Мистецтво – як унікальний механізм культурної еволюції - Культура - Скачать бесплатно
Еволюція людини нерозривно пов’язана з еволюцією культури людства, зокрема такого напрямку як мистецтва.
В епоху пізнього палеоліту з’являються зародки піктографії ( малюнкове письмо), виникає і розвивається мистецтво, пов’язане з трудовою діяльністю людини (зразки первісної графіки, скульптури, фольклору, музики, танцю). Від цієї епохи лишилися малюнки на стінах і стелях печер, у глибинах галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин, на яких полювала людина ( мамонти, бізони, бики, зубри, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, ведмеді). В добу мезоліту в малюнках все частіше з’являється людина (мисливські і військові сцени, танці та релігійні церемонії). До пізнього палеоліту відносяться примітивні жіночі скульптури позбавлені конкретних індивідуальних рис, вони передають у гіпертрофованому вигляді специфічні жіночі ознаки, риси матері, що народжує нове життя, втілюючи в ній уявлення про єдність родового колективу.
Важливо підкреслити, що мистецтво не було відособленою частиною первісної культури, воно було універсальним засобом буття всіх її елементів, їхнього прямого впливу на людей. Звідси – особлива багатозначність і духовна напруженість творів цього мистецтва, їх здатність привертати увагу, програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс.
В епоху неоліту – поряд з релігійними уявленнями – люди вже володіли достатньо широкими знаннями про світ. Вони чудово орієнтувались на місцевості, де жили, добре знали оточуючий тваринний і рослинний світ. Вони орієнтувались по небу, виділяючи в ньому зірки і сузір’я. Астрономічні знання дозволяли їм складати перші календарі, вести відлік часу. Мали вони також медичні знання і уміння: знали цілющі властивості рослин, вміли лікувати рани, виправляти вивихи і лікувати переломи. Вони використовували піктографічне письмо, могли рахувати.
Глибокі зміни відбуваються і в мистецтві. Крім тварин в ньому зображується небо, земля, вогонь, сонце. В мистецтві виникає узагальненість і навіть схематизм, що свідчить про те, що людина набула здібність мислити більш абстрактними категоріями, відображати більш широкі і складні явища. Для цієї доби характерно і поширення дрібної пластики, художніх ремесел орнаменту, що поклало початок декоративному мистецтву.
Мистецтво давніх єгиптян також було тісно пов’язане з релігійною міфологією. Характерними його рисами були: велична монументальність форми, суворий та чіткий, майже геометричний конструктивізм і типова фронтальність. Слід відзначити і реалістичні тенденції, які особливо виявились у портретних зображеннях.
Високого розвитку та технічної досконалості досягла архітектура, що характеризувалася величною монументальністю, образотворче мистецтво. Грандіозні будови мали висловлювати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Найяскравіше це виявилось в будівництві таких велетенських гробниць фараонів, як піраміди Хеопса, Хефрена, Джосера, Хуфу і т.д., у створенні сфінксів фараона Хефрена, Аменемхета ІІІ тощо. Під час періоду Нового царства особливо розквітала архітектура храмів, найвідомішими з них є храми у Луксорі та Карнаці. Вершиною художньої творчості цього періоду є образ цариці Ніфертіті й золота маска фараона Тут анхамона, а також розписи гробниць в Долині царів поблизу Фів.
Найдавніші пам’ятки мистецтва Китаю датуються Ш тис. до н.е. – часом неоліту. Це різного роду керамічні вироби, зроблені вручну або на гончарному крузі. Посуд часто розписаний, орнаментований візерунками.
В синтезі образотворчих мистецтв домінуюче значення мала архітектура. Піраміди Єгипту, зіккурати Дворіччя, храми та палаци не лише возвеличували небожителів і земних владик, а й свідчили про високу майстерність народів Стародавнього Сходу.
Мистецтво численних народів Стародавнього Сходу дуже різне за своїми вихідними формами, художніми досягненнями, шляхами розвитку, однак має багато схожих принципових рис.
