Культурні епохи - Культура - Скачать бесплатно

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

АНТИЧНА КУЛЬТУРА

Антична культура — це культура Стародавньої Греції і Риму, яка заклала підвалини європейської культури. "Античний" (від лат. antios) означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш час поняття античності поширюється також і на крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.), так звана егейська культура, яка існувала на о. Крит, островах і узбережжі Егейського моря та в материковій Греції. Розквіт її (2100—1500 рр. до н. е.) супроводжувався створенням ви­сокохудожніх архітектурних пам'яток, керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивіліза­ціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтри­мувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, чимало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обож­нення царської влади, безумовна влада авторитету, підкореність особистості державі, монументальність, симво­лічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська, культура звернена до людини, і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навко­лишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. Саме з розвитком полісів створювались акрополі, склалася система архітектурних ансамблів, яка знайшла свій подальший розвиток у класичний період. З VI ст. до н. е. в більшості полісів встановилась демокра­тична форма правління, що охороняла права кожного гро­мадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були гра­мотними. Сутністю полісного життя була єдність незалеж­них людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів та римлян пат­ріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюб­ності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг­ляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

КУЛЬТУ­РА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культуроло­гія розмежовується на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньо­вічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним зане­падом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий роз­виток візантійської культури, зумовлений розквітом місь­кого життя (XI—XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, харак­терною ознакою якого було відновлення античної освіче­ності (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхньо­го синтезу, зумовленого географічним положенням і багато­національним характером Візантійської держави. Пере­плетення європейських та азіатських впливів, греко-римсь-ких і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване насе­лення областей, де панували грецька мова й античні зви­чаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була ла­тина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візан­тійського суспільства панувало християнство, антична куль­турна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецько­го Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цін­ностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньо­вічної західноєвропейської, спиралася не лише на христи­янство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літера­туру і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енци­клопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допо­могу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утриман­ня лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке роз­вивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), вплива­ли не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня куль­тура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно допов­нюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесиль­ними церковниками. Мистецтво цього періоду мало вираз­но релігійний характер. Фізично й духовно досконала лю­дина провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аске­тичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряд­дям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам хрис­тиянства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмо­вим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітек­тури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального ку­пола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так зва­ний хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано збе­рігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні тра­диції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кра­щих — композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні про­порції фігур, контрастна, багатокольорова гама характери­зують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають орга­нічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали хрестові походи. Храми і палаци були погра­бовані, художні цінності — вивезені, майстри, які залиши­лися живими, емігрували. Проте вже на межі XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважа­ють розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни хра­мів вкривають багатошаровими фресками, більше викори­стовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є моза­їки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні, сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мис­тецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає зна­менита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благо­родство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису — ікона "Дванадцяти апостолів" — знаходиться в Музеї образотвор­чого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий компози­ційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благород­ство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійс­ність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініа­тюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваб­лює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво ви­робило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'я­заний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійсь­ка імперія припинила своє існування. Проте вплив її куль­тури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

У період середньовіччя закладаються основи євро­пейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Єв­ропи у сучасному розумінні культурно-історичної спільно­ти. Позитивний вклад середньовіччя в історію культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскра­вому спалахові людського генія в часи Відродження і Ре­формації.

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

ТА ЇЇ ГУМАНІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш зна­менних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітек­тором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний куль­турний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху при­падає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло­ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю­дей до щасливого життя, а також нова система національ­них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль­тури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відро­дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спад­щини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямова­ності культури на противагу релігійній домінанті у куль­турі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се­редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало­ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили­ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море­плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо­софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан­ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе­ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста­новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від­родити античну спадщину і надати їй великого практич­ного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма­лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан­тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми­стецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту­пає його гуманістичний зміст.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідей­ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас­ного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично­го руху вважається італійський громадський діяч і демок­рат Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), за­значаючи у творі "Промова на гідність людини", що лю­дина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарб­ниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

Становлення науки, поступове все більш щільне входження її в суспільне життя лише завершувало собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу.

В цих умовах поглибились розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все що можна вивчити емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи якого розповсюджувались не лише на природу, а навіть на суспільство і людину. Але раціоналізм в тій історичній формі був сумісним з християнською релігією, з її вченням про розумність створеного богом світу. Релігія залишається провідною духовною засадою не тільки народної культури, але й науки. Про бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширюється, як і в добу Відродження, концепція “двох істин”, розвиваються і зміцнюються такі компромісні ідеологічні і світоглядні форми як пантеїзм і деїзм ( де бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях по відношенню до неї).

З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались вирішити і проблему людини. Відбувалась переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали більш прагматичними, позбавлялись героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета. Але “здоровий глузд” масової свідомості, з її орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, здійснював не тільки творчу, але й руйнівну роботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні й естетичні цінності, якщо вони не були потрібними для досягнення меркантильних інтересів.

