Правда про Марко Вовчок - Література українська - Скачать бесплатно
українців, 10 німців і 1 єврей. І при такій абсолютній більшості поляків, гімназія була російською і не тільки викладання, але і спілкування між гімназистами повинне було вестися виключно на російській мові. У «Описі Немирова» Т.М.Прістюк константує: «Чиновникиі гімназії, як представники російського начала, перебувають в постійній моральній боротьбі з батьками учнів – поляками. Через це становище гімназичних вчителів було тут незавидне: вони не користуються тим довір’ям і тією повагою, на які за своїм становищем мали б сподіватися.»
Поляки традиційно не любили російських «окупантів». Поруйнувати цю стіну ненависті вдалося саме Опанасу Васильовичу. Інспектор гімназії Олександер Дельсаль щотижня влаштовував у себе платні любительські концерти, виручка від яких йшла на справу відродження Речі Посполитої. Стали ходити на ці концерти і Марковичі. Опанас Васильович не довго залишався простим слухачем. Скоро він і сам став виступати разом з самодіяльними артистами. Він мав чудові голос і слух, дуже добре відчував музику. Ніхто не міг порівнятися з ним в знанні народних пісень, і не тільки російських і українських, але і польських, зібраних ним за часи «ходіння в народ» членів Кирило-Мефодіївського братства. Він знав майже всі пісні на слова Міцкевича, знав мазурку Домбровського, заборонений гімн Польщі. Коли він виходив на сцену з гітарою в руках і м'яким баритоном починав співати пісні Міцкевича, завершуючи виступ мазуркою Домбровського, всі присутні аплодували із сльозами на очах. За короткий час Маркович став улюбленцем не тільки гімназистів, але і їх батьків, що перестали бачити в ньому «російського окупанта». Друзі чернігівці навіть стали ревнувати його до гуртка Дельсаля, побоювалися, що він взагалі відійде від корпорації. Щоб утримати його, вирішили влаштувати щось таке, що перевершить Дельсаля. Вирішили поставити в гімназії п’єсу «Наталка Полтавка» Режиссером був Ілля Дорошенко, автором либретто – Опанас Маркович , музичну партитуру написав капельмейстер графа Потоцького Йоган Лагнер. Постановка мала шалений успіх. Згодом, Маркович з Дорошенком повторять її в Чернігові, в присутності молодого Миколи Лисенко. Може не будь цієї постановки, не було б і опери Лисенко „Наталка Полтавка”....
Дім Марковичів завжди був повний гостей. Син Богдан згадує: „Опанас Васильович постійно влаштовував вечори з співами та музикою, які згодом розрослися в концерти та аматорські вистави.” Спочатку, без запрошених гостей, адже не можна вважати гостями четверо польських гімназистів, що знімають житло в цьому ж будинку Оппермана. На цих вечорах співали українські народні пісні, читали українські вірші забороненого Шевченка і незаборонених Віктора Забіли і Євгенія Гребінки, читали вголос українські повісті і оповідання з нових випусків журналів і газет. Але дуже мало тоді видавалося українською мовою, тому просто вимагали щоб кожний з присутніх розказував що-небудь цікаве на українській мові. Опанас спочатку розказував про цікаві випадки з свого життя, а потім, непомітно навіть для самого себе, перейшов до переказів історій, зібраних ним при «ходіннях в народ». Взагалі-то він не просто переказував, а обробляв-переробляв ці нехитрі історії. Візьмемо, наприклад повість « Викуп». У народному варіанті батько згоден видати дочку тільки за вільного, а вона, на своє горе, закохалась у кріпака. Хлопець їде до Києва, заробити 300 рублів, за які пан згоден дати йому волю. Але поки заробив ті гроші на викуп, пройшли десятиліття. Давно помер старий батько його дівчини, та і вона вже була старою, зморщеною бабою . Прийшов до неї старий, сивий, дряхлий дід. Старий, але вільний! Вони повінчалися і такою була сила їх любові, що повернулася до них молодість. Народили вони багато дітей. Вільних дітей…
На жаль, Опанас зіпсував цю прекрасну повість. Не омолодила у нього Любов жениха і наречену. Жених ухитрився заробити 300 рублів за якийсь рік (стандартний заробіток кріпосного парубка був 10 руб/рік), викупився на волю і повінчався з судженою. Сюжет прозаїчно спростився. Залишилася тільки соковита мова і спокійна відчуженість, характерна для розповіді-джерела. Саме ця мова, ця співчутлива відчуженість і полонили слухачів розповіді. А потім була розповідь про хлопця, який повинен був викрасти власну наречену, щоб економ її не збезчестив. Ховає її у священика, який їх і вінчає. Слабенька ідеалістична замальовка, що поступається нашим чернігівським першоджерелам, опублікованим згодом моїм прадідом Вербицким-Антіохом. Але на жаль, ті розповіді Вербицького , не дивлячись на трагічний і захоплююче динамічний сюжет, менше зачіпали серця читача. Дуже вже штучною і книжковою була їх мова…
