Поет Віктор Забіла - Література українська - Скачать бесплатно
К
Доцент кафедри українознавства ЛАДУ
ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
СИРОТЕНКО(ВЕРБИЦЬКИЙ)
ПОЕТ ЄДИНОЇ ЛЮБОВІ І АВТОР ТИСЯЧІ ГОРІЛОК
Вcтуп
Ось вже майже тридцять років, як я у Львові. Але місто так і не стало рідним, та і місцева мова все ще ріже вухо. До цих пір сприймаю Львів, як місце заслання. До Львова я переїхав у 1974, поступивши в аспірантуру комерційної академії, тоді торговельно-економічного інституту. Оскільки я технолог від Бога, а товарознавець нікудишній, замість того, щоб проводити товарознавчі дослідження і давати товарознавчу оцінку спочатку маргаринів, а потім консервованих шинок, став розробляти нові види цих маргаринів і консервів, технології їх виготовлення. Якщо з маргаринами не знайшов розуміння у верхах ( мої маргарини типу нинішніх Фіннєї або Рами потрібно було робити на маслозаводах /з свіжовідсепарованого молочного перегону і композиції жирів робилися штучні вершки, оброблювані надалі за стандартними технологіями виробництва масла, що назвали фальсифікацією масла, тим паче, що колеги-товарознавці не змогли розробити методики визначення відмінностей мого ерзацу від натурального масла/),то мої консервовані шинки дозволили упроваджувати на експериментальному заводі ВНДІМПА( там робили консерви для космонавтів) та на Раменському мясопереробному підприємстві Кремлівської райспоживспілки. Ось за передачу на захід своїх технологічних розробок, по яких робили шинкові консерви для Політбюро ЦК КПРС, і заслали мене назад у Львів. Заслали молодшим науковим співробітником НДЛ продтоварів, без надії на підвищення і на захист давно написаної дисертації. Десять років тулився з сім'єю в студентському гуртожитку з регулярними відвідинами дільничного, який з’ясовував, чому немає прописки. Тільки в розпал перебудови перевели на кафедру, дозволили захистити дисертацію. Після величезної статті про мне Айлінки Мухиной у всесоюзному „Пошуку”, дозволили впроваджувати свої розробки не тільки в Україні, а і у всьому СРСР. Об’їздив-облетів тоді Союз від Калінінграду до Петропавловська-на-Камчатці і від Ташкенту до Норильська. Був запрошений головним спеціалістом до Павлоградської філії Дніпропетровського консорціуму „Синтез”. Керував створенням безвідходних сільгосппереробних комплексів у Криму та Марій-Ел, залишаючись при цьому ст.н.с.Львівського вузу. У 1992 року одержав останню в інституті державну квартиру, що дало змогу не триматись за місце в інституті. У зв’язку з передислокацією Павлоградської філії до Москви, організував агроконсорціум КАТЕТ при місцевому сільгоспінституті. Ставив безвідходні та маловідходні сільгосппереробні цехи по колгоспах Галичини та Волині. Коли в 1996 колгоспи ліквідовували, консорціум збанкрутів і довелося створювати власний неприбутковий аграрно-інжиніринговий центр, обслуговуючий фермерів і нові агроформування. Роботи виконував в штаті Замовників. За пів року перед тим, як виповнилося 60, повернувся в сільгоспінститут і у встановлений термін вийшов на пенсію. На жаль, шахраї з Пенсійного фонду два роки заявляли, що не маю права на наукову пенсію, а коли довів фальсифікацію ними документів, заявили, що моя наукова пенсія менше за трудову у 145 гр.І нічого не доведеш, після численних перевірок їхніми службовцями інституту і мого „КАТЕТу” зникла половина платіжек.Остались цілими тільки документи за час заслання з мізерною зарплатою. Куди не звертавсяся- від ВРУ до Генпрокуратури, відповідали ті ж шахраї, на яких жалівся. Нема у мене більше майбутнього в Україні. Залишилося тільки минуле. Ось і надам Вам дещицю з того минулого.
