Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича - Література українська - Скачать бесплатно

ВСТУП

Дослідження творчості Ю.Федьковича є цікавою і повчальною для сучасників.

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, ес­тетичної принадності.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

1. ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ПИСЬМЕННИКА

Ю.Федькович народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, що розкинулося в мальовничій гори­стій частині Буковини. У вузькій долині шуміла річка Путилівка, на лівому березі якої, в тіні смерек, стояла батьківська оселя. «Федькович, — писав Денис Лукіянович, — прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і по­був у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами». Краса рідної землі на­завжди увійшла в мистецький світ Федьковича, прониза­ла його твори: «Нема й нема кращого світа понад гу­цульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як в зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли».

Від старшої сестри Марії Юрій перейняв багато казок, пісень, історичних переказів. «Моя старша сестра, — згадуватиме він в автобіо­графії, — знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лиш по-руськи бесідувано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при ній ся забавляв і всі тоті співанки і казки поперейняв».

Навчався Ю. Федькович у приватного вчителя в су­сідньому селі Киселиці, а пізніше в німецькій нижчій ре­альній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 року селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею. Діяльну участь у цьому антифеодальному русі брали брат Юрія Іван і мати. Піс­ля придушення повстання Іван, рятуючись від переслі­дувань, виїхав до Молдавії, а за ним подався «хліба со­бі глядіти» і чотирнадцятилітній Юрій. «Нашу хату, — згадував він, — зруйнували, наше господарство спусто­шили, сплюндрували. Неня утекли до зятя... а я пішов, світом блукаючи». Працював, заробляючи на шматок хліба, спочатку у землеміра, а потім в аптекаря, розши­рював свій кругозір самоосвітою, робив перші кроки на ниві поетичної творчості. Вірші писав німецькою мовою, бо вчився в німецькій школі, «знав тільки німецьких по­етів і читав самі тільки німецькі книжки».

Антифеодальні виступи селянства, кривава сваволя цісарських властей, важка особиста доля породили в ду­ші юнака ненависть до всякого насильства, сприяли фор­муванню його демократичних переконань.

У складі 41-го полку Федькович брав участь у поході до Італії під час австро-італо-французької війни 1859 ро­ку. Саме тоді, напередодні битви, він написав перший свій вірш українською мовою «Нічліг».

Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців. Півторарічне перебування у цьому місті було надзвичайно важливим для формуван­ня літературно-естетичних поглядів письменника. Тут він познайомився і подружив з активним учасником ре­волюційних подій 1848 року у Відні, прогресивним ні­мецьким поетом Ернстом Нейбауером.

Роль Нейбауера у становленні Федьковича як поета була досить значною. Сам Федькович захоплено писав про свого німецького друга: «Вернувши уже офіцером в літі 1859 року з Італії до Черновець, пізнавємся з любим німецьким черновецьким поетом, професором Нейбауе­ром... тому-м прочитав мої німецькі думи, котрі-м ще в Молдові писав, а той ревний німецький поет так мене дуже полюбив, що я не лише вступ в його високочесний дім отримав, але він мені навіть раз сказав, що я в ліри­ці з кожним німецьким поетом мірятися можу... Но не мав я ще досі случаю тії поезії об'явити, бо не маю до того грошей, але скоро німецька часопись на Буковині ожиє, то редактор Нейбауер мене вже наперед до удільствовання запросив, і при тій оказії буду міг не лише мої німецькі думи в світ пустити, але й німецький народ з чудесною народно-руською поезією обзнакомити, до чого мене Нейбауер, читаючи деякі мої німецькі переводи з руських народних дум, якнайдужче заохочує».

Нейбауер надав молодому письменнику велику мо­ральну підтримку, вселив у нього віру в поетичне покли­кання, ввів буковинського митця в коло своїх знайомих, серед яких була й Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. В домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським, після якої поет по-ново­му глянув на свою творчість українською мовою 2.

Стати на шлях служіння українським словом трудо­вому народові допомогли Федьковичу представники про­гресивної молоді — А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські пе­ріодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. 1862 року у Львові вийшла збірка «Поезії Іосифа Федьковича», яка відразу здобула визнання читачів. «Його пісні, поміщені в тій книжці, — писав І. Франко,— розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні уче­ники й міщани; вже в 1867 р. я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться досі по різних полках в устах вояків».

