Для нормального життя люди постійно повинні їсти, пити, мати одяг, взуття, задовольняти свої духовні потреби. Тільки на цій основі люди можуть брати участь у виробництві. При цьому слід враховувати, що людські потреби є надзвичайно еластичними, здатними до кількісних і особливо якісних змін. Якщо у післявоєнний час люди задовольнялись простим одягом і кімнатою в комунальній квартирі, то вже через десяток років була поставлена вимога про забезпечення кожної сім'ї окремою квартирою. Зросли вимоги і до якості одягу, що бажають придбати люди.
Але людина завжди намагається проявити себе ще й як особистість. Щастить тому, хто наділений якимось визнаним талантом: має красиву зовнішність, володіє красивим співучим голосом, досяг визначних спортивних досягнень тощо. Переважна ж більшість людей може проявити себе як особистість тільки завдяки праці: майстерність у виконанні певної роботи, професіоналізм, що набувається роками наполегливої праці.
Без праці не існувало і не може існувати жодне суспільство. І хоч вона існує з незапам'ятних часів, правове регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного способу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні суспільно-економічні формації (первісно-общинна, рабовласницька, феодальна) не потребували правового регулювання трудових відносин.
Лише тоді, коли пануючою формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас організовано став вимагати від держави регулювання трудових відносин, держава змушена була піти на поступки і приступити до регулювання окремих питань трудових відносин.
Тому історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні права. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права, робітничий клас намагався зайняти певні позиції в економіці. Це, в свою чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.
Під тиском революційних вимог трудящих держава, намагаючись потушити накал класової боротьби, змушена йти на певні поступки. Ці поступки держава намагається подати не як вимушені, а як соціальні гарантії для трудящих з метою послаблення їх намагань змінити своє становище в суспільстві.
Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового регулювання праці:
— тенденція поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максимальне розширення і суворе дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;
— тенденція насильства, відмова держави від усяких поступок, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю тенденцію, одержали назву «анти-робітниче законодавство». Воно має відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених поступок.
Антиробітниче і соціальне законодавство не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в одному і тому ж законодавчому акті. Який з цих видів законодавства переважає залежить від співвідношення полярних сил в країні.
Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і «за своїм розсудом», продавати єдиний належний йому товар — робочу силу власнику засобів виробництва.
Наприкінці XViII сторіччя у Франції буржуазна революція проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту і продажу робочої сили.
З моменту проголошення свободи праці трудові відносини складались без порушення інтересів буржуазії, оскільки залишившись без засобів виробництва працівник змушений був погоджуватись на запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов'язки» визначались угодою сторін, тому державу трудові відносини не цікавили.
У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомогою цивільного права, нормами, що відносились до свободи умов і рівності сторін. Договір найму, або як його називав законодавець, — договір про найом послуг (стаття
1779 Кодексу Наполеона), — розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча сила.
Наступні дві статті цього ж Кодексу встановлювали, що найом послуг дозволяється лише на певний строк, що є простим нагадуванням усунення підданства (стаття 1780), і що при виникненні спору з слугою перевага в показах надається хазяїну (стаття 1781).
Робоча сила, яка була прирівнена до товару, не знаходила попиту. Появилися безробітні. Нелегально стали створюватись робітничі організації, виникають страйки, які первісно були спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити ряд поступок робітничому руху. Приймається ряд правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин. Тому історія трудового права — це послідовність досягнень і поразок робітничого класу, припливів та відливів у робітничому русі, просування його вперед.
Початково система норм, які були прийняті державою для регулювання трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу на регулювання праці жінок і дітей на фабриках. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості.. В 20-х роках XX століття Джоржем Шеллом був застосований термін «робітниче право», термін більш широкий, тому що охоплював він працю не тільки робітників, а й працівників розумової праці.
В XX столітті широкого вжитку набуває термін «соціальне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові відносини в суспільному виробництві.
Найбільш повно сутність цієї гаїгузі права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської влади. Трудове право регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (по термінології законодавства розвинутих країн — «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання праці.
Змістом цього регулювання є сукупність реальних затрат розумової та фізичної енергії працівником при виконанні ним трудової функції, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес.
Трудова функція, що виконується працівником, відображає конкретний зміст праці даного працівника. Вона розділяє працю на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, при відсутності якого процес обривається, то така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник є робітником («синій комірець»).
Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його безпосередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»).
Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять відображення в нормах трудового права, що регламентують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відповідних категорій службовців і кваліфікаційні вимоги, що до них пред'являються. Цим право в певній мірі консервує існуючий зміст праці, яка ще довго буде залишатись фізичною або розумовою.
Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів «робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «працівник», що проведено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш повно визначали зміст праці цієї категорії працюючих.
Разом з тим, ці терміни не охоплювали зміст розумової праці тих, хто трудиться в установах державної влади і управління. Це державні службовці, правове положення яких визначено Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року. Відповідно до статті 1 цього Закону державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави.
Для державних службовців законом встановлено 7 категорій посад і 15 рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен застосовуватись при визначенні праці цієї категорії трудящих. Саме характер праці цих категорій працівників визначає соціально-економічний аспект місця і ролі працівника в суспільстві.
Трудове право тісно пов'язане з іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути відірваними від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що регулюють інші відносини суспільства.