Г. В. Черевко, М. І. Яцків

ЕКОНОМІКА природокористування

Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей

ЛЬВІВ ВИДАВНИЦТВО «СВІТ» 1995

 

ББК 65.28я73 4-46

РЕЦЕНЗЕНТИ:

професор, доктор сільськогосподарських наук Р. М. Панас (Львівський сільськогосподарський інститут) професор, доктор економічних наук /. Р.. Михасюк (Львівський державний університет)

Черевко Г. В., Яцк1в М. I.

4-46   Економіка природокористування. — Львів: Світ, 1995 — 208 с.

ISBN 5-7773-0026-Х

У посібнику викладено наукові основи раціонального при-родокористування в умовах науково-технічного прогресу, методику визначення економічної ефективності природоохоронних заходів та організації управління, розглядаються економічні проблеми використання та охорони земельних i водних ресурсів, переробки i використання відходів, екологізації сільсько-господарського виробництва в умовах ринкової економіки.

Для студентів економічних спеціальностей сільськогосподарських вуз1в.

 

3701010000-036 Ч ——————————25-94

225-95

ISBN 5-7773-0026-Х
 

 

ББК 65.28я7»

© Черевко Г. В.,  , Ящив М. I., 1995
 

 

 

 

Від авторів

Виникнення науки економіки природокористування є об’єктивним і закономірним явищем, оскільки людство стоїть на порозі; екологічної кризи. За кордоном це зрозуміли набагато швидше, і зараз у США на збереження природи витрачається на рік до 80 млрд дол. при тому, що в Агентстві з охорони навколишнього середовища США працює всього 15 тис. службовців, а річний бюджет агентства — 5 млрд дол.

Сьогодні, роблячи перші кроки у розв'язанні екологічних проблем, ми тільки починаємо спиратись на наукові засади. Кроки ці ще досить непевні, бракує досвіду роботи на відповідному рівні. Гальмує процес екологічна безграмотність спеціалістів, особливо в сільському господарстві.

Оволодіння знаннями з економіки природокористування передбачає відповідну підготовку як із цілої низки технологічних дисциплін (рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського господарства та iн.), так i економічних (економіка сільського господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств, економічний аналіз, наукова організація праці та управління).

Автори сподіваються, що книга сприятиме пра­вильному розумінню сучасних екологічних проблем, формуванню нового типу економіко-еколопчного мислення i світогляду i певною мірою допоможе спеціалістам агропромислового комплексу у їx практичній роботі.

Навчальна спрямованість посібника вимагає дотримання певних вимог як до структури, так i до текстової частини. Зокрема, спочатку викладені загальні поняття природокористування, визначено предмет науки, метод i завдання. Після цього вміщено окремі розділи, що розкривають її зміст, відповідні складові (земельні, водні ресурси). Вважаємо необхідним звернути увагу на актуальні еко-

3

 

лого-економічні проблеми виробництва і переробки сільськогосподарської продукції та загострення са­мої проблеми в умовах ринкової економіки. Адже тут деколи панують настрої; одержання максималь­ного прибутку, до того ж негайно i будь-якою ціною.

Для доказовості теоретичних положень чи висловлених думок у тексті наводяться нормативні та статистичні дані України, зарубіжних країн, ix аналіз.

Навчальний посібник відповідає програмі курсу «Економіка природокористування». Передмову, розділи 4 5 і 6 написав М. I. Яцків; розділи 1, 2, 3, 7 і 8 - Г. В. Черевко; розділ 9 створили спільно М. I. Яцків та Г. В. Черевко.

 

/

 

1. ЗАВДАННЯ і НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1.1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЇЇ ОХОРОНИ

Взаємовідносини суспільства і природи полягають у тому, що фактори економічного зростання — трудові ресурси, засоби виробництва і природні ресурси — у комплексі використовуються суспільством для розвитку виробництва. Питання взаємовідносин суспільства і природи та використання природних ресурсів стають дедалі актуальнішими. І це зрозуміло, бо з розвитком виробництва вилучаються все нові багатства природи, зростає вартість сировини, збільшується кількість відходів, що викидаються у навколишнє середовище. Однак, і це очевидно, було б неправильно вирішувати проблеми збереження ресурсів і середовища шляхом припинення росту або навіть скорочення обсягів виробництва. Такі припущення суперечать закономірностям розвитку людського суспільства і практично нездійсненні.

Взаємодія людини з природою у процесі виробництва та споживання для забезпечення існування людства загалом є об'єктивним явищем (рис. 1).

Отже, постають дві взаємопов'язані проблеми: перша — вплив обмеженості природних ресурсів на їх вико­ристання і розвиток суспільного виробництва, зростаюче забруднення середовища; друга — необхідність розробки комплексу заходів щодо ліквідації цієї небезпеки для подальшого розвитку суспільства.

Природокористування має загальний характер, оскіль­ки будь-який вид діяльності людей викликає зміни при­родного середовища.   Ускладнення   взаємозв'язків у природних, виробничих і соціальних системах, зростання пріоритету природогосподарських зв'язків викликають необхідність їх регулювання.

5

 

Природне середовище — невід'ємна умова життя лю­дини і суспільного виробництва, оскільки воно є необхід­ним середовищем існування людини і джерелом потрібних йому ресурсів.

Природа в широкому розумінні — це весь світ у 'бага­тогранності його форм, тобто в цьому плані людина є частиною природи, у вужчому розумінні — сукупність натуральних умов існування людського суспільства.

Під впливом людини відбуваються величезні зміни природного середовища, з чим пов'язана необхідність його охорони. В XX ст. людина проклала нові шляхи пе­реміщення енергії і речовини в географічній оболонці, подекуди значною мірою порушивши екологічну рівно­вагу.

Величезні масштаби змін, що їх вносить сучасна лю­дина в природні умови на Землі, передбачив ще на початку сторіччя видатний учений В.І. Вернадський.

Справді, в природі денудація (руйнування) гранітних скель відбувається зі швидкістю 1 м за 6 тис. років, а людина з допомогою спрямованих вибухів і сучасної Техніки змінює рельєф, миттєво. Тільки за один рік людина при оранці полів, будівельних і гірничих роботах переміщує понад 4 тис. км3 грунту, видобуває з надр Землі близько 100 млрд т руди, забирає на господарсько-побутові потреби 13% річного стоку, спалює 8,5 млрд т умовного палива, виплавляє 800 мли т різних металів, виробляє близько 60 мли т невідомих) у природі синтетич­них матеріалів, розкидає на полях понад 500 млн т доб­рив і 3 млн т різних пестицидів, з яких 1/3 змивається дощами в водойми і затримується в атмосфері.

Щорічно з надр Землі добувається більше елементів, ніж включається в біологічний кругообіг: кадмію — в 160 разів, ртуті — 110, свинцю — 35, миш'яку, фтору — 15, урану — 6, олова — 5, міді — 4, молібдену — в З рази.

За 10 тис. років до неоліту, коли почали розвиватись екстенсивне тваринництво і підсічно-вогнева система зем­леробства, людство скоротило площу лісів удвічі, причому особливо бурхливо цей процес відбувався в останні 200 років. Освоєні людиною землі (промислові, сільсько­господарські, лісозаготівельні, транспортні підприємства, гірничі розробки тощо) становлять 60% поверхні суші. Дефіцит земельних угідь і скорочення площі лісів приз­вели до того, що запаси фітомаси за історичний період (особливо за останні століття) знизились більш ніж на одну чверть.

Глибокі зміни природного середовища під впливом господарської діяльності порушують рівновагу, що скла­лася за тривалий період його природного розвитку. В багатьох регіонах земної кулі подібні зміни призвели до забруднення середовища, зникнення багатьох видів рос­лин і тварин, виникнення антропогенних «бедлендів» тощо.

Людство протягом усієї своєї історії неодноразово вступало в протиборство з силами природи, що спричиня­ло кризові ситуації. Найтиповішими в минулому були продовольчі кризи.

Перші обмеження в ресурсах виникли з настанням льодовикового періоду і похолодання. Погіршення умов життя на півночі і в горах викликало міграцію людей в південніші -райони і передгір'я. В цих найсприятливіших для людини районах щільність населення зросла настільки, що за існуючого тоді рівня розвитку продуктивних сил це призвело, до відносного перенаселення. Зникнення великих стадних тварин — основного об'єкта мисливства, викли­кало нестачу продуктів харчування і стимулювало вдос­коналення способів мисливства, що ще більше прискорило

7

виснаження тваринних ресурсів. Виникла так звана криза мисливського господарства, вихід з 'якої було знайдено в переході від привласнювальної форми господарювання до виробничих форм (від мисливства і збиральства до скотарства і землеробства).

Протягом тривалої і складної історії розвитку люд­ського суспільства в різних районах земної кулі кризові ситуації виникали ще неї раз, але люди знаходили з них вихід, розробляючи нові способи виробництва, нові мето­ди використання енергії, освоюючи нові види природних ресурсів.

Однак сучасна екологічна ситуація є досить унікальна, оскільки значно зросла інтенсивність і) змінилась сама суть впливу людини на природне середовище. З 1950 p. насе­лення планети подвоїлось. Років через сорок воно зможе подвоїтись ще раз і досягне 9—10. млрд. Це потягне за собою низку проблем, уникнути яких неможливо. Вже сьогодні зростання виробництва продуктів харчування на Землі зупинилося. За тридцять років (з 50-х років) «зелена революція» в два з половиною рази збільшила виробництво зерна. Але подальшого (з 1984 p.) приросту нема. Добрива і селекція себе вичерпали. В США зменшуються і збори кукурудзи та інших зернових. Припинився ріст урожаїв у Японії та в Китаї. Країни — колишні республіки СРСР продовжують безпрецедентні закупки зерна. Кардинально нових технологій для збільшення виробництва зернових культур наука не бачить.

Головний фундамент життя — грунти — всюди на Землі деградують, зменшуються за площею. Не менш дра­матична ситуація з водою. В засушливих зонах води не вистачає так само, як і хліба. Швидкими темпами вини­щуються ліси. Наприклад, тропічні ліси зменшуються що­секунди на площу футбольного майданчика. За таких темпів у Південній Америці та Африці цих лісів не за­лишиться вже через 40—50 років. Знищення лісів призво­дить до ерозії грунтів, планетарних змін клімату, патоло­гічних змін в рослинному і тваринному світі. Якщо на початку століття зникав один вид тварин за рік, то зараз один вид тварин зникає . щоденно. І цей процес приско­рюється. В Європі під загрозою зникнення перебувають дві третини птахів, третина метеликів, більше половини рептилій та земноводних. Залишитися на Землі лише з воронами, горобцями і тарганами — перспектива далеко не радісна. Втративши сусідство з розмаїттям форм життя,

 

людина багато чого втратить у собі самій, настане не­минуча дегуманізація.

Глобальною є проблема відходів. У широкому розумін­ні відходи — це все те, що людина викидає на планету в результаті господарювання, одержання енергії та всієї життєдіяльності. Це — вихлопні гази автомобілів, нечис­тоти промисловості і сільського господарства, побуту,, дим та гази з труб. Лише вуглекислого газу в атмосферу що­денно викидається 5 млрд т — по тонні на кожну людину. До відходів слід віднести і нафтові плями, згубні для життя океанів. На кожен квадратний кілометр океанської площі припадає 17 т різних відходів суші. Відходами є й важкі метали та отруйні речовини, які насичують грунт, повітря, воду і харчопродукти. Відходи — це і паливо атомних; електростанцій, надійно захоронять які поки що не навчились (а єдиний на території колишнього Союзу могильник радіоактивних відходів з атомних електростан­цій в Краснодарському краї відмовився приймати від­ходи 5 України).

Відходи — це пластики, що не розкладаються в землі (в воді їх ковтають морські тварини і від цього гинуть). Відходи —» це хімікати, що витікають із звалищ в грунтові води. Велика тваринницька ферма отруює воду в річці приблизно так само, як місто із 100-тисячним населенням. Відходи — це і просто побутове сміття. Двадцять років тому звільнитися від тонни сміття коштувало в США 2 долари, зараз — 100 [26].

Особливе занепокоєння викликає проблема, для якої не існує кордонів — глобальні зміни клімату. Викиди в атмосферу різних газів створюють парниковий ефект, знищують навколо планети озоновий шар. Наслідком цього є всесвітнє потепління — середня глобальна темпе­ратура в Північній півкулі за останні 100 років підвищи­лась на 0,5 °С. Якщо така тенденція збережеться, най­ближчим часом почнеться танення льоду в Арктиці. В су­купності з іншими екологічними проблемами глобальне потепління може виявитись вирішальним для долі люд­ства. Безсумнівним є зв'язок цих явищ із життєдіяльні­стю людини, і не рахуватись з ними неможливо. Досвід показує, що закликів і побажань вчених, які краще інших усвідомлюють, на краю якої прірви ми стоїмо, недос­татньо. Необхідне пробудження громадських діячів, полі­тиків, економістів, лікарів, технологів, зрештою — всіх людей. Усі життєві процеси в усіх державах повинні

 

розглядатися насамперед з точки зору екології потрібне не просто екологічне мислення, треба всіма доступними засобами формувати екологічний світогляд.

1.2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, Їх відтворення та охо­рону.

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно, розуміється. У «Великій Радян­ській Енциклопедії» природокористуванням називається сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається в комплексі (на відміну від га­лузевих понять — водокористування, землекористування, лісокористування тощо) (т. 20, с. 595—596). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відо­бражаючи досить складний і багатогранний суспільно-природний процес в об'єктивній реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п'яти основ­них значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ре­сурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці. В (та­кому розумінні природокористування рівнозначне понят­тю «суспільне виробництво», а з урахуванням невироб­ничої сфери людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природ­ного середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної терито­рії (району, окремої країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні термін «природокористу-

10

 

вання» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористу­вання, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загаль­ні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної! з користуван­ням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окремому ви­падку вивчається один і той же об'єкт — процес використання лю­диною сил і ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелі­чених значень терміна «природокористування» найширшим за об­сягом є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробниц­тво), найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду при­родного ресурсу у вузькотериторіальному (локальному) масштабі.

Класифікація основних  видів природокористування можлива з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виді­ляють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видо­буток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазо­переробку тощо), природокористуван­ня у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гід­ро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищо­го ступеня узагальнення ці види можна об'єднати в по­няття виробничого (промислового і сільськогосподарсько­го) і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основ­них блоків найважливіших напрямів природокористуван­ня: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в

11

 

цьому випадку відповідають головним структурним ком­понентам природного комплексу — водо-, лісо- і земле­користуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу. Не слід плутати поняття раціонального природо­користування з охороною природи. Охорона природи — це розробка і здіснення заходів щодо її раціонального використання, що включають захист від надлишкових техногенних навантажень і негативних наслідків втручання людини, активне регулювання природних процесів, від­творення і поліпшення природного потенціалу ланд­шафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати більш повне і комплексне використання природних ресурсів, розробка і запровадження у вироб­ництво маловідходних і безвідходних технологічних про­цесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити забруднення природного середовища і забез­печити глибшу переробку первинної сировини.

В окремих випадках використання природних ресур­сів служить одним із способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує їх стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва.

1.3. ПРЕДМЕТ 1 ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ»

У нашій країні економіка природокористування почала формуватися недавно. Як і кожна інша економічна наука, вона має об'єктом свого вивчення виробничі від­носини між людьми, в даному випадку відносини, що ви­никають у процесі взаємодії між суспільством і природним середовищем.

12

 

Економіка природокористування — це наука про ра­ціональне та ефективне використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи охорони навколишнього середовища.

У завдання економіки природокористування входить дослідження економічних закономірностей застосування природних ресурсів людським суспільством з метою задо­волення своїх потреб.

Завдання, які стоять перед економікою природокорис­тування, можна поділити на три, групи:

розробка методів оцінки природних ресурсів з метою включення в економічні розрахунки їх вартості;

створення економічного механізму управління раціо­нальним використанням природних і ресурсів і охороною навколишнього середовища;

розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних вкладень у раціональне використання природ­них ресурсів та охорону навколишнього середовища.

Економіка природокористування як економічна наука спирається на закономірності, що виводяться іншими нау­ками — геологією, біологією, ґрунтознавством, лісознав­ством, метеорологією, демографією. Ці зв'язки наук по­трібні для розробки питань оптимального використання та охорони викопних багатств, -атмосфери, води, грунту, лісу та інших природних ресурсів. Економіка природокористу­вання стоїть фактично на межі перелічених вище та інших наук, але як економічна наука вона тісно пов'язана з політичною економією і виходить з її основних положень.

У політичній економії процес виробництва розглядається як процес взаємодії людини і природи. Людина, розви­ваючи виробництво, перетворює природу, пристосовує її до своїх потреб, і чим вищий рівень розвитку виробництва, чим досконаліші техніка і технологія, тим вищий ступінь зміни одержуваного природного матеріалу і використання сил природи.

Повна залежність людини від сил природи давно .мину­ла. Сучасна людина не може протистояти лише тим силам природи, які мають стихійний, глобальний, катастрофічний характер — землетрусу, вибухам вулканів, повені, посусі, та й то деякими явищами вона починає оволодівати. Сучасна людина все більше підкоряє собі сили природи, використовує їх. Отже, з розвитком суспільного вироб­ництва у взаємодії людини і природи все більше зростає вплив людини на природу, підкорення нею природи, вико-

13

 

ристання її сил і ресурсів. Вплив людини на природу має більшою мірою односторонній негативний для природи характер — людина забирає дари природи, мало що віддаючи.

Звичайно, людина повинна не лише брати! від природи, а й піклуватися про її охорону, не допускати її погіршен­ня і, виснаження. Природу треба підтримувати, допомага­ти їй зберігати рівновагу як системі.

Процес відтворення в біосфері відбувається на основі наявності в ній рівноваги або з дуже незначними змінами, пов'язаними з зовнішніми для системи факторами, на­приклад, поступовим стійким похолоданням (потеплінням). Елементи системи взаємопов'язані і зумовлюють один одного. Одні живі істоти в системі поглинають інші — кома­хи харчуються рослинами, плазуни — комахами, хижаки — дрібними тваринами, органічні залишки йдуть на харч мікроорганізмам, споживаються   грибами, хробаками, живлять коріння рослин. Чисельність кожної популяції залежить від умов її існування, від тієї кількості їжі, яка є в певній місцевості. Звідси — вимирання «зайвих») 'ви­дів чи міграція, навіть масового характеру. Система само­регулюється наявністю, необхідних для її відтворення ма­теріалів і можливостями споживання відходів у середині системи, що забезпечує її рівновагу. Отже, біологічна система, або екосистема, має замкнутий характер, вона сама себе підтримує і тим самим забезпечує власну рівновагу за певних умов співвідношення з неживою природою.

Інший стан речей у суспільному виробництві. Певною мірою рівновагова система відтворення саморозвивається в сільському господарстві, де вона . може мати майже замкнутий характер. Так, при застосуванні травопільної, плодозмінної, просапної систем землеробства відновлю­ється родючість грунту, тваринництво дає хороші добрива, а вирощені кормове зерно і трава використовуються на корм худобі. Рівновагове відтворення може стати принципом раціонального ведення лісового господарства, що передбачає вирубку, збалансовану з лісопосадками і вирощуванням лісу. Як відомо, це досить тривалий процес.

Сучасне промислове виробництво не має замкнутого характеру, це відкрита система, до якої надходять маси природних сировинних матеріалів — вугілля, нафта, руда, будівельні матеріали, сільськогосподарська і лісова сиро­вина, вода, повітря. Усі матеріали проходять одну або

14

 

кілька стадій переробки і потім як кінцевий продукт виходять із системи і надходять у споживання. Поряд з цим на всіх стадіях їх обробки з системи викидаються відходи — пуста порода, шлаки, попіл, аерозолі, гази, пари, пил тощо, які містять різні шкідливі для живих організмів речовини.

Об'єм відходів нерідко перевищує об'єм кінцевого продукту. Про ступінь корисного застосування сировини і відносну величину відходів можна судити з відношення маси кінцевого продукту до маси вихідного матеріалу.

Економіка природокористування охоплює дві групи зв'язаних, між собою проблем: по-перше, як знайти і найефективніше використати необхідні у виробництві та споживанні ресурси, і, по-друге, як передбачити або ліквідувати забрудненість навколишнього середовища. Ці проблеми слід розв'язувати з урахуванням зміни потреб — особистих і громадських, споживчих і виробничих.

Майже щоденно на сторінках газет, в радіо- і телепередачах ведеться розмова про те, що за сучасних умов розвитку суспільного виробництва будь-які економічні рішення повинні прийматися з урахуванням екологічних наслідків.

Терміни «економіка» і «екологія» схожі навіть на перший погляд. Слово «економіка» утворене від грецьких слів oikos і nomos і може перекладатись як закони господарювання. Слово «екологія» також грецького похо­дження (oikos і logos—слово, наука) і означає науку про відносини рослинних і тваринних організмів та їх сукупностей між собою і навколишнім середовищем.

1.4. МЕТОД НАУКИ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

Кожна наука користується певними прийомами до­слідження, що становлять її метод або дають змогу роз­крити його. Слово «метод» (від methodos) означає шлях дослідження, вчення. У широкому розумінні слова мето­дом називають шляхи, способи і засоби пізнання дійсно­сті, сукупності взаємопов'язаних принципів і способів дослідження процесів, явищ і предметів у природі та

суспільстві.

Метод науки — це властивий для неї спосіб проник­нення у зміст предмета, що вивчається. Метод економіки

15

 

природокористування, теж визначається змістом і особливостями її предмета як науки, вимогами і завданнями. Якщо предмет науки відповідає на запитання «що вивчається?», то метод — «як вивчається?»

Добір конкретних способів дослідження визначається методо­логією наукового пізнання. Методологія наукового пізнання дійс­ності є вченням про принципи побудови, форми і способи науко­во-пізнавальної діяльності. Вона визначає принциповий підхід до вивчення явищ господарського життя і є центральним питанням розвитку кожної науки.

Обсяг змісту науки «економіка природокористування» невпин­но зростає, процес оволодіння нею ускладнюється. Одним із голо­вних шляхів розв'язання цієї проблеми є посилення уваги до методології дисципліни.

При дослідженні економічних явищ у природокористуванні необхідно використовувати діалектичні принципи, категорії і за­кони, згідно з якими всі сторони життя сус­пільства як єдиного ор­ганізму повинні розглядатись у взаємодії, взаємозв'язку, в процесі розвитку, відмирання старих і виникнення нових форм зв'язку.

Застосування принципу взаємозв'язку і розвитку явищ об'єк­тивної дійсності в економіці означає, що економічні явища треба розглядати не ізольовано, у відриві від кон­кретно-історичних обставин, а всебічно — у взаємозв'язку і розвитку. Наприклад, потрібно аналізувати суттєві взаємозв'язки рівня розвитку продуктивних сил і ступеня раціональності використання природних ресурсів, природо­користування в сільському господарстві і в) інших галузях народного господарства, їх підприємствах та підрозділах, окремих видів природних ресурсів.

Аналізуючи економічні відносини і явища у природо­користуванні, треба керуватися і тим,1 що вони перебува­ють також у взаємозв'язку з політичними, юридичними, демографічними, ідеологічними та іншими соціальними відносинами, явищами природи і технікою (технологією, агротехнікою, зоотехнікою).

Принцип розвитку вимагає, щоб економічне досліджен­ня велося за схемою: минуле—сучасне—майбутнє. Щоб зрозуміти суть економічного явища, треба знати його істо­рію, без цього не можна побудувати теорію. Розглядаючи перспективи розвитку природокористування, слід орієн­туватися на виявлені під час дослідження зародки нового, передового, економічно та екологічно раціонального.

16

 

Економічні явища розвиваються відповідно до загаль­ного закону діалектики, перетворення кількісних змін в якісні, які є наслідком нагромадження кількісних змін. Кожна нова якість, що виникає, створює в своїх межах простір для нових кількісних змін. Ігнорування цього принципу в економіці природокористування може при­звести до катастрофічних наслідків — переміщення окремих) видів ресурсів із розряду відновлюваних у невіднов­лювані, невичерпних — у вичерпні. А невідповідність комплексу заходів щодо раціонального використання пев­ного виду ресурсів відповідному їх розряду може спричи­нити їх безповоротне вичерпання.

Економічної науки як такої не може бути без глибоко­го проникнення в суть економічної дійсності, яка сама по собі не лежить на поверхні явища. Інакше кажучи, явище і його суть, як правило, не збігаються. При цьому суть явища, тобто «нутро» економічної дійсності,) визначає природу цього економічного явища. Для виявлення цієї суті потрібно зібрати і опрацювати велику кількість фак­тів, здійснити складні економічні дослідження. І ступінь проникнення вчених-економістів у внутрішні зв'язки еко­номічних явищ слід вважати критерієм глибини еконо­мічних досліджень.

Визначальним для будь-якого предмета є його зміст, в якому виражається суть і способом існування якого; є форма. При цьому форма залежить від змісту і активно впливає на нього, стимулюючи або сповільнюючи його розвиток. Так, зміст попереджувальних і компенсаційних витрат різний при командно-адміністративній і ринковій системах функціонування економіки. Тому для поліпшення економічних відносин добір і вдосконалення форм мають неабияке значення.

Важливою умовою наукового розуміння економічної дійсності в природокористуванні, прогнозуванні є знання причинно-наелідкових зв'язків, що існують в економіці природокористування, оскільки воно дає змогу передбачати і цілеспрямовано змінювати економічні явища. А виснов­ки про причинно-наслідкові зв'язки в економіці та приро­докористуванні можуть вважатися науковими, якщо вони обгрунтовані економічними факторами і базуються на масових даних.

Саме такий методологічний підхід до економічних явищ і процесів дає змогу сформулювати і пояснити фундаментальні поняття і принципи економіки природо-

17
 

 

користування, а також правильно оцінити конкретні мо­менти розвитку цього процесу.

Вивчати економіку природокористування не можна без пізнання практики, постійних зв'язків з нею. При цьому мається на увазі не описове чи емпіричне пізнання прак­тичних аспектів природокористування. Першочергового значення набуває наукове обгрунтування практики, вияв­лення закономірних тенденцій, обгрунтування перспектив розвитку галузі. Такий підхід дає змогу впроваджувати в практику все нове, передове. При обгрунтуванні та по­ширенні досвіду передового господарювання слід брати до уваги відмінності в умовах використання природних ресурсів у різних регіонах.

Використанні фактичного матеріалу при вивченні еко­номіки природокористування відіграє важливу роль, а власне використання грунтується на застосуванні різних методів.

Серед методів дослідження розрізняють загальнонаукові та конкретно-наукові, або спеціальні. Перші застосо­вуються ширше. Серед них центральне місце щодо за­стосування до економічних наук посідає метод наукової абстракції. Його схематично зображають як рух від конкретного (від явищ, які спостерігаються безпосеред­ньо, від зовнішніх уявлень про них) до абстрактного, і потім сходження від абстрактного до конкретного. Наукове абстрагування полягає у відстороненні від зовнішніх,; не­суттєвих ознак явищ і виділенні в них загальних, суттє­вих сторін (ознак), у пізнанні сутності явищ. Хоча аб­страктне уявлення про явище є менш повним, воно дає змогу глибше зрозуміти в ньому головне, суттєве, дати наукове визначення явища. Абстрагування лежить в основі формування економічних понять, категорій. Значна час­тина, економічних категорій не може бути виявлена шля­хом безпосереднього спостереження, а для проникнення в область цих явищ потрібне застосування наукового методу. Якщо прибуток, який одержують у результаті господарської діяльності, лежить на поверхні явищ, то прибуток від проведення природозахисних заходів, а тим більше — чистий дохід, виявити, не озброївшись науко­вим методом, неможливо.

Це перший ступінь методу наукової абстракції. Другий ступінь полягає у сходженні від абстрактного до конкрет­ного, яке вже матиме вигляд не розрізнених поодиноких фактів, а явищ зі спільною суттю і пов'язаних спільними

18

 

рисами з іншими аналогічними явищами і факторами.

Абстрагування може мати більш і менш глибокий харак­тер, але ніколи не можна абстрагуватися від сутності економічних явищ.

У процесі наукового пізнання економічних явищ ши­роко застосовуються аналіз і синтез. При аналізі відбува­ється розчленування економічних процесів і явищ на складові елементи, причому кожен елемент послідовно вивчається.: Синтез полягає в уявному об'єднанні окремих елементів об'єкта.

Прийоми аналізу і синтезу широко застосовують при вивченні структури явищ, .які спостерігаються: витрат па природоохоронні заходи, виробничих фондів природокористувачів тощо. Своєрідним вираженням методу аналізу-синтезу є метод статистичних групувань — статистична сукупність розділяється на групи, а висновків доходять на підставі всієї сукупності.

Індуктивний метод — це одержання загального виснов­ку на основі поодиноких фактів, тобто від фактів дослід­ник йде до природи об'єктів. Дедукція передбачає рух дослідження від загального до окремого та одинич­ного.

Історичний метод пізнання передбачає дослідження конкретного процесу розвитку, конкретних явищ в їх істо­ричній послідовності. Логічне —і це абстрактне, теоретич­но послідовне викладення процесу розвитку, яке нерідко не збігається з історичною послідовністю. Логічно процес може бути охарактеризований на матеріалах зон, галузей, підприємств-природокористувачів, де він досяг найбільшої зрілості. Конкретно-історичні дослідження можуть служи­ти підставою для глибоких теоретичних висновків.

Експеримент є основним методом дослідження для при­родничих наук, однак в економічних науках він має до­поміжне значення, причому не стільки через свою суть, як методу, скільки через складність і обмеженість засто­сування, адже експериментальний метод в економіці при­родокористування пов'язаний насамперед з небезпекою за­подіяння непоправної; шкоди природному середовищу, а можливо, і людям.

Поряд із загальнонауковими методами економіка при­родокористування як наука потребує своїх конкретних методів. З усієї сукупності конкретно-наукових методів, що використовуються в економічних науках, економіка природокористування застосовує наступні.

19

 

Статистико-економічну обробку відомостей про явище, яке спостерігається. Ці відомості можуть бути одержані за допомогою спеціальних спостережень, документів, в яких фіксуються кількісні характеристики економічних явищ. Така обробка інформації включає складання зведе­них матеріалів, застосування простих і складних групо-вань, кореляційно-регресійного аналізу, виробничих функ­цій тощо.