Опанас весь час міняв щось в розповідях. Адже кожен вечір не повторюватимеш одне і теж. Саме ці читання і шліфували розповіді, перетворювали їх з алмазу в діамант…
На жаль, була у Опанаса одна вада. Не умів він тримати папери в порядку. Валялися його записи в найнеймовірніших місцях, від коробок з капелюхами дружини до…духовки. Ось і тримав він їх в голові. І розказував не з листа, а як би вів бесіду-розповідь. Навіть сьогодні, якщо Ви станете читати ті «Українські оповідання», ви їх сприйматимете не очима. У вас у вухах як би зазвучить тихий, неспішний голос старого мудрого розповідача. Ніхто ні в ті часи, ні після, не умів досягти такого ефекту. Хіба що, читаючи роман Квітки – Основ’яненко про Конотопську відьму, раптом знаходиш, що кудись зникли літери, слова, рядки, сторінки тексту, а ти чуєш чийсь голос, який затягує тебе туди, у вир відьмацьких ігрищ. Недаремно ж говорять, що Квітка був чаклуном-чародієм!..
Ці вечори, з читанням Опанасом його розповідей, стали надзвичайно популярними серед Немірівчан. Вони стали вимагати від Опанаса ці розповіді у письмовому вигляді. Але вимагати від Опанаса щось впорядковано записувати було нереально. Хитруган Дорошенко підкотив до Марії і умовив її стенографувати розповіді чоловіка, а потім давати списки обраним. Незабаром набралося декілька дрібно списаних зошитів, за якими вишикувалася майже річна черга. Друзі чернігівці вирішили, що настав час надрукувати ці оповідання. Вони пригадали про земляка, старовинного друга Опанаса - Пантелеймона Куліша, який в Петербурзі на гроші Галагана і Тарновського заснував українську друкарню. Хлопці вважали, що Куліш був і залишався кращим другом Опанаса. Ось і примусили вони Опанаса вислати ті зошити Кулішу. Так, Пантелеймон колись був одним з кращих друзів Марковича, що навіть зафіксовано в слідчих матеріалах 111 відділення. На жаль, однією з характерних наших рис є заздрість. Куліш був абсолютним ізгоєм в Тулі. Його не любило начальство, не приймала Тульська спільнота. Єдиним другом був жандарм Гусєв. Пантелеймон чудово знав, про ту популярність, якою користувався в Орлі Опанас, про те, що сам цар звернув на нього свою дбайливу увагу. Йому, великому трудівнику і самоучці дістаються одні тільки знегоди, а його колишньому обожнювачу-послідовнику, все саме собою пливе…
Одержавши від Опанаса пакет, Пантелеймон, як він напише згодом у „Руському вестнику” „... хтось, що назвав себе Марком Вовчком, прислав один зошит. Поглянув я на нього бійцем і взяв написане в ньому за стенографію з народних оповідань за моїми зразками, та й відкладав собі до іншого разу. Зошит лежить у мене тиждень і другий. Нарешті я знайшов часину і почав його читати. Читаю і очам не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір! На одному диханні Куліш прочитав-проковтнув зошит і написав Опанасу лист з вимогою негайно вислати нові оповідання. Присягався, що негайно все опублікує. Опанас розгубився. Він зовсім не збирався негайно виносити свої, не оброблені до кінця оповідання, на суд громадськості. Він тільки хотів дізнатися про них думку свого колишнього наставника. Він розраховував почати публікуватися тільки тоді, коли досягне рівня Квітки-Основьяненко чи Гоголя (Шевченко тоді був відомий виключно як поет і художник) . Він хотів обробляти і обробляти ці оповідання, поки вони не досягнуть належного рівня. А Куліш все настирніше вимагав нових оповідань. Друзі також не відступали. Опанас здався. Він повитаскував свої замітки на листках паперу, на серветках, в недописаних зошитах. Заглядаючи в них для пам'яті, він створював-розповідав одне оповідання за іншим. Розчервоніла від захоплення, Марійка ледве встигала записувати під його розмірене диктування. Весною і літом 1857 Куліш одержав «Одарку», «Максим Грімач», «Сон», «Чари», «Сестра», «Даніло Гурч», «Козачка» і «Горпина». Незвичайні, вражаючі новизною повісті. Правда, жіночі образи в них були якісь одновимірні, спрощені. Було видно, що автор абсолютно не розбирається в жіночому характері. Що поробити, про Опанаса не скажеш, що він був знавцем жіночої душі…
Куліш, пам'ятаючи себе старшим другом - наставником Опанаса,
не вважав потрібним сповістити його про правки і познайомив Опанаса вже з набором. Правда, перед виданням книги він викликав до себе Опанаса для узгодження питань співпраці. Опанасу було не до поїздок – заїла виробнича текучка. Марійка їхала в Орел до рідних, ось і доручив їй Опанас заїхати до Кулеша на хутір і утрясти всі питання співпраці. Марія і Куліш відразу сподобалися один одному. Так, у Куліша була красуня-дружина Сашенька Білозерська. 