Дитинство моє проходило в обов'язкових щовечірніх розповідях бабусі-мами Євгенії Львівни Кулішової-Вербицької та її невісток, сестер Вербицького, про Предків, про їх найближчих друзів, про друзів Шевченка. Різними були ці предки і їх друзі в розповідях моїх бабусь, останніх представниць колись могутніх Родів Белозерськіх - Вербицьких-Антіохів – Голіциних - Дорошенок – Кулішів – Марковичів – Рашевських. На жаль, я навіть не маю права вважатися членом їх Роду - Рід передається по батькові! Мій батько - доктор історичних наук Василь Трофимович Сиротенко (вчений медієвіст зі світовим ім'ям, той самий майор червоної Армії, який врятував колись св. Карела Войтиллу від заслання до Сибіру), далі свого діда Опанаса, підрядчика-архітектора, що помер на 108 році життя після падіння з даху чергової церкви, що будував, нікого не знає. Та і про свого діда Опанаса знає тільки те, що за своє довге життя той поставив більше сотні дерев'яних церков по всій Україні, а коли загинув, то касир і бухгалтер втекли, вкравши всі гроші, залишивши його сім'ю без копійки. Отже я і справді Сирота-Сиротенко без Роду і племені…
Звичайно, я напишу і про батька, але не він мене ростив, не він мене виховував. Отже в першу чергу віддаю борг моїй бабусі – Євгенії Львівні Вербицькій-Кулішевій, що замінила мені і матір, і батька. І таким же самотнім бабусям – Марії Вербицькій-Раковій і Вірі Вербицькій-Вороній. Мого діда, колишнього білогвардійського офіцера, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха, розстріляли разом із заручниками, у 1922 після вбивства студентом-євреєм якогось великого жида з ВЧК. Чоловіка бабусі Віри, першого перекладача «Інтернаціоналу» Миколи Вороного і її сина поета Марка Вороного розстріляли в прокляті тридцяті. Бабуся Марія Вербицька на Колимі вийшла за такого ж зека, відомого художника Ракова. Там вона народила йому 5 дітей. Але з Колими до Чернігова вернулася вона без нього…
Всі вони в молодості здобули прекрасну освіту – після гімназії вчилися на Бестужевських курсах. Бабуся, наприклад, була улюбленкою в знаменитого Михайла Івановича Туган-Барановського, що викладав там.(Потім він був першим Міністром промисловості і торгівлі України) Але все прекрасне у них скінчилось разом з молодістю, яку обірвав жовтневий переворот...
У роки мого дитинства бабуся Віра працювала десь секретарем-друкаркою. Ночами, щоб заробити на численних племінників, передруковувала на машинці розповіді місцевим літераторам. Розповідала їм, як до неї залицялися Винниченко і Маяковській, як її ревнувала сама Ганна Ахматова...
Бабуся Марія, наймолодша з Вербицьких, сиділа з дітьми. У ті часи допомога на 5 дітей були на порядок вище нинішньої, та все ж жили небагато...
Моя бабуся знімала кімнату в своїй зовиці у великому будинку на Лісковиці, який збудував колись Пантелеймон Куліш для свого племінника-пасинка. Як і заведено на Україні, відносини у нас з найближчими родичами - Кулішами були натягнутими. Вечори проводили ми у Вербицьких. Збиралися ми всі за величезним ще прадідівським столом в центрі, якого стояв пузатий мідний самовар з медалями, пили чай з блюдця у прикуску-приглядку блакитним колотим цукром. До цих пір згадую ці іскристі блакитні конуси цукру, від яких бабусі спеціальними щипцями відколювали шматочки. Пам'ятаю п’янкий аромат цього, напоєного травами чаю. Пам'ятаю нескінченні розповіді бабусь про предків і їх друзів. Це смішно, своїх колег по службі 90-х років, своїх викладачів і товаришів по навчанню в інституті та аспірантурі – забув, а той величезний стіл з пузатим самоваром, ті блакитні конуси цукру, ті розповіді-сповіді - пам'ятаю, неначе це було вчора…
У кожній з бабусь був свій улюблений герой з тих Родів. Бабуся Віра була без розуму від Якова де Бальмена. Красеня, в якого були закохані всі дівчата вищого світу, але на коханій він так і не зміг одружується. Всіх інтригувала таємниця, через яку його хресна мати Волховська (до речі, це саме і є «Старенька мати», улюбленка Тараса Шевченко, яку він згадував в посиланні), під загрозою прокляття відмовила йому в одруженні на Сонечці Вишнєвській. Моя бабуся не любила де Бальменів, пам'ятаючи, що це Маня де Бальмен була першою, з кого почалися зради жінці Пантелеймона Куліша. Її улюбленцем був байкар Леонід Глібов, у якого в ранньому дитинстві вона сиділа на колінах, слухаючи казки «дідуся Кенаря» . А ось в тітки Муси улюбленчиком був співак єдиної любові і автор тисячі горілок – Віктор Забіла. Вона навіть у бабусі переписала рецепти його цілющих настоянок і горілок. Лікувалася сама, і лікувала дітей тими настоянками. Бабусі ті рецепти перейшли разом з трьома свитами рукописів Забіли від її бабусі, Мами-Саші Білозерської(для всіх - Ганни Барвінок).
