Життя Івана Сошенко - Література українська - Скачать бесплатно
Той самий Соха
АНТИПОД ГЕНІЯ
Щоб ми не казали, а Людину Людиною робить оточення, отож не можна взнати справжнього Шевченка, нічого не знаючи про його побратимів, друзів, недругів.
Одним з перших його Петербурзьких друзів, який певним чином визначив його долю був і Іван Сошенко, його Сальєрі…(Доречі, Сальєрі визначив долю Моцарта але не тільки ніколи не вбивав останнього, а навіть не думав про це, та й всім відомо, що причиною смерті Моцарта було отруєння салмонелозом ).То ж ким був він, той Соха, про якого Шевченко сміючись казав: ”Мабуть наш Соха свого генія оставив в Малороссії за припечком”…
На відміну від Тараса, народився він вільною Людиною. От тільки про родовід Івана Сошенко можна сказати не далі від його діда. Не займались міщани своїм родоводом, це була дворянська справа. Отож Іванів дід кожум’яка Кіндрат Соха був уродженцем славного містечка Богуслав, київської губернії. Свого часу містечко мало магдебурзьке право. Та під час останнього переділу Польщі всі навколишні землі дістались магнату Ксаверію Браницькому, а після смерті останнього –до його дружини – Олександри Василівни , племінниці самого князя Потьомкіна(колишній запорозький козак Грицько Нечоса). Чекали міщани покращання долі, та намарно. Замість покращання їх чекала кабала. Вступаючи в права спадкоємця Браницька затребувала в управі всі магистрацькі книжки. Після цього вони таємниче зникли, а міщани залишились без документів про свій майновий стан. Після цього пані об'явила, що всі міщани Богуслава «кто хочет жить в дальнейшем на ее земле, тот должен принять ее подданство и работать наравне с крестьянами, а кто не хочет стать крепостным, волен идти, куда хочет»…
Максим Сошенко, якому батько в цей час вже передав господарство, не захотів ставати кріпаком і зі всією сім’єю помандрував на материну батьківщину Звенигородщину.
Іван Максимович був найстаршою дитиною. Народився він 12.07.1807 р. в Богуславі. Вже з 8 років бабуся, яка була з досить заможного Роду Превлоцьких, стала навчати його грамоті, він же сам вже навчав грамоті свою і сусідську малечу. Ще через рік його віддали в науку до дячка. Дячок, по словам Миколи Кіндратовича Чалого, близького друга Сошенка і біографа Шевченка « Засадил отрока за псалтырь и учил изображать белилами на черной доске польские и латинские слова, а так же учил красть гусей у соседей»…
Та яким би не був дячок, та помітивши у хлопця хист до малювання, переконав таки бабусю віддати його в науку до справжнього маляра. Отож в 13 років бабуся відвезла Іванка до свого племінника у других, відомого маляра Степана Степановича Превлоцького і попрохала навчати онука нещадно, не жаліючи різок. Звичайно, Превлоцький, по натурі добряк, не лупив племінника. Але, пам'ятаючи ,що він живе на правах бідного родича-захребетника, Іван Максимович намагався з півслова схопити і виконати всі його бажання…У Майстра він провчився цілих 8 років, нарешті в 1828 році Превлоцький повідомив хлопцю, що передав йому все, що знав і тепер він може йти на власні хліба (пам'ятаєте, це ж саме Превлоцький сказав Тарасу всього після кількох місяців навчання)…
Щоб не конкурувати з Майстром, Іван переселився до його брата - Олександра Степановича, управителя Матусовським маєтком князя Орлова і став там розписувати церкву, уславившись як кращий маляр околотку…
Після закінчення розпису церкви Пресвятої Богородиці у Матусові. Івана запросив до свого монастиря ігумен з Лебединців. Поселили Івана в самій просторій келії. Хлопець дуже швидко став улюбленцем монастирських ченців, адже малюючи образи святих, використовував ченців замість натурщиків. Кому з нас не подобається бачити себе в образі святого? Скоро не було вечора, щоб у просторій келії Івана не ставало тісно від гостей, які влаштовували “Симпозіуми” з піснями та гопаком.
Вони ще зранку наносили йому кошики з перваками, шинками і іншими, зовсім нескоромними наїдками, навіть якщо це було в Піст. Сошенко, хвороблива натура якого не приймала тих перваків, тільки закушував та грав їм на скрипці...
