Життя та творчість Степана Васильченка - Література українська - Скачать бесплатно

...Сонце – буде, будуть дні радісні,

ясні, будуть пісні, квіти, будуть

радощі, сміхи... Будуть!

Степан Васильченко

Рідне містечко на Чернігівщині видавалося та­ким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року він народився, хам пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. .Маленьки­ми підсліпуватими віконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток гарувала. Ні клаптя поля, ані хвоста в Дворі. Як заходили жнива, вся родина за убогий сніп жала чуже. Степанко воду носив женцям. Усі рясним потом обливались, а взим­ку так і не було в'їжно.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.

В убогій сім'ї шанували правдиве слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав осві­чених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Часом тут лунали пісні — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходить...», їх виводили дорослі й діти. Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя...»

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. «Учіться, діти,— казав, бувало,— та шукайте других шляхів».

П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того ча­су багата бібліотека).

Шістнадцятилітній Степан їде вчитися до Коростишівської учи­тельської семінарії. Щирим і зворушливим було прощання з рідни­ми, односельцями. Дядьки й тітки, сусіди наказували: «Пам'ятай батька, шануй матір! Не забувай, з якого коліна вийшов. Нами, бід­ними, не гордуй. Кирпи не гни. З панами не водись...»

Коростишівська семінарія була єдиною на Україні, куди прийма­ли здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило небагатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10—12 місць, а платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. «Навчання бу­ло в семінарії трохи хаотичне,— писав він пізніше.— Часом вона більше скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства». Казенно-схоластична програма навчання не могла за­довольнити допитливого, жадібного до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки.

Школою ідейного гарту для Степана Панасенка став літературно-художній гурток, де молодь виховувалася на кращих зразках рево­люційної літератури та мистецтва. У роботі гуртка майбутній пе­дагог і письменник брав найдіяльнішу участь.

Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму на­бралися. Настав час прощання. А далі — в путь. До якого ж бере­га пристане хисткий човен його, Степанової, долі?

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напіветрухлявілій хаті під солом'яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама і вчителева квартира. Голі сті­ни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть «господин учитель». Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі — більше-сотні учнів (чотири гру­пи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зва­жував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв'язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, каз­ки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних укра­їнських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П'єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчи­теля полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і, поважали Степана Васильовича, а мо­лодь мало не на руках носила. «Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу»,— згадував письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник — ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік моло­дого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безневинним сільським парубком. Він написав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом'якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Та найстрашніше — провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було диви­тися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпан­ками. Але були в Богуславі й інші люди — робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив воле­любний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обгово­ренні громадських подій.

У 1904 році Степан Васильович вступає до Глухівського учи­тельського інституту, який жартома називали тоді мужицьким уні­верситетом. «Сумна була ця школа,— згадує він.— Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої осві­ти... Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного на­вчання, не було доступу нічому другому».

В тривожний і грізний час випало вчитися Васильченкові. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. «Кривава неділя» 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революцій­ний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержав­ство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись і до Глухова. За­страйкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститут­ські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Васильченко.

Царський уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторж­ного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціоне­рів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшен­ня навчання в інституті розвіялися. Степан Васильченко забирає до­кументи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умо­вах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того — в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською за­бороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати «неблагонадійного» вчителя.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середови­ще. Він добивається переведення в село Щербивівку на Донбасі. Але не встигає і придивитись до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арешто­вують і запроторюють до бахмутської тюрми.

У тюрмі Васильченко познайомився з багатьма політичними в'язнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силенну казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює і надрукує. Довго й терпе­ливо Степан Васильченко навчав свого побратима грамоти, читав йому «Кобзаря».

Польовий суд виправдав Васильченка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері в Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи, Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заро­бітки.

Васильченко живе з приватних уроків. Скромної платні виста­чало, щоб так-сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а він ніяк не міг одірватись від столу. .,,

Раніше Васильченко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов'ю, захоплено від­давався він педагогічній праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати в їхні душі добірні зерна правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме склавши руки. «Вирішив: так жити не можна, треба боро­тись. Та як? За зброю для такої боротьби я вирішив узяти слово»,— писав пізніше Васильченко.

...Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним занят­тям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У перші роки вчителювання Васильченко веде щоденник — «За­писки вчителя», нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорнув у но­вели, повісті.

