Бойчук Михайло і Нарбут Георгій - Література українська - Скачать бесплатно
Україна завжди славилася талановитими людьми. Серед них і Бойчук Михайло та Нарбут Георгій. Митці з великої літери, які потерпали в період радянської люті і були замовчані несправедливо. Прийшов час розповісти усім про славетних дітей України.
МИХАЙЛО БОЙЧУК
 Михайло Львович Бойчук народився в селi Романiвцi на галицькому Подiллi (тепер Теребовлянський район Тернопiльської областi) 10 жовтня 1882 року.
Дiтей у Льва й Ганни Бойчукiв було семеро, росли вони в умовах простих i суворих. Майбутнiй митець приїхав до мiста Львова 1898 року до малярської школи. Пiдтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолi з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства) вiн навчався у Вiденськiй академiї мистецтв, потiм - у Леона Вичулковського в Кракiвськiй. Закiнчивши академiю iз срiбною медаллю, поїхав ще вчитися до академiї Мюнхенської, потiм на кiлька рокiв - до Парижа, де вiн стає одним iз засновникiв української громади. Вивчаючи досягнення свiтової культури художник водночас заглибився у народне примiтивне мистецтво.
Опинившись 1908 року в Парижi - столицi тодiшнього мистецького життя Європи - М.Бойчук в оригiналах вивчає творчiсть Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пiкассо. Цi майстри остаточно ствердили його сумнiви щодо академiчної рутини офiцiйної школи. Вони приваблюють його аналiзом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примiтиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють iндивiдуалiстськi, роз'єднанi формальнi пошуки. Саме в Парижi у нього "виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас" М.Бойчук замислюється над вагою колективностi в мистецтвi (йшлося не лише про колективнiсть сприймання, щоб твори стали колективною власнiстю, а й про колективну творчiсть). Так вiн прийшов до iдеї монументалiзму.
Своїх послiдовникiв, а потiм i учнiв Бойчук переконував: "Не бiйтеся втратити свою iндивiдуальнiсть. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у iншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визрiє". Група митцiв, що утворилася пiд його началом (Микола Касперович, Софiя Бодуен-де-Куртене, Софiя Налепинська), свiдомо пiшли на авторське самозречення, працюючи колективно.
Студiюючи в Парижi iсторiю мистецтв, художники невдовзi прийшли до орiєнтацiї на мистецтво Вiзантiї й Київської Русi, вбачаючи у ньому вершиннi явища художньої творчостi (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати вiдродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому "Салонi незалежних", вони почали й виставлятись пiд спiльним гаслом "Вiдродження вiзантiйського мистецтва".
Про чергову таку виставку, в якiй взяли участь понад двi тисячi авторiв, петербурзький елiтарний журнал "Аполлон" 1910 року писав: "Серед анархiї й вакханалiї, що панують на виставцi Незалежних, у дружнiх засиллях цiєї (тобто Бойчукової) тiсної групи вiдчувається щось серйозне й велике - туга за монументальним стилем, за анонiмною й колективною творчiстю, за живописом як професiйною таємницею артизанiв (художникiв) i ченцiв".
У Парижi Михайло Бойчук одружився iз Софiєю Налепинською. У 1910-1911 роках вiн бував також в Iталiї, де вивчав твори монументального мистецтва, передусiм перiоду проторенесансу, опановував рiзнi технiчнi прийоми в темперi та фресцi, в 1911-1912 роках проживав у Львовi, працюючи тут над монументальними розписами. На запрошення Росiйського археологiчного товариства провiв реставрацiйнi роботи в храмi в с.Лемешах Чернiгiвської губернiї (1912-1914).
Пiд час першої свiтової вiйни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрiйських пiдданих росiяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати й напiвголодного iснування. А коли в Києвi заходились органiзовувати Українську Академiю мистецтв (1917), з-помiж найчiльнiших митцiв тодiшньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року вiн працює у Києвi. Реставрував кiлька творiв у збiрцi В.I. Ханенка, запропонував метод закрiплення фресок у хрещальнi Софiйського собору (1919), вiдкрив 1924 року фресковi розписи в Успенському соборi Єлецького монастиря в Чернiговi.