Але хоч вона і була столбовою дворянкою, але поряд з Марією здавалася неотесаною селянкою-простачкою. До того ж в їх відносинах з чоловіком наступив важкий період, що межував з повним розривом. Колись при арешті Куліша, у вагітної Саші трапився викидень і тепер вона не могла мати дітей. А Пантелеймон так мріяв про сина – продовжувача Роду. А тут ще спроби зажити хутірським життям показали, що і як господиня-поміщиця, вона не на висоті - не може справитися з кріпосними. Став Пантелеймон задивлятися на молоденьких дворянок. Першою була Маня де Бальмен, яка зачарувала Пантелеймона безпосередністю. Місячні вечори з нею в знаменитому Ліновицькому парку зовсім вже лаштували його на романтичний лад. У кожному листі до дружини він описував це чарівне створіння. Як було Саші читати ті листи! Вона відчувала себе зайвою. У неї почалися нервові зриви, з-за яких Куліш тільки і думав, як би втекти від неї. Після Мані були і Ганна фон Рентель, і Олеся Милорадович Всі столбові дворянки і всіх він кидав лише досягав мети. То ж і Марію, теоретично, повинна була чекати така ж доля – довге уламування, нарешті ліжко і швидкий розрив...
Чим–чим, а наукою зваблювання Марія володіла чудово. Як не як у тому Немирові звабила всіх друзів Опанаса та ще й гімназистів з випускного класу. Зачарувала вона Куліша зразу. А на прощання при від’їзді встигла шепнути, що не проти провести з ним час тет-а-тет, де-небудь на станції, коли повертатиметься з Орла…
Два місяці пролетіли у Куліша, як в чаді. Він до пізньої ночі правив повісті із заповітних зошитів, з нетерпінням чекаючи звісточки від Марії. Марія ж не поспішала. Вона гостила то у братового Василя в Глухові, то у рідні в Єльці. Лише в жовтні вона сповістила Куліша, що повертається на Україну і вказала маршрут. Куліш терміново виїжджає на Москву через Орел. На одній з поштових станцій вони зустрічаються і проводять разом декілька бурхливих ночей. Саме ці ночі любові і вкрали у Опанаса Марковича його родовий псевдонім «Марко Вовчок». Саме цим псевдонімом були підписані «народні оповідання». Але Куліш «по секрету всьому світу» твердив, що « Марко Вовчок» це жінка, що вперше узялася за перо. Опанас же мовчав. Йому було досить, що його повісті опубліковані. А кого вважатимуть Марком Вовчком його не чіпало. Адже під власним ім'ям він не мав права публікуватися за рішенням царя по справі про Кирило-Мефодіївське братство.
Не мовчали друзі – Михайло Чалий, Ілля Дорошенко, Коля Лєсков. Але читачі не чули їх голосу. Адже те, що автором вважають росіянку, котра раніше не тільки української мови не знала, але й письменництвом ніколи не займалась, це було так романтично і ново! То ж і не звертали уваги українці, вірніше малороси, уваги на їх голоси...