В Ічні Васильченко по-справжньому взявся до літературної твор­чості. Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів), дітей, підлітків — ось що стало об'єктом його письмен­ницьких інтересів. Улюблений жанр письменника — оповідання. Над кожним з них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважився надіслати написане до української газети «Рада», яка виходила в Києві (1906—1914 рр.). Там і з'явилися друком його перші твори — оповідання «Роман», «Голодному й опеньки — м'ясо» (згодом перейменоване на «Мужицьку арихметику»), «Пацанок», «Вова», «В темряві», «У панів», «На чужину», «З самого початку». У педагогічному журналі «Світло», одночасно друкуються оповідан­ня «Вечеря», «Над Россю».

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною заго­стреністю, актуальністю тематики і художньою досконалістю.

Редакція «Ради» запропонувала Васильченкові постійну роботу, і 1910 року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв буржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видав­ців газети. Він часто ловив на собі зневажливі погляди панків-лібералів, які опікали газету. Але ж це була єдина щоденна українська газета, що виходила після революції 1905 року. І Васильченко погодився працювати в «Раді». Адже тут друкувались і такі письмен­ники та діячі української культури, як М. Коцюбинський, А. Тесленко, М. Лисенко...

Виходець з гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно служити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьби на Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано від соціальних, класових. Тому поряд з такими творами, як «Мужицька арихметика», «На чужину», де да­ється виразний соціальний підтекст, він пише й оповідання («Під школою», «Інспектор» та ін.), статті («Народна школа і рідна мова на Україні», «В сучасній школі»), у яких йдеться тільки про педагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невисо­кої платні, яку він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці з кінцями. Мешкав він у дешевій квартирі на Солом'янці, убо­гій околиці міста, на роботу й з роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візника для нього було б надмірною розкішшю.

Васильченко завжди був невибагливий у побуті. Він дбав про найсвятіше — творчість, любу серцеві літературну працю. Письмен­ник наполегливо працює. У літературу він прийшов з багатим жит­тєвим досвідом. Роки вчителювання по селах Київщини та Полтав­щини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів — усе це визначило тема­тичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, була ще й літературно-мистецька, в якій формувався не буденний талант Васильченка — майстра слова, художника-реаліста.

Художні твори С. Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначені яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свід­чать про тонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань — «Мужицька арихметика» — стало в ряд найкра­щих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи, що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примі­тивні учнівські наслідування і запозичення, а про органічне засво­єння певної естетичної системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на Васильченка народної пісні, творів Шевченка і Гоголя, тобто вплив фольклору, української та російської літератури — вплив, якому сам письменник надавав вирішального значення.

У творчості Васильченка виразно відчувається її співзвучність з народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові і стилі, у принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-пое­тичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дій­сність; народна пісня «озвучувала» роздуми його героїв, створювала У читача настрій, який відповідав ідеї твору.

Народно-поетичні традиції в творчості Васильченка органічно поєднувалися з традиціями української і російської літератури. Не випадково саме ті письменники, які близько стояли до народно-пое­тичних джерел (Кольцов, Гоголь, Нечуй-Левицький, Короленко і особливо Шевченко) справили на молодого літератора найсильніше враження.

Першорядне значення у творчому зростанні Васильченка мав Т. Шевченко, який, по суті, визначив його літературно-естетичний ідеал і став провідною зіркою на всьому літературному шляху письменника.

Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотивів рішучого соціального протесту, була для С. Васильченка високим взірцем, коли він обстоював ідеї громадянського звучання і в своїх літератур­но-критичних висловлюваннях, і в художній творчій практиці. Орга­нічно увійшовши в свідомість Васильченка, у світ його художніх образів, «Кобзар» створив, так би мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних занепадницьких течій.

Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров'ю, коли він бачив, як учитель поневіряється, але замість про­тесту іноді ламає шапку перед начальством, згинається в три поги­белі перед попом та жандармом, запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання «Вова»

Сюжет «Мужицької арихметики» нескладний. Замість книги «про землю і волю», яку селяни просять почитати, місцевий панок дає їм старий задачник. Дає з явним наміром поглузувати з них. Проте цей своєрідний поєдинок закінчується поразкою не селян, а пана.

3а порівняно короткий час ім'я Степана Васильченка стало до­сить популярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світ у Києві 1911 року. В маленькій книжечці «Ескізи» було надруковано всього три новели («Роман», «У панів», «Мужицька арихметика»). Друга книжка—«Оповідання» — більша за обсягом, мала вийти в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався пі­дозрілим її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час перебував далеко від Києва, на фронтах імперіаліс­тичної війни.

Командир саперної роти Степан Панасенко воював на Галиць­кому, Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видали­ся письменникові три роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й пережите нотував до свого «Окоп­ного щоденника». Жахи імперіалістичної війни письменник відобра­зив у новелах «Русин», «Чорні маки», «Отруйна квітка», «На золо­тому лоні», «Під святий гомін». У них на похмурому тлі зображено страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей. Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких за­собів, "ускладнених і умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого, песимістичного.