Банкети скінчились, коли повернувшись раптом серед ночі в монастир, ієгумен заглянув в келію, з якої лунали спів, тупіт та звуки скрипки і виявив там на столі поряд з напоями ковбаси та шинки, а це ж був якраз Великий Піст. Винуватцем зголосився Іван. Ігумен не покарав маляра, але заборонив більше влаштовувати збіговиська...
А зовсім невдовзі Івана, як якогось злочинця, повели в кайданах до Звєнігородки. Справа в тому, що тоді до солдатчини рекрутували кріпаків, яких відбирали пани, і вільних міщан, яких відбирала громада. Сошенки все ж таки переїхали в Звєнігородку з іншого містечка й були для сусідів чужинцями. До того ж, відвідуючи рідних, Іван був завжди гарно і чисто вдягнений, гарно причесаний. Спілкувався з людьми, які стояли на штабель вище, ніж сусіди. Основна ж риса нашого характеру –заздрість. Маляр Іван був на той час головним годувальником сім’ї Сошенків. Отож Звенигородці вибрали у рекрути сім'ю Сошенків. Рекрутували юнаків в 21 рік. Івану вже було більше 21, от звенигородці і об’явили його дезертиром і привели на комісію в кайданах. Та не вийшло на цей раз - медична комісія визнала його негідним для солдатчини по стану здоров’я. Все одно, ще двічі ганяли його у кайданах до рекрутських комісій, поки не виповнилось 21 рок молодшому брату і він добровільно не подався у москалі. Ті прогулянки у кайданах на все життя травмували юнака. Зробили його тихим, боязким, мало товариським. Вони примусили Івана шукати будь яке інше місце для життя...
У 1831 році завітав на Україну з ревізією-інвентаризацією церков чиновник Свяченого Синоду Рибачков з Петербурга. Побував він і у Лебединському монастирі. Побачив Іванові розписи. Познайомився з Сошенком. Хлопець сподобався йому. Увесь час, що він перебував у монастирі, Рибачков провів спілкуючись з Іваном. Розповідав йому про життя в Петербурзі, про Академію Мистецтв. Іван же розповідав йому про своє гірке життя, про те, як його колодником ганяли на рекрутську комісію.
Рибаков таки переконав хлопця, що тут він тільки занапастить долю ,що справжнє його покликання там, в петербурзькій академії Мистецтв! Хлопець, щоб було на що жити в Петербурзі і оплатити дорогу, розпродав нашвидкуруч все власне майно. Звєнігородська громада і тут показала себе. За майно заплатили найнижчу ціну, мало того, всі ті гроші пішли на хабарі чиновникам, щоб оформити паспорт на виїзд.
Залишився хлопець з трьома рублями в кішені. Проїзд же до Петербурга коштував тоді, як і нині в сотню разів більше. Та залишатись в остогидлій звєнігородщині він вже не міг. Поїхав до Києва. Превлоцький влаштував його на житло до свого зятя Житницького і більше місяця Іван жив в того, допомагаючи по хазяйству, в очікуванні нагоди виїхати до Петербургу. Нарешті в грудні Модний Петербурзький кравець, який мешкав поряд з Житницьким, зібрався в дорогу і згодився взяти Івана в свій екіпаж. Ще майже місяць добирались вони до Петербурга. Нагадаю. Це був 1831 рік. Нещодавно спалахнуло польське повстання. Всі дороги були перекрити військами та селянськими патрулями. В кімнати при поштових станціях було не пробитись. Та все ж їм було легше, ніж Тарасу Шевченку, який тоді чвалав пішки Варшавським шляхом до Петербургу етапом...
В дорозі попутники так здружились, що по приїзді в Петербург, той модний кравець, знаючи, що Сошенко і шеляга не має в кишені, запропонував йому на перший час, доки не роздобуде грошей, зупинитись у нього. Та Сошенко не довго прожив у нового приятеля. Занадто гнітили його пихаті клієнти з вищого світу, які весь час товклись в квартирі на безкінечних примірках. Заробивши перші ж гроші, Іван Максимович зняв дешевеньку квартирку у напівпідвалі на Васильєвському острові, залишивши кравцеві на пам’ять прекрасний його портрет, намальований власноручно...
Не захребетником у Житницького в Києві жив Сошенко - допомагав йому по господарству, віддавав всі гроші, виручені від малювання. В знак подяки Житницький дав йому дуже теплого рекомендаційного листа до свого Петербургського родича, ієромонаха Лаври, коректора монастирської типографії. Цей ієромонах і звів Івана Максимовича з своїм добрим знайомим Василем Івановичем Григоровичем – секретарем Товариства заохочування художників.