Ось про цього Віктора Забілу, що більше за всіх вплинув на мою долю, і розповім Вам. Це дякуючи його об'ємному свитку з рецептурами горілок і настоянок я, після того, як довелося розпрощатися з надією і на золоту медаль, а і на вступ до університету (написав на випускному іспиті з української ,в творі на вільну тему, про роман Шевченка з Ганною Закревською і про їх дочку Софію, за що одержав кіл), я без проблем поступив до всесоюзного Київського технологічного інституту харчової промисловості( там український не входив в програму). Конкурс в ті часи був 7 чоловік на місце. Я набрав прохідні 23 бали, а бабуся, для надійності, показала зав. кафедрою бродильних виробництв проф. Мальцеву ті заповітні свитки рецептур, обіцяючи віддати їх мені на 3 курсі. Конкурс я пройшов. Та і як було не пройти, адже в тих свитах були рецептури майже 1000 горілок, бальзамів, медів, квасів, настоянок і наливок. Наша ж промисловість в ті часи мала не більш пари сотень рецептур…
Розділ 1
Так хто ж був цей, за словами Івана Франка, «Первоцвіт української поезії», побратим самого Тараса Шевченка, автор майже всіх горілок Російської імперії( І Петров, і Смирнов, і Шустов користувалися його записами)?
Як не дивно, у вчорашнього кріпосного Тараса Шевченка, побратимами були аристократи, та ще і іноземного коріння. Як Вася Штенберг, як Яків де Бальмен…
Віктору Забілі також приписували, що рід його веде початок від італійського архітектора, виписаного Іваном Грізним для будівництва кремлівських мурів. На Чернігівщині і Полтавщині, дійсно, в дворянських книгах числиться численне потомство Роду Зебелло. Але предком Віктора Забіли був управитель королівських володінь на борзенщині Петро Михайлович Забіла, що перейшов в 1648 році до Хмельницького. Помер він в чині генерального обозного (вищий чин після гетьманського) в 1689 році, маючи 109 років від роду. Всі його нащадки були сотниками, полковниками, а після ліквідації козаччини, суддями і урядовцями. Все, окрім батька Віктора, відрізнялися завидним довголіттям. Батько Віктора - Микола Карпович, борзнянський мировий суддя, одружувався на онучці самого гетьмана Полуботько - Надії Рибі, що принесла йому в придане сотню кріпосних і 400 десятини землі (десятина= 1.о25 га). Він і сам не був бідним. Було в нього до тисячі десятини землі, тільки зайнята вона була переважно листяним лісом. В'язи, липи, клени ховали дикі груші, яблуні . Серед хащів кущів глоду попадалися вишневі і сливові дерева, на узліссях червоніла горобина і калина. Було у його лісі декілька пасік. Пасікою в ті часи називалася розчищена від дерев поляна на якій стояло декілька колод-вуликів( про рамочні вулики тоді ще не чули і вуликами служили видовбані колоди або колоди із стовбура дерева вирізані з дуплом. Такі пасіки в нього були на узліссях, по сусідству з лугами і гречишними полями. У липняках вулики в нього стояли прямо на деревах.
Завжди в нього в прохолодному омшанику стояли бочонки з ароматним луговим, гречаним, польовим, малиновим, буркуновим, липовим і другими медами...
У ті часи дворяни мали монополію на винокуріння. Була винокурня і у Миколи Карповича. Правда, його дворянська винокурня – це не завод, а всього на всього, сарай з п'ятивідерним мідним перегінним кубом та двадцятивідерним залізним казаном для варки затору. Зате від батьків йому дісталися рецептури горілок і медів, що перейшли в спадок від самих Розумовських, а жінка успадкувала щось з них від Полуботок. Микола Карпович любив і сам винаходити і виготовляти усілякі настоянки і горілки. Весь вільний від суддівських справ час проводив на винокурні. Вільного часу в нього був удосталь, адже мирові судді переважно займалися сімейними суперечками та поділом спадку. Кримінальні справи були поза їх компетенцією. Отже міг філософствувати і винаходити горілки. Горілки в ті часи робили в кожній поміщицькій садибі, а ось медоваріння було справою вибраних. Це горілку можна було гнати з дешевої сировини. Для медів потрібен був мед, і хороші кислі ягоди. Хай в нього були тільки дички, але вони якраз були потрібної терпкості і кислоти! Перед бродінням сік з медом сильно уварювали. Вихід продукції був дуже низьким. Процес бродіння і доброжування дуже тривалим. Отже це було дуже дороге задоволення. Зате правильно зварений і правильно витриманий мед був невимовно приємний на смак і веселив навіть переконаного песиміста. Саме тому поміщики-медовари вважалися елітою суспільства, обиралися предводителями дворянства і мировими суддями. Але не тільки звеселяючими медами був знаменитий Микола Карпович. Він створив і відродив знов по рецептам предків, незліченну кількість горілок, які гріли тіло, веселили душу...
