Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (96)
4. patr1cia@i.ua (45)


Вселенная:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Література світова / Стендаль (1783 – 1842)


Стендаль (1783 – 1842) - Література світова - Скачать бесплатно


голову заволодіти її рукою — тільки для того, щоб у темряві посміятися над її чоловіком. Він насмілився покласти свою руку поруч з її рукою. І отут його охопив трепет; не усвідомлюючи, що він робить, він обсипав жагучими поцілунками протягнену йому руку,— «але може бути,— додає Стендаль,— вони здавалися жагучими тільки г-жі де Реналь?»

Це «може бути» має подвійний сенс. Сам Жюльен тепер не розумів, що він почував, і, мабуть, забув про причину, що змусила його ризикувати цими поцілунками. Соціальний зміст його відносин до закоханої жінки зникає, і вступає у свої права давно починалася любов.

Уже піддавшись цьому почуттю, він став міркувати, може бути, краще доглядати за подругою його господарки? Адже сама господарка тому і вибрала його в коханці, що їй зручно тут з ним зустрічатися.

Що ж таке цивілізація? Це те, що заважає природного життя душі. Міркування Жюльена про те, як він повинний надійти, як відносяться до нього інші, що вони про нього думають, — це всією надуманою, викликаною класовою структурою суспільства, то, що суперечить природі людини і природному сприйняттю дійсності. Діяльність розуму тут суцільна помилка, тому що розум працює в порожнечі, не маючи під собою твердої основи, ні на що не спираючи. Основа раціонального пізнанн-це відчуття безпосереднє, не підготовлене ніякими традиціями, що йде від душі. Розум повинний перевіряти відчуття у всій їхній масі, робити з них правильні висновки і робити висновки в загальних поняттях.

Він проникає в спальню г-жи де Реналь. Відбувається деяке замішання. «І отут у Жюльена вилетіли з голови всі його марнолюбні бредні, і він став просто самим собою. Бути відкинутим такою чарівною жінкою показалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори він кинувся до її ніг і обхопив коліна. А тому що вона продовжувала сварити його... він раптом розридався... любов, що він до себе вселив, і те несподіване враження, яке зробили на нього її принадності, даровали йому перемогу, якої він ніколи не досяг би... своїми незграбними хитростями». Так Жюльен Сорель з людини цивілізації перетворюється в людину природи, з почуттями природними і, отже, справді суспільними, на яких повинні виникнути закони гуртожитку. І він, ніколи до того не знав любові і ніким, не улюблений, випробував блаженство бути самим собою.

Історія взаємин між плебеєм-завойовником і аристократкою Матильдой, що нехтує безхарактерну світську молодь, безприкладна по оригінальності, точності і тонкості малюнка, по природності, з який зображені почуття і вчинки героїв у самих незвичайних ситуаціях.

Жюльен без пам'яті був закоханий у Матильду, але ні на хвилину не забував, що вона в ненависному таборі його класових ворогів. Матильда усвідомить своя перевага над навколишнім середовищем і готова на «шаленості», щоб піднестися над нею. Але її романтика - чисто головна. Вона вирішила, що стане урівень зі своїм предком, чиє життя було повно любові і відданості, небезпек і ризику.

Надовго опанувати серцем розумової і норовливої дівчини Жюльен може лише зломивши її гординю. Для цього треба ховати свою ніжність, заморожувати пристрасть, расчетливо застосовувати тактику великодосвідченого денді Коразова. Жюльен насилує себе: знову він повинний не бути самим собою. Нарешті, зарозуміла гордість Матильди надламана. Вона вирішує кинути виклик суспільству і стати женою плебея, упевнена, що тільки він гідний її любові. Але Жюльен, уже не вірячи в сталість Матильди, і тепер змушений відігравати роль. А прикидатися і бути щасливим – неможливо.