Важливим є питання про те як сприймала людина своє життя: оптимістично чи песимістично. В літературі зустрічаємо протилежні відповіді на це питання. Успіхи природничих наук, розкріпачення людського розуму безумовно сприяли ствердженню оптимізму. Але вони одночасно породжують певний песимізм. У новій системі світоглядних координат людина постала маленькою ланкою величного механізму природи, а система суспільних структур протистояла людині як щось незбагненне і вороже. Слід зазначити, що ХУІІ ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували реформацію ХУІ ст., прийшла не менш кривава і руйнівна тридцятилітня війна (1618-1648 р.р.), масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії.

В умовах протиставленості людини природі і суспільству поступово виникає тріщина між особистістю і світом, між окремою людиною і суспільним середовищем, що призводить до зростання активності людини, оскільки тепер вона могла покладатися тільки на саму себе.

Бурхливі події соціального життя, наукові відкриття, радикальні зміни у світобаченні і світовідчутті людей не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У ХУІІ ст. в мистецтві Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Якщо давати загальну характеристику розвитку художньої культури цієї доби, то необхідно відмітити, що відбувалося її загальне піднесення. При цьому світ образів став більш тісно пов’язаний зі світом реальної дійсності. Як ніколи раніше, художня культура була насичена соціальним кліматом епохи. Відкрите соціальне забарвлення було притаманне багатьом художнім творінням ХУІІ ст.

Іншою особливістю художньої культури даного століття є ліквідація розриву між розвитком окремих видів мистецтв. Бурхливий інтенсивний розвиток відбувався в багатьох галузях художньої творчості, в тому числі і в таких “молодих” видах мистецтва, як театр і музика.

Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з формуванням провідних національних шкіл європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві цих національних шкіл були досягнуті найвищі творчі результати, а особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.

Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення дійсності, з виробленням і розповсюдженням нових жанрових форм. Література того часу представлена іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін та Мольєр. В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм, зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики. З 30-х років виходить на сцену опера - новий, синтетичний за своїм характером жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в Англії.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв - живопису, скульптури, графіки, архітектури. Так видатний італійський живописець Караваджо заснував художню систему монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт. В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран, Ф.Гальс, Н.Пуссен. Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.

ЕПОХА НОВІТНЬОЇ КУЛЬТУРИ

Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

Щодо першої тенденції можна зазначити, що духовна криза різко загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному. Християнські цінності, які протягом тисячоліття були духовною підвалиною європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. Руйнівниками духовних засад культури були й революції, зокрема в російській імперії. З одного боку, революції переборювали занепалі форми життя, з іншого - вони були пов’язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування старого.

Кульмінація “здичавіння” людства - це друга світова війна, винайдення та використання ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей, міжетнічні війни кінця ХХ ст. Антикультурні наслідки другої світової війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в галузі економіки та засобів виробництва. В повоєнну добу поглиблюється індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчуджуються від звичного природного середовища, переміщуються в місто, що призвело до зростання маргінальних кіл населення та поширення урбанізованої космополітичної культури.

Дослідники зазначають, що людина втрачає свою індивідуальність, а разом з нею і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини, а культура - індустрією розваг.

Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості.

В суспільстві поширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”, “комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності.

Це лише деякі негативні процеси, які характеризують стан культури ХХ ст. Але на тлі кризових явищ вже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів та культурологів, повинна стати провідною в ХХІ ст., - це повернення людства до “лона” культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише шляхом звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості. Це, безперечно, відобразилося на художній культурі. Серед рис художньої культури ХХ століття можна виділити такі:

- відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живопису й музиці;

- інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму, екзистенціалізму);

- безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя та ін.;

- розкол між популярним і елітарним мистецтвом;

- інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живопису, музиці, театрі;

- величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, унаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє “обличчя”, у тому числі і в художній культурі і т.д.

Актуальними проблемами, які знайшли відображення в художній культурі є проблеми “культура і влада”, “культура і ринок”, захист культури. Найболючішою проблемою є криза духовності.

І все-таки XX ст. - це цілісна художня епоха, в якій простежується своя культуроформуюча ідея. Це ідея гуманізму, котра, у мистецтві і в літе­ратурі проявляється не тільки у глобальному інтересі до людської особисто­сті, що розглядається у найрізноманітніших ракурсах, а й, хоч як це не па­радоксально на перший погляд, у зникненні людини з поля зору митця. З одного боку, прагнення гуманізації людського буття і творчості, з іншого - гіпертрофія форм, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на самоціль. На зміну органічному образу при­йшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила із змісту людину.

Список використаної літератури:

Українська та зарубіжна культура / За ред. Козира. – К., 2000.

Історія світової культури. – К., 1998.