Сім’я і родинна обрядовість - Народознавство - Скачать бесплатно
План
Шлюбні звичаї.
2.Сім’я і внутрісімейні відносини.
3.Сімейні обряди.
Шлюбні звичаї та шлюб.
Одним з найважливіших етапів у житті людини є укладання шлюбу, який, власне, і становить основу для створення сім’ї.
Будучи однією з форм регулювання статевих відносин (а воно здійснюється за допомогою або державного законодавства, або ж звичаєвого права), шлюб не обмежується лише правовою основою. Він концентрує у собі свою сукупність соціальних відносин, являючи досить складну діалектичну єдність біологічного і соціального, матеріального і духовного, громадського і особистого.
Щодо соціальної сутності шлюбу, то вона виявляється через різні види відносин: духовно-психологічні (скажімо, через почуття кохання, спільність духовних інтересів, прихильність, психологічну сумісність); моральні (дотримуванні або ж порушення подружнього обов’язку як один перед одним, так і перед суспільством, додержання вірності, честі, гідності); економічні (виробництво засобів до життя та їх розподіл); культурні (передача та відтворення міжпоколінних культурних традицій).
Необхідність соціально-морального регулювання шлюбних відносин випливає з того, що вони безпосередньо пов’язані з головними функціями сім’ї: відтворенням людського роду та вихованням дiтей. Саме тут виникає суспільний інтерес, обов’язок у відношенні до колективу. Подружні відносини таким чином дістають правову (державну) санкцію, яка реалізується або через громадянську реєстрацію.
Отже, шлюб можна визначити як історично обумовлена, санкційовану та ругульовану суспільством форму взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов’язки по відношенню один до одного і до дітей.
Першою формою суспільного регулювання статевих взаємин вважається дуально-родовий, або груповий шлюб, характерний для ранньої стадії первіснообщинного ладу. Груповий шлюб був відношенням між родами, а не між особами; будь-які статеві зв’язки в межах роду суворо заборонялися, тобто вони були екзогамними. В подальшому груповий шлюб між членами різних родів звузився до одного покоління, і поступово перетворився на парний шлюб. На першому етапі його розвитку члени його подружжя мешкали окремо, в подальшому чоловік переходив у рід дружини (матріокальний шлюб), а на більш пізньому етапі дружина стала оселятися в родучоловіка (патрілокальний шлюб).
Перехід до землеробства та скотарства сприяв піднесенню господарської ролі чоловіка. Як наслідок – парний шлюб зміцнюється, дає початок моногамії (єдиношлюбності), в основі якого лежить одвічний союз одного чоловіка з однією дружиною. За господарсько-побутовими характеристиками шлюб стає монолокальним – подружжя входить до складу однієї сім’ї та одного господарства.
Моногамія – основна форма шлюбу в класових формаціях, яка, проте, упродовж століть у різних регіонах та серед різних народів не була одноманітною; вона варіювалась в залежності від специфіки об’єктивних умов: соціально-економічних, етнічних, конфесійних. Вона виступала і у вигляді конкубінату – фактично шлюбу, юридично не оформленого, характерного для соціально неоднорідних союзів між чоловіком і жінкою, і у вигляді ліверату – передачі шлюбних обов’язків у разі смерті чоловіка його братові або іншому родичеві.
В основі укладання шлюбу на Україні упродовж XVI–XIX ст. був договір (зговір, змовини, згода), який укладався між двома сторонами: батьками й родичами молодого і молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват або сваха.
Участь молоді у вирішенні питання про одруження, як і структуру шлюбного договору, є показниками демократизації суспільства та егалітаризації (рівноправності) членів сім’ї. Батьки, звичайно, завжди втручались у процес одруження своїх дітей, але їхня роль у цьому на різних етапах історичного розвитку була неоднаковою. За умов патріархальних відносин ця роль була переважаючою, оскільки в розпорядженні батьків знаходились найважливіші санкції – економічні: позбавлення спадщин або ж приданого.
З розвитком капіталістичних відносин, із зміцненням економічної незалежності дітей від батьків, послаблення сімейного контролю над дорослими дітьми зростала роль молоді у самостійному вирішенні питанні про своє одруження. Вже у другій половині XIX ст. в більшості районів України поширилась практика участі молоді у шлюбних змовинах та сватанні.
Одним із наслідків укладання нерівних шлюбів було приймацтво – поселення зятя в господарстві тестя.
На Україні можна виділити такі види приймацтва: за волею батьків; за бажанням; за запрошенням.