Повернулась в Немирів Марія вже не розпутною дружиною улюбленого викладача географії, а знаменитою письменницею. Щоправда, весь Немирів знав, хто справді писав, а хто лише записував. Та Марійка і не ховалась, що автором є її Опанас, а не вона. Але ж Опанасу заборонено публікуватись, то ж якщо Немирівчани розкриють псевдонім, оповідання більше друкуватись не будуть! До того ж вона вже сама активно включилась в творчий процес. Вибирала із Опанасової валізи матеріал, який їй подобався і вже разом вони його обробляли – він диктував перший, другий, третій варіант, доки їй не сподобається. Потім вже виносили написане на суд вечірки, знову вносили зміни по зауваженням і побажанням колег, після чого Марія переписувала твір начисто і слала Кулішу для друку. Так, поступово і вона залучалась до творчого процесу. Він все більше і більше захоплював її. Адже в провінційному Немирові їй абсолютно нічого було робити. Чоловік
Був постійно зайнятий підготовкою до уроків, перевіркою зошитів з домашніми завданнями, то постановкою опери „Наталка Полтавка”, для якої писав лібрето. А чім було зайнятись їй? Адже куховарити, як дружина Теодоровича вона не вміла, у неї навіть чай підгорав. От з нудьги і зваблювала його друзів-парубків та старшокласників. Та з-за тих походеньок про неї пліткував весь Немирів. Навіть до матусі в Єлець дійшли ті плітки. Коли Петро Барщевський перебрався в Київ і Опанас Васильович зайняв його місце старшого викладача російської мови, з Орловщини прикатила Параска Волинська з 16 річною дочкою Вірою , щоб „допомагати” Марії по господарці.
Щоправда, невідомо як. Робити вона нічого не вміла і не хотіла. Єдиним її наміром було видати молодшу дочку заміж. То ж стала неодмінною учасницею всіх вечірок, приглядаючись до Опанасових колег-вчителів, доки не знайшла підходящого, якого і примудрилась таки одружити з Вірою. Слава Богу, незабаром, коли він переїде до Чернігова, вона поїде з ним, ще й Марійчиного брата Дмитра забере з собою...
Наприкінці 1857 Куліш таки надрукував першу книжку Марко Вовчок „Народні оповідання” Весь тираж книжки розійшовся за лічені дні. В лютому книжку прочитав Шевченко і прислав зворушливий лист. Про перше знайомство з творами Марка Вовчка він так говорив їх загальному другові Федору Лободі: „ Сижу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія(їхати до Москви.авт.), як стара баба літа.Коли це присилає Пантелеймон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я,звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й за лаву. Тьфу, кажу: хіба не видно Кулішевої роботи. Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше прочитав або хоч так завернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. Е, кажу собі, це вже не кулішевва мова! Перечитавши до остатку, благословив обома руками” Розчулений Опанас Васильович пише видавцю Куліша Каменецькому „...Тарасу дякую за милу його пам’ять, навіки дякую...Коли нам доведеться що ще переслати вам у друк, показуйте теє п.Тарасові, нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою...”
Літом в „С-Петербургських відомостях” надрукували оповідання „Викуп” у перекладі Стороженко. Ше через місяць в „ Русcком вестнике” надрукували в авторському перекладі „Сон” та „Свекровь”.Це вже був загальноросійський успіх. На початку вересня Шевченко організував складчину у Петербурзькій громаді і на зібрані грошу купив золотий браслет, якій і послав Марковичі. Опанас пише у відповідь: „закохались ви в простому та щирому писанню дружини моєї, та вже таку їй ласку показуєте, що не треба й батька рідного. Да хто його й знає – який лучше, цікавіш подарок – дару: чи золотий наручник – громадська за приводом вашим даровизна, велика честь, немає більшої! – чи ваш власний „Сон”, що й громаді не треба кращого, - коли б бог дав, справдився!” Хіба ж можна порівняти ці рядки, сповнені музикою „народних оповідань” з тими нудними рядками листів, які він писав і ще буде писати Марії.
Та от, осінню 1858, Тулова перевели інспектором Київських гімназій. Його підшефні вчителі-чернігівці почали роз’їжджатись. Новий директор Пристюк був схожим на того директора Зимовського, якого вигнали за самодурство, по вимозі Потоцького. Він взявся залізною рукою наводити дисципліну, завів сексотів серед вчителів та гімназистів. Скоро знав все про Маріїни походеньки з вчителями та гімназистами та про Опанасові українські вечорниці. Він наказав йому припинити самодіяльність, а всію увагу приділяти підготовці уроків . Опанасу стало незатишно в Немирові без друзів. Він звернувся до старого друга Куліша з проханням знайти йому роботу в столиці. Куліш просить графа Толстого влаштувати Опанаса інспектором синодальної друкарні, бо ж „ він одружений з особою, що пише морально-релігійні повісті під ім’ям Марка Вовчка”. Треба сказати, що це Опанас Васильович був глибоко релігійним, Марія ж була атеїсткою. Через кілька тижнів Опанас отримав листа від Куліша, що робота в друкарні чекає його, а якщо вона не сподобається, то й роботу в Петербурзі завжди можна знайти, та й гонорари Марка Вовчка найвищі в Росії і на них можна прожити...