Так само як у його відносинах з г-жой Реналь, Жюльен боявся обману і презирства з боку закоханої в нього жінки, а Матильде іноді здавалося, що він веде з нею фальшиву гру. Сумніву виникали часто, «цивілізація» заважала природному розвитку почуттів, і Жюльен побоювався, що Матильда разом із братом і шанувальниками глузують з нього, як над плебеєм, що збунтувався. Матильда відмінно розуміла, що він не вірить їй. «Треба тільки уловити такий момент, коли в нього загоряються очі,— думала вона.—тоді він допоможе мені брехати».

Любов, що починається, зростаюча протягом місяця, прогулянки по саду, блискучі очі Матильди і відверті розмови, мабуть, тривали занадто довго, і любов перетворювалася в ненависть. Залишаючись наодинці із собою, Жюльен мріяв про помсту. «Так, вона красива,— говорив Жюльен, блискаючи очима як тигр,— я опаную нею, а потім піду. І горі тому, хто спробує мене затримати!» Так неправильні уявлення, викликані суспільними традиціями і хворим самолюбством, викликали болісні роздуми, ненависть до улюбленої істоти й убивали здорову думку. «Я захоплююся її красою, але боюся її розуму»,—говорить підписаний ім'ям Мериме епіграф до глави за назвою «Влада юної дівчини».

Любов Матильди почалася тому, що Жюльен став аргументом у її боротьбі проти сучасного суспільства, проти помилкової цивілізації. Він був для неї порятунком від нудьги, від механічного салонного існування, новиною психологічного і філософського плану. Потім він став зразком нової культури, побудованої на іншому початок — природному, особистому і вільному, начебто навіть керівником у пошуках нового життя і мислення. Лицемірство його було відразу зрозуміле як лицемірство, як необхідність для того, щоб сховати справжнє, у моральному відношенні більш зроблене, але для сучасного суспільства неприйнятне світорозуміння. Матильда зрозуміла його як щось родинне, і ця духовна єдність викликала замилування, дійсну, природну, природну любов, що захопила її цілком. Ця любов була вільною. «У мене з Жюльеном,— міркувала Матильда, як завжди, наодинці із собою,— ніяких контрактів, ніяких нотаріусів, що випереджають міщанський обряд. Усі буде героїчним, усі буде надано випадку». А випадок тут розуміється як воля, можливість надходити так, як того вимагає думку, потребу душі, голос природи й істини, без придуманого суспільством насильства.

Вона потай пишається своєю любов'ю, тому що бачить у цьому героїзм: полюбити сина теслі, знайти в ньому щось гідне любові і зневажити думкою світла,— хто б міг зробити таке? І вона протиставляла Жюльена своїм великосвітським шанувальникам і мучила їхніми образливими порівняннями.

Але це «боротьба із суспільством». Так само як навколишні її виховані люди, вона хоче завоювати увагу, зробити враження і, як це ні дивно, апелювати до думки великосвітської юрби. Оригінальність, який вона домагається явно і таємно, її вчинки, думки і пристрасті, що розпалюються при завоюванні «виняткової істоти, що нехтує всіх інших»,— усе це викликано опором суспільству, бажанням ризикувати, щоб відрізнитися від інших і піднятися до висот, яких нікому не досягти. І це, звичайно, диктат суспільства, а не вимога природи.

Ця любов до себе зв'язана з любов'ю до нього — спочатку беззвітної і не дуже ясної. Потім, після довгого болісного аналізу психології цієї незрозумілої і привабливої особистості, виникають сумніву,— може бути, це тільки удавання, для того щоб женитися на багатій маркізі? І, нарешті, начебто без великих основ, тріумфує впевненість у тім, що жити без нього неможливо, що щастя не в собі, а в ньому. Це перемога природного почуття, що пульсує в далекому, ворожому суспільстві. Погроза втратити усе, що було задумано, усі, чим вона пишалася, змусила Матильду мучитися і навіть, може бути, любити по-справжньому. Вона начебто зрозуміла, що в ньому її щастя. «Схильність» до Жюльену нарешті восторжествувала над гордістю, «яка, з тих пір як вона себе пам'ятала, панувала в її серце безроздільно. Ця гордовита і холодна душа вперше була охоплена полум'яним почуттям».

