Давньоукраїнські міфи та характерні риси культури південно-східних слов'ян - Культура - Скачать бесплатно

Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої “прамови“ виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску (?) мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якой, безумовно, належать слов’яни.

За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї – Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр едності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праедність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями “північнокавказьких” та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької. В часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців “північнокавказців” та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меньшою вирогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру. Таким чином, за доби раннього неоліту степи від Північного Причорномор’я до Каспію складали окрему історико-господарчо-культурну та етномовну спільність, носіями якої були індоєвропейці.

Згідно з сучасними даними, органічна спільність індоєвропейського масиву порушуеться не пізніше IV тисячоліття до н. е. , а можливо і раніше. За часів середньостоївської культури (приблизно IV тис до н. е.) вже фіксується розшарування родоплемінної організацією з чітко виділенною верхівкою та сакралізація “царя” – вождя-жерця, який стояв на чолі. У V-IV тис. до н. е. в межах Центральної, Південно-Східною та південної частині Східної Европи співіснували два великі протилежні історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська з мотузчаною орнаментацією посуду.

У першому випадку економіка спиралася на землеробство з допоміжною роллю скотарства (велика рогата худоба). Люди мешкали у глинобитних будинках, істотного розшарування не було, що певним чином пов’язане з системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Вони шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи. Ця богіня персоніфікувала не тількі родючі сили природи, але й людський коллектив. Вона щороку одружувалися з Биком-Сонцем, володарем небесного світла та тепла, і Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу. Подібні сюжети відслідковуються у творчості переважної більшості землеробських народів світу, і є закономірним відбиттям способу життя таких суспільств. Жінка в уяві давних народів була нерозривно повязана із землею (так само, як жінка народжує дітей, так земля – зерно). Але для жінки обов’язково потрібен чоловік, який забезпечив би виконання її природної функціі. Їм і стає Бик-Сонце або Бик-Зоря (реальний бик бороздив землю, і, за аналогією, цей образ перейшов на небо).

На противагу цьому, провідною галуззю економіки курганної Північнопричорноморської спільності було скотарство, де велика роль відводилася конярству. Суспільство мало патріархальний характер з культом чоловічого божества – воїна і розвиненою небесно-солярною символікою. У культурах між Дніпром і Уралом (маріупольска, середньостогівська, ямна), простежується посилення військової загрози. Престижною стає військова справа, боротьба за пасовиська і худобу. В центрі міфології – боротьба Бога Грози, носія військових функцій, із змієм за жінку та худобу.

За твердженнями деяких дослідників, індоєвропейська спільність розпалася на два мовних ареали, один з яких (анатолійсько-італо-кельто-іллірійсько-тохарський) пов’язаний із середньостогівською групою племен, а інший (балто-слов’янсько-германо-греко-вірмено-арійський) із суспільствами азово-чорноморської лінії розвитку.

З останнього масиву відокремлюється балто-слов’яно-германська спільність десь у часи енеоліту. Приморську смугу займало населення з культурою, близькою до ранньомайкопської, а також усатівська культура, яка близька до культур Північного Кавказу та навіть Середнього Подніпров’я. Існувала також маріупольська культурна спільність, що заклала підвалини середньостогівської та нижньомихайлівської культури, які контактували з трипільцями. Спадкоємицею нижньомихайливської стає усатівська культура, яка мала безпосередні та тісні зв’язки із трипільцями (а, можливо, і походила від них).

Знаменита трипільська культура виникла як результат взаємодії нащадків буго-дністровської та дніпродонецької культур з землеробами з Карпато-Дунайського регіону: Боян, лінійно-стрічкової керамики. Поява трипільських пам’яток є своєрідним продовженням розвитку культури Кукутені в Румунії. Чмихов говорив про доцільність розділення цієї спільності на два блоки: західний (кукутені) та східний (синтез західного з місцевим). Трипільську культуру взагалі розглядають як північно-чхідну частину індоєвропейської прабатьківщини неолітичної єпохи. Досліджено зв’язки від трипільського мистецтва до найархаічніших шарів фольклору у індійців, іранців, слов’ян, молдаван, литовців.

