Природно-ресурсний потенціал України - Розміщення продуктивних сил - Скачать бесплатно

у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській об­ластях, Автономній Республіці Крим.

Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є со­ціальні та природні об'єкти, явища, події, походження яких тісно по­в'язане з територією України та землями тієї зарубіжної країни, в ме­жах якої вони первісно виникли. На території України налічується кількасот таких об'єктів, окремі з них мають світове та європейське значення.

Україна володіє потужним природно-ресурсним комплексом, ос­нову якого складають земельні та мінерально-сировинні ресурси. До­статньо високий рівень забезпеченості території країни водними і рек­реаційними ресурсами.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в пів­денних областях України — на території Одеської, Миколаївсь­кої, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зо­середжені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) облас­тях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Фран­ківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна струк­тура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунк­тами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреацій­ними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інф­раструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'яза­них регіонів).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно­го значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 са­наторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні роки спостері­гається тенденція зменшення мережі та місткості закладів орга­нізованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рек­реаційних ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреа­ційних ресурсів України полягають у: максимально повному за­доволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лі­куванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційно­го комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпо­чинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреа­ційної сфери у зростанні національного доходу країни.[1]

2.7. Науково-технічний потенціал

На кінець 2000 р. в Україні функціонувало 1490 науково-дослідних і дослідно-конструкторських закладів (у 1990 р. - 1400). До їхнього чис­ла входила 821 самостійна науково-дослідна організація (у 1990 р. - 479); 57 проектних і проектно-пошукових організацій (117 у 1990 р.); 160 вищих навчальних закладів; 16 дослідних заводів, які не відпускають продукцію "на бік"; 85 науково-дослідних і конструкторських підрозділів на промислових підприємствах та 144 інших самостійних організацій. Понад 63% організацій у 2000 р. зосереджувалися у галу­зевому секторі та більше 20% - в академічному. Із загальної кількості організацій 1051 належала до державної форми власності, а 421 - до колективної.

Станом на 1 жовтня 2002 року чисельність спеціалістів вищої ква­ліфікації, що працювали у різних галузях економіки, становила 73681 чоловік, в їх числі 11008 осіб (14,9%) мають науковий ступінь доктора і 62673 (85,1%) - кандидата наук. Понад 70% загальної кількості фахівців вищої кваліфікації брали участь у виконанні науково-дослід­них і дослідницько-конструкторських робіт (НДДКР). Більше поло­вини загальної чисельності докторів і кандидатів наук, зайнятих нау­ково-технічною діяльністю, працюють у вищих навчальних закладах, близько 30% - в організаціях академічного профілю, понад 14% - у га­лузевих наукових організаціях і лише (0,3% загальної кількості) док­торів і кандидатів наук зайняті у заводській науці. Зі всієї чисельності науковців вищої кваліфікації - на 1.10.2002 р. 4,1 % (3047) мають вчене звання академіка або члена-кореспондента, 42,9% (31617) — професо­ра або доцента та 11,5% (8456) - старшого наукового співробітника.

Майже третину загальної чисельності докторів і кандидатів наук становили жінки, при цьому серед докторів наук - 15,2%, а серед кан­дидатів - 34,7%. З-поміж науковців, що володіли вченим званням ака­деміка або члена-кореспондента, 6,9% складали жінки, серед профе­сорів або доцентів — 26,6% були жінки, а серед старших наукових співробітників — 24,4%.

Переважна більшість науковців вищої кваліфікації зосереджува­лась в організаціях Національної академії наук 9458 осіб. (43,0%), Міністерства освіти та науки - 2633 (12,0%), Української академії аг­рарних наук - 2380 (10,8%), Академії медичних наук - 1627 (7,4%), Мінпромполітики - 1254 (5,7%), Міністерства охорони здоров'я - 853 (3,9%), а в інших міністерствах і відомствах - 11,2%.

Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації по території України нерівномірний. Більшість їх у 2000 р. мешкало і працювало у промис­лово розвинутих регіонах. Так, майже 28,0% зосереджено в м. Києві, 14,7% - у Харківській, 7,3% - Дніпропетровській, 7,1% - у Львівській, 6,8% - у Донецькій і 6,6% - в Одеській областях.

Понад 29% загальної чисельності докторів та кандидатів наук за­хистились у галузях технічних, 14,9% - медичних, 12,3% - фізико-математичних, 7,9% - економічних, 6,1% - біологічних наук.