Десь 15 грудня 1858 Опанас взяв місячну відпустку „у зв’язку з хворобою” і поїхав з сім’єю до столиці. По дорозі заїхав на тиждень до брата Василя, потім завезли Параску в Орел і поїхали в Москву. Познайомились там з Аскаковими та Катковим, передали для друку в „Русаком вестнике” кілька оповідань. Та от місце в друкарні було вже зайняте. Адже з пропозиції пройшло більше місяця, а Опанас так і не написав, що згоден. То ж взявши гонорар з видань за опубліковані і не опубліковані оповідання, вже 22 січня були в Петербурзі. Куліш влаштував урочисту зустріч з Петербургською „Громадою”. Шевченко не було, він сидів вдома з застудою. 23 січня Марія пішла до нього сама без чоловіка. Що там було, то вже їх справа. Василь Бєлозерський пише: „23 января 1859 г.Шевченко познакомился с М.А.М(аркови)ч. Шевченко от автора „Народних оповідань” был в неописуемом восторге.”
З цього часу життя Марко Вовчок полетіло в шаленому темпі. Марія з ранку до пізньої ночі ходила по званим сніданкам, обідам та вечерям. Завжди їй пропонували почитати щось з „Народних оповідань” і вона, не ламаючись читала і читала. Це був кращій піар творам.
Опанасу Васильовичу на тих вечірках місця не було. Він ходив по видавництвам, пробиваючи нові оповідання, правлячи прийняті до друку. Сказати по правді, це було оптимальне розподілення обов’язків. Хто як не автор повинен правити твір. І хто краще Марії міг пропаганду вати ті твори. Її земляк Тургенєв в „Спогадах про Шевченко” пише про Марковичку, що вона „...служила украшением и средоточием небольшой группы малороссов, съютившейся тогда в Петербурге и восторгавшейся её произведениями: они приветствовали в них – так же, как и в стихотворениях Шевченка – литературное возрождение своего края… Тарас Григорьевич…,прежде чем кого-либо из нас, приветствовал г-жу Маркович: он уже встречался с нею, был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант…При всём своём самолюбии в нём была неподдельная скромность. Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучиться малороссийскому языку? Он с живостью отвечал: « Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!»
Звичайно, Тургенєв і без Тараса був захоплений Марією. Вона була його партнеркою в танцях на всіх балах. Він переконав Марію, що вона може стати письменником зі світовим ім’ям. От тільки і цій Богом забутій Росії це не зробиш. Треба побувати за кордоном. І світ подивитись, і себе показати. Він весною поїде до своїх дочок, що живуть в маєтку Віардо під Парижем.( Дивні колись були відносини. Чоловік Поліни Віардо, відомий музикант і композитор Віардо не тільки виховував дочок коханця жінки, а й приймав його в своєму маєтку.) Може захопити до Дрездена Марковичів. Там вони зможуть зупинитись у його друзів Рейхелів, а далі вже мандрувати по Європі... Марковичам сподобалась його пропозиція. До того ж у гнилому Петербурзі Марія часто хворіла. Опанас Васильович написав у Немірів заяву про звільнення. Директор гімназії Пристук у відповідь написав, що не звільняє по листу. Маркович повинен прибути особисто і на місці вирішити всі справи. Опанас добре знав, чим може обернутись самостійне звільнення, тому поїхав до Немиріва. Майже місяць улагоджував і передавав всі справи. Потім ще майже місяць гостював у Чернігівських родичів та друзів. Приїхав у Петербург лише 2 травня. У найнятій ними квартирі застав лише голі стіни.
Марія разом з сином у супроводі Тургенєва увечері 29 квітня поштовим диліжансом до Берліна, виїхала за кордон...
Опанас не кинувся наздоганяти дружину. Занад-то багато справ вона залишила йому у Петербурзі. Треба було улагоджувати справи з видавництвами, правити здані у друк оповідання, а головне вибивати гонорари для того, щоб Марія там в зарубіжжі не почувала себе Попелюшкою.