Давні землероби вирізняли:

зміну дня і ночи;

світла й темряви;

зміну сезонів;

небо й землю;

сонце, зорі та місяць;

холод і жар;

дощ і вітер;

поняття Часу;

послідовність подій;

напрями;

причинні зв’язки;

пахоту й засівання;

стада і хліб;

свято;

Верховне Божество.

(за Рибаковим)

Це свідчить про досить розвинену міфологію, бо на прикладі індоєвропейських а також деяких інших народів відслідковуються спільні тенденції та етапи міфотворення. Звісно, ці спроби відбудувати міфологію не можуть пертендувати на точність.

Початком світу усі міфології уявляють хаос, який бачиться як світовий океан а також пустота.

“Нічого не було: ні ясного Неба,

Ні величі світла, що згодом

простерлась над грунтом. -

Що ж покривало його? Що відгороджувало?

Що таїло?

Чи то були може бездонні глибини вод?…

І морок царив, і все що існує, заховано було

в глибинах морока того

Океан, в якого не було і кольору.”

(Рігведа)

“Вода - першооснова всього Сущого,

Спочатку це було водами”

(Рігведа)

“Колись то було з початку світу

Тоді не було ні неба, ні землі,

Неба ні землі – нім сине море. “

(Червоноруська пісня)

Це уявлення відбито і в Біблії.

Непрямим пдтвердженням цього міфу можна вважати уявлення слов’ян, засвідчені в казках, про те, що землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів і тітанів (доречі, це єдине в індоєвропейській міфології уявлення про Океан як про “прабатька”; в інших народів це завжди жіноче божество). В Шумерії Намму (мати) –богиня океану, яка оберігає Небо і Землю, які сама породила. В процесі розвитку міфології богиня-прамати відходить на другий план. У хеттів Аруна стоїть в кінці списку богів, грецький Океан не втручаеться у справи своїх синів та дочок. Спостерігається також цікавий зсув першості у бік інших богів. Тепер римський Нептун уявляється як молодший брат Юпітера і Плутона які володіють Небом та Землею, а Нептуну залишили безлюдне море. Грецький Посейдон (Нептун) має своїм символом тризуб (головний жезл з однією верхівкою належить Зевсу, двозуб – Аїду). Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Цікаво порівняти з цим міфом схожість долі Київської Русі, привласнення її досягнень Московією, та теорію про українця як молодшого брата росіянина.

Мотив третього брата як жертви, вигнанця або шукача чогось (нареченої, цілющого засобу) червоною ниткою проходить крізь численні індоєвропейські казки. В міфі давніх іранців про тріта герой відкриває напій безсмертя Сому, а шлях його лежить через підземне царство.

Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у россіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні “mor” (“смерть” та “море”). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня “mor” веде початок ім’я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю.

Ідея смерті та відродження, воскресіння та осмислення природи як матері прослідковується у звичаї ховати небіжчиків у скорченому положенні (як ембріон в утробі). Це також пов’язано з ідеею реінкарнації, що знайшло свій розвиток в індуїзмі.

Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі – ундін), водяників та Морени – Мокоші. З цим шаром вірувань пов’язані обряди, які дійшли до наших днів, а саме:

пускання чучел у воду;

пускання вінків по воді;

жертвоприношення джерельцям (ідея жертви);

русальський тиждень;

Купала.

У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилизовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських сосудах часто зображені жіночи груди. Це пов’язано з ідеєю життедайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), і, відповідно, шлюбу Великої Матері з Биком, повелителям хмар та земноводним Змієм – охоронців запасів землі. Свято Купала, яке дійшло до наших днів, уособлює два першопочатку – вогонь та воду (небесний Бик – вогонь – повелитель блискавок).

Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри – Перуна – Зевса), якого іще не буде у трипільській культурі.

Усі магічні обряди робилися над сосудом з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово “чарувати” походить від “чари” з водою).

Ідея родючесті знайшла свої відображення у трипільськіх зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або (та) чотири квадрати з точками в кожному (можливо, симвло поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться вже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ яких певно існував і у трипільців.