У тридцяті роки Григорович був значною фігурою не тільки в цьому Товаристві, а й в Академії Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. ”Батько і командир” говорив про нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії мистецтв. Не зважаючи на всю свою знатність Василь Іванович був доброю, чуйною людиною, намагався чим міг допомогти землякам, що звертались до нього за допомогою. Сошенко попрохав Василя Івановича допомогти отримати дозвіл на безкоштовне копіювання в Ермітажі. Невдовзі він отримав такий дозвіл. Мало того, спостерігаючи за його працею, при відвідинах Ермітажа, Григорович запропонував хлопцю стати вільнослухачем Академії Мистецтв. І от у 1834 році Іван Максимович Сошенко зарахований вільнослухачем Академії на курс академіка Васнєцова. На першому ж екзамені він зайняв п’яте місце. Треба сказати, що в ті часи екзамени були, як конкурси нині, не оцінки на них ставили, а присвоювали місця. Отож з двох десятків колег Іван зайняв п’яте місце.
А ще через рік Сошенка запросив жити разом його земляк з України Аполон Мокрицький. Невдовзі після того Іван Максимович познайомився з Тарасом Шевченко. От як він сам розповідав про це знайомство своєму побратиму Михайлові Чалому через чверть сторіччя:
“Як був я на “гіпсових головах» чи, здається, на “фігурах” чи року 1835,чи,може 36 ,укупі зо мною приходив до академії швагер Ширяєва. Від нього я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про якого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького.(Пам’ятаєте, Шевченко за кілька місяців навчився у нього тому, на що Сошенко витратив 8 років. авт.) Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски ;халат демікотоновий на йому був замизканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята;бо в будні і мені було ніколи та його Ширяєв не відпустив би.”
Я повинен пояснити, чому вибрав саме Сошенкові версію їх знайомства, а не визнану нинішніми шевченкознавцями версію з „Художника”. Та тому, що будь який письменник Вам скаже, що художній твір майже завжди містить елементи автобіографічності, але дії в ньому можуть відбуватись не так, як було насправді, а так, як могло бути. Та й вчитайтесь в опис того хлопчика, якого нам подають як юного Тараса Шевченка : “...это действительно был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати”…
“ В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких ,как у девочки”…
Як бачите, цей хлопчик зовсім не схожий на 21 річного широкопикого Тараса. Це повний опис його приятеля по науці в Ширяева, такого ж кріпака, п’ятнадцятирічного Федота Ткаченко. Він, разом з братами Григорієм, Яковим та Денисом був кріпаком надвірного радника Олександра Дем’яновича Оболенського. Не знаю чому, але в сімейних переказах той Художник з Літнього саду зовсім не Сошенко, а Микола Гоголь і саме завдяки його клопотам у грудні 1834 року сини Оболенського, гардемарини Петро і Володимир “з відома і згоди батька» відпустили братів Ткаченків на волю, а Федот і його брат Денис з квітня 1835 стають “сторонніми учнями” Академії Мистецтв ( Микола Гоголь сам вчився в цій Академії)...
Та як би там не було, а познайомились земляки в 1835 році і з цього часу Тарас став вчащати до Сошенка. Іван Максимович після тих Звєнігородських поневірянь був не дуже то й комунікабельним, не вчащав в гості до друзів, не запрошував до себе. Тому й з друзями в його було не густо. Зате він жив разом з товариським Аполлоном Мокрицьким, який був вхожим у всі тодішні літературно-мистецькі салони і був ліпшим другом Євгена Гребінки, з котрим разом колись ділив квартиру в Ніжинському ліцеї. Саме через нього Тарас познайомився з його наставником Вєнєціановим, а також с своїм протектором Василем Григоровичем, а вже через них спізнався з Карлом Брюлловим. Мало того, в 1836 році Сошенко переїхав в будинок Алексєєвої(№56 на 4-й лінії Васильківського острова).В цьому ж будинку мав державну квартиру: “чудово мебльовані 2 кімнати, приймальню і кабінет, крім того, опочивальню і кухню” старший учитель словесності кадетського корпусу, ніжинець Євген Гребінка. Мокрицький познайомив земляків і скоро домівка Гребінки стала немов би рідною домівкою для Івана та Тараса.
Трудязі Івану Максимовичу, який тільки –но увійшов у роль вчителя-наставника, зовсім не подобалось, що хлопчина замість того, щоб навчитись у нього малюванню, біжить наверх до апартаментів Гребінки, щоб прийняти участь у вечірках - застіллях. Та що поробиш, саме там Тарас знайшов близьких по духу Людей, друзів – Кукольника, Глінку й Брюллова, трьох мушкетерів того часу, у яких він став Д’Артаньяном, та опонента -біснуватого Віссаріона Бєлінського. Саме друзі з Гребінкового кола сприяли викупу Тараса з кріпацтва. Бо і Карл Брюллов, і Василь Жуковський, і Михайло Вієльгорський, і ініціатор справи Аполлон Мокрицький були з кола гребінкових друзів. Сошенко прохав за Тараса Вєнєціанова та Брюллова. Столбовий дворянин Мокрицький клопотав перед Вієльгорським та Жуковським. Але не будемо знічувати роль Івана Максимовича. Це він, коли Карл Брюллов закинув портрет Жуковського і ніяк не міг за нього взятись, подав ідею Тарасу самому домалювати той портрет, звичайно за згоди Карла Великого. Як згадував у 1877 році художник М.Д.Биков: ”Коли портрет було закінчено, то приїхав до Брюллова Михайло Юрійович Вієльгорський і просить його вказати особу, яка б написала копію...Брюллов указав тоді на мене, і я виконав копію за 1000 крб. після того портрети були розіграні в лотерею, зібрані гроші. Оригінал Брюллова дістався імператриці, а мій портрет потрапив до галереї Третьякова в Москві під іменем Брюллова...”
Імператриця так і не забрала того портрету. Через 3 дні царська сім’я разом з Жуковським виїхала в мандрівку до Європи. У 1840 році “Художественная газета”, не без відома Брюллова, згадала серед його робіт, що закінчувались чи лишались у підмальовках, і портрет Жуковського. Отже Тараса викупили за портрет Жуковського, який він домалював власноруч ,з відома і згоди і самого Брюллова, і Василя Жуковського. А ідею йому подав Іван Максимович Сошенко...
Тарас вийшов на волю, став “стороннім учнем” Академії у класі Карла Брюллова, мало того, став улюбленцем Карла Великого, той навіть надав йому можливість жити у своїх апартаментах. Та от після скандально-невдалого одруження Карла Великого, якого через 2 місяці після весілля кинула дружина, звинувативши в венеричній хворобі, той впав в депресію і не захотів нікого бачити, в тому числі і Тараса. От і довелось Тарасу в червні 1838 зняти дешеву кімнатку у дворовому флігелі будинку Шилової ,неподалік від Академії. А в листопаді Сошенко запропонував Тарасу перебратись до нього. Пропозиція та пояснювалась не так товариським почуттям, як меркантильними обставинами. Іван Максимович весь час віддавав навчанню, на підробітки в нього майже не залишалось часу. Та й не займався він портретним живописом. Отож вічно сидів без копійки. Тараса ж, по рекомендаціям Брюллова, буквально закидали замовленнями і він не рахував грошей, спускаючи їх під будь яким привидом. Отож співмешкаючи з ним, можна було забути про борги за квартиру. Тарас радо погодився переїхати. Адже той напівпідвал був у будинку, де мешкав Гребінка, де збирались на вечірки його друзі. Саме тут він почав працю над своїми першими поемами, тут почав знамениту “Причинну». Він читав свої вірші на Гребінкиних вечірках. От що писав Гребінка 18.11.1838 Квітці-Основ’яненку:
“ А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, що нехай йому сей та той! Якщо напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли!”  Нажаль, цей переїзд поклав край їхній дружбі. Справа в тому. Що ту квартирку в напівпідвалі Іван Максимович знімав у німкені Марії Іванівні, яка мала красуню-небогу. От як це виглядає в Шевченківському “Художнику”: “ В одном этаже со мною поселился недавно какой-то чиновник с семейством. Семейство его- жена ,двое детей и племянница, прекрасная девушка лет пятнадцяти”От та красуня й стала їх розлучницею. Іван Максимович закохався в неї з першого ж погляду, ще як зняв кімнатку у 1837.Вона часто заходила до нього, дивитись, як він малює, відверто загравала.