Вдогінку за Марією кинувся Пантелеймон Куліш. Щоправда, важко це назвати навздогін. Куліш в цей час знаходився в Німеччині. Він, чи не найбільше від усіх, вважав, що Марії треба і відпочинок, і творчій зріст на Заході. Та й сам він хотів побачити світ, показати себе. Йому, з його західним мисленням, тісно було в хутірській Росії. Отож захвативши кілька барилець цілющих настоянок друзяки Забіли він поїхав мандрувати Європою. Та от одна біда. Віктор Забіла все життя кохав єдину жінку- Любу Білозерську, сестру Пантелеймонової дружини. Коли та пожалілась на невірність чоловіка, Віктор пообіцяв їй відвадити чоловіка від жінок. Він приготував йому таку настоянку, яка повністю позбавляла чоловічої сили, ще й видав її за знамениту „коханівку”. То ж Куліш, тільки приїхавши в Кенігсберг, шле Марії телеграму з пропозиціями, як і куди їй їхати. Пройшов тиждень – ніякої відповіді. Він шле депешу вже своєму видавцю Каменецькому: „З Кенігсберга надіслав на Ваше ім’я телеграфічну депешу – нема відповіді! Припустимо, М.О. була хвора чи прикро вражена, чи як би там не було у неї на душі, але Ви мусили негайно передати її слова... Ви вважаєте, що все те жарти, що діється в моєму серці...”
Отримавши від Кременецького відомості про те, що Марія виїхала разом з красенем Тургенєвим в Берлін, він страшенно розлютився і сам приїхав в Берлін. Не дивлячись на скупість, зняв розкішний двомісний номер у кращому готелі і став дожидатись Марковичку. Приїхала вона 7 травня. Він таки уламав її залишити Богданчика Тургенєву, а ніч провести з ним. Бідний Пантелеймон! Він видудлив майже пів літру Забіліної „ фальш-коханівки”, що бути на висоті. Забіла ніколи не кидав слів на вітер. Обіцяв Саші, що відвадить чоловіка від жінок. І – відвадив. Даремно провела Марія ніч у його номері. Нічого в нього не вийшло. Розгнівана Марія ранком разом з Тургенєвим поїхала до Дрездену, де зупинилась у друзів Тургенєва Райхелів, а Тургенєв поїхав до своєї коханки Поліни Віардо. Куліш примчав і до Дрездена. Знову вони провели ніч разом і знову у нього нічого не вийшло. Марія неймовірно образилась і розірвала з ним всі стосунки. Куліш від незрозумілої чоловічої слабкості ледь не звар’ював і повернувся до Петербургу..
Опанас в цей час вже добився в Міністерстві народної освіти 8-місячної закордонної відпустки і улагодивши всі справи з редакціями, виїхав до Дрездену, куди і приїхав у кінці травня. Отже майже місяць Марія була сама в Дрездені. Вона пише Шевченку „ Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більш тут зробиш за місяць, як де-небудь у два роки...Роботою я не хапаюся і не спішуся, а „Ледащицю” тому послала, що була вже написана, то нехай не лежить...”
Треба сказати, що поза всі ці хвастощі, за весь травень, поки не приїхав Опанас, Марія не написала ні рядка і ніхто з російської громади до неї не заглядав. З приїздом Опанаса повернувся звичний режим. Він займається оповіданнями та листуванням з редакціями, вона ж рекламує твори в місцевому суспільстві. Один за одним до них потягнулись росіяни. Першим прийшов з візитом брат поета Аполлона Майкова, Володимир - журналіст, редактор журналу „Подснежник”, потім були професори Костянтин Кавелін і Олександр Станкевич,тоді ще не знаменитий письменник Іван Гончаров і вже знаменитий юрист Дмитро Ста сов. В „Празьких новинах” надруковано переклад оповідання Марко Вовчка „Одарка”. Отже піар-кампанія проходить успішно. З Лондона пише Герцен, що прочитав оповідання Марко Вовчок доньці і вони тій дуже сподобались. Просить приїхати. Як раз в цей час її особистий лікар Ріхтер рекомендує їхати на води а потім на морські купання. Отже по його рекомендаціям вони відправляються на лікування до Швальбаха, по дорозі відвідуючи Ротен, Бастей, Тарант... Тим часом з Батьківщини пишуть, що Шевченко поїхав на Україну, куліш нарешті повернувся до дружини і повіз її на вакації по Волзі...
Полікувавшись, помандрувавши Швейцарською Саксонією(Це тільки назва велика, а так ця Швейцарська Саксонія як наш турківський та Старо-Самборський райони), виїхали таки до Герцена і гостювали у нього з 12 по 15 серпня. От що пише громадянська дружина Герцена, вона ж вінчана дружина його друга Огарьова: „...пані Маркович не забарилася з’явитися в Лондон з чоловіком і малим сином. Пан Маркович здавався ніжним, навіть сентиментальним, чутливим малоросом; вона ж, навпаки, була розумна, рішуча, різка ,на вигляд холодна...
