Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст.) - Література світова - Скачать бесплатно

Урок-огляд ставить за мету ознайомити учнів із найбільш резонансними і вагомими здобутками ху­дожньої літератури поза межами західного світу. Доцільно цей урок побудувати у формі лекції з елемен­тами бесіди за таким планом; 1) художні здобутки японської прози XX ст.; 2) «література відлиги» в Росії; 3) латиноамериканська проза XX ст.

1. Художні здобутки японської прози

Ізольована від країн Західної Європи, орієнтована на збереження національно-культурної традиції Японія, починаючи з другої половини XIX ст., все ак­тивніше контактує зі світом ідей західної і слов'янської культур. Шлях, який проходить японська література кінця XIX - XX ст., багато в чому нагадує західний шлях літературного розвитку. В японській прозі також співіснують і змінюють один одного напрями, що є більш або менш близькими аналогами західного нату­ралізму, імпресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.

Ясунарі Кавабата (1899-1972) був першим з японських письменників, хто отримав у 1968 р. Но­белівську премію за майстерність, яка пристрасно ви­ражає суть японського способу мислення», втілює дух національної культури.

На початку своєї письменницької біографії Каваба­та захоплюється ідеями західного модернізму і разом з іншими письменниками засновує в японській літературі напрям, що отримав назву неосенсуалізм (нагадує західний інтуїтивізм). Водночас не менш активно Кава­бата намагається дотримуватись у своїх творах національної літературної та культурної традиції, ідеї якої у подальшій його творчості стануть домінуючими, найзначнішим твором Кавабати вважається повість «Снігова країна» (1934-1947), в якій у дусі дзен-будди-стської естетики на тлі різних пір року, в чергуванні світу реальності та уявлень, зображені стосунки токійця се­редніх років Сімамури та сільської гейші Комако. Тра­диційна для Кавабати тематика - стосунки між людьми, вічні цінності буття, які розкриваються і в багатьох інших його творах 30-х років. Крім зазначеного вже твору «Снігова країна», це такі повісті, як «Тисяча журавлів» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столиця» (1962). В ос­нову сюжету повісті «Тисяча журавлів» покладений опис чайної церемонії - «тядо», яка є давньою національною традицією японців, що поєднує в собі елементи мисте­цтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього церемоніалу («зустріч за чаєм - це та ж зустріч почуттів», за висловом Кавабати). її учасниками в повісті стають двадцятирічний службо­вець Кікудзі і вродлива дівчина Юкіко, долі яких нама­гається поєднати вчителька чайної церемонії пані Тіка-ко. За словами Кавабати, звернення до одного з найбільш шанованих на його батьківщині національних ритуалів у його повісті мало стати «пересторогою про­ти тієї вульгарності, в яку впадають сучасні чайні цере­монії». Таким чином, письменник хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники став­ляться до традицій минулого, які, на думку письменни­ка, є основою духовності нації і запорукою її збережен­ня та процвітання. Цю ж думку підкреслює і винесений у назву повісті символічний образ крилатих журавлів, які зображені на кімоно Юкіко. За уявленнями японців, вони уособлюють надію, добробут і щастя, а в повісті, як пишуть критики, ця символічна деталь свідчить про авторське «звеличення національних традицій».

Ще одним визначним представником нової японської літератури був талановитий прозаїк, драма­тург, філософ і кіносценарист Кобо Абе (1924-1993). Представник модернізму (його творчість співвідносять з екзистенціалізмом) Абе увійшов у літературу на­прикінці 40-х років. Справжній успіх письменникові за­безпечили його повісті та романи, які починають з'яв­лятися з початку 50-х років: «Стіна. Злочин Карума» (1951), «Жінка в пісках» (1962), «Спалена карта» (1967) та інші. Кобо Абе насамперед відомий як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, пробле­ми усього суспільства і окремо взятої людини. У своїх творах Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого у романах за допомогою фантастики та гротеску. В центрі філософської те­матики творів Абе - проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає у романах Абе як гнітю­ча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаю­чись знайти вихід із в'язниці бездуховного буття, по­трапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї аб­сурдності буття, від якої вона тікає.

Така ситуація змальована в романі Абе «Людина-коробка» (1973). Втеча від суспільства тут відбувається в екзотичний і, на перший погляд, навіть сміховинний спосіб: людина одягає на себе картонну коробку, яка доходить їй до пояса. Здавалося б, звичайне дивацтво, але у філософській площині воно призводить до кар­динальної перебудови всієї психології, всього способу мислення людини-коробки, яка по-новому починає дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає все більше, але інші, «звичайні» люди, їх просто не помічають, вони для них - пусте місце, яким, за великим рахунком, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються, підтримують зв'язки, але насправді долі яких їм бай­дужі. Таким чином, метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, стає тут духовним символом відчуженості людини взагалі. Таким е невтішний висно­вок письменника щодо концепції людського буття. Водночас у романі є й оптимістичний символ. Це ого­лена жінка, що символізує життя в його природній чис­тоті, не спотвореній складними соціальними супереч­ностями. Ця жінка-життя в романі виступає як натяк на ту символічну силу, що здатна врятувати людину від абсурдності її буття за умови, що сама людина знайде в собі сили звернутися до неї за допомогою, вирвати­ся з полону власних життєвих ілюзій.