Та у свої тридцять років Іван Максимович був ще незайманим і не знав, як себе вести з жынками. Ховав свої почуття від всіх. От як це описує Шевченко в “Художнику”: «Как бы мне хотелось тогда раскрыть ей мою страдающую душу! Разлиться, растаять в слезах перед нею…Но это оскорбит ее девстенную скромность. И я себе скорее лоб разобью о стену,чем позволю оскорбить какую бы то ни было женщину, тем более её. Её, прерасную и пренепорочную отроковицу.»
Та от до нього переїхав Шевченко. Молодший на 7 років. Якщо Іван Максимович здавався дівчині старим, то запальний і веселий Тарас був ровесником. До того ж він був набагато цікавішим від Сошенко, і не тільки мав про що говорити, а і вмів говорити, ще й завжди мав в кишені солодощі, щоб пригостити. Вона тепер намагалась прибігати в гості тоді, коли Тарас був вдома. Сошенко нічого не помічав. Він був задоволений тим, що дівчина познайомила його з тіткою та вуйком. От як про це в “Художнику”:
“Не могу вам ясно определить, какое впечатление прозвело на меня это новое знакомство. А первое впечатление, говорят, весьма важно в деле знакомства. Я доволен этим знакомством потому только, что знакомство моё с Пашей до сих пор казалось мне предосудительным, а тепер как бы все это устранилось, и наша дружба как буд-то скреплялась этим нечаянно-новым знакомством”.
Після того знайомства з її вітчимом Сошенко, вже бачив себе законним чоловіком, мріяв, як заживуть сім’єю і вона народить йому міцних, як його молодший брат, дітей. Він навіть подав до Академії прохання про дострокове надання йому атестата, хай не дійсного, а вільного художника, щоб мати змогу одружитись. Та він тільки мовчки мріяв, а Тарас, який мав натуру благородного Казанови і ніколи не відмовляв красуням у їх потаємних бажаннях – діяв. Зимою темнішає швидко. І от якось раннього лютневого вечора 1839 року повертається Сошенко з студій додому раніш, ніж завжди. Думає про те, що нарешті сьогодні піде до Європєусів і попоросить їх віддати небогу за нього. Відкриває він двері кімнати, проходить і чує якісь дивні стогони. Перлякано запалює свічку, і що ж він бачить – його “Пренепорочна отроковиця” займається коханням з Тарасом і аж стогне від задоволення.
 З Сошенком стався нервовий зрив. Він посеред зими вигнав Тараса з квартири. Тарас ,доречи, не дуже –то довго переймався, що залишився без стелі над головою, зараз же перебрався до друзяки Михайлова і став жити у нього, а Машенька стала бігати до нього туди. Іван Максимович після того нервового зриву захворів. Став втрачати зір, стала мучити ядуха. Лікарі порадили кинути гнилий Санки-Петербург і переїхати на батьківщину. Як раз до Академії прийшов запит на вчителів малювання для чернігівських повітових шкіл. Раніше Іван Максимович ніколи б не спокусився на посаду з такою мізерною платнею, яку мали вчителі малювання. Та Чернігівщина славилась кліматом, добрим для лікування легенів. Я сам з Чернігова. Пам'ятаю уславлені на весь СРСР протитуберкульозні санаторії в Сосниці, Холмах, та й в самому Чернігові в урочищі “ Святому”...Отож Сошенко був одним з двох, які зголосились їхати по тій заявці. Тарасу він так і не пробачив тої руйнації мрій. Не Тарас написав йому прощальний вірш, а їх спільний друг, художник Сергій Федоров:
“Итак, несчастный мой собрат,
По музе, общей нам с тобою,
Мы расстаемся. Очень рад,
Хоть провожу тебя с тоскою…
Но ты зачах, как вешний цвет,
Перенесённый в хлад от зноя,
На утре лучших в жизни лет,
Чахотки злой начало кроя…
Живи и верь лишь той звезде,
Что просветлела и Брюллову…
Теперь спеши к родному крову
Под небо родины своей…»
9.07.1839.
Та не в цілющий Чернігів потрапив він. З-за хвороби він пропустив начало занять і коли прийшов до директора Чернігівської гімназії, який завідував всіма учбовими закладами Чернігівщини, т о виявилось, що ні в Чернігівській гімназії, ні в Чернігівській семінарії всі місця вже укомплектовані, а вакансія є тільки в Ніжинському повітовому училищі. Івану Максимовичу трохи не пощастило. Саме в цей час була в розпалі чергова реформа освіти, така ж безглузда, як і в наші часи. Згідно тієї реформи, на базі славетної Ніжинської гімназії було створено цілу мережу навчальних закладів ніжинського повіту. Директору гімназії, яка була перетворена в ліцей, підпорядкували два повітових училища нижчого рівню та одно середнього. От в тому повітовому училищі і довелось викладати Івану Максимовичу уроки каліграфії та малювання. Одна біда -повітове училище - це зовсім не славетний ліцей з його привілеями. Тут вчителі навіть права на пенсію не одержували, та й зарплата у них була мізерна. Замість 300 карбованців сріблом, Сошенко отримав всього 200 крб.асигнаціями на рік. Та директору ліцея Християну Августиновичу Ексбладу вдалось створити прекрасну команду однодумців, яка за ту мізерну зарплатню виховувала у учнів поняття добра та справедливості. На жаль, і серед того колективу було не без свого придурка. Старший вчитель історії та словесності Зимовський весь час доводив всім і кожному, що вчителі малювання та музики потрібні учням, як приший кобилі хвіст. Та тільки він один третирував Івана Максимовича. Інші викладачі його поважали. За уроки малювання для своїх двох дочок , учитель французької Лельєвр навіть надав йому житло та столування...
Попробував Іван Максимович поза уроками підробляти малюванням, та знання набуті в Академії і власні сумління стали на заваді. Він малював не те, і не так, як хотілось замовникам, а так як це вимагають канони мистецтва. Ринок є ринок. Совість, мистецькі канони тут ні до чого. Безграмотні, безталанні мазили заробляли гроші й не мали відбою від замовників, а у прекрасного художника Сошенко –ні одного замовлення після того, як повернули перші два. Так, архімандрит замовив йому образ св. апостола Петра перед ангелом у темниці. Картина вийшла прекрасною, з ефектним освітленням від сяючого ангела, але архімандриту не сподобався той світ у в’язниці і він, заплативши лише за полотно та фарби, віддав її місцевому богомазу переробити . За ту переробку заплатив йому втрічі більше, ніж Сошенку.
Замовив йому ієрей образ Спасителя, що благословляє дітей. Мучився над тією картиною Іван Максимович цілий місяць, І знову не догодив – намалював Спасителя у канонічній білій ризі, а замовник зажадав брунатну. Сошенко відмовився, тож ієромонах віддав його образ якомусь халтурнику перемалювати білу ризу у брунатну і за день тієї підмальовки заплатив йому в 5 разів більше, ніж Івану Максимовичу. Після того випадку у Івана Максимовича не стало ні одного Замовника...
Що ж, втративши всяку надію на мистецькій підробіток, він став малювати для власного задоволення. Натурниками йому були жебраки, сторожи та мали дітлахи, на яких так багатий був Ніжин. Вечорами ж Іван Максимович ублажав старших дочок свого господаря Лельєвра, влітаючи з-за них з одної халепи в іншу. От що він сам згадує про ті часи:
„Запершись в моей комнате, при закрытых ставнях, мы с моим сослуживцем М…вым работали над французской кадрилью до третьего пота, крутясь и шаркая со стульями в руках, воображая их девицами. Сохраняя в величайшем секрете свои упражнения, мы с приятелем однажды на вечере у Лельевра удивили гостей своей смелостью, пустившись в пляс к немалой потехе всей честной компании. Сбившись в 3-фигуре и перепутав танцующие пары мы со стыдом убежали со сцены. Потерпев фиаско, я никогда уже не покушался отличиться в хореографическом искусстве.»
З тими веселими вечорницями пішло і здоров’я Івана Максимовича. Він захандрував. Знову стала мучити ядуха, втрачався зір. Ніжин розміщено , точнісінько, як і Петербург, на болотах , тож як і в тому Петрербурзі здоров’я Івана Максимовича вимагало зміни клімату.