Вона розповідала Герцену, що вийшла замуж у 16 років не кохаючи, а лише прагнучи незалежності. Дійсно,Тургенєв мав рацію, вона була негарна, але її сірі великі очі були непогані, в них світився розум і малоросійський гумор, до того ж вона була струнка і вміла одягатися зі смаком. Марковичи пробули лише кілька днів у Лондоні і вирушили на континент, де я їх згодом зустріла в Гейдельберзі”.
І сама Марія, і Твори Марко Вовчок сподобались Герцену. І не тільки йому. Проспер Меріме пише Жанні Дакен, що „Малоросійські оповідання” в перекладі Тургенєва – шедевр і перевершують роман Бісер-Стоу „Хижина дяди Тома”.
Вони подорожують, вона читає і розважається, Опанас Васильович обробляє оповідання та повісті. Гонорари з Росії йдуть все рідше, а ні він, ні Марія гроші рахувати не звикли. Вирішили в жовтні повернутись до Петербурга. Та в середині жовтня, в Дрездені, вони познайомились з двоюрідною сестрою Герцена Тетяною Пассек і її синами 23 річним Олександром та 12 річним Володимиром. Треба сказати, що Тетяна Парсек вже жавно була заочно знайома через Герцена з Марією. Вона стільки про неї розповідала синам, що ті вважали Марію чародійкою і давно вже обожнювали її. З першої же зустрічі ж Сашко шалено закохався в Марію. І тут сталось диво. Марія, яка звикла закохувати в себе чоловіків і крутити ними, як хоче, сама закохалась по вуха в хлопця, майже на десятиріччя молодшого за неї. Вона вже й розмовляти не хоче про від’їзд до Петербурга. Для неї вже не існує нікого, крім її коханого Сашка, який теж закоханий в неї. Тургенєв, який хотів взяти її з собою до Петербурга, уїжджає сам. 27 жовтня Сашко запрошує її до Гейдельберга і вже 13 листопаду О.П.Бородін пише матері з Гейдельберга: „ Росіян тут багато, поміж ними навіть дві літераторші – Марко Вовчок і ще якась пінія, що пописує статейкі...Найчастіше...збираються у Тетяни Петрівни Паcсек...”
Пассекі були і знатні, і багаті. То ж у них збирався весь цвіт російського зарубіжжя. Знаменитий фізіолог Іван Сєченов пише у своїх спогадах: „Т.П.Псссек нерідко запрошувала Дмитра Івановича Менделєєва і мене до себе то на чай, то на російський пиріг або російські щі, і в її родині ми завжди зустрічали Мароко Вовчок, уже письменницю, котру і відрекомендувано як таку у вічі, а позаочі як бідну жінку, що потерпає від суворої вдачі чоловіка”.
Хоч Опанас Васильович ніколи не був суворим до жінки, та й до будь кого, вона його виставляла таким, готуючи розрив та виправдовуючи зв’язок з Сашком Пассеком. Разрм з Парсеками в Гейдельберзі вони прожили до березня 1860, коли Тетяна Павлівна застала Марію в ліжку сина і наказала їх вимітатись геть з міста. Довелось їй переїжджати з чоловіком спочатку до Невшателя, а потім до Лозанни. Все б нічого, та гонорари за оповідання все затримувались, в Гейдельберзі вони були фактично на утриманні Парсеків, а тепер треба було терміново шукати гроші. Опанасс Васильович пише з Лозанни І.С.Аскакову „ Чи ця обставина безгоршів’я, чи гірське повітря, а чи те й друге вплинуло дуже кепсько на Машине здоров’я.Прошу вас ше більше, ніж грошей, напишіть їй дружнього, доброго листа: таким заходом Ви проженете і хворобу її, і нудьгу, навіяну 8-денним спілкуванням зі Станкевичами...” Хіба ж суворий чоловік так напише про дружину?
Гонорари все не приходять, доводиться займати грошу у знайомих. Щоб скоротити витрати 29 квітня Опанас Васильович виїжджає до Аскакова в Мюнхен, а через місяць Марія з сином їдуть в Париж, Тургенєв шле їй на дорожні витрати 300 франків. Знаменитий французький письменник Проспер Мериме прочитав її народні оповідання в оригіналі і для душі взявся за переклад „Козачки”. Лише 7 червня Марія повернулась до Гейдельберга, де вже чекав її чоловік. Та через 10 днів, залишивши Богдана чоловіку, сама їде до Швальбаху, а потім мандрує по Швейцарії. Маршрути цих мандрів збігаються з поїздками Сашка Парсека. Та його маман суворо контролює витрати сина, то ж в липні доводиться проїхатись по Рейну з Тургенєвим, щоб отримати від нього чергове грошове вливання. Грошей вистачило до кінця серпня, після чого Марія знову їде до Парижа, де можна чимось розжитись в видавництвах, та й Тургенєв живе поряд в маєтку Віардо.
Опанас Васильович в цей час живе з сином затворником в пансіонаті Гофмана в Гейдельберзі. Пише і шле повісті в Росію, та звідти гонорари все забувають вислати. Йому вже набридло таке життя, набридли плітки про походеньки дружини, він рветься на Батьківщину. Марії він теж тепер не потрібен. Український Марко Вовчок закінчився, а російським Опанас бути не хоче. Сашко Пассек, хоч і юрист за фахом, але теж має хист красно письменства і цілком може замінити Опанаса, до того ж вона його кохає, а кохання і нудну прозу може перетворити на прекрасну поезію. Марія бере гроші у Тургенєва і Макарова, розраховується з Гофманом за пансіон і відправляє Опанаса Васильовича до Петербургу. Його це цілком влаштовує. У Петербурзі повертається до звичного життя. Знімає кімнатку у старого приятеля архітектора Штакеншнейдера, поряд з Академією Мистецтв, де живе Шевченко. В будинку Штакеншнейдера живе Яків Полянський, живуть його земляки- студенти Павло Чубинський,Іван Крашевський, його знайомець Микола Вербицький. Днями бігає по видавництвам, пробиваючи друк оповідань. Недаремно ж про Марію пишуть їх знайомі, що вона напружено працює і вже підготувала 5 малоросійських оповідань. То ж поки Опанас в Петербурзі і від її імені бігає по видавництвам, вона в Парижі „напружено працює”. Як саме, пише Герцен Тургенєву: „...мати(Парсек) у відчаї, неначе всі ми не винні перед царем та не грішні перед богом. Він поїхав за нею до Парижа”. Щоправда, її коханець Тургенєв відповідає Герцену: „ Ти знаєш, я знаходжусь щодо М.Щ. на становищі дядька чи наставника і говорю з нею дуже відверто. Я цілком певен, що між нею і П. нема нічогісінько-
І ця певність ґрунтується саме на тих психологічних даних, про які ти згадуєш... У неї днями син мало не вмер від крупу і вона дуже злякалася.” Та невже б жінка одному коханцеві розповідала про іншого, молодшого. Та й Сашка Паcсека в той час не можна назвати єдиним її справжнім коханням. Вона вже познайомилась з молодшими за нього медиком Карлом Бенні і петербурзьким студентом Володею Чуйко. Бенні висунув теорію, що для здоров’я жінки найліпше - молодий коханець і вона з задоволенням втілювала цю теорію в життя. Завдяки Опанасовим зусиллям, гонорари їй шли регулярно. Та в чому, чому, а в економіці вона не була сильною. Тургенєв пише Анненкову: „ Марія Олекс. І досі тут живе, і мила, як і раніш, але скільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків- це дивина. Це навіть перевершує Бакуніна! За півтора роки розтринькала 30000 франків зовсім невідомо на що!” Сам Анненков дуже влучно характеризує Марію в своїх „Літературних спогадах”: „ Це була дивовижна натура, без потрібних засобів для підтримання своїх звичок, але з чудовою майстерністю винаходити засоби для добування грошей, що, у поєднанні з поважністю, якої надають людині праця, хист і гіркий досвід життя, додавало особливого колориту особі п-ні Маркович і утримувало біля неї багатьої розумних і талановитих шанувальників досить тривалий час”...
Опанас Васильович в цей час доводить до блиску останні з українських оповідань, що обробляв за кордоном. Редактор „Руського вестника” Катков відмовляється їх друкувати українською мово. Зате все більшу популярність став завойовувати український часопис „Основа” під редакцією Василя Білозерського спільно з Кулішем. Про нього згодом напише друг-ментор Куліша, україно ненависник Михайло Юзефович : „Перший приступ політичного українофільства до формальної пропаганди почався в 1861 р., у часописі „Основа”, заснованому в Петербурзі Білозерським спільно з Кулішем. Бєлозерський став тоді чи не найголовнішим рушієм українофільської інтриги, першим завданням якої було тоді
|
