У чому сенс духовних пошуківАндрія Болконського і Пєра Безухова - Література світова - Скачать бесплатно
РЕФЕРАТ
У кожного письменника власний погляд на свій час, свій вибір героїв. Це визначається особистістю автора, його світоглядом, його розумінням призначення людини на землі. Тому є книги, над якими не владний час. Є герої, що завжди будуть цікавими, чиї думки й вчинки бентежитимуть не одне покоління нащадків.
Такими для мене є герої роману Л. М. Толстого «Війна і мир». Не вперше прочитано книгу. Що приваблює мене в характерах Андрія Болконського і П’єра Безухова? Чому здаються вони такими живими й близькими майже через два століття? Чому Наташа Ростова сприймається не якоюсь далекою графинею, із зовсім іншим життям і вихованням, а моєю одноліткою? Чому я кожного разу відкриваю в них щось нове для себе?
Мабуть, тому вони для мене дійсно живі, не статичні, що живуть не тільки сьогоденням, прагнуть не тільки якихось привілей, нагород, достатку, але й не сплять душею, напружено думають і розмірковують над своїм життям. Великий та неповторний Лев Толстой, що не переставав шукати добра й вчитися розуму, що все життя так хотів бути гідним чарівної «зеленої палички» вчить нас, читачів, спостерігати життя і аналізувати наші вчинки.
Його Андрій Болконський та П’єр Безухов одразу ж привертають до себе увагу, виділяючись своєю щирістю, вищою порядністю й розумом. Незважаючи на те, що вони такі різні — суворий, гордовитий князь Андрій, що досить поважає себе й тому йде від людей, і такий незграбний, спочатку наївний П’єр, якого так і не сприймає всерйоз суспільство — вони щирі друзі, що можуть і розмовляти на високі теми, і повіряти один одному таємниці душі, і природно захистити друга, і підтримати у важку хвилину.
Здавалося, у кожного з них свій шлях: на ньому свої перемоги і поразки, але скільки разів перепліталися їхні долі, скільки схожого в різних епізодах життя, скільки спільного у почуттях!
Талановитий офіцер князь Андрій іде на війну, щоб знайти застосування своїм силам і думкам, «свій Тулон», прославитися. Він зробив своїм принципом не втручатися у чужі справи, не звертати уваги на суєту й суперечки, не «опускатися». Але у штабному коридорі він урве зухвалого ад’ютанта, що посмів образливо відгукнутися про переможеного союзника: «Або ми офіцери, що служимо своєму цареві та батьківщині і радіємо спільному успіху та сумуємо щодо спільної невдачі, або ми прислужники, яким байдужі господські справи!» Передавши наказ евакуювати, він не може кинути батарею капітана Тушина і залишається допомагати їм, не прикриваючись від пилюки й порохового диму своєю ад’ютантською посадою. І на обговоренні Шенґрабенського бою він захистить Тушина у штабі.
Може, саме ця зустріч і спільна робота під кулями поруч із простими солдатами й нижчими офіцерами допомогла йому виконати батьківський наказ, щоб «не було соромно», і підняти прапор, повертаючи відступаючих, не тільки тому, що настає його «зоряний час», а тому, що, як Кутузов, відчув біль за відступ армії. Може, тому він не помітив навмисно образливих слів Миколи Ростова і владно й гідно запропонував тому заспокоїтись, бо зараз іде інша дуель зі спільним ворогом, де їм ладно бути не суперниками.
Так само П’єр, прагнучи самовдосконалення, намагаючись стільки зробити для своїх селян, повинен прийти до розуміння різниці між доброю справою заради себе самого і розчиненням у спільних справах і прагненнях багатьох людей. Тому він і приходить до масонів, сподіваючись, що це справжній осередок добра.
«Що погане? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує усім?» Безумовно, людина, що поставила перед собою ці запитання, гідна поваги, навіть коли її пошуки приводять спочатку до заперечення, до кризи — вона хоч знає, що їй треба...
Через духовну кризу пройде і князь Андрій після переоцінки свого кумира — Наполеона, після смерті дружини. Для іншої людини його зміни у маєтку (на початку ХІХ століття перевів своїх кріпаків у вільні хлібороби), виховування малюка-сина, читання книжок і періодичних видань могли б заповнити життя по самі вінця, але це для людини буденної. Болконського мовби тисне стеля цієї обмеженості — йому потрібний простір високого синього неба.
Мов іскра, спалахнуть слова П’єра в розмові на поромі: «Треба жити, треба любити, треба вірити», — і запалять новий інтерес до життя. Але тепер він знає критерій корисності цієї праці і, приміривши високо оцінений у комітеті Сперанського проект на конкретних людей, «згадав мужиків, Дрона-старосту, і, приклавши до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він міг так довго займатися такою марною працею».