У час виходу своєї першої збірки поезій Федькович перебував у глухому угорському містечку Кезді-Васаргелі. Він рвався «межи свої люди», щоб служити «гаряче улюбленому народові піснею і співом». У поета появля­ється бажання взяти до рук ліру чи кобзу і «ходити, спі­ваючи цілим руським краєм». А понад усе в нього міцніє прагнення розірвати пута жовнірської неволі, відчути себе вільною творчою особистістю, злитися з народом: «...Неволя! а я бажаю свободи, свободи, милий брате! Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а за­раз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним». Життя згодом розвіє ці примарні сподівання поета на волю. Та поки що він домагався свого.

1863 року Федькович вирвався нарешті з цісарської армії і повернувся до рідного села. Вдихав жадібно чис­те гірське повітря, милувався Чорногорою, а серце кри­вавилося народним та власним горем. Щоб заробити на прожиття, письменнику довелося «до ціпа та до, коси» взятися. З листів видно, як йому було важко: «Я по на­двір'ю, ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а в хаті нема нічо, бо ненька день на ногах, а два в постелі, — дуже нездужають», «сіна нема, худібка пропадає, весна ся припоздила, верхами сніг у хлопа, пани за вівці друть... податки страшні».

Смерть матері ще більш ускладнила становище по­ета. 24 січня 1864 року він писав у листі до Д. Танячкевича: «У суботу по Новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою на­віки... Аж тепер я знаю, як то люди плачуть!»

З простими людьми ділився Федькович своїм нещас­тям, знаходив у їхній мові розраду для себе. Не відріз­нявся від них ні одягом, ні мовою, ні звичаями. Ось як він сам описував свій зовнішній вигляд: «...Волос дов­гий, вус підстрижений; у будень ходжу собі у постолах, у сивих гачах, в байбараці з голубими шнурами, в угор­ськім капелюсі, а в неділю — в чоботях, в чирчикових гачах, в прошиванім сардаці, в кресаці з бляхов та з огальоном, сорочка вишивана, а черес новий у 5 пряжок».

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, ес­тетичної принадності.

Цих людей, що хоч і бідно жили, але мали щире сер­це, Федькович всіляко захищав від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами. Дослідник творчості Федьковича Осип Маковей з цього приводу за­уважив: «Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм ка­зав: «Грунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ва­ші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити про­цеси». Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів і «що сказав мужикам, то було святе, радив розумно і багато доброго зробив громадам». Се­ляни обрали його війтом, висували на посла до крайо­вого сейму.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

Та життєва дорога письменника не була легкою. Бур­жуазні верховоди запросили його до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Чотирнадцять «чор­них» місяців (1872—1873) письменник змушений був тяг­ти лямку каторжної роботи — писати різні моралізатор­сько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажува­лися. «Федькович цілими днями сидів у кімнаті та й пи­сав і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли, і то лиш вечорами, виходив з хати повечеряти поза домом»,— пише Д. Лукіянович.— Ні, не знайшов спіль­ної мови з буржуазними просвітянами письменник-демократ! Глибоко вражений несправедливістю, розчаро­ваний, він порвав з ними, 'повернувся до Сторонця-Путилова і до кінця життя поніс у серці огиду до «самозванців-демагогів, що ... об народнім гаразді бідкались, а преціля з того народу шкуру драли...» Знову і знову Федькович переконувався, що «лиш в простім стані до­бре серце, гонор, поезію найти можна, а інде? — рідко або ніколи».

Приглушена у Львові творча іскра ще раз спалахнула у Путилові: поет підготував збірку «Дикі думи». Все частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської Укра­їни, мріяв надрукувати там твори. І слава про буковин­ського співця докотилася до берегів старого Дніпра-Славутича. 1876 року в Києві вийшли у світ «Повісті Осипа Федьковича». Слово Ю. Федьковича ставало над­банням всього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з «найбільш люби­мими писателями» України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підто-чували здоров'я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили. В листі до М. Драгома-нова поет збуджено писав: «...Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися... Меч над шийов мені!!!»

В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру і вирішив назавжди відійти від літературної діяльності. 1876 року він переїхав до Чернівець і на бага­то років замкнувся в чотирьох стінах своєї хати, усунув­ся від активного громадсько-культурного життя. Було йому дуже важко, «велика тяж... серце давила» (С. Воробкевич). Часто роздумував над долею своїх віршів, що розгубилися десь по редакціях віденських, львівсь­ких, чернівецьких газет.

