В усіх країнах колективний договір традиційно розглядається як бажаний засіб фіксації заробітної плати та інших умов найму, регулювання відносин між підприємцями і працівниками. Гнучкість і пристосованість колективних договорів давно підтверджені практикою, бо їх результати є бажаними і відповідають життєвим інтересам соціальних партнерів та їх представників.
Як вже відзначалося, колективні договори в більшості країн світу є переважним засобом регулювання трудових відносин. При цьому досить часто колективний договір залежить від політики уряду і одержує законодавче обгрунтування. Успіх колективних договорів полягає і в тому, що в ньому закріплюються поняття, широко вживані в житті, тому він став основним засобом реалізації соціальної справедливості і гуманного відношення до людини праці.
Фіксуючи нормальні умови праці, колективний договір дозволяє трудящим брати участь у прийнятті рішень. Він як би послаблює абсолютну владу власника або уповноваженої ним особи в питаннях, що раніше вирішувались виключно в нормативному порядку.
При єдиній формі власності на засоби виробництва — державній, — роль колективного договору в регулюванні трудових відносин була приниженою. Протягом тривалого часу працівники байдуже ставилися до колективного договору, не вбачаючи в ньому практичної користі, оскільки була відсутньою можливість будь-що змінити в поліпшенні умов праці та підвищенні заробітної плати.
Розвиток ринкових відносин змінив відношення трудящих до колективного договору. Вони почали вбачати в колективному договорі засіб регулювання всього комплексу соціально-побутових умов, метод регулювання трудових відносин.
Визначення поняття колективного договору давалось в Кодексі законів про працю УРСР 1922 року. Стаття 15 цього Кодексу визначала колективний договір як угоду, що укладалася професійною спілкою як представником робітників і службовців, з однієї сторони, й наймачем, — з другої, якою встановлювались умови праці й найму для окремих підприємств, установ і господарств або їх груп, і визначався зміст майбутніх особистих (трудових) договорів найму.
В постанові Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 року «Про укладення колективних договорів на підприємствах» практика укладання колективних договорів з 1947 року відновлювалась з метою забезпечення виконання і перевиконання виробничих планів, дальшого зростання продуктивності праці, поліпшення організації праці, а також підвищення відповідальності господарських і профспілкових організацій за покращення матеріально-побутових умов і культурного обслуговування робітників, інженерно-технічних працівників і службовців підприємства.
В пункті 6 цієї постанови на міністерства і ВЦРПС покладалась відповідальність за те, щоб у колективні договори не включались системи оплати праці робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, не затверджені Урядом.
Отже, колективним договором визнавалась господарсько-політична угода, за якою робітники, інженерно-технічні працівники і службовці брали на себе обов'язок по виконанню і перевиконанню планів по дальшому зростанню продуктивності праці. Щодо її оплати, то в колективний договір можна було включати лише ті системи, шо затверджувались у централізованому порядку. За дотриманість цієї вказівки несли відповідальність не тільки державні установи, а й професійні спілки.
Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 6 березня 1966 р. «Про укладення колективних договорів на підприємствах» сторонам було надано право включати до колективного договору нормативні положення з питань праці і заробітної плати, у зв'язку з чим колективний договір набув нормативного характеру. Ще більшого розширення знайшли повноваження нормативного характеру в колективному договорі згідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року і розділу II «Колективний договір» Кодексу законів про працю України (статті 10-20) в редакції Закону України від 15 грудня 1993 року. Але ні в цьому Законі, ні в Кодексі законів про працю України визначення поняття колективного договору не дається. Відповідно до цих законодавчих актів специфічним в регулюванні колективних правових відносин є те, що держава надає їх сторонам права і можливості в певних межах приймати акти, що мають нормативний характер. Можливість такої нормотворчої діяльності носить яскраво виражений демократичний характер. Завдяки цьому нормативні приписи держави доповнюються деталями, що відображають інтереси окремих трудових колективів.