Традиції культури Стародавнього Сходу збереглися впродовж віків і справили велике значення на розвиток багатьох народів Азії і Європи в подальші періоди.
Одним із найважливіших чинників культурного життя усіх без винятку народів є, безперечно, література – мистецтво слова. Сам термін “література” походить від фр. litterature, яке, у свою чергу, веде до походження від латинського littera – літера. Виникнення цього терміна вчені відносять до початку ХVІІІ ст. Проте й дотепер термін “література” вживається в двох значеннях.
У широкому розумінні – це вся писемність; у вузькому – це скорочене позначення художньої літератури (вона якісно відрізняється від інших видів літератури – наукової, філософської і т.д.).
Розуміння мистецтва слова якісно змінювалися протягом його багатовікової історії. Своїм корінням література сягає в глибоку давнину, в од літературний і дописемний період. Розвиток мистецтва слова тісно пов’язаний із прогресом мислення. Адже слово, мова є дійсністю думки.
Основна цінність слова в первісних формах була у тих властивостях мови, які зближують її з музично-театральним дійством.
У подальшому на більш вищому щаблі первіснообщинного ладу, мистецтво слова відособлюється як міфологічний усний епос – міфи, легенди, перекази, що в сукупності утворювали епопеї.
Розвивається оповідна поезія. Слово входить у свої права і стає самостійним мистецтвом. Щоправда, і тут воно ще зрощене музикою. Поет, розповідач і співець – одна особа. Сказання “Іліади”, поезії “Махабхарати” – все це співалося під музику. Отже, усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають майбутні літературні жанри: драма, лірика, епос. Це основні літературні роди, які проявилися ще в долітературному періоді стали тими шляхами, котрими розвивалась вся історія літератури.
В основі літературного роду лежить певний спосіб освоєння явищ дійсності в основі епосу – естетично освоєна подія, в основі драми – дія, в основі лірики – безпосередній поетичний вияв душевного стану самого поета.
Тож до епосу відносяться такі види: літературний міф, казка, епопея, епічна поема, роман, повість, оповідання, новела. Поняття лірики охоплює собою такі різновиди: пісня, ода, романс, елегія та ін.
Драматичний рід – це трагедія, комедія і власне драма.
Зазнаючи серйозних змін літературні види, у свою чергу, породжують чимало жанрів.
Героїчний епос містить цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле. В епосі завжди присутній глибокий інтерес до історичної долі народу. Історичний фон концентрується завжди навколо певної історичної події (війни), яка має всенародне значення (“Одіссея”, “Пісня про Роланда”, “Пісня про Сіда”, “Дума про Байду”, “Дума про козака Голоту”).
Більш високий рівень патріотизму притаманний для народів. які зазнають національного гноблення. Так, в українських історичних піснях та думах (згадувались вище) головні герої втілюють у собі всенародне прагнення до незалежності, уособлюють зростання національної самосвідомості.
Згодом епос відходить на другий план, поступаючись місцем драмі та новим епічним формам (Данте “Божественна комедія”).
Ще в античній літературі виникає специфічна галузь словесної творчості, яка, з одного боку, знаходиться на межі літератури і повсякденного мовного спілкування, а з іншого – на межі літератури та філософії. Ця жанрова лінія дістала особливий розвиток в епоху Відродження і мала найбільше значення для народження роману (Ф.Рабе “Гаргантюа і Пантагрюель”).
У всіх великих країнах Західної та Центральної Європи в епоху Відродження виникають і перші національні літератури – за мовою і своїм значенням. В Італії фундаторами італ. літератури були Петрарка та Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів відбувався одночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII – початок ХІХ ст. І.Котляревський), в Росії (пол. ХІХ ст. – О.С.Пушкін).
Подальший розвиток літератури був пов’язаний з особливостями, притаманними епосі класицизму (ХVІІ – поч. ХІХ ст. ). Для класицизму характерний поділ на “високі” та “низькі” жанри, поєднання яких вважалося неприпустимим.