І от настав 1846 рік. Тарас Шевченко в черговий раз приїхав на Україну. 17 лютого, по дорозі до Чернігова, де він мав малювати і описувати пам’ятки старовини, супутник Олександр Афанасьєв- Чужбинський затягнув його до Ніжина. Звістка про приїзд знаменитого земляка миттєво рознеслась по місту. На слідуючий день, а це була неділя, гімназисти на чолі з Гербелем влаштували на його честь бал, на який прийшла вся інтелігенція Ніжина. Не було на тому балу Сошенко. Забули запросити. Шевченко запитав про старого приятеля, а на другий день, з оравою гімназистів, нагрянув до нього на квартиру. Іван Максимович був спантеличений такою кількістю гостей, які за кілька хвилин зжерли всі його запаси. Засмучений цим ,трохи скупуватий Іван Максимович, спересердя розкритикував Тарасову „Тризну”. Закинув Тарасу, що він даремно відмовився від рідної мови та й симптоми хвороби легенів , від якої помирає герой „Тризни” зовсім інші. Тарас, який колись терпіти не міг Сошенкових повчань, на цей раз сумирно згодився зі всіма зауваженнями і буркнув, що писати це може й варто було, а от надрукував даремно. Гімназисти сиділи порозкривавши роти. Подумати тільки, їх Бог сумирно схиляє голову перед так мало шанованим у Ніжині вчителем малювання якогось недолугого повітового училища! А той критикує поему, якою так захоплюється сама княжна Репніна!
Завдяки тому візиту, Сошенко несподівано для себе став одним із найшановніших в Ніжині людей! І не тільки в Ніжині. Літом прийшов лист від нового директора Немирівської гімназії. Їм виявився той самий старший вчитель історії та словесності Зимовський, від книпів якого колись так потерпав Іван Максимович. Тепер же директор вибачався за ті книпи і пропонував Сошенко місце вчителя каліграфії та малювання в Немирівській гімназії. Пише, що запрошує його на роботу, як свого давнього друга, для здоров’я якого найкраще підходить клімат Немирова.
Сошенко трохи повагався, та новий учбовий рік він вже зустрів вчителем каліграфії та малювання Немирівської гімназії. Хоч зарплатня була та ж сама, та робота в гімназії вже давала право на пенсію. Поселився в будинку, де жили інші неодружені вчителі гімназії. Вони його, друга самого Шевченко, зустріли з розпростертими обіймами. Найближче здружився з старшим викладачем словесності Михайлом Чалим, молодшим за нього на 4 роки. В перші дні Чалий взяв на себе всі клопоти по налагодженню його побуту. Після болотистого Ніжина природа Немирова була воістину цілюща, (недаремно там у радянські часи була знаменита лікарня для хворих легенями.). Іван Максимович раював. Та от весною, після прогулянки понад річечкою, на грудях Сошенко висипали величезні нариви. Чалий привів старого лікаря Якимовича. Той уважно оглянув і вислухав Івана Максимовича, а потім сказав, що з гноєм тих наривів у нього з грудей вийде вся нечисть, яка не дає йому спокою понад 8 років. Якимович дав йому настої з трав для пиття та обмивання. Не минуло й місяця, як нариви прорвало і з їх гноєм зникли всі болячки. Не стало сухот, відновився зір. Іван Максимович став бачити краще, ніж в ті молоді роки, коли упадав за Марією Європеус. Він навіть згадав, що він – чоловік і йому вже 40 років. Вік, після якого можливість одруження стає лише примарою. Іван Максимович став марити про одруження. Та кому був потрібен вчитель малювання і каліграфії. Адже оцінка по цим предметам навіть не бралась до уваги при переведенні в старший клас. Хай Сошенка і любили учні за те, що він, як і легендарний Капітон Павлов з Ніжинського ліцею, вмів прививати вихованцям любов до малювання і ніколи на них не підвищував голосу, та що з того, що він був улюбленцем у гімназистів. Все одно вчителі малювання вважались такими паріями, як і вчителі музики. Зарплата у них була символічна, з врахуванням того, що вони повинні жити на підробіток. А з тим художнім підробітком у Івана Максимовича було дуже сутужно. І зовсім не тому, що в нього не було Замовників. Замовити картину чи ікону самому приятелю Шевченка вважалось за честь. Та Іван Максимович був занадто педантичним і вимогливим до своїх творів. Отримавши замовлення на образ, він довго розшуковував історичні матеріали про свого героя і його епоху. Вивчивши все, довго потім блукав вулицями Немирова в пошуках натурщика, який би відповідав тому образу. Таким чином на одну ікону у нього витрачалось 2-3 місяці, а за цей час кожен з численних Немирівських богомазів випускав з десяток ікон. От з-за такого порядку роботи і був підробіток Сошенка мізерним , тож знайти наречену йому було дуже важко. Та допоміг випадок. Вчитель музики Тимофій Віргинський попрохав його дати кілька уроків малювання його дочці Марселіні, яка працювала гувернанткою в шляхетному сімействі і щоб привити дітям любов до мистецтв, вирішила вдосконалити своє мистецтво малювати. Сошенко був у захваті і від її здібностей, і від її зовнішності, і від того, що вона, на відміну від знаних ним панночок, сама заробляє собі на життя, та й ще батькове сімейство підтримує, адже вчитель музики отримував таку ж мізерну зарплату, як і Сошенко.