2. «Література відлиги» в Росії

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана «література відлиги» в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходи­ли за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX - початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від «срібного століття» російської літератури), відрізнялись воле­любним духом і піддавали безкомпромісній критиці не­гативні явища епохи сталінізму. Слово «відлига» щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. «Відлига» торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір'я талановитих поетів, їх називали «дітьми XX З'їзду», поколінням 60-х або просто шестидесятника­ми. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соко­лов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

Євтушенко писав про А.Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той «увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу - з блискавичністю феєрверку». З перших своїх поетичних збірок «Парабола» (1960) і «Мозаїка» (1960) Вознесенський намагається ствер­дити активну громадянську позицію, пов'язану з без­компромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пронизані і його наступні збірки - «Сорок ліричних відступів з поеми «Трикутна груша» (1962) і «Антисвіти» (1964). У творах 70-80-х років Вознесенський звер­тається до злободенних соціально-політичних проб­лем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої і войовничої громадянської позиції (збірки «Ахіллесове серце», 1966; «Тінь звука», 1970; «Випусти птаха», 1974; «Вітражних справ майстер», 1976; «Спокуса», 1978; поема «Рів», 1986). У творчому доробку поета є й вірш, присвячений Т.Шевченку («Крізь стрій»). Поезія Вознесенського характери­зується метафоричністю та експресивністю, словес­ною новизною, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення.

Дослідник творчості Є. Євтушенка (нар. в 1933 р.) писав про нього: «Як поет, він народжений суспільною ситуацією середини 50-х років. Від цього часу і назавж­ди у його творчість увійдуть публіцистичні, суспіль­но-політичні мотиви. Він буде постійно претендувати на роль виразника справедливих народних уявлень про демократію...» (Є.Сидоров).

Євтушенко ввійшов у поезію численними збірками: «Розвідники прийдешнього» (1952), «Шосе Ен­тузіастів» (1956), «Яблуко» (1960), «Ідуть білі сніги» (1969), «Співаюча дамба» (1972), «Зварювання вибу­хом» (1980), «Майже насамкінець» (1985), поемами «Станція «Зима» (1956), «Казанський університет» (1970), «Мама і нейтронна бомба» (1982), «Фуку» (1985). Поезія Євтушенка, як узагальнює її змістовну суть Є.Сидоров, - «заримована кардіограма серце­биття країни, інколи містифікована неточністю поетич­ного інструмента, не завжди суб'єктивно чесна, щира. Його вірші, буває, втрачають у гармонії, цілісності, ес­тетичній вишуканості, але часто виграють в актуаль­ності, злободенності, атакуючи навально, з ходу». Сам поет також підкреслював, що одним з головних зав­дань сучасної поезії є її високе громадянське покли­кання. Євтушенку належить знаменитий вислів: «Поет в Росії більше, ніж поет». Критики виділяють такі харак­терні риси поетики Євтушенка, як використання де­талі, афористичність, дидактичність і риторичність. Євтушенко - майстер асонансної рими (побудованої на співзвуччі наголошених голосних звуків), яку часто називають «євтушенківською». їх особливо багато у вірші «Бузок» (1957): «за полночь - за плечи»; «неистинно - из дому»; грусть - грубость» і т.д.

Неординарним і цікавим явищем у поезії 60-70-х років стала також так звана авторська (або бардівська, як її ще називають) пісня, її найвищі досягнення цього періоду пов'язують з іменами Булата Окуджави та Во­лодимира Висоцького.

Булат Окуджава (1924-1997) увійшов у пісенну поезію як тонкий лірик, заглиблений у природу людсь­ких почуттів, співець Арбата. Його піснями, які тиражу­валися через магнітофонні записи, захоплювалась уся країна, а його перу належать збірки «Лірика» (1956), «Острови» (1959), «Веселий барабанщик» (1964), «Бе­резень великодушний» (1967), «Арбат, мій Арбат» (1976). У своїх піснях Окуджава звертався до різноманітної тематики, але найбільше — до теми кохання, природи, взаємин людей, філософських проблем їх­нього буття.

Володимир Висоцький (1938-1980) прожив ко­ротке, але надзвичайно яскраве, сповнене глибокого духовного змісту життя. Він написав близько 600 пісень, зіграв велику кількість ролей у кіно та театрі. За життя Висоцького не друкували, але більшу частину його пісень уся країна знала напам'ять. Основні теми його пісень - тема кохання, війни, справжньої чо­ловічої дружби, поведінки людини в екстремальних умовах, тема іронічної критики моральних та соціаль­них недоліків сучасного суспільства.