Другим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією з іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образа світлого неба та прабатька. У наведеному вище уривку з “Рігведи” “ясне небо та велич світла” усвідомлюється як перше, що виникло з нічого. В Біблії ми читаємо: “Спочатку Бог створив Небо і Землю. Земля була невидима і пуста…, і Дух Божий носився над водою. І сказав Бог: нехай буде світло.” Далі ми бачимо, що Бог робить розмежування води небесної і земної. “І створив Бог твердиню, і відокремив воду, яка була під нею, від води, яка над нею. І назвав Бог твердиню Небом” (Буття I, 1-7).

В гімнах “Рігведи” також визначаються три шари побудови світу:

“Свах” – верхне небо із запасами вологи;

“Бхувах” – повітряний простір разом з сонцем, місяцем та зірками;

“Бхух” – земля-грунт.

У трипільців зображення на сосудах збігаються з подібною тричленною побудовою світу:

верхній ярус (біля горла сосуда) – вода – горизонтальна хвилясьа лінія;

середній ярус, найбільш широкий, заповнений спиралями, солярними татмісячними знаками, косими та вертікальними лініями, які нагадують дощ;

нижній ярус – низький, утворений двома паралельними лініями, між якими часто нема малюнків, на верхній лінії – ростуть дерева, стоять люди та тварини.

Цікаво, що підземного світу нема, земля – не середня межа двох світів (підземного та небесного), а просто товща грунту, де изріває колосся.

В індійському міфі читаємо: “Спочатку не було нічого, крім води, води моря. Вода захотіла продовжити себе… і тоді… виник в ній золотий зародок. За рік виникла з нього людина, це був Праджапаті.” У китайців з яйця формується небо Тянь, яке пізніше усвідомлюється як вища божа сила, з якої формується п’ять стихій.

Небо відтворює зв’язок Хаоса з земним ладом. У римського Януса (спільний корень з Дьяусом, про якого мова піде далі) одне обличчя повертуте у минуле, а інше – у майбутне. Янус виник з кулі, що не має форми, і став творцем сущого. Йому були присв’ячені арки, яки символізували небо. Він володів ключами від входу у невідоме (Хаос) (аналогія із ключами св. Петра від раю). У індусів є свій рай “сварги”, це слово означає “небо” і має спільний корень з іменем загальнослов’янського бога неба Сварога. Сварог не має певних функцій, він просто творить Небо. Ім’я шумерського Ана, небесного творця і прабатька богів, перекладається як бог. Давні слов’яни за численними свідченнями сучасників, відокремлювали Вище Божество Сварога від похідних богів. За Нестором Летописцем слов’яни називали Сварога іноді просто Богом. У слові “Сварог” помічається слово “свар”, що з санскриту перекладається як світ або небо.

У полабских слов’ян був храм із дерев’янними зображеннями божеств з яких найвищий – Сварожич (син або онук Сварога). Ідол мав такий вигляд: на голові – орел з простертими крилами, на грудях – голова бика, яка зображена на щит; цей щит він тримав правою рукою а в лівій в нього біла сокира з двома лезами. Тут ми бачимо вже трансформацію Світлого Бога Неба у наступну свою іпостась грізного Бога Грози, Блискавок та Війни Перуна. Дійсно, грецький Уран породжує Зевса та його братів, яки керують світом богів та людей, але сам відпочиває. Ім’я Урана походить від Варуни, а Дьяус (праіндоєвропейський бог світла) мае спільне коріння з Янусом (Діанусом), етруським Ані, германським Тіу та Юпітером. Спільне для багатьох індоєвропейськіх мов слово “Deus” означає бог. З цим богом пов’язаний образ світового дерева, підтримки небесної сфери, яке було присв’ячене Варуні. У слов’ян духом вершини дерева є Дий. З образом світового дерева одного з найуніверсальніших образів світу пов’язана ідея розвитку світу, еволюції. Як ми побачимо, цей атрибут перейде до наслідника прабатька – Перуна.