Марселіні, яка вже й забула, коли їй було 20, теж сподобався сором’язливий та такий шляхетний Іван Максимович, разюче відмінний від бундючних та хамовитих паничів, яких вона знала. Професія гувернантки досить специфічна і про дівочу цноту тут думати не приходиться. Отже на відміну від Івана Максимовича, який в любовних справах був телям, Марцеліна вже мала неабиякий досвід. Зрозумівши, що подобається Сошенку, але він не має поняття, як показати свою приязнь, Марцеліна взяла ініціативу в свої руки. Наприкінці весни вона таки вибила в нього пропозицію шлюбу і швиденько дала згоду. Тиміш Віргинський страшенно обурився, як це так, він, уроджений шляхтич, повинен поріднитись з якимсь безпородним іновірцем-малоросом! Та Марцеліна швидко його угамувала. По-перше губернатор Бібіков всіх безземельних шляхтичів записав у однодворці, так що він вже нічим не відрізняється від Сошенко. По друге - нагадала долю рідної сестри, яка сидить у нього на шиї з двома позашлюбними доньками. Тиміш заспокоївся і милостиво дав згоду на шлюб. Весілля призначили на 2 липне – день 40 річчя Івана Максимовича. Марцеліна була лютеранкою, тож православний Іван Максимович повинен був взяти у директора гімназії дозвіл на шлюб з іновіркою. Відмовити той не міг, адже гімназія належала польським магнатам Потоцьким. Але це було літо 1847. Шевченко із національного героя перетворився в Державного злочинця і сидів у Петропавловській фортеці. Його друзі з Кирило-Мефодієвського братства були теж схоплені. В таких умовах Зимовському важко було відмовитись познущатись над другом Шевченка. Зробив він це чисто по ієзуїтськи. Він поздоровив Івана Максимовича зі шлюбом, а в якості шлюбного дарунку простягнув указ про те, що Івану Максимовичу присвоєно чин колежського секретаря. Це був чин Х класу, що давав право на почесне громадянство ( наступний чин вже давав право на дворянство). Звичайно, Іван Максимович був задоволений таким поздоровленням, але директор тут же простягнув йому папір і милою посмішкою заявив: „Играйте свадьбу, да не давайте шампанского, потому что я обязан из Вашего жалованья сделать вычет в 24 рубля»… Якби Іван Максимович не підробляв малюванням, весілля вийшло б злиденним. За ті гроші, що підробив Іван Максимович малюванням та на гувернантські заробітки справили пристойне весілля. Прийшли всі колеги викладачі, навіть директор вшанував весілля, а друг Михайло Чалий прочитав довжелезну вітальну оду. Батько тепер нічім не міг нарікати Марселіні, адже, як дружина колежського секретаря, вона стала теж почесною громадянкою. Щоправда, вона і надалі вимушена була працювати гувернантко у різних панів, бо і зарплата у Івана Максимовича була мізерною і підробітки з-за надмірної вимогливості до себе були невеликими. А скоро і тієї мізерної зарплати не стало. Іван Максимович вимушений був кинути гімназію. Кинув не тому, що не міг далі терпіти знущання директора над собою. Ні він терпляче зносив те, що темними осінніми та зимовими вечорами, ледь він , втомлений, приходив додому, а він тепер, як одружений, знімав квартиру далеко від гімназії, і роздягався, як хтось починав грюкати в двері. Відчиняє, а на порозі шкільний сторож з вимогою директора терміново прибути в гімназію. Під недремним оком сторожа Іван Максимович знов перевдягається і чвалає по грязюці через все місто в ту гімназію. Директор сидить в кабінеті і щось читає, роблячи вигляд, що не помічає прибулих. Нарешті зводить очі на Сошенко і робить вигляд, що намагається згадати, для чого ж його викликав. Раптом хлопає себе долонею по лобі і каже: „Любезный Иван Максимович, никто не умент так красиво затачивать карандаши, как Вы. Будьте добры, заточите
|