Статистико-економічна обробка дає змогу:

одержати матеріали, які характеризують розвиток або стан явища;

виявити постійні зв'язки між явищами;

з'ясувати кількісні зв'язки між факторами і результатами вико­ристання природних ресурсів за допомогою кореляційнорег­ресійного аналізу, визначити форми зв'язку. На цій підставі є змога розрахувати наприклад, пла­нові розміри природокористування за відомого рівня за­безпеченості його факторами або потребу в факторах за планового рівня природокористування, також провадити наукове прогнозування та розв'язати інші завдання. За­стосування виробничих функцій дає змогу прогнозувати перспективні варіанти використання того чи іншого виду природного ресурсу за тих чи інших значень факторних ознак.

Методом порівняльних (варіантних) розрахунків може порівнюватись економічна ефективність різних природо­охоронних заходів, екологобезпечних технологій виробниц­тва Порівняльні розрахунки можуть призначатися для порівняння нормативних і фактичних витрат з наступним з'ясуванням причин їх незбігання.

Для координації і взаємозв'язку складових досліджу­ваного явища, дотримання збалансованості кількісних пропорцій користуються балансовим методом досліджен­ня. Цей метод відіграє важливу роль при складанні на­родногосподарських координаційних планів.

В економіці природокористування математика застосо­вується через побудову економіко-математичних моде­лей—системи математичних символів і форм, яка має економічний зміст і покликана висвітлити найістотніші ознаки досліджуваного об'єкта, полегшити пізнання і ви­значити шляхи ефективного розвитку процесу. Матема­тичне моделювання в економіці природокористування використовується тоді, коли на основі вихідної інформації за допомогою ЕОМ визначають оптимальні кількісні ви-

20

 

раження прогнозованих показників. Застосовуючи мате­матику, слід пам'ятати, що йдеться не про заміну еконо­мічних методів дослідження математичними, а про вдос­коналення математичного апарату і розширення матері­альної бази економічних методів. Крім того, слід мати на увазі, що економіка природокористування як наука має справу з нешкалованими явищами. В багатьох випадках зв'язок між явищами, хоч і є логічно безперервним, не отримує кількісного вираження. Теоретичний аналіз еко­номіки природокористування є підставою формування ви­хідних умов і пояснення результатів математичного до­слідження. і Без нього не можна з'ясувати, які саме величини і для чого слід обчислювати. Кількісно вимірю­вати можна величини лише однакової економічної якості. Достовірну фактичну базу- для математичного аналізу еко­номічної дійсності в природокористуванні може мати лише економічна наука. 

Отже, методом економіки природокористування є комп­лексне і взаємопов'язане дослідження еколого-економічної ситуації з метою виявлення взаємовідносин людини і природи, впливу виробничої діяльності на стан навколиш­нього середовища за допомогою опрацювання інформа­ції різними науковими способами.

1.5. НЕОБХІДНІСТЬ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Саме в процесі праці проявляється органічний зв'язок людини і природи. Адже практично всі матеріальні блага, що їх споживає людина, є модифіковані людською працею елементи природи. Відповідно до власної мети й інтересів людина впливає на природу з допомогою техніки і техно­логій, що втілюють відкриті нею закони природи.

Розв'язуючи конкретні виробничі завдання, ми об'єк­тивно змінюємо природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток виробництва і життєдіяль­ності людей. Не визначаючи повністю соціально-економіч­ний розвиток, природні фактори впливали і впливають на життєдіяльність суспільства, є важливою умовою сус­пільного виробництва, розміщення продуктивних сил, ефективності виробничого, процесу.

Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома протилежними моментами: 1) науково-

21

 

технічна революція створює широкі, можливості для пере­творення природи; 2) вони викликають вкрай несприят­ливі наслідки в природних системах. Ці наслідки, надзви­чайно погіршують умови життя самих людей на Землі.

Суперечність загострюється тим, що суспільне вироб­ництво функціонує на багатовідходннх технологіях. Це означає, що можливості людської праці добувати з при­родного середовища необхідні ресурси поки що значно перевищують можливості добування всіх споживних вар­тостей, які закладені в них. Як наслідок цього виникла суперечність між потребами виробництва в сировині та виснаженням її запасів.

Учені стверджують, що природа вже не в стані само­стійно забезпечувати нормальні умови для розвитку жит­тя на Землі. Тому людина вимушена не лише видобувати природні ресурси, а й якнайактивніше допомагати природі розкривати свої життєві сили. За відсутності ефективних заходів щодо охорони і відтворення природних умов і ресурсів, належного компенсаційного впливу людини на природу, використання її як невичерпної комори може призвести до ще більшого порушення гармонії між сус­пільством і. природою.

Причому на сьогодні пріоритетним повинен бути саме екологічний критерій, порівняно з економічним (умови життя людей, здоров'я). Досвід аварії на Чорнобильській АЕС показав, що в протилежному випадку суспільство може зазнати невідновних втрат. Тобто, якщо господар­ське рішення не відповідає соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, то, воно не повинно прийматися не­залежно від очікуваного економічного ефекту. Слід роз­глядати лише найобгрунтованіші проекти з числа соціаль­не необхідних і екологічно допустимих.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. В чому суть взаємовідносин суспільства і природи?

2. Основні проблеми взаємовідносин суспільства і природи.

3. Що розуміють під поняттям «природа»?

4. Чим зумовлюється актуальність проблем раціонального викорис­тання природних ресурсів у виробничому процесі?

5. Чим характеризується вплив людини на природне середовище в процесі використання останнього у виробничому процесі?

6. В чому полягає унікальність сучасної екологічної ситуації?

22

 

7. В чому полягає проблема відходів?

8. Чим' загрожують глобальні зміни клімату?

9. Чим викликана об'єктивна необхідність у формуванні екологічного світогляду?

10. Що таке природокористування?

11. В яких значеннях вживається термін «природокористування»?

12. Основні підходи до класифікації видів природокористування і в чому вони полягають?

13. Що повинно бути стратегічним напрямом природоохоронної ді­яльності?

14. В яких випадках використання природних ресурсів може бути одним із способів їх охорони?

15. Що є основним принципом у взаємовідносинах суспільства з

природою? 10. Що є об'єктом вивчення економіки природокористування?

17. Що є предметом економіки природокористування?

18. Основні завдання економіки природокористування.

19. З якими науками тісно зв'язана економіка природокористування?

20. Чим характеризується біологічна система (екосистема)?

21. В чому особливості рівновагової системи відтворення в сільському господарстві?

22. Основні групи проблем, які висвітлює економіка природокорис­тування.

23. Що означають терміни «економіка» і «екологія»?

24. Що є методом науки?

25. Що є методологією наукового пізнання дійсності?  

26. Які діалектичні принципи, категорії і закони необхідно вико­ристовувати при дослідженні екологічних явищ в економіці при­родокористування?

27. Загальнонаукові і спеціальні методи в економіці природокористу­вання?

28. В чому особливості застосування експериментального методу до­слідження в економіці природокористування?

29. Як застосовується математика в економіці природокористування?

30. Що дає змогу встановити статистико-економічна обробка даних в економіці природокористування?

31. В чому полягає об'єктивна необхідність екологізації виробництва?

32. У чому полягає суперечність між людиною і природою?

33. В' чому суть екологізації виробництва?

 

2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

2.1. ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

Нова техніка і технологія, досягнення медицини, засо­би масової інформації докорінно змінюють умови життя людей (рис. 2). Однак все частіше постає питання про бажані, небажані та непередбачені наслідки науково-тех­нічного прогресу.

Особливо гострою є проблема співвідношення НТП і збереження природного середовища, яке є єдино можли­вим середовищем життя людини.

Забруднення природного середовища — це таке при­внесення в геосистему різних речовин і сполук, за якого перевищуються граничні концентрації, а отже, і місткість геосистеми. Тут мова йтиме лише про технологічні про­цеси, хоч аналогічні наслідки можуть мати катастрофічні виверження вулканів, пилові бурі тощо. Отже, мають місце дві проблеми: перша — безпосереднє забруднення навколишнього середовища; друга — збільшення масшта­бів водоспоживання. Видобуток вугілля супроводжується відкачуванням сотень мільйонів тонн води, нафти — на­впаки закачуванням, а за останніми даними, водоспожи­вання подвоюється приблизно кожні 10 років, причому найбільша кількість води йде на зрошення (57%). Про­мисловість використовує 30%, на побутові потреби насе­лення йде 6%, сільськогосподарське будівництво споживає 4%, рибне господарство — 3%. На виробничі потреби 1993 p. в Україні спожито 12,1 млрд м3 води.

Обидві проблеми тісно пов'язані, бо друга викликає першу. Окремі види забруднень особливо помітно впливають на екологічні системи і залежить це не лише від масштабів виробництва. Багато технологій розроблено без урахування екологічного фактора, часто вони мало-

24

 

ефективні щодо одержання кінцевого продукту, але зав­дають значної шкоди природі.

Прикладом того, як технічний прогрес може оберта­тись регресом, є механічний обробіток грунту. Створені потужні трактори, плуги, культиватори і борони, які мо­жуть обробляти грунт на глибину 27 см і більше. Вияви­лось, що підвищення інтенсивності механічного обробітку грунту порушує його мікроструктуру, негативно познача­ється на врожайності і стимулює ерозію.

Застосування потужнішої (а відповідно і важчої) тех­ніки призводить до збільшення механічного тиску на грунт.

Маса самохідних зернозбиральних комбайнів у розрахунку на 1 м ширини захвату за, останні ЗО років зросла більш ніж у 1,5 раза.

Сучасна технологія вирощування сільськогосподарсь­ких культур передбачає багаторазовий вплив ходових пристроїв машинно-тракторних агрегатів (МТА) на грунт.

25

 

Наприклад, поле під озимою пшеницею зазнає як .мінімум дворазового впливу, а поле під цукровим буряком — ше­стиразового. При інтенсивних технологіях вирощування зернових кількість проходів МТА помітно зростає. Багато­разові проходи тракторів та інших сільськогосподарських машин і агрегатів призводять до ущільнення грунтів, по­гіршення ;їх найважливіших агрономічних властивостей, а в результаті — до зниження урожаїв сільськогосподар­ських культур. На типовому чорноземі при багаторазо­вих проходах тракторів різних марок (Т-16М, Т-54В, МТЗ-52, МТЗ-80, Т-74 і особливо — 150К) в шарі до 10 см щільність грунту може перевищити критичну для біль­шості сільськогосподарських культур (1,3—1,4 г/см3). Це зумовлює зменшення вмісту в ній повітря нижче критич­ного рівня (15%), збільшення твердості (20 кг/м2), змен­шення водопроникності (до 10—15 мм/год). Такі негатив­ні зміни виявляються до глибини 50—60 см, але глибше ЗО см вплив ходових систем тракторів постійно послаб­люється.

За даними Естонського НДІ землеробства і меліорації, різні машини впродовж технологічного процесу вирощу­вання сільськогосподарських культур проходять по полю від 5 до 10—15 разів. У підсумку загальна площа слідів або гусениць тракторів та інших машин становить 100— 200% площі поля, 10—20% площі ущільнюється колесами машин від 6 до 20 разів (на поворотних! смугах) і 65— 80% — від 1 до 6 разів, і лише 10—15% площі залиша­ється невкатаною. Причому ущільнення грунту досить суттєве: вихідна щільність у шарі 10—20 см дорівнювала 1,18—1,36 г/см3, а після проходу тракторів вона збільши­лась: Т-34— 1,33—1,44; МТЗ-80— 1,39—1,44; Т-150К— 1,48—1,51; К-700 — 1,62—1,63 г/см3. В результаті ущіль­нення знизилась водопроникність грунту, зменшилась кількість продуктивної вологи в ній, а в кінцевому під­сумку знизились і врожаї. При чотириразовому вкатуванні грунту урожай ячменю, наприклад, знизився з 38,4 до 17,1 ц/га, вівса — зі 33,3 до 23,6 ц.

Як показують дослідження, наближені межі допусти­мого навантаження на грунт при ранньовесняному боро­нуванні не повинні перевищувати 0,4 кг/см2, при перед­посівному обробітку, сівбі та при кочуванні — не більше 0,5—0,6 кг/см2; при літніх та осінніх роботах при вологос­ті грунту не вище 60% повної польової вологомісткості — 1,0—1,5 кг/см2. Отже, підбираючи машини та агрегати,

26

 

необхідно враховувати їх» вплив на грунт: тиснення коліс, гусениць тощо. Машини, що випускаються нашою промисловістю, в цьому плані характеризуються негативно:

тиснення колісних тракторів становить 0,85—1,65, гусенич­них — 0,6—0,8, причепів — 3—4, зернозбиральних комбайнів — 1,8—2,4 кг/см2, зернових сівалок — 1,2— 2,0 кг/см2, тобто воно, як правило, значно перевищує допустимі межі [8, с. 72—73]. При інтенсивних опадах вода погано поглинається ущільненим грунтом і при на­явності схилів стікає в нижні частини гідрографічної сіт­ки, руйнуючи і змиваючи поверхневі шари грунту. Отже, ущільнення може служити однією з причин посилення процесів ерозії.

Зменшення пористості значно погіршує повітряний ре­жим грунтів. Це знижує не лише життєдіяльність коріння і всієї рослини, а й активність ґрунтової аеробної мікро­флори та фауни — одного з важливих компонентів ґрун­тової родючості. В кінцевому підсумку грунт набуває властивостей, що не відповідають природним потребам рослин, що також призводить до зниження їх врожаїв.

Найшвидше грунти ущільнюються при одночасній дії вертикального навантаження, вібрації, горизонтальних зусиль та динамічного впливу, які) залежать від марки трактора, режиму його роботи, вирівняності поля. Дина­мічні або ударні впливи спостерігаються на погано вирів­няних полях, вони досягають найбільшого значення на підвищених швидкостях руху ґрунтообробних агрегатів. Отже, вирівнювання поля, дотримання оптимальної швид­кості pyxy можуть сприяти зменшенню ударних деформа­цій грунту.

Щільність орного шару приводять до норми з допо­могою ґрунтообробних знарядь, але при вирощуванні польових культур вони ущільнюються всього, за одну ве­гетацію.. А оптимальні швидкості МТА, що забезпечують зменшення; ударних деформацій грунту, не завжди відпо­відають вимогам ефективності використання машин (ви­робіток за одиницю часу). Цю суперечність слід розв'язу­вати, очевидно, за рахунок збільшення швидкості вико­нання операцій. Вирівнювання ж поля забезпечує не лише високу якість роботи агрегата, а й сприяє збереженню техніки від руйнування, зменшенню ударних деформацій грунту. Крім того, ущільнення грунту вимагає додатко­вих енергозатрат, а отже, додаткових фінансових затрат, водночас, додаткове застосування двигунів внутрішнього

27

 

згоряння збільшує споживання кисню, забруднює повіт­ря газами. Тому ущільнення грунту при вирощуванні сільськогосподарських культур — явище як з економічної, так і з екологічної  точки зору небажане. В кінцевому підсумку воно призводить до зниження урожаїв сільсько­господарських культур, погіршення стану навколишнього середовища.

Доступними шляхами боротьби з цим явищем є: вико­ристання гусеничних тракторів при обробітку просапних культур; удосконалення гусеничних тракторів, зокрема застосування пневмогусениць для рівномірного розподілу тиснення на грунт; розробка напівнавісних машин, що дасть можливість знизити тиск повітря в колесах з метою зменшення ущільнення грунту; запровадження систем широкозахватних машин, що дає змогу значно підвищити коефіцієнт використання тягового зусилля тракторів, їх продуктивність, зменшити навантаження на грунт; роз­робка систем комбінованих машин з багатоцільовими робочими органами, які виконуватимуть кілька операцій за один прохід; розробка і впровадження) таких техноло­гій, які звели б до мінімуму кількість операцій, що ви­конуються з допомогою ЛІТА; раціональна організація руху при виконанні виробничих і транспортних робіт; конструювання та виробництво нових машин і МТА, засто­сування яких ущільнює невелику площу поля; вдоскона­лення в цьому ж напрямі машин, які вже експлуатуються. Вони повинні бути широкозахватними і комбінованими (су­міщати кілька операцій за один прохід) з багатоцільовими робочими агрегатами. В перспективі ймовірним є викори­стання так званого мостового землеробства, тобто пере­міщення агрегатів по спеціально підготовлених доріжках, прикладом такого вирішення сьогодні є вирощування зернових за інтенсивною технологією з тимчасовими ко­ліями для тракторів.

Досягнення науки і техніки вже зараз дають змогу внести корективи в існуючі технології, а від окремих процесів відмовитись, замінивши їх іншими. Так, агро­технічні способи боротьби з бур'янами, шкідниками і хво­робами значною мірою замінені застосуванням пестицидів. У комплексі прийомів регулювання водно-повітряного ре­жиму грунтів важливе місце повинні посісти дренаж і поливання. Мінеральні добрива, хоч і не цілком, все ж заміняють собою органічні. Усе це дає змогу в районах з розвинутою дефляцією грунтів застосовувати принци-

28

 

пово нову систему землеробства, основна суть якої поля­гає в безплужному обробітку грунту з використанням плоскорізної техніки. В районах вітрової ерозії безплужна система землеробства включає в себе та«-і основні ланки: безплужне розпушування грунту з допомогою плоскорізів на глибину до 16 см;

збереження стерні для попередження видування) розпу­шеного грунту вітрами, посів по стерні спеціальними сі­валками;

смугове розміщення культур, чергування смуг землі, зайнятих вітрозахисними культурами (наприклад, багато­річними травами), із смугами, на яких вирощуються сільськогосподарські культури; застосування гербіцидів для зменшення кількості бур'янів; хімічний захист посівів від шкідників та хвороб;

посів високостебельних рослин, які зменшують шкід­ливість вітру, затримують сніг від здування, використан­ня інших методів снігозатримання;

насадження полезахисних лісо-, та кущосмуг [8, с. 79].

Така система землеробства вже застосовується в де­яких областях України, зокрема Полтавській. Як свідчить практика, в поєднанні з протиерозійною організацією те­риторії (запровадження лукопасовищних сівозмін, пра­вильне чергування культур, нарізка полів перпендикуляр­но до напряму вітрів, смугове розміщення культур тощо) вона дає змогу звести до мінімальних розмірів руйнуван­ня грунту, забезпечити раціональне використання землі, підвищуючи урожай сільськогосподарських культур, ос­кільки розпушуванню підлягають лише верхні шари грун­ту, а основна товща гумусного горизонту зберігається в стані природного становлення, не деформується, як при орному обробітку. Досвід роботи землеробів Полтавщини по застосуванню плоскорізіа для підготовки та обробітку грунту показав доцільність такого напряму в землеробстві степових і лісостепових районів України. Потрібна лише інформація в застосуванні цього методу з урахуванням особливостей грунтово-кліматичних районів. Одна з при­чин, що стримують проведення таких досліджень — від­сутність комплексу машин, передбачених, системою земле­робства, яка застосовується в районах поширення де­фляції, Саме комплексу, а не окремих машин.

Широке застосування машин і комплексів, потоково-перевалочної і поточної технології збирання цукрових і

29

 

кормових  буряків, картоплі, інших корене-бульбоплодів, вивезення з полів сільськогосподарської продукції в будь-яку погоду, в тому числі в період перезволоження грунту, коли він легко прилипає до коренеплодів і робочих органів машин, відсутність додаткового очищення від землі викопаної продукції — все це в останні роки поро­дило нову проблему: збереження грунту, попередження вивезення його за межі полів, скорочення за рахунок цього втрат гумусу (технологічних його втрат). В окремі роки фізичні домішки в сільськогосподарській продукції з полів досягають 30% загальної її маси. Практично це означає, їцо при врожайності коренів цукрових буряків 600 ц/га з кожного) гектара разом з коренеплодами виво­зиться 20 т землі. Багато це чи мало? Зараз на гектар землі у Львівській області вноситься щорічно близько 12 т органічних добрив, значна частина яких у процесі мінералізації випаровується у вигляді сполук азоту і вуг­лецю (МНз, COg), вимивається, частина споживається рослинами, а частина фіксується в грунті. Мінеральна складова гумусованого грунту з органічними добривами практично не вноситься (крім гноє-земляних компостів). Отже, внесенням органічних добрив компенсувати втрати родючого грунту за короткий час не можна. При цьому ще слід врахувати, скільки грунту виноситься на колесах і гусеницях. Все це призводить до додаткових енергетич­них витрат на вивезення продукції з поля.

Для попередження вивезення грунту з поля слід буду­вати дороги з твердим покриттям, що є необхідною умовою також збереження техніки, економії паливно-мастильних матеріалів. Важливе значення має організація очищення коренеплодів безпосередньо в полі, причому очищення не обов'язково механічного, воно може бути і гідравлічним. Селекційна робота повинна проводитись з урахуванням вимог охорони грунту, тобто характеру поверхні корене­плодів, їх форми, особливостей будови розетки листків, кількості корінців на коренеплоді, міцності їх зчеплення та інших морфологічних особливостей, від яких залежить здатність до забруднення, утримання грунту на продукції, що вивозиться.

Ще одним наслідком впливу сільськогосподарської техніки на природнії ресурси є їх забруднення через втра­ти паливно-мастильних матеріалів та відходи роботи дви­гунів. Для запобігання цього негативного впливу необхід­но обладнати машинні двори мийними установками, мас-

30

 

лофільтрами для очищення стічної води від нафтодомі-шок; своєчасно і на високому технічному рівні проводити технічні огляди, поточні та капітальні ремонти, які за­безпечили б попередження витікання масел і палива;

правильно регулювати паливну апаратуру і запалювання технічних засобів, ємкості з нафтопродуктами встановлю­вати під землею, що порівняно з наземним розміщенням значно зменшує .втрати за рахунок випаровування. Не можна мити машини на берегах водойм, рік, меліоратив­них каналів. Слід посилити контроль за двигунами і па­ливними системами через регулювання подачі пального і мастил, не допускаючи його протікання.

Широке використання машинної техніки спричиняє загибель значної кількості тварин, руйнування гнізд пта­хів на землі, травмування, дрібних звірів (зайців, напри­клад) під час збирання сіна та зернових комбайнами. Уникнути цього можна, удосконалюючи-організацію робо­ти машин і механізмів, застосовуючи просування збираль­них машин від центру загінки до периферії, човниковий спосіб руху; враховуючи період розмноження польових птахів і звірів при проведенні польових сільськогосподар­ських робіт,

Отже, крім усім відомих благ механізація сільського господарства має ? негативні наслідки для навколишнього природного середовища. Однак суперечності в характері процесу індустріалізації не повинні бути причиною для його стримування, тим більше, що, з точки зору екологів, він ще не досяг критичних розмірів. Але врахувати ці суперечності необхідно з метою пошуку шляхів пом'як­шення негативних впливів на середовище, забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва, комфортних умов для життя людей.

Споконвіку хлібороб мріяв про підвищення врожаїв, для цього постійно вдосконалюючи обробіток грунту, удобрення, насінництво, сівозміни, технології вирощуван­ня культур. Однак на певному етапі перевага була нада­на тотальній хімізації землеробства, оскільки внесення азотних, фосфорних, калійних добрив ненадовго збільшу­вало врожай. Одночасно хімічні засоби стали -частіше використовуватися для боротьби з шкідниками і хвороба­ми сільськогосподарських культур, бур'янами. При цьому відходили на задній план такі традиційні напрями від­новлення родючості грунтів, як дотримання сівозмін, ви­користання сидератів, нагромадження і використання

31

 

компостів, гноївки, агротехнічні засоби боротьби з хворо­бами, шкідниками і' бур'янами.

Лише за останні 17 років внесення мінеральних добрив на гектар орної землі зросло в Україні (в перерахунку на 100%-ний вміст поживних речовин) з 65,1 до 157,4 кг.

Ще вищими темпами відбувалася хімізація землероб­ства в країнах Західної Європи. До речі, найбільш актив­ні пестициди ми купуємо за рубежем, коштують вони надзвичайно дорого, що відчутно позначається на собівар­тості продукції землеробства, а відповідно і продукції тваринництва.

Однак найбільше тривожить те, що хімізація землероб­ства призводить до забруднення навколишнього середо­вища. Непоодинокі випадки, коли мінеральні добрива, інші хімічні засоби вносяться непродумане, а інколи й без­відповідально. Так, розсівання міндобрив на гірські луки і пасовища Карпат за допомогою вертольотів надзвичайно шкідливе для біосфери.

Нагромадження засобів хімізації в грунті, ґрунтових водах призвело до надмірного вмісту їх у продукції рос­линництва, а через корми — і в продуктах тваринного походження.. Уже став звичним «металевий» напівштучний вигляд надмірно захіміченого яблука, картоплі, гігант­ського столового буряка тощо. Розрізавши їх, можна на­віть неозброєним оком побачити зони локалізації деструк-тованої тканини, перенасиченої хімікатами. Вони є спри­ятливим сере'довищем для розвитку гнильної мікрофлори. Отже, така продукція погано зберігається. Втрати її інколи становлять ЗО—35% і більше. Виграш у деякому збільшенні врожаю від хімізації зводиться нанівець втра­тами у процесі зберігання.

У боротьбі з бур'янами пріоритет хімічним методам віддано абсолютно необгрунтоване. Часто доходить до парадоксів. Скажімо, обов'язковим агротехнічним захо­дом при вирощуванні зернових за інтенсивною техноло­гією в рекомендаціях та інструкціях, у підготовці яких беруть участь і науковці, вважається застосування гербі­цидів. І це при тому, що озима пшениця, інші зернові самі біологічно здатні пригнітити бур'яни. Що ж до про­сапних, то тут є багато загальновідомих методів боротьби з бур'янами без внесення гербіцидів, про які чомусь агрономи останнім часом геть забули.

Час уже думати не про те, як' краще використати ті чи інші отрутохімікати, а як без них взагалі обійтися, швид-

32

 

ше переходити на біологічне землеробство, насамперед при вирощуванні овочів. А там, де не можна обійтися без них, треба докорінно поліпшити їх використання.

Хімізація сільського господарства породила проблеми, пов'язані з адаптацією бур'янів і сільськогосподарських шкідників до певних речовин, а також їх негативним впливом на навколишнє середовище.

Водночас розвиток хімізації в сільському господарстві привів, до переходу наприкінці 70-х років до безорної технології використання гербіцидів нового типу. При цьому добрив вноситься 2 кг на 1 га проти традиційних 300—500 кг. Сівба відбувається спеціальними сівалками на грунт, вкритий товстим шаром мульчі з бур'янів і від­ходів минулого врожаю, утвореним після обробки гер­біцидами. В США понад 4 млн га полів (соєвих бобів, соняшника, бавовника, пшениці і кукурудзи) обробляєть­ся новими гербіцидами. Очікується, що до 2000) p. понад 50% полів США будуть оброблятися із застосуванням безорної технології, — там, де від водної та вітрової ерозії в 1982 p. було втрачено 6 млрд т верхнього шару грунту. Крім того, безорна технологія є енергозбері­гаючою.

Зворотна сторона нової технології — її надзвичайна токсичність, що вимагає дотримання певних засобів без­пеки. Крім того, гербіциди нового типу, опріч бур'янів, знищують деякі овочеві культури — шпинат, салат, тур­непс, а при розпиленні з літака їх вітром часом відносить кілометрів на 15 вбік.

Масове використання техноресурсів при різкому ско­роченні генетичної різноманітності культур та тварин і погіршення багатьох біологічних властивостей рослин (стійкості до хвороб, шкідників, ефективності фотосинтезу тощо) призвело до збитків у виробництві.

Наслідком розвитку прикладної науки як напряму науково-технічного прогресу було створення штучних кормів — білково-вітамінних концентратів (БВК), білко­во-вітамінних добавок (БВД), білково-вітамінно-міне-ральних добавок (БВМД) тощо. На захист БВК було висунуто дуже багато аргументів, які насамперед грун­туються на дефіциті білка в природних кормах, з одного боку, і високій економічній ефективності їх застосуван­ня — з другого. Однак, згідно з нормативами, в БВК до­пускається значний вміст — до 22 г на 1 кг сухої маси— залишкових вуглеводів, а також солей важких металів:

33

 

кадмію, свинцю та миш'яку — дуже сильних канцерогенів. Офіційно Україна відмовилась використовувати БВК у птахівництві, однак внаслідок невирішення проблеми по­повнення дефіциту білка за рахунок природних кормів це не зовсім вдалося; здійснити, не кажучи вже про інші галузі тваринництва. Як виявляється, комбікорми з БВК знижують у тварин імунітет проти інфекційних захворю­вань, погіршують їх продуктивність, підвищують падіж, зменшують міцність шкаралупи яєць птиці.

Використання БВК з парафінів нафти як добавки до корму худоби заборонено в країнах ЄС (директива Ради ЄС № 82/471 від 21 липня 1982 p.). Одночасно рішенням КЕС № 35/382 від 10 липня 1985 p. при виробництві біл­кових продуктів, у тому числі і БВК, заборонено застосу­вання дріжджових; препаратів на основі парафінів нафти. В документі підкреслюється, що деякі види таких препа­ратів можуть викликати алергічну реакцію, що кваліфіку­ється як' ризик для здоров'я людини.

Випробування штучних БВК, які провадились 15 років тому у Швеції, позитивних результатів не дали. По-перше, через їх високу собівартість. По-друге, через відсутність чистоти продукту, зокрема наявність у БВК структур, що провокують розвиток канцерогенних властивостей. Тобто західні підприємці вважають себе не настільки багатими і не настільки здоровими, щоб виробляти корми з нафти навіть у малих кількостях.

Наведені приклади свідчать про прямий вплив науково-. технічного прогресу як форми діяльності людини на при­роду.

Не менше впливають на природу збільшення населення і процеси урбанізації. Чисельність міського населення Ук­раїни за 1972—1992 pp. зросла більш ніж на 2 млн чол. Згідно з прогнозами 00Н, загальна кількість жителів міст на Землі зросте до 2000 p. порівняно з 1975 p. на 1 млрд. Вже до 1995 p. більшість населення індустріальне розвинутих країн житиме в містах з населенням 1 млн чол.

Відходи середнього міста становлять ЗО тис. т вуглекис­лого газу, 450 т окису вуглецю і 150 т пилу, майже 500 тис. т стічних вод і десятки тисяч тонн твердих відходів.

До своєрідних забруднювачів навколишнього середови­ща в містах можна віднести ще один наслідок НТП.— шум. Допустима санітарна норма шуму — 80 дБ, фізіологічний больовий поріг сприйняття шуму людиною — 140 дБ. Шум може бути причиною багатьох серцево-судинних захворю­вань, гіпертонії, виразок, стресів. Рівень шуму в міській

34

 

кімнаті сягає 4 дБ, вулиці' зі спокійним рухом — 50 дБ, ро­бочий фон у закладі — 70—80, метро, автобуси — 80—90, від вантажівок, поїздів — 90—100, від пневматичного мо­лотка — 120—130 дБ. Шумова ситуація в світі має тенденцію до погіршен­ня. У великих містах зростає кількість нер­вових захворювань. Усе це має і зворотний вплив на про­цеси урбанізації в розвинутих країнах — частина жителів міст, які мають відповідні матеріальні можливості, пере­селяються у малонаселені приміські зони.

Навантаження на навколишнє середовище залежить від чисельності населення, його потреб і засобів їх задоволен­ня. Критичними факторами є характер і об'єм потреб і їх співвідношення з ресурсами навколишнього середовища. Потреби, що перевищують біологічні, зумовлюються со­ціально-економічними факторами і реалізуються з допо­могою розвитку технології. Технологія може збільшити «віддачу» навколишнього середовища, але часто при цьому виникає ризик її погіршення, як, наприклад, у випадках надмірного використання в сільському господарстві хіміч­них добрив та отрутохімікатів.

Перенаселення на обмеженій території однієї країни в поєднанні з високим рівнем розвитку технології і потре­бами в природних ресурсах може призводити до зростання «пресу» на навколишнє середовище в інших країнах. При­кладом може служити Японія, яка впливає на навколишнє середовище, зокрема, Південно-Східної Азії (шляхом ім­порту лісу з Таїланду тощо).

Отже, залежність між науково-технічним прогресом, де­мографічними та економічними факторами набуває між­народного характеру.

Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що в перспективі, слідом за заходами, спрямованими на знижен­ня смертності, набуває значення свідоме регулювання рів­ня народжуваності, внаслідок чого можна досягти науко­вої стабілізації чисельності населення. Наприклад, висока народжуваність у сьогоднішньому Таджикистані (37 на­роджень на 1000 жителів) нижча, ніж була 80 років тому в. Європейській Росії — 48 народжень на 1000 жи­телів.

Такі тенденції в країнах, що розвиваються, дали змогу переоцінити прогнозовану чисельність населення Землі до 2000 p. — 6,1 млрд чол. порівняно з попередніми передба­ченнями в 7,5 млрд чол.

Ситуація, однак, залишається досить напруженою, ос­кільки одночасно зі збільшенням населення відбувається

35

 

скорочення площі сільськогосподарських земель — в ос­новному через урбанізацію і деградацію грунтів.

Площа сільськогосподарських земель у розрахунку на душу на­селення Землі зменшується з 0,31 га в 1975 p. до 0,15 га в 2000p. За даними ЮНЕСКО, опустинювання відбувається зі швидкістю 44 га /хв, що при збереженні цієї тенденції призведе до втрати до кінця сторіччя третини нині існуючих сільськогосподарських угідь.

Потреби населення починають випереджати можливості зростання продуктивності біологічних систем. Наприклад, ріст середньорічного світового виробництва зерна зупинив­ся починаючи з 1984 p., і експерти 00Н очікують, що цей показник може зменшуватись. В кінцевому підсумку це призводить до втрати екологічної рівноваги і може мати несприятливі наслідки для людини як біологіч­ного виду.

Проте абсолютизувати негативні тенденції природоко­ристування не варто, оскільки це протиставляє науково-технічний прогрес і підвищення добробуту населення збе­реженню навколишнього середовища. Якщо науково-техніч­ний прогрес буде орієнтуватись на цілі, вибрані згідно з критеріями загальнонародної користі і соціальної справед-.ливості, то цілком можливою стане реалізація формули гармонійного природокористування — збереження і про­цвітання.

Об'єктивні передумови цього криються вже в самому механізмі впливу науково-технічного прогресу на стан навколишнього середовища (див. рис. 2). Розширення масштабів виробництва без розв'язання завдань раціональ­ного природокористування стає вже зараз технічно й еко­номічно неможливим, оскільки погіршення природного се­редовища є також і погіршенням матеріальних умов ви­робництва. При цьому не менш важливий інший, зворотний зв'язок- вплив природного середовища на свідомість людей, що спонукає формування нових розумних запитів суспіль­ства орієнтованих на ощадливе ставлення до природи. Отже, основна економіко-екологічна проблема науково-тех­нічного прогресу в сільському господарстві й в АПК зага­лом, яка лежить на перетині суто економічних і екологіч­них проблем, полягає тепер у тому, щоб розвиток науки і техніки, інтенсифікацію використання науково-технічних потенціалів, що їх обслуговують, підпорядкувати і зосере­дити на розв'язанні таких стратегічних завдань:

всебічне підвищення продуктивності суспільної праці та ефективності функціонування аграрного сектора економіки,

постійне збільшення виробництва землеробської й тварин­ницької продукції, поліпшення її якості та умов праці;

створення принципово нових видів техніки і технологій аграрного виробництва, поліпшення їх якості і зміна скла­ду і структури, підвищення на цій основі продуктивності, стійкості та ефективності агрозооекосистем, зведення до мінімуму негативного впливу сільського господарства на природне середовище;

розробка і впровадження в сільськогосподарське вироб­ництво екологічно чистих технічних і технологічних засо­бів, здатних підтримувати на оптимальному рівні парамет­ри навколишнього середовища та екологічну рівновагу в ньому.

2.2. БІОЛОГІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК ШЛЯХ ЗБЛИЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОЛОГІЇ

Одержання продукції від землеробства, тваринництва, дикої фауни і флори залежить від природних умов, спосо­бів і технічного рівня ведення господарства. Зараз 88%' харчової енергії дає людству рілля, близько 10% припадає на пасовищні екосистеми і близько 2% —на Світовий океан. Тому будь-які негативні впливи на стан екосистеми достатньо швидко відбиваються на забезпеченні біологіч­ними ресурсами.

Прогрес у пізнанні живої матерії значною мірою зумов­лений інтенсивним розвитком взаємопов'язаних наукових напрямів, таких, як біохімія, біофізика, молекулярна біо­логія, молекулярна *ґенетика, імунологія, біоорганічна хі­мія, технічні науки, що сприяло створенню нового техно­логічного напряму в громадському виробництві — біотехнології, — багатопрофільної області діяльності, що грун­тується на найновіших досягненнях науково-технічного прогресу.

У сільському господарстві в широкому масштабі ведуть­ся роботи щодо використання різних методів прискорення процесу розмноження тварин і рослин. У тваринництві зав­дання вирішується головно за рахунок пересаджування ембріонів елітних тварин менш породистим екземплярам. Цей напрям дає змогу помітно прискорити ріст високо­продуктивного поголів'я, оскільки від однієї корови про­тягом її життя можна одержати не 10, а 60—70 телят. Слід

37

 

також врахувати можливість створення банку елітних ем­бріонів у замороженому стані і поділу їх при пересаджу­ванні.

У рослинництві виведення нових сортів і їх поширення значно прискорюється завдяки активному використанню методів вирощування рослин з клітинних культур. Засто­сування культур клітин — дуже перспективна область для сільськогосподарської практики. Вже використовується унікальна властивість рослинної клітини дати початок цілій рослині, що дає змогу з допомогою селекції та гібри­дизації на клітковому рівні швидко створювати нові високоурожайні та стійкі до хвороб і шкідників сорти сіль­ськогосподарських рослин.

Одним з важливих завдань, яке може бути вирішено в цій сфері з допомогою методів генної інженерії, вчені вва­жають створення рослин, здатних засвоювати азот з атмо­сфери.

Важливим фактором поліпшення використання земель­них ресурсів могло б стати науково обгрунтоване плану­вання основних показників роботи господарства з ураху­ванням якості угідь. Але з річних звітів колгоспів і рад­госпів вилучені показники, які характеризували роботу господарств щодо підвищення родючості грунтів, внесення добрив, особливо органічних. Тому і нагромаджуються бі­ля ферм сотні тисяч тонн органічних добрив — єдиного джерела збільшення гумусу в грунті. Вміст гумусу коли­вається від 1,5—2,0% в дерново-підзолистих грунтах, до 10 і більше відсотків у чорноземах.

Необхідно збільшити внесення в грунт органічної речо­вини, використовуючи для цього не лише органіку ферм, а й усі відходи рослинництва, тваринництва і харчової промисловості.

Ще один приклад поєднання економіки та екології. Концентрація тваринництва гостро ставить питання про раціональне використання рідких відходів і гною, що зараз нагромаджується поблизу ферм і комплексів, утруднює їх нормальне функціонування і забруднює навколишнє сере­довище. В період танення снігу втрачається третина річ­ного об'єму органіки, в тому числі більше третини наявного в ній фосфору і азоту. Тому необхідно розробити і запро­вадити ефективні способи обеззаражування і утилізації відходів.

Століттями відпрацьовувався на практиці безвідходний принцип сільськогосподарського виробництва. Домашня худоба завжди була джерелом органічних добрив, які ви-

38

 

користовувались в рослинництві. Однак в останні роки зв'язок між тваринництвом і рослинництвом виявився по­рушеним. Щоб зробити сучасне сільськогосподарське ви­робництво безвідходним, треба поєднати ці розрізнені сьогодні галузі сільського господарства, пов'язавши їх су­часним виробництвом органічних добрив і біогазу. Пер­спективним є новий прогресивний метод переробки гною — метод зоологічного компостування, в основі якого — вико­ристання деяких видів дощових черв'яків. Це не лише високоприбутковий, а й екологічний промисел. В 1га польо­вого грунту міститься 350 кг черв'яків, а в городньому грунті — до 1 т. Близько 100 т землі в рік проходять через їх травний тракт. Розведення земляних черв'яків — остан­ній «крик» економічної моди, що охопила Італію, Францію, ФРН, США, Канаду, Японію та інші країни. Виникають нові ферми і об'єднання. На Заході ведуться розмови про створення нової галузі господарства.

Крім амінокислот тіло черв'яка більш ніж на 70% скла­дається з білків (протеїнів). Після очищення і просушу­вання біомасу можна використовувати (і використовують) як добавки в хліб, бісквіти, макаронні вироби, м'ясну гаст­рономію. Вже розроблені і застосовуються рецепти добав­ляння переробленої біомаси в м'ясний фарш при виготов­ленні котлет.

Земляний черв'як — прекрасний механізм, створений самою природою не лише для очищення ґрунтового по­криву, а й для підвищення його родючості. Цей організм здатний переробити практично всі органічні матеріали. Вирощування їх з технологічної точки зору зовсім несклад­не. Розмножуються вони на рідкість швидко і фактично кожного місяця подвоюють свою чисельність, харчуючись при цьому продуктами власного розкладу і виділення.

Є вже в Україні і певний досвід використання біологіч­них методів створення гумусу в грунті. Зокрема, коопера­тив «Родючість», створений при облсільгоспхімії Івано-Франківської області, і його філіали в районах налагоди­ли виробництво нового багатокомпонентного добрива «Кар­пати». Вже в 1991 p. в області його використали на 13 тис. га. До складу високопоживної суміші входять макро-і мікроелементи, ростові речовини, спеціальні добавки.

Кооператори, серед яких працівники облсільгоспхімії та співробітники науково-дослідних закладів, розширюють види послуг хліборобам. Віднедавна тут почали виробляти біогумус. Він сприяє одержанню вільних від хімікатів про­дуктів харчування, відновленню родючості виснажених

39

 

грунтів, забезпечує значне підвищення врожайності всіх культур.

Задум налагодити виробництво біогумусу народився у спеціалістів облсільгоспхімії після поїздки до агрокомбінату «Горай» Гожевського воєводства, що в Польщі. Поль­ські друзі передали прикарпатцям 6 млн дощових черв'я­ків каліфорнійського червоного гібриду. Цей штам черв'я­ків, виведений у США у 1959 p., характеризується високою продуктивністю, а в промислових умовах здатний вироб­ляти чимало гумусу. За добу черв'як споживає таку кіль­кість їжі, яка прирівнюється до маси його тіла, тобто близько одного грама. Перетравивши органічні відходи, він виділяє 60% біологічного гумусу, що містить усі необхідні для рослин поживні речовини в добре збалансованій фор­мі, має високу вологомісткість і здатний утримувати до 70% води, поживні речовини в ньому розчиняються повіль­но і тривалий час «годують» рослини.

Для вирощування каліфорнійських черв'яків і виробни­цтва біогумусу у Тлумачі при райсільгоспхімії створено експериментальну базу. Тут ведуть селекційні дослідження із 18 штамами дощових черв'яків, завезених з Угорщини, Киргизії, Підмосков'я, різних екологічних районів При­карпаття.

До кооперативу, який взаємодіє із господарствами на договірних засадах, надходить чимало замовлень і на від­новлення виснажених грунтів. Згідно з розробленою техно­логією, проводять ці роботи раз на чотири роки, вносячи на 1 га Зт поживи. За вмістом біологічно активних речовин 1 м3 біогумусу прирівнюється до 7 тис. м2 грунту.

Дбаючи про якнайшвидше становлення агробіологічної науки — біотехнології гумусу — кооператори при облсіль­госпхімії створили постійно діючу школу підготовки біо-техніків — спеціалістів з промислового розведення дощо­вих черв'яків, 70% часу навчальної програми відведено практичним заняттям. З допомогою науковців і практиків посланці господарств знайомляться з біотехнологією під­готовки субстрату для утримання черв'яків, методами ство­рення оптимальних умов годівлі та догляду за ними, фор­мування маточного поголів'я, опановують особливості вне­сення біогумусу в грунт. Слухачі школи також перегляда­ють найновіші кінофільми, які розповідають про досвід ведення цієї справи у США, ФРН, Франції, Італії, Польщі, інших зарубіжн-их країнах. Усього з початку року тут під­готовлено 180 біотехніків.

40

 

Розсадники по виробництву дощових черв'яків нині діють у де­сяти господарствах області. У Снятинському районі разом з угор­ською фірмою «Біотряде» створено спільне підприємство для про­мислового розведення дощових черв'яків і виробництва біогумусу. Чимало зроблено і для організації спеціалізованих філіалів при тепличних комбінатах області. Це дасть змогу вже через кілька ро­ків на городах під плівкою, які займають 32 га, вирощувати овочі на біогумусі.

Скоординувавши свої зусилля із господарниками на місцях, кооператори планують щороку мати не менше 700млн дощових черв'яків, а виробництво біогумусу довести до 1000 т. Тобто буде зроблено відчутний крок вперед у напрямі утилізації і викорис­тання гнойових стоків великих тваринницьких комплексів, які за­бруднюють навколишнє середовище. Господарники матимуть та­кож змогу використати солому, листя, тирсу, мул річок і водоймищ для ви­робництва цінного добрива.

Основним засобом боротьби з бур'янами, як відомо, є пестици­ди. Але хімічні засоби надають лише тимчасову допомогу, оскіль­ки з часом сприяють виробленню стійкості до постійно застосо­вуваних засобів. Це викликає необхідність використання нових, ще сильніших речовин, які паралельно посилюють негативний вплив на грунт, воду, повітря, якість продукції, на корисну флору і фау­ну, тим самим прискорюючи процес порушення біологічної рівно­ваги в природному середовищі. Дослідження показують, що в посі­вах кукурудзи майже ЗО видів бур'янів, раніше чутливих до гербі­цидів, набули до них стійкості. Виживаючи навіть після посиле­ного обробітку посіву кукурудзи гербі­цидами, вони спричиняють значні втрати врожаю. Зараз налічується понад 400 видів комах і 7 видів гризунів, вклю­чаючи щурів, нечутливих до пестицидів.

Розповсюдження пестицидів у навколишньому середо­вищі відбувається як фізичним, так і біологічним шляхом. Перший спосіб — розсіювання з допомогою вітру в атмо­сфері та поширення через водотоки. Другий — перенесення живими організмами по шляху харчування. Із просу­ванням організмів до вищих ланок харчового ланцюга кон­центрації шкідливих речовин зростають, нагромаджуючись у внутрішніх органах, переважно в печінці та нирках.

Отже, хімізацію, що інтенсивно розвивається в сільсько­му господарстві, можна оцінювати з двох позицій — як економічно вигідну і як екологічно небезпечну для навко­лишнього середовища і для самої людини.

Біологічні засоби боротьби з шкідниками і бур'янами більш, вибіркові, ніж хімічні. Сьогодні відомо близько 50 хижаків і паразитів, здатних знищити певні види шкід­ників культурних рослин, а також низка біологічних засо­бів, що порушують процес відтворення шкідників. Але тут необхідно мати на увазі: скорочення відтвореная одних популяцій може сприяти розвитку інших. Так, наявність великої кількості побутових харчових відходів і відміна заохочень за знищення стимулювали розмноження міських хижих птахів — ворон, галок. Чисельність їх зараз досягає 200—400 шт. на 1 км2 лісопаркової- площі. В зимові місяці вона зростає в ЗО—60 разів порівняно з сільською місце­вістю. Перезимувавши без втрат, птахи влітку летять на гніздування в природний ліс. Там, де поселились ворони, катастрофічне знизилась чисельність солов'їв, конопля­нок — захисників лісу від комах-шкідників. Отже, заходи, спрямовані на регулювання чисельності хижаків, є важли­вими для збереження багатьох ланок екосистеми.

У боротьбі проти ворогів сільськогосподарських рослин вже зараз застосовується близько 20 біологічних союзни­ків. Завдяки комплексним заходам біозахисту з'явилась можливість вирощувати овочі в теплицях, обходячись без отрутохімікатів.

У польових умовах використовувати біометоди захисту рослин значно складніше, адже набір сільськогосподарсь­ких культур тут значно різноманітніший, ніж у теплицях, і ворогів у них більше. Крім того, на відміну від отруто­хімікатів, біозахисники — живі організми, і не всі здатні перенести переселення в інші кліматичні умови. Але закони природи єдині. Практично в будь-якому районі у шкідни­ків рослин є місцеві, пристосовані саме до певних умов біологічні вороги. Та ж трихограма успішно використову­ється у нас проти приблизно 200 листогризів на мільйонах гектарів. Це є робота і на екологію, і на економіку.

Біологічні методи ведення сільськогосподарського ви­робництва як екологічний напрям науково-технічного про­гресу в галузі дали можливість сформувати біологічний тип сільськогосподарського виріобництва, технологічними особ­ливостями якого є: повна або часткова відмова від засто­сування хімії, стимулювання ґрунтової мікрофлори шля­хом особливої обробки грунту і насіннєоборотів; аеробна обробка, зберігання і внесення органічних добрив; викори­стання біологічних засобів боротьби з шкідниками рослин; прогресивний обробіток грунту.

Як свідчить світова практика, успішний розвиток тва-

ринництва можливий лише за умови збалансування раціонів годів­лі тварин за білком. При нормах 105—110 г перетравного протеїну в кормовій одиниці його вміст не перевищує 91—93 г. З урахуван­ням же якості кормів та втрат при їх зберіганні він ще нижчий.

За останні роки дефіцит кормового білка становить. 1,5 млн т, що призводить до перевитрат 5—6 млн т зерно­фуражу, недобору 32% продукції тваринництва, збільшен­ня витрат кормів на виробництво м'яса, молока, яєць, вовни в 1,4—1,8 раза.

У всіх розвинутих країнах білкову проблему намага­ються вирішити насамперед за рахунок значного збільшен­ня виробництва рослинного білка, головно сої. Амінокис­лотний склад білка сої близький до тваринного. За його вмістом соя майже вдвічі перевищує горох, втричі — пше­ницю та овес, вчетверо — кукурудзу та ячмінь.

Одержаний на зрошуваних землях центнер сирого про­теїну сої в сім разів дешевший горохового, у вісім — лю­цернового, в двадцять дев'ять разів — кормових дріжджів та рибного борошна. Крім того, соя збагачує грунт біоло­гічним азотом, нагромаджуючи його до 120 кг/га.

У розвинених країнах соєвий шрот є основним білковим ком­понентом комбікормів. Завдяки цьому витрати їх на 1 ц приросту живої ваги свиней знижуються до 3—3,5 ц, кур­чат-бройлерів — до 2—2,5 ц к. од. У нас ці показники в двічі-тричі вищі.

- Особливо ефективне застосування сої при годівлі сви­ней, оскільки високий рівень матеріаломісткості продукції свинарства пояснюється значною питомою вагою концен­тратів у структурі згодовуваних кормів.

У радгоспі «Маяк» Черкаської області провели такий експеримент. Одну групу свиней годували купованими у держави комбікормами, другу — сумішшю подрібненого зерна кукурудзи власного виробництва і соєвого шроту. В першому випадку рівень рентабельності виробництва свинини становив 5%, у другому — 139% [41, с. 128].

В Україні нагромаджено чималий досвід вирощування сої на зерно. У колгоспі «Росія» Красногвардійського району Кримської області її урожайність досягає ЗО ц/га і більше. Такі ж урожаї одержують окремі господарства на Одещині, Херсонщині. Трохи менше (понад 20 ц/га) збирають її в деяких господарствах Дніпро­петровської, Полтавської та інших областей. Сою успішно можна вирощувати там, де культивують кукурудзу на зерно, навіть у Ки­ївській області, яка належить до групи північних областей.

43

 

Посилання на те, що соя дає низькі врожаї, безпідставне, Низька її врожайність (9—11 ц/га) пояснюється насампе­ред ставленням до цієї культури.

У зв'язку з цим було б доцільно відновити практику стимулю­вання вирощування сої шляхом організації зу­стрічного продажу дефіцитних кормів, підвищити закупі­вельну ціну на неї.

Небажання займатися вирощуванням сої пояснюється також тим, що її переробляють лише два державних заводи — Приколо­тянський Харківської області та Полочівський Запорізької. Причо­му перший розміщений в зоні, де цю культуру взагалі не вирощу­ють. Тому працюють вони переважно на імпортній сировині, а господарства облад­нують свої кустарні цехи, де, наприклад, вихід олії вдвічі менший, ніж на державних підприємствах.

Ще одним біологічним джерелом білка для тваринництва є чи­на. За даними Красноградської дослідної станції, чина за врожай­ністю поступається лише перед горохом, а за виходом білка з гек­тара перевищує як горох, так і сою, квасолю, нут, сочевицю, вику. Серед сучасних сортів чини найврожайнішими є Красноградський 4, районований на Харківщині і Дніпропетровщині. Цей сорт зерно-кормо­вого напряму характеризується посухостійкістю. За дани­ми Сахновщинської сортодільниці Харківської області, вро­жайність його досягає 45 ц/га, а за даними Павлоградської і Синельниківської на Дніпропетровщині — 46 ц/га. На корм чину доцільно вирощувати в суміші з вівсом. Такі кормосуміші продуктивніші від вико-вівсяних. Ще ефектив­ніші посіви чини з горохом і вівсом; горохом і соняшни­ком; викою, горохом, соняшником. Посіви чини не потре­бують обробки пестицидами проти зерноїдів, а вирощене насіння — газації, оскільки в ньому відсутні шкідники. Це одне з джерел економії матеріальних витрат, зокрема пес­тицидів.

Важливим агротехнічним заходом, що має природоохоронний характер, є вирощування сидеральних культур, зокрема бобових — люпину, вики та ін. У регіонах з м'якими зимами доцільно висівати озиму волохату вику, причому не лише в суміші з зерновими культурами для одержання багатого на протеїн зеленого корму ранньої весни, а й для захисту грунтів від ерозії та збагачення їх біологічним азо­том. Якщо у весняний період немає особливої потреби у зелених кормах, то посіви вики наприкінці квітня або на початку травня обробляють гербіцидами і поле відразу за­сівають кукурудзою чи цукровими буряками. У цих випад- ках відпадає потреба в мінеральних азотних добривах, ос­кільки завдяки озимій виці в грунті додатково нагрома­джується 150—200 кг/га біологічного азоту.

Отже, вже на сьогоднішній день є багато можливостей біологізувати науково-технічний прогрес, елімінувати його антиекологічні наслідки з метою збереження навколишньо­го середовища для нормальної життєдіяльності людини.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що розуміють під забрудненням природного середовища?

2. Наведіть приклади, коли науково-технічний прогрес в сільському господарстві обертається регресом?

3. Як впливає на грунт його обробіток машино-тракторними агрега­тами?

4. Наведіть приклади негативних наслідків застосування техніки в сільському господарстві?

5. Якими є основні шляхи боротьби з ущільненням грунту?

6. Основні ланки безплужної системи землеробства?

7. Вивезення грунту з поля і боротьба з цим явищем.

8. Як впливають на навколишнє середовище втрати паливно-мастиль­них матеріалів та відходи роботи двигунів?

9. Як впливає на навколишнє середовище хімізація сільського госпо­дарства? _10. До чого призводить хімізація годівлі тварин?

11. Як впливають на навколишнє середовище інші своєрідні забрудню­вачі — шум, процеси урбанізації, побутові відходи, рівень наро­джуваності?

12. В чому полягає механізм впливу досягнень науково-технічного про­гресу на навколишнє середовище?

13. Що таке біотехнологія?

14. Основні напрями біотехнології в рослинництві.

15. Основні напрями біотехнології в тваринництві.

16. Основні шляхи перетворення сільського господарства на безвід­ходне.

17. В чому суть та ефективність методу зоологічного компостування?

18. Біологічні методи створення гумусу в грунті.

19. Чим обумовлюється об'єктивний характер перспективного застосу­вання систем біогумусу в сільському господарстві?

20. Що стримує застосування біологічних методів захисту рослин?

21. Якими е основні шляхи вирішення білкової проблеми в тваринни­цтві?

22. Що стримує біологізацію годівлі тварин?

 

 

44

 

 

 

 

 

 

3. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ОЦІНКА В СИСТЕМІ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

3.1. ПОНЯТТЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які людина використовує в своїй діяльності.

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної бази суспільного виробництва.

Природні ресурси - категорія історична, їх використан­ня пов'язане з розвитком технології виробництва. Був час, коли людина не знала, як використати кам'яне вугілля, виплавляти метал з руди, одержувати і використовувати електроенергію. Металургія античності і середніх віків роз­вивалась на деревному вугіллі. За створення періодичної системи хімічних елементів королівство Великобританії нагородило Д. І. Менделєєва алюмінієвою медаллю, оскільки на той час алюміній був дорожчий за золото. В епоху НТР з 7 млн відомих хімічних сполук більше половини використовується у виробництві, медицині, побуті. Сучасне виробництво здатне не лише переробляти природні ресурси в знаряддя праці і товари широкого вжитку, а й створю­вати матеріали з наперед заданими властивостями синте­тичним шляхом замість використання запасів деяких традиційних копалин, що скорочуються.

Співвідношення між природними ресурсами і природ­ними умовами може бути представлено за аналогією до співвідношення між засобами праці і матеріальними умовами трудового процесу. Природні ресурси не можуть існували і використовуватись поза природними умовами, які є їх природно-історичною .базою. Причому для виникнення і розвитку ресурсів необхідні певні природні умови. При-

46

 

родні ресурси мають соціальну значущість і корисність і є склад­ною сукупністю матеріальних елементів і процесів, що постійно розвиваються в часі та в просторі як точка .дотику людського суспільства і природи, сфера прикла­дення розуму і сил.

Оскільки звичайно під природними ресурсами розумі­ють природні тіла, явища та процеси, що експлуатуються для задоволення потреб окремих людей і суспільства за­галом, їх можна віднести до категорії речей. Однак таке розуміння поняття в сучасних умовах є надто вузьким. Адже з розширенням потреб суспільства все частіше в ролі природних ресурсів виступають не лише природні об'єкти, які є джерелами сировини і палива, а й властивості при­роди, які не мають речового змісту. Наприклад, цінним ре­сурсом стають чиста вода і повітря; набувають статусу ре­сурсу естетичні властивості ландшафту.

Поняття «природні ресурси» — соціально-економічна категорія. Це означає, що коли ми оперуємо поняттям «ресурси», то оцінюємо природні тіла і явища з того чи ін­шого боку, стосовно можливостей їх використання люди­ною. Водночас не можна розцінювати природні ресурси лише з економічної (господарської) точки зору. Справді, економіка е основою відносин людини і природи. Ця осно­воположна тема сприяла поширенню визначення природ­них ресурсів як елементів природи, які є засобами існуван­ня людського суспільства і використовуються в господар­стві.

Однак ставлення людини до природи не можна зводити тільки до утилітарного (прагматичного), вбачаючи в при­роді лише джерело матеріальних благ. Існують і неутилі-тарні форми, а саме: адаптивна, інтимна, естетична.

Під адаптивною формою ставлення людини до природи розуміється ставлення до неї як до звичного життєвого середовища. Люди використовують повітря, тепло, світло як звичні життєві умови і виявляють своє ставлення до них лише, коли відчувають нестачу цих благ, коли пору­шується звичний ритм життя людини. Інакше кажучи, коли людина відчуває дефіцит чого-небудь або її зусилля спря­мовані на ліквідацію цього дефіциту, то умова життя (діяльності) може переходити в ресурс. Наприклад, в умо­вах забрудненого середовища чисте повітря стає ресурсом (причому життєво необхідним). З цього випливає, що нема .чіткої межі між природними ресурсами і природними умо­вами, за певних об'єктивних умов природні умови перехо­дять у ресурси.

47

 

Інтимна форма ставлення людини до природи (психо­логічний аспект) грунтується на любові людини до приро­ди, і вона розцінюється як одна з основ здорової психіки. Любов до природи не може зводитись лише до її спогля­дання, а проявляється в дійовому ставленні до її охорони, е основою суспільного руху на захист природи.

Естетична форма грунтується на сприйнятті людиною прекрасного в природі, тобто гармонії, порядку, звуків, за­пахів, певних визначених форм тощо. В умовах глобальних масштабів руйнування пейзажів порушується естетика життєвого середовища, що негативно впливає на психіку.

Аналіз різних «неутилітарних» форм взаємовідносин людини з природою дає змогу дійти висновку, що природні умови часто переходять у розряд ресурсів, тому потрібно долати уявлення (одностороннє, традиційне) про ресурси як тіла і сили природи, що використовуються як засоби і предмети праці, джерела енергії.

Людина використовувала ресурси (харчі, воду, повітря) з само­го початку свого існування,, однак на перших порах вона не докла­дала зусиль для їх відтворення. Наявність ресурсів визначала ареа­ли розселення ранньої людини. Під ресурсами для простого відтво­рення доіндустріального суспільства розуміємо природні продук­тивні сили традиційних багатовікових форм ведення господарства, коли переважно використовувались речовини, що не зазнали глобальної об­робки — камінь, дерево, натуральні волокна тощо.

Індустріальне суспільство базується на природних ре­сурсах, потрібних не стільки для підтримання життя людей, скільки для виробництва товарів і послуг, що забезпечу­ють більш розвинуті потреби окремих людей і суспільства. Переважна частина цих ресурсів використовується в про­цесі розширеного відтворення. Якщо з ресурсами поперед­нього типу пов'язане виділення людини з царства тварин, то використовувані сьогодні ресурси, насамперед енерге­тичні, забезпечили людині величезну потужність, ніби по­ставили її над природою. Діалектика суспільного розвитку, однак, полягає в усе більшому «включенні» суспільства в природу, в зрощенні з природою і послабленні залежно­сті від неї.

Залучення природних ресурсів у суспільне виробництво озна­чає перетворення їх в складову продуктивних сил суспільства, внаслідок чого природні продуктивні сили пере­творюються в суспільні продуктивні сили. При цьому одні природні ресурси, які переходять до складу суспільних про­дуктивних сил, видозмінюються і втрачають зв'язок з при-

48

 

родою (природні ресурси, перетворені в знаряддя праці), інші ж — хоча й залучаються в суспільне виробництво, але продовжують зберігати свої первісні зв'язки з природним середовищем (земельні чи водні ресурси).

3.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Великий теоретичний інтерес становить класифікація природних ресурсів, яка дає змогу оцінити масштаби їх запасів, можливість використання і комплекс необхідних охоронних заходів (рис. 3). Невідновлювані ресурси харак­теризуються обмеженими запасами, використовувати їх можна лише раз. Поповнення цих ресурсів на Землі прак­тично неможливе через відсутність умов, в яких вони ви­никли багато мільйонів років тому, або відбувається над­звичайно повільно. До таких ресурсів належать насампе­ред багатства надр.

Охорона цих ресурсів зводиться до економного витра­чання і розвідки нових запасів, заміни більш дефіцитних ресурсів менш дефіцитними. Причому економне витрачан­ня передбачає не зменшення видобутку, а його раціоналі­зацію — запобігання втрат під час видобутку, транспорту­вання і при переробці. При раціональному використанні ресурси надр можуть служити людині практично безконеч­но. Останнім часом навіть переглядається питання про ви­черпність цих видів ресурсів. Завдяки прогресу в техніці геолого-розвідувальних робіт і технології видобутку і об­робки руд, а також повторному використанні металів в майбутньому вони, очевидно, зможуть класифікуватись як невичерпні.

До відновлюваних ресурсів належать: грунт, рослинний і тваринний світ, деякі мінеральні ресурси, наприклад солі, які осідають в озерах і морських лагунах. Вони можуть відтворюватись у природних процесах і підтримуватись у деякій постійній кількості, що визначається рівнем їх щорічного відтворення і споживання.

Однак іноді при безгосподарному використанні деякі ви­ди відновлюваних ресурсів можуть перейти в розряд невід­новлюваних або їх відновлення потребує порівняно більше" часу. Наприклад, родючість грунтів, яка підвищується при Їх раціональному використанні, може значно погіршитися при неправильних методах обробки, а ерозія, яка при цьо­му виникає, часто фізично зменшує ґрунтовий покрив. Те ж саме можна сказати і про ресурси рослинного і тварин-

49

 

ного світу. При хижацькому використанні порушується здатність біологічних систем до самовідтворення, і тоді ці ресурси стають практично невідновлюваними.

Отже, в багатьох випадках відновлюваність або невiдновлю­ваність природних ресурсів залежить від ставлення до них людини.

Головне в охороні відновлюваних ресурсів — забезпе­чити постійну можливість їх відновлення, тоді вон-и служи­тимуть людині практично безконечно. Можливість неви­черпного використання цих ресурсів забезпечується тим, що в кожний певний відрізок часу (скажімо, за рік) вон.и розглядаються як обмежені ресурси, користуватися якими слід суворо регламентовано. В цьому полягає основний принцип їх охорони.

Збереження відновлюваних ресурсів може здійснюва­тись кількома шляхами, насамперед раціонально викори­стовуючи ресурси на основі їх планування з урахуванням швидкості відновлення. Крім того, необхідно постійно за­лучати в експлуатацію нові ресурси, а також штучно від­новлювати ресурси (лісопосадки, риборозведення тощо).

До невичерпних природних ресурсів належать водні» пов'язані єдиним кругообігом, ресурси атмосферного по­вітря і космічні ресурси. Вони невичерпні як фізичне тіло. Однак такі ресурси, як вода і повітря, підвладні впливу технічного прогресу, а при сильному забрудненні можливе якісне виснаження цих видів ресурсів. Космічні ресурси,. до яких належать сонячна енергія, енергія морських, при­пливів, також можуть змінюватися під впливом господар­ської активності людини (зокрема, зміна складу атмосфе­ри може/спричинити зміни площі сонячної радіації), За-

50

 

ходи по охороні невичерпних ресурсів повинні бути спрямовані на попередження і боротьбу з їх якісним висна­женням.

Реальні природні ресурси використовуються у виробництві на певному рівні розвитку продуктивних сил сус­пільства. Можна виділити ще таку категорію, як потенцій­ні ресурси, які, хоч і потрібні суспільству, не можуть бути залучені з якихось причин, наприклад, через недостатню технічну оснащеність виробництва. Яскравий приклад тому — водні ресурси. Вода дефіцитна не тому, що її мало (величезні запаси води містить Світовий океан), а тому, що не вся вона може бути поки що використана у вироб­ництві (наприклад, солоні води морів і океанів). Потен­ційні ресурси можуть переходити в реальні. Та ж морська вода там, де є опріснювачі, вже стала реальним ресур. сом. Ліси — реальні ресурси, але в деяких недоступних районах вони є потенційними. Природні ресурси, залишаю­чись величиною постійною, можуть набувати нового зна­чення залежно від зміни технічного рівня виробництва і з потенційних перетворюватися в реальні.

Природна та економічна класифікація ресурсів. В осно­ві природної класифікації лежить приналежність ресурсів до того чи іншого компонента географічної оболонки (ко­палини, водні, грунтові тощо). В основі економічної класи­фікації — їх поділ за характером використання в основних секторах матеріального виробництва або в невиробничій сфері. Основними класами ресурсів, за цим принципом, є ресурси матеріального виробництва' (промисловості і сіль­ського господарства) і ресурси невиробничої сфери (пря­мого і непрямого використання).

Своєю чергою, ресурси промисловості і сільського госпо­дарства поділяються залежно від їх технологічної диферен­ціації. До ресурсів прямого споживання належать такі види природних ресурсів, як життєві засоби, а до ресурсів не­прямого споживання — елементи природного комплексу, які важливі для задоволення різноманітних фізичних і мо­ральних потреб людини (відпочинок, спорт, естетичне сприйняття природи та ін.), але не використовуються без­посередньо.

Усі види ресурсів пов'язані між собою петлями зворот­них зв'язків на основі термодинамічних принципів (закону збереження маси та енергії). Нарощування використання якогось з ресурсів понад доцільний норматив спричиняє різні зміни в інших ресурсних групах і зміни їх інтеграль­ної сукупності, що завжди супроводжуються втратою яки-

51

 

хось ресурсних груп, на які було розраховано господарство. Так, надмірна експлуатація водних ресурсів річкового басейну не лише призводить до нестачі води для ведення господарства в розташованих нижче ділянках і басейнах аж до виснаження рибних та інших ресурсів внутрі морів, а й різко впливає на рослинність, тваринний світ, навіть клімат навколишніх територій, що, своєю чергою, погіршує умови життя людей.

Усе це зумовлює необхідність вивчення інтегральної су­купності всіх ресурсних складових у регіоні, а також про­ведення інвентаризації всіх ресурсів за народногосподар­ськими потребами і складання кадастрів. Кадастр — це систематичне зведення даних, яке включає якісний і кіль­кісний опис об'єктів і явищ ресурсного характеру з їх еко­номічною та соціально-економічною оцінкою. В окремих країнах (Канада, скандинавські країни та ін.) ведуться ро­боти з інвентаризації ресурсів і складання їх кадастрів.

•Зокрема, практикується водний, детеріораційний (зведен­ня відомостей про погіршення природного середовища), .земельний, ландшафтний, лісовий, медико-біологічний (ступінь впливу природних комплексів на здоров'я люди­ни), природних територій та об'єктів під особливою охоро­ною, ґрунтовий (вужчий, ніж земельний, стосується лише

•орних угідь), промисловий (окремо мисливсько-промисло^-вий, дичини, водно-біологічної дичини тощо), рекреаційний (ресурсів відпочинку, лікування), стану навколишнього се­редовища, фізичного простору та інші види кадастрів.

.Щоб забезпечити просування вперед у вивченні при­родних ресурсів, необхідно володіти різними методами оцінки ресурсів.

3.3. ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому існує по­стійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без участі людини і потім було залучене

в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли з'являється потреба в них

52

 

і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі будівни­цтва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватись у національ­ному багатстві. Природні ресурси, залучені у виробництво, є носі­єм виробничих відносин і втілюють у собі єдність споживної вар­тості та вартості. Все це викликає необхідність розглядати природ­ні ресурси як еко­номічну категорію.

Як і будь-яка економічна категорія, природні ресурси історич­ні. Характер і ступінь використання природного середовища як од­нієї з умов виробництва визначається рівнем розвитку продуктив­них сил і виробничих відносин. Ще 40—50 років тому уранові руди не мали ніякого практич­ного застосування, зараз — це енергетичний ресурс. Постає потреба оцінки природних ресурсів; оскільки продукт гос­подарської діяльності має вартісну форму.

З позицій формальної логіки всі дії щодо якісної та кількісної характеристики ресурсів називають оцінюван­ням, сам же результат дій — оцінкою. Оцінювання вимагає встановлення певних відносин між суб'єктом (людиною) і об'єктом оцінки (природними ресурсами). Наприклад, не­обхідно знати і оцінювати не лише агрокліматичні умови території, а й ті вимоги, які до них висуває людина в пев­ній галузі виробничої діяльності (в нашому випадку це сільське господарство). З цим пов'язана проблема добору критеріїв (конкретних показників, від найзагальніших до розгалуженої та складної системи показників), за допомо­гою яких відбувається оцінка компонентів природи.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб'єкт, об'єкт, характер і основа оцінки. Суб'єкт — це той компо­нент, через який «проводиться» ідея релятивізму (віднос­ності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності співвідношен­ня кожної оцінки з вимогами суб'єкта. Самі по собі при-родн'і умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно від мети, для якої вона

53

 

здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного регіону як сприятливі чи несприятливі. При такому фор­мулюванні залишається незрозумілим, для якого саме виду діяль­ності сприятливий чи несприятливий природний комплекс або який-небудь його компонент. Правильними будуть такі формулю­вання: «природні умови несприятливі для розвитку хімічної про­мисловості» або «клімат сприятливий для вирощування озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об'єкта» і «суб'єкта» в кожній конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб'єкта до суб'єкта, але в одного і того ж суб'єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської ді­яльності може змінюватися значення, цінність того чи іншого ре­сурсу. Справа ще й в системі виробничих відносин. Річ, що оціню­ється певним суб'єктом позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже, і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних, економічних, природних, нау­ково-технічних, від стану і ступеня використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка — це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні витрати, пов'язані з використанням, скільки значущість природних ресурсів для народного господарства.

В умовах товарно-грошових відносин економічна, оцінка при­родних ресурсів повинна виражатись у вартісній формі. Без вар­тісної оцінки сьогодні ще неможливо визначати вклад відповідних галузей у сукупні результати виробництва і відповідно доцільні масштаби вкладень суспільних коштів у їх розвиток. Правильна ж оцінка ресурсів у тому числі й природних, з одного боку, забезпе­чує рівні економічні (госпрозрахункові) можливості для підпри­ємств, що працюють в різних умовах, з другого — забезпечить ство-                                                                                                                           54

рення ефективного матеріального стимулу до раціонального природовикористання.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розра­хувати, скільки потрібно витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів навколишнього сере­довища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у нату­ральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середови­ща, необхідно врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних факторів. Можливе багато­цільове використання більшості елементів природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природ­них ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднан­ня визначається, як правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже загальноприйнятим кри­терієм економічної оцінки всіх видів природних ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є ди-ференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінку таких факторів, як кількість і місце розташування ресур­сів. Дослідження показника диференціальної ренти відкри­ває шлях для зіставлення різнорідних природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх використання. Однак дискусія з цих про­блем ще не завершена, продовжують висловлюватись точ­ки зору про відсутність диференціальної ренти в наших умо­вах і тому безперспективність будь-яких концепцій встанов­лення цін на природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов. Аналогічні ре­зультати одержуються і на земельних ділянках з різним географічним положенням відносно районів реалізації го­тової продукції.

Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступ­ному. Рентна оцінка за своїм значенням дорівнює народ­ногосподарським (не галузевим і не індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання ко­рисної копалини, затоплення сільськогосподарських зе­мель, заміна рекреаційного використання лісу на лісоекс­плуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не су­проводжується економічними втратами ні в даний момент,

55

 

ні в перспективі, одержують нульову оцінку. Позитивну (не нульову) оцінку мають так звані обмежені ресурси, внаслідок прикладення суспільної праці до яких виникає дифе­ренціальна рента. Отже, обмежені ресурси — це такі ре­сурси, для забезпечення необхідної кількості яких потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між відомі ствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь. Однак на відміну від оцінка землі на підставі диференціальної ренти при такому підході недовраховуються природні, біологічні властивості грунту. При такому підході н.айвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої підготовки. Згідно з першим підходом

де ОПРД.Р. — оцінка природного ресурсу на основі дифе­ренціальної ренти; ДР — диференціальна рента; Ен — нор­матив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

де ОПРВо, — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; 2Во — витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка при­родного ресурсу за агрегатованим показником:

Нагромаджено широкий досвід грошового вираження економічної оцінки.

За розрахунками академіка С. Г. Струміліна, середня оцінка сільськогосподарських угідь, виходячи із витратна підготовку до використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб [36, с. 60—62].

56

 

За даними С. Д. Черемушкіна, який використовував для оцінки диференціальну ренту, середня оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в середині 60-х років становила 309 крб. При цьому оцінка землі була різною в республіках і регіонах (Молдавська РСР — 1780 крб/га, Казахстан — 112 крб/га [21, с. 89]). Загальна вартість сільськогоспо­дарських угідь становила 188 млрд крб (вартість основ­них фондів без землі на 1 січня 1966 p. — 601 млрд крб).

За розрахунками Е. С. Карнаухової, середня оцінка сільськогосподарських угідь на 1961—1971 pp. .була визна­чена в 307 крб, а середня оцінка 1 га орних земель — 710 крб з коливаннями від 187 крб. для Далекого Сходу до 2225 крб для Середньої Азії [16, с. 233, 242].

На 1991 p. вартість освоєння 1 га землі під ріллю в Україні в середньому становила 4,8—9,5 тис. крб, під кормові угіддя (сінокоси і пасовища) — 3—4 тис. крб/га. При та­кій оцінці вартість землі як природного ресурсу переви­щила б вартість основних виробничих фондів сільськогос­подарського призначення України в п'ять разів. Це дуже велика сума, однак у цьому є своя перевага з точки зору екології — чим вищий норматив оцінки, тим краще він ви­конує свою функцію щодо охорони аграрних угідь від ви­лучення їх на несільськогосподарські потреби, сприяє еко­номії цінних земель.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського використання, тобто від функціонально­го стану на якийсь конкретний момент. На кінець 1990 p. 1 га землі в центрі середнього міста оцінювався в 1 млн крб і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5—2 млн і 600 тис. крб відповідно). Це пов'язано з тим, що викори­стання землі для несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить набагато більшу ренту, ніж у сільсько­му господарстві.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх внутріш­нього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом енер­гії досить об'єктивно характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою зводиться до дії згідно з формулою

57

 

де опре — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be. — вихід енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісо­вої такси (тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового господарства, на виробництво лісу, вирівнювання госпо­дарських угідь лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому, що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу -3-го розряду лісова такса на велику дере­вину ялинки в 1990 p. становила всього 60 к. за 1 м3, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель 15—20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35 к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за березову — 16 к. Оскільки на такі занижені тарифи практично неможливо спиратися при розроб­ці опто­вих цін, були розроблені ціни підприємства, побудовані на основі середніх витрат лісозаготівельних організацій. Але ці ціни не сприяють використанню гірших лісових ділянок, де собівартість лісозаготівель вища від середніх витрат, тому на гірших ділянках — заболочених і низькотоварних — допускається недорубка роз­рахункових лісосік, а на кращих, навпаки, — перерубка, що погір­шує експлуатацію лісового господарства. Недостатньою є і дифе­ренціація оп­тових цін залежно від виду деревини — хвойної та м'яко - листої, крупне- і тонкомірної, внаслідок чого споживач не зацікавлений у збільшенні використання гіршої за якістю деревини.

Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісо­вих деревних ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходя­чи з оптової ціни такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу. Це, звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на лісоматеріали, але сприятиме кращо­му використанню лісу. Лісова такса повинна покривати витрати на лісовідновлен­ня — підготовку ділянок, посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних посадок малоцінними швидкоростучими породами :— осикою, березою тощо.

Особливістю процесу лісовідновлення є тривалість пе­ріодів достигання. Так, для хвойних порід вони становлять

58

 

80—100 років і більше, а для кедра — 200—250 років. Значно коротші періоди вирощування м’яколистих порід (берези, осики) до стану стиглості. До капітальних вкладень, що потрібні для вирощування хвойних лісових порід, які мають тривалі періоди достигання, пропонується застосо­вувати знижені норми дисконтування, наприклад, 0,03. Ви­ходячи із наявних запасів деревини, собівартості вирощу­вання, норми дисконтування, алгоритмів Т. С. Хачатурова [38, с. 192], лісові природні ресурси України можна оціни­ти (за запасами деревини в лісах, що експлуатуються) в 52 млрд крб. Це оцінка приблизно половини всього за­пасу деревини в країні. Решта може бути оцінена меншою сумою, враховуючи гірший склад за породами дерев, малу доступність, а точніше — недоступність на сьогодні цих лі­сів для заготівель і вивезення з них деревини.

З рентних відносин можна виходити і оцінюючи такий при­родний ресурс, як вода. Тут диференціальна рента виникає в умо­вах обмеженості водних ресурсів і до певної міри монополії на воду як один із засобів ведення господарства. При достатку води — в океані, в морі, в річці — в самому джерелі вона безплатна, по­дібно до атмосфер­ного повітря, за умови, що кількість води, що забирається з джерела, постійно компенсується природним шля­хом. Однак використання води і з цих джерел для господарських, комунальних, побутових потреб вимагає витрат на її доставку від джерела до місця споживання. Ці витрати — у водозабір і очисні споруди, у водопровід — визначають капітальні вкладення, собі­вартість води, приведені витрати. Крім того, саме джерело може, потребувати витрат на підтримання його в стані, придатному для застосування (наприклад, роботи по виправленню русла ріки).

В умовах нестачі води і необхідності її використання для господарських та інших цілей в дію вступають рентні відносини. Чим більший дохід господарства від одержува­ної для поливу води, тим більша диференціальна рента, тим вища й оцінка води. Очевидно, повинні бути враховані й інші фактори, що впливають на оцінку води. З одного боку, оцінка води визначається, як сказано, витратами на доставку води — по зрошувальних каналах, трубах тощо, а також витратами на підготовку води до використання і на її очищення. З другого боку, на обсяг продукції водо-споживачів впливає не лише водопостачання, а й умови ведення сільського господарства — наявність машин, за­стосування добрив, організація праці. Це, звичайно, не має ніякого відношення до утворення водної ренти.

59

 

Подібно до того як диференціальна земельна рента за­лежить від додаткового доходу, який одержують при не­однаковому використанні землі (рілля, луки, забудова, дорога тощо), що може відбитися на ціні певної ділянки, так і диференціальна рента на воду з одного і того ж дже­рела (ріки, озера) залежить від напряму її використання, а цим визначається й оцінка води.

На практиці оцінка води пропорційно диференціальній й вод­ній ренті поки що не застосовується. Не встановлена і плата за во­ду з метою зрошення. Між тим, якби така оцінка існувала, можна було б проводити економічні роз­рахунки, порівняння варіантів використання води, порів­няння ефективності розвитку в різних місцевостях тих чи інших культур, які потребують неоднакової кількості води для поливу і різних технічних водогосподарських заходів, наприклад, для реконструкції зрошувальної системи з ме­тою скорочення втрат води чи спорудження гребель і ка­налів для збільшення кількості води, що надходить для зрошення.

Для деяких видів природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна оцінка поки що в принципі незастосов­на. Атмосферне повітря у нас безплатне і поки що не та­кий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна враху­вати довгострокові народногосподарські результати вико­ристання природних ресурсів. Щоб виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній основі; враховувати в оцінці потенціальний (а не фактично досягнутий) ефект їх використання; з найбільшою повнотою вра­ховувати фактор часу при проведенні ресурсооцінних робіт. Тому, очевидно, в «змішану» методику оцінки природних ресурсів слід включати витрати В\, Вч, By, де Ві — витра­ти коштів на пошук, освоєння нових гірших ресурсів; B^ — витрати на розробку способів задоволення потреб у дефі­цитних ресурсах за рахунок вторинної переробки відходів і комплексного використання ресурсів; Вз — витрати на дослідження можливостей відтворювати ресурси штучним шляхом або, якщо це неможливо, створювати їх замісники.

Так, в оцінку відновлюваних природних ресурсів, які споживаються, слід включити витрати не лише на розвідку і видобуток, диференціальний дохід, одержаний від їх експлуатації, витрати, спрямовані на попередження шкоди середовищу, а й ва їх відтворення (наприклад, на виро­щування лісу). Якщо ж використовуються невідновлюва­ні ресурси, в оцінку слід включати витрати на створення

60

 

їх замінників. Оцінку родовища ресурсів за «змішаною» методикою можна н'азвати повними витратами і позначити через г. Тоді оцінка одиниці природного ресурсу буде роз­раховуватись за формулою

де ОПРзм — «змішана» оцінка природних ресурсів; zfn — витрати підприємств (змінні платежі) на використання одиниці природного ресурсу (а); 5і, By,, Вз — витрати май­бутніх періодів, які відносяться підприємствами і акуму­люються державою (постійні платежі) за використання одиниці природного ресурсу (a); n — розмір запасів ре­сурсу в натуральному вираженні (т, кг тощо); t — час, через який виникає потреба в витратах В\, Вч, В^ [24,' с. ЗО]. Витрати а будуть забезпечувати відтворення витрат підприємств і компенсувати шкоду від експлуатації ресур­сів. Витрати а дадуть змогу компенсувати втрату ресурсу, в якому суспільне виробництво має потребу. В цих витра­тах суспільство має постійну потребу. Держава повинна акумулювати витрати е для вирішення проблем обмежено­сті ресурсів, їх відтворення тощо. Звичайно, точно визна­чити розміри цих витрат досить важко, оскільки вони ще остаточно не досліджені. З розвитком економічної науки точність розрахунку витрат в зростатиме. Екологізація ви-рибництва сйриятиме тому, що витрати а і в врешті-решт стануть нерозривними.

Щоб показати переваги такого методу оцінки природних' ресурсів, розрахуємо за умовними даними (табл. 1) вар­тість сільськогосподарських угідь різними методами, тис. крб: ,

Витрати на освоєння нових земель можна розділити на три групи:

на освоєння боліт, мілководдя, водойм, чагарників, піс­ків, кам'янистих місць, солончаків, ділянок під дорогами, засипання ярів, будівництво комплексу споруд для захис­ту земель від ерозії тощо;

на обробіток грунту, хімічну меліорацію, внесення ор­ганічних і мінеральних добрив, посів сільськогосподар­ських культур тощо;

63

 

на будівництво і реконструкцію зрошувальних і осу­шувальних систем тощо.

В міру вичерпання вільних земель для сільського господарства виникає необхідність штучного відтворення грунту. Вже сьогодні існують його замінники (гідропоніка, аеропоніка тощо). Людство в майбутньому буде ширше вишуковувати можливості для задоволення своїх потреб у харчуванні за рахунок повноцінних замінників (наприклад, тих, що вирощуються в морі).

Як видно з наведеного вище прикладу, оцінка освоєних сільськогосподарських угідь за відтворенням землі зн'ачно вища, ніж оцінка, розрахована за «витратною», «рентною» або «змішаною» методиками. Оцінка освоєння гектара зем­лі—47,72 тис. крб *—найбільш реально відображає ви­трати суспільства на майбутні 10 років. Така оцінка буде стимулювати виробника берегти землю, дасть змогу навіть стримувати розростання міст. Адже включення в кошто­рисну вартість будівництва промислового підприємства оцінки сільськогосподарських угідь значно збільшить ви­трати на його спорудження. В результаті .суспільство вишуковуватиме менш цінні землі для будівництва або здійс­нюватиме реконструкцію застарілих підприємств, які б задовольняли потреби суспільства в тій чи іншій про­дукції.

Чим більше родючих земель, чим менше їх використо вуеться для несільськогосподарських потреб, тим більший

* В цінах 1990 p.

62

 

час їх експлуатації в сільському господарстві і. В цьому випадку витрати в будуть зменшуватися, що потягне за собою зниження ціни освоюваного гектара земельних угідь (ОПР). І навпаки, чим менше і, тим більшою буде ОПР. В нашо'му прикладі при t=l0 оцінка одного гектара сіль­ськогосподарських угідь становить 42,72 тис. крб, а при t=20 становить 37,72 тис. крб. Крім того, в результаті нау­ково-технічного прогресу витрати b1, B2, В3 можуть дещо знизитись, що потягне за собою наступне зниженн-я витрат в, а отже, і ОПР. Водночас з розвитком технічного про­гресу дещо збільшиться диференціальна рента, тому зро­стуть витрати й, відповідно і ОПР.

Оскільки у сільськогосподарський обіг залучаються все бідн'іші землі, а вилучаються частіше родючі (t зменшу­ється), вартість гектара сільськогосподарських угідь для суспільства буде зростати.

Розрахунок t повинен бути диференційований з ураху­ванням відтворюваності ресурсів.

Для відтворюваних ресурсів (ліс, риба тощо) слід вра­хувати природний приріст (ПП) і об'єм видобутку (ТP) на рік. При цьому Tр>ПП, інакше через t років при Тр=const відтворювальний ресурс зникне. В цьому випадку ів буде розраховуватись за формулою

де У — загальні запаси відтворювального ресурсу.

Для сучасного суспільства характерний другий випадок, коли для деяких відтворювальних ресурсів Гр<:ЛЯ. На­приклад, на сьогодні вирубування лісу в світі відбувається зі швидкістю, яка значно перевищує природний приріст де­ревини. Це означає, що суспільство змушене буде відтво­рювати деревину штучним шляхом або шукати її замінник.

У випадку невідтворюваності ресурсів через tH років при T´p=const і запасі ресурсу V´ останній буде вичерпа­ний. В цьому випадку tn буде розраховуватись за форму­лою

Знаючи час, /в або tn, протягом якого буде вичерпаний той чи інший природний ресурс, суспільство зможе координу­вати, виробничу діяльність-підприємств у масштабі країни.

63-

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що таке природні ресурси?

2. В чому полягає історичність категорії природних ресурсів?

3. Яка різниця між природними ресурсами і природними умовами і який між ними взаємозв'язок?

4. В чому полягає соціально-економічний характер категорії природ­них ресурсів?

5. Утилітарні і неутилітарні форми ставлення людини до природи — в чому їх суть і значення?

6. Що відносять до ресурсів для простого відтворення доіндустріаль-ного суспільства?

7. В чому особливість використання природних ресурсів в індустрі­альному суспільстві?

8. Коли природні ресурси перетворюються у складову продуктивних сил суспільства?

9. В чому полягає роль класифікації природних ресурсів?

10. Що відносять до невідтворюваних природних ресурсів?

11. В чому полягають особливості охорони і використання невідновлю­ваних природних ресурсів?

12. Що відноситься до відтворюваних природних ресурсів? S3. В чому полягають особливості охорони і використання відновних природних ресурсів?

14. За яких умов відтворювані ресурси можуть перейти в розряд не­відтворюваних?

15. Що є головним в охороні і раціональному використанні відтворюва­них природних ресурсів?

16. Що відноситься до вичерпних природних ресурсів?

17. Що відноситься до невичерпних природних ресурсів?

18. У чому полягають особливості охорони і раціонального використан­ня вичерпних і невичерпних природних ресурсів?

19. Що відноситься до потенціальних природних ресурсів?

20. Що відноситься до реальних природних ресурсів?

21. Що лежить в основі економічної класифікації природних ресурсів?

22. Що лежить в основі природної класифікації природних ресурсів?

23. Яку роль відіграють термодинамічні принципи у взаємозв'язку різ­них природних ресурсів?

24. Що таке кадастр?

25. Які існують види кадастрів?

26. Що викликає необхідність розглядати природні ресурси як еконо­мічну категорію?

27. Що таке оцінювання з позицій формальної логіки?

28. Що таке оцінка?

29. В чому суть ідеї релятивізму в оцінюванні природних ресурсів?

64

 

30. Що є предметом оцінки в процесі оцінювання?

31. Як формуються критерії оцінки в процесі оцінювання?

32. В чому полягає історичний характер оцінок природних ресурсів?

33. У чому суть економічної оцінки природних ресурсів в умовах то­варно-грошових відносин?

34. У чому суть вартісної, трудової, енергетичної оцінок природних ресурсів?

35. В чому суть рентної та витратної оцінок природних ресурсів? Не­доліки та переваги кожної з них.

36. Методика розрахунку агрегатованого показника оцінки природних ресурсів.

37. Як впливає функціональний стан землі на її оцінку як природного ресурсу?

38. Як проводиться оцінка лісових ресурсів?

39. Як проводиться оцінка водних ресурсів?

40. Які витрати включаються в змішану методику оцінки природних ресурсів?

41. Як впливає час експлуатації природних ресурсів на їх оцінку?

42. Як розраховується час експлуатації відтворюваних і невідтворюва­них природних ресурсів?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ

4.1. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ

Відтворення ресурсів природи, її охорона вимагають суттєвих матеріальних витрат, економічна і соціальна ефективність яких повинна бути достатньо високою для того, щоб суспільство могло їх собі дозволити. В зв'язку з цим виникає проблема економічної та позаекономічної оцінки впливу людини на природу. Проблема ця досить багатогранна, оскільки включає область взаємного про­никнення і взаємодії природи і суспільства, а методика оцінки результатів цієї взаємодії ще недостатньо розроб­лена.

Важливою складовою частиною розробки оцінок впливу на природу є значення системи показників, причому роз­в'язання різнорідних соціально-економічних завдань вима­гає застосування різних видів оцінок.

Економічна оцінка — це оцінка змін в економіці, що виникають при певному впливі внаслідок порушення ос­новних функцій природи, тобто вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, со­ціальної і господарської підсистем та вартість збитків від антропогенних впливів. Об'єктом економічних оцінок мо--жуть бути всі види наслідків господарської діяльності (еко­логічні, соціальні, господарські), але тією мірою, якою во­ни здійснюють вплив на економічне життя суспільства. Серед різних видів економічних оцінок стану природного середовища частіше використовується оцінка екологічних витрат, що є сукупністю народногосподарських витрат, ви­кликаних з допущеним рівнем екологічних порушень.

Здійснення природоохоронних заходів, як і будь-яких інших соціальних заходів, вимагає витрат, але їх нездійс­нення також тягне за собою витрати. Ці витрати є двома важливими складовими екологічними втрат. Перша скла-

66

 

дова — витрати на природоохоронні заходи в місці потенцiйного виникнення екологічних порушень. До них нале­жать витрати на попередження забруднень, ерозійні заходи; тощо. Друга складова — економічні збитки від екологічних порушень, що виникають внаслідок відмови від природо­охоронних заходів (або недостатніх масштабів їх здійснен­ня). Вони складаються з витрат на компенсацію сировин­них втрат з газами, що відходять, твердими відходами, стічними водами, а також із витрат на попередження і ліквідацію несприятливого впливу на реципієнтів (об'єкти, яким завдаються збитки), і в цілому на природне середо­вище, що проявляється в зниженні цінності ландшафтів (рекреаційної, сере­довищезахисної), погіршенні умов роботи людей, підприємств, техніки, втратах робочого часу пов'язаних з підвищеною захворю­ваністю, погірще;%няіУ[ умов життя і умов утримання комунально-побутового господарства [22,с.232].

Основними реципієнтами забруднення навколишнього природного середовища є:-1) населення; 2) об’єкти житлово-комунального господарства; 3) сільськогосродарськi угіддя; 4) лісові ресурси; 5) елементи основних фондів промисловості і транспорту; 6) рентні ресурси; 7) рекреа­ційні ресурси.

Крім того, можуть виникнути небажанi для суспiльства зміни в структурі і спеціалізації господарств, пiдвищення міграційності населення тощо. Toмy eкономiчна оцiнка екологічних витрат Е обчислюється за формулою

Е=Вз+Збф

де Вз—витрати на здiйcнeння пpиpoдooxоpoнниx зaxодiв; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству i на­селенню після проведення або в результаті непроведення природоохоронних заходiв у вартiсному вираженнi.

Якщо самі природоохоронні витрати (перша складова екологічних витрат), як правило, функціонально (детерміновано) залежать від масштабів і характеру попереджувальних екологічних порушень i тому визначаються з най­більшим ступенем достовiрностi, то економічні збитки не піддаються однозначному визначенню і розглядаються у вигляді діапазону можливих значень для різних комбінацій параметрів, що характеризують об'єкти, на які діють екологічні порушення (чисельність і віковий склад населення, характер його зайнятості, забезпеченностi харчуванням, вартість основних фондів тощо). Цi  витрати можуть не збігатися за місцем і часом, їх виникнення з екологiч-

67

 

ними порушеннями, що їх викликали. Тому економічні збитки є за своєю природою стохастичною величиною, яка піддається обчисленню лише з тим чи іншим ступенем ймовірності. В цьому полягає головна трудність визначен­ня вказаної компоненти екологічних витрат. Складові еко­номічної оцінки перебувають між собою у функціональній залежності (при збільшенні витрат за однією з цих скла­дових можна добитися зниження витрат за іншою) і вза­ємно доповнюють одна одну.

При цьому залежно від специфіки регіональних умов, наявності трудових, матеріальних ресурсів основні напря­ми природоохоронної діяльності можуть бути визначені як такі, що закріплюють сучасний стан ландшафтів і викори­стання ресурсів, що допускає зниження якості середовища яа рівні, який не є нижчим за нормативний.

Залежно від стратегії виділяють наступні модифікації економічних оцінок. Якщо внаслідок природоохоронних за­ходів досягнуто нормативної якості середовища, тобто пов­ністю забезпечується відтворення середовищної і ресурсної функції природи, тоді

Е=Вз,                      (4.2)

наприклад, при зниженні забруднень внаслідок певних за­ходів до рівня ГДК або при використанні земельних угідь на рівні гранично допустимого навантаження.

У випадку, якщо природоохоронні заходи не проводять­ся, економічна оцінка збігається з можливими економічни­ми збитками і має вигляд Е=3бмот, де Зб.мож — можливі економічні збитки [22, с. 233].

Якщо природоохоронні заходи є багатоцільовими, то в економічній оцінці враховується додатковий економічний ефект від їх проведення. До багатоцільових належать, наприклад, роботи по лісовідновленню, які не лише збільшують продуктивність лісів та забезпеченість лісовими ресурсами, а й дають змогу, попередити виникнення і розвиток прискореної ерозії. Запровадження маловідходної технології знижує масштаби забруднення середовища і забезпечує більш повну утилізацію матеріально-енергетичних ресурсів. У цьому випадку економічна оцінка має вигляд

Е=Зз+Збф—∆Е,              (4.3)

де ∆Е — додатковий економічний ефект від природоохо­ронних заходів, багатоцільових за своїм призначенням [25, с. 233],          68

Економічно оцінити господарські наслідки можна, як правило, лише частково. Так, при погіршенні умов праці ї відпочинку через деградацію ландшафтів можна одержати економічне вираження на основі обліку його непрямого. впливу на суспільну продуктивність праці.

Через нероз робленість вартісної оцінки наслідків господар­ської діяльності недостатньо відображаються в економічній оцінці різного роду зміни в ландшафтах. Наприклад, важко знайти вартіс­не вираження доцільності збереження певної кількості видів флори і фауни в кожній природній зоні, хоча, безумовно, від цього зміню­ється такий. показник, як урожайність сільськогосподарських культур. Часто економічна оцінка буває утруднена через значний розрив у часі між впливами і їх негативними наслідками, через не­визначеність масштабів і термінів їх прояву, а також через те, що в оцінці не знаходить відображення фактор незворотності руйнуван­ня природного середовища, особливо унікальних природних ланд­шафтів. Крім того, екологічні наслідки набувають звичайно еконо­мічної значущості лише при обмеженості природних ресурсів, ос­кільки природні комплекси виступають не лише як фактор сере­довища, а й як джерело ресурсів. За таких умов на відтворення ресурсів необхідні додаткові витрати праці.

Виходячи з викладеного матеріалу, доходимо висновків:

1) усі види збитків, заподіяних навколишньому середовищу в процесі виробництва, повинні бути заміщені, по можливості їх не­обхідно передбачати (принцип відтворення навколишнього середо­вища); 2)крім заміщення уже заподіяних і попередження можли­вих збитків (просте відтворення), необхідно піклуватися про ціле­спрямоване формування і поліпшення нав­колишнього середовища (розширене відтворення), що та­кож вимагає додаткових витрат.

З цих положень випливають такі актуальні питання:-1)питання розмірів збитків і витрат на охорону і фор­мування навколишнього середовища. Питання дуже склад­не. Збитки, які обчислюються у вартісній формі і завдають­ся відновлюваним і невідновлюваним природним ресурсам., називаються економічними. Збитки, які завдаються здоро­в'ю і умовам благополучного існування людей, — це соці­альні збитки. Далеко не завжди можна назвати конкрет­ного винуватця і справжній масштаб шкоди (наприклад, винятково складно кількісно виразити шкоду, заподіяну здоров'ю громадян внаслідок споживання забрудненої води або забруднення повітря). В таких випадках слід рахува-

69

 

тися з можливими помилками у визначенні справжніх збит­ків або необхідних витрат;

2) хто повинен відшкодовувати фактичні або можливі збитки? Чи це повинен бути виробник, звичайно, конкрет­ний винуватець завданої шкоди,' чи споживач, для якого призначені вироби, і який, до речі, крім самого акту спо­живання, активно бере участь у забрудненні навколишньо­го середовища продуктами своєї життєдіяльності? Чи це повинно бути населення конкретного міста, чи регіону, чи суспільство в цілому? Тут не може бути однозначної відпо­віді. Відшкодовувати збитки (нести витрати) повинен їх безпосередній винуватець, тобто забруднювач, у виробни­цтві — це підприємство. Тим не менше, підприємства не завжди згідні збільшувати витрати на охорону середовища. Суспільство (держава) примушує їх до цього юридич-но або економічно, з допомогою системи стимулів і за­охочень.

Отже, теоретичного і практичного вирішення вимагають три питання:

1) визначення розмірів заподіяних збитків;

2) розробка систем стимулів і заохочень раціонального природокористування;

3) розробка методики визначення ефективності заходів по охороні природи.

4.2. МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ЗБИТКІВ, ВИКЛИКАНИХ ПОГІРШЕННЯМ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Існує низка методика визначення збитків (в основ­ному, пов'язаних із забрудненням) навколишнього сере­довища. В ких з різним ступенем повноти враховуються витрати, що виникають внаслідок забруднення середовища, пропонуються способи визначення і методи розрахунку в натуральному вираженні, наводяться деякі залежності між ступенем забруднення середовища і розміром шкоди, за­подіяної цим явищем.

Однак грошовий вираз збитків визначається досить су­перечливо — одні методики його пропонують визначати за втратами валової продукції, інші — за приведеними ви­тратами на заходи для ліквідації наслідків забруднення і на відтворення продукції, що втрачається, треті — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу тощо.

70

 

В існуючих методиках недостатньо уваги приділяється ви­значенню ефективності капітальних вкладень.

Як уже зазначалося вище, шкоду природному середовищу насамперед завдає виробнича діяльність підпри­ємств. Шкода, якої завдає суспільству, наприклад, забруд­нення природного середови­ща, виражається не лише в не­доодержанні продукції, втратах основних фондів, але і в нематеріальних цінностях. Неможливо оцінити, чим обер­неться для людства втрата мальовничих місць відпочинку, окремих представників фауни і флори.

Збитки, яких зазнає суспільство, можна класифікувати за галузями народного господарства; компонентами сере­довища; елементами процесу праці (предметами праці, знаряддями праці, робітниками). Межі між економічною шкодою та іншими її формами дуже умовні. В кінцевому підсумку будь-якій формі шкоди (моральній, естетичній тощо) можна дати матеріальну оцінку. Зростання витрат часу на лікування, різні види самообслуговування (приби­рання, прання тощо) і пересування до місць відпочинку зменшують фонд вільного часу суспільства. Це викликає міграцію населення в екологічно «чисті» райони.

Втрати сільського господарства від забруднення природного середовища можуть проявлятися в зниженні урожайності, продук-тивності худоби тощо. Згідно з дослідженнями, проведеними вче­ними, на землях, забруднених пилюкою (пилом), урожайність ос­новних сільськогосподарських культур знижується на 15—30%, а термін служби устаткування скорочується на 20—30%. Збитків природному середовищу завдають не лише забруднення, а й ви­рубування лісів, організація судноплавства, інтенсивне ве­дення сільського господарства та інша виробнича діяль­ність.

Отже, економічні збитки проявляються в багатьох фор­мах на всіх рівнях народного господарства.

Є багато визначень і методик визначення збитків. Послуго­вуючись ними, треба пам'ятати, що не можна соціально-економічні збитки зводити лише до матеріальних. Еколого-економічні збитки відображають можливі народногосподарські втрати від природоко­ристування і є сумою додаткових витрат на відтворення і встанов­лення окремих видів ресурсів у певному регіоні до рівня, якого вони сягали перед здійсненням природоохоронних заходів.

Слід мати на увазі, що збитки — -це не реальні матеріальні блага, не створена вартість, а матеріальні блага і вартість, які могли б бути створені в процесі експлуатації

71

 

навколишнього середовища. Тому збитки — це не частина сукупного суспільного продукту. Збитків зазнають перед­усім люди. Виходячи з цього, під еколого-економІчними збитками слід розуміти різницю між сукупним суспільним продуктом, який міг би бути одержаний на основі раціо­нального використання природного середовища, і сукупним суспільним продуктом, одержаним при нераціональному його використанні. Саме недоодержаний сукупний суспіль­ний продукт суспільство змушене- компенсувати. А збитки на рівні госпрозрахункового підприємства можуть прояв­лятися у витраті ресурсів, збільшенні витрат, зменшенні чистого доходу, отже, слід розмежовувати збитки суспіль­ству і збитки госпрозрахункового підприємства від нера-ціонального природокористування.

Витрати, спрямовані на компенсацію збитків — непродуктивні, а спрямовані на попередження економіко-еколо-гічних збитків — продуктивні. Перші — «пасивні» витрати. Другі — «активні». Добре, якщо активні випереджають пасивні.

Відношення збитків (3) від нераціонального природо­користування у вартісному виразі до всього створюваного суспільного продукту (ССП) — рівень розвитку охорони навколишнього середовища, а також ступінь негативного впливу виробничої діяльності на природу (К).

                    (4.4)

При цьому К залежатиме від структури ССП. Чим менше екологічно небезпечної^ продукції виробляється суспіль­ством, тим менше збитків, а отже, і показник К. В ідеалі К→0. Це стане можливим, коли буде створена принципово нова екологічна технологія.

Економіко-екологічні збитки залежать від різного роду факторів, які можуть збільшувати або зменшувати їх.

Чим вищий рівень розвитку продуктивних сил, токсич-ніший забруднювач, вищий ступінь використання середо­вища, тим більше збитків буде завдано вибуттям природ­ного ресурсу. Наприклад, інтенсифікація сільськогосподар­ського виробництва сприяє підвищенню врожайності куль­тур. Звідси збитки від втрат кожного гектара родючої зем­лі будуть з часом зростати.

Збитки залежать і від галузевої структури народного господарства. Так, втрата 1 кВт-год електроенергії для суспільства колись і тепер неоднозначна. Якщо раніше для

72

 

задоволення енергетичних потреб суспільства добувалось. більше вугілля, газу, то зараз структура енергобалансу ін­ша (збільшується частка гідроатомної енергії).

Збитки залежать також від властивостей самого сере­довища і ступеня його використання. В Азовському морі риби більше, ніж в Чорному, її більше в Азовському морі виловлюється. Тому і збитки від зливу однієї і тієї ж кіль­кості нафти з корабля в Азовському морі більші.

Чим триваліший період, протягом якого здійснюється несприятливий вплив на природне середовище, тим біль-'ие збитків завдається суспільству.

Велике значення має встановлення конкретного розмі­ру збитків. Методика розрахунку досить недоскон-ала. Еко­номічні збитки завжди є нижчими порівняно з реальними (неврахована частина становить ЗО—40%). Частина їх не враховується через неможливість при сучасному розвитку економічної науки у .вартісній формі виразити всі види натуральних збитків з точки зору витрат майбутньої праці. Не вироблена також методика визначення збитків, що завдаються земельним водним ресурсам. В одних джере­лах їх пропонують оцінювати за втратами валової продук­ції, в других — за приведеними витратами на ліквідацію наслідків забруднення і на відтворення втраченої продук­ції, в третіх — за зміною економічної оцінки забрудненого ресурсу.

Однак загальний розмір економічних збитків, його точ­ний прогноз у майбутньому абсолютно необхідні, — для визначення коштів на заходи з охорони природного сере­довища в країні, а також для оцінки раціонального при­родного користування на госпрозрахунковому підприємстві.

В основу методики визначення еколого-економічних. збитків слід покласти оцінку природних ресурсів. Адже, ло суті, збитки пов'язані з нераціональним використанням природних ресурсів, а часто і з їх незворотною втратою. Тому і'і оцінку слід ппзпачатп через ціну відтворення втра­ченого (або такого, що втрачається) ресурсу. Така оцінка може лягти в основу плати за нераціональне природоко­ристування          ∑З = ЕОС  - ЕОН                    (4.5)

При цьому                                ЕО = ВЗ + ЗбФ,                  (4.6)

де Вз — витрати на здійснення природоохоронних захо­дів; Збф — фактичні збитки, що завдаються господарству і населенню після проведення або через непроведення при­родоохоронних заходів, у вартісному виразі.

73

 

4.3. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Економічні стимули, які могли б змусит» підприємства турбуватися про охорону природи і зменшення збитків, поки що недостатні. Але й ці кошти спрямовувати на охо­рону природи підприємствам невигідно, оскільки в резуль­таті їх проведення підвищується собівартість виробництва продукції, зростає обсяг основних фондів. Водночас бага­то очисних споруд перевантажені, стоки перебувають у не­задовільному стані, відбувається їх змішування з різними шкідливими речовинами, що призводить до синергізму і за-труднює очищення. Необхідним є загальне підвищення культури виробництва, поліпшення збереження сировини і матеріалів, правильна експлуатація устаткування.

Слід виявити зв'язок між збитками від забруднення навколишнього середовища і забруднювальною діяльністю підприємства. Важливо визначити гранично допустимі ви­киди, за перевищення яких підприємства і його керівники повинні нести матеріальну відповідальність. Для підприєм­ства гранично допустимий викид — набагато конкретніша норма, ніж гранично допустима концентрація, джерелом якої може бути забруднення середовища з різних підпри­ємств. Плата за забруднення, що знімається з підприєм­ства, повинна бути такою, щоб спонукати його до повного використання як коштів, що виділяються централізовано, так і коштів самого підприємства. Зменшення забруднен­ня середовища повинно бути вигідним підприємству до тих пір, поки викликані цим витрати будуть меншими від плати за забруднення. Значить, плата за забруднення при­родного ресурсу повинна бути досить високою, виходячи зі збитків, які завдаються народному господарству.

Доцільно в цьому плані розрізняти нормативні збитки, які відповідають нормальним умовам виробництва і під­лягають усуненню за рахунок виділених централізованих коштів або кошторису самого підприємства, і понаднорма­тивні збитки, які є наслідком недоліків господарювання. Такі збитки повинні відшкодовуватись за рахунок фондів матеріального заохочення.

Плата за забруднення середовища або інші форми

•псування природних ресурсів повинна виконувати такі

•функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забруднен-яям середовища, на винних;

74

 

узалежнювати розмір прибутку і фондів матеріального заохочення від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зниження збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Якщо механізм регулювання природокористування ба­зувати лише на директивне встановлених нормативах і державних стандартах, що визначають гранично допустимі норми порушень навколишнього природного середовища, то таке несистемне побудоване управління буде до певної міри прихованою формою субсидіювання безгосподарсько-го природокористування. Адже дотримуючись встановлених середніх «меж», підприємства вже не матимуть ніяких ви­трат на заміщення збитків, що завдаються навколишньому середовищу. Ці витрати або лягають на плечі невинних у збитках представників народного господарства загалом, або ж не покриваються взагалі. Типовою є ситуація, коли в районах з високою щільністю населення розміщуються все нові і нові підприємства, і хоч кожне з них може до­тримуватись санітарних норм та-днших вимог, загальний рівень забруднення навколишнього середовища зростає. Намагання перешкодити виникненню нових виробничих об'єктів часто є безуспішними, оскільки завжди знаходяться аргументи на користь їх створення.

Щоб забезпечити ефективність природоохоронної полі­тики, більшу увагу слід приділити орієнтації економічних інтересів природокористувачів на охорону і раціональне використання природних ресурсів. У цьому випадку усува­ється суперечність між відомчим підходом окремих під­приємств та інтересами всього суспільства, а також відно­сини в природокористуванні піднімаються на рівень, що відповідає вимогам розвинутого суспільства.

Стимулювання (в цілому) є засобом пробудження ін­тересів, формою реалізації економічних відносин між людь­ми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ, сукупністю розроблюваних суспільством заходів і засобів щодо приведен'ня у відповідність результатів виробництва і винагороди.

Чинні правові норми охорони середовища не відповіда­ють сучасним вимогам. Штрафні санкції не вирішують проблеми, — підприємствам часто вигідніше платити штра­фи, ніж споруджувати очисні споруди, оскільки суми штра­фів покриваються фінансуванням з державного бюджету і не позначаються суттєво на показниках роботи підпри­ємств. Штраф — це насамперед покарання винного, а не

75

 

відшкодування збитків, завданих природному середовищу. Відшкодовують же збитки природі не ті, хто спричинив їх, а підприємства зовсім інших галузей народного господар­ства. Суттєвим недоліком штрафних санкцій є також обме­жений характер їх дії, оскільки застосовуються вони в ек­стремальних випадках, а не як елемент регулювання по­точної діяльності підприємства.

Отже, охорона природного середовища — це складна проблема, вирішувати яку потрібно з допомогою правових,. економічних та інших методів, які будуть ефективними, лише взаємно доповнюючи один одного. При цьому вирі­шальним є вдосконалення саме форм виробничих відносин, економічних методів управління. Економічні методи — це методи, використання яких забезпечує досягнення постав­леної мети шляхом впливу на економічні інтереси.

Наприклад, незважаючи на високу ефективність і еко-логічність, біохімічні методи захисту рослин застосовують­ся поки що обмежено через високі ціни на більшість біо­препаратів. У результаті колгоспи і радгоспи віддають пе­ревагу в боротьбі зі шкідниками сільського господарства .хімічним засобам.

Досвід сільськогосподарського будівництва показує, що тут, як правило, використовуються більші площі, ніж потрібно. Наприк­лад, при дотриманні нормативів забудови площа, зайнята вироб­ничими спорудами в Україні, могла б бути меншою на 187 тис. га.

Ці та інші приклади свідчать про те, що підприємства потребують стимулювання діяльності, спрямованої на охо­рону природи.

Для .-того щоб стимулювати виробників не виробляти, а'споживачів не споживати і не застосовувати неекологіч-пу продукцію і технологію, доцільно було б у Договірну ціну виробника екологічної продукції (Де"15) включати по­ряд з суспільне необхідними витратами (витрати па ви­робництво та охорону природи в процесі виробництва — СНВ) додаткові витрати на екологізацію продукту (на­дання йому екологічного вигляду) згідно з експертизою (Е). В такому випадку ціна, за якою виробник буде по­ставляти споживачу екологічну продукцію, становитиме

ЦeПР= СНВ+Е.                   (4.7)

Для тих же трудових колективів, які випускають нееколо-гічну продукцію, договірна ціна (ЦнеПР) повинна становити

ЦНЕПР = СНВ - Е.                  (4.8) 76

 

Для споживача неекологічної продукції поряд з СНВ не­обхідно включати в ціну витрати на ліквідацію та попере­дження збитків від її експлуатації та утилізації в після-експлуатаційний період (Bз). Виходячи з цього, ціна не­екологічної продукції (ЦнеПР) повинна становити

ЦнеПР =СНВ+Вз.                 (4.9)

При цьому Вз>Е, оскільки витрати н'а ліквідацію та по­передження .збитків у процесі споживання продукції зав­жди перевищують витрати на екологізацію продукції при виробництві. Це зумовлено певною мірою тим, що еколо-гізація продукції передбачає масове виробництво, а отже, вищу продуктивність праці, менші витрати, ніж при еко-•логізації невеликої кількості продукції в процесі її спожи­вання, використання.

Важливим джерелом покриття витрат By повинні стати частково фонди економічного стимулювання споживача. В тих же випадках, коли витрати Вз досить значні, доціль­но для їх покриття використати витрати Е. В такому ви­падку споживачу буде невигідно застосовувати в себе не-екологІчну продукцію, оскільки Це^9 <.Цїieтlv.

З допомогою такого ціноутворення можна стати на пе­решкоді випуску і споживанню неекологічної продукції. Слід. лише законодавче передбачати можливість розторг-' нення договору споживачем низькоякісної продукції з по­стачальником в односторонньому порядку. При цьому по­стачальник автоматично зобов'язується взагалі припинити випуск неякісної (неекологічної) продукції.

Централізоване вилучення у виробників і споживачів нееколо­гічної продукції витрат Е та Вз дасть змогу ком­пенсувати цілком або частково збитки природі (залежно від їх розмірів). Усе це створить умови для поліпшення якості природного середовища.

Закономірно постає питання встановлення ступеня еко-логічності того чи іншого виду продукції, тобто виникає об'єктивна необхідність екологічної експертизи при вироб­ництві. В ній повинні брати участь спеціалісти різних га­лузей знань, у тому числі й економісти. Можливі два види одержання експертних оцінок — індивідуальні та колек­тивні.

Експертні оцінки складних проблем даються поетапно. Сучасні методи використання експертних оцінок передба­чають застосування певних правил формування груп екс­пертів, оцінки їх компетентності в певній галузі науки, використання математико-статистичного інструментарію

77

 

для обробки результатів опитувань і прийняття остаточ­ного рішення.

Один з поширених методів проведення експертних опи­тувань — метод «Дельфи», розроблений. О. Хаммером і його колегами з фірми «РЕНД-Корпорейшин» (США). Практично він є низкою послідовно здійснюваних проце­дур, спрямованих на формування групової точки зору щодо досліджуваних питань. Він. включає загальний збір експер­тів для обговорення прогнозованої проблеми і грунтується на попередній розробці програм для анкетуван'ня і на спе­ціальному підборі груп експертів.

Провадячи екологічну експертизу якості продукції, вкрай важливо враховувати такі її характеристики: 1) рі­вень матеріалоспоживання (Лїр) (споживання електро­енергії, бензину, інших природних ресурсів у, процесі екс­плуатації) і матеріаломісткості {М) виробництва (витра­ти природних ресурсів на виробництво одиниці продукції, можливість використання відходів як сировини для виробництва продукції); 2) рівень заподіяная збитків природі (Рз) (прямі збитки в природі від використання продукції, наприклад, отруйні викиди, шум тощо), а також рівень заподіяння збитків від виробництва продукції;

(5м) — витрати на попередження та ліквідацію збитків у приро­ді; 3) термін служби і зберігання вироблюваної продукції (і): 4) придатність до використання в післяексплуатаційний період (У) (наприклад, можливість утилі­зації) і відповідні на це витрати (By).

Слід зазначити, що матеріаломісткість і матеріалоспо­живання, хоча й близькі за значенням, різняться між со­бою. І Me і М. характеризують витрати матеріалів. Однак матеріаломісткість відображає витрати матеріалів (у тому числі й природних ресурсів) на виробництво одиниці про­дукції, а матеріалоспоживання показує витрати природних ресурсів при використанні виробничої продукції. Тому вони не збігаються на рівні окремого підприємства або галузі.

Матеріалоспоживання — досить широка категорія. Во­на відображає витрати природних ресурсів при споживанні не лише вироблюваної продукції, а й техніки і технології. Застосування ж матеріалоспоживання для експертизи дає змогу вибирати для виробництва ресурсозберігаючу тех­ніку.

Використовуючи відходи для виробництва продукції, можна не лише зберегти цінні високовартісні ресурси, а й скоротити збитки природі від відходів. Особливого значен­ня для суспільства набуває придатність продукції для

78

 

використання в післяексплуатаційний період. Якщо, на­приклад, не використати спрацьовані автопокришки, вони завдаватимуть невідновних збитків природі. Необхідно враховувати витрати на утилізацію.

Отже, зменшення матеріалоспоживання і матеріало­місткості, збільшення ступеня утилізації продукції після повного використання дають змогу зекономити цінні при­родні ресурси і зменшити забруднення навколишнього се­редовища відходами споживання. Тобто, чим економічніше виробництво і споживання продукції, тим воно екологіч­ніше.

Зменшення рівня заподіяних природі збитків як харак­теристики виду продукції сприятиме збереженню природи, економії витрат на ліквідацію і попередження збитків.

Екологічним показником продукції є також термін її служби, зберігання. Продовження терміну служби, збері­гання виробленої продукції еквівалентне збільшенню її випуску, дає змогу подолати дефіцит багатьох видів то­варів, а отже, зекономити значну частину природних ресур­сів і праці. Наприклад, продовження терміну служби сіль­ськогосподарської техніки на 10% еквівалентне збільшен­ню її випуску на ті ж 10%.

Арбітражні і контрольні аналізи показують, що 8—10°/о мінеральних добрив випускаються з порушенням стандар­тів і технічних умов, через що якість 10—12% добрив по­гіршується при збеоіганні і вони не дають належного ефек­ту [24, с. 63—641.'

^ Отже, екологічнішими слід вважати ті продукцію, тех­ніку, технологію, які задовольняють наступні вимоги [24, с. 641:

Орієнтуючи виробництво на випуск продукції високої якості, особливо важливо привести економіко-екологічну експертизу у відповідність до світового рівня.

Питання госпрозрахункового стимулювання охорони природного середовища і раціонального природовикорис-тання широко висвітлюються у науковій літературі. Пев­ний інтерес становить концепція «компенсаційних» пла­тежів, згідно з якою підприємство за заподіяну шкоду

79

 

повинно сплачувати компенсацію, розмір якої відповідає витратам на заміщення збитків. Але в цілому така компенсація не впливає на основні показники роботи підприємств, а зводиться до перекладан­ня коштів з однієї кишені в іншу. Компенсаційні платежі не в стані підвищувати ефективність природоохоронних заходів вже хоча б тому, що вони безсистемні, тоді як природоохоронна діяльність суспільства вимагає регулярних відрахувань, оскільки охорона природи — це як і виробництво, безперервний процес. Викликає сумнів і спосіб виплати компенсації з прибутку, оскільки збитки можуть значно перевищувати прибуток підприємства. Господарсь­кий же механізм покликаний по-лереджувати такі випадки.

Іншою поширеною концепцією стимулювання раціо­нального природокористування є теорія «платності» (при­родних ресурсів,'забруднення тощо). Це питання не нове, в історії нашої країни вже були періоди, коли існувала, наприклад, плата за воду (1949—1956) або знімався вод­ний збір (20—30-ті роки). Але через погані економічні й технічні результати плата була відмінена. Бажаного ре­зультату не було досягнуто, оскільки плата за воду не вра­ховувала врожайності сільськогосподарських культур. Во­догосподарські органи були зацікавлені лише в збільшенні постачання води (збільшення виручки), а водокористува­чі — в зменшенні використання води (скорочення витрат на зрошення), тоді як система економічного стимулювання повинна, бути орієнтована не на збільшення загального постачання води, а на її економію, найбільш повне задово­лення раціональних потреб усіх споживачів. Плата за за­бруднення середовища або інші форми псування природ­них ресурсів повинна виконувати такі функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненням середо­вища, на їх винуватців і ставити розмір прибутку і фондів матеріального заохочення в залежність від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зменшення збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Створення госпрозрахункового механізму охорони природи вимагає не лише забезпечення матеріальної зацікавленості та від­повідальності, а й обліку, контролю, само­окупності й рентабель­ності витрат на охорону навколиш­нього середовища, розширення і підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Ціна за своїми функціями не може вирішити весь цей комплекс завдань. Стимулю­вання раціонального природокористування цінами може

80

 

зацікавити лише в поліпшенні використання одного яко­гось ресурсу. Ціноутворення повинно взаємодіяти з іншими економічними важелями управління — господарським роз­рахунком, фінансуванням, економічним стимулюванням. Водночас комплексний підхід не означає стимулювання природоохоронної діяльності за допомогою якогось одного універсального показника, форми. Потрібна система різ­них форм, що залежать від характеру виробництва, ресур­сів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому функціонує підприємство.