Недостатня обізнаність з образом у слов’янській міфології примушує добудовувати більшість схем, але можна припустити, що трипільці сали образ прабатька, уособлений Небесним Биком, який у слов’ян потім викристалізувався у Сварога. Такі уявлення є у найпримітивніших народів, і вже, напевне, мали бути у трипільців, розвинених хліборобів.

Осілість обумовлює появу наступної групи богів: богів єпохи Кроноса, з яким пов’язані такі поняття як час, рідна земя, доля, рід. Люди починають ідентифікувати із землею, де живуть протягом багатьох поколінь, де ховають представників свого роду. Усвідомлення нерозривного зв’язки поколінь, відокремленності від інших, поняття “своє-чуже”, зміна сезонів, поняття часу, послідовність та причинні зв’язки пов’язані саме з цим міфологічним образом. Рибаков стверджує, що давні трипільці розрізняли ці поняття, більше того, вони займають майже половину у списку, що наведений вище. Все це наштовхує на думку, що давні трипільці зупинилися приблизно на цій стадіх розвитку. Бог Род та його супутниці рожаниці у давніх слов’ян вважалися чи не за найважливіших богів. Переважно сільска культура визначала розвиток суспільства. З розвитком землеробства люди стали дуже залежними від змін сезонів, а також від погоди. Тому ці поняття в уяві давніх трипільців є тісно пов’язані між собою.

З цього часу веде початок поняття свята. Род за своїми функціями близький до Сатурна. Відомі Сатурналії де відбувалася своєрідна зміна ролей між господарями та рабами, як раз і виводить нас до першого свята. Люди згадували часи, які зберіглися в їхній свідомості, часи рівності усіх.

Уявлення про культури давніх хліборобів як про “золотий вік” людства відбито у Гесіода:

“Жили ті люди, як боги, зі спокійною та ясною душею,

Горя не знали, не знали й праці і печальна старість

До них наближатись не сміла… А помирали

Наче охоплені сном… Великий врожай

Давали плодючи їх землі.”

Звісно, існувало багато інших ідей, наприклад образ божеств, що вмирають та воскресають, праобраз солярного божества, але у Трипіллі вони не отримали належного розвитку. Початки міфології слов’ян закладено, мабуть, саме трипільцями, хоча ми не можемо стверджувати, що саме вони стали безпосередніми прабатьками слов’ян.

У трипільців ще не було образу перуна (Зевса – Індри), який виникає тільки у розвинених суспільствах з класовим розшаруванням, яке ми спостерігаємо пізніше, можливо за доби бронзи.

За цієї доби культурно-історична спільність бойових сокир та мотузчаної кераміки (на Україні – середньодніпровська культура) надійно пов’язується з балто-слов’яно-германською спільністю. Вона межує з племенами греко-вірмено-фракійсько-індоіранської спільності, а також з хетто-лувійцями в східній Анатолії, італо-кельто-іллірійцями у середньому подунав’ї, західних Балканах та приальпійській зоні; тохарцями - у Казахстано-Середньоазійськіх степах.

Існує декілька концепцій щодо батьківщини слов’ян: дунайська, вісло-одерська та вехньодніпровська. Не заглиблюючись в кожну з них, можна припустити, що за доби бронзи на Україні жили майбутні слов’яни у таких місцевостях як Середнє Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, Волинь та Полісся. Протягом другого тисячоліття до н. є. германо-балто-слов’янська спільність розпалася на балто-слов’янську та германську, з яких перша розпалася не пізніше початку першого тисячоліття до н. е. У кінці III – першій третині II тис. до н. е. на теріторії України досліджено декілька культур, які належать до спільностей мотузканої керамики та бойових сокир: середньодніпровська, прикарпатська, городсько-здолбицька та стжижовська культури. Вони мають багато спільних рис, і можна говорити про середньодніпровсько-прикарпатську спільність доби ранньої бронзи. За часів середньої бронзи виокремлюеться саме праслов’янський масив. Він відділяється від балтського під впливод чинецько-комарівської культури.

