З самого початку створення Міжнародної Організації Праці, вже на першій своїй Міжнародній Конференції Праці, що відбулася в США в м. Вашингтоні з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 року, розглядалися питання зайнятості. Цією Конференцією було прийнято шість Конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію №2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші Конвенції першої сесії Міжнародної Конференції Праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року.
На другій сесії Міжнародної Конференції Праці, що відбулася в Італії в м. Генуя з 15 червня по 10 липня 1920 року, було прийнято Конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у випадку корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці Конвенції були доповнені Рекомендацією N° 10 про страхування по безробіттю для моряків.
На наступній третій сесії Міжнародної Конференції Праці в м. Женева в жовтні-листопаді 1921 року була прийнята Рекомендація N° 11 про відвернення безробіття в сільському господарстві.
Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяльності Міжнародної Організації Праці свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість працівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми забезпечення роботою усіх бажаючих.
Наступний етап нормотворчої діяльності Міжнародної Організації Праці щодо питань зайнятості та безробіття був викликаний світовою економічною кризою 1929—1933 років, коли безробіття в багатьох капіталістичних країнах охопило від 20 до 30 відсотків працездатного населення. В Сполучених Штатах у ті роки було біля 12,8 мільйонів безробітних, в Німеччині — більше 5,5 мільйонів, в Англії — більше 2 мільйонів чоловік.
Конвенції і Рекомендації Міжнародної Організації Праці в 30-ті роки визначалися вже більшим ступенем покладення на держави відповідальності за організацію працевлаштування і страхування по безробіттю. Так, Конвенція № 34 про платні бюро, що була прийнята в 1933 році, зобов'язувала держави ліквідувати різні приватні установи і організації, що займались влаштуванням на роботу за винагороду. Ця Конвенція була доповнена Рекомендацією № 42 про бюро зайнятості.
На наступній дев'ятнадцятій сесії Міжнародної Конференції Праці 4-25 червня 1935 року була прийнята Рекомендація № 45 про безробіття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної Конференції Праці 8-28 червня 1939 року була прийнята Конвенція N° 66 про вербовку, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.
В 1934 році були прийняті Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин і Рекомендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багатьма застереженнями і винятками зобов'язала держави-учасниці Міжнародної Організації Праці створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю і встановила більш сприятливі умови для страхування.
Крім того, в нормотворчій діяльності Міжнародної Організації Праці знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд Рекомендацій, а саме: № 15 про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства 1921 року; № 42 про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання 1939 року; № 60 про учнівство 1939 року.
Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період з питань зайнятості, полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.
Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 році Філадельфійська декларація про мету і завдання Міжнародної Організації Праці проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 році завдання досягнення повної зайнятості було включено до Статуту Міжнародної Організації Праці. В 1948 році була прийнята Загальна декларація прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».
Міжнародна Організація Праці знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 році була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З Рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру 1944 року, якою була запропонована досить детальна програма заходів про забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У випадку запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.
Тридцять першою Сесією Міжнародної Конференції Праці 17 червня — 10 липня 1948 року в м. Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою.
Було прийнято також ряд Рекомендацій: № 87 про професійну орієнтацію 1949 року; № 88 про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів 1950 року; № 99 про перекваліфікацію інвалідів 1955 р. Сорок восьмою сесією Міжнародної Конференції Праці в 1964 році була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В статті 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, шо спрямована на сприяння повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості». Ця політика має метою забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б як можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і самі широкі можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального стану.
Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, які необхідно прийняти для досягнення мети, що вказана в статті 1, а також здійснити необхідні кроки для застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.
Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості з тим, щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом в формуванні і реалізації такої політики.
Конвенція №122 доповнюється досить обширною Рекомендацією №122 за цією ж назвою. Рекомендацією пропонується досить детальний перелік загальних і спеціальних заходів для здійснення політики зайнятості, зокрема, по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.
Конвенція №122 ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР Указом від 29 травня 1968 року.
Конвенція №111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості 1958 року вміщує достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статті, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності.
В Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію Указом Президії Верховної Ради УРСР від ЗО червня 1961 року, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють усякі законодавчі або адміністративні положення, що не відповідають цій політиці, і вживають позитивні заходи, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.
У 1984 році Міжнародна Організація Праці прийняла Рекомендацію про політику в галузі зайнятості. Але враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни в усьому світі незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема, проблеми молоді, значна частина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної Конференції Праці у 1988 році прийняла Конвенцію №168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття.
Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава-член Організації вживає відповідні заходи до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайнятості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були £ зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі — шукати таку зайнятість.
Конвенцією визначено повне безробіття як утрата заробітку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає роботу.
При встановленні, яка робота є підходящою, необхідно, щоб враховувався вік безробітного, трудовий стаж по попередній спеціальності, який досвід він має, тривалість періоду безробіття, становище на ринку праці, наслідки вказаної роботи для його особистого і сімейного стану, а також та обставина, що робоче місце може бути незайнятим внаслідок зупинки виробництва у зв'язку з тим, що проводиться трудовий спір.
Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні і фінансові гарантії, що повинні ввести держави для осіб, які потребують захисту.
З метою зміцнення процедур контролю Адміністративна Рада Міжнародної Організації Праці неодноразово приймала рішення запропонувати урядам країн, що не ратифікували цієї Конвенції, представляти один раз в чотири роки доповіді по її дотримуванню відповідно до статті 19 Статуту Міжнародної Організації Праці.
Адміністративна Рада відзначила, що такі доповіді необхідно вимагати незалежно від доповідей, що подаються з інших актів, і що уряди повинні відповідати на обмежену кількість питань, які стосуються в основному труднощів з ратифікацією Конвенції, які заходи вживаються для подолання цих труднощів та які перспективи ратифікації Конвенції існують.
Одним з міжнародних нормативних актів, в якому приділяється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. В статті 6 цього акта вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і вживуть необхідні кроки для забезпечення цього права».
В післявоєнний період одержала дальший розвиток також нормотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на держави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація № 117 про професійне навчання 1962 року передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи по професійній орієнтації та відбору, допрофесійній підготовці, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів по організації професійного навчання.
В 1962 році ЮНЕСКО прийняла Рекомендацію по професійному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання Э потребами науково-технічного прогресу. Запропонована детальна схема планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи нате, що прийняті норми є досить прогресивними, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно знижує їх цінність.
У лютому 1968 року Конференція по професійній освіті і технічним удосконаленням, що була скликана Всесвітньою Федерацією Профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на постійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати складовою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціальною резолюцією запропонувала Міжнародній Організації Праці прийняти нову Конвенцію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постійне професійне навчання і технічне удосконалення.
У 1979 році була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона основується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості 1976 року. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 році, була прийнята резолюція про заходи виконання програми зайнятості.
Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство намагається розробити заходи до повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Але в жодній країні реалізація намічуваних програм такої повної зайнятості створити не вдалося.