Життєдіяльність людей триває у просторі, що називається географічним середовищем. Географічне середовище — це та частина географічної оболонки, що найбільш загос-подарена людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються всі види діяльності людей. Стосовно розташування продуктивних сил у науці замість поняття "географічне середовище" часто вдаються до поняття "еко-номіко-географічний простір".
Поняття простору не тотожне поняттю території. Територія — це частина поверхні суходолу, що характеризується двовимірністю, а поняття простору нерозривно пов'язане з поняттям часу. Отож, термін "простір" характеризує відношення об'єктів у їхньому розвитку. Простір-час — загальна форма існування матерії. Простір має такі властивості:
протяжність, єдність перервності й безперервності.
Виробництво не обов'язково пов'язується з територією але якщо такий зв'язок є, то ми маємо до діла з географічним простором. Географічний простір — це сукупність стосунків між географічними об'єктами, що розташовуються на конкретній території й розвиваються в часі. Якщо ж ідеться не просто про географічні об'єкти, а про об'єкти соціально-економічної сфери, то ми вживаємо термін "еко-номіко-географічний простір".
Економіко-географічний простір формується господарськими об'єктами та їхніми зв'язками на певній території. Об'єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьоу напрямах: виробництво, населення, природа. Формується три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Три ареали разом творять економіко-географічне поле підприємства.
Перетин множини полів різних об'єктів дає нам економі-ко-географічний простір. Він характеризується комплексністю території та дуже тісним зв'язком об єкта з територією. А коли наперед висуваються не територія, а організаційно-господарські зв'язки, виявлені через систему управління, то вживається термін "економічний простір". Кожний керований господарський об'єкт входить до економічного поля. Існують економічні поля підприємства, фірми, концерну тощо. Перетин економічних полів утворює економічний простір — сукупність економічних стосунків на даній території, що виявляються через відношення управління.
Економічний простір не так жорстко пов'язаний з територією, як економіко-географічний, бо відношення управління можуть формуватися між дуже віддаленими об'єктами. Крім того, якщо в економіко-географічному просторі зв'язок між виробництвом, соціумом і природою здійснюється безпосередньо, то в економічному — опосередковано. Тому економічний простір не завжди суміщується з економіко-географічним, але чим більше вони суміщуються, тим більше можливостей для оптимальних розв'язань.
Таким чином, РПС здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні специфічні закони й закономірності розвитку, їх треба враховувати у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.
Розміщення продуктивних сил — це наслідок впливу як об'єктивних законів і закономірностей, так і суб'єктивної волі людини. Закон — це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність — це об'єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв'язок явищ природи з громадським життям.
Між законами й закономірностями нема виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці, територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо). Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності.
Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певної їхньої множини, що відбивають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування-загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне з них відбиває специфічний аспект досліджуваної проблеми.
На розвиток продуктивних сил найбільший вплив справляють загальні економічні закони: економії часу, суспільного поділу праці, концентрації виробництва, комплексного розвитку виробництва, пропорційного розвитку виробництва. Як ішлося вище, їм відповідають свої закономірності. Так, закону економії часу відповідає закономірність ефективності розміщення продуктивних сил, закону суспільного поділу праці — закономірність територіального поділу праці, закону концентрації виробництва — закономірність територіальної концентрації виробництва, закону комплексності — закономірність територіальної комплексності.
Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова "територіальний", а саме — у проекції закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці як такий може здійснюватись на досить обмеженому терені, наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.
Закони й закономірності не обов'язково групуються по двоє: часто-густо закон виявляється у кількох взаємопов'язаних закономірностях. Іноді закономірність постає як вияв кількох законів
Закони й закономірності — об'єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність від законів природи Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше організувати територію, провадити оптимальну регіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами регіональної соціально-економічної політики.
Можна собі уявити — лишень теоретично — господарство, що його територіальна організація здійснена довільно, тобто без усіляких принципів. Цілком випадково деякі підприємства виявляться розташованими "на своєму місці", а решта опиниться у несприятливих умовах. Це зумовить надмірні транспортні й виробничі витрати, загальну низьку ефективність народного господарства, соціальні проблеми. За умов стихійного ринку об'єктивна дія закономірностей поступово "упорядковуватиме" розташування виробництва: частина підприємств розориться, з'являться нові, деякі поміняють спеціалізацію, переорієнтуються виробничі зв'язки, виникнуть нові транспортні напрямки тощо. Проте така трансформація посуватиметься поволі та з чималими втратами для суспільства.
Набагато більшого ефекту можна досягти, якщо виробництво розміщується відповідно до певних закономірностей. Це не потребує обов'язково жорсткого централізованого планування розміщення народного господарства. У будь-якій соціальній системі закономірності враховуються, хоча й не завжди у повному обсязі. Навіть дрібний підприємець, збираючись відкрити, скажімо, пункт побутового обслуговування чи пивну ятку, має хоча б приблизно знати чисельність потенційної клієнтури в своїй окрузі, бо він ризикує "прогоріти". Для великого підприємства, об'єднання й, тим більше, цілого регіону система територіальних залежностей виявляється набагато складнішою, а нехтування закономірностями спричинює чимало економічних втрат.
Формування конкретного принципу розміщення продуктивних сил безпосередньо випливає зі змісту відповідних закономірностей. Так, закономірність "ефективне розміщення продуктивних сил" відповідає принципу їхнього раціонального розміщення. Але частіше принципи розміщення є результатом врахування кількох закономірностей. У зв'язку з цим недоцільно прагнути чітко схематизувати залежності принципів від конкретних закономірностей. Краще спочатку розглянути основні закономірності, а потім — комплекс найважливіших принципів розміщення продуктивних сил.
Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відношення між еконо мікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкта. Формула ефективності виробництва має такий вигляд:
Е=ЕфВ
де Е - ефективність
Еф - ефект
В - витрати
Ефект може виражатись або через валовий обсяг товарів і послуг, або через прибуток Він може також виражатися через величину національного доходу, якщо йдеться про економіку країни або великого регіону . Отже, ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого регіону
Звичайно, ефективність виробництва залежить не лише від вдалого розміщення, але й від інших факторів (технічної оснащеності, кваліфікації працівників тощо), проте "територіальний складник" у загальному розмірі ефективності достатньо великий, і його можна обчислити.
Стосовно території ефективність виробництва реалізується за рахунок використання географічного положення об'єктів народного господарства, характеру використання природних і трудових ресурсів, комплексного розміщення продуктивних сил. Таким чином, ефективність РПС є найзагальнішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей (комплексності, територіального поділу праці тощо), які їй підпорядковані.
Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжрегіональні економічні зв'язки.
Докладніше про територіальний поділ праці йдеться у розділі 2. Тим часом зауважимо, що розміщення продуктивних сил з оптимальною для даного регіону спеціалізацією знижує витрати виробництва й підвищує ефективність народного господарства. Налагодження тривких економічних зв'язків між регіонами об'єктивно веде до економічної інтеграції. Ефективна територіально-галузева структура господарства регіону означає не лише оптимальну спеціалізацію, але також взаємозв'язок спеціалізованих галузей між собою та з допоміжними та обслуговуючими галузями, внаслідок чого формується територіальний комплекс і забезпечується регіональна інтеграція господарства.
Закономірність економічної цілісності регіону. Цю закономірність В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Усі три компоненти поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування регіону дає величезну кількість варіантів, тому на Землі нема тотожних регіонів. Кожний такий регіон неповторний.
Цей факт має чимале практичне значення, особливо для органів соціально-економічного управління. Навіть найвдалішу модель одного регіону не можна механічно переносити на інший, нехтуючи його специчякою. Це стосується не лише внутрішніх регіонів держави, але й и самої, бо на певному рівні державу також можна трактувати як регіон.
Враховування закономірностей регіональної цілісності дуже актуальне для України. Зараз провадиться пошук і "примірювання до України" різних моделей соціально-економічного розвитку, що виправдали себе в інших країнах світу. Проте усі вони мають бути піддані ретельному аналізу й розглянуті крізь призму української специфіки. Такий великий (у масштабі світової економіки) регіон, як Україна повинен мати власну модель розвитку.
Україна складається з кількох економічно цілісних регіонів, яким властива своя специфіка. Кожний з них має визначатись як самостійний об'єкт соціально-економічного управління, котре передбачає розумне збереження централізованого й регіонального елементів.
Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектичне пов'язана з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв'язків поміж ними Так постає міжрегіональна еконо мічна інтеграція. Внутрішньорегюнальна інтеграція випливає із закономірності географічної цілісності регіону. Вона означає збирання докупи елементів народного господарства, внаслідок чого утворюється цпісна (інтегрована) система, регіональний економічний простір. Така система — це механізм, що динамічно розвивається і є об'єктом управління.
Внутрішньорегюнальна інтеграція починається з налагодження економічних зв'язків між підприємствами. Можна собі уявити ланцюг таких зв'язків: видобуток залізної руди — виплавлення металу — важке машинобудування;
підприємства цих галузей пов'язані виробничим процесом. Але це лише осьова лінія каркаса інтеграції Треба також враховувати виробництво коксу для металургії, пов'язану з цчм коксохімію, виробництво електроенергії для великих промислових підприємств, виробництво будівельних матеріалів, виробництво обладнання для металургії, важкого машинобудування, гірничодобувної промисловості тощо. І це ще не все. На підприємствах працюють люди, які повинні харчуватись, одягатись, лікуватись, їхніх дітей треба вчити й виховувати. У зв'язку з цим слід створювати сферу обслуговування населення. Має розвиватись інфраструктура (транспорт, водопостачання, каналізація, зв'язок тощо), яка зміцнює економічні зв'язки
Внаслідок інтеграції формується народногосподарський комплекс. Регіон сам по собі є комплексом, але він складається з комплексів (підкомплексів) нижчого рангу. Саме тут ми виявляємо іншу — хоча й близьку до попередньої — закономірність: територіальна комплексність продуктивних сил.
Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх у регіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція — це радше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу. Одначе треба пам'ятати, що будь-який комплекс безперервно розвивається.
У комплексі існує взаємозв'язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючими галузями, між природними ресурсами регіону й виробництвом, між виробництвом і розселенням.
Елементарний виробничий зв'язок між підприємствами, об'єднаними певною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом. Це може бути група машинобудівних підприємств, що випускають сільгоспмашини. Підприємства обмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують оптимальну спеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов'язково повинні розташовуватися поблизу одне одного — іноді їх розділяє відстань у сотні кілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна близькість має істотне значення, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК).
ТВК бувають різних розмірів і рангів, тобто характеризуються підпорядкованістю. Сполучення кількох ТВК у регіоні, підприємств регіону, які не належать до ТВК, виробничої та соціальної інфраструктури — усе це створює передумови для появи економічного району. Найвищий рівень розвитку комплексності — народногосподарський комплекс країни.
Комплексність регіону відбиває його географічну цілісність, хоча регіональна цілісність і регіональна комплексність — поняття не тотожні: перше поняття ширше, більш загальне. Комплексний розвиток означає пропорційність, зрівноваженість між природними й трудовими ресурсами та виробництвом, а також міжгалузеву й внутрішньогалузеву збалансованість виробництва. Елементи комплексу взаємодоповнюють один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших і на розвиток усього комплексу.
Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.
Так, наприклад, висока концентрація виробництва й населення у Донбасі й Нижньому Придніпров'ї пояснюється унікальним поєднанням на компактній території покладів кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, кухонної солі, флюсових вапняків та вогнетривких глин, що становлять сировину для чорної металургії, коксохімії, азотних добрив, теплоенергетики й — на завершальній стадії циклу — важкого машинобудування. Крім того, цей регіон вирізняється сприятливими ґрунто-кліматичними умовами, що стимулює розвиток агропромислового комплексу.
Натомість територіальна концентрація у пониззі Рейну, Маасу й Шельди (Нідерланди, Бельгія) пояснюється не стільки корисними копалинами чи ґрунто-кліматичними умовами, скільки географічним положенням та історико-економічними особливостями розвитку цього регіону. В XV—XVII ст. найважливіші європейські торговельні шляхи пересунулися з Середземного моря до Атлантики, Північного й Балтійського морів. Крім того, і далі функціонував меридіональний шлях долиною Рейну. Регіон опинився на перехресті торговельних шляхів, що різко підвищило його економічне значення.
Тим часом концентрація населення й виробництва у долині Нілу пояснюється майже виключно агрокліматичними умовами. Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо На кожному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію призводять до зниження ефективності суспільного виробництва.
Так, надмірна концентрація металургійного виробництва й коксохімії перетворила Придніпров'я на зону екологічного лиха, що спричинило чималі соціальні й матеріальні втрати.
З територіальною концентрацією діалектичне пов'язана закономірність територіальної диференціації продуктивних сил. Вона полягає у тому, що регіон об'єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати підприємства хімічного комплексу, на інших — підприємства АПК тощо. Але при цьому регіональна цілісність зберігається, якщо підприємства різних галузей взаємопов'язані (або виробничою технологією, або опосередковано — через використання трудових ресурсів, спільної інфраструктури тощо).
Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Це об'єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці.
Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов, бо ми вже згадували, що на Землі нема двох однакових районів. Однак ці відмінності стосуються галузевої структури економіки, форми її територіальної організації. Закономірність полягає в дальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між регіонами. Як же розуміти тоді рівень розвитку регіону? Звичайно, не як обсяг виробництва чи економічний потенціал, бо регіони мають різні економічні параметри (розмір території, чисельність населення тощо). Так, Індія за економічним потенціалом переважає Швейцарію, але поступається їй за рівнем соціально-економічного розвитку. В українській науці дедалі більше переважає погляд, що найточнішим показником рівня розвитку регіону є розмір національного доходу на душу населення.
До принципів розміщення продуктивних сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах.
Принцип раціонального розміщення виробництва випливає із закономірності "ефективне розміщення продуктивних сил". Зміст його полягає у такому розташуванні виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:
— відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергії й води. При цьому ми заощаджуємо на лише на транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно витрачаємо паливо, енергію й воду;
— наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів. Це дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси за статтю, віком, кваліфікацією;
— наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій, теплова енергетика на ТЕЦ тощо);
— запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й палива з одного регіону до іншого.
Це трапляється у випадку так званого відомчого стилю керівництва господарством.
Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. Вони спираються на враховування факторів розміщення, про що докладно йтиметься далі Натомість v ширшому розумінні поняття "раціональність" обіймає низку інших принципів, які забезпечують ефективне розміщення народного господарства (пропорційність, комплексність гощо).
З принципом раціональності тісно пов'язаний принцип оптимальності розміщення виробництва. Опти-мальність означає вибір найкращого варіанта не лише з наявних, а з усіх можливих. Є ще один аспект, який демонструє відмінність між раціональністю та оптимальні-стю. За рахунок раціонального розміщення, скажімо, комплексу металургійних підприємств можна забезпечити максимальну ефективність галузі.
Водночас надмірна концентрація однорідного виробництва завдасть екологічних втрат, призведе до нераціонального використання робочої сили. Тобто у масштабі регіону, суспільства в цілому таке розміщення не буде ефективним. Тому часом доводиться поступитися ефективністю на локальному чи галузевому рівні, щоб забезпечити її на рівні країни. Саме такий підхід буде оптимальним.
Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону — з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру народного господарства регіону, тобто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між спеціалізуючими, допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються регіональні міжгалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні. Дотримання принципу збалансованості надає регіону, країні економічної витривалості.
Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Практично він реалізується:
— у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами, приміром, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;
— у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам робочої сили;
— у створенні єдиної інфраструктури;
— у налагодженні ефективних виробничих зв'язків між підприємствами регіону.
За умов централізованої планової економіки принцип комплексності реалізується шляхом планового будівництва певного набору об'єктів у регіоні; якщо при цьому закономірності розміщення достатньо враховані, комплекс функціонує добре, інакше помилкові рішення даються взнаки упродовж багатьох років.
За ринкової, навіть мало регульованої економіки принцип комплексності повинен зберігатися. Тямущий підприємець прагне спорудити підприємство там, де є готова інфраструктура, бо витрати на її будівництво не будуть завеликі. Фірма, яка видобуває природний ресурс, намагається тут же створити переробне підприємство, аби зменшити витрати. Власник підприємства шукає суміжників, щоб налагодити взаємовигідну кооперацію. Підприємства й заклади сфери обслуговування потребують зосередження великого виробництва й населення.
Принцип комплексності полягає у визначенні найвипд-нішої спеціалізації району з урахуванням територіального поділу праці.
Принцип розміщення підприємств згідно з раціональниними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Докладніше про це йтиметься у 2 і 3 розділах. Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток національних форм його організації.
Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці. За цим принципом держава повинна розвивати такі галузі й різновиди виробництва, для яких вона має найкращі умови й продукція яких користується попитом на світовому ринку. Тому розвиток подібних галузей має заохочуватися. Одночасно лібералізується імпорт тих товарів, які у країні не виробляються через природні умови або через завеликі витрати.
Є країни, що всю економіку будують на експорті одного чи двох-трьох товарів; така економіка називається експортооріентованою. Наприклад, Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт живуть за рахунок експорту нафти, Сенегал — коштом експорту арахісу, країни Центральної Америки — експорту бананів та іншої продукції тропічного землеробства. Експортоорієнтована економіка притаманна країнам, що розвиваються, не мають значного економічного потенціалу та місткого внутрішнього ринку.
На вищій стадії економічного розвитку країни переходять до імпортзамінної політики. Вона полягає у розвитку тих видів виробництв, продукція яких має широкий внутрішній попит, що дає змогу відмовитися від їхнього імпорту.
Що стосується України, то основна маса продукції її підприємств реалізується всередині країни. Проте є види виробництва й галузі, які експортують продукцію і "заробляють" валюту. Про це докладніше йтиметься у розділі 7.
Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу
Принцип обмеженого централізму обґрунтував В. Поповкін. Необхідність дотримуватися цього принципу до вела реальна ситуація в українській економіці початку 90-х років, коли урядові органи практично "випустили" економіку з рук.
Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним, і інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.
Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Регіональна політика — це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами:
— співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;
— співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління;
— зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;
— регіональні аспекти демографічної, екологічної політики.
Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й регіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.
Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва. Основними принципами політики України повинні бути:
— перевага інтересів регіону над інтересами галузей, відомств, окремих підприємств і організацій;
— всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов та факторів розміщення продуктивних сил і розвитку регіону з наданням переваги чинникам соціальним та екологічним;
— пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил при обмеженні матеріаломісткого виробництва;
— потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.
Засобом регулювання територіальної організації суспільства мають стати державні регіональні програми, які мусять забезпечуватися відповідними грошовими та матеріальними ресурсами.