Страхіття війни вирвали на якийсь час із рук Васильченка перо оптиміста. Зі сторінок його новел зникли сильні, впевнені в своїй долі герої. Замість них появилися покірні, знесилені, розгублені лю­ди, які не знаходять виходу. Щоправда, Васильченко співчуває се­лянинові, одягнутому в шинель царського солдата. У новелах відбилися настрої і погляди, характерні для народних мас, які прокли­нали війну. Письменник по-своєму протестував проти кривавої бойні. Але далі глухого протесту проти страхіть війни, далі проклять Ва­сильченко, на жаль, не пішов. Він не побачив і не відобразив у своїх оповіданнях нових борців за волю, за мир, за перетворення ім­періалістичної війни в громадянську, у війну проти найбільших її винуватців — капіталістичних хижаків. Письменник не відчув мобілізуючої сили більшовицької партії, яка готувалася до штурму ста­рого світу, не збагнув провідної ролі робітничого класу в революцій­ній борні, не зумів чітко визначити свого ставлення і до Жовтневої революції.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій ак­тивності: в час резолюції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1917—1920 років вийшли численні збірки його дореволю­ційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на вій­ськові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворо­бу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хо­ровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння проби­ваються паростки нового, соціалістичного життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплював­ся їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав «З піснею крізь огонь і воду».

Здавалося б,— пише Васильченко,— що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій..., людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі ми­стецтво...» Але «пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось ін­шого».

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в пер­ші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з рево­люційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне ми­стецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повер­нувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політичне змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем радянської дітвори, «Після перших бур, коли в порожній холодній школі почали з'являлися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчи­теля, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи»,— розповідає письменник у нарисі «Мій Шлях».

Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922— 1928) — учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного дра­матичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихован­ців. «Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає прилад­дя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека...— писав Васильченко.— Але школа бадьоро дивиться вперед».

Теми для своїх нових творів С. Васильченко черпав передусім з життя радянської школи. Тут він знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, яскраві повнокровні характери героїв. А новий матері­ал — письменник добре розумів це — не вкладався у рамки вже виробленої ним образно-стилістичної системи. Степан Васильченко був серед тих діячів культури, які твердили про невідкладність створення своєї, «пролетарської» літератури. Але при цьому він зав­жди підкреслював необхідність використання реалістичних традицій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика початку 20-х років, як і ряд рукописних його матеріалів, переконує в тому, що вчителювання в радянській школі було для нього нерозривно зв'язане з творчими письменницькими шуканнями. Не можна не ба­чити, що саме в оповіданнях «Приблуда» (1922), «Червоний вечір» (1924) і ще більшою мірою в повістях «Авіаційний гурток» (1924) та «Олив'яний перстень» (1926) виявилось прагнення Васильченка до нової, висунутої життям проблематики, до нових форм зобра­ження.

Своїми творами радянського часу Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником,— писав «про дітей», але не «для ді­тей». У радянську епоху учні Васильченка стають і прототипами ге­роїв його оповідань, і читачами; у творчість письменника владно й тактовно входить дидактичний струмінь — важлива прикмета ди­тячої літератури.

Творчості С. Васильченка на всіх етапах був притаманний гумор. У дожовтневий час він був виявом співчутливо-доброзичливого став­лення письменника до маленьких героїв; у творах радянського часу, починаючи з «Приблуди», гумор набув якісно нових рис, позбувшись мотивів трагізму і прихованого розпачу, заграв новими барва­ми, став засобом позитивної характеристики. У повісті «Олив'яний перстень» безліч гумористичних сцен. Ось наші мандрівники влашто­вують суд над ступою. Ось школяр оголошує про свій намір одружи­тися з Настею, зворушений її піклуванням і гостинністю. Ось дід Маркіян з міною міжнародного оглядача веде бесіду про Чемберлена і Лігу Націй... Всі ці епізоди перейняті м'яким, доброзичли­вим гумором, що служить засобом позитивної характеристики героїв.

Тісний зв'язок з життям письменник виявляє своїм відчуттям самого духу часу, розумінням змін у людській психології. Тема тру­дового єднання міста і села була, без сумніву, історично далеко­сяжною. Своїм твором Васильченко стверджує морально оздоровлю­ючий вплив на дітей фізичної праці, стверджує поетичну красу і мо­ральну необхідність способу життя, який ведуть його юні герої в радянській школі.