Надія на особисте щастя підійме його на крилах, доведе, що «життя не закінчено у 31 рік». Але як зміниться його кредо, його колишнє наполеонівське: «Я над усіма», «Мої зусилля й думки для всіх як дарунок»! — на інше: «Треба, щоб усі знали мене, що не тільки для мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, як та дівчинка, незалежно від мого життя, щоб на всіх воно відбивалось і щоб усі вони жили зі мною разом!» Це «всі через мене», цей шлях від гордовито-еґоїстичного до еґоцентричного, дасть Болконському інше сприйняття світу, навчить бачити й розуміти почуття інших людей: замріяної дівчини Наташі у місячну ніч, її яскраву особистість, якої так не вистачало йому, і дівчат з нестиглими сливами, яким потрібно було непомітно пройти повз його очі, і Тимохіна, і всіх офіцерів, і солдат свого полку. Може, тому він не втратить інтересу до життя, заглибившись в особисте лихо розриву з коханою, коли зіткнеться із спільним лихом Батьківщини, з ворожою навалою!
Так само П’єру, якого всі обдурювали: від управителів його маєтків до дружини, — треба було відчути під загрозою не тільки власне «я», а хоч би близьку людину, щоб він знайшов у собі й силу, й твердість, й справжній такт, і вміння, нарешті, керувати і упорядковувати справи, як у випадку з Анатолем Кураґіним, щоб той не ганьбив репутацію Наташі і не зустрівся з князем Андрієм та не став загрозою життю друга.
Коли на його Батьківщину напав ворог, П’єр, дуже цивільна людина, виступає справжнім патріотом. Він не тільки споряджає на власні кошти цілий полк — він сам прагне залишитися у Москві, щоб вбити Наполеона. Символічно, що, підбираючи за Апокаліпсисом, хто ж переможе Бонапарта, П’єр доходить цього — «росіянин Безухов», підкреслюючи не тільки своє ім’я чи титул, а саме належність до нації, тобто відчуття себе часткою країни. П’єр на Бородинському полі, на батареї, з його прагненням допомогти принести снаряди, нагадуватиме у чомусь князя Андрія під Шенґрабеном.
Такою ж часткою свого народу ми бачимо і Андрія Болконського. Ми чуємо його розмову з новою для нього людиною і вражаємося його відвертості, простоті його слів, наближеності до простого солдата.
Князь Андрій відмовляється від пропозиції Кутузова служити у нього ад’ютантом, бажаючи залишитися у полку. Він хоче бути на передньому краї боїв, він навчився цінувати тепле ставлення до нього солдатів, їх ласкаве «наш князь».
Колись надаючи великого значення військовій стратегії та розрахунку, він обурливо відкидає це перед Бородинською битвою: наполеонівське порівняння полків із шахматними фігурами, і роздуми штабних спеціалістів про «війну у просторі».
Захистити малу батьківщину (маєток, родину) й велику Батьківщину зможе, на думку князя Андрія, тільки одне — почуття, що є «в мені, в ньому, у кожному солдаті». Це почуття любові до Вітчизни і розуміння єдності з долею народу.
Болконський стоїть під кулями, вважаючи «своїм обов’язком збуджувати мужність солдатів». Він пробачить Анатолю Кураґіну особисту образу, коли зустріне того пораненим у госпітальній палаті на передньому краю. І кохання до Наташі спалахне з новою силою.
Велике очищення через фізичні і моральні страждання треба було пройти П’єру Безухову у полоні, щоб зустрітися з Платоном Каратаєвим, зануритися у життя простого народу і зрозуміти, що «він все життя своє дивився кудись, поверх голів оточуючих його, а треба було не напружувати очей, а тільки дивитися перед собою». Новими очима він побачить справжній шлях до мети, сферу прикладення власних сил. І йому, як і багатьом героям Вітчизняної війни, сумно дивитися на безладдя у Вітчизні: «У судах грабіжництво, в армії самі палки, шагістика, поселення, мордують народ, освіту душать. Що молоде, чесне — те гублять». Тепер П’єрові стає близьким усе, що відбувається у його країні, і він стає на захист того «молодого й чесного», вшановуючи славне минуле, бореться за чистоту теперішнього і майбутнього.
Безухов — один з організаторів та керівників гуртка декабристів, свідомо обирає шлях неспокою та небезпеки. Символічно, що поруч з ним «до слави», через мечі реакціонерів, іде, у баченні Миколки Болконського, й сам підліток, і князь Андрій. Я гадаю, якщо б він залишився живий, то, не вагаючись, узяв би участь у виступі на Сенатській площі, бо це — логічний результат ідейних пошуків, їхнього духовного самовдосконалення, розширення та зростання власного «я» в оточення «ми».
Вже на новому щаблі розвитку, як показує Толстой, стає на той шлях їхнє продовження — Миколка. І так близько й зрозуміло для кожного з нас звучить його заповітне: «Я тільки про одне прошу Бога: щоб було зі мною те, що було з людьми Плутарха, і я зроблю те ж саме. Я зроблю краще. Всі впізнають, всі полюблять мене, всі захопляться мною».
Сенс духовних пошуків справжньої людини просто на може мати кінця.
|