При аналізі розподілу докторів і кандидатів наук за віком привер­тає увагу загальна тенденція "старіння" наукових кадрів вищої квалі­фікації. Зокрема, біля 58% їхньої загальної чисельності становлять осо­би старші 50 років. Причому зазначимо, що відповідна тенденція се­ред докторів наук простежується чіткіше. Так, якщо частка докторів наук у віці після 55 років перевищує 67%, то серед кандидатів наук цей показник сягає майже 38%. Біля половини загальної чисельності кан­дидатів наук (47%) складають особи у віці до 50 років, а серед докторів наук їхня частка ледь перевищує 17%. Всього два доктори наук в Ук­раїні молодші ЗО років, у той час, коли чисельність молодих канди­датів наук складає 2639 осіб. Пересічний вік доктора наук в Україні становить 57 років, кандидата наук - 49 років.

Упродовж 1991-2000 рр. проходило неухильне зменшення чисель­ності працівників наукових організацій в Україні. Зокрема, їхня кількість за цей час скоротилася більше, ніж у 2,3 раза (від 449,8 тис. осіб до 188,0 тис. осіб). Ця ж тенденція торкнулася і фахівців, що зай­няті науковою та науково-технічною роботою, адже за означений пе­ріод їхнє число змінилося від 295 тис. до 120,8 тис. осіб, а у 2002 р. до 107,4 тис. осіб. Питома вага спеціалістів вищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у загальній чисельності працівників основної діяль­ності наукових організацій у 2002 р. склала 19,6%, тоді яку 1991 р. вона сягала лише 10,6%. Як бачимо, наявне зростання кількісного персо­нального забезпечення якості наукових вишукувань. Разом із тим має місце скорочення найактивнішої частини наукового потенціалу — кан­дидатів наук. їхня чисельність у 2002 р. становила 17,1 тис. осіб, тобто, порівняно із 1991 роком зменшилась у 1,5 раза.

Складне фінансове становище наукових установ, руйнування на­укових шкіл і колективів, що створювалися десятиріччями, а також падіння престижу науково-технічної діяльності внаслідок низького рівня оплати праці працівників негативно вплинули на творчу ак­тивність науковців.

Щорічно скорочується кількість наукових розробок, що викону­ються. Так, у 2002 р. науковцями України завершено та передано за­мовникам 38,3 тис. розробок, супроти 51,9,4 тис. - у 1995 р. чи 82,0 тис. - у 1991 р. Із їхньої загальної кількості у 2000 р. 3,9 тис. досліджень були спрямовані на створення нових видів техніки, 3,6 тис. - нових технологій, 1,1 тис. - нових матеріалів тощо. Коли у 1990 р. кожна чет­верта розробка зі створення нових видів техніки та технологій містила нові технічні рішення на рівні винаходу, то у 2000 році такою була лише майже кожна восьма розробка.

За кількістю патентів у розрахунку на чисельність наукових пра­цівників Україна у 15-20 разів відстає від розвинутих країн світу. Так, у 2000 р. науковцями було подано у патентні відомства України та зару­біжних держав понад 6,5 тис. заявок на видачу охоронних документів, отримано 6,1 тис. патентів, що майже у 2,4 рази менше, ніж у 1991 р. Найбільше наукових розробок у 2000 р. виконано у галузі технічних наук - 51,6% кількості всіх прикладних досліджень, у сфері економіч­них наук - 15,7% та сільськогосподарських наук - 14,6%.

Свідченням ефективної наукової діяльності є вихід друкованих праць, яких у 2000 р. побачило світ більше 160 тис. одиниць. З-поміж них найбільша кількість припала на Міністерство освіти і науки -81,7 тис. (51,0%), Міністерство охорони здоров'я - майже 21,2 тис. (13,2%) та Національну академію наук - біля 20 тис. (12,5%). Ще більша перева­га науковців Міністерства освіти і науки над своїми колегами з інших наукових установ мала місце за випуском монографій, підручників і навчальних посібників, яких вони видали 5193 одиниці (60,8% від за­гального числа означеної продукції). Частка монографічної та навчаль­ної літератури, опублікованої співробітниками Міністерства охорони здоров'я склала всього майже 9,0%, а Національної академії наук - ледь більше 7,1%.

Поповнення наукового потенціалу вищої кваліфікації здійснюєть­ся в основному за рахунок підготовки фахівців в аспірантурах і докторантурах. У 2000 р. в Україні 418 установ проводили підготовку аспі­рантів і 209 - докторантів. За останні роки, загалом, збільшується чи­сельність фахівців, які були прийняті і закінчили аспірантури та докторантури. Однак, їхня ефективність дуже низька. Порівняно із 1990 роком, прийом аспірантів збільшився на 86,1 %, а докторантів (порівня­но із 1991 р.) - на 85,2%. Загальна чисельність аспірантів і докторантів у 1999 році склала відповідно 23,3 і 1,1 тис. чоловік. У той же час, із загальної кількості аспірантів у рік закінчення аспірантури (впродовж 1990-2000 рр.) захищали дисертації щорічно 500-900 людей, тобто лише кожний п'ятий-шостий випускник. А в 2000 р. загальна чисельність захищених кандидатських дисертацій (з урахуванням осіб, що захи­щалися поза аспірантурою), порівняно з 1990 р., зросла майже на 44%. Аналогічна ситуація спостерігається і в докторантурах, де у 1991-99 рр. тільки кожен п'ятий докторант закінчував навчання із захистом ди­сертації. Становище ще більше погіршилося у 2000 р., коли лише 37 пошукачів завершили докторантуру (із 401) із захистом дисертації (май­же кожен 11). Тому збільшення загальної чисельності докторів наук від 8133 осіб у 1991 р. до 11008 осіб у 2002 р. значно може бути зумовле­не розширенням практики присудження наукового ступеня доктора наук за сукупністю робіт, надрукованих без захисту докторської ди­сертації або спрощенням процедури їхнього захисту.

Збереження подібної тенденції підготовки науковців вищої квал­іфікації призведе до посилення тенденції "старіння" наукових кадрів, подальшого спаду науково-технічної діяльності тощо. В свою чергу, зафіксує подальше відставання держави у галузі створення та викори­стання новітніх технологій нової наукомісткої продукції, зниження конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринкові. Економічна криза, яка охопила виробничу, фінансову і соціальну сфери, нестабільність у суспільстві негативно відбивалися на винахі­дницькій і раціоналізаторській діяльності. Лише за 1991-95 роки кількість авторів, які подали рацпропозиції або заявки на винаходи, зменшилась у два рази. Однак за наступні 1995-2000 рр. ситуація зміни­лася на протилежну, і вже за означений період число поданих заявок на винаходи зросло майже у 1,5 раза.

Недостатнє фінансування науки і відсутність об'єктивної оплати праці вчених призвели до розпаду багатьох наукових колективів, до переходу найкваліфікованішої частини наукового потенціалу Украї­ни - докторів і кандидатів наук - у інші сфери або до виїзду за межі України. Зокрема, найбільше науковців вищої кваліфікації (докторів наук) у 2000 р. виїхало до СІЛА (9 осіб), Німеччини (6), Росії (3). Кар­тина дещо змінилася у 2002 р., коли до означених вище країн переїха­ло, відповідно — 5,4, 3 докторів наук. Хоча загальна кількість таких емігрантів майже залишалася стабільною, адже у 2000 р. їх нарахову­валося 26 осіб, а у 2002 р. — 27 осіб.

Вищеназвані негативні процеси загрожують змінити економічний потенціал України. Якщо в 70-х рр. минулого століття Україна займа­ла провідне місце в світі за числом учених на 1000 зайнятих у виробництві, то в середині 90-х років на 1000 зайнятих їх припадало 8,4 су­проти 11,5 у Франції, 10,3 в Англії.

Перехід до ринкових відносин в умовах спаду виробництва, різке скорочення попиту виробничої сфери на науково-технічну продукцію, дефіцит бюджетних асигнувань негативно вплинули на стабільність роботи наукових організацій. Наука, на відміну від виробничих галу­зей народного господарства, має вкрай низькі стартові можливості для входження у ринок. Вони зумовлені довгим періодом між виникнен­ням ідеї та її реалізацією, високим ступенем ризику вкладання коштів у довгострокові науково-технічні проекти. Водночас, за останні роки спостерігається постійне скорочення інвестицій у науково-технічну сферу. Частка витрат на фінансування науки у внутрішньому валово­му продукті скоротилась із 3,1 % у 1990 р. до 1,17% у 2000 р. Водночас, має місце зростання за 1995-2002 рр. витрат на наукові та науково-технічні роботи із 652,0 млн. до 2611,7 млн. грн.

Із загального обсягу фінансування науково-технічних робіт більша частина коштів (933,6 млн. грн., або 35,8%) надходила від замовників на території України. Частка держави у науковому фінансуванні скла­ла 28,1%. Великими фінансовими донорами науково-технічних робіт виступили іноземні держави, що вклали у науку 683,1 млн. грн., або 26,2%. Питома вага витрат на науку за рахунок державного бюджету знизилася, бо у 1995 р. державне фінансування її складало 37,6%. Із усього обсягу виконаних наукових і науково-технічних вишукувань власними силами організацій (підприємств) на фундаментальні до­слідження припало 17,0%, на прикладні дослідження -13,8%, на нау­ково-технічні послуги - 13,7%, проте найбільшою була частка розро­бок-55,5%.

В умовах дефіциту бюджетних асигнувань оптимальним для роз­витку вітчизняної науки було б розширення участі у міжнародних на­уково-технічних програмах і проектах, отримання замовлення на ви­конання НДДКР із країн далекого зарубіжжя, збільшення частки об­сягів НДДКР, що виконуються для замовників із країн СНД. Разом із тим, ці напрямки не знаходять поширення.

У 2000 р. вартість основних засобів науково-технічної діяльності перевищила 7170,8 млн. грн., більше 28% яких припадає на машини та устаткування (2028,3 млн. грн.). Майже 2/3 (62,8%) загальної вартості основних фондів зосереджена у галузевому, а біля третини (30,8%) — в академічному секторах, де фондоозброєність працівників найвища (відповідно, 4504,4 і 2208,5 млн. грн.).

Понад 57% наявного парку машин та устаткування (1165,5 млн. грн.) у 2000 р. було зосереджено у галузевому, третя частина (663,3 млн. грн.) — в академічному, 6,3% — у вузівському секторах науки. Вони забезпечені технічними засобами підрозділи заводської науки, на які припадає лише 2,3% загальної вартості основних засобів і 7,3% - машин та устаткування. Технічна оснащеність виконавців наукових досліджень і розробок (без урахування сумісників) пересічно по об­стежених організаціях склала 10,8 тис. грн. Найвища вона в академіч­них наукових організаціях - 13,3 тис. грн., а найнижча - у підрозділах заводської науки - 5,4 тис. грн.

Продовжує знижуватись і кількість виконаних розробок. Так, коли у 1991 р. їх було створено 82,0 тис. одиниць, то у 2000 р. - вже 38,3 тис. Особливо швидкими темпами зменшувалися розробки, в яких було використано винаходи — майже у 7 разів (від 6,9 тис. до 1,0 тис. оди­ниць).

Нестабільна робота наукових організацій негативно впливає на інноваційну активність промислових підприємств. У 2000 р. вибірко­вому обстеженню інноваційної діяльності підлягало 18,0% промисло­вих підприємств України (1705). Обстеження показало, що інновацій­ний процес в Україні ще не набув достатніх темпів, але підприємства із чисельністю працюючих більше 5000 — менше 5000 осіб і такі, що мають достатньо розвинену матеріально-технічну базу, виявляють най­більшу інноваційну активність.

Як і за минулі роки, основним джерелом фінансування технолог­ічних інновацій залишаються власні кошти підприємств. У 2002 р. за їхній рахунок виконано більше 71% загального обсягу інноваційних робіт (у 1999 р. - 69,3%). Частка коштів держбюджету у загальному обсязі інноваційних витрат досягла лише 15%,проти 10,1% у 1999 році. Дещо збільшилася питома вага інноваційних робіт, що виконувалися за рахунок залучення коштів інвесторів -10,7%, проти 8,2% у 1999 році. Та українська інноваційна сфера ще не стала привабливою для вітчиз­няних та іноземних інвесторів. Тому у 2000 р. за рахунок залучення інвестицій мали змогу виконувати інноваційні роботи лише 2,4% об­стежених підприємств (у 1999 р. - 1,6%). У 2000 р. від вітчизняних та іноземних інвесторів на розвиток інноваційної діяльності надійшло 182,5 млн. грн., а у 2002 р. - вже 322,8 млн. грн.. Кредитами банків, як і у 1999 р., користувалися менше 2% підприємств, що здійснювали інновації. Сума витрат за рахунок кредитних коштів склала 110 млн. грн., або 6,3% від загальної їхньої суми (у 1999 р. - 71,9 млн. грн. і 6,1%).

Найпоширенішим напрямом інноваційної діяльності під­приємств, орієнтованих на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції, у 2000 р. було придбання засобів ви­робництва, яким займалося 564 виробництва (33% з усіх, що проводи­ли інноваційну діяльність), здійснення технологічної підготовки ви­робництва - 478 (28,0%), маркетинг і реклама - 438 (25,7%) і дослід­ження та розробки — 436 (25,6%).

Загалом у 2000 р. інновації впроваджувалися на 1491 підприєм­ствах, а у 2002 р. - вже на 1506. Найбільше підприємств у 2000 р. осво­ювали виробництво нових видів продукції (1372, або 92,0% до загаль­ної кількості підприємств). Менше виробничих закладів впроваджу­вали нові технологічні процеси (416, або 27,9%) і ще менше (174, або 11,7%) проводили комплексну механізацію й автоматизацію виробниц­тва. У 2000 р. впроваджено 1403 нових прогресивних технологічних процеси, що у 2,1 р. менше, ніжу 1995 р., а у 2002 р. ще менше™ 1142, або 81,4% відносно 2000 р. У 2000 р. було освоєно 15323 найменувань нових видів продукції, що на 33,6% більше, ніж у 1995 р. У 2002 р. цей показник ще зріс, порівняно з 2000 р., майже у 1,5 раза, сягнувши 22847 найменувань нових видів продукції.

Обсяг відвантаженої інноваційної продукції склав 12148,3 млн. грн., що сягнуло 9,4% загального обсягу відвантаженої промислової про­дукції. Майже на кожному п'ятому підприємстві питома вага відван­таженої інноваційної продукції у загальному її обсязі перевищила 50%, на кожному восьмому - становила від 25 до 50%. Близько третини за­гального обсягу відвантаженої інноваційної продукції складає продук­ція, що зазнала істотних технологічних змін, або заново впроваджена.

При збереженні слабкої інноваційної активності на промислових підприємствах неможливо очікувати появи конкурентоспроможної, наукоємкої продукції. У 2000 р. збільшилась кількість підприємств, що створювали вперше в Україні зразки нових типів машин, устаткуван­ня, апаратів, приладів та засобів автоматизації, порівняно з 1999 р. — на 5,5%, із 1998 р. - на 18,5%. Ними створено 335 зразків нових видів техніки, що на чверть більше, ніж у 1999 і 1998 рр., однак на 49% мен­ше, ніж у 1995 р. Серед них більшу частину складає устаткування електротехнічне та машини електричні, устаткування хімічне, комп­ресорне, насоси, устаткування гірничошахтне, нафтопромислове та нафтогазопереробне.

Спостерігалося збільшення пересічної тривалості розробки нових взірців. Значно коротший середній термін створення зразків нових видів металорізальних верстатів, устаткування для промисло­вості будівельних матеріалів, торгівлі та громадського харчування, ав­томобілів. У порівнянні із 1995 р., частка створених виробів у 2000 р., що за техніко-економічними показниками перевищують світові ана­логи, залишилась майже незмінною. Більше чверті створених зразків (93) мають технічний рівень, що залишається невизначеним. Усе ж, більшість створених зразків нової техніки за своїми техніко-економі­чними характеристиками фактично не відрізняється принциповою новизною. Частка зразків, при створенні яких використані нові технічні рішення на рівні винаходу, не досягла і 4%, проти 8,3% у 1999 році. Переважно винаходи використані при розробці взірців нового гірничошахтного устаткування, тракторів, двигунів тракторів і сільськогосподарських машин.

Систематичне скорочення кількості створених взірців нової тех­ніки, зниження технічного рівня призводить до наявності незначного науково-технічного доробку та подальшого згортання освоєння нової продукції. Так, у 1995 р. нараховувалося 244 підприємства, що випус­кали вперше в Україні нові види продукції машинобудування, а вже у 2000 р. їхнє число скоротилося до 172. Це спричинило зменшення у 2000 р. кількості освоєних вперше в Україні нових видів продукції ма­шинобудування до 469 проти 946 в 1994 р. Принципово нової продукції освоєно 298 видів, або 63,5%. Спостерігається також зменшення пи­томої ваги продукції в загальному обсязі випуску продукції машино­будування, виробництво якої розпочато вперше в Україні в 2000 р., до 4,3% проти 8% в 1994 р. Хоча у 1998 р. мало місце пікове зростання частки освоєної в Україні продукції машинобудування (11,3%).

Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД) створе­ний відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України за № 153 від 25.03.1992 р. і діє на основі "Положення про ДФФД", затвердженого Державним комітетом України із питань науки і технологій 30.03.92 р. Головне завдання ДФФД — доповнити традиційну систему підтримки науки, коли основним об'єктом фінансування була її інфраструктура, системою цільового виділення ресурсів на основі грантів.