Проте і в інших творах 20-х — початку 30-х років, написаних на матеріалі минулих часів, яскраво відчутний свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному циклі «Осінніх новел», тематично пов'язаних з подіями 1905 року. Тільки одна з новел — «Осінній ескіз» — написана і надрукована була в 1912 році. Всі інші — «Фіалки», «Чайка», «На калиновім мості», «Лісова новела», «Вітер» — друкувалися в радянський час, переваж­но в 1928—1932 роках. Можливо, задуми багатьох з них у письмен­ника виникали раніше, але здійснити їх він зміг тільки після ре­волюції, коли збагатилась його творча уява і вдосконалився худож­ній метод. Старі сюжети сприймала вже нова свідомість художника, і вони діставали нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення принципів відображення дійсності, викликаний тим, що ідейні засади митця стали чіткіші, а класові симпатії і антипатії — вираз­ніші.

Визначний прозаїк час від часу брався і за перо драматурга. Першу п'єсу «Чарівниця» він написав ще в 1901 році. Спроба не вдалася (невисока сценічність, рихла композиція, бліді характери дійових осіб). Зате друга його п'єса — водевіль «На перші гулі» (1911) — річ високохудожня. Вона привернула увагу визначного майстра українського театру Миколи Садовського, ставилась на про­фесійних і аматорських сценах. Однією з характерних рис Васильченка новеліста є майстерність драматургічної організації матеріалу. Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помі­тити і зворотне явище: характерний ряд прикмет, що видають в авторові новеліста. Та й сам Васильченко погоджувався, що деякі з його п'єс, «як справедливо зазначала критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, і їх... більше читають, ніж виставляють». До новелістичних ознак драматичних творів насам­перед слід віднести одноактовість, тобто стислість обсягу, лаконізм сюжету, значимість сюжетних ситуацій і мізансцен. «Одноактовість» як ознака драматургічної майстерності Васильченка полягав не лише в «короткості» його п'єс. Це і вкрай сконцентрована дія, і змалю­вання характерів, що дає можливість глядачеві сприймати їх одразу ж, а не в процесі їх повільного розвитку і вияву; це, на­решті, лірична стихія, що наскрізь переймає сюжет.

Працюючи в школі, Степан Васильович пише невеликі драмати­чні твори, призначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на увагу його п'єси-мініатюри про Т. Шевченка — «Мина­ють дні» і «Під Тарасове свято».

Виступав С. Васильченко і як перекладач. Особливо захоплю­вали його твори російських авторів, які в формуванні письменниць­кого хисту Васильченка відіграли першорядну роль. Степан Васи­льович перекладав М. Лєскова, М. Гоголя, О. Серафимовича, В. Короленка і робив це з великою любов'ю та натхненням.

Дожовтнева творчість С. Васильченка глибоко демократична. Письменник створив правдиві картини життя трудового народу, кар­тини, романтично забарвлені, соціальне загострені. Герої Васильчен­ка не поступаються своїми гуманістичними принципами, не пере­творюються в моральних покручів, не стають жалюгідними й нікчемними. Навпаки, мужні й далекоглядні, вони глибоко вірять у світлий завтрашній день.

Оптимістичним звучанням, красою колективної праці, роман­тичним сприйняттям дійсності позначені твори, написані в роки Ра­дянської влади, коли Васильченко перейшов на позиції соціалістич­ного реалізму. Його герої — мрійники і романтики — земні й пра­вдиві, як саме життя, як радянська дійсність двадцятих років, спов­нена романтичного пориву і ентузіазму.

В радянський час творчість Васильченка ідейно та художньо збагачується, поглиблюється політичний світогляд письменника. Но­вих рис набуває його індивідуальний художній стиль. Краса образ­ного вислову, мелодійність мови, задушевний ліризм, точність і глибина психологічної характеристики, народно-пісенні мотиви — всі ці ознаки стилю Васильченка стають ще яскравіші, виразніші, чіт­кіші. Твори письменника останніх літ відзначаються стрункішим сюжетом, ясністю ідейно-художньої характеристики, глибокою, емо­ційно наснаженою думкою, лаконізмом і досконалістю мови.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні — людей побачи­ти, мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась увага і любов читачів, коло яких було досить широке,— робітники, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір С. Васильченка з нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було — він хворів. Йому надіс­лали багато поздоровчих телеграм, з любов'ю оформлених вітальних адресів.

Читав їх потім Степан Васильович, і натруджене серце його ра­діло. Отже, немарне жив. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця почате, задумане... Але сили з кожним днем та­нули.

11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.

У затінку крислатих яворів на Байковому кладовищі в Києві — довічний сум його могили.