Високі жанри – епопея, трагедія, ода – покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.
Низькі – сатира, байка, комедія – мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стиль і мова повинні були строго відповідати обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).
У кін. ХVІІІ ст. в Німеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в інших країнах виникає напрям, який протиставляє себе класицизму і отримує назву “романтизм”. Романтики вперше відкрили суперечливість людської душі, її невичерпність.
Романтики поновили художні форми: створили жанр історичного роману, фантастичні повісті (Гюго, Жорж Санд)(П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко).
У ІІ пол. ХІХ ст. утверджується напрям, що прийшов на зміну романтизму – реалізм. Кардинальна проблема реалізму – співвідношення правдоподібності й правди, істини (Ч.Діккенс, О.Бальзак).
На початку ХХ ст. в європейському мистецтві виникають різноманітні явища, які умовно можна назвати модернізмом. Якщо у всі віки література була пройнята ідеєю людини, то в сучасну епоху актуалізуються проблеми співвідношення особистості з космічним і людським універсамом.
”Театр” у перекладі з давньогрецької – видовище. Актори показують якусь історію (п’єсу), а глядачі спостерігають за їхньою грою. П’єса – актор – глядач об’єднані грою; ось формула театру.
Гра, як відомо, є природним станом людини. Граючися, діти вчаться жити. Дорослі вигадують собі інші ігри – різні свята, ритуали, жарти. Гра, таким чином, постає як спосіб існування, шлях до пізнання і окраса життя людини. Гра – основний елемент мистецтва театру, який через неї стає певною формою суспільної свідомості.
У театрі відбувається відтворення життя у формах самого життя. Вираз цей умовний, оскільки сценічна гра є лише імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням до дрібниць, інакше довелося б насправді вбивати, спати, вішатися на підмостках.
Водночас цей вираз, попри всю умовність, є досить точним, оскільки гра на сцені наслідує життя в його основних формах. Насамперед це стосується відтворення людини. Адже характер особистості розкривається в театрі саме так, як і в реальній дійсності – через систему вчинків, емоційні стани, процес мислення тощо.
За першооснову театр включає в себе літературу у вигляді п’єси – художнього тексту, призначеного не стільки для читання, скільки для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія – особливий рід літератури. Вона обов’язково має розвинути конфлікт, драматичну дію і діалогічну форму тексту.
Крім того театр як мистецтво видовищне, зорове, спирається також на мистецтво образотворче. Наприклад, у ляльковому театрі, де головною дійовою особою є не жива людина, а її муляж, скульптура набуває домінуючого значення. Важливу роль відіграє також сценографія – освітлення сцени, декорація. Чимало для театру значить музика. У таких його різновидах, як опера, балет, оперета, м’юзикл, вона стає основним засобом сценічної мови. Тут і конфлікт, і характери, і атмосфера людських стосунків виражаються передусім музикою, мовою співу чи танцю.
У синтез мистецтв, об’єднаних театром, входять також дизайн, моделювання одягу, перукарська майстерність, макіяж, спорт (акробатика, фехтування тощо), народно-декоративні промисли і т.ін.
Отже, як уже зазначалося, театр розгалужується на різні види, котрі назвемо. Це опера, балет, оперета, драматичний, музично-драматичний, ляльковий театр і пантоміма (рух тіла). Існують також театри, що розрізняються за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: театри дитячі, де грають і дивляться вистави діти; юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні, міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні, де грають аматори та ін.
Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням. Це театри естради, моди, пісні. історичного портрета, еротики, детективу, комедії, драми і комедії, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, комічної опери, масок тощо.
Театральне розмаїття має одну мету – відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театри прямує, як правило, лише двома шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя або модель дійсності.
К.Станіславський розробив систему роботи актора над собою і над роллю.
Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклання козла на честь бога Діоніса народило “козлину пісню” – “трагос оде” – трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників – “космос оде” – породила комедію. Отже, п’ятеро видатних драматургів Еллади – Есхіл, Софокл, Еврипід (автори трагедій) та Аристофан і Менандр (автори комедій) – ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру.
Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру.
Оновлення театру відбулося в епоху Відродження. Вершиною ренесансного театру став для всього світу Вільям Шекспір.
ХVII ст. пройшло в театрі під знаком класицизму та завдяки закону трьох єдностей – місця, часу, дії (Мольєр, Корнель, Расін).
Епоха Просвітництва в культурі ( ХVІІІ ст.) характеризується появою нових жанрів – драми на початку століття і мелодрами в його кінці.
На поч. ХІХ ст. народжується укр. професійний театр. У 1819 р. в Полтаві Іваном Котляревським була написана і поставлена “Наталка Полтавка”.
У самому кінці століття голосно заявила про себе нова театральна професія – режисура.
З усього вищесказаного можна зробити такий висновок: “Театр має бути таким, як саме життя. А це і є відповідь на питання: “А яким повинен бути сучасний театр?”
Роль музики в культурній еволюції суспільства надзвичайно велика. Як всяке мистецтво, вона може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе, радість, заповітні сподівання, мрії про щастя. Музика – це мистецтво динамічне, виразне, слухове (за сприйняттям).
Заслуговує на увагу проблема специфічності “матеріалу” музики, або мови музики. Коли мовою малярства є фарби, літератури – слово, хореографії – жест, то в музиці – це організований особливим чином звук. Звук – надзвичайно нестійкий матеріал, його неможливо зупинити, особливо якщо мати справу з “живою” музикою, а не з механічним записом. До звука неможливо повернутись, як, наприклад, до слова. Тут немає зорового сприймання. Звук лишається лише в пам’яті. Він характеризується певною висотою, гучністю, тривалістю, тембром.
Музика проходить складний шлях від її творця (композитора) до слухача, оскільки вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати.
Отже, специфічність музики полягає в тому, що їй притаманні два різновиди творчості: “первинний” – композиторський та “вторинний” – виконавчий.
Музика була невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Самовизначення музики, розвиток її як самостійного мистецтва відбувалися поступово.
За доби Середньовіччя музика як професійне мистецтво знаходилося під владою церкви.
У добу Відродження розвинулося мистецтво виконання, сформувалися сучасні принципи нот опису, склалася система професій1ної музичної освіти.
У ХVІІІ ст. з’явилися такі титанічні постаті як Моцарт, Бетховен, Бах та ін. Кожен із цих митців справив величезний вплив на розвиток усієї світової музичної культури. До кінця ХVІІІ ст. музика тлумачилася як наука, знання.
У ХІХ ст. починається осмислення музики як мистецтва, що має певний зміст та сенс.
ХVІІІ-ХІХ ст. – період високого розквіту музичної культури України (М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель).
У цей період відбувається інтенсивний процес збирання та обробки укр. народної музики, посилюється інтерес до укр. народної пісні, проблеми використання пісенної спадщини. С.Гулак-Артемовський створює першу національну укр. оперу “Запорожець за Дунаєм”, М.В.Лисенко – опери “Тарас Бульба” та “Наталка Полтавка”.
ХІХ ст. висунуло численний загін високоталановитих композиторів на Заході: Ф.Шуберта в Австрії, Ф.Шопена в Польщі, Р.Шумана, Й.Брамса та Р.Вагнера у Німеччині, Дж.Россіні та Дж.Верді в Італії.
У ХХ ст. в музичній свідомості відбулася своєрідна революція, утвердилися нові принципи музичного мислення (відбулася емансипація дисонансу – засоби, котрі відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою та різкістю звучання.
* * *
Отже, з вищенаведеного можна зробити такий висновок: мистецтво є унікальним і неповторним механізмом культурної еволюції людської спільноти. Без культурної еволюції, без розвитку мистецтв не можна мислити сучасне суспільство, суспільство мислячих і творчих індивідуумів.
Використана література:
1. Зарубіжна та українська культура / За ред. Козира. – К., 2000.
|