3. Латиноамериканська проза XX ст.

Ще один яскравий феномен літературного розвит­ку XX ст., що визрів поза межами західного світу, дослідники пов'язують із розквітом приблизно з 30-40-х років латиноамериканської прози, яку представляють кубинець Алехо Карпентьєр, гватема­лець Мігель Анхель Астуріас, мексиканці Хуан Рульфо та Карлос Фуентес, бразилець Жоан Гімераенс Роза, парагваєць Аугусто Роа Бастос, аргентинці Хуліо Кор-тасар та Хорхе Луїс Борхес, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес, перуанець Маріо Варгас Льоса та інші. Для позначення художньої своєрідності латиноамери­канського роману використовують термін «магічний реалізм», під яким розуміють такий художній метод або напрям, що, на відміну від традиційного реалізму, поєднує достовірність і об'єктивність зображення з елементами чудодійності, міфу, фантастики.

Латиноамериканський роман - це складне і бага­товимірне явище, в якому умовно виділяють дві ос­новні тематичні гілки - метафізичний і міфологічний роман. Обидві гілки є різновидами одного напряму - магічного реалізму, обидва поєднують елементи ре­альності та фантастики, але якщо при цьому міфо­логічний роман спирається переважно на фольклор та міфологічні вірування корінних народів Латинської Америки, то метафізичний роман у першу чергу спря­мований на інтелектуальний потенціал сучасної філо­софської та естетичної думки.

Принципи метафізичного роману знайшли найбільш послідовне відображення у творчості визнач­ного аргентинського прозаїка Хорхе Луїса Борхеса (1899-1986). Він дебютував у 1919 р. віршами і перек­ладами в модерністських журналах. Починаючи із се­редини 30-х років, один за одним з'являються прозові твори Борхеса: «Всесвітня історія безчестя» (1935), «Історія вічності» (1936), «Вимисли» (1944), «Алеф» (1949), «Нові розслідування» (1952), «Повідомлення Броуді» (1970), «Книга піщинок» (1975). Свою творчість Борхес ділив на два великі цикли. Перший з них -«Міфологія передмістя» (збірки «Жар Буенос-Айреса, «Повідомлення Броуді» та інші), присвячений змалю­ванню побуту, національних звичаїв, колориту життя мешканців старих кварталів Буенос-Айреса. Більш важливим і показовим для вияву художньої скоьрі^ності прози Борхеса є другий цикл — «Ігри з ча­сом і безкінечністю» (збірки «Вимисли», «Алеф», «Кни­га піщинок» та інші). Тут знайшли відображення найго­ловніші художні принципи прози письменника: підкреслена метафоричність, інтелектуальна витон­ченість художнього задуму, можливість паралельних або й взаємовиключних інтерпретацій поданого сюже­ту, звернення до філософських та метафізичних проблем буття людини, гра з читачем, що реалізується че­рез розгорнуту систему прихованих натяків та цитат з якнайширшого спектру творів світової літератури, тісне поєднання реального і фантастичного.

Якщо Борхес вважається засновником «ме­тафізичного» відгалуження латиноамериканського ро­ману, то найбільш авторитетним представником його «міфологічної» гілки виступає Габріель Гарсіа Маркес.

Підсумок уроку допоможе підбити бесіда за такими запитаннями. Перший блок запитань сто­сується японської літератури. Охарактеризуйте ху­дожні здобутки японської прози кінця ХІХ-ХХ ст. Про­аналізуйте творчий шлях Ясунарі Кавабати, проблема­тику та ідейну спрямованість його творчості. Визначте національну своєрідність творчості Кавабати, роз­крийте зміст його повісті «Тисяча журавлів». Які проб­леми відображені в творах Кобо Абе? У чому сенс поєднання у його творах елементів реалізму та фан­тастики? Визначте провідні мотиви його творів. По­ясніть проблематику та символічну основу роману Ко­бо Абе «Людина-коробка».

Другий блок запитань спрямований на харак­теристику «літератури відлиги» Роси. Що таке «література відлиги»? Які історичні та політичні події сприяли її появі? Хто представляв цю літературу? Оха­рактеризуйте творчість А. Вознесенського і Є. Євту-шенка. Що таке авторська пісня? Назвіть її представ­ників.

Третій блок запитань має на увазі здобутки ла­тиноамериканської прози XX ст. Охарактеризуйте розвиток латиноамериканської прози XX ст., назвіть її основних представників. Що таке «магічний реалізм»? Визначте тематичні різновиди латиноамериканського роману. Схарактеризуйте проблематику творчості Х.Л. Борхеса.