Система грантів порівняно нова для України, тоді яку світі це добре відпрацьований спосіб фінансування наукових досліджень і розробок. Підтримуючи на конкурсних засадах ініціативні наукові проекти, ДФФД упродовж 1992-95 рр. виділяв кошти на 2700 проектів, у яких брали і беруть участь біля 10 тисяч науковців із усіх регіонів України.

Фонд сформував експертні групи за дев'ятьма науковими напря­мами:

1. Математика, інформатика та механіка;

2.Фізика та астрономія;

3. Хімія;

4.Наукові основи перспективних технологій;

5. Біологія;

6.Науки про Землю та Всесвіт і проблеми навколишнього середо­вища;

7.Фундаментальні соціально-економічні проблеми;

8. Прогнозування розвитку науки та освіти.

Основний зміст роботи Фонду - проведення конкурсного відбору фундаментальних дослідницьких проектів на основі незалежної екс­пертизи, визначення наукових пріоритетів та обсягів фінансування в межах виділених коштів на всі наукові напрями, розподіл грошей на проекти, перевірка і контроль їхнього виконання, а також створення баз даних авторів, проектів та експертиз. Оголошення про умови кон­курсів друкувались в урядовій пресі і розповсюджувались через мере­жу регіональних центрів.

Спрямовуючи свою діяльність на підтримку фундаментальних і пошукових робіт у природничих, технічних і гуманітарних галузях, ДФФД виділяв також кошти для сприяння участі проектантів та їхніх робіт у міжнародних конференціях, виставках, обмінах вченими. Окрім того, незначні фінанси адресувались переможцям Всеукраїнських ви­ставок науково-технічної творчості учнівської молоді.

Розподіл грантів у межах України показує, що він охоплює 20 облас­тей і Автономну Республіку Крим, а це приблизно відповідає розподілові кількості поданих конкурсних проектів. Фонд намагається стимулювати розвиток фундаментальних досліджень регіональними організаціями.

У 1995 р. ДФФД надавалися виконавцям 1395 наукових проектів 302 організацій. Із цих проектів 67% виконувалися вченими Національ­ної академії наук України, біля 20% - вченими вищих навчальних за­кладів. Гранти отримують й окремі вчені на контрактних засадах.

Серед регіонів України найбільшу підтримку із ДФФД отримува­ли наукові центри м. Києва (69,6%), Харкова (12,4%), Львова (6,0%), Донецька (2,7%), Одеси (2,6%), Дніпропетровська (2,3%), Чернівців (2,1%), Автономної Республіки Крим (2,0%).

У 1999 р. наукові дослідження і розробки виконували 1506 науко­вих організацій проти 1453 у 1995 р., у тому числі: 787 — самостійні науково-дослідні організації, 245 — самостійних конструкторських організацій, 60 — проектних та проектно-пошукових організацій, 160 — вищих навчальних закладів, 93 — науково-дослідних та конструк­торських підрозділи на промислових підприємствах. Понад 60% орга­нізацій у 1995 р. зосереджувалося у галузевому секторі та майже 20% -
в академічному. Із загальної кількості організацій 1105 належать до дер­жавної форми власності, а 330 - до колективної.

Обсяг фінансування наукових досліджень і розробок у 2002 р. пе­ревищив 2612 млн. грн., у тому числі за рахунок державного бюджету — 733 млн. грн. Розміри наукових досліджень і розробок, що виконані власними силами обстежених організацій, склали 146,7 млн. грн. Най­більша частка науково-технічних робіт фінансувалася за рахунок коштів замовників на території України — 35,8% (933,6 млн. грн.). Із усього обсягу виконаних науково-технічних вишукувань на науково-дослідні роботи припало 33,0%, а на проектно-конструкторські та тех­нологічні дослідження — 35,3%.

Складне фінансове становище більшості наукових установ, заста­ріла матеріально-технічна база, низький рівень заробітної плати, зат­римки з її виплатами та інші причини негативно вплинули на діяльність та соціальний рівень життя науковців, що викликало активізацію їх відтоку з наукової сфери. У порівнянні з 1990 роком, у 1999 р. чи­сельність спеціалістів, які виконували наукові дослідження і розроб­ки, скоротилась на 206 тисяч осіб або майже у 2,9 раза і склала 107,4 тис. осіб.

2.8. Потенціал трудових ресурсів

Трудові ресурси — частина населення країни, яка здатна до трудо­вої діяльності. До трудових ресурсів України відносять працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві.