4.4. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ

Проведення природоохоронних заходів у сільському господарстві, як і в інших галузях народного господарства, зокрема в промисловості, вимагає значних капітальних вкладень (одноразові витрати) та експлуатаційних (поточ­них) витрат. Зараз потреба в капітальних вкладеннях значною мірою перевищує можливості державного бюдже­ту і витрачати їх слід таким чином, щоб одержати макси­мально можливу віддачу, дати найбільший економічний ефект. Тому й виникла необхідність у визначенні економіч­ної ефективності природоохоронних заходів.

Ефективність природоохоронної діяльності зменшується через недостатню узгодженість госпрозрахункових показ­ників із загальною системою управління виробництвом. Наприклад, для меліораторів довший час головним крите­рієм був обсяг виконаних робіт, що орієнтувало водогоспо­дарське будівництво на капіталомістку діяльність — осво­єння нових земель, угідь низької якості, використання дорогих матеріалів. При цьому інтереси колгоспів чи радгоспів, а також сама мета меліоративного будівництва — мак­симальне збільшення родючості землі, часто ігнорувались взагалі. Орієнтація на «вал» призвела до різкого подо­рожчання меліорації на шкоду простим, але ефективним заходам. Такі види робіт, як планування, корчування пнів, прибирання каміння тощо дають змогу підвищити урожай­ність в 1,5—2 рази і вимагають витрат в 15—20 разів мен­ших, ніж введення нового гектара зрошуваних чи осушу­ваних земель [24, с. 54]. Виходило, що чим гірше для сус­пільства, тим краще для підприємства. Тому зараз робота підприємств Мінводгоспу оцінюється не за обсягом вико-

81

 

наних робіт, а за виконанням договорів на проведення кон­кретних меліоративних заходів.

На різних рівнях господарювання (в масштабі суспільства, га­лузі, підприємства) виникає необхідність вироблення різних показ­ників ефективності виробництва і охорони природного середови­ща. Специфіка природоохоронної діяльності полягає в тому, що її ефективність може бути розрахована лише на рівні народного гос­подарства. Це означає, що і відповідний показник повинен бути ефективним не лише з точки зору підприємства або галузі, а насамперед з точки зору народного господарства.

Недоврахування цієї вимоги спричиняє загострення екологіч­ної ситуації. Екологічні ж інтереси підприємств через їх відносне відособлення можуть бути певною мірою відмежовані від інтересів суспільства. Тому відносини між суспільством і кожним трудовим колективом з приводу охорони природи повинні будуватися за принципом: те, що вигідно суспільству, повинно бути вигідно під­приємству. Тоді підприємство буде поставлено в економічні умо­ви, які змушуватимуть ефективно використовувати природні, мате­ріальні і трудові .ресурси з метою найкращого задоволення сус­пільних потреб. Орієнтація сучасного підприємства на природо­охоронну діяльність зовсім не означає, що з часом будуть забуті економічні показники, але суттєва різниця полягає в тому, що вони не будуть самоціллю.

Для усунення «вузьких» місць господарського механізму (в то­му числі вирішення екологічної проблеми) впроваджувалась ціла система додаткових заходів, нові показники, методи і принципи стимулювання та оцінки ефективності раціонального природоко­ристування. Так, починаючи з 1974 p. в колишньому СРСР діяла система державної статистичної звітності в охороні природи і ра­ціональному використанні природних ресурсів, яка включає близь­ко 15 тис. показників, систематизованих за видами природних ре­сурсів (корисні копалини, земля, ліс, вода, повітря) і стосовно створеного людиною штучного середовища (міські поселення то­що) [24, с. 55]. Однак велика кількість показників значно усклад­нює управління, порушує господарсько-оперативну самостійність трудових колективів сільськогосподарських підприємств. Госпо­дарський механізм позбавляється мобільності, можливості швидко реагувати на зміни у виробництві.

Завдання полягає в тому, щоб створити гнучкий, мобільний господарський механізм, здатний максимально використати всі ресурси, в тому числі й природні. Активна

82

 

природоохоронна діяльність вимагає екологізації показни­ків основного виробництва, а не винайдення нових. Це до­поможе рахуватися з екологічними витратами і підпоряд­кувати діяльність трудових колективів принципам дбай­ливого ставлення до природи, основне виробництво і при­родоохоронну діяльність зв'язати в один господарський механізм. Природоохоронну діяльність у сільському госпо­дарстві дуже важко повністю відокремити від функціо­нальних процесів у самій галузі, тому методологічно пра­вильним є визначення економіко-екологічної ефективності функціонування сільського господарства, окремих його галузей, капітальних вкладень у різні напрями їх інтен­сифікації,   науково-технічного   прогресу   в   кілька етапів:

1) встановлення і кількісна оцінка екологічних наслід­ків, втрати природних ресурсів, можлива шкода навколиш­ньому середовищу, зумовлена тим чи іяшим видом госпо­дарської діяльності, напрямом використання природних ресурсів, видом техніки чи технології;

2) визначення сукупних витрат на функціонування га­лузі, реалізацію програми чи заходу, включаючи капіта­ловкладення екологічного призначення і витрати на екс­плуатацію природоохоронних споруд;

3) виходячи з діючих цін і прийнятих економічних оці­нок, розрахунок сумарного ефекту у грошовому виразі і порівняння його з сукупними витратами суспільства із вра­хуванням економічної (грошової) оцінки безпосередніх втрат природних ресурсів і шкоди, що завдається навко­лишньому середовищу. При цьому економічна оцінка втрат і шкоди може розглядатися або як потенціальний резерв збільшення сумарного ефекту, або як складова сукупності витрат при порівнянні різних варіантів заходів за показ­никами приведених витрат і абсолютної ефективності [5» с. 80—89].

До природоохоронних заходів належать усі види господарської діяльності, спрямовані на зниження і ліквідацію негативного антропогенного впливу на навколишнє при­родне середовище, збереження, поліпшення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу країни, се­ред них — будівництво та експлуатація очисних та знеза­ражувальних споруд і устаткування, розвиток маловідход-них і безвідходних технологічних процесів і виробництв, розміщення підприємств і систем транспортних потоків з урахуванням екологічних вимог, рекультивація земель, за­ходи щодо боротьби з ерозією грунту, охорони та відтво-

83

 

рення флори і фауни, охорони надр і раціонального використання мінеральних ресурсів та інші.

Природоохоронні заходи повинні забезпечувати: а)дотримання нормативних вимог до якості навколишнього середовища, що від­повідає інтересам охорони здоров'я людей і охорони навколиш­нього природного середовища з урахуванням перспективних змін, зумовлених розвитком виробництва і демографічними зрушен­нями; б)одержання максимального народногосподарського еконо­мічного ефекту від поліпшення стану навколишнього середовища, збереження і більш раціонального використання природних ресурсів.

Ефективність природоохоронних заходів на різних рівнях оці­нюється з допомогою показників або результатів — екологічних, соціальних та економічних.

Екологічний результат полягає в обмеженні негативного впли­ву на навколишнє середовище і поліпшенні його стану і проявля­ється в зменшенні об'ємів забруднень, що надходять у середовище, та рівня його забруднення (концентрації шкідливих речовин у зем­лі, водоймах, атмосфері, рівнів шуму, радіації тощо), збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земель­них, лісових і водних ресурсів, у поліпшенні атмосферного повітря.

Соціальний результат полягає в підвищенні рівня життя насе­лення, підвищенні ефективності соціального виробництва і збіль­шенні національного багатства країни. Соціальні результати вира­жаються в поліпшенні фізичного розвитку населення і в зниженні захворюваності, продовженні тривалості життя і періоду активної діяльності, поліпшенні умов праці та відпочинку, підтриманні екологічної рівноваги (включаючи збереження генетичного фон­ду), збереженні естетичної цінності природних ландшафтів, па­м'ятників природи, заповідних зон та інших територій під охоро­ною, створенні сприятливих умов для розвитку і росту творчого потенціалу особи і культури, для вдосконалення свідомості людини.

У сучасних умовах можлива лише неповна, часткова оцінка соціальних результатів у грошовій формі. Наприклад, можна визначити приріст валового суспільного продукту і національного доходу внаслідок збільшення періоду активної діяльності населення, але не можна в грошовій формі визначити соціальні результати підтримання еколо­гічної рівноваги, зростання свідомості людини та інші. Соціальний результат, який можна виразити в грошовій формі, називається соціально-економічним.

84

 

Економічний результат полягає в економії або попере­дженні втрат природних ресурсів, живої та уречевленої праці у виробничій і невиробничій сферах народного гос­подарства і в сфері особистого споживання і виражається в грошовій формі.

Економічне обгрунтування природоохоронних заходів вимагає народногосподарського підходу, який передбачає:

а) повне охоплення всіх соціальних, екологічних і економічних результатів різних варіантів природоохоронних заходів у різних сферах народного господарства як найближчим часом, так і в більш віддаленій перспективі;

б) більш повне охоплення всіх витрат, пов'язаних із здійсненням різних варіантів природоохоронних заходів;

в) врахування фактора часу при оцінці витрат і результатів природоохоронних заходів;

г)міжгалузевий підхід з урахуванням необхідності економії всіх витрат і забезпечення ефективнішого використання природних ре­сурсів у масштабі всієї території, що розглядається (району, області, країни).

Економічне обгрунтування природоохоронних заходів прова­диться шляхом порівняння економічних результатів цих заходів з витратами, необхідними для їх здійснення з допомогою системи показників загальної і порівняльної ефективності природоохорон­них витрат і чистого економічного ефекту природоохоронних заходів.

Загальна ефективність природоохоронних заходів про­являється:

у сфері матеріального виробництва — приростом обсягу прибутку або зменшення собівартості продукції;

у невиробничій сфері — економією витрат на виконання робіт і надання послуг;

у сфері особистого споживання — скорочення витрат – особис­тих коштів населення, спричинених забрудненням. навколишнього середовища.

Загальна (абсолютна) ефективність природоохоронних витрат визначається як відношення повного річного економічного ефекту від природоохоронних заходів до витрат на їх здійснення. Цей показник використовується при обгрунтуванні першочерговості напрямів капітальних вкладень природоохоронного призначення в територіальному або га­лузевому масштабі

85

 

де Ер — повний річний економічний ефект; С — річні екс­плуатаційні витрати середовища захисного призначення, що викликали цей ефект; К. — капітальні вкладення в бу­дівництво об'єктів середовищезахисного  призначення;

Ец — нормативний коефіцієнт економічної ефективності

капітальних вкладень середовищезахисного призначення <0,15).

Загальна (абсолютна) ефективність природоохоронних витрат визначається з метою:

а) встановлення народногосподарських результатів ви­трат на охорону навколишнього середовища; -'

б) виявлення динаміки ефективності всіх витрат і тем­пів їх зростання;

в) оцінки ступеня освоєння капітальних вкладень;

г) оцінки галузевих і територіальних пропорцій при розподілі капітальних вкладень;

д) порівняння фактичної і планової ефективності ви­трат;

е) прийняття рішень про черговість проведення приро­доохоронних заходів.

Чистий економічний ефект природоохоронних заходів складається з таких величин:

попередження економічних збитків від забруднення нав­колишнього середовища, тобто попередження витрат у ма­теріальному виробництві, в невиробничій сфері і у насе­лення в результаті зниження забруднення навколишнього середовища;

приросту економічної грошової оцінки природних ресур­сів, що зберігаються або поліпшуються внаслідок природо­охоронних заходів;

приросту продукції, що реалізується в результаті більш повної утилізації відходів сировинних, паливно-енергетич­них та інших матеріальних ресурсів у результаті природо­охоронних заходів.

Чистий економічний ефект визначається як різниця між економічним результатом (з розрахунку на рік) природо­охоронного заходу і витратами на його здійснення. Цей показник використовується для обгрунтування проектних рішень природоохоронних комплексів або об'єктів, коли порівнювані варіанти неоднакові за своїми соціальними та економічними результатами, а засоби (капіталовкладення) обмежені. В цьому випадку вибирають той варіант, який

-забезпечує максимальний чистий економічний ефект.

86

 

де р — економічний результат середовищезахисних захо­дів.

Економічний результат середовищезахисних заходів ви­ражається у розмірах попереджених ними річних економіч,-них збитків від забруднення середовища (Зпоп) і додатко­вого доходу (ДД) від поліпшення виробничих результатів діяльності підприємства

Р = Зпоп = ∆Д.                  (4.13)

Попереджені економічні збитки від забруднення навко­лишнього середовища дорівнюють різниці між розрахунко­вими розмірами збитків, які мали місце до здійснення за­ходів (Зпоп 1), і залишкових збитків після проведення цих заходів (Зпоп 2):

Зпоп = 3поп 1 ± Зпоп 2-                 (4.14)

Річний приріст доходу від поліпшення виробничої ді­яльності має місце при утилізації цінних компонентів з відходів виробництва і визначається за формулою

де qj — кількість товарної продукції j-го виду (якості), що одержується і реалізується до здійснення середовищезахисних заходів (j = 1, 2 ... n); qi — те ж після їх здійснення (i =1, 2 ... т); ui, uj — оцінка одиниці i - ї (j-ї) про­дукції.

Порівняльна економічна ефективність природоохоронних витрат визначається мінімальними приведеними витратами, скоректованими за фактором часу. Цей показник використовується при доборі найекономічнішого варіанта за умови досягнення однакових екологічних, соціальних та економічних результатів в усіх варіантах, у межах тери­торії, на яку розповсюджується вплив природоохоронного заходу

Важливим госпрозрахунковим показником роботи під­приємства є рентабельність виробництва. Рівень рентабель­ності належить до узагальнюючих підсумкових показників діяльності підприємств. Вона відображає як кількісні, так і якісні результати, одночасно відіграючи стимулюючу роль. Розрахунок рентабельності як відношення прибутку

87

 

(П) до вартості основних фондів і нормованих оборотних засобів (Ф) стимулює підприємство краще використовува­ти основні фонди, але не враховує того, що цього можна досягнути і за рахунок нераціонального природокористу­вання.

У виробництві беруть участь не лише основні фонди, а й природні, трудові ресурси. Кожне підприємство наді­ляється землею, водними ресурсаміргощо. Від раціональ­ного використання території залежить ефективність вироб­ництва в усьому народному господарстві. Чим більше роз­міщено виробничих фондів на певній площі, тим вище за інших рівних умов рівень її використання. Територію, яку не використовують на цьому підприємстві, можна викори­стати з іншою метою.

Рентабельність не завжди враховує і якість навколиш­нього середовища, яка може помітно змінюватись під впли­вом виробничої діяльності підприємств інших галузей народного господарства (наприклад, природоохоронних за­ходів). Вища якість навколишнього середовища (стан повіт­ря, води, грунту тощо) може сприяти тому, що сільськогос­подарське підприємство без особливих зусиль за рахунок менших витрат одержуватиме більший прибуток. У випадку ж низької якості середовища може знизитись рентабель­ність. Як наслідок трудові колективи будуть поставлені в неоднакові умови. Тому виникає необхідність корегувати рентабельність з урахуванням якості середовища. Водно­час необхідність інтенсивної експлуатації основних фондів, природних ресурсів вимагає, щоб показник рентабельності комплексно відображав їх використання, враховував збит­ки, яких завдає підприємство, не здійснюючи природоохо­ронної діяльності. Тому було б правильніше розрахувати комплексний показник рентабельності (Рк) за формулою

де 36 — збитки, що завдаються виробничою діяльністю підприємства; а — додатковий доход від вищої якості при­родного середовища; р — збитки колективу від зниження якості середовища; ОПР — оцінка природних факторів (земельних, водних та інших ресурсів, якими наділене під­приємство для виробництва).

З формули видно, що чим менші природні ресурси має підприємство і чим менша шкода завдається природі, тим вищою буде за інших рівних умов рентабельність.

88

 

Якщо на початку діяльності підприємство завдавало-шкоду природі, рівну Зі, то через t років, після реконструк­ції, вдосконалення технології чи екологічної техніки збитки:

знизились до За. Це рівнозначно економії частини продук­ту (ДЗ):

   (4.18)

Оскільки 31>32, функція f(t) буде змінюватись 1 ≥f≥0.

У початковий момент освоєння при f(t} =1, ∆3=0; в кінцевий момент освоєння при f{t) =0, ∆3=31.

Отже, загальну економічну ефективність капіталовкла­день на природоохоронні заходи (Е) можна визначити за формулою

де Кв — капітальні вкладення на ліквідацію збитків.

Крім цих основних можна виділити ще кілька додатко­вих показників, що характеризують раціональність вико­ристання тих чи інших природних ресурсів і відображають. лише проміжні, а не кінцеві результати природоохоронної діяльності, тому не можуть бути застосовані як госпроз­рахункові. Мова йде про показники раціонального земле­користування — землевіддачу (ЗB) і землемісткість (Зм):

де Рв — результат виробництва; S — площа ділянки, що-використовується.

Доповнювальною характеристикою до цих двох показ­ників є структура використовуваної площі, яка виражаєть­ся процентним співвідношенням окремих видів угідь. Важ­ливим показником господарської діяльності сільськогоспо­дарських підприємств сьогодні повинна стати урожайність. одержана з використанням ґрунтозахисних систем земле­робства, прогресивних систем зрошення, біологічних засо­бів захисту рослин.

89

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.В чому полягають особливості оцінки впливу людини на природу?

.2. В чому дуть економічної оцінки впливу людини на природу?

3. В чому дуть оцінки екологічних витрат?

4. Що є основними реципієнтами забруднення навколишнього середо­вища?

5. Як обчіплюється економічна оцінка екологічних втрат?

6. Що включають природоохоронні витрати? .

7. Що включають економічні збитки від екологічних порушень?

8. Які вибіляються модифікації економічних оцінок?

9.Як враховується в економічній оцінці додатковий економічний ефект при проведенні багатоцільових природоохоронних заходів?

10. В чому особливості економічної (грошової) оцінки збитків, завда­них навколишньому середовищу?

11. В чому проявляються втрати сільського господарства внаслідок забруднення навколишнього середовища?

12. Що відображають еколого-економічні збитки?

13. Як обблюється рівень розвитку охорони навколишнього середо­вища?

14. Які фактори впливають на обсяг еколого-економічних збитків?

15. В чому полягає складність встановлення конкретного розміру збит­ків?

16. Що покладено в основу методики визначення еколого-економічних збитків?

17. Чим визначається доцільність встановлення високої плати за забруднення природного ресурсу?

18. Як розрізняють нормативні і понаднормативні збитки?

19. Які є Основні функції плати за забруднення навколишнього середовища?

20. Що таке стимулювання?

21. В чому полягають недоліки штрафних санкцій?

22. Яке значення може мати включення витрат на екологізацію продукції в її ціну?

23. На ocHQgj чого встановлюється ступінь екологічності продукції?

24. В чому дуть «компенсаційних» платежів?

25. В чому дуть теорії «платності»?

26. Чим обумовлюється необхідність у визначенні економічної ефек­тивності природоохоронних заходів?

27. В чому полягає специфіка природоохоронної діяльності?

28. Основні етапи визначення економіко-екологічної ефективності функ­ціонував;, сільського господарства?

29. Що відноситься до природоохоронних заходів?

ЗО. Досягнення яких основних цілей - забезпечують природоохоронні заходи?

90

 

31. В чому полягає екологічний результат проведення природоохорон­них заходів?

32. В чому полягає соціальний результат проведення природоохорон­них заходів?

33. В чому полягає економічний результат проведення природоохорон­них заходів?

34. Що передбачає народногосподарський підхід до економічного об­грунтування природоохоронних заходів?

35. Де проявляється загальна (абсолютна) ефективність природоохо­ронних заходів?

36. З яких величин складається чистий економічний ефект природоохо­ронних. заходів?

37. Як визначається чистий економічний ефект природоохоронних за­ходів?

38. Як визначається економічний результат середовищезахисних захо­дів?

39. Як визначається порівняльна економічна ефективність природоохо­ронних витрат?

40. Як врахувати ефект від природоохоронної діяльності в показнику рівня рентабельності підприємства?

41. Як можна визначити загальну економічну ефективність капітало­вкладень на природоохоронні заходи?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ОХОРОНОЮ ПРИРОДИ ТА ЇХ ПЛАНУВАННЯ

5.1. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх екс­плуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енер­гетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіда­них копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв'язку з цим раціональне використання і відтворен­ня .природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації вироб­ництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Сто­совно природокористування це означає послідовний розви­ток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресур­сів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропор­цій. Така функція передбачає як розробку і виконання пла­нової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією. Перспективне і поточне плану­вання раціонального використання природних ресурсів і

92-

 

охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку вихо­дить з накреслених темпів зростання сукупного суспільного про­дукту, національного доходу і підйому життє­вого рівня трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природ­них ресурсів як за територією, так і за галузями народного госпо­дарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досяг­нення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослід­ження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програ­мування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокорис­тування є реалізація законодавства, контроль за додержанням ви­мог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, ві­домства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обгрунтованому поєднан­ню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — е ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад,

93

 

при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову  продукцію сільського  господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і конт­роль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконан­ня, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяль­ності підприємства повинні сприяти вдосконаленню техно­логії виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, без­аварійної роботи устаткування, виконання планово-попе­реджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лаборатор­ний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

5.2. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністер­ство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та ра­йонні організації відповідного профілю. В своїй діяль­ності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

94

 

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохо­ронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжга­лузевий характер  раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності струк­турних підрозділів міністерств і відомств і залежить від ви­робничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навко­лишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства Ук­раїни повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відпові­дає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підпри­ємств і організацій системи міністерств, за правильність застосу­вання в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біоло­гічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільсько­господарських культур і насаджень, організацію економного вико­ристання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекуль­тивацією земель. Воно організовує виконання комплексу проти­ерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозве­денню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених пра­вил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрап­ляння шкідливих речовин у сільськогосподарську про­дукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за пра­вильним веденням мисливського господарства, дотриман­ням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продо­вольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хі­мічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання при­родних ресурсів і відповідає за охорону природи, органі­зацію раціонального використання і відтворення природних

95

 

ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охо­роні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охоро­ною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресур­сів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповід­них завдань, передбачених державними планами. МОНПС розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму при­родокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охо­рони природного середовища від забруднення та інших шкідли­вих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза гене­ральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і га­лузей народного господарства, контроль за дотриманням екологіч­них норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та ін­ших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокорис­туванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор по­ліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоро­нення (складування) промислових, побутових та ін­ших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користу­вання тваринним світом і споживання атмосферного по­вітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує роз­рахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне уп­равління науково-технічного прогресу і екологічних нор-

96

 

мативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнарод­ного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпо­рядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змо­гу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього сере­довища служби Рад народних депутатів (планове управління, уп­равління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необ­хідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навко­лишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депу­татів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишньо­го середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середови­ща від забруднення виробничими і господарськими відхо­дами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприєм­ства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтво­рення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого фак­торів у формуванні основних якісних параметрів навко­лишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового уп­равління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сфе­ру виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Зав­дання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничо-

97

 

господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об'єднань, міністерств і відомств на вирішен­ня актуальних екологічних проблем.

5.3. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптивним про­цедурам оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управ­лінні природокористуванням. Причина цього — глибоко дослід­жені теорією і підтверджені практи­кою факти, які свідчать, що:

взаємозв'язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і в часі, через що суджен­ня про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на вияв­лених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи влас­тивість змінюватись і самоорганізовуватись, зберігають свою пристосованість і здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони переходять в

якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючись реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все глибших наукових тео­ріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же контролю­ючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати «пам'ять» не лише про тенденції зміни об'єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли ус­піхам, знати і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптив­ний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її ефективності.

98

 

Адаптація режиму управління здійснюється двома шля­хами. По-перше, шляхом корегування стратегій природо­користування і встановлення механізму прийняття опера­тивних рішень відповідно до умов, що змінюються і передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспіль­ства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде, таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка досягається шляхом цілеспрямова­ної зміни зовнішнього середовища відповідно до перспек­тивної мети охорони і раціонального використання природ­них ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика по­винна активно використовувати стихійні адаптаційні про­цеси, що відбуваються в системі природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і резуль­татів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв'язує природоохоронна політика, інформаційно-методичне .забезпечення цієї діяльності є специ­фічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного моніторингу.

В документах міжнародної конференції 00Н з питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) була вису­нута ідея моніторингу в формі національних систем постій­ного спостереження за змінами в біосфері з метою одер­жання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування і об­грунтування рішень щодо регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor — той, що наглядає, на­гадує) — спостереження, оцінка (порівняння з норматив2 ними параметрами) і прогноз стану навколишнього сере­довища в зв'язку з господарською діяльністю людини; постійне і безперервне спостереження [45, с. 63].

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних уп­равлінських рішень в Україні з 1991 p. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища.

 

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища,- Вій включає в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моні-торинг природоохоронної освіти (МПО) (рис. 4). При цьо­му в кожному випадку реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з розвитку в мину­лому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення Критичних точок розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання рекомендаційної інформації для органу уп­равління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпе­чуватися не лише збір і накопичення даних, а й оператив­не виконання процедур аналізу, діагнозу і прогнозу, необ­хідних для здійснення управління в-адаптованому режимі.

В підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної си­туації, що склалася, та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету природоохоронної полі­тики і визначити завдання, які вимагають невідкладного

розв'язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і ви­користанням технологій природокористування, ефективні­стю існуючого механізму економічного та адміністратив­ного регулювання відносин у цій області, розробкою і за­провадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї систе­ми джерел інформації, використовуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі, що відбува­ються під впливом діяльності людей. В результаті з'явля­ється можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій природоохоронної освіти (в широкому розумінні цього поняття) і науково обгрунтовано корегувати відпо­відну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити:

постійне уточнення цілей і конкретизацію завдань залежно від змін екологічної ситуації;                                                          100

 

 

визначення та аналіз можливих варіантів формування і використання природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських впливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти (включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед населення тощо).

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Які принципи е основою раціонального використання природних ресурсів?

2. В чому полягає управління охороною навколишнього середовища?

3. Яким законодавчим актом регламентується управління природоко­ристуванням в Україні?

4. Як поєднуються між собою територіальне і галузеве управління природоохоронною роботою?

5. Які є основні ланки системи управління природоохоронною діяль­ністю?

6. В чому полягають головні функції Міністерства по охороні навко­лишнього природного середовища в Україні?

7. В чому полягають природоохоронні функції Міністерства сільського господарства і продовольства України?

8. Структурні ланки Міністерства по охороні навколишнього середо­вища в Україні.

9. Які органи управління охороною навколишнього середовища є те­риторіальними?

10. Що таке моніторинг?

11. Що включає моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) ?

12. Що повинна забезпечувати спільна дія підсистем МЕПП?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

 

6.1. ПОНЯТТЯ 1 НАПРЯМИ РАЦІОНАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

Раціональне землекористування означає максимальне залучення до господарського обігу всіх земель та їх ефективне використання за основним цільовим призначенням, створення найсприятливіших умов для високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одержання на одиницю площі максимальної кількості продукції за найменших витрат праці та коштів.

Охорона земельних угідь — сукупність науково обгрун­тованих заходів, спрямованих на ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із сільськогосподарського обігу внаслідок промислового, транспортного, міського і сільського будівництва та видобутку корисних копалин, запобігання підтопленню, заболоченню засобом гідротехнічного й меліоративного будівництва, підвищення фізико-хімічних властивостей, знищення в них отруйних хімічних речовин при застосуванні мінеральних добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, запобігання забрудненню грунту відходами промислового виробництва, паливом і мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт, захист від водної та вітрової ерозії, раціональне регулювання грунтотворчого процесу в умовах інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та його індустріалізації.

Отже, раціональне використання й охорона земельних ресурсів включають дві групи питань: 1) охорона, землі від виснаження і підвищення її родючості — економічна група; 2) охорона від забруднення та його попередження — екологічна група.

Раціональне використання й охорона земель — два

103

 

взаємопов’язаних процеси, спрямованих на підвищення продуктивних сил землі. Вони передбачають:

оптимізацію розподілу земельного фонду між галузями народного господарства і якомога ефективніше його ви­користання у кожній з них;

оптимізацію структури окремих видів земельних угідь (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ, лісів, земель під водою тощо) відповідно до природно-економічних зон і районів;

розробку і впровадження раціональної системи землеробства, яка включає ґрунтозахисний обробіток, удобрення; вапнування кислих та гіпсування засолених і солонцюватих грунтів, технологію вирощування сільськогосподарських культур, систему сівозмін тощо;

осушення заболочених і перезволожених земель та зрошення і обводнення посушливих;

запобігання затопленню, підтопленню, заболоченню земель, погіршенню їх фізико-хімічних властивостей;

широке використання ґрунтових мікроорганізмів для створення високородючих і стійких до ерозії грунтів;

розробку і впровадження науково обгрунтованої си­стеми луківництва;

розробку і впровадження раціональної системи розселення, забудови сільських та міських населених пунктів, розміщення каналів для перекидання води з багатоводних у маловодні райони, великих водосховищ, шляхів сполучення, ліній електропередач, нафтогазопроводів;

розробку і впровадження еколого-економічної оцінки земель та використання її для планування розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, визначення обсягу державних закупівель рослинницької і тваринницької продукції, витрат на виробництво і доходності сільськогосподарських підприємств, встановлення правильних, науково обгрунтованих цін.

6.2. СТАН ГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Земля — найважливіша складова природних ресурсів; основа рослинного і тваринного світу; вмістилище природних багатств; операційний базис промисловості, населених пунктів і доріг; головний засіб виробництва в сільському господарстві. Тому раціональне землекористування є обо-

104

 

в’язковою складовою комплексної системи експлуатації та охорони природних ресурсів.

Для сільського господарства найбільше значення має частина землі під назвою грунт — особливе природне утворення, якому властиві риси живої та неживої природи,, що сформувались внаслідок тривалого перетворення поверхневих шарів літосфери під спільним взаємозумовленим впливом гідросфери, атмосфери, живих і мертвих організмів: Це одна із складових навколишнього середовища,, її найважливіша властивість — родючість, яка відіграє провідну роль у житті людини, є найважливішою умовою існування і відтворення, які постійно змінюють одне одного в людських поколіннях. Сумарна площа розораних грунтів на Землі — 1,5 109 га, ліси займають — 4,6 109 ra, трав'янисті ландшафти — 2,6 109 га. Сільським господарством освоєно близько 30% площі суші.

Усі землі країни утворюють єдиний земельний фонд, який включає: землі сільськогосподарського призначення;-землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду; держзапас. В Україні 77% земель займають землі сільськогосподарських підприємств, що становить 40,4 мли га станом на 1 січня 1994 p.*

Використання землі супроводжується перетворенням і зміною основних її природних первісних властивостей, виникненням нових. У сільському господарстві ефективним є перетворення земельних угідь у ріллю. Розорювання площ, раніше покритих трав'яною рослинністю, зрошення в засушливих та осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок цього площі ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва сільськогосподарської продукції і супроводжується глибоким перетворенням навколишнього середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними, виходячи за межі початкових наслідків. В Україні площа ріллі — 33,3 млн га, або 80% площі сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га — сіножатей (5% сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га —• пасовищ (11% сільськогосподарських угідь).

Розширення масштабів видобування корисних копалин, розвиток промисловості, міського, сільського, гідротехнічного і транспортного будівництва вимагають постійного вилучення земель з сільськогосподарського обігу. У перші

* Народне господарство України. К., 1994. С. 176.

105

 

повоєнні роки з сільськогосподарського обігу щорічно вилучалося по 25—50 тис. га родючих земель, зараз — по 12—14 тис. га. В результаті за 1950—1990 pp. площа сільськогосподарських угідь в Україні зменшилася на 3 млн та, а окремих земель — на 1,8 млн га. За цей час населення країни зросло з 36 млн до 52 млн чол., а його землезабезпеченість знизилась з 1,2 до 0,8 га, в тому числі орними землями — з 1 до 0,6 га. Через зменшення площі сільськогосподарських угідь звужуються потенціальні можливості забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сільськогосподарською сировиною. Недобір валової продукції сільського господарства з вилучених земель (в порівняльних цінах 1983 p.) становить понад 5 млрд крб.

Для компенсації угідь, вилучених з сільськогосподарського обігу, було розорано схилові та прируслові землі, а існуючі орні сильно перенасичено грунтовиснажливими культурами, що призвело до інтенсивного розвитку ерозій­них процесів та інтенсивної деградації грунтів. Досить сказати, що з 1961 по 1981 pp. (роки обстеження ґрунтового покриву) площа еродованих земель збільшилась на 2 млн га, в тому числі орних — на 1,5 млн га. Тепер в Україні налічується 12 млн га земель, пошкоджених водною ерозією, в тому числі 1 млн — сильно, 2,8 млн — середньо і 8,3 млн — слабо еродованих. Площа земель, пошкоджених вітровою ерозією, становить 19,2 млн га, в тому числі силь­но еродованих — 0,2 млн, середньо — 0,3 млн і слабо — 8,5 млн. Розвиток водної та вітрової ерозії грунтів спри­чиняє їх інтенсивну деградацію та певне виснаження. Що­року змиваються водою і видуваються вітром 600 млн т грунту, в тому числі 45 млн т гумусу (або втричі більше, ніж створюється за допомогою органічних добрив, які вно­сяться в грунт господарствами України).

Усі чорноземи, які в 30-х роках належали до середньо-гумусних, у 80-х трансформувались в малогумусні, а їх гумусомісткість знизилась з 6—9 до 3—5%. У цілому за i1961—1982 pp. (роки спеціального обстеження грунтів) втрати гумусу були більшими, ніж за 1882—196.1 pp.: у зоні Степу — в 2,4 раза, Лісостепу — в 1,65 раза і Полісся — в 8,4 раза. І якщо така тенденція до зменшення гу­мусу в грунтах зберігатиметься і надалі, то в недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового голоду — великої екологічної катастрофи, і тоді вже ніякі агротехнічні, меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не зможуть відновити агро-

106

 

технічного потенціалу землі. Через це проблему відтворення гумусу в грунтах і підвищення їх родючості слід розглядати як найважливішу в народному господарстві України. Інакше наша країна не зможе розраховувати на стабільне нарощування виробництва сільськогосподарської продукції та забезпечення свого населення продуктами харчування.

Останнім часом щорічний обсяг видобутку мінеральної сировини досяг 1 млрд т, а гірської маси (у вигляді різних попутних відходів) — близько 3 млрд т, тобто на кожну тонну мінеральної сировини, що видобувається, припадає три тонни породи. На поверхні землі нагромадилося більш як 12 млрд т відходів, під якими зайнято майже 52 тис га родючих земель. При сучасних обсягах видобутку корисних копалин вже через 15—20 років поверхневі нагрома­дження становитимуть 20—25 млрд т, до яких треба буде віднести ще 15—20 тис га родючих земель.

Склад сільськогосподарських угідь значною мірою залежить від природних умов зони, в якій ведеться аграрне виробництво. Як відомо, на території республіки виділяють три основні зони: Полісся, Лісостеп, Степ. До поліської зони входять: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернігівська області; лісостепової — Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черка­ська, Чернівецька; степової — Луганська, Дніпропетров­ська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Республіка Крим, Миколаївська, Одеська і Херсонська. Іноді, коли виникає необхідність підкреслити специфіку природно-еко­номічних та екологічних умов сільського господарства, із складу поліської зони виділяють підзону Карпат, до якої включають Закарпатську, Івано-Франківську і Львівську області [5, с. 93—94].

Між природно-економічними зонами існують досить суттєві відмінності в структурі сільськогосподарських угідь. Якщо на Поліссі рілля в їх складі становить лише 70%, то в Лісостепу — 86%, в Степу — 83%. У поліській зоні найменша розораність земель, оскільки тут найбільша пи­тома вага природних кормових угідь — майже 30%, порів­няно з 12 в Лісостепу і 13 в Степу. Питома вага багаторіч­них насаджень у всіх зонах незначна (дещо вища в Закарпатській області), проте в Степу вона в 1,8, а в Лісостепу в 1,2 раза більша, ніж на Поліссі. Нині в Степу розміще­но понад 2/5 всієї площі багаторічних насаджень, у тому числі 1/3 садів і 9/10 виноградників.

107

 

В Україні з усієї площі високородючих грунтів понад 60% становлять різні чорноземи, близько 20% - лісостепи

Інтенсивне використання землі, особливо в індустріальних і урбанізованих регіонах супроводжується перетворен­ням і зміною основних її природних первісних властивостей і виникненням нових трансформаційних внутрішніх зв'язків і процесів. Щорічно з поверхні Землі зникає близько 2 млн м орного шару. Спостереження показали, що зменшення товщини цього шару на 10 см знижує урожай на 20%. В екологічній науці навіть з'явився спеціальний термін — дезертифікація, що означає «проблеми перетворен­ня земель в пустелі».

О. Я. Яблоков вказує на чотири основні причини що викликають деградацію грунтів. Перша — ерозія механічне руйнування грунтів водою і вітром. Друга — опустинювання, аридизація — все більше грунтів стає непридат­ними для сільського господарства через висушування Третя — токсикація, зараження грунтів різними антропогенними речовинами, в тому числі і внаслідок неправильного зрошення (сюди ж необхідно віднести втрати грунтів внаслідок аварій на АЕС). Четверта — прямі втрати через від­ведення сільськогосподарських угідь під міські будівлі, дороги, аеродроми та ін. [43, с. 248—249]. У цих умовах центральне місце посідає проблема охорони земельних ре­сурсів, яка за порівняно короткий час вийшла за межі без­посередньої охорони землі і набула значення збереження землі як основного компонента біосфери.

У зв'язку з дедалі більшою орієнтацією використання ріллі на виробництво кормів у перспективі площа кормових угідь збільшуватиметься. істотна частина урожаїв витрачається на корм худобі. Так, близько 60—66% зерна у чистому вигляді або після переробки в перерахунку на посівну площу йде на корм. Всього нині на тваринництво продукує близько 2/3 посівної площі, а, з природними угіддями — більш як 80% загальної площі сільськогосподарських угідь. Однак така величезна кормова площа не завжди раціонально використовується. Спостерігається зниження продуктивності сіножатей і пасовищ, що пояснюється, по-перше, недостатньою увагою до цих угідь, їх еродованістю, незначним упровадженням прогресивних технологій догляду за ними, низькою питомою вагою меліорованих пасовищ і сіножатей, безсистемним випасанням худоби і перевантаженням нею природних пасовищ; по-друге, спо-

108

 

 

стерігаються часті переходи виснаженої й порушеної, ріллі в пасовища, а розорюються найкращі пасовищні ділянки, Наприкад, у 50-ті роки здійснено масове розорювання, затоплення у зв'язку з гідробудівництвом високопродуктив­них заплавних лук, що призвело до скорочення їх площ. удвічі порівняно з 1930 p. Передова практика свідчить, що-інтенсивна форма луківництва, створення довгострокових культурних пасовищ раціональних розмірів ефективніші,. ніж використання природних угідь під ріллю.

Загострюють земельну ситуацію інтенсифікація сільсь­когосподарських робіт, надходження могутніх машин, збільшення доз внесення добрив, використання хімічних засобів захисту рослин. Значно ускладнилась агротехніка.. В результаті підвищилась урожайність багатьох сільськогосподарських культур, але й набагато збільшилося навантаження на землю.

6.3. ЗАБРУДНЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ УГІДЬ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Інтенсивне забруднення природного середовища значною мірою є наслідком нераціонального сільськогосподарського виробництва. Щороку з мінеральними добривами на сільськогосподарські угіддя надходить 193 тис. т фтору,. 1,6 тис. т цинку, 620 тис. т міді та 622 т калію. У 90-ті роки залишкова кількість пестицидів у продуктах харчування, рослинах і тваринах зросла (порівняно з 60-ми роками) більш ніж у 9 разів. Отруйні речовини, які знаходяться у мінеральних добривах, хімічних меліорантах й отрутохімікатах, проникають в організми людей, викликаючи їх захворювання.

Особливого значення набуває застосування системних фунгіцидів (нині рекомендовано до виробництва близько» 300 препаратів), стійких проти змивання з рослин. Неправильне їх застосування може завдати великої шкоди посівам, навколишньому середовищу, здоров'ю людей, свійським тваринам і птиці. А в багатьох інструкціях норми витрат препарату зазначені в широких межах, наприклад, 1—2 кг на 1 га.

При цьому треба врахувати, що гербіциди в неоднакових метеоумовах діють по-різному. Різноманітність умов у кожній агровиробничій групі грунтів потребує особливого підходу до раціонального використання добрив. Так, на півночі Полісся грунти мають кислу реакцію і потребують

110

 

періодичного вапнування, без чого неможливо досягти ефективного використання добрив.

При одержанні 45 ц зернових одиниць основної продук­ції в господарствах із зернобуряковими сівозмінами лісо­степової зони відчужується в середньому з кожного га (кг): вуглецю — 3420, водню — 3192, кисню — 532, азо­ту — 127, фосфору — 41, калію — 82, магнію — 18, каль­цію— 35, сірки — 10. Для забезпечення речовинно-енергетичної замкненості треба вносити на гектар ріллі як міні­мум: гною — 8т, азоту і фосфору — по 20 кг, калію — 30 кг; на сірих лісових грунтах: гною — 4т, азоту — 40^ фосфору — 30, калію — 50 і магнію — 8. Однак більшість господарств цього мінімуму не дотримуються. Звідси негативні зміни в біотипах, а надалі і в агроекосистемах. Створення речовинно-енергетичної замкнутості в агроекосисте­мах — це одна з умов не тільки високої, а, й стійкої продуктивності. Ефективність створення бездефіцитного балансу гумусу та інших поживних елементів підвищує стійку продуктивність сівозмін на 3—5%.

Внесення підвищених доз, добрив не завжди позитивно впливає на якість сільськогосподарської продукції. Особливо небезпечне застосування високих доз азотних добрив під кормові культури, оскільки, нагромадження в кормах амінів утворює в організмі тварин токсичні сполуки, внаслідок чого збільшується кількість безплідних корів і захворювань. Небажані наслідки у тварин спричиняють також зміни співвідношення в кормах між кальцієм і калієм.

Пропорція внесення мінеральних добрив у грунт визначається структурою їх виробництва. Однак поєднання доз добрив, які нині вносять у грунт, не оптимальне, особливо за фосфорним компонентом, а вміст цього елемента в грун­тах сільськогосподарських угідь нашої країни низький. Не-збалансованість добрив не дає змоги повністю використати їх потенціал щодо підтримання родючості грунтів. Значна частина азотних добрив не «працює» — проявляє свій вплив закон «мінімуму», згідно з яким урожайність визна­чається хімічним елементом, кількість якого у грунті найенша.

Дедалі більшого значення набуває боротьба з бур'янами, шкідниками і хворобами сільськогосподарських кульур. За даними FAO, потенціальні втрати з цих причин становлять 35% .світового врожаю на 73 млрд доларів. У зв'язку з цим відбувається швидке зростання виробництва хімічних засобів захисту рослин. У світі в середньому на 1 га їх вносять 300 г.

111.

 

Отже, економічна вигода від застосування продукції хімічної промисловості не вичерпує усіх аргументів на користь нарощування темпів постачання сучасних продуктів хімії сільському господарству. Є низка важливих факторів, які визначають межі поширення і застосування хімікатів. Застосування великих доз добрив може погіршити якість продукції, ґрунтових вод, що зумовлює забруднення близьких річок і водойм. Використання мінеральних добрив дало змогу певною мірою підвищити врожайність культур, однак подальше збільшення їх доз уже не сприяло її зростанню, що пов'язано із зменшенням запасів гумусу в грунті. Зростання врожайності неможливе без удосконалення технології внесення добрив. Безконтрольне їх застосування призводить до забруднення навколишнього сере­довища, що загрожує здоров'ю людини. Особливо небез­печне неправильне або надмірне використання пестицидів. Причому деяка їх частина трансформується, тобто виникають нові токсичні речовини (вторинна токсикація). Дати оцінку всіх наслідків впливу пестицидів неможливо через недосконалість методів дослідження.

Усі без винятку пестициди при ретельному вивченні ви­являли або мутагенну, або інші негативні дії на Живу природу і людину. Навіть разові контакти людини з такими пестицидами, як діелдрін, паратіон, призводять до зміни біотоків головного мозку (енцефалограми). А вплив сучасних органофосфатних пестицидів, які швидко розкладаються, загрожує розвитком депресій, роздратування, розладом пам'яті, іншими нейропсихологічними порушеннями. Близько 90% усіх фунгіцидів, 60% гербіцидів і 30% інсектицидів є канцерогенними.

Учені ще десятиріччя тому попереджали про неминучість зараження пестицидами ґрунтових і підземних вод. Їх тривозі тоді не надали значення, а нині в різних штатах

•США близько третини артезіанських свердловин закрито .для питного водозабезпечення через забруднення пестицидами. У нашій країні вміст пестицидів в артезіанських во­дах не контролюється.'

Підраховано, що 98% інсектицидів (проти комах) і фунгіцидів (проти грибкових захворювань), 60—95% гер­біцидів (проти бур'янів) не досягають об'єктів пригнічен­ня, а потрапляють у воду і в повітря. Крім того, застосо­вують ще й зооциди (проти гризунів), які створюють у грунті мертве середовище [43, с. 271].

Застосування пестицидів призводить до пригнічення біологічної активності грунтів і перешкоджає природному      312

відновленню родючості, викликає втрату харчової цінності та смакових якостей сільськогосподарської продукції, збільшує втрати і скорочує термін збереження продукції, знижує урожайність багатьох культур внаслідок загибелі комах-опилювачів. Втрати у нашому сільському господар­стві тільки від зниження врожаю внаслідок недоопилення рослин .(оскільки ці препарати знищують природних опи-лювачів) становлять близько 2 млрд крб тобто покрива­ють 30—40% прибутку, який приписують дії пестицидів.

Очевидними є негативні наслідки застосування пести­цидів для здоров'я людини, причому спостерігається тен­денція до їх зростання, водночас у об'єктів, які пригнічуються пестицидами, спостерігається певна пристосованість до них. Сьогодні близько 500 видів комах вже стійкі до інсектицидів. Пристосованість до пестицидів виникає про­тягом 10—ЗО поколінь, підтверджуючи справедливість теорії еволюції Ч. Дарвіна: в процесі мікроеволюції вироб­ляється нова властивість. Помічено, наприклад, що в ко­лорадського жука виробляється імунітет до отрутохімікатів. Знаючи це, господарства в 10 разів перевищують концентрацію розчину, що згубно позначається на багатьох інших організмах [43, с. 278]. Недостатньо обгрунтованим є твердження, що застосування пестицидів дає змогу зберегти майже третину врожаю. Практика свідчить, що пов­ного збереження врожаю не можна добитись препаратами. Так, у США незважаючи на десятикратне зростання використання пестицидів за чотири останніх десятиріччя загальні втрати сільськогосподарської продукції від різних шкідників, бур'янів і хвороб не знизились, а навпаки, зросли з 31 до 37%. А якщо врахувати втрати в інших галу­зях, зумовлені пестицидами? Наприклад, вирощений на Кубані рис дав близько 1,5 млрд крб прибутку, але водночас збитки від застосовуваних там пестицидів тільки в рибному господарстві Азовського басейну перевищували

2 млрд крб.

Поширенню застосування пестицидів значною мірою сприяє уміння зарубіжних хімічних компаній рекламувати свій товар. ..А ми, довірившись їхній рекламі, витрачаємо на ці препарати сотні валютних карбованців щороку, до того ж допускаємо значні перевищення рекомендованих доз хімічних засобів захисту, проведення суцільних обробок замість вибіркових. До 40% пестицидів у нас розпилюється в повітря, що категорично забороняється у багатьох країнах. Часто завищуються норми витрат пестицидів. Наприклад, японці свій пестицид топсин використовують з розрахунку 67 г на 100 л розчину, а в наших інструкціях для спрощення технології норми визначені вже в розмірі 100 г [43, с. 64].

Одним з основних показників раціонального землеко­ристування в зоні Степу, засушливих районах Лісостепу і в багатьох районах Полісся є ступінь застосування ме­ліорації, зокрема зростання та осушення.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподар­ських угідь і реалізації продовольчої програми в Україні розпочалися масштабні роботи по осушенню заболочених і перезволожених земель у західних областях і на Поліссі та зрошенню в посушливих районах Півдня. Нині загальна площа меліорованих земель досягла вже 5,9 млн га, в тому числі осушених — 3,5 млн га і зрошуваних — 2,4 мли га. На меліорованих землях виробляється 58% овочів, 27% плодів, ягід і винограду, 18% кукурудзи на зерно.

Зрошення як важливий засіб поліпшення використання земельних ресурсів може супроводжуватись небажаними побічними наслідками — вторинним засоленням грунтів, їх заболочуванням, ерозією. Основна причина засолення грунтів — низький коефіцієнт корисної дії іригаційних споруд. Сучасні зрошувальні системи функціонують здебільшого без належної гідроізоляції. Внаслідок цього грунтові води підтоплюють поверхневі грунти, що за відсутності природного дренажу призводить до засолення і заболочування земель, зниження родючості і навіть до повного вилучення земель із сільськогосподарського обігу На деяких зрошуваних системах через помилки, допущені на стадіях проектування будівництва і внаслідок нераціональної експлуатації, спостерігається істотне підняття рів­ня ґрунтових вод.

Велике значення для економного землекористування має осушувальна меліорація. Однак в окремих районах після осушення земель з'явились ознаки деградації, розвитку ерозійних процесів. Значне скорочення площ боліт, які є континентальними охоронниками вологи, призводить до зміни гідрологічного режиму місцевості, зменшення водності рік і водойм. Внаслідок цього зони достатнього зволоження можуть стати засушливими.

Осушення негативно впливає на навколишнє середовище і в багатьох інших випадках: істотно змінюється гідрологічний режим, значно знижується рівень ґрунтових вод на прилеглих до них територіях, внаслідок цього знижується родючість грунтів, а окремі ділянки з грунтами легкого механічного складу перетворюються на піски. В окремі роки порушення гідрологічного режиму, зумовлене прове­денням у великих масштабах осушувально-меліоративних робіт, супроводжується тимчасовим затопленням великих територій, посилюється розвиток водної ерозії у весняний період, змивається верхній родючий шар грунту, відбува­ється замулення малих річок, а також їх пересихання у літній період. Осушення торфоболотних грунтів змінює торфоутворювальний процес, припиняється нагромадження органічної речовини, яка мінералізується, родючість зни­жується. Розкорчовування чагарників і дрібнолісся на пе­резволожених мінеральних піщаних грунтах при їх осу­шенні і освоєнні у багатьох випадках знижує верхній неглибокий родючий шар, відновлення якого дуже складне і вимагає тривалого часу.

Поряд з природними і технічними факторами, які обмежують темпи зрошувальних і осушувальних робіт, істотну роль відіграють інвестиційні фактори. Висока капіталомісткість іригаційних споруд вимагає великих витрат. Уже тепер за капітальними вкладеннями вони посідають перше місце серед інших інвестиційних факторів у аграр­ному секторі. Витрати на меліорацію становлять майже, чверть вкладень у сільське господарство.

Справа не тільки в тому, що продукція, вирощувана на зрошуваних землях, дорога, а в тому, що з часом ми її одержуємо дедалі менше. Землі при нинішньому стані зрошення поливною технікою, важкими сільськогосподарськими машинами, з незжитою безгосподарністю втрачають свою родючість. Разом з тим не можна заперечувати значення меліорації взагалі, але повинна бути встановлена сувора відповідальність за прорахунки при її проведенні.

Практично неможливо встановити у вартісному виразі міру сукупних негативних впливів ґрунтової ерозії на економіку виробництва, природні ресурси та умови життя людини. Суспільство поки що не має належних відомостей про збитки від ерозії в цілому. Є переважно дані про збитки, яких зазнає сільське господарство внаслідок погіршення родючості грунтів. Небезпечним проявом водної ерозії є розмив грунту, внаслідок якого руйнується ґрунтовий покрив, пошкоджуються підстилаючі породи й оголюються безплідні відклади. Яружними виносами заливаються ріки й водойми, заливні луки і зрошувані поля, руйнуються дороги і споруди. Поздовжнє і горизонтальне розчленування місцевості призводить до порушення комунікацій, посилен­ня поверхневого стоку, дренажу ґрунтових вод і загального погіршення гідродренажу.

Урожай сільськогосподарських культур на слабозмитих .земельних угіддях зменшується на 10—15, середньозмитих — 20—40 і сильнозмитих — на 50—60%. Збіднення грунтів на цінні поживні речовини негативно позначається йа ефективності добрив.

У промислове розвинутих районах особливо важливим е вивчення показників забруднення грунтів промисловими відходами й викидами. Так, в Україні нагромаджено понад 7 млрд т відходів виробництва. Щорічний вихід їх стано­вить понад 1,5 млрд т, у тому числі в процесі гірничого видобутку — понад 1,2 млрд т, первинної переробки (зба­гачення) — 260 млн т і вторинної — близько 70 млн т. Вторинне використання відходів виробництва становить .6,6%, тобто не більш ніж 100 млн т. Площа порушених зе­мель — близько 265 тис. га, в тому числі відпрацьованих — майже 131 га, з них рекультивації підлягають 121,1 тис. га, з наступним використанням як сільськогосподарських угідь — 77 тис. га, лісонасаджень — 24, водойм — 14, інших — 6,1 тис. га. Зростає вміст важких металів у грунті. У районах забруднення збіднюється видовий склад тварин і рослин. Дослідження показали, що кислі гази (сірчаний і сірчистий ангідрид, окисли азоту, хлору та ін.), які викидаються промисловими підприємствами, зріджують трав'яну рослинність на 60% і більше, а на схилах сприяють посиленню ерозійних процесів. Рослини, що залишились, поглинають токсичні речовини, внаслідок чого виникає інтоксикація їх важкими металами, зумовлена переважно підкисленням грунтів. Забруднення грунту і кормів поблизу рудників і свинцевоплавильних заводів призводить до інтоксикації свинцем свійських тварин і людей. Погіршення якості продукції супроводжується не тільки акумуляцією в ній токсичних сполук, а й порушенням спів­відношення між поживними компонентами: нагромадження нітратів, нітритів та інших отруйних для організму форм азоту. Однак нагромадження важких металів більш небез­печне, оскільки вміст їх у продукції, вирощеної на забруд­нених грунтах, частіше перебуває на рівні допустимих концентрацій або навіть перевищує їх, ніж вміст мінераль­них форм азоту. Перевищення встановленої граничної кон­центрації токсичних металів негативно позначається на біологічних процесах в організмі людини і тварин. Слід зазначити, що верхня межа у грунтах перебуває на рівні дуже слабкого забруднення цими металами, а на околицях великих міст, звідки переважно постачається продукція, забрудненість грунтів буває набагато вищою.

На підставі узагальнення показників про вміст металів у забруднених грунтах, акумуляцію їх у рослинах і хар­чових продуктах та зниження врожайності сільськогоспо­дарських культур розроблено класифікацію грунтів за сту­пенем забруднення металами. При цьому умовно прийнято, що нагромадження металів у рослинній продукції до токсичного рівня зумовлює сильне забруднення грунтів. Показником поділу грунтів (градації) за ступенем забруднення прийнято кратність підвищення середнього вмісту металів у грунтах, виражену у вигляді коефіцієнта нагромадження (КН) металів. Незабруднені грунти характеризуються величинами 1—2 КН.

За ступенем забруднення виділено такі групи грунтів: слабко (до 10 КН), середньо (10—30 КН), сильно (ЗО— 60 КН) і дуже сильно (понад 60 КН) забруднені. Керуючись гігієнічним принципом оцінки забруднення грунтів, можна прийняти, що ГДК важких металів у грунтах перебуває в межах градації сильного ступеня забруднення грунтів [ЗІ].

У забрудненому грунті порушуються грунтові процеси, які відбуваються з участю важких металів та інших розсіяних елементів, насамперед — гумусоутворення. Елементи живлення рослин (нітрат- і фосфат-іони) при підвищеній кількості мікроелементів слабше закріплюються гумусовими речовинами і легко вимиваються з грунту. Так, при високому вмісті миш'яку у грунтах спостерігається винос нітратного азоту без зміни біологічної активності грунтів.

З погіршенням умов внаслідок забруднення повітря й атмосферних опадів активізуються процеси ерозії грунту Загальновідомо, що ерозія грунту на 90% зумовлюється зміною таких показників, як агрегативність, коефіцієнт дисперсності, об'ємна маса, сумарний вміст пилу і глинистих фракцій, тобто комплексом фізико-механічних властивостей грунтів, окремі компоненти якого зазнають змін під впливом техногенних забруднень повітря і осадів. Це позначається на стані ґрунтової структури і протиерозійній стійкості грунтів. Посилені ерозійні процеси особливо характерні для зон, де повітря задимлюється промисловими підприємствами. У великих містах спостерігаються де­які аномалії у прояві місцевих кліматичних факторів. існують також відмінності у вітровому режимі: середньорічна швидкість вітру у великих містах на 0,2—0,9 м/с нижча за норму. Урбанізовані території мають свій мікроклімат, на формування якого дуже впливають великі міста. Цей вплив виявляється у збільшенні повторюваності і тривалості мряки і злив великої інтенсивності. У зонах забруднення внаслідок зменшення сонячної радіації грунти, за­лежно від рослинного покриву, дістають на 13—23% менше тепла.

Значним є забруднення грунтів викидами автомобіль­ного транспорту, в яких міститься велика кількість важких металів. Встановлено, що середні концентрації усіх металів зростають із збільшенням інтенсивності руху автотранспорту і в десятки разів перевищують фоновий рівень. Зменшення вмісту металів у глибших шарах грунту свідчить про їх надходження з повітря з автомобільними вихлопами. Поблизу автострад на листях культур, трав і дерев нагромаджується відповідно в 5—20,50—100 і 100— 200 разів більше свинцю, ніж у віддалених від автострад районах. Осадження твердих часток відбувається внаслі­док атмосферних опадів, дії сили тяжіння. Вміст хімічних елементів у грунті впливає на їх концентрацію в рослинах. Встановлено, зокрема, що концентрація свинцю в 1 кг грунту вздовж траси з пропускною здатністю 1650 автомо­білів за годину на одну смугу становить до 50 мг при нор­мі 12—14 мг.

Транспортне забруднення грунту призводить до зни­ження його родючості. В умовах помірного клімату побли­зу джерел забруднення врожай зернових зменшується на 20—30%, буряків — на 35, бобів — на 40, картоплі — на 47%. Дуже важливим є питання утилізації осадів стічних вод, загальна кількість яких в Україні становить 25 млн м3 за годину, а в сільському господарстві використовується Слизько 150 тис. т на рік. Під складування осадів стічних вод зайнято більш як 1200 га родючих земель, і ця площа щороку збільшується. Тільки в Києві площа, зайнята оса­дами стічних вод, за останні 5 років збільшилась майже вдвічі і становить 196 га.

Використовуючи стічні води для зрошення полів, обо­в'язково постійно контролювати вміст, динаміку нагромад­ження солей у грунті, щоб своєчасно вживати заходів щодо меліорації земель. За вмістом солей грунти поділяють на: незасолені (вміст солей 0,3%); слабозасолені (0,3— 1%); сильнозасолені (2—3%); солончаки (понад 3%). До солонців належать грунти, що містять не менше як 20% вбирного натрію від .ємкості поглинання, до солонцюватих грунтів — 15—20%, до середньосолонцюватих — 10—15, до слабосолонцюватих — 5—10, до несолонцюватих —

.менше 5%.