Своєрідність об’єктивних умов України зумовила рівноваріантність шлюбу. Можна відзначити такі його форми: за згодою (договором, домовленістю); уходом; уводом; на віру. Перший варіант шлюбу вважається законним, інші – незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних канонів.
Втручання церкви, однак, радикально не змінило справи: в народі, як і колись, законним вважали шлюб, укладений на основі договору та відзначений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Як один із проявів опору втрученню церкви виник шлюб “на віру” – вінчання , але з невеликим весіллям: “не справивши весілля, не можна жити в парі”.
Разом з тим система традиційних шлюбних звичаїв істотно трансформується. Скажімо, послабився принцип вузькотериторіального спілкування молоді, хоча на селі він і тепер переважає. Щодо шлюбної вибірковості, зокрема свободи вибору, то міська молодь, як правило, сама знайомиться з майбутнім подружжям і самостійно розв’язує питання про укладання шлюбу. На селі вибір шлюбного партнера здійснюється також самою молоддю, але переважно за участю батьків. Причому сільська молодь надає великого значення порадам батьків, в тому числі і одержанню батьківської, хоча остаточне рішення про укладання шлюбу тепер залишається все ж за молоддю.
Відкритість спілкування сучасної молоді створює умови для розширення критеріїв мотивації шлюбу. Власне, вся сутність шлюбу, а відтак і обличчя сім’ї, визначається мотивами її створення. Соціологічні дослідження показують, що саму любов посідає перше місце в сучасній мотивації шлюбу. За нею ідуть: спільність інтересів та поглядів, дружба, фізіологічні чинники, так звані “реальні погляди”.
Отже, шлюби сучасної молоді в своїй основі укладаються на підставі виявленні особистих почуттів. Тим більше, що вибір шлюбного партнера серед народів України за взаємною схильністю має традиційну основу.
Сім’я і внутрісімейні відносини.
Сім’я – це об’єднання людей, що грунтується шлюбі або кровній спорідненості, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю. Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком і дружиною, у тих або інших формах санкціонований суспільством. Як і кожний соціальний інститут, сім’я має чітку структуру, певні взаємозв’язані підрозділи та компоненти. Визначимо спочатку поняття спорідненості.
Спорідненість — це зв’язок між людьми, зумовлений спільністю їх походження, що виникає на основі відношень шлюбу і поріднення. Розрізняють два види спорідненості: природну, визначеною генетичною близькістю, і соціальну, що являє собою соціально санкціоновану систему групування родинних відносин. Ця система завжди є закритою структурою і носить егоцентричний характер: ступінь спорідненості починається від того, хто її здійснює.
На різних етапах розвитку суспільства і в різних соціальних умовах виникають системи спорідненості, котрі істотно відрізняються одна від одної. Виділимо з них чотири основних історичних типи.
1. Австралійський. Пов’язаний з дуально-родовою організацією. Він належить до тих часів, коли сім’я ще не стала самостійним соціальним осередком. Характерною особливістю цього типу є реалізація принципу розмежовування родичів по лінії батька і матері. Ця система не розрізняє ступенів спорідненості і відображає не індивідуальну спорідненість, а відношення між групами родичів.
2. Арабський. Він розрізняє по прямій (зв’язок між людьми, один з яких походить від іншого) і бічний (зв’язок між людьми, котрі походять від одного предка) лініям.
3.Гавайський. В ній не було розмежування родичів як за принципом роздвоєння, так і лінійності. Єдиною диференціюючою ознакою була належність до певного покоління.
4. Англійський або лінійний. Утворився з розпадом великої сім’ї. Спорідненість цього типу не диференціює родичів по лініям батька і матері, а протиставляє пряму лінію споріднення бічним. Відношення спорідненості в цій системі мають індивідуальний характер і визначаються як лінією, так і ступенем споріднення. Власне, це той тип, який ми сьогодні відносимо до себе.
Розрізняють парні, моногамні та полігамні сім’ї. В наш час існують лише моногамні і полігамні сім’ї. Полігамна сім’я, основана на багатошлюбності, функціонує в обмежених регіонах світу (Пакистані, Єгипті, Південній Індії) у двох формах шлюбу: полігінійному (багатожонство) і поліандрічному (кілька чоловіків і жінок).
Сьогодні існуючі сім’ї можна розділити на два основних типи – просту (малу, індивідуальну, нуклеарну), що складається з однієї шлюбної пари з дітьми або без дітей, і складну (розширену, нерозділену, братську), котра складається з кількох простих сімей.