З того ж 1924 року вiн професор Київського художнього iнституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальнiй пропагандi, очолив першi державнi майстернi. Його група розписала агiтпароплав "Бiльшовик", Луцькi казарми в Києвi (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр пiд час першого Всеукраїнського з'їзду представникiв волосних виконкомiв (1919), навеснi 1921 року на запрошення уряду УРСР оформила примiщення Харкiвського оперного театру, де вiдбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працювала на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi 1923 року, виконала близько двадцяти портретiв кооперативних i державних дiячiв на повний зрiст для Київського кооперативного iнституту, зробила розписи санаторiю ім. ВУЦВК на Хаджибейському лиманi в Одесi (1928), Червонозаводського театру в Харковi (1933-1935).
У своїх творчих шуканнях М.Бойчук був близький iз мексиканським митцем Дiєго Рiверою. Крiм того, з 1909 року М.Бойчук працював у галузi графiки. Вiдомi обкладинки для Товариства прихильникiв українського письменстваі науки (Львiв, початок ХХ ст.), плакати "Шевченкiвське свято" та "Несiть подарунки Червонiй Армiї" (обидва з 1920). Разом з учнями вiн виконав серiю обкладинок для черкаського видавництва "Сiяч" (1918, друкувалися за пiдписом "Робiтня Бойчука" та анонiмно), а також є автором ряду станкових творiв "Збори жiночого активу" (1929), портретiв Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацiй для постановок "Молодого театру" в Києвi ("Йоля" Ю. Жулавського, "Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь" В. Винниченка - обидва 1918 року), ескiзiв багатофiгурного гобелена "Обжинки" (1935). Якщо врахувати, що чимала частина доробку припадає на перiод голоду й розрухи, артилерiйських канонад на Київських вулицях та роки вiдбудови народного господарства, вага зробленого гiдна подиву.
1925 року була заснована Асоцiацiя Революцiйного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукiстiв. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралiстичний реалiзм. Бойчукiсти прагнули до нацiональної своєрiдностi українського мистецтва. Цi iдейно-художнi принципи не вкладалися в канонiзованi рамки "радянського мистецтва", викликали з боку "войовничих соцiалiстiв" звинувачення у спотвореннi образiв радянських людей, соцiалiстичної дiйсностi". До того ж ще дошкуляла недоброзичливiсть iнших митцiв, продиктована групiвщиною. Останнє змусило М.Бойчука 1931 року залишити Київ.
Спочатку вiн викладав у Ленiнградськiй Академiї мистецтв, а вже 1932 року повертається в Україну в Харкiв. У листопадi 1926 - травнi 1927 рокiв М.Бойчук разом iз дружиною С.Налепинською-Бойчук, учнями I.Падалкою та В.Седляром мали творчу подорож до Нiмеччини, Францiї, Iталiї. Ця поїздка за кордон стала однiєю з формальних пiдстав для їхнього арешту та звинувачення у "шпигунствi" й участi в "контрреволюцiйнiй органiзацiї".
Михайло Львович Бойчук разом з його талановитими учнями Iваном Iвановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром були розстрiлянi 13 липня 1937 року в Києвi.
Софiю Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як "шпигунку" i "дружину керiвника нацiоналiстичної терористичної органiзацiї серед художникiв". Долю цих чотирьох роздiлила бiльшiсть учнiв Михайла Бойчука.