Боротьба природи з цивілізацією, із протиприродною системою суспільних відносин начебто закінчується перемогою природних людських почуттів. Зникла спрага почестей і слави, розрахунки на торжество у світлі, що Матильда нехтує так само, як Жюльен. Перешкоди переборені. Для Матильди існує тільки любов-пристрасть, що прославляла книга про любов як єдине справді людське, природне почуття. Жюльен звільнився від необхідності ховати від її пристрасть, що володіє їм.

Якщо любов Матильди дійшла до божевілля, то Жюльен став розважливим і холодної. І коли Матильда, щоб врятувати його від можливого замаху на його життя, сказала: «Прощай! Біжи!», Жюльен нічого не зрозумів і був ображений: «Як це неминуче случається, що навіть у найкращі їхні хвилини ці люди завжди ухитряются чим-небудь зачепити мене!» Він дивився на неї холодним поглядом, і вона розплакалася, чого колись ніколи не бувало.

Одержавши величезні землі від маркіза, Жюльен став честолюбцем, як говорить Стендаль. Він думав про сина, і в цьому також, мабуть, позначалася його нова пристрасть - честолюбство: це його створення, його спадкоємець, і це створить йому положення у світлі, а може бути, і в державі. Його «перемога» перетворила його в іншу людину. «„роман мій зрештою завершився, і я зобов'язаний цим тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю дивовижну гордячку,— думав він, поглядаючи на Матильду,— батько її не може жити без її, а вона без мене...» Душа його впивалася, він ледь відповідав на палку ніжність Матильди. Він був похмурий і мовчазний». І Матильда стала його боятися. «У її почуття до Жюльену прокралося щось неясне, щось схоже на жах. Ця черства душа пізнала у своїй любові усе, що тільки доступно людській істоті, викоханому серед надмірностей цивілізації, якими захоплюється Париж».

Довідавшись, що його хочуть зробити незаконним сином якогось високопоставленого де Ла-Верне, Жюльен став холодний і зарозумілий, тому що припустив, що він дійсно незаконний син великої людини. Він тільки і думав, що про славу і про свого сина. Коли він став лейтенантом полку і сподівався незабаром одержати чип полковника, він став пишатися тим, що раніше його дратувало. Він забув про справедливість, про природний борг і утратив усе людське. Про революцію він перестав і думати.

***

Серед безлічі припущень про значення роману «Червоне і чорне» можна знайти версію, по якій Стендаль замаскував під таємними квітами два почуття, що бушують і володіють духом Жюльена Сореля. Пристрасть – щиросердечний порив, моральна спрага, неприборканий, беззвітний потяг, і честолюбство – спрага чинів, слави, визнання, дія не по моральних переконаннях у прагненні до мети – ці два почуття бороли в Жюльене, і кожне мало право володіти його душею. Автор розділив героя на двох частин, на двох Жюльенов: жагучого і честолюбця. І обоє вони домоглися поставлених цілей: Жюльен, схильний до природних почуттів, з відкритою душею, домігся любові г-жи де Реналь і був щасливий; в іншому випадку честолюбство і холоднокровність допомогли Жюльену завоювати Матильду і положення у світлі. Але щасливим від цього Жюльен так і не став.

Література:

Стендаль «Червоне і чорне». «Правда». М. – 1959

Я. Фрид «Стендаль: нарис життя і творчості». «Художня література». М.-1967

Жан Прев «Стендаль: досвід дослідження літературної майстерності і психології письменника». «Художня література» М.-1960

Б. Г. Реизов «Стендаль: художня творчість». «Художня література». Л.-1978

назад |  2 | вперед


Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов