Життєвий шлях Богдана Лепкого - Література українська - Скачать бесплатно

Богдан Лепкий — не епізодичне ім'я в українській літературі, це постать першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець — він у кожній з цих галузей вніс вагомий вклад в історію рідної культури. Творчість Б. Лепкого тривала майже півстоліття, на яке припали складні і драматичні події та суспільно-політичні процеси.

Творчість письменника протягом десятиліть займала одне з провідних місць у розвитку української літератури на західноукраїнських землях, багато в чому виз­начаючи її рівень поруч з творчістю Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Яцківа, Петра Карманського, Ва­силя Пачовського, Осипа Турянського, Катрі Гриневичевої...

Батьківщина Богдана Лепкого — Поділля, край благосло­венний, багатий, овіяний легендами, піснями. Сам поет напи­сав про нього в одному з ранніх своїх віршів — «Заспів»:

Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

А уособлювало це Поділля мальовниче село Крегулець, розташоване між містечками Гусятином і Копичинцями. Тут народився він 9 листопада 1872 року в родині сільського священика Сильвестра Лепкого.

Батько Богдана був людиною освіченою і прогресивною, Він закінчив Львівський університет (класична філоло­гія і теологія), виступав з літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці підручників для школи. Маючи ґрунтов­ну філологічну освіту, він також писав по-польськи і по-німецьки, окремі вірші друкував у тогочасних журналах. Вида­вав Марко Мурава популярні книжечки, був головою «Селянської ради». Богдан був першою дитиною в родині Сильвестра і Домни Лепких, народився він у той час, коли Сильвестр тільки-но закінчив університет і прийняв сан священика. Молоде подружжя спочатку мешкало в гірському селі Ялинкуватому на сьогоднішній Івано-Франківщині, та не­забаром тесть Сильвестра одержав парохію у м. Бережани, і молодий священик зайняв його місце у Крегульці.

Перші роки Богдана були безхмарними, та вже п'ятирічним хлопчиком пережив велике горе: раптом однієї ночі помер­ли від дифтерії дві його молодші сестри і брат. Це дуже впли­нуло на вразливу натуру Богдана, він і сам ледве вижив.

Перші уроки освіти і виховання у ширшому значенні цього слова майбутній письменник здобув у батьківському домі. Швидко — за одну зиму — навчився читати, писати й ра­хувати.

Домашній учитель Богдана, Дмитро Бахталовський, зна­йомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав на­пам'ять багато віршів Тараса Шевченка.

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої нормальної школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з «цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина, де, як жар­тома казали тоді, був кінець світу: далі дороги не було. Пе­реселилися, щоб бути ближче до батьків по матері і сина.

Як напише пізніше біограф Б. Лепкого, тут все дихало давниною: «Поручинські ґазди» ходили в чоботях на під­ковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили «куртини» з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в «димки».

Між Бережанами та Поручином проходило життя Богдана-гімназиста, місто й село формували його характер і світогляд. Від селян він чув багато легенд та переказів про давні часи. А коло села Біше, що прилягало до По­ручина, збереглися сліди давніх валів, кераміки, наконечники стріл, фундаменти споруд.

Після «нормальної» шкоди Б. Лепкий всту­пив у гімназію в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним„ухилом. Про цей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення з вели­кими містами, отже, відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, що інспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років.

Але Б. Лепкий навіть відірваність від більших міст трак­тує у позитивному плані: «Бережанська гімназія ставала при-ютом талановитих хлопців, котрі стягались до неї з інших міст, де віяло іншим, більш урядовим духом і де їм важко було покінчити науку».

Богдану Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гімназії були український та польський хори (українським диригував ві­домий композитор Денис Січинський). Щороку влаштовува­лися міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди».

Богдан мав, змогу .познайомитися ч Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романовичівною. Він відвідував вистави по стайнях та будах, де змушені були грати артисти, ставлячи популярні тоді «Настасю Чагрівну» В. Ільницького, «Розбійників» Ф. Шіллера, «Наталку Полтавку».

Українська мова та література в гімназії спершу не вик­ладалися зовсім, потім вчили їх принагідне принагідні ж учителі, а не фахівці, і лише коли Б. Лепкий був у п'ятому класі, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рівень. За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній, основі не було, на концерти й театральні вистави ходила і українська, і польська молодь.

Серед друзів Богдана Лепкого гімназійних років треба в першу чергу назвати Сильвестра Яричевського, пізніше — українського поета, прозаїка І драматурга.

Початок літературної творчості обох письменників відноситься до часу їх навчання у Бережанській гімназії, до того ж пов'язаний він з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмову роботу з української мови про зимовий день на селі: Лепкий — прозою, а Яричевський — віршами. Вчитель похвалив їх, і це заохотило юнаків до літературної твор­чості. Власне, то був перший вихід на публіку, бо і Богдан, і Сильвестр писали вже й до того.

Щодо Лепкого, то він почав писати дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона пропала.

Згодом писав принагідно, на клаптиках паперу, на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки в художника Юліана Панкевича. Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але нав­чання у ньому морального задоволення не принесло, він від­чув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням. Нудно було змальовувати гіпсові статуї, щоразу натикаючись на зауваження викладача. Але стався випадок, який визначив майбутню долю Лепкого, допоміг йому знайти себе.

Якось у поїзді йому довелося їхати в одному купе з Кири­лом Студинським, який навчався тоді на філософському факультеті Віденського університету. Це знайомство не тіль­ки зблизило двох у майбутньому видатних діячів української культури, а й спрямувало його творчі інтереси в новому напрямку. Лепкий став відвідувати лекції у Віденському уні­верситеті., в тому числі й відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.

Б. Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такий високий, як у Відні. Україн­ську мову і літературу викладав Омелян Огоновський, який головну увагу приділяв граматиці, а в лекціях з літератури. Його лекції, виходив не з самостійної вартості того чи іншого твору, а намагався цей твір «вперти в одну або другу з тих схоластич­них шухлядок, по яких колись порядковано твори поетичні в шкільних читанках». А серед молоді тієї близькими друзями Лепкого були О. Макдвей, І. Копач, О. Макарушка. Приятелював Богдан з молодим математи­ком Климом Глібовицьким, техніком Юрком Тобілевичем, поетом Миколою Вороним, який перебу­вав тоді у Львові, познайомився зі славетними співаками Соломією Крушельницькою та Олександром Мишугою, композитором Остапом Нижанківським та багатьма ін­шими діячами літератури і мистецтва.

На ті роки припадає активна літературна творчість Б. Леп­кого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ват­ра». З 1895 року його твори починають усе частіше з'являтися на сторінках «Діла», «Буковини», та інших періодичних видань.

Але в тому ж 1895 р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йому відпочити.

Поїхав до батьків. Вони жили у селі Жуків, куди пере­бралися з Поручина в 1891 р., коли Богдан закінчив гімназію. Село це було недалеко від Бережан, всього шість кілометрів. Це був уже не патріархальний закуток, а як на той час пере­дове село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Лепких був письменник Андрій Чайківський.

У Жуків Богдан приїздив щороку на «вакації», тут він задумав і написав цілу низку віршів (цикл «Село») та опо­відань («Мати», «Кара», «Небіжчик»). У Жукові молодий поет познайомився з Іваном Франком. Ця зустріч залишила глибокий слід у душі поета, і він не раз повертався до неї у своїх спогадах.

Після закінчення Львівського університету (1895 р.) — знову Бережани, гімназія, де Богдан Лепкий стає вчителем української та німецької мови і літератури. Він швидко здобу­ває авторитет серед колег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистів блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі — все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-кри­тичних студій (дослідження про творчість М. Конопницької) — результат кількарічного бережанського періоду. Спро­бував письменник своїх сил і в жанрі драматургії, написавши п'єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руської бесіди».