Народила дружина йому трьох синів. А коли вона була вагітна дочкою, на Різдво 1809 року, Микола Карпович так надегустувався нововинайденої дуже смачної і підступної «дуриголововки», що в заметіль не дійшов 100 метрів до будинку. Так і замерзнув в різдвяну ніч, занесений завірюхою з ббарильцем тої клятої «дуриголововки» під боком…
Молода вдова, що народила через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими дітьми на руках. Жінці, звиклій до того, що спочатку всім командували батьки, а потім господарював чоловік, довелося самій вести господарство. Не змогла справитися. Довірилася управляючим. Що не розікрали ті управляючі, розграбували в 1812 наполеонівські війська. Нема за що було навіть навчати дітей в гімназії. Благо, вона сама була грамотною і змогла всіх їх навчити грамоті. Але в ті часи обов'язком дворянина було служити. А для того, щоб мати право служити, треба було закінчити гімназію. Коли Віктору виповнилася 12 років, вся рідня збунтувалася і примусила таки Надію віддати сина в Московську чотирикласну губернську гімназію. Чому в Московську, адже поряд в Ніжині була одна з кращих в імперії гімназій, рівноцінна університету? Та тому, що її директор Кукольник вважав сина вдови, що розорилася, негідним його закладу. Лише після смерті Кукольника Надія змогла перевести сина до Ніжина. У 1822 році став він учнем 3 класу першого періоду (всього в гімназії було 3 періоди по 3 роки навчання і випускники її одержували атестат, рівноцінний університетському диплому.)
Не дуже то гостинно зустріли гімназисти напівзлиденного Забілу. У класі верховенствували син Кукольника Нестор, Петя Мартос, Платон Закревський, брати Лукашевичі. Вони могли собі дозволити все, навіть замкнути наглядача в туалеті або виштовхати його вечором втришия із спальні пансіонату при перевірці. У ті часи їм, дітям багатіїв все сходило з рук. (З часом, вже при Миколі 1, вони всі загримлять по справі „ Про змову в Ніжинській гімназії» ). Віктора ж карали за будь-яку витівку…
Посадили його за парту поряд з таким же бідняком-ізгоєм Миколою Гоголем. На жаль, Гоголь не відрізнявся комунікабельністю. Не друзями вони стали, а суперниками. Обидва писали вірші, при цьому Вікторови вірші були і більш пісенними і зрозумілішими. Гоголь не міг пробачити, що хтось пише краще за нього. Переписав він Вікторови верши в збірку-альманах, назвав його «Гноївковий Парнас» і пустив по руках…
До речі, не будь цього альманаху, можливо б і не було великого письменника Гоголя, адже саме після цього альманаху Николаша серйозно захопився редагуванням журналів, а оскільки він фактично був і єдиним їх автором, то мимоволі захопився і прозою…
Нічим добрим ні Гоголь, ні Забила не могли пригадати ту гімназію. Не прийняв їх колектив ровесників. Наступило літо 1825 року. Загадково помер Імператор Олександр 1. Держава опинилася в невизначеності лихоліття. Великий князь Костянтин, якого готували в імператори, навідріз відмовився сісти на престол. Великий князь Микола, просто не готовий був до цього, оскільки старший брат не включав його навіть в, встановлений по народженню, список членів Державної Ради…
У цій обстановці невпевненості і розброду Віктор записався унтер-офіцером в Київський драгунський полк. І красива форма вабила, і захотілося відчути себе захисником Вітчизни. Через два місяці йому привласнюють юнкера, а через два роки - корнета. Потім була участь в придушення варшавського повстання. Він не одержав, як його однокашник Петя Маркос, ордени, але те, що одержав звання поручика і став улюбленцем самого головнокомандуючого Паскевича, говорить про те, що боягуза не святкував…
У 1832 його полк перевели до Москви. Ось тут і випала можливість Віктору поквитатися з Гоголем. Вигравши солідний куш в карти, Віктор не пропив його, а пустив гроші на анонімне видання книжечки з двох розповідей - «Розповіді прадіда. Картини вдач, звичаїв домашнього побуту Малоросів. Книга перша»(Ви, до речі, і зараз можете почитати її у залі старожитностей Львівської бібліотеки ім. Стефаника). Включала книга дві повісті: «Іван Підкова» і «Сімейство Кулябки». Своїм стилем, мовою, гумором – повісті настільки нагадували Гоголівські « Вечори на хуторі поблизу Деканьки», що матуся останнього не утрималася, щоб не привітати сина з виходом чергової його книги. На це 21.08.1833 оскаженілий Гоголь пише матері: «Зробіть мне милість, не приписуйте мені всякі дурниці. Я вперше чую, і те од Вас, що існує книга під назвою « Кулябка » Вірте, якби я що-небудь випустив своє, то, вірно, би прислав вам!»