Можливо саме в той час з’являється ідея нового божества Перуна. Поперше за доби середньої бронзи зростає роль кочового тваринництва, що зумовлює зростання культу військової сили. Саме Перун (Перкунас) та Сварожич (син чи оук Сварога) є найбільш схожими божествами у балтів та слов’ян. Починається також розшарування населення, що завжди обумовлює висування на перший план образа царя-жерця, посередника між людьми та Богом Неба. Спочатку новий бог і виконує таку роль посередника, але потім він вийде на перше місце в пантеоні. Мабуть за доби бронзи Перун-Перкунас-Сворожич і виконує поки що цю скромну роль.

За останньої третини бронзи формується праслов’янська спільність, яку доцільно пов’язувати з білогрудівською культурою. Протягом I тис. до н. е. відбувся важливий процес переходу до ранньокласового суспільства у слов’ян. В межах України це відбувалося завдяки впливу Великої Скіфії. Скіфи, цей великий кочовий народ, прийшли в Україну десь у VII ст. до н. е. і , звісно, мали великий вплив на культуру майбутніх слов’ян, але Ю. Павленко стверджує що в межах Лісостепу існували ранньокласові відносини ще до появи скіфів.

Складені процеси взаємопроникнення культур скіфів та праслов’ян можна об’єднати в такі:

відокремлення ремесел від землеробства, з виникненням двочленної структури ремісничої діяльності;

поява багаторівневої суцільно-майнової стратифікації;

розвиток феномену “двох культур”.

Виникають поселення ранньоміського типу. Основний міф скіфів такій: від шлюбу “Зевса” та дочки Борисфена – Дніпра народився Таргітай, в якого було 3 синів: Ліпоксай, Арпоксай, та Колоксай. В їхній присутності на Землю впали священі речі: золоті рало, ярмо, сокира та чаша. Старші брати не змогли доторкнутися до речей і тільки Колоксай відніс їх додому. Від цих братів пішли племена, які мають спільну назву сколоти.

Б. Рибаков, на підставі грунтовного вивчення проблематики, доводить, що сколоти і є праслов’янами. Дуже помітний збіг між “сколотами” та “склавенами”. Після розладу Великої Скіфії сколоти-склавени, змішуючись з неврами Волині та Полісся, утворюють нову етномовну спільність, в якій вже можно візнати слов’ян.

А тепер спробуємо рекоструювати пантеон древніх слов’ян за даними середньовічних джерел та порівняльного аналізу з іншими народами.

Через те, що слов’яни взяли свій пантеон від двох субстратів, що утворили їх як єдине ціле (землеробів на Півночі та кочовників на Півдні), спробуємо припустити, що вони шанували богів тієї та іншої культур. Обидві цивілізації були вже достатньо розвинені, щоб їхній Небесний Прабатько відійшов на другий план. Майже доведеним можна вважати той факт, що згаданій вище Сварог і є Прабатьком у слов’ян-землеробів, а функції Зевса в них виконує Дажбог, який є реалізацією потенційних функцій батька. Також Дажбог доносів до батька ритуал, виконання якого забеспечувало нормальну життєдіяльність суспільства. Це здавалося би зрозумілим, якби не голова “пантеону Володимира” – Перун. На відміну ід “адміністратора” – Дажбога, Перун виступає як воїтель – громовежець.

Це воїн, який перемагає Змія – Дракона, відбиває в нього худобу та жінок. Хто ж був батьком войовничого Перуна ? Деякі дослідники припускають, що це мало досліджений Стрибог, володар стихій, хаосу, магічних заклять. Можемо, спираючись на викладене вище припустити, що пара Стрибог – Перун дійсно були провідними богами кочовників, а Сварог – Дажбог – землеробів. Тоді Сварога можна ідентифікувати з індійским Дьяусом, а Стрибога – з Варуною. Сина Сварога – Дашбога можна розглядати як доброго адміністратра – Мітру. Але, будучи слабшим за бога кочовників – громовержця Перуна, Дашбог поступається своїм місцем і переймає образ Божественного коваля, якй відповідає давньогрецькому Вулкану, продовжувача та виконавця вищої волі Зевса-Перуна.

Громовержець – головний бог всіх індоєвропейців та інших народів – виступає в образі бога-царя та царя-жерця. Очевидно, що сакралізація царя у кочових народів знайшла своє продовження саме в цьому образі.

Індра відповідає германському Тору, грецькому Зевсу, римському Юпітеру. Він – покровитель свого народу, допомагає у війнах. Будучи повєzзаним з адміністративно-військовою функцією, Перун встигає битися зі Змієм та забезпезпечує візрівання врожаю, володіючи хмарами.

“Індру, кличемо мив битві великій, Індру – в малій,

Як спільника, коли побиваємо ворогів, як громовержця…

Наче могутній бик – отари, силою гонить він народи,

Як цар, що ніколи не знав непокори

Того, хто людьми та багатмствами володіє одноосібно,

Індру – над п’ятьма поселеннями племен,

Цього Індру кличемо ми звідусіль,

Хай буде він тільки наш.”

(Рігведа)

Як видно з останніх слів уривка, Індра (Перун) уявляється власним богом народа, покровителем, захисником від інших племен-варварів. Поняття “своє-чуже”, яке виникає у попередній міфологемі, тримує новий розвиток. Індра має бути також покровителем міст, але крім Перуна у слов’ян такі функції виконує Дашбог. Індра спирається на традиції свого батька, але реформує їх. Це вже не бог всіх людей, а бог конкретного народу, з яким люди обов’язково ідентифікують себе.

Давня людина ще не уявляла собі, що може бути її особистий бог, з яким можна спілкуватися віч-на-віч як у євреїв. Лише. Християнство дасть їй таку можливість, але словяни вже чітко відмежовують себе від інших, и Перун для них є власним богом. Один з найпопулярніших сюжетів, як Перун-Індра б’ється зі Змієм за стада корів, відбиває природну містерію грози. Змій ховає корів під скелею, а громовержець б’ється з ним та перемагає.

Перун пов’язаний з високими місцями (Зевс – з Олімпом) і індоєвропейською мовою слово “perqunos” означає “скеля”. Крім скелі з ним пов’язують образ “світового дерева” про який вже йшлося у зв’язку з попередником Перуна, “perquus” індоєвропейців означає “дуб”. Також з цим коренем пов’язують таких богів, як балтійський Перкунса, хетський бог Пірві, фракійській Перкона, індійський Парджаньї (його часто ідентифікують з Індрою), іранський Пейрумуна, албанський Перенді, культській Перкуній та християнській Петро (це ім’я означає “камінь”, що добре узгоджується з назвою скеля, а також він є “своїм” апостолом, на відміну від “апостола язичників” Павла).

Часто ім’я громовержця звучить у слові “грім” – германського Тора, на честь якого названий день четвер “donnerstag”, який традиційно пов’язують з Юпітером. Атрибутом Тора є молот, який, за логікою, має бути переданий Ковалю, відповіднику Дажбога-Вулкана. Образу Громовежця відповідає скіфський Папай (порівняти: Папай-Перун).

Отже, цілком природньо, що в центрі пантеону Володимира стояв саме Перун, цар-жрець, колишній посередник між своїм батьком та людьми, а згодом – центральна фігура язичницької релігії.

Образ Дажбога трансформується у бога-ремісника, Божественого Коваля, як вулкан у греків, або сонячного бога Геліоса-Аполлона. Витіснення його з головного місця в пантеоні Перуном спровокувало невизначенність його ролі: то він, дійсно, Божествений коваль разом зі Сварожичем, то поділяє місце з Ярилом. Але Ярило несе в собі скоріше марсіанську функцію, ще не ідентифіковану повністю. Сварожич, у свою чергу, може бути одним персонажем, що й Дажбог, бо ім’я “Сварожич” означає “син Сварога”, а Дажбог і був сином Бога Неба. Таким чином, можна вважати, що єдиний персонаж, виступає то сонячним богом, то ковалем, залежно від тих функцій, виконання яких в даний момент потрібно.

