Українська діаспора - Народознавство - Скачать бесплатно

ЩО ТАКЕ ДІАСПОРА?

Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у “новому світі”. Усвідомлюючи власну тенденційність, пропоную термін “діаспора” визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від “імміграції”), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені. Остання “дезідерата” запропонованого визначення діаспори – формування власних організаційних структур – може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах “нового світу”, але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов’язково зобов’язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до “материка” дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території – материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах “нового світу” дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).

Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї “третьої” хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже “на готовий ґрунт”. Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових “елітних” іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу – це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.

І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй “допомагати” – хто фінансово, хто професійно – кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію “садочку вишневого коло хати”, якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.

РОЛЬ УКРАЇНИ У ЗБЛИЖЕННІ З ДІАСПОРОЮ

Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся9. Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ - допомагати “своєму”, а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти “інший”.

Основним наріжним каменем між діаспорою й Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїжджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей, як жити, не розуміючи культурної специфіки пострадянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок діаспори.

Але вина також і по стороні України, адже ж, якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій11 – на основі поваги до індивідуума як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але, незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій з боку західних донорів, відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в діаспорі, але він залишається мінімально використаним.

Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в діаспорі показав, що така форма спонтанної самоорганізованості може реально існувати тільки в умовах, коли на загальнодержавному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад, у Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважній більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше “іммігрантами”, ніж діаспорою. Можна арґументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської діаспори саме як діаспори і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.

Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар’єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.

Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії – для цього навіть не потрібно виїжджати з України, адже ж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже, арґумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти, – що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство, бо це призвело б до формування “п’ятої колони” на її території, – не відображає дійсності.

Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв “інституціоналізованої ксенофобії”13, яка тягне своє коріння з застарілої концепції української нації, згідно з якою “українство” - це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв’язку з діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників “світового українства” є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування як діаспори, так і держави Україна. Поняття “українство” потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності – це потрібно і діаспорі, і Україні.

СТАТИСТИЧНІ ДАНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Українські є однією з найчисельніших національних діаспор у багатьох країнах Америки і Європи. З відомих причин економічні й культурні зв’язки зарубіжних українців з країною свого походження упродовж останніх десятиріч фактично припинились. Хоча за останні роки спостерігається зворотна тенденція.

Відомо, що масова еміграція з українських земель в західні країни має більш як столітню історію.

США. У США живе близько 1,2 млн. українців і осіб українського походження. За чисельністю вони тут займають друге місце серед слов’янського населення (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в північно-східних промислових штатах – Пенсільванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Значна кількість американських українців зосереджена також у штатах Массачусетс, Коннектикут, Огайо, Іллінойс, Мічиган, Мінне сота, Північна Дакота.

Перші українців з’явились у Північній Америці ще в 17-18 ст. Відомо, що у Громадянській війні брав участь генерал Василь Турчин – особистий друг президента А.Лінкольна.

Масово ж українські емігранти почали селитися в США з 1876 р. Переважно це були вихідці з закарпатської та галицької Лемківщини і займалия вони сільським господарством. У 90-х роках 19 ст. відбувалась інтенсивна еміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. До першої світової війни в США переїхало близько 0,5 млн. жителів Австро-Угорської частини України.

Одним з перших українських переселенців з України, які в США одержали землю і почали займатися сільським господарством, були протестанти із східних районів України, які втекли від релігійних переслідувань. Вони осіли в штаті Вірджинії (1892 р.), пізніше (1898 р.) – в Північній Дакоті. Згодом і в штаті Північна Дакота всі вони створили село, назване “Україною”.

В 1884 р. у штаті Пенсільванія була збудована перша українська церква.

У 20-х роках у США почали виникати перші організації, що об’єднували українців.

У 1989 р. у США створили громадянські організації, які надають матеріальну допомогу Україні, а також підтримують діяльність окремих громадянських організацій. Серед них “Народний фонд допомоги Україні”, “Фонд допомоги дітям Чорнобиля”.

Тепер у США за даними соціально-демографічних досліджень українці становлять близько 0,5% усього населення.

Значну частину становили емігранти із Західної України. За даними демографічних досліджень українською мовою розмовляють близько 25% американських українців.

Серед американський українців спостерігається високий процент людей з вищою освітою. Українську мову викладають у 28 коледжах і університетах.

На початку ХХ ст. (1909 р.) у США нараховувалось 470 тис. українців, у 1914 р. – близько 500 тис.

Тепер майже 90% американських українців живе в містах – 20,6% з них працює в промисловості, організації фінансів і в торгівлі, 13% - в армії, 12% - у школах, 11,5% - у закладах охорони здоров’я.

Канада. Канада займає друге місце у світі за чисельністю українців – за оцінюванням у 1989 р. близько 1 млн. чоловік. За кількістю канадських українців займає 5 місце. На українців припадає 4% усього населення Канади.

Перші українські іммігранти були жителі села Небилів Калузького повіту.

Масова імміграція українців в Канаду почалась з 1896 р. За 1891-1914 рр. їх прибуло туди близько 150 тис.

Головні райони населення канадських українців знаходились на півдні, поблизу кордону зі США.

У Канаді встановлено пам’ятник київському князю Володимиру Маркіяну Шашкевичу, Тарасу Шевченко, Лесі Українці, В.Стефанику, І.Франку. Символом української громади в Канаді стала величезна 20-метрова писанка в Вегревілі.

Українців навчаються майже в 100 університетах Канади і 200 коледжах. Українська мова викладається в 28 університетах.

Аргентина. В 1897 р. вперше почали прибувати і оселятись в північному районі Аргентини, емігрували зі Східної Галичини. Збереглися відомості, що 27 серпня 1897 р. прибули в Апостоле (провінцію Місійонес) 12 українських родин – вихідців з Передкарпаття (Тлумацкього району, Івано-Франківської обл.).

Загальна кількість аргентинських українців становить близько 220-250 тис. чоловік. Вони переважно розселені в північній провінції, у столиці та провінції Буенос-Айрес, Місістонес, Чако, Мандола і в основному займались землеробством.

Бразилія. Перші українські поселення були – родина Миколи Морозова із Золочівщини на Львівщині (1872 р.).

Основна частина (85%) бразилійських українців живе в штаті Парана. Українці тут зайняті переважно сільським господарством.

У штаті діє 210 греко-католицьких і 6 православних українських церков. Українську мову викладають у 4 світських школах, у кількох духовних коледжах і семінаріях.

Парагвай та Уругвай. Найінтенсивніше імміграційні процеси українського населення в ці країни припали на перше десятиріччя після першої світової війни.

На сьогодні чисельність українців і осіб українського походження Парагваю оцінювались в 12 тис. чоловік.

Перші поселенці українців походили приблизно в Парагваї наприкінці 20-х рр.

Вперше сюди почали прибувати переселенці переважно із Західної Волині та Західного Полісся, а також зі Східної Галичини.

Польща. Основна частина українського населення живе у Варшаві. 5-10 тис. українців, близько 3 тис. – у Кракові. У Польщі живе 300-600 тис. українців.

Румунія. Населення українців становить 250-300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Тут нараховується понад 110 тис. українців і членів змішаних українсько-румунських сімей. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре.

Встановлено прямі зв’язки українських громадян Румунії з Україною. З 1990 р. деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської області почали підготовку спеціалістів для українських шкіл в Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відповідно майже 30-40 вихованців ліцеїв з Мармарощини.

Чехія і Словаччина. Більшість українців живе в Словаччині, де вони становлять біля 0,9% усього населення. Частка українців в Чехії була значно меншою – 0,2%.

Головний район розселення українців є Пряшівщина – заселена українцями східної області Словаччини.

У 1945 р. в Чехії і Словаччині було 298 українських шкіл, в тому числі 3 гімназії, одна вчительська семінарія.

У 60-х рр. після процесу словакізації українських шкіл, їх залишилось тільки 57, з них – 7 середніх.

У Празькому, Братиславському університетах працюють кафедри української мови.

Останніми роками значно почала зростати кількість українців, які претендують в цих країнах на місце постійного проживання.

Франція. Більшість переселенців зі Східної Галичини. Важливим осередком українського національно-культурного і наукового життя став Париж. Тут нараховано 6,5 тис. українців.

Переважно міське населення. В сільському господарстві зайнято близько 15% українців.

Англія. Українські емігранти з’явились в 1893 р. в Манчестері. Найінтенсивніша була еміграція з України наприкінці 50-х рр. – на початку 60 рр. Зараз в Англії нараховано близько 35 тис. українців.

Інші країни, до яких емігрували українці в незначних кількостях були: Іспанія, Данія, Норвегія, Швейцарія, Голландія, Австрія, Сірія, Ліван, Єгипет, Марокко.

* * *

Як бачимо, українців по цілому світу нараховується дуже багато. З однієї сторони це добре, бо є багато можливостей для зустрічей і контактів. З другого боку ж постає запитання, що то Україна за держава, з якої так багато виїжджає корінних мешканців?