Сучасникiв М.Бойчука дивувала його свiдома вiдмова вiд участi у виставках. Вiн же не бачив у цьому потреби, Вважаючи, що призначення фресок монументалiстiв - громадськi будiвлi й широкi майдани, де вони "експонуються" постiйно. Чи мiг Михайло Львович передбачити, що цi його монументальнi твори радянського часу (буквально всi до одного!) будуть знищенi, а недоброзичливцi казатимуть потiм, що з нього нiякий митець, бо в нього немає творiв! Всi фрески були термiново заштукатуренi пiсля арешту художника. Вже 1952 року згiдно з наказом Комiтету в справах мистецтв фрески були вилученi з Нацiонального музею Львова i знищенi. В пiдвалi Львiвської бiблiотеки АН УРСР № 2115 серед "iдейно шкiдливих" експонатiв загинуло i 14 творiв М.Бойчука - "Милосердя", "Сон", "Богородиця з дитям", "Бiля криницi", "Письменниця" та iншi. Проте вдалося зберегти деякi твори Михайла Бойчука завдяки львiвськiй художницi Ярославi Музицi, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львiв, покинувши картини в своїй майстернi) зберiгала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартостi архiв. З погляду монументалiста те, що ми можемо бачити зараз у натурi, - лише ескiзи, пiдготовчi начерки до iншого - бiльшого й барвистiшого.
Але працю Михайла Бойчука не можна мiряти лише кiлькiстю творiв (чи створених, чи лише збережених). Крiм творiв живопису, графiки вiн виступив як новатор-монументалiст, що створив свою школу в монументальному малярствi, колектив однодумцiв i послiдовникiв (над розписом примiщень чотирьох поверхiв Луцьких казарм у Києвi 1919 р. працювали близько 200 художникiв).
"Навiть на iншi, дужчi iндивiдуальностi Бойчук потрафив вплинути так, що головнi напрямки сучасного українського мистецтва пiшли майже без винятку шляхом монументалiзму", - так оцiнював роль i значення творчого пошуку цього митця вiдомий графiк i художнiй критик Павло Ковжун.
М.Бойчук пiдготував плеяду учнiв, з яких Тимофiй Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антонiна Iванова, Сергiй Колос, Оксана Павленко, Iван Падалка, Олександр Мизiн, Василь Седляр, Микола Рокицький (так званi бойчукiсти) втiлили його творчi iдеї також у керамiцi, тканинi, книжковiй графiцi тощо.
 ГЕОРГІЙ НАРБУТ
Народився 25 лютого 1886 року на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (тепер село Сумської області) в сім’ї дрібного службовця. Змалку вирізував витинанки, любив малювати орнаменти, квіти, змальовувати літери зі старих книжок. З 1896 року навчався в Глухівській гімназії, де зацікавився книжковою ілюстрацією, малюнками І.Білібіна до дитячих книжок, захопився геральдикою.
1904 року Нарбут малює ілюстрації до «Руслана і Людмили» О.Пушкіна. Того самого року малюнки гімназиста експонувалися на сільськогосподарській виставці в Глухові й були відзначені подячною грамотою повітового земства. 1906 року Нарбут бере участь у виставці, влаштованій у Глухові гуртком любителів мистецтва. Один з малюнків з виставки — «Герб міста Москви» — друкується у петербурзькому видавництві. 1906 року Нарбут закінчує гімназію і з братом Володимиром їде в Петербург, показує свої малюнки відомому художникові І.Білібіну, який влаштовує його у себе в домі, сприяє у його подальшій долі художника. В майстерні І.Білібіна Нарбут знайомиться з О.Бенуа, М.Добужинським, М.Реріхом. У 1906—1909 роках створює ілюстрації до казок «Журавель і Чапля», «Як гриби воювали», «Теремок», «Дерев’яний орел», «Як миші кота хоронили», в яких виявив себе як віртуозний майстер рисунка. 1909 року Нарбут за порадою М.Добужинського їде до Мюнхена, де три місяці вдосконалюється в студії відомого графіка Ш.Холлоші, вивчає збірку Мюнхенської пінакотеки. Перебуваючи в Петербурзі, Нарбут захоплюється творчістю художників об’єднання «Мир искусства», працює в редакції журналу «Гербовед», малює багато гербів, ілюстрацій до книжок. Особливо захоплюється архітектурними мотивами, давнім українським мистецтвом, геральдикою. Багато дало йому знайомство з В.Модзалевським, істориком, знавцем геральдики, та Г.Лукомським, відомим істориком українського мистецтва. Щороку Нарбут приїздить в Україну, працює в архівах, у музеї Тарновського в Чернігові, багато малює з натури. 1913 року створює ілюстрації та оформлення до «Статуту ордена св. Георгія», казок Андерсена. 1914 року в Лейпцігу на всесвітній виставці було представлено каталог та альбом, які оформляв Георгій Нарбут. 1915 року ілюструє книжку Г.Лукомського «Старинные усадьбы Харьковской губернии».