Кочовники принесли з собою класичну для розвинених народів тричленну схему світу, яка відрізняється від землеробської. Тепер світ складається з небесної, земної та підземної частин, а у слов’ян цей перехід ще не встиг повністю відбутися. Пара земних-підземних богів ідентифікуються як Род-Велес. Давній бог землеробів Род вже був розглянутий. Єдине, що можна додати, це те , що культ Рода як найвіжливішого божества зберігся у хліборобів аж до прийняття християнства, в той час як Перун був Богом внерхівки на чолі з князем. Ціеї думки дотримується, наприклад, М. Попович.

Род виступає в парі з Матір’ю-Землею, своєю дружиною, яка трансформується в Мокош.

Розглянемо іншого бога підземного світу Велеса, безперечно, бога кочовників. Його називають “скотьїм богом” вже за часів слов’янства, що підкреслює його роль бога кочових племен. Цей бог, мабуть, злився з образом трипільського вужа-охоронця (нагадаю, що у хліборобів трипільців, скотарство відігравало певну допоміжну роль). Зміїна сутність Велеса неодноразово підкреслювалася; він пов’язується з низинними місцями, є богом, можливо чорної магії.

У більшості европейськіх народів Велес-Змій – Головний суперник Перуна.

“ Він вбив Врітру, найстрвшнішого свого ворога,

Індра – дубиною, важкою зброєю,

Як обрубані сокирою гілки,

Змій лежить, переможений, на землі.”

(Рігведа)

Доказом того, що Змій – образ дуже давній, може бути просто перерахування подібних персонажів у інших народів. Це і індоєвропейський Будха, іранський Ажи-Дахакі, скандинавський Нідхегг, монгольський Аврвга Мобоя, хеттський Іллюнуки, грецький тіфон, біблійний Сатана-Змій.

Можливо Велес виконує такі функції як Плутон у римлян та Аїд у греків, але прямих свідчень цьому нема. Можливо, культ Перуна, зтикнувшись з культом Велеса (вужа-охоронця) ніяк не може перемогти його, тому пристосовується до існування разом з ним (як Зевс з Аїдом) віддавши йому нижне царство. Це добре узгоджується з теорією, що Перун – бог князів, а Велес – народу. Нагорі – Перун, а внизу (на Подолі?) – Велес.

Жіночі божества вивчені набагато менше. Едине, що можна сказати впевнено, це те, що Велика Мати стала Мукощщю, дружиною Рода, або дружиною Велеса. (Згадаємо, що Велика Мати щороку одружується з Небесним Биком та Змієм-Драконом).

Інше жіноче божество – Лада - Аргімпаса - Латона є богинею кохання, весни та життевих сил. Кохання – поняття досить пізнє, і з того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, зо слов’яни стояли на дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цього образу у слов’ян не досліджена, алде у індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), і може бути пов’язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині – воїтельниця у слов’ян взагалі не визначений, але має бути співставленим з Ізідою, та Іштар (Астартою). Ми зустрічаємо Ладу вже в останній іпостасі, як богиню кохання, можливо, покровипельку шлюбу, покірну Перуну. Але другий етап розвитку цього розвитку мав бути, бо процес трансформації матріархального устрою хліборобів в патріархат кочовників не міг не зустріти опору.

Божества Леля та Лель усвідомлюються супутниками (дітьми) Лади і Лель є, можливо, слов’янським Амуром.

Завершуючи стислий огляд богів слов’янського пантеону, я роблю висновок, що зміна богів, характерна для усієї індоєвропейської спільності, простежується чітко, зберігаються загальні тенденції, хоча в той самий час специфічною рисою слов’янського пантеону є співіснування двох груп богів – кочових та землеробськіх.

Кожна національна культура — культура суспільна, тобто культура точно означеної людської спільноти; це гру­пова культура, проте водночас індивідуальна в тому розу­мінні, що відрізняється у своїй конкретності від інших національних культур.

