Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою.
Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного.
Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:
а) розташування протоки на світових морських шляхах;
б) її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами;
в) така протока повинна з'єднувати морські просто ри, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами.
Доктрина міжнародного права давно визнає, що міжнародні протоки, на відміну від інших морських проток, являють собою окрему категорію.
Причому з різноманітних ознак міжнародних проток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. У цьому відношенні датський юрист Е. Брюель особливо підкреслював, що інтерес до використання таких проток повинний бути загальним.
Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства:
а) протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла- Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сингалурська і ін.);
б) протоки між островом і континентальною части ною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води;
в) протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу;
г) протоки, правовий режим яких регулюється спе ціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).
Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34 — 36 Конвенції з морського права 1982 року, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу.
Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо:
— безпеки судноплавства;
— запобігання забруднення із суден;
— недопущення рибальства;
— навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.п.
Розглянемо коротко правовий режим найбільш важливих міжнародних проток.
Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарданелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці протоки здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для держав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважливіше значення мають Чорноморські протоки і для України, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через, свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і військово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політичну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях.
Береги проток належать одній державі — Туреччині, тому в минулому від її рішень залежав їхній правовий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внутрішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток змінювався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Балканської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими.
Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, «признаючи і підтверджуючи принцип свободи проходу і мореплавання в Протоках».
Конвенція встановлює два режими: режим плавання для торгових суден і режим для воєнних суден.
У мирний час торгові судна користуються правом повної свободи проходу вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу. При цьому виключається виконання яких-небудь формальностей, за винятком санітарного огляду під час входження в протоку, що проводиться відповідно до міжнародних санітарних правил, як удень, так і вночі з максимально можливою швидкістю. Лоцманська проводка через протоку і користування буксирними суднами є необов'язковими. При проходженні протоками здійснюється уплата зборів за проходження. Крім того, за проходження із кожної нетто-тонни Туреччиною стягаються санітарний і маяковий збори. Ці положення зберігають силу і під час війни, якщо Туреччина не є в ній воюючою стороною. Деякі обмеження можуть бути введені у випадку війни, коли Туреччина є воюючою стороною. Але і тоді торгові судна, що належать країні, яка не знаходиться в стані війни з Туреччиною, будуть як і раніше користуватися правом вільного проходу, за умови, що вони сприяють противникові. Проте ці судна повинні будуть проходити через протоки вдень і тільки за вказаним владою маршрутом. Це ж стосується випадків, коли Туреччина опинилася б під загрозою війни.
Правовий режим, установлений конвенцією 1936 року для військових кораблів, у свою чергу, підрозділяється на режим для кораблів чорноморських і нечорномор-ських держав. Для останніх установлюються визначені обмеження.
Невеликі військові і допоміжні судна незалежно від прапора проходять протоки вдень, при цьому про майбутнє проходження уряд Туреччини за дипломатичними каналами повинен бути попереджений: нечорноморсь-кими державами за 15 днів, чорноморськими — за 8 днів. Лінійні лінкори чорноморських держав і кораблі, прирівняні до них, тоннажем понад 15 тис. тонн проходять через протоки по одному, у супроводі не більше двох міноносців.
Тільки підводні човни чорноморських держав проходять через протоки поодинці, вдень і в надводному стані, із метою повернення на свої бази після ремонту на верфях, розташованих поза Чорним морем, або у разі їх купівлі за межами Чорного моря. Туреччина сповіщається про це заздалегідь.
Військові судна нечорноморських держав, до яких можуть бути віднесені тільки легкі надводні кораблі тоннажністю до 10 тис. тонн або які мають калібр снарядів до 203 мм, проходять загонами не більш як 9 кораблів.
По духу конвенції нечорноморські держави не можуть проводити через протоки кораблі з ядерною зброєю, тому що вона за міцністю незрівнянна зі снарядами калібру 203 мм. Загальний тоннаж усього загону при транзиті протоками не може перевищувати 15 тис. тонн. Загальний тоннаж суден нечорноморських держав, що перебувають у Чорному морі, не може перевищувати 30 тис. тонн, а час їхнього перебування — 21 день. Зазначений тоннаж у виняткових випадках може бути доведений до 45 тис. тонн. У випадку, якщо Туреччина опиниться в стані війни або під загрозою військових дій, вона може призупинити або обмежити проходження через протоки військових кораблів.
Конвенція встановила порядок польотів над протоками: нерегулярні польоти вимагають попередження за три дні, регулярні — загальне повідомлення про дати польотів.
Гібралтарська протока є природним водним шляхом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейського півострова Європи і північно-західної частини Африки. Особлива важливість цього морського шляху обумовлена тим, що на акваторію Середземного моря виходять береги 20 європейських і африканських країн, що мають потужні торговий і військовий флоти. Гібралтарська протока має довжину 59 км, ширину — від 14 до 44 км. Територія протоки контролюється трьома значними портами: Гібралтаром (належить Великобританії), Альхесірасом (Іспанія) і Танжером (Марокко).
Гібралтарська протока омиває береги двох континентів: Європейського й Африканського. З африканської сторони на береги Гібралтару виходить Марокко, із європейської — Іспанія. Сам же Гібралтарський півострів як і раніше є колонією Великобританії. Це було встановлено статтею 10 Утрехтського договору від 13 липня 1713 року між Великобританією й Іспанією, відповідно до якої Іспанія уступила «короні Великобританії в повну і нероздільну власність місто і замок Гібралтар разом із портом, укріпленнями і фортами, до них належними». У березні 1980 року Іспанія ввела в дію ордонанс про нейтральне судноплавство по протоці. "Він не містив яких-небудь обмежень для плавання з метою транзиту між Середземним морем і Атлантичним океаном, передбачаючи, що для нейтральних суден протока залишається вільною за умови, що їхні документи і вантаж будуть «перебувати у доброму порядку». У підписаній в квітні 1904 року спільній англо-французькій декларації цими державами, які суперничають у протоці, була підтверджена свобода судноплавства по протоці. У жовтні 1904 року до цієї декларації приєдналася й Іспанія. Згодом Франція, Іспанія і Великобританія в єдиному документі, прийнятому в листопаді 1912 року, підтвердили свободу судноплавства в Гібралтарі. Після набуття незалежності, 26 травня 1956 року Марокко підписало Договір із Францією, яким визнало себе правонаступником договорів Франції, у тому числі і щодо Гібралтару. Тим самим усі прибережні й інші заінтересовані держави підтвердили право безперешкодного плавання в протоці.
Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Північне море й Атлантичний океан. Це Великий Бельт — 115 км (найглибший і найширший, і тому названий «великим»); Малий Вельт, що має найбільшу протяжність (125 км); і Зунд — найкоротший за своєю протяжністю (102 км).
Води Великого і Малого Бельтів перекриваються територіальними водами Данії, а води Зунда — територіальними водами Данії і Швеції.
Відповідно до Актів про збройний нейтралітет 1780 і 1800 років Балтійське море було оголошено закритим морем, у тому смислі, що прибалтійські держави вправі приймати стосовно нього необхідні міри для недопущення на морі і його берегах воєнних дій або насильства. Тому протоки були закриті для військових суден неприбережних держав. За Копенгагенським трактатом від 14 березня 1857 року, укладеним між Данією, Росією й іншими 14 заінтересованими державами й таким, що не втратив сили дотепер, Данія відмовилася від усіх мит і зборів за проходження через протоки, отримавши від учасників угоди замість того компенсацію розміром 30 476 325 риксдалерів. Майже третину цієї суми виплатила Росія. Трактат відміняв стягування мит і зборів і містив формули, що проголошували свободу судноплавства по протоках.
Згодом, правда, Данія неодноразово в односторонньому порядку вводила різноманітні обмежувальні правила і вимоги, що дотепер не признаються законними світовим співтовариством. До них належать, наприклад, правила про запит, обмеження кількості військових кораблів, введені в 1951 році, нормативний акт, що надає право міністру оборони Данії змінювати умови проходу через протоки і прольоту над ними, прийнятий у 1976 році.
Протоки Ла-Манш і Паде Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Великобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами. До прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року судноплавство в протоках регламентувалося загальними принципами міжнародного права щодо свободи судноплавства. Правом транзитного проходу в протоках користувалися торгові судна і військові кораблі будь-якої держави. В даний час аналогічний порядок регламентований нормами Конвенції.
Магелланова протока є однією з найбільш протяжних міжнародних проток. Вона розташовується між південним краєм Південної Америки й архіпелагом Вогняна Земля і з'єднує Атлантичний і Тихий океани. її довжина складає 575 км, найменша ширина — 2,2 км. Правовий статус протоки визначався взаємовідносинами Чилі й Аргентини, що ще в 1873 році у відповідь на запит Великобританії визнали свободу судноплавства по протоці, а 23 липня 1881 року в Буенос-Айресі (Аргентина) уклали двосторонній договір, у статті 5 якого проголошена свобода судноплавства по протоці і її нейтралізації «на вічні часи». Договір між Аргентиною і Чилі від 10 грудня 1941 року скасував нейтралізацію каналу і передбачив тільки свободу судноплавства по ньому для плавання торгових і воєнних суден усіх держав.
Свобода судноплавства і транзитного проходження в Малаккській і Сингапурській протоках проголошена в заяві урядів Індонезії і Малайзії від 16 листопада 1971 року, хоча до цього робилися спроби заперечити міжнародний характер цих проток. Таку ж позицію займав Сінгапур. Водночас ці держави особливо занепокоєнні в зв'язку зі зростаючими потоками сирої нафти, перевезеної через протоки, і вживають заходів зі зберігання екологічної безпеки в них.
Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави.
Принципи правового режиму міжнародних каналів:
— повага суверенних прав власника каналу і невтру
чання в його внутрішні справи;
— свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;
— обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держа-ви-власниці каналу.
Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами:
— канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав;
— адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;
— установлюються правила проходження каналу.
У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада.
Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.
Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.
Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений по території Єгипту.
Археологічні розкопки, проведені в Єгипті в середині XX сторіччя, дозволили дізнатися, що перше поєднання Червоного моря з Нілом і Середземним морем за допомогою прориття каналу належить ще до XIV сторіччя до нашої ери до епохи фараона Рамзеса .
Канал, що проривається час від часу і постійно заноситься пісками, за всіх часів мав величезне значення як в економіці, так і в політиці регіону.
Фірман правителя Єгипту Саїда-паши 1855 року надав Загальній компанії морського Суецького каналу, заснованій французом Ф. Лесепсом, право на прориття каналу і його наступну експлуатацію протягом 99 років, після чого територія каналу й усі його споруди повинні були перейти під суверенітет і у власність Єгипту.
Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу — 161 км, ширина — від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи.
Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної концесії. Він довгий час належав Загальній компанії морського Суецького каналу, що фактично була англо-фран-цузьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі.
Всіма справами концесії відала вища рада Компанії Суецького каналу, що складається з 33 директорів, хоча фактичним хазяїном каналу і прилягаючої до нього з обох берегів території була Великобританія, що у 1875 році, скупивши акції єгипетського хедива (правителя Єгипту), стала володаркою пакета 44% акцій. Основні прибутки компанії складалися з достатньо високого мита, стягнутого із кожної тонни вантажу, що провозиться, і плати за проїзд із пасажирів.
У 1888 році в Константинополі представниками 9 держав (Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Голландією, Італією, Іспанією, Росією, Туреччиною і Францією) була підписана конвенція, що передбачала вільне плавання по каналі комерційних суден і військових кораблів усіх держав у будь-який час, у тому числі й у воєнний. Відповідно до Конвенції до каналу ніколи не повинно застосовуватися право блокади. У воєнний час не допускається ніяких ворожих дій ні в межах власне каналу, ні в межах трьох морських миль від його вхідних портів. Військові кораблі воюючих держав повинні проходити через канал без зволікання і не затримуватися в портах Суец і Порт-Саїд більше 24 годин. Між виходом із цих портів військових суден воюючих держав повинно пройти не менше 24 годин. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер видав указ про націоналізацію Компанії Суецького каналу з передачею всього майна, усіх прав і обов'язків Єгипту. Після цього відбувся ряд драматичних подій — рішення Єгипту, спровокувало проти нього збройну агресію Великобританії, Франції й Ізраїлю, що була успішно відбита лише завдяки ефективній допомозі і підтримці з боку СРСР. У цей період канал продовжував функціонувати. Проте, зробивши для себе певні висновки з цих подій, 24 квітня 1957 року Єгипет проголосив обов'язковість для себе букви і духу Константинополь-скої конвенції, рішучість забезпечувати і підтримувати вільне і безперервне судноплавство.
Тільки в 1967-1976 роках Суецький канал був закритий у зв'язку з окупацією його території й ушкодженнями, отриманими в ході єгипетсько-ізраїльського конфлікту. У повному обсязі він початків функціонувати після укладання єгипетсько-ізраїльського мирного договору 1979 року.
Панамський канал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантичного узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Панама, Бальбоа). Панамський канал має довжину 81,6 км (штучне озеро Гатун і 65, 2 км власне каналу). Ширина каналу від 150 до 300 м, він має на своєму протязі 12 шлюзів. Будувався канал із 1881 по 1914 роки, перший океанський корабель пройшов по ньому 3 серпня 1914 року, хоча офіційно він був відкритий тільки в 1920 році.
У будівництві такого каналу були насамперед зацікавлені Сполучені Штати, що за Хей-Паунсефотському договором 1901 року, скориставшись скрутним становищем Великобританії в період англо-бурської війни, одержали територію Панамського каналу у своє повне заступництво. Територія каналу, що одержала міжнародно-правовий статус, об'являлася нейтральною, гарантувався вільний прохід через канал військових і торгових суден усіх держав, як у мирний, так і у воєнний час.
У 1902 році США, погрожуючи будівництвом альтернативного каналу на території Нікарагуа, за 40 млн. доларів викупили у французів концесію на будівництво Панамського каналу. В результаті пошуку різноманітних варіантів прокладки водного шляху в 1903 році США одержали від Колумбії смугу землі шириною 10 миль за одноразову плату в 10 млн. доларів і щорічні платежі по 250 тис. доларів протягом 100 років. Але через якийсь час, у тому ж 1903 року, 12 серпня, провінція, по території якої проходив канал, не без втручання США, оголосила себе незалежною державою Панамою, котру 13 листопада відразу ж визнали США. Через три дні США уклали з Панамою договір, відповідно до якого Сполученим Штатам давалося право необмеженого контролю над зоною каналу на вічні часи. Канал був оголошений недоторканним і вільним для доступу в будь-який час суднам усіх країн.
Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо каналу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас США зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкритим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації.
З 1 січня 2000 року над Панамським каналом цілком відновлений суверенітет Панами.
Кільський(Північно-Германський) канал з'єднує Балтійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН півострів Ютландію, і має своєю основною задачею забезпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кіль-скою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкритого в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН.
До кінця Першої світової війни канал був внутрішнім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком розташований на її території. На Версальскій мирній конференції був установлений режим каналу на принципах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає.
Це ж стосується одного із найбільш коротких європейських каналів — Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів — Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Бофорт. Сайменсъкий канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 морських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Радянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років.
Всі ці канали є невід'ємною частиною державної території відповідного суб'єкта міжнародного права. Плавання по цих каналах, як і по Нільському каналу, визначається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.