В науці трудового права колективний договір розглядається двояко: як інститут трудового права і як локальний правовий акт. Як інститут трудового права колективний договір становить сукупність правових норм, що визначають порядок розробки, укладення та виконання трудового договору. Як локальний правовий акт колективний договір становить собою угоду між власником і трудовим колективом про локальне регулювання трудових, виробничих і соціально-економічних відносин на підприємстві, в установі, організації. По своїй цільовій спрямованості він закликаний конкретизувати взаємовідносини між власником і трудовим колективом з питань економічного і соціального розвитку з урахуванням специфічних умов підприємств, установ, організацій.
Відповідно до статті 17 Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року колективним договором регулюються виробничі, трудові і економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.
Аналіз правових актів, які обумовлюють порядок укладення і зміст колективних договорів, дає можливість визначити колективний договір як угоду, що укладається власником підприємства, установи, організації або уповноваженою ним особою, з однієї сторони, і трудовим колективом найманих працівників, який уповноважив профспілковий комітет чи інший представницький орган на проведення колективних переговорів і укладення договору, — з другої, з метою урегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, що потребують додаткової регламентації з урахуванням особливостей здійснення праці на даному підприємстві, в установі, організації, а також питань, що не урегульовані чинним законодавством.
Метою колективного договору є покрашення господарської діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим можливості брати участь в управлінні виробництвом, удосконалення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці, матеріально-побутового та культурного обслуговування працюючих.
Забороняється включати до колективного договору умови, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників.
Зміст колективного договору і його сторони значною мірою залежать від форми власності на засоби виробництва. Якщо власність державна, колективний договір укладається на основі Генеральної і галузевих угод. Партнерами по переговорному процесу виступають уповноважена державним органом службова особа, з однієї сторони, і профспілковий комітет як представник трудового колективу — з другої сторони. Вважається, що норми соціального захисту найманих працівників з питань оплати праці, режиму роботи і відпочинку та з інших питань зафіксовані в колективному договорі, повинні бути вищі за ступенем захисту у порівнянні з Генеральною та галузевими угодами.
Однак кількість державних підприємств, завдяки процесам приватизації, невпинно зменшується. На підприємствах інших форм власності, крім державної, працівники можуть виступати вдвох ролях: як співвласники майна (акціонери, орендарі, члени кооперативу). їм належить право обирати правління, брати участь у формуванні, розподілі та використанні прибутку, одержувати дивіденди. Одночасно вони можуть бути й найманими працівниками, тому мають право на договірне регулювання трудових та соціально-економічних відносин шляхом укладення колективного договору. Це не стосується громадян, які є акціонерами, однак не працюють на даному підприємстві.
Крім того, колективний договір, який включає локальні норми по використанню праці і відтворенню робочої сили, є важливою юридичною основою для укладення індивідуальних трудових договорів між працівником і власником або уповноваженим ним органом.
В укладенні колективного договору не менш від працівників повинен бути заінтересованим власник або уповноважена ним особа. Як відзначалося вище, колективний договір встановлює локальні норми в сфері праці і соціального розвитку. Тому*існує безпосередній зв'язок між стимулами праці і соціальними резервами виробництва. Чим оптимальнішими будуть локальні правові норми, тим більшою мірою колективной договір сприятиме ефективному господарюванню, стимулюватиме виробництво. Проявляючи турботу про себе, працівники тим самим вносять більший внесок у розвиток виробництва, підвищення його ефективності.
Але одночасно слід враховувати, що інтереси найманих працівників і власника, їх погляди на одні і ті ж питання не в усьому і не завжди співпадають. Працівники зацікавлені, в першу чергу, У високому рівні оплати праці, в установленні додаткових пільг, гарантій, у створенні належних умов праці, скороченні тривалості робочого часу, а підприємець — в одержанні високих прибутків, підвищенні ефективності виробництва при менших затратах, підвищенні конкурентоспроможності підприємства. Звідси і протиріччя, спори, конфлікти.
Однак спільність інтересів є позитивною основою для розробки і укладення колективного договору як юридичного документу, яким встановлюються загальні зобов'язання сторін, що відповідають чинному законодавству України.