­­новинок, якi поширюються серед вчених на протязi деякого перiоду перед тим, як вони будуть, врештi решт, прийнятi або вiдкинутi" [12. -с.159];

2) "В iнших випадках мiкрореволюцiя виявляється деяким пiдкласом теоретичних новинок, котрi встановлюються у рамках даної наукової традицiї i тим самим модернiзують цю традицiю" [12. -с.160].

Виходячи з цього, ним формулюється перша гiпотеза: "Коли ми розглядаємо концептуальнi змiни, що вiдбуваються в рамках якої-не­­­будь iнтелектуальної традицiї, ми повиннi проводити вiдмiннiсть помiж:

1) одиницями вiдхилення або концептуальними варiантами, цир­­­кулюючими у данiй дисциплiнi у деякий промiжок часу;

2) одиницями ефективної модифiкацiї, тобто тими небагатьма варiантами, котрi включаються у концептуальну традицiю цiєї дис­­­циплiни"[12. -с.161.

Для обговорення розвитку наукової традицiї у двох вказаних ас­­­пектах Тулмiн пропонує використовувати спецiальнi термiни:

1) "нововведення - можливi способи розвитку iснуючої тра­­­дицiї, що пропонуються її прихильниками, i

2) вiдбiр - рiшення вчених вибрати деяке iз запропонованих нововведень i за допомогою вiдiбраних нововведень модифiкувати традицiю"[12. -с.162].

Це розрiзнювання дозволяє Тулмiну висунути другу гiпотезу:

"При вивченнi концептуального розвитку деякої наукової традицiї ми стикаємось з процесом вибiркового закрiплення переважуваних у науковому спiвтовариствi iнтелектуальних варiантiв, тобто з тим процесом, що має певну схожiсть з дарвiнiвським вiдбором. Тому ми маємо бути готовими до пошукiв тих критерiїв, на основi яких про­­­фесiйнi групи вчених здiйснюють цей вiдбiр у той чи iнший перiод часу. Хоча цi критерiї часто можна виявити чiтким способом, у перiоди глибоких iнтелектуальних збурень вони можуть не отримати явного формулювання" [12.-с.170].

У зв'язку з цим вирiшуються деякi ускладнення взаємовiдношення внутрiшнiх та зовнiшнiх факторiв розвитку iнтелектуальних традицiй у науцi. Вiн видiляє три аспекти розвитку:

1) загальна кiлькiсть нововведень, що виникають у данiй об­­­ластi в той чи iнший час (це пояснюється сприятливими соцiальними умовами);

2) Превалюючий напрямок, у якому переважно створюються цi но­­­вовведення (це можна пояснити взаємодiєю зовнiшнiх та внутрiшнiх факторiв);

3) критерiї вiдбору, на основi котрих окремi нововведення ви­­­бираються для включення до даної наукової традицiї (цi фактори є в значнiй мiрi суто профксiйними).

Якщо реальний процес iнтелектуальної змiни описується в кате­­­горiях традицiї, нововведення та вiдбору, тодi, за Тулмiном, "iнтелектуальна оцiнка" посiдає своє мiсце у процесi розвитку.

У зв'язку з цим висувається "третя гiпотеза": "Розглядаючи пе­­­реваги конкуруючих наукових концепцiй, ми повиннi звертати увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вибором з-помiж наявних концептуальних нововведень у кожний окремий момент часу.

З цiєї гiпотези випливає наслiдок: критерiї, що з повним правом використовуються у данiй науковiй ситуацiї, очевидно, залежать вiд контекста. В плинi iсторiї цi критерiї можуть в певнiй мiрi прог­­­ресивно удосконалюватись (як показав Лакатос для стандартiв мате­­­матичного доведення)"[12.-с.172].

Провiвши рефлексивне порiвняння не важко помiтити, що сформуль­­­ованi Тулмiном гiпотези розглядають концептуальнi змiни не як чис­­­то випадкову подiю чи "соцiальний феномен". Цi змiни - результат свiдомого вибору з-помiж варiантiв, отриманих вченими певного по­­­колiння та традицiї i дають основу розумiння та аналiзу вiдповiдних критерiїв наукової оцiнки. Критерiї оцiнки мають бути пов'язанi iз ситуацiєю, у котрiй вони застосовуються. Концепцiя Тулмiна дозволяє орiєнтуватись на досяжнi iнтелектуальнi цiлi, а не на апрiорнi. Аналiз основоположень концептуального вибору дає нам можливiсть побачити все багатство мiркувань, що привели до вiдповiдного рiшення, та його наслiдки (у том числi - й неочiку­­­ванi).

Повернення до "фiлософiї свiдомостi" ми знаходимо i у Фейєра­­­бенда, який займає вельми цiкаву та оригiнальну позицiю серед ме­­­тодологiв науки. Насамперед заслуговує на увагу його концепцiя "анархiстської" теорiї пiзнання. Використовуючи ту тезу, що iсторiя завжди змiстовно багатша, розмаїтiша, живiша, анiж всi висловленi iсторичнi i методологiчнi концептуальнi побудови, Фейє­­­рабенд пропонує враховувати її стосовно розумiння iсторiї та те­­­орiї пiзнання. Вiн вважає, що жодна конкретна гносеологiчна роз­­­робка не спроможна вичерпати всiх рiзноманiтних урокiв реальної iсторiї становлення i розвитку наук, iсторiї пiзнавального ово­­­лодiння людиною навколишнього свiту i проникнення у власну сутнiсть. В зв'язку з цим вiн закликає до зняття будь-яких обмежу­­­вальних правил дослiдження, оголошуючи реальну науку "по сутi анархiстським пiдприємством", що буде, на його думку, бiльш гуман­­­но та прогресивно