Розлученість через незлагодженість відносин, як правило, засуджувалось громадою, бо “законним” вважались лише ті розлучення, що були викликані неможливістю мати дітей або серйозною хворобою одного з подружжя. В таких випадках подружжя розходилося мирно, часом додержуючись усталених шлюборозлучених ритуалів. Вони полягали в тому, що члени подружжя приносили одне в одного пробачення, дякували за прожиті роки і бажали щастя в новому шлюбі. Серед українців Південної Буковини цей ритуал завершувався розрізанням поясу або хустки. Подібні дії дули поширені і в інших регіонах, що свідчить не тільки про значний ареал їх побутування, а й про смирення багатьма народами самого факту розлучення як великої життєвої драми.
Із посиланням приватновласницьких відносин і відповідних норм моралі рівень розлученості не міг виступати справжнім мірилом міцності шлюбного союзу, показником його гармонійності. Закономірність тут в основному дула такою: чим міцніші “обручі”, що скріпляють шлюб (економічні, конфесійні, правові), тим менш гармонійні подружні взаємини. Їх руйнування викликало розпад тих шлюбів, як фактично розпались вже давно.
Сімейні одряди.
Усе сімейне життя в минулому супроводжувалась різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов’язані із смертю людини та вивнуванням її пам’яті.
Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов’язані з магнітними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна було поділити на спонукальні та запобіжні. Перші мали забезпечити щастя сім’ї, багатство та плодючість; інші були спрямовані на захист людини від злих сил.
Разом з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їх зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.
Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родинній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визнання законності сім’ї. Згідно із звичаєвим правом сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.
Обряди, пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу. Цикл родильної обрядовості складається з ряду обрядів: народин, ім’янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, пострижин тощо.
Створення сім’ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувалось і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. Це відбилося у самій його назві: давньоруська “радість”, українське “весілля”, білоруське “васелле”.
Так, збір молодим учасників “весільного поїзда”, або “весільного походу”, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – всі ці весільні дійства, що зберігалися до початку XX ст., а в окремих випадках зустрічаються і сьогодні, – свідчення давньої форми шлюбу умиканням; діалог старостів про куницю та мисливця, взаємний одмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу “за безчестя” – своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівлі-продажу.
Українська весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з окремих обрядів.
На закінчення зупинимось на похоронній та поминальній обрядовості. Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом з тим звичайна необхідність: “якби не вмерли, то би під небо підпирали”. Неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.
Усі дії, що виконувались при похованні померлого, були спрямовані як на забезпечення успішного переходу “душі” покійного в світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу “духу” мерця. Адже смерть за народним уявленням означала відторгнення від тіла не тільки “душі”, а й “духу”, розлучення якого з тілом нібито не було законом: за певних умов “дух” померлого міг “повернутися”. Щоб протидіяти цьому, звичай забороняв залишати мерця одного, бо “лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей”. Інакше кажучи, такий небіжчик може стати вампіром.
За звичаєм померлих обмивали й обряджали у нове вбрання: літніх – у одяг переважно темних кольорів (гуцули, навпаки, завивали у біле полотно, бойки – у “біле шмаття”); молодих дівчат – у спідниці синього, зеленого і жовтого кольорів, які в народі вважалися “жалобними”. У багатьох районах України померлому одягали тільки панчохи, не взуваючи. З цього приводу навіть побутувало прислів’я: “Кілько не роби, то все рівно босого поховають”. Переважно в західних районах України покійника обов’зково взували в жовті або чорні чоботи, що було пов’язано із вірування: на тому світі невзутий попече ноги, як перелітатиме через вогонь або через “огненну річку”.
Певною своєрідністю відзначався похорон неодружених дівчат та хлопців, у якому використовувалася деяка весільна обрядовість. Дівчат, наприклад, одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив’язували весільний рушник, розплітали волосся.
У день похорону родичі та знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався – прощі, його виконував священик, тричі проголошуючи прощення від імені померлого. Після кожної прощі сім’я покійного роздавала поману – пам’ятку про померлого (сердак, сорочку, ремінь, хустини, перемітки). Серед карпатських українців (гуцулів, бойків) було прийнято влаштовувати ігри (грушки на Гуцульщині, лопатки на Бойківщині, лубки на Поділлі) при померлих, оскільки люди вважали, що смерть – це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого стану; тому факт смерті людини не сприймають трагічно. Дослідники вважають цей елемент похоронної обрядовості давнім шаром духовної культури, реліктом язичницьких вірувань.
|