У листі до С. Воробкевича Федькович просив свого друга «вступитись за сими гуцульськими сиротами, хоть і дикими, але зате... оригінальними, бо спеціально гу­цульськими». Боявся сам собі признатися, що жде, коли згадає про нього громадськість, покличе до себе, ще раз промовить такі надихаючі слова, з якими звернувся до нього у 1876 році С. Воробкевич: «...Загриміть новую піс­ню, щоб всі дрімучі душі стрепенулись і зі сну збуди­лись, загриміть, мов той Черемош у скали, загудіть чорногірським вітром, а ціла Русь-сирота Вам повіки вдячна буде». Та крижану тишу не пробивав ніякий голос. Пра­вда, в 1878 році з різким осудом буржуазних верховодів виступив І. Франко у статті «Критичні письма о галиць­кій інтелігенції». Саме їх він звинуватив у творчій депресії письменника.

На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1885 році він став редактором газе­ти «Буковина» і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки: «Ми мусимо раз і на­завжди покинути наш смішний і для нас пагубний cenaратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась «буковинська нація», і мусимо починати жити якоби одним духом і одним ті­лом з прочим руським народом».

1886 року в Чернівцях було відзначено 25-річчя літе­ратурної діяльності письменника. Подаючи звіт про юві­лей, польська газета «Kurjer Lwowski» писала: «Захоп­люючу сцену приготували ювіляру селяни Кіцманського повіту і Раранча. Найбільш несподівано, з власної іні­ціативи, прибули вони на це святкування, вийшли в зал з глибоким поклоном і вручили схвильованому поету подарунки: два великі калачі, стопку солі і кружок свіжого меду. Це гарне виявлення пошани було безперечна наймилішою нагородою співакові, а на присутніх зробило враження, яке не можна описати».

Дякуючи шанувальникам свого таланту за вітання, письменник обіцяв всі сили «принести на вівтар матер Русі, на вівтар людськості».

Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші «До ліри», «Наші старі», «На Новий рік», «До наших румунізаторів», нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров'я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович пи­сав: «Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо нього ялину, рожі і барвінок, щоб ми­ло було спочити. В головах класти мені не хрест, а яли­ну! Хрестів у своєму житті я мав досить».

11 січня 1888 року навіки затихло втомлене серце бу­ковинського співця. Селяни-гуцули гірко оплакували «свого батька Федьковича». Д. Лукіянович на основі свідчень очевидців розповів, що під час похорону «якась удова з плачем пригорнулася до сирої землі і приповілася, що Федькович рятував її з дітьми. А треба знати, що він сам умер у недостатках, у чужій хаті».

На смерть поета відгукнулася тогочасна преса. В од­ній з чернівецьких газет говорилося: «Це був великий талант, який... своєю силою найбільше спричинився до пробудження народного життя на Буковині. В особі Федьковича втратила не тільки Русь, але і все слов'ян­ство, вся європейська література — одного з великих майстрів пера».

2. Основні риси літературної

творчості Ю.Федьковича

Федькович вважав себе «з роду простим мужиком». «Моя школа, — з гордістю заявляв він, — була Чорно-гора, а не львівська або віденська академія». Вказуючи на найтісніші зв'язки письменника з народом, І. Франко одночасно відзначав його уміння проникати безпосеред­ньо «в самі глибокі тайники життя народного і людської душі».

Важливим джерелом поетичного натхнення Юрія Федьковича стала усна народна творчість. Письменник захоплено відгукувався, про музичну обдарованість укра­їнського народу: «Бо й справді, — писав він у передмові до німецьких перекладів українських пісень, — кожний парубок, кожне сільське дівча переливає свої почуття у пісні, з яких переважно віє найвища поезія... Чи не є це доказом, якими благородними, якими глибокими почут­тями сповнений той народ?».

Пісня супроводжувала поета від раннього дитинства до останніх років життя. Про народнопісенну основу сво­єї творчості співець чітко сказав у вірші «На день до­брий»:

Бо мене мати ба й породила,

Де вірли воду пили,

Навчила мене ба й співаночок

Сто двадцять і чотири.

Бо мене мати ба й породила

У полі край Дунаю

Та й сказала ми: співай, синочку,

Та як соловій в гаю .

На думку Федьковича, поетичної майстерності можна домогтися, тільки припавши до багатющих скарбів усної народної творчості. Сам поет на зразок народних пісень, за їхніми мотивами, образами написав чимало оригіналь­них віршів. З цього приводу О. Романець справедливо відзначив: «...Свої перші вірші він (Федькович) почав складати ще тоді, коли й уяви не мав про існуван­ня українського письменства, ба навіть абетки українсь­кої не знав. Як поет він народився з народної пісні.

Коли до інших поетів слова «співець», «співати» вжи­ваються, як правило, у переносному значенні, то до ран­нього Федьковича їх треба застосовувати тільки в пря­мому. Бо ж він справді співав свої вірші, щоб розвіяти невимовну rope-тугу краян-буковинців, яких у складі 41 стрілецького полку австрійський уряд кинув у гори далекої Італії...».