На 1.01.2003 р. кількість населення в Україні становила 48003,5 тис. осіб, а зайнятих в усіх сферах економічної діяльності — 21,0 млн. осіб (на 2001 р.), із них у галузях економіки - 15,1 млн. осіб, інших сферах економічної діяльності — 5,9 млн. осіб. Характерною особливістю є те, що частина працездатного населення, задіяного в усіх сферах еконо­міки постійно скорочується і у 2001 р., порівняно з 1985 р., цей показ­ник зменшився на 4,1 млн. осіб. Причому, темпи його зниження за останні шість років (1996-2001 рр.) зросли більше ніж удвічі, оскільки за 1985-96 рр. кількість економічно активного населення упала на 1,8 млн. осіб, аза 1996-2001 р. - на 2,2 млн. ос.

Також скорочується частина зайнятого населення у галузях мате­ріального виробництва і у невиробничій сфері — зокрема, від 7,1 млн. осіб у 1985 р. до 6,9 млн. осіб у 2001 р.

Труднощі, пов'язані з реформуванням і структурною перебудовою економіки України зумовили територіальні відмінності в ефективно­му використанні потенціалу трудових ресурсів. По областях України рівень зайнятості працездатного населення у працездатному віці ко­ливався за 1995-2002 рр. найбільше у межах 40-50% (див. табл. 3.2). Однак мали місце випадки, коли він виходив за нижню межу цього показника (за 1995 р. — для АРК і м. Севастополя, за 2002 р. — для Івано-Франківської, Житомирської, Луганської і Тернопільської областей), або був більшим від його верхніх значень (за 1995 р. — для Хмельниць­кої області, за 2002 р. — для м. Києва і Хмельницької області). За такий короткий відтинок часу чітко простежується тенденція до зменшення частки зайнятих в економічній діяльності по всіх областях України. Виняток становлять АРК, Одеська, Дніпропетровська, Закарпатська, Миколаївська, Сумська, Вижницька і Харківська області та міста Київ і Севастополь, де відносна величина задіяних у народногосподарсько­му виробництві збільшилася. Зазначимо, що на 1.01.2003 р. наймен­шим рівень зайнятості був у Івано-Франківській (37,5%), Тер­нопільській (37,6%), Луганській (38,6%), Житомирській (38,7%) об­ластях, АРК (40,1%) і Кіровоградській (40,7%) області. Найбільша частка залученої в економіку людності спостерігалася у м. Києві (53,8%), Хмельницькій (50,8%) області, м. Севастополі (49,9%), Ми­колаївській (49,2%), Сумській (48,9%) і Дніпропетровській (48,4%) областях.

Висновки до розділу:

Отже, проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47].

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з посиленням ролі держави в управлінні земе­льними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необ­хідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних га­лузей народного господарства до нормативних величин.

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во­домісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у фор­муванні ефективних правових, економічних та організаційних пере­думов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водо­користування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспек­тиві необхідно посилити соціальну спрямованість водокористу­вання, забезпечивши права людини на сприятливе водне середо­вище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охо­рони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні можливості лісового господарства України.

Розділ 3. Ресурсозбереження - головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.

3.1. Основні негативні наслідки впливу людини на навколишнє середовище.

Як завжди, важливою проблемою стосунків людини та природи, виступає запобігання можливим не­гативним наслідкам впливу людини на навколишнє середовище.

Як бачимо, промисловий потенціал Дніпропетровської області дуже великий, та людина, використовуючи це, наносить невідтворну шкоду природі. Дуже забруднюють повітря величезні промислові заводи дніпропетровське виробниче об’єднання “Дніпрощина”, дніпродзержинське виробниче об’єднання “Азот”, обласна тепломережа, різні об’єкти чорної металургії, деревообробні комбінати, машинобудівні, трубопрокатні та трубні заводи. Підприємства міста найбільше викидають у навколишнє середовище пилу, від якого дуже страждає бюджет міста та області. Значним е збиток й від окису азоту і сірчаного ангідриду відповідно. Найбільші запилювачі міста - об’єкти хімічної, коксохімічної промисловості. На багатьох підприємствах міста гранична допустима концентрація ( ГДК ) за окремими інгредієнтами перевищують нормативи, що свідчать про недосконалість технологічних процесів та неуважність до питань охорони природи з боку керівництва підприємств. Так, на хімічному заводі викиди кси­лолу в 34,2 раз перевищують ГДК, толуолу - в 19,5 раз; 44,4 ГДК по пилу на Докові, обласна тепломережа - 13,9 ГДК цієї речовини. Машинобудівний завод забруднює атмосферу щорічно 40 кг свинцю (2 ГДК)..