Про слов'ян на Дніпрі, як на Віслі та Дунаї, знали вже давньогрецькі й римські письменники-історики (від VII ст. до н.е.) — Гезіод, Геродот, Софокл, Пліній, Таціт, Птолемей. Найбільше відомостей про слов'ян маємо від історика готів Йордана, що жив у VI ст., і візантійського історика Прокопія Кесарійського. В той час, коли, наприк­лад, готи (II — III ст.) були на Дунаї чи в Причорномор'ї чужинцями, слов'яни були для греків чи римлян автохтонами і в давнину утворили етнічну цілісність. Усіх слов'ян Йордан називає венедами, які діляться на склавінів (півд.-зах. група) і антів (східна група). Анти вперше з'являються на історичній арені під час наступу тюрксько-монгольсь­кого племені гунів на Європу. Анти заселяли всю ниніш­ню етнографічну територію українського народу і заснували союз племен, до якого наші північні сусіди ніколи не на­лежали. Про це свідчать також археологічні дослідження. Анти вели довгі війни з візантійським царством, про що писали тогочасні грецько-візантійські автори (Агапій Міргінейський, Псевдо-Маврикій, Менандр). Займалися вони землеробством, скотарством і торгівлею, залишаючись у межах північного лісостепу. За інформацією Прокопія Кесарійського, ними не управляє хтось один, а народне віче — зібрання, і всі справи вирішуються спільно. Через те їхня влада хитка, а політика химерна. І в такому дусі писали про антів візантійські історики: вони дуже хоробрі й войовничі, одначе між собою незгідливі, в часи небезпе­ки вибирають свого вождя, і тоді його авторитет народ визнає беззаперечно.

Якщо говорити про культуру, типову для антів, то її впер­ше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і звідси названо зарубинецькою (II ст. до н.е.— II ст. н.е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхів (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II—V ст. н.е., що постала як синтез попередніх культур.

Для обох культур характерна, передусім, кераміка: ке­раміку зарубинецької культури виробляли вручну, з чор­ним або брунатним глянцем, а кераміку черняхівської куль­тури — з сірим глянцем, за допомогою гончарного кола. Іншими словами, гончарне керамічне мистецтво "черняхівців" репрезентує вищий культурний ступінь. У похо­ваннях черняхівської культури знайдено кераміку, миски, горшки, костяні гребені, намиста тощо. Знахідки черня­хівської культурної доби виявили, без сумніву, високу куль­туру наших предків — антів. У розкопах антських селищ знайшли численні бронзові й срібні прикраси антропо- і зооморфного типу VI—VII ст. Всі археологічне відкриті се­лища антів вказують на високу хліборобську культуру: ви­явлені рештки пшениці і проса. Розвинуте товарне вироб­ництво хліба здійснювалося вже не лише задля обміну на продукти іншої праці. Хліб продавався за гроші, спочатку римські, а потім візантійські.

Політичне об'єднання антів проіснувало три століття (від кінця III до початку VII) і впало під навалою аварів. Тоді ж зникає сама назва анти, її змінює назва слов'яни, бо на історичну арену виходить нове, ширше етнічне об'єднан­ня — Русь.

Після падіння племенного угруповання антів утворюєть­ся 14 різноплеменних груп, що об'єнуються в союзи-князівства, створюючи передумови для виникнення східнос­лов'янської державності та розвитку культури.

З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, виникають невеликі виробничі центри.

Нова технологія, під впливом алано-булгарських племен Хозарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціа­лізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального спо­собу життя залишалися, здебільшого, в межах родинного промислу, задовольняючи в основному потреби сім'ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому у давніх українців бу­дівництво оселі, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом для наших предків, як і в інших народів Європи, було дерево. За етнографіч­ними даними, що сягають глибини століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при ви­борі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерними для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді доти, доки не траплялися тверді материкові основи. Потім робилися зруби з дерева, дахи вкривали деревом або соломою. У та­кому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби серед­ньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, але й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно, були в широ­кому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю декіль­кох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це відрізняє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувалися котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при оче­видній одноманітності мають свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими "плічка­ми". У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухли­ки, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристи­ки одягу східних слов'ян, оскільки в перший період серед них панував обряд спалення небіжчиків. Можна припус­тити, що основні риси костюма були близькі до селянсь­кого одягу