У 1914—1915 роках створює цикл алегоричних композицій на теми другої світової війни, починає працювати над «Українською абеткою». 1916 року Нарбута разом з Є.Лансере, К.Петровим-Водкіним, І.Білібіним обрано до комітету об’єднання «Мир искусства». У грудні 1917 року Нарбут бере участь у заснуванні Української Академії мистецтв, у створенні символіки Української Народної Республіки, виконує ескізи українських грошових знаків — гривень, поштових марок, цінних паперів Української держави, створює ілюстрації до журналів, книжок. 1919 року стає ректором Української Академії мистецтв, професором. Того року створює ілюстрації до «Енеїди» Котляревського, обкладинки до журналів «Мистецтво», «Зоря», екслібриси, які стали класикою української графіки. Працює над комплексним оформленням книги, виховує школу своїх послідовників, які створили самобутній стиль українського книжкового мистецтва. 23 травня 1920 року після несподіваної короткочасної хвороби Нарбут помер. Поховано його на Байковому кладовищі у Києві.
Творчість Георгія Нарбута — яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найбільших графіків сучасності. Почавши свою самостійну творчість у річищі впливів художників славнозвісного на початку століття російського об’єднання «Мир искусства», до якого належали зірки першої величини О.Бенуа, М.Добужинський, М.Реріх, О.Остроумова-Лебедєва, І.Білібін та інші митці, Нарбут виріс у глибоко оригінального майстра, який створив цілу школу своїх послідовників у галузі мистецтва книги. Творчість художників «Мира искусства» в галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, а також давнє українське малярство і графіка XVII—XVIII століть, геральдика українських родів, українська рукописна книга і стародруки — такі були визначальні джерела, що живили пошуки Георгія Нарбута, який разом зі своїми сучасниками Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оксаною Павленко, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Миколою Холодним та іншими майстрами своєю творчістю започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20—30-х років.
Українські митці початку ХХ століття, намагаючись витворити оригінальний стиль української книжкової графіки, прагнули синтезу в одному художньому образі трьох складників: художнього слова, мистецького зображення та сумарного поліграфічного ефекту. Орiєнтуючись на досягнення митців «Мира искусства», західноєвропейської, китайської та української графіки, Нарбут перший в Україні проголосив принцип архітектурної побудови книги як єдиного цілісного мистецького організму. Від оповідного супроводу в своїх перших ілюстраціях до російських казок та казок Андерсена Георгій Нарбут перейшов до вищого етапу — співтворчості з автором книги, до відтворення духу й змісту тексту засобами графічного мистецтва. Г.Нарбут виходив передовсім із самого сюжету літературного твору. Наприклад, обкладинку до «Антології» Миколи Зерова художник вирішив у строгій, класичній античній манері з характерними, стилізованими під грецький шрифт, літерами, заставками у вигляді деталей грецької архітектури. Колорит ілюстрацій монохромний, з перевагою двох кольорів — чорного та брунатного, як у грецькій чорно-фігурній кераміці.
Нарбут кохався у стихії українського народного мистецтва, старовинної народної гравюри, дитячої іграшки, народної картини «Козак Мамай». Він любив малювати стародавню архітектуру, знаходячи в архітектурних фантазіях наснагу для пошуків цілісного образу книги. Особливо велику роль відіграють у його ілюстраціях характерні для України барокові та класичні архітектурні елементи соборів, церков, старовинних палаців. Скажімо, риси чернігівської архітектури упізнаються в його ілюстраціях до казок Андерсена, що сприймається доречно й надає їм національного колориту.
Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажі, створював алегоричні композиції, натюрморти. У київський період творчості з 1917 року Нарбут створив славнозвісну ілюстрацію до «Енеїди» Котляревського «Еней з військом», у якій в гранично лаконічній формі поєднав риси української ікони, народної картини та монументального малярства, вирішивши композицію в урочисто-піднесеному, героїчному дусі, притаманному поемі Івана Котляревського. В цій роботі виявилася засаднича риса стилю майстра — глибоке творче переосмислення поеми засобами образотворчого мистецтва. Бурлескну поему він передав без сліду бурлескності. Він славить козаків, надавши їм зовнішності античних героїв. Енергійними й суворими ритмами композиції, активними чистими кольорами, перейнятими з українських барокових ікон та козацьких портретів, він втілює високу патріотичну ідею служіння народові, робить її особливо актуальною в час визвольних змагань і боротьби за Українську Народну Республіку.
Творчим використанням засобів українського образотворчого фольклору позначено останній період творчості майстра, коли він витворив власне «нарбутівський» стиль, який протягом тривалого часу розроблявся, удосконалювався й переосмислювався багатьма його послідовниками. У своїх ілюстраціях та обкладинках до книжок та журналів він щедро використовує мотиви селянської вибійки, витинанки, полтавських килимів, опішнянської кераміки, народної картини «Козак Мамай». Витворюючи на їх грунті свій стиль, Нарбут водночас кладе початок пошукам національного стилю всієї української книжкової графіки в особі найкращих Нарбутових продовжувачів — А.Середи, Л.Хижинського, М.Кирнарського, П.Ковжуна, А.Страхова та ін. В обкладинках журналів «Мистецтво», «Зоря», «Солнце труда», у збірці віршів свого брата, Володимира Нарбута, він малює постаті козаків-бандуристів, стилізовані квіти, деталі українського народного орнаменту й об’єднує їх чіткою графічною логікою в єдине гармонійне ціле.
Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, рисунка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об’єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.
Осягнувши вершини книжкової графіки, Нарбут навдивовижу тонко вирішував екслібриси — книжкові знаки, в яких домагався переконливого втілення характеру книгозбірні, особистих рис її власника. Він також був піонером відродження в Україні своєрідного мистецтва графічного силуету й досягнув у цьому виді творчості гідної подиву витонченостi.
Великою є роль Нарбута як одного із засновників Української Академії мистецтв, першого вищого навчального мистецького закладу в Україні, відкритого в грудні 1917 року. Він був ректором і професором її і в той вельми скрутний час зумів організувати навчальний процес, налагодити видавничу справу. Разом з Михайлом Бойчуком 5 грудня 1919 року звернувся до Ради Академії з настійною вимогою реорганізувати навчальний процес на грунті стародавніх рідних традицій.
У роки Української Народної Республіки він намагався впровадити прикладну графіку та графіку малих форм у промисловість, займався створенням українських гральних карт, ескізів українських грошових знаків, цінних паперів, поштових марок, військових мундирів Української армії, нової української геральдики. Він навіть робив ескізи етикеток, оформлень упаковок, і неодмінно прагнув надати цим малим формам графіки національних рис тактовним використанням елементів українського декоративно-ужиткового мистецтва.
Творчість Нарбута, який прожив коротке, але яскраве життя, стоїть в одному ряду з творчістю Павла Тичини, Юрія Яновського, Миколи Куліша, Леся Курбаса, братів Василя та Федора Кричевських, Олександра Мурашка, Миколи Леонтовича, які в час національного відродження у 20-х роках розбудовували українську культуру. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Тривалий час його ім’я і творчість замовчувалися у зв’язку з його участю в культурному будівництві в період Української Народної Республіки. Лише в 1960-х роках з’явилося чимало публікацій, які по-новому й неупереджено розкрили роль і значення видатного митця в історії національної культури, зокрема книжкового мистецтва. Нарбут став для багатьох поколінь українських графіків орієнтиром і духовним наставником у виробленні свого стилю.
|