На Різдво Віктор одержав відпустку.. Перед відпусткою подав прохання в цензурний комітет на видання ще однієї книжки розповідей - «Чари».У відпустка відпросився додому…
По дороге додому он заїхав на сусідній хутір Матронівку до далеких родичів Білозерських. Першої, кого він зустрів на хуторі, була їх старша дочка Люба. 25-річний Віктор закохався в неї з першого ж погляду. Та і як було не закохатися в таку – високі, пишні , хвилюючі українські груди над тонкою талією притягали притиснутися, волошкові очі заглядали прямо в душу...
На жаль, закоханий навіть ті очі не роздивився. От як описує в своїй пісні:
“Послухайте мою пісню, я вам заспіваю
Про гарную дівчиноньку, яку я кохаю
Русявая,круглолиця,очиці черненькі,
Моторная, як на чудо, роточок маленький
Як квіточка хорошая, як тополя статна,
І як лебідь білесенький вся собою знатна...
Губоньки- як те намисто, що добрим зоветсься,
Сонечко неначе зійде, коли засміється.
А як пісні заспіває – солов”я не треба –
Слухаєш, тобі здається, неначе хто з неба...”
17 літня красуня і сама закохалася у молодого поручика. Всю відпустку вони провели разом. Не могли на них нарадуватися матері, а Любин батько дав згоду на весілля, призначив його на 7 листопаду 1834 року...Як на крилах помчав Віктор до себе в частину і тут же написав рапорт про вихід у відставку. У 1834 він одержав відставку у чині майора, одночасно прийшов дозвіл і на випуск книги “ Чари”...
Повний радісних надій їхав він додому. На жаль, доля зіграла з ним злий жарт. Поряд з Матронівкою купив маєток багатий вдівець, відставний поручик Іван Федорович Боголюбцев. Хоч роду він був і не знатного і саме те дворянство одержав тільки завдяки 23 річній службі прапорщиком в Мітавському драгунському полку, але при придушенні польського повстання до його рук прилипла солідна трофейна сума і зразу ж після закінчення кампанії він вийшов у відставку багатієм. Було йому тоді більше сорока . Йому запала в серці Люба. Звичайно, скрутно було конкурувати з молодим і родовитим Віктором, тому завоювання Люби він почав дружбою з її батьком, своїм ровесником. Незабаром Микола Білозерський став бачити в ньому втілення всіх своїх ідеалів, а у Вікторі гуляку-картяря. Віктор, дійсно, любив погусарити – випити чарку, спустити все, що має, в карти. Як і всі його ровесники – офіцери. І ось, взнавши про черговий його програш в карти, старий Білозерський оголосив, що розриває заручини і видає Любу за Івана Боголюбцева.
Люба і її мати спочатку стали на диби. Але не ті часи були. У сім'ї жили звичаями «Домострою». Долю дочки вирішував батько - як скаже, так і буде!
Приїжджає Віктор на хутір, а Люба до нього навіть не виходить. Зустрічає його в дверях Микола Дмитрович і говорить, що нічого йому більше сюди ходити - Люба виходить заміж не за нього, картяря і п'яницю, а за гідну й поважну людину – Івана Боголюбцева!
Довго кружляв Віктор біля хутора, та так і не зміг побачити кохану. Нарешті, вже взимку перестрів їх з матір'ю, коли вони їхали до Ніжина за крамом. Мати веліла кучеру не зупинятися, а навіжений Віктор кинувся прямо під копита коней. Сани перекинулися і жінки посипалися на нього.  Докори, сльози, звинувачення і, нарешті, обіцянки матері, що вона трупом ляже, але не віддасть Любу за нелюбого. На жаль, все це були тільки обіцянки…Через місяць Люба стала дружиною Боголюбцева, матір'ю його сімейства (Цю історію, до речі, чудово намалював Яків де Бальмен в альбомі «З життя мочемордів»)
Віктор з горя захворів. Коли весною вийшов на вулицю, ніхто вже не міг взнати у ньому минулого красеня. Обличчя зрила віспа, вилізле волосся прикривала тюбетейка, офіцерського мундира замінив бухарський халат, погляд згас. Весь час він став проводити на своїй винокурні, винаходячи і дегустуючи все нові і нові види горілок і настоянок, шукаючи чарівну настоянку від любові. Тільки не думайте, що ті його горілки були схожі на нинішній самогон-первак. По-перше, спочатку кожен первак він гнав окремо з фруктів, ягід, запареної пшениці, жита чи ячменю. По- друге, цей первак був тільки напівфабрикатом. Він ще багато разів переганявся, поки кінцевий погон повністю не позбавлявся сивушних масел (ефірні масла і альдегіди відділялися з головного погону і фракціонувалися окремо). А для забезпечення цілющого ефекту він ці напої ще і настоював на травах. Кожну траву збирав його кріпак дід-травник у певний час, висушував за своєю технологією. Віктор настоював кожну з трав при певній температурі і певний термін. Деякі з цих настоянок він переганяв знов і одержував прозору, ароматну лікувальну горілку-єрофеіч.(опис настоянок і медів я дам після нарису). Все шукав рецептуру настоянки, яка дозволила б йому забути Любу. Шукав все життя. Так і не знайшов…
Дегустуючи свої чудові напої, складав дивно-прозорі мелодійні вірші. Це тоді саме були написані ним рядки пісні:
«Гуде витер вельми в полі, реве – ліс ламає
козаченько молоденький долю проклинає”...
Заглядали до нього у винокурню друзі, знайомі, сусіди, проїжджі. Нікому не відмовляв в чарці.
Випивали, слухали його пісні, записували вірші і рецепти...
Незабаром слава про Вікторові настоянки і пісні рознеслася по всьому лівобережжю. Його сталі запрошувати Галагани, Тарновські, Лизогуби – перші багачі, меценати-українофіли. Віктор вважав, що тільки прозу можна писати по-російськи, а співати потрібно мовою свого серця, мовою предків. До речі, цей свій принцип він втілив і молодшому побратиму – Тарасу Шевченку, який також прозаїчні твори писав тільки по-російськи, хоча вірші вважав за краще писати на українській мові (до речі, вірші для своєї першої коханої - Ядзі Гусаківської , Тарас писав польською, по проханню княжни Репніної- російською, а Елькан навіть згадував про його французкі вірші)...
А побратимами вони стали завдяки першому Тарасовому побратиму Василю Штенбергу, з яким Віктор Забіла познайомився і побратався в 1839 році у Тарновського. Тарновський любив запрошувати на свої обіди знаменитостей. Приїхав до нього тоді з Москви великий російський композитор Михайло Глинка, який якраз працював над оперою „Руслан і Людмила”. На зустріч із столичною знаменитістю Тарновський запросив і місцевих знаменитостей. Але не думайте, що ними для нього, багача, були знатні сусіди типа Репніних або Капністів. Він запросив поета Віктора Забілу і сліпого кобзаря Остапа Вересая. Коли кобзар співав Забіліни „Не щебечи соловейко” і “Гуде вітер вельми в полі”, всі присутні плакали…
Ці пісні настільки запали в душу великому Глинці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли…
Закінчилося його відрядження на Україну, повернувся до Петербургу з новими піснями. І ось в Росія, Росія «мракобіса» Миколи 1 і «шовініста» Бєлінського, на будь-якій вечірці, в будь якому товаристві співала українські не «щебечи соловейку” і “Гуде витер вельми в полі”...
Ім'я бідного українського поета прогриміло на всю російську імперію.
У 1839/40 г на студіях в Качанівці був Вася Штенберг.
Гість познайомився тут із Забілою і у всі візити останнього в Качанівку, вони були нерозлучними. Повернувшись до Петербургу, своє захоплення Забілою Василь передав і Шевченку, який заочно закохався в чародія-пісенника. Навіть стилістика його тодішніх віршів стала подібною Забілиним .От розберіть, де Шевченко, а де Забіла –
«Витре буйний, витре буйний!
Ти з морем говориш...”
“Повіяли вітри буйні
Понад синім морем...” або:
“Плаче козак молоденький
Долю проклинає...”
“Шука козак свою долю
А долі немає...”
Як бачите, не тільки великі Котляревській і Міцкевич зробили Тараса Шевченка Великим Кобзарем, але і забутий нині „хуторський поет” Віктор Забіла...
Коли їм довелося зустрітися вперше, невідомо. По наших сімейних переказах, Тарас, восени 1841, одержавши перший гонорар за вірші, опубліковані в “Ластівці”, а головне, за свій перший “Кобзар”, драпонув з Яковом де Бальменом на Черне море, і познайомився із Забілою проїжджаючи через Борзну. На жаль, ніде я не зміг знайти підтвердження цьому. Хіба тільки рапорт наглядача Академії, генерала Сапожкова від 15 травня 1842 року про семимісячне „отстутствіє без поважних причин” Тараса в Академії...
В усякому разі мемуари Репніної, Тарновського-молодшого та інших сучасників так описують їх зустріч під час Пленера, який Тарас здійснив у 1843 році. -
Зупинившись у Тарновського, Тарас насамперед попросив послати гінця за Віктором Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Та і зовні вони були як старший і молодший брат. Обидва приземисті, мужикуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграваючи собі на кобзі або гітарі, що додавало їм пісенність. Віктор узяв у Тараса його гумористичний підхід до життя. Замість сліз, в його піснях з'явився сміх .
Ось його “ У Фугу”:
“ Вечеріє, смеркається, дедалі темніє,
Зривається хуртовина – вітер вельми віє...
Віє просто мені в пику уже через міру...
“Поганяй” я обізвався до свого маштміру.
Був я трошечки пьяненький, мав на серці горе,
Тоді, справді, мені було по коліна море...
Підстирила мене стира покохать дівчину
Не на радість, не на втіху, на лиху годину,
Бо бідному, ще й без долі, кохать не годиться
Йому дулю під ніс сунуть, як схоче жениться!
Хай буде пречесніший, нехай прехороший-
Скажуть:”П’яниця, нероба, той не має грошей!”...
Треба сказати, що з дитинства Віктор ніколи не був лідером, тому першим в їх дуеті завжди був Тарас. Єдине, в чому Тарас беззаперечно поступався йому лідерством, було виготовлення настоянок, хоча і сам Тарас непогано знався в цьому. В усякому разі, серед Вікторових рецептів було декілька, на яких було написано « Тараса». Але тут із Забілою не зміг би порівнятися і творець російської горілки Дмитро Менделєєв. Я і зараз лікуюся від всіх хвороб його настоянками. Знаменитий «Ерофєїч» придумав не денщик імператора Олександра 111, а Віктор Забила удосконалив Розумовський рецепт. Завіз же рецептуру до двору імператора дядько мого прадіда – Чернігівський губернатор Сергій Голіцин, прихильник Забілиних віршів і настоянок. У Віктора для кожної настоянки був свій первак подвійної-потрійної перегонки.( Взагалі-то в ті часи саме двічі-трічі перегнана міцна горілка і звалася „Єрофеїчем”.)Для одних- хлібний, для других ягідний або яблучний. «Кохановка»(любовний напій) робилася з горілки, вигнаної з диких груш. Перед другою перегонкою вона настоювалась на любистку і насінні пастернаку і петрушки, до яких для поліпшення аромату додавалася паличка кориці і гарбузовий мед, а перед третьою перегонкою подвійний первак настоювався на гілочках чорної смородини і м'яти кучерявої…
За ці настоянки місцеві «мочеморди» зробили Забілу головним виночерпієм, а їх «військовий осаул Яків Дибайло»( Яків де Бальмен) зобразив його мало не на кожній третій своїй картині про побут « мочемордів». (див.малюнок - Забіла перший зліва)
Був він улюбленим гостем у Закревських. І в тому 1843 році, коли Тарас познайомився на балу у Волховської з Ганною Закревською, в гості до Закревських разом з чародієм Гребінкою повіз його саме Віктор Забіла. Там він забезпечував їм вільне спілкування, відволікаючи злюку Платона Закревського своїми знаменитими настоянками під закуску гри в карти, до чого відставний полковник був великий любитель. Тарасу було не до віршів, а балагур Гребінка, закохавшись у Сонечку Раттенберг , написав свої знамениті «Очі чорні», хіт і сьогоднішнього дня…
Виїхав Тарас до Петербургу, захопивши дюжину барилець, полубарилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя. У вересні-жовтні 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, що супроводжувала чоловіка при його черговій поїздці до Петербургу по тяжбах з сусідами. Тарас заради неї навіть змінив квартиру. Пригощалися дарованою Віктором «кохановкою». А через 9 місяців, в липні 1845 року, Ганна народила донечку Софію. Хресними були Віктор Закревській і його сестра. Платон не хотів і бачити дитину. Але і Тарасу не дали навіть на неї поглянути. Саме цим пояснюється його депресія і послідуюча хвороба , що трохи не привела до смерті (в усякому разі «Заповіт» він тоді написав). На ноги його поставив побратим Забіла. Примчався з своїми цілющими настоянками. Став співати про своє нещасне кохання. Утішав, що в нього, Тараса, хоч дочка є, а в нього, Віктора -никого і нічого. Розповів Тарасу про долю небагатого поміщика, сусіда Закревських. Той закохався в дочку сусідського поміщика. Одружувався на ній. Щасливо прожили 25 років, мали вже дорослих дітей, коли виявилося, що вона в юності таємно повінчалася із заїжджим гусаром. Через 25 років цей «чоловік» з'явився і пред’явив свої права. Сусіда Закревських чекала каторга і ганьба, а дітей ганьба і кріпацтво...