Значні розбіжності в показниках солестійкості за дани-     118

 

ми різних авторів пояснюються неоднаковими грунтово-кліматичними умовами, в яких ростуть рослини, а також тим, що досліджувались різні сорти, районовані у певних місцевостях. Так, легкі піщані грунти стійкіші до негативного впливу на них стічних вод. Тривале зрошення промислово-побутовими стічними водами дерново-підзолистих грунтів не погіршує такі властивості, як об'ємна маса, прозорість, водопроникність, потужність орного шару, кислотність, поліпшує біологічну діяльність ґрунтової мікрофлори. Не погіршується агромеліоративний стан грунтів і від застосування для поливів стічних вод цукрових заводів. В Україні можна утилізувати в сільськогосподарському виробництві близько 200 млн м3 таких стоків, якими можна зрошувати площу близько 70 тис. га. Використання стічних вод на конопле- і льонозаводах викликає втому грунту після семирічного періоду зрошення. Погіршуються його фізичні властивості внаслідок запливання і зниження проникності. Щоб уникнути цього, рекомендується висівати багаторічні трави і тимчасово припиняти поливи.

Створення великих водосховищ в умовах рівнинної ріки викликає різку зміну гідрологічних умов на прилеглих територіях. Ширина зони впливу водосховища на режим ґрунтових вод може досягати ЗО—35 км. На незахищених територіях, прилеглих до водосховищ Дніпровського каскаду, внаслідок підняття рівня ґрунтових вод підтоплено до 60 тис. га сільськогосподарських угідь, через що понад 31 тис. га ріллі вибули під сіножаті і пасовища. За даними, Інституту ботаніки АН України, для ділянок з глибиною залягання ґрунтових вод від 0 до 0,4 м характерне пору­шення грунтотворчих процесів внаслідок надмірного зво­ложення і посилення процесів оглеювання і заболочування. Сільськогосподарські угіддя на таких площах трансформовані переважно в надмірно зволожені й заболочені сіножаті і пасовища з урожайністю 3—5 ц/га сіна низької якості, тоді як до підтоплення вона становила 32—35 ц/га [ЗІ].

6.4. ПОЛІПШЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ УГІДЬ

Для того щоб запобігти негативним наслідкам осушувальної меліорації й усунути їх, слід провести реконструкцію і відновлення осушувальних систем, які стали непридатними для використання або не відповідають сучасним технічним вимогам. На мінеральних перезволожених зем-

119

 

лях слід ширше використовувати гончарний, пластмасовий та інші види закритого дренажу. Для максимального ви­користання родючості осушених земель необхідно, щоб 75% з них мали закритий дренаж і 90% були забезпечені двостороннім регулюванням водного режиму з автомати­зованим його управлінням. Важливе природоохоронне зна­чення мають водозахисні смуги вздовж рік і водоприйма­чів, стан яких не завжди задовільний. Особливу увагу тре­ба зосередити на використанні торфяно-болотних грунтів. Землі з неглибоким (до 1 м) заляганням торфу доцільно використовувати під багаторічні трави, з глибиною заля­гання торфу понад 1 м слід відводити під посів трав 59— 60%, під просапні — 10—15 і під зернові — 25—30%.

Для зволоження осушуваних земель у маловодні періо­ди року і запобігання затопленню при надмірних опадах треба будувати водосховища та інші джерела зволоження, осушувальні системи, забезпечуючи при цьому максималь­не збереження озер та інших природних водоймищ, а та­кож екологічну надійність збудованих об'єктів. Для збереження флори і фауни слід створити всі умови на осушених угіддях. З метою запобігання негативним наслідкам осушувальної меліорації частину меліоративного фонду необхідно залишити в первісному вигляді, зберегти в оптимальних розмірах площу боліт і заболочених лісів. Оптимальне використання боліт означає максимальне забезпечення їхньої природоохоронної ролі — стабілізаторів клімату, регуляторів рівня ґрунтових вод, водного режиму рік і вододжерел.

Для усунення негативних наслідків зрошувальних систем треба зосередити увагу на їхньому технічному стані, раціональному використанні води і продуктивності зрошуваних земель. Особливо важливо уникнути непродуктивного використання води. Сучасні протифільтраційні засоби не дають змоги повністю усунути фільтрацію води і ліквідувати її негативні наслідки. До того ж вони вимагають великих капітальних вкладень, а економічна віддача їх низька.

У раціональному землекористуванні дуже важливе зна­чення має збереження гумусу, який стимулює розвиток рос­лин і мікроорганізмів, що беруть участь у перетворенні мі­неральних і органічних речовин у грунтах. При нинішній паропросапній системі землеробства, недостатньому вне­сенні органічних добрив і відносно низькій питомій вазі багаторічних трав у структурі посівних площ створюються умови для швидкої мінералізації рослинних решток у                                                                          120

грунтах, слабої їх гуміфікації, що супроводжується зниженням загальних запасів гумусу, виникає загроза деградації грунтів — погіршення фізичних властивостей, зниження природної родючості й ефективності використання мінеральних добрив. Вміст гумусу порушується також внаслідок прибирання гною гідрозмивом. Гноївка за якістю поступається твердому гною, якщо не застосовуються про­гресивні технології використання, вона нагромаджується у господарствах у величезних кількостях, забруднює і заражує навколишнє середовище. Через це питання вида­лення, переробки, знезаражування, транспортування, збе­рігання і використання безпідстилкового гною є дуже важливим.

Бездефіцитний баланс гумусу можна забезпечити, по­ліпшуючи якість й ефективність застосування гною для біологізації землеробства, що визначає виробничу систему, яка частково чи повністю заперечує використання хімічних речовин (мінеральних добрив, пестицидів, регуляторів росту). Вона грунтується на використанні таких агротехнічних прийомів, як сівозміни, застосування гною, сидератів, рослинних решток та органічних відходів не-сільськогосподарського походження, вирощування бобових культур, біологічні методи захисту рослин тощо. Прихиль­ники такого землеробства керуються ідеєю біологічної циклічності органічної речовини у природі.

Вчені екотоксикологи встановили, що чим вищий вміст у грунті гумусу, тим менша токсична дія важких металів. У присутності кальцію більшість важких металів (мідь, цинк, кобальт) переходить у малорухомий стан, рухомість інших (молібден) зростає. Чим більша ємкість поглинання, тим менша дія важких металів.

За останні десятиріччя способи внесення добрив майже не змінились. При мінімальних обробках грунту є потреба у розробці нових методів, які б забезпечили найвищий коефіцієнт їх використання, знизили витрати на придбання добрив і запобігли забрудненню навколишнього середовища. Потребують удосконалення традиційні способи внесення гною врозкид з наступним приорюванням: навіть при ретельному виконанні усіх операцій він нерівномірно розподіляється по поверхні ї вглиб орного шару.

Особливо важливим є використання органічних добрив у регіонах, де широко застосовують .ґрунтозахисну систему землеробства і де неможливо забезпечити глибоке загортання органічних добрив у грунт.

Регулювати родючість можна з допомогою більш дос-          121

коналої обробки грунту, яка сприяє скороченню темпів мі­нералізації гумусу. Наприклад, зменшення глибини розпушування і частоти обробки грунту спричинює сповільнення темпів мінералізації гумусу, тому потреба в органічних добривах зменшується при цьому на 25% [ЗІ].

Хімізація не є єдиним засобом інтенсифікації сільського господарства. Наша країна серйозно відстає від світової науки у розробці біологічних методів.

Один з основних засобів у біозахисті є трихограма — рід паразитичних комах родини хальцид, яких успішно використовують у боротьбі проти совок, метеликів, плодожерок, листокруток. Водночас у нашій країні досі невідомий повний набір видів цього роду.

У боротьбі з бур'янами використовують рослиноїдних комах, перспективність яких полягає у високій специфічності відносно рослин-господарів, що практично гарантують неможливість переходу їх на інші види. Вже такі комахи (гербіфаги) застосовуються дроти осоту польового, багатьох видів будяків, васильків, молочаю, хрестоцвітних, жовтеців, березки, грициків, хвоща, пирію повзучого, гострецю, навіть амброзії.

Важливим елементом інтегрованого захисту рослин є біологічний метод, який включає застосування комах і ентомофагів, яких штучно розмножують у лабораторних умовах та на біофабриках, а також мікробіопрепаратів промислового і господарського виробництва. У 1993 p. з допомогою біологічного методу захищено 14% посівів сільськогосподарських культур відкритого грунту, які під­лягали хімічній обробці проти шкідників. Значно зменши­лося застосування хімічних засобів захисту рослин проти шкідників зернобобових культур. Завдяки застосуванню бактероденциду проти мишовидних гризунів скоротилося застосування хімічних зооцидів на 15—18%. Облік мікроспоріозу, ентомофторову й ентомофагів на капустяних ме­теликах допомагає обгрунтовано відміняти хімічні обробки на хрестоцвітних культурах. Таку регламентацію хімічного методу проводять на посівах гороху, пшениці, при прогнозуванні ентомофторову горохової зернівки і гранульозу сірої зернової совки.

Один із шляхів підвищення ефективності захисту сіль­ськогосподарських культур від шкідливих організмів і зменшення забруднення навколишнього середовища пестицидами — використання засобів, створених на основі біологічно активних речовин, якими є регулятори росту, розвитку, розмноження і поведінки живих організмів. Проти                                                 122

комах-шкідників винайдено і перевірено в дослідах регулятори росту (інгібітори синтезу хітину), регулятори розвитку і розмноження (гормональні та антигормональні препарати), регулятори поведінки (феромони й антифеданти). З цих речовин на практиці застосовуються феромони комах, які використовуються для нагляду за шкідниками в садах і на виноградниках, що дає змогу в 2—3 рази зменшити хімічні обробки. У масштабах країни скорочення лише на один обробіток внаслідок застосування феромонних вловлювачів економить значну кількість інсектицидів, дає змогу визначити найефективніші строки хімічних обробок або при чисельності шкідників, нижчій за економіч­ну межу шкідливості, відмінити їх ефективність боротьби за рахунок оптимізації строків обробок підвищується на 20—30% [ЗІ].

Серед протиерозійних заходів слід виділити новий тех­нологічний спосіб обробки грунтів, особливості якого по­лягають у зменшенні кількості і глибини обробітку, сумі­щенні деяких операцій за рахунок збереження на поверхні землі рослинних решток і стерні, змив і втрати поживних речовин при цьому зменшуються в 5—10 разів. Мінімальна обробка дає змогу ефективно боротись з ерозією за раху­нок зменшення щільності грунту, підвищення його гумусованості, поліпшення ґрунтового балансу поживних речо­вин і вологи. Особливо істотні результати спостерігаються в засушливих південних районах України. Поряд з удо­сконаленням процесу землеробства мінімальний обробіток дає змогу мати економічний ефект: енергетичні витрати зменшуються в 2—3 рази, собівартість знижується на 15— 20%, підвищується врожайність. Водночас ця технологія поширена недостатньо. Причиною такого становища є не­стача відповідних машин і механізмів.

Невиправдано різко скоротились земельні масиви, ви­користовувані під пар. Збільшення площ під пар зумовлене удосконаленням агротехніки, посівів інтенсивних сортів, зростанням урожайності. Для деяких засушливих районів приріст урожайності зернових по чистому пару становив близько 80%

Багато цінних угідь вибуває через виділення значних територій під об'єкти промисловості, інфраструктури міст. За всю історію людське суспільство втратило 200 млн га природних угідь для аграрного використання. Нині щороку для несільського­сподарських потреб відводиться 5—7 мли га, для індустріальних цілей вилучено близько 50 млн га, придатних для сільського господарства. На перспективу                                                      123

для несільськогосподарських користувачів потрібно 19 мли га, в тому числі 30% сільськогосподарських угідь. Найбільші масиви втрачаються при будівництві гідроелектростанцій, торфяних і гірничорудних розробках. Площі таких земель у 100 разів перевищують власне площу, зайняту розробками. Надалі з сільськогосподарського обороту вилучатиметься ще більше земель, оскільки зростає видобуток вугілля і руди відкритим способом, будівництво залізниць і автомобільних шляхів, аеродромів, сховищ, ме­ліоративних систем тощо. Для забезпечення мінімальних потреб сільської місцевості в дорогах з твердим покриттям їх треба побудувати близько 400 тис. км.

Науково-технічний прогрес, розвиток промисловості пе­редбачають інтенсивне використання природної сировини, збільшення видобутку корисних копалин, що призводить до вилучення з сільського господарства значних земельних угідь, видозмінює цілі ландшафти. Ерозія грунтів на вели­ких земельних територіях особливо велика при відкритому способі видобутку корисних копалин. Згідно з прогнозами, видобуток цим способом буде збільшуватись. Відповідно зростає й обсяг рекультивації земель, тобто відновлен­ня родючого шару грунту, рельєфу території, гідрогеологічних умов, порушених діяльністю людини. Рекультивація земель є однією з найважливіших проблем землеробства. З допомогою рекультивації відновлюються землі, що ви­йшли з обігу. Значний вплив порушених земель на навко­лишнє СереДОВИЩе ПОЯСНЮЄТЬСЯ ТИМ, ЩО На ПОВерХНЮ ВИНО­СЯТЬСЯ токсичні породи, запилюється атмосфера, з.міню-' ється режим ґрунтових вод, включаючи глибокі підземні, утворюються значні маси ґрунтового шару, що накопичу­ється у так званих відвалах. Причому з сільськогосподарського обігу вилучаються не лише землі, з яких безпосе­редньо добуваються корисні копалини, а й площі для складування пустої породи. В Україні площа рекультиво­ваних земель з 16,3 тис. га в 1980 p. зросла до 22,0 тис. га в 1986 p. і зменшилась до 19,2 в 1990 p. та 7,9 в 1993 p. *

Рекультивація земель складається з двох етапів: гір­ничотехнічного та біологічного. Гірничотехнічний етап пе­редбачає зняття та складування родючого шару грунту,. планування поверхні, формування схилів, спорудження шляхів, гірничотехнічних і меліоративних споруд, а також покриття спланованої території родючим шаром грунту. Біологічний стан рекультивації включає комплекс агротех-

*Народне господарство України. 1994. С. 433.

124

 

нічних і фітомеліоратнвних заходів, спрямованих на від­новлення ландшафтів і відтворення родючості земель для використання їх у сільському чи лісовому господарстві [10, с. 59J.

Гірничотехнічну рекультивацію здійснюють підприєм­ства, організації та установи, в розпорядженні яких пере­буває земельна ділянка, біологічну рекультивацію — зем­лекористувачі за рахунок коштів підприємств, організацій та установ, що виконували на цих землях роботи, пов'яза­ні з порушенням ґрунтового покриву. Тому насправді ро­боти з гірничотехнічної рекультивації земель виконуються, а передбачена сума грошей за біологічну рекультивацію, згідно з проектно-кошторисною документацією на будівни­цтво об'єкта, перераховується землевласнику та землеко­ристувачу, який повинен виконати ці роботи. На практиці дуже часто землевласники та землекористувачі біологіч­ної рекультивації не виконують, що позначається на від­новленні біологічної продуктивності порушених земель, а отже, й на терміні окупності рекультивованих земель, який в середньому становить 7—25 років [10, с. 60].

Темпи рекультивації земель в деяких областях України з різних причин були недостатніми для своєчасного від­творення, що й затримало повернення їх колишньому зем­левласнику і землекористувачу для дальшого використан­ня за призначенням (табл. 3). Наприклад, на гірничо-хімічному комбінаті в Дніпропетровській області добуваєть­ся 45% марганцевої руди від загального її виробництва в нашій країні. Для видобутку руди комбінату відведено 11,2^тис. га землі, з яких сільськогосподарські угіддя зай­мають 10,5 тис. га, а рілля — понад 8 тис. га. Марганцева руда залягає тут на глибині до 80 м, тому на видобуток 1 т руди припадає 17 м3 породи.

Щоб всю порожню породу складати у відвали заввиш­ки 60—65 м, потрібно буде вилучити з обігу 11 тис. га чорноземних земель. Але, 'як показав досвід, втрати родю­чого грунту можна звести до мінімуму, якщо родючий чор­ноземний шар грунту складувати окремо, наступний шар суглинку та лесу з глибини до 20 м використати для лісо­насаджень, а породу найнижчого горизонту (з глибини 40—80 м), зовсім непридатну .для землеробства, викори­стати для заповнення порожніх кар'єрів. При цьому засто­совують двоетапну систему рекультивації. Оскільки в за­сипаних кар'єрах з часом земля осідає, виникає необхід­ність проведення другого етапу рекультивації. Після про­ведення робіт першого етапу відновлені землі передаються

125

 

 

 

сільськогосподарським підприємствам у тимчасове користування (3—5 років) для посіву багаторічних трав. На другому етапі рекультивації площу повтор­но планують, -покривають шаром чорно­зему товщею 0,5 м. Такий грунт потребує внесення добрив. Урожайність багато­річних трав на сіно на рекультивова­них землях становить 45 ц/га, однорічних — 27,5, озимої пшениці — 34,5, кукурудзи на зерно — 38,2, кукурудзи на силос — 287 ц/га. Термін окупності капітальних вкладень на рекультивацію земель—10 років. Отже, цей природозахисний захід є ефективним не лише з екологічного, а й з економічного боку.

Основні напрями використання порушених земель після проведення рекультиваційних робіт: 1) сільськогосподарське використання, що зумовлює необ­хідність створення нових ділянок ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних сіль­ськогосподарських насаджень; 2) лісове використання, включаючи створення лі­сів промислового та цільового призна­чення (ґрунтозахисні та водоохоронні насадження); 3) водогосподарське вико­ристання (створення водоймищ різнома­нітного призначення — для розведення риби та птиці, організації спорту, відпо­чинку, зрошування тощо); 4) рекреаційне використання (парки, зони відпочинку тощо); 5) використання під житлове та промислове будівництво; 6) віднесення цих земель у держзапас тощо [10,с.59].

Народногосподарський результат ре­культивації порушених земель включає-такі результати:

виробничий — одержання продукції з відновленої площі. При відшкодуваль­ному природокористуванні він визнача­ється приростом показника економічної оцінки земельних угідь. Якщо відповідні оцінки відсутні, розрахунок робиться за відтвореною продуктивністю відповідних земель внаслідок рекультивації, визначеною в витратах на відповідну продукцію з рекультивованих земель;

соціально-економічний — створення сприятливих умов для життєдіяльності людини та функціонування екологіч­них систем у районі розміщення об'єктів рекультивації. У зв'язку з різнобічністю проявів соціально-економічних результатів і різного ступеня їх залежності від напряму рекультивації вони об'єднуються в дві групи: середовищезахисні та середовищеполіпiуючі.

Середовищезахисний результат рекультивації, який при­рівнюється до відшкодованого збитку, завданого навколишньому середовищу внаслідок порушених земель, визначається природно-технічними умовами порушених земель, їх розміщенням у різних природних зонах, організа­цією та засвоєністю території, ускладненням конфігурації господарських угідь тощо. Територія, що зазнає негативного впливу від. порушення земель — зона впливу — ви­значається для кожного об'єкта рекультивації.

Результат поліпшення стану навколишнього середовища регіону при рекультивації, відповідно до санітарно-гігієнічних, естетичних, рекреаційних та інших вимог, враховується соціально-екологічним коефіцієнтом, диференційованим за типами порушених земель, природними зонами, напрямами рекультивації. Крім того, вноситься поправка на

освоєність території.

Аналогічно народногосподарському визначається госп­розрахунковий результат рекультивації. Для підприємств, які використовують рекультивовані землі, госпрозрахунковий виробничий результат визначається приростом прибутку від реалізації продукції та послуг, що їх отримують з

цих земель.

Поширенню передових методів рекультивації поруше­них земель заважає відсутність науково обгрунтованих _її організаційних, економічних та юридичних основ. Останнім часом у районах інтенсивного сільськогосподарського виробництва спостерігається збільшення в структурі сільськогосподарських угідь питомої ваги ріллі та зменшення природних земельних угідь. Загальновідомо, що продуктивність ріллі значно вища, ніж природних кормових угідь. Проте повне розорювання земель неминуче супроводжується порушенням природної рівноваги, а природні кормові й лісові угіддя сприяють її збереженню і відновленню. Забезпеченню оптимальних екологічних умов, захисту грунтів від руйнування і деградації, які відбуваються під впливом водної та вітрової ерозії, сприяє дотримання оп­тимальних пропорцій між ріллею і природними кормовими угіддями.

 

128

 

Проблемою запобігання забрудненню грунтів займається багато науково-дослідних інститутів. Складено рекомендації щодо вдосконалення технології розробки покладів корисних копалин і виробництва, а також сільськогосподарського освоєння встановлених площ, проведено дослідження з рекультивації порушених територій, однак вони ще не зкоординовані. Рівень використання відходів промисловості, а отже, збереження значної кількості продуктивних угідь від їх складування може бути значно вищим. Потрібно впроваджувати замкнутий цикл технології виробництва з мінімальною кількістю відходів. Передовий досвід показує, що комплексне використання відходів, збагачення вугілля і шахтної породи підвищує економічну ефективність використання видобутої сировини. Пальне, яке міститься у відходах, можна газифікувати і використовувати з енергетичною метою, а мінімальну частину — як сировину для виробництва будівельних матеріалів і добрив.

Проводячи протиерозійні заходи, слід особливу увагу приділяти приміським районам. Щоб запобігти подальшому погіршенню грунтів, треба знижувати кількість промислових викидів в атмосферу, особливо в періоди несприятливої метеорологічної ситуації. Незадовільний стан грунтів у зонах розсіювання промислових викидів позначається на сільськогосподарському виробництві. Так, в умовах перевищення середньорічної гранично допустимої концентрації пилу в повітрі відповідно в 2 і 5 разів втрати вирощуваної продукції становлять 1,5 і 6,5%.

Слід розв'язувати питання поліпшення роботи цілих заводів з переробки осадів стічних вод на якісне органічне добриво. Внесення осадів стічних вод рекомендується під оранку не частіше одного разу на 2—3 роки. У перший рік слід вирощувати зернові, технічні та інші культури, крім овочів. Картопля, вирощена в таких умовах, має підвищений вміст міді, свинцю, нікелю, хрому та ін. Деякі автори пропонують знезаражувати ці осади внесенням їх у грунт за допомогою гідробуру. Осад попередньо центрифугують, фугат вносять у грунт, а знезаражену частину піддають термічній обробці і вивозять на поля. Розміри майданчиків для мулу при цьому зменшуються до мінімальних. Зрошувану фугатом площу рекомендується використовувати під сіножаті та пасовища. Новий спосіб зменшує забрудненість грунту яйцями гельмінтів на 80—100%.

 

129
 

 

 

 

Одним із заходів запобігання негативним наслідкам від створення великих водосховищ є дамбування мілководдя з метою осушення рівних підвищених ділянок. У зв'язку з цим постає питання, якою мірою затоплені грунти зберегли свою попередню родючість. Ґрунтовий покрив мілко­водних ділянок до затоплення дніпровськими водосховищами був строкатий, хоч переважали грунти високого і середнього рівня родючості, малородючі грунти займали лише 25% території. Після затоплення кольматація грунту мулистим матеріалом спостерігається на дуже обмеженій площі під постійним шаром води. А по всій осушеній зоні, наприклад, Кременчуцького водосховища, вона охоплює глибини до 3 м, спостерігаються процеси руйнування (деградації) грунтів, які супроводжуються виносом мулистого матеріалу, його компонентів [ЗІ].

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що означає раціональне землекористування?

2. Що таке охорона земельних угідь?

3. Які основні заходи передбачають раціональне використання і охо­рона земель?

4. Що являє собою земля як природний ресурс і засіб виробництва в сільському господарстві?

5. Що включає єдиний земельний фонд країни?

6. Як розподіляються земельні фонди України за користувачами і за видами господарського користування?

7. Як впливають природні умови зон України на склад сільськогосподарських угідь?

8. Як розподіляються в Україні сільськогосподарські угіддя за родю­чістю і видами грунтів?

9. Які є основні причини деградації грунтів?

10. Які є основні фактори забруднення земельних угідь у сільському

господарстві?

11. Які є масштаби розвитку меліорації в Україні?

12. Які є небажані побічні наслідки меліорації в сільському господар­стві?

13. Як практично позначається на сільському господарстві ерозія грун­тів?

14. Як позначається на сільському господарстві забруднення грунтів

промисловими відходами і викидами?

15. Що відноситься до заходів по поліпшенню використання та охоро­ни земельних угідь у сільському господарстві?

130

 

16. Що таке рекультивація земель і з яких етапів вона складається?

17. Якими е основні напрями використання порушених земель після проведення рекультиваційних робіт?

18. Що включає народногосподарський результат рекультивації пору­шених земель?

19. Чим визначається середньозахисний результат рекультивації земель?

20. Що включають виробничий та соціально-економічний результати рекультивації земель?

21. Які дві групи питань передбачають раціональне використання і охорону земельних ресурсів?

22. Що таке грунт?

23. Що таке трансформація земельних фондів?

24. Які є відмінності в структурі сільськогосподарських угідь природ­но-економічних зон України?

25. Як розподіляється посівна площа щодо використання продукції за продовольчим і фуражним напрямом?

26. Як впливає на забрудненість сільськогосподарських угідь засто­сування різних видів отрутохімікатів?

27. Які є біологічні способи боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських рослин і тварин?

28. Які є побічні наслідки застосування пестицидів у сільському гос­подарстві?

29. Шо таке транспортне забруднення грунту?

30. Назвіть економічно доцільні протиерозійні заходи?

31. Що стримує поширення передових методів рекультивації поруше­них земель?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ВОДНИХ РЕСУРСІВ

7.1. РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Розвиток продуктивних сил України супроводжується прискореними темпами водоспоживання. Так, за 1960— 1993 pp. воно зросло з 15,9 до 36 м3 (або в 2,3 раза), в тому числі безповоротне — з'5 до 14 км3. Причому слід підкреслити, що сумарні водні ресурси країни становлять 83,5 км3, у тому числі в маловодний рік — 49,8 км3. Стік річок, який формується в Україні, досягає тільки 41,7 км3, у тому числі у маловодний рік —'25 км3. Отже, майже -80% річкового стоку, що формується в Україні, використо­вується в народному господарстві. Водночас багато води не можна використовувати в народному господарстві через її надмірне забруднення. Щороку до річок і водойм скида­ється 18—19 км3 відпрацьованої води, з яких 4—5 км3 не­достатньо або й зовсім не очищені. Понад 80% водних ре­сурсів України радіоактивне забруднені.

У сільському господарстві залежно від функціонально­го використання вода може відігравати як роль предмета праці, так і роль засобів праці. Людина шляхом створення меліоративної мережі, каналів та інших гідротехнічних споруд забезпечує водозабір і доведення води до полів. Тут вода служить предметом праці. На сільськогосподар­ських угіддях робітники, використовуючи водні ресурси, формують обсяги і якість урожаю. В цьому випадку вода

виступає, вже як засіб праці.

На сучасному етапі водні ресурси відіграють все важ­ливішу роль в аграрному секторі економіки. Це зумовлено багатьма обставинами: необхідністю збільшення продук­тивності сільського господарства, несприятливими агрокліматичними умовами в багатьох сільськогосподарських районах, диспропорціями в співвідношенні земельного по-                    132

тенціалу і можливостей щодо його забезпечення водними ресурсами та іншими факторами.

При аналізі сільськогосподарських аспектів використання водних ресурсів передусім треба звернути увагу на їх взаємодію з землею. Вода входить до складу грунту і є одним з важливих елементів, що визначають його родючість. У зв'язку з цим біологічна продуктивність земельних ресурсів значною мірою залежить від вмісту вологи в грунті.

В більшості регіонів світу і в нашій країні реалізувати земельну родючість неможливо без додаткової гідрорегуляції, тобто додаткового залучення води або її відведення. Це стосується насамперед аридних, засушливих земель. У цих регіонах земля виступає як необхідна, але недостатня умова ведення сільського господарства. Тільки зрошення в такому випадку дає змогу виявити закладені в землі природні особливості як резервуару продовольства. В зв'язку з цим водні ресурси відіграють все важливішу роль у всій сукупності засобів виробництва, що функціонують в аграрній сфері і пов'язаних з нею галузях. На значній частині сільськогосподарських угідь земля і вода виступають як двоєдиний засіб виробництва.

Зростання значення водних ресурсів для світового сіль­ського господарства багато в чому пов'язане з негативни­ми природними та антропогенними впливами. Внаслідок антропогенної діяльності 2 млрд га перетворено в пустині та несільськогосподарські землі, що перевищує сучасну площу землі, яка обробляється в світі (1,5 млрд га). З на­явних сільськогосподарських угідь близько 60% потребує зрошення.

Споживання води в сільському господарстві представляє собою тим вагомішу статтю сумарного водоспоживан­ня народного господарства і населення. Збільшення витрат водних ресурсів на аграрні потреби за останній час і на­стійна необхідність подальшого нарощування водомістко­сті сільського господарства зумовили високу динамічність використання водних ресурсів. У світі загальне водоспожи­вання зросло за останні 20 років вдвічі. Передбачається, що до 2000 p. цей показник становитиме 6 тис. км3, що вдвічі перевищує рівень 1975 p. Найбільший абсолютний приріст середньорічного водоспоживання спостерігатиметь­ся в 1990—2000 pp. [15, с. 97—981.

Приблизно 90% аграрного водоспоживання пов'язано із зрошенням сільськогосподарських культур, решта води витрачається на обводнення пасовищ, на тваринницьких         133

фермах, в населених пунктах тощо. Площа зрошуваних зе­мель України з 2 млн га в 1980 p. збільшилась до 2,6 млн га в 1993 p.*

Особливістю використання водних ресурсів у сільсько­му господарстві є значна питома вага безповоротного во­допостачання. Цей показник перевищує 80% води, що за­бирається, тоді як в інших галузях народного господарства він значно нижчий — наприклад, безповоротне водоспожи­вання в комунальному господарстві і в промисловості май­же на порядок нижче.

Основним інструментом використання і управління водними ресурсами в сільському господарстві є меліорація. Вона стала важливим напрямом поліпшення якості землі. підвищення її родючості. Найпоширенішим типом меліо­рації є гідротехнічна — зрошувальні та осушувальні заходи. Використовуються також хімічна, агролісомеліоративна, культуртехнічна та інші види меліорації.

У світі меліоративні землі займають близько 425 млн га. В загальній площі оброблюваних територій питома ва­га цих земель не перевищує 30%, однак продукція мелю;

рованих угідь становить майже 3/4 вироблюваної в світі сільськогосподарської продукції. Особливо швидко в остан­ні роки зростають площі зрошуваних земель. Вони відігра­ють провідну роль у формуванні сільськогосподарського балансу світу; займаючи 17% оброблюваних земель, вони дають близько 50% світової аграрної продукції. За дани­ми FAO, близько 70% світових зрошуваних площ зосере­джено в Азії, причому 80% з них знаходиться в трьох країнах: Китаї, Індії, Пакистані. В Індії зрошувані масиви перевищують 20% всієї оброблюваної землі, в Китаї — 45%. Великих