Рамки провінційного містечка Бережани, віддале­ного і відірваного від центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багато­гранні літературні зацікавлення. Тому коли на початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, викладати ці предмети було запрошено Богдана Легшого. І от восени 1899 р. він пере­їжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантій­ською матір'ю божою. З Краковом відтепер буде зв'язано май­же все творче життя письменника.

Хоч Краків був наче контрастом тихим Бережанам, але са­ме цього і прагнула душа письменника, і він активно пори­нув у вир громадського і культурного життя. Молодий укра­їнський літератор швидко заприязнився з польськими пись­менниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, ці­кавився творчістю учасників літературної організації «Молода Польща», хоча далеко не у всьому поділяв їх естетичні за­сади. Живучи в Кракові. Богдан Лепкий не почував себе відірваним від українського культурного життя. Варто зга­дати, що у Краківському університеті — одному з найстарі­ших у Європі, вже в XVI столітті навчалися та й викладали і українці.

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала до 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта», обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незаба­ром оселя Лепких на Зеленій, 28 стала своєрідною «україн­ською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, пись­менники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцю­бинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк..,

У середовищі учасників львівської літературної групи «Мо­лода муза», до якої він теж належав, його називали професо­ром, хоч був він ненабагато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері, що залиши­лася ще з чотирма молодшими братами і сестрами. Для лі­тературної роботи залишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально, залишаючись наодинці з со­бою.

Одна за одною виходять книжки його оповідань «З села» (1898), «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «В глу­хім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), -«Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії ук­раїнської літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911), пере­клади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, пе­реклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки опо­відань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906)...

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його винят­кову працездатність. Його власні твори починають пере­кладати польською, російською, чеською, німецькою, угор­ською та сербською мовами.

Поступово почало полегшуватися матеріальне становище (Б. Лепкий здав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом «виділових курсів» для вдосконалення квалі­фікації вчителів).

Б. Лепкий — активний учасник громадського життя, висту­пає на вечорах, присвячених видатним діячам культури М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенку, І. Франкові.

Та почалася перша світова війна...

Воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та швидко тут стало небезпечно. В яремчанському готелі залишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які про­пали, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати Б. Лепкий з родиною пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідти через Пешт подався до Відня. Столиця донедавна бундюч­ної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній шарм, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звід­ки тільки не було тут людей! От і Лепкий зустрівся неза­баром з приятелями «молодомузівцями» Петром Карманським та Василем Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими дав­німи знайомими. Почали налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пі­сень...

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Відомого немо­лодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір серед військовополонених.

Незабаром Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час був у містечку Раштадті, а потім у 1916 р. перебрався до Вецлара.

Тут був розташований табір, де було розміщено десять тисяч військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегкою. Хоч німецьке населення ставилося до полонених доволі прихильно, вчорашні сол­дати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створен­ня ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами.

В 1917 р. поет навідує рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди розруха, руїни, злидні, всюди людське горе. "Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) пере­бирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає цілу бібліотеку творів української класики та сучасної лі­тератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім у великій поемі «Бу­ря» (на жаль, залишилися тільки фрагменти), циклах «Іntermzzо», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші.

У 1925 р. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього "приятеля, відомого письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Зно­ву розгортається творча праця та видавнича діяльність. Та коли настає літо, тягне його в рідні краї. У 30-ті роки письменник щороку приїздить у с. Черче недалеко від м. Рогатина, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черчого збудувала для нього будинок (який назвали «Богданівкою»), де він мав можливість жити й працювати.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупа­ційна влада проводила каральні акції проти культурних за­ходів українського населення, які не оминули й Черчого. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї» і розганяли учасників вечора. «Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій про­тест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося увіверситетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприєм­ності».

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною стано­вище письменника стало особливо важким: він втратив по­саду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвин­тарі. В 1972 р. на його могилі було встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він своє життя, свій талант присвятив рідному народові, зба­гаченню його культури, літератури.