Утішив Віктор Тарасову душу, зрозумів той, що це Любов до нього і донечки примусила Ганну Закревську ховати від нього його дитину. Зникла з серця образа, пішла і хвороба. Поїхав свататися до закоханої в нього, дочки його колишнього господаря-священика, Феодосії Кошиць…
Розійшлися шляхи Віктора і Тараса в 1847 році, коли схопили Кирило-Мефодіївських братчиків і Тараса. Ні, Віктор не божеволів, як Костомаров, не наговорював на себе і всіх, як Андрузький, не падав непритомним, як Вася Білозерський. Він тільки спалив все листування з Тарасом і ні рядка не написав тому в заслання. Віктора влада не чіпала. Привезли, правда, жандарми його до знаменитого Леонтія Дубельта. На грізне питання того, - „Які підтримував відносини з бунтівником Шевченком?”- дивлячись на шефа жандармів правдивими дитячими очима, Віктор залементував: «Так, я підтримував відносини з Шевченком. Був в мене ось таке ж, як це, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив в нього. На наступний вечір він прийшов з тим барильцем до мне. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші відносини, поки бдарильце не спустіло. Бачите, в мене таке ж барильце з таким же вишняком. Давайте почаркуємся, і у нас будуть такі ж відносини!» Дубельт, грізний Дубельт, що довів до безумства Костомарова і до непритомності Білозерського, розсміявся і спробував запропоновану чарку. Йому сподобалися і ця настоянка і цей нехитрий селюк-поет, що явно не годиться в революціонери. Хабарів він ніколи ні від кого не брав, а ось у Забіли те барильце забрав і заплатив за щомісячну поставку таких же звеселяючих настоянок. Ось те чаркування з Дубельтом не змогли пробачити Забілі ні Тарас Шевченко, ні Пантелеймон Куліш. Хоча обидва описали Віктора в своїх знаменитих повістях. Тарас Шевченко в повісті «Капітанша», а Куліш – в повісті «Майор»…
Після засудження Тараса, Віктор, на материнські гроші, викупив Борзенську поштову станцію. Вірші він закинув. До служби теж відносився як-небудь. Займався тільки горілками. У 1851 році повернувся з заслання Опанас Маркович, що вважав поета Забілу своїм батьком-наставником. Заїхав до Віктора, а замість Наставника побачив п'яничку, що повністю відповідає Забіліному ж віршу «При подарунку матері дзвіночка”:
“Задзвени мені дзвиночок, розкажи, як там синочок?
Може вин того не знає, мати як за ним скучає?
Задзвени мені дзвіночок! Неслухняний мій синочок
Мене стару забуває і часто запиває...”
Написав про Забілу і його недруг – Пантелеймон Куліш:
„ Може хто і здивується, але я скажу, що і у нас би був другий Гоголь, до того ж Гоголь, пишучий по-українськи, якщо б в нього була така доля, як у Гоголя, і такі приятелі, як в того. Треба додати до цього, що і худобу свою спустила ця прекрасна людина не на одних картах та гулянках по старосвітських звичаях гостинності. Він був дуже милосердний до убогих і без жодної міри великодушний до всіх друзів. Багато всякого Добра було в цій нещасливій людині, і все те зжерло ледаче панське життя, те саме життя, яке так гірко малював Гоголь, а намалювавши мовив «Нудно на цьому світі, панове!»
Чому я назвав свого прапрадіда недругом Забіли, перед яким преклонялася вся наша сім'я? Річ у тому, що Віктор устругнув бонвівану Пантелеймону Кулішу такий жарт, над яким сміялася вся імперія. Куліш тоді бігав за дружиною Опанаса Марковича - Марією. У тої була та ж хвороба, що і у Катерини Великої. Мало їй було одного чоловіка. Пантелеймон хвалився, що грішить з Марковичкою. З подяки за любов навіть великого українського письменника Марка Вовчка з неї зробив, (переписаними чоловіковими «Оповіданнямі з українського життя»). Страждала дружина Пантелеймона, Олександра Білозерська, молодша сестра вічного Вікторового кохання, Люби Білозерської. Мучився і Маріїн чоловік, шанований Віктором Забілою, Опанас Маркович. Ось, коли Пантелеймон гостив у нього, напоїв його Віктор однією з своїх настоянок. Через тиждень Куліш став імпотентом. З тріском виперла його з свого ліжка Марковичка і покотила з Тургенєвим за кордон. У Куліша почалася
|