Слід відзначити особливу небезпечність для здоров’я населення свинцю, який належить до системних отрут.

Економічний збуток від забруднення м. Дніпропетровськ, як великого економічного вузла автомобільним транспортом, лише на трьох головних артеріях міста становить 0,86 млн. грн./рік, у т.ч. від окису вуглецю - 0,6, вуглеводнів - 0,4, окису азоту – 0.3 млн. грн. на рік. В цілому ж по названих інгредієнтах щорічно викидається 22,0 тис.т. шкідливих речовин, які приносять шкоду по-перше ж людині.

Загальний економічний збиток по м. Дніпропетровськ від забруднення атмосферного повітря стаціонарними і пересувними джерелами до­рівнює 8,53 млн. крб./рік Економічний збиток від забруднення ат­мосфери - лише одна із складових інтегрального збитку від забруд­нення навколишнього середовища, земельних і водних ресурсів як у промисловому, так і в комунальному господарстві міста. Все це пот­ребує проведення додаткових досліджень, організації моніторингу природного середовища м. Дніпропетровськ та Дніпропетровської області в цілому.

Наслідком попереднього, не завжди грамотного і раціонального господарювання е те, що на території Дніпропетровської області є кілька місцевостей з напруженою екологічною ситуацією. Тут антропогенне навантаження на ландшафти значно перевищує їх відтворюючі та за­хисні можливості, а тому це призводить до значного погіршення при­родних умов стосовно виробничих запитів людини і санітарних вимог її життєдіяльності. Одним з таких регіонів є промисловий центр - місто Дніпропетровськ, де скон­центровані великі промислові підприємства, мешкає 30% жителів об­ласті і не досить сприятливі мікрокліматичні умови. Головними чин­никами напруженої екологічної ситуації є забруднення атмос­ферного повітря, вод міських річок, несанкціоновані сміттєзвалища по берегах водойм і пустирях.

Друга територія екологічної напруги - це долинні ландшафти річок. На протязі кількох десятиріч з русла та низької заплави у великих розмірах видобували гравійно-піщану суміш для будівництва житла, шляхів сполучення та інших народногосподарських потреб. Однак неконтрольована і науково небезпечна розробка призвела до падіння русел річок. Ця проблема є дуже актуальною для жителів Дніпропетровська, адже це питна вода, без якої не буде працювати жодна галузь промисловості, лише тому, що нема кому буде на ній працювати. Ця проблема потребує негайного вирішення владою міста, отже неякісна питна води призводить до зниження загального імунітету людей, а особливо дітей.

Будівництво гребель і великих водосховищ на рівнинних річках завжди негативно позначається на стані природного середовища. Починається абразійне руйнування високих берегів, що активізує водну ерозію, підтоплюються чималі території, стрибки рівня води - до 10 метрів - заважають раціонально використовувати ділянки періодичного осушення, а сама вода перетворилась у нагромаджувач забрудників, що потрапляють з водою у річку. В Дніпропетровській області проводиться значна робота по виявленню і взяттю під охорону держави цінних об’єктів природи, що утворюють природно-заповідний фонд області і входять до державного природно-заповідного фонду. Кількість їх зростає з року в рік.

Важливою проблемою у всьому світі є ліквідація промислових і побутових відходів, сміття. Багато територій відведено під сміттєзвалища. Вони займають сотні гектарів земель, які б могли бути використані для інших потреб; при цьому вони у багатьох випадках самі є джерелами забруднення середовища.

В Дніпропетровській області понад 41% усього земельного фонду вра­жено водною ерозією, майже чверть території зсувонебезпечна, понад 100 тис.га. перезволожені. Із загальної площі області 31.9 тис. км2 сільськогосподарські угіддя займають 2045 тис.га, або майже 86% території, в тому числі 12,2 під сіножаті та пасовища. Це значно перевищує можливості ландшафтів до саморегуляції, а тому активна водна ерозія завдає великої шкоди. За підрахунками, внас­лідок ерозії втрачається ґрунту пересічно майже 22 тонни з гектара, що еквівалентно втратам до 40% потенційного врожаю. А всього щорічно в області змивається у річки та водойми біля І 80 тис. тонн гумусу. Ось чому в області для кожного з господарств розроблені схеми