Дмитро Васильович Павличко - Література українська - Скачать бесплатно

Підгірському селі Стопчатові 28 верес­ня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А до­вкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка.

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїн­ських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд тер­пів від соціального й національного гніту. Навчаючись у поль­ській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.

Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обда­рованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гід­ності.

З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець»..

Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім про­тягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єдна­них Націй.

Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гост­ре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за при­кладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка.

Творчість талановитого поета, лау­реата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шев­ченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням ук­раїнської радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й харак­теризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспіль­ства.

Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, на­вколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків об­раз, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від ки­нутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сяга­ли. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образ­ний еквівалент у всій творчості поета, ха­рактеризує його талант, вдачу, характер.

Першу свою збірку Д. Павличко назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибра­них поезій, яка вийшла 1975 року й підби­ла підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його сла­ветним попередником — і водночас сучас­ником.

При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремив­ши його від потоку життя, того періоду істо­рії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як ціліс­ну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множин­ність поглядів на світ може скласти повно­цінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, ві­дображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й нена­висті до фашизму.

Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розви­ває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубе­жі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочи­тується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному про­цесі визначають сьогодні представники по­коління.

Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкрет­ній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи са­тиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної по­етичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого на­слідування, але його уроки не пропали марно.

Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря­моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще зверта­тиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.

Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо­вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач­ки:

Ну, молись, молись, гадаю,

Скоро підеш ти до раю,

Там Шептицький крізь вікно

Вигляда тебе давно —

явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні­шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе­люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».

Поезія Д. Павличка зростала на традиці­ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно­го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви­сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо­му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля­дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти­лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич­ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за­раз, коли творчість поета набула філософсь­кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич­чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер­шену форму.

Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо­му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз­криття старого й нового згодом конкрети­зується, обростає м'язами життєвих ситу­ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа­док, коли поетика перебуває в прямій за­лежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського пое­та ми знаходимо все більше наслідків впли­ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага­тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос­ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут­рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика­ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).

Ці книги є продовженням тих тем і моти­вів, що посідають центральне місце в «Лю­бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан­цем ідей миру і дружби.

Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла­рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.

Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо­ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб­тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…

Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за­воювали неабияку популярність серед моло­ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль­ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне­ний громадянськими турботами.

Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве­чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо­го прощення за те, що знає він тільки сим­фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не­відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...

У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній цикл «Любов», що згодом дістане назву «Пахощі хвої». Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у «Зів'ялому листі» І. Фран­ка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу «Чого ти мною так гордуєш...» є прямим наслідуванням вірша — «Чого являєшся мені...» із «Зів'ялого листя». І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл «Пахощі хвої» соціальний. Точніше мораль­но-соціальний, антиміщанський.

Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — «Золоторогий олень», написана в дусі карпатських народ­них казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зра­ду, пронизує цей твір. В ній багато надзви­чайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа «Золоторогого оленя» спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Муд­ра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосе­редньо адресована, а й для дорослих, особ­ливо в наш час, коли часто в поведінці лю­дей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути «золоті роги» оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження кра­си і самої ж людини від духовного очерствіння. У цьому зв'язку «Золоторогого оле­ня» треба відносити до серйозних творів поета, до його високих ідейно-естетичних здобутків. Якщо порівнювати поему Д. Павличка з «маленькою поемою» Б. Олійника «Крило», сповненою внутріш­нього драматизму (перебите крило птаха обернулося повислою рукою хлопчини), то поема «Золоторогий олень» сповнена світло­го оптимізму, вирішена в дусі фольклорної традиції, перемоги добра над злом. Водночас у творах обох поетів порушуються надзви­чайно актуальні й болючі проблеми захис­ту природи, бо ж від того, які моральні принципи в ставленні до навколишнього оточення будуть прищеплені молодому по­колінню, буде залежати майбутнє Землі.

Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Фран­кова формула «Пісня і праця — великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його істо­ричного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісен­ністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.

Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінни­ми «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують неви­багливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, тво­рів у пісенний жанр переходять вірші, спов­нені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевчен­ка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів.

Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилю­ють:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоши­реніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася наро­дом як вираження самої суті людського бут­тя, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори пе­редавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним.

Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:

Два кольори мої, два кольори —

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Спорідненість вірша «Гаптує дівчина...» з «Двома кольорами» могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного дже­рела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка.

Отже, червоне й чорне вишивання висту­пає у творі П. Тичини як один із рівнознач­них компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. На­томість герой Д. Павличка уже збагнув пе­реплетіння «двох кольорів» материнської ви­шивки — любові і журби на власному дос­віді:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Доро­га виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символі­зованих виявів. У поезії, особливо двадцято­го століття, — це один з найпоширеніших мотивів.

«Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подо­рожі життя, хоч автор не підкреслює мета­форичність самого образу подорожі. Постій­на націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універса­льного проходить глибоким підтекстом, ско­ріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піс­нею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив до­роги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві ак­центовані образні деталі: «дитинство, й роз­лука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця сим­воліка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольо­ри», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосе­редкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життє­вої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту пер­возданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бу­ти повтореною, ту цілісність художньої стру­ктури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до гли­бини душі, і це є найпереконливішим свід­ченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, виши­те матір'ю на шматку полотна, а читач упіз­нає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.

Вірш «Два кольори» і без музики є яск­равим оригінальним художнім твором, му­зика тільки відкрила його потенціальний за­ряд, зробила потаємне реальним.

Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих еле­ментів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опи­рається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову по­вертається до вихідної точки.

Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літера­тури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і спосо­бів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенден­ція і вплинула на оновлення сонета в твор­чості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвит­ку поезії складніша і не вкладається пов­ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.

Д. Павличко належить до тієї ка­тегорії літераторів, які не обмежуються ли­ше одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі пи­сьменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера­турно-критичних статей: «Магістралями сло­ва» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признаєть­ся — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».

Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у со­бі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літера­турному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивіду­альності. Критик — якщо він критик спра­вжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке до­зволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві пере­важає або художник, або критик.

Д. Павличко усвідомлює складність «спів­існування» в однім єстві двох іпостасей, го­ворячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяж­ко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їх­ніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник.

Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять за­стереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читача­ми, яких цікавить розвиток літератури і мистецтва. Олесь Гончар свою книгу статей про літературу назвав «Письменницькі роздуми», підкреслюючи цим, що читач має справу не з критиком чи літературознав­цем, а саме з художником. Д. Павличко не робить подібних застережень, та все ж виз­нається, що написати статтю йому важче, ніж вірш.

В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окрес­лити творче обличчя митця чи охарактери­зувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціа­ції викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява на­родного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і поба­чиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі».

Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення гово­рити «красиво», а, навпаки, відразу до по­казної псевдопоетичності; ці характеристи­ки, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію лі­тературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення поміти­ли і оцінили літературознавців.

Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла ни­зка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літе­ратурно-критичних дослідах поета.

Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмис­лення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посіда­ють студії про поетів, чию творчість він пе­рекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка при­ходить в літературу.

Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній про­блемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукуєть­ся таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мо­вою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справ­жньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійсь­кої армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Тре­ба ж було воякові перед можливою зав­трашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мо­вою».

Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи та­ланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійсь­ким повстанцям-гарібальдійцям.

Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знай­ти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний пог­ляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких зем­лях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помі­тити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про лю­дей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату».

Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошуку­ється способу художньої типізації, застосо­вуваного майстром української психологіч­ної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжеч­ки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його ге­роїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 ро­ки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справ­жній похорон».

Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літерату­рознавчої науки, виявляють і глибоку еру­дицію, і концептуальність мислення, і май­стерність аналізу.

Літературознавчий хист Павличка особ­ливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянсь­кої літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої компо­зиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концеп­ції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим мо­ментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-ана­літичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в за­гальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму.

Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевті­люється» в поета, щоб «зсередини» розкри­ти секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, по­мітить нові якості, які ці деталі (в худож­ньому творі деталь—першоелемент світо­сприйняття і світорозуміння) несуть з со­бою, в якому руслі вони змінюють творчість."

Літературно-критичні дослідницькі праці Д. Павличка, пов'язані з його перекладаць­кою діяльністю, дають можливість краще зрозуміти його засади в справі інтерпретації художнього тексту, донесення всього багат­ства першотвору на новому мовно-культурно­му ґрунті, контакту і взаємодії різних поетик у процесі сприймання твору інакшомовної лі­тератури. Виходячи з того, що «переклад як творчий акт — це найповільніше, багатора­зове, вдумливе читання оригіналу й відтво­рення його іншими мовними засобами» і що «при перекладі зрихлюється, а подекуди й руйнується грунт поезії, чорнозем заміню­ється менш родючими, глинистими породами», поет прагне компенсувати це зрихлення і руйнування скріплюючою силою власно­го таланту, прагне в новій етно-культурній атмосфері й новій мовній одежі залишити по­езію поезією, а не блідою тінню оригіналу. Оцінюючи, наприклад, переклад поеми Т. Г. Шевченка «Марія», здійснений Б. Па­стернаком, він говорить, що «геніальне Шевченкове осяяння було не просто вивчене, а вистраждане російським поетом. Б. Пастернак вклав у переклад «Марії» не тільки шев­ченківський, але й свій біль за тих матерів, трагедія котрих полягає в тому, що вони на­роджують спасителів, одержимих справед­ливістю апостолів завтрашнього дня»2. Д. Павличко уміло знаходить для перекла­ду твори, в яких його тонке естетичне чуття вловлює спорідненість з українською пое­зією в творах Ю. Словацького і Я. Івашкевича, в О. Блока йому помітні перегуки з П. Тичиною, в О. Прокоф'єва — з українсь­кою народною піснею, в А. Тарковського — відгомін Г. Сковороди, в Н. Вапцарова і Л. Новомеського «прочитує» сліди впливу шевченківського слова, що лежать не на по­верхні, а виявляються в глибоких шарах генезису поета, кровоносних судинах його стилю.

У статтях, рецензіях, виступах Д. Павличка зосереджено цілий комплекс актуальних проблем сучасного творчого процесу, що обіймає такі галузі, як прочитання класики, теорія і практика поетичного перекладу, оцінка — не раз у вдумливому першопрочитанні нового твору, роль пісні в нашому житті і вимоги повноцінного поетичного тек­сту, зростання літературної зміни.

Глибока серйозність і відповідальність, якими позначений підхід Д. Павличка до творчості молодих, характеризує цю ділян­ку його творчої діяльності як одну з най­важливіших і найпотрібніших, як глибоко усвідомлене почуття обов'язку, сформульо­ване народною етикою ще наших предків: вчитель має виховати учня, учень повинен перерости вчителя. Загалом же літературно-критична діяльність Д. Павличка є не тільки однією з важ­ливих граней різнобічного таланту письмен­ника, а й важливим фактором розвитку української радянської літератури протя­гом останніх десятиліть, фактором, який визначає постійне зростання її ідейно-есте­тичного рівня, збагачення ідей і форм.

Важливою гранню творчості Д. Павличка є його робота в кіно, позначена такими та­лановитими кінотворами, як «Сон», «Захар Беркут», що ставилися за сценаріями поета й здобули широке визнання глядачів. Не­пересічна й пристрасна публіцистика, про­йнята наскрізною ідеєю любові і ненависті, а ще, як свідчать визнання у ліричну хвилю, манить до себе й сувора проза...

Належачи до типу письменників, яким тісно в рамках одного жанру, — це найго­ловніша і найповніша ознака таланту — Д. Павличко підпорядковує всю свою твор­чу діяльність благодатній меті розвитку культури зрілого соціалізму, духовного вза­ємозбагачення народів нашої країни, збли­ження прогресивних культур світу.