Широко використовуючи фольклорний матеріал — пісні, казки, героїчні перекази, легенди, — Федькович за­своював принципи поетичної майстерності, оволодівав прийомами типізації, утверджував у своїх творах народ­ні погляди й ідеали. «Народна поезія, — підкреслює М. Пазяк, — навіювала його творам неповторну просто­ту і красу вислову, витонченість і грацію мови».

Заслуговує на увагу фольклористична діяльність Федьковича. Письменник вважав святим обов'язком ко­жної людини, «що народність свою любить», збирати не­оціненні фольклорні скарби. За час своєї творчої діяль­ності поет записував найрізноманітніші пісні, які об'єд­нував у жанрово-тематичні збірки. Найціннішою серед них є рукописна збірка «Найкращі співанки руського народа на Буковині. Зібрав О. Федькович». Більшість фольклористичного доробку поета опублікована у книж­ці «Народні пісні Буковини в записах Юрія Федькови­ча» (К-, «Музична Україна», 1968). Видаючи книжку, упорядники її писали: «Збірка дає змогу по-справжньо­му оцінити широчінь поетових зацікавлень, дозволяє зблизька побачити прекрасну і щедру землю, яка зроди­ла й наснажила його великий талант». Учителеві доціль­но ознайомити учнів з цим виданням під час з'ясування джерел творчості Федьковича. Це матиме виховний вплив на учнів, заохотить і їх самих записувати народні пісні.

Слід підкреслити, що Федькович дуже багато зробив у справі популяризації української народної пісні. 1862 року він опублікував сім перекладів українських пісень німецькою мовою. В наступні роки він продовжував знайомити німецькомовних читачів з перлинами українського фольклору.

Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, вона повинна допомага­ти простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих. Його завітним бажан­ням було:

Аби наша піснь і слава

Повік гомоніла

І нас далі загрівала,

Як доси нас гріла!

Могутній вплив на розквіт музи Федьковича мала попередня українська література. Учні пригадують, що на західноукраїнських землях ще в 30-ті роки XIX ст. розгорнули діяльність члени «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Та реакція нама­галася придушити національно-культурне відродження. Посилювалось переслідування прогресивних діячів, були заборонені книжки народною мовою, навчання в школах велося тільки по-німецьки і по-польськи. Чорні хмари реакції оповили духовне життя західноукраїнських тру­дящих. Однак з Наддніпрянської України, з Росії уже пробивало темряву ночі проміння нової української лі­тератури, що так щедро засяяло у творчості Котлярев­ського, Квітки-Основ'яненка і особливо Шевченка та Марка Вовчка.

«...Якби не повіяло з України, — пише М. Нечиталюк, — якби не донеслись звідти нові звуки, не долетіло на крилах альманахів і книг народне слово українських письменників, надихане новими демократичними ідеями, не знати, доки ще тривав би після конфіскації «Русалки Дністрової» летаргічний сон західноукраїнської громад­ськості, і коли настав би день національного пробу­дження, і коли заграв би на своїй чарівній лірі Федь­кович».

Вперше з творами наддніпрянських письменників Федькович познайомився у 1859 році. Велике враження справили на нього твори Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, нема зіроньки, як наша Марковичка», — захоплено писав Федькович в листі до Д. Танячкевича. Одночасно поет критично поставився до писань П. Куліша: «...Я єго не можу читати... скоро зачну го чи­тати, то якось мені, гей бих під шрубами був, — усе мені на гадку набивається, що Куліш дуже учений, але не знає ще серце свого народу».

Звідси випливає, що Федькович важливими критерія­ми цінності художніх творів вважав їх демократизм, ідейність, народність. Саме тому буковинський співець поставився з таким пієтизмом до творчості Тараса Шев­ченка. Великий Кобзар став для нього духовним - поводи­рем, літературним учителем, що відкрив усьому світові красу українського поетичного слова. У нього вчився Федькович громадянської мужності, полум'яного патрі­отизму, тонкощів поетичної майстерності. Своє ставлен­ня до Шевченка та інших творців нової української лі­тератури Федькович висловив у листі до К. Горбаля: «Нема у вас там у якій книгарні Шевченкові діла купи­ти або хоть «Марусеньку»? Ей, тото ж би я рад та ще рад! Гину, братчику, за Українов...»

Твори Шевченка Федькович використовував для про­будження, соціальної і національної свідомості жовні­рів: «За мнов і наші капрали та й інші жовніри роєм: ...батечку наш, ану прочитайте нам дещо з «Кобзаря або про «Марусю». Я читаю, а они плачуть...»

В оповіданні «Кобзар і жовняри» Федькович показав, як на творах Шевченка жовніри вчилися грамоти, а по­тім зачитувалися ними, передавали із рук до рук: «А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати. Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного"

до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки...

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напа­м'ять».

На авторитет Шевченка покликався Федькович, коли викривав тодішню реакційну літературу: «Шевченко, батько наш Шевченко! уже се слово саме є таке чудо­творне, що нічо не треба, лиш горечі, аби літерацькі на­ші узурпати, що гей тоті рапаві жаби по Галичині сегодне крікають, туда позалізали, де їм бог судив бути: у бо­лото. Шевченко, соловію! хто сріберного твого голосочку раз чув, чи може той жабиного крікоту дожидати?»

Учитель підкреслить, що під впливом творів Шевчен­ка Федькович утверджувався на передових суспільно-політичних і естетичних позиціях, проймався вірою в до­цільність літературної діяльності, ставив у своїх творах важливі громадські проблеми, намагався робити ту саму справу на Буковині, яку здійснив Шевченко на Наддні­прянській Україні. Тому-то і назвали Федьковича заслу­жено буковинським Кобзарем.

Важливу роль в утвердженні Федьковича на позиці­ях реалізму, у звільненні від впливів німецької ідеаліс­тичної естетики відіграла передова російська література. Письменник був обізнаний з творами Пушкіна, Лермон­това, Гоголя, просив надсилати йому їх книжки. Своє­рідною переробкою балади Пушкіна «Черная шаль» є поезія Федьковича «Туркиня».

Літературний кругозір Юрія Федьковича був досить широкий. Письменник не раз згадував імена польських поетів Міцкевича і Словацького, чеського просвітителя Шафарика, захоплювався творчістю Шекспіра, Гете, Шіллера. До окремих своїх поезій Федькович використо­вував як епіграфи рядки з творів Гейне, Бюргера, Нейбауера, за мотивами поезії Гете «Міньйона» написав па­тріотичний вірш «Русь»; у ряді поезій Федьковича відчутні ремінісценції з творів Гейне, Шіллера, Платена, Рюккерта.

Федькович одним з перших в українській літературі перекладав німецьку класику («Лісовий цар» Гете, «По­лонинський стрілець» Шіллера, «Лорелея» Гейне, «Проклін співця» Уланда тощо). Особливо він цікавився творчістю геніального англійського драматурга Шекспіра, перекладав його п'єси («Гамлет», «Макбет»). Вели­кої популярності набула у свій час вільна переробка Федьковичем під назвою «Як козам роги виправляють» комедії Шекспіра «Приборкання непокірної».

Дбаючи про розвиток літератури для дітей, Федько­вич дав майстерні переклади та переробки казок братів Грімм («Пастушка гусей», «Тернова рожечка», «Хоро­брий кравчик») і Гауфа («Розповідь про малого Мука») тощо. «Перекладацька діяльність Федьковича була цін­ним внеском до скарбниці української літератури. Його переклади збагачували тематику, жанри, а головне — залучали широкі читацькі кола до ознайомлення із по­етичним надбанням інших народів».

Висновок

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

Приглушена у Львові творча іскра ще раз спалахнула у Путилові: поет підготував збірку «Дикі думи». Все частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської Укра­їни, мріяв надрукувати там твори. І слава про буковин­ського співця докотилася до берегів старого Дніпра-Славутича. 1876 року в Києві вийшли у світ «Повісті Осипа Федьковича».

Слово Ю. Федьковича ставало над­банням всього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з «найбільш люби­мими писателями» України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підто-чували здоров'я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили. В листі до М. Драгома-нова поет збуджено писав: «...Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися... Меч над шийов мені!!!»

На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1885 році він став редактором газе­ти «Буковина» і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки: «Ми мусимо раз і на­завжди покинути наш смішний і для нас пагубний cenaратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась «буковинська нація», і мусимо починати жити якоби одним духом і одним ті­лом з прочим руським народом».

Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші «До ліри», «Наші старі», «На Новий рік», «До наших румунізаторів», нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров'я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович пи­сав: «Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо нього ялину, рожі і барвінок, щоб ми­ло було спочити. В головах класти мені не хрест, а яли­ну! Хрестів у своєму житті я мав досить».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Літературна енциклопедія. – К., 1986.

Хрестоматія української літератори. – К., 2000.

Ящук І.С. Юрій Федькович: цікаві сторінки творчості. – Чернівці, 1994.

Ю.Федькович. Вибрані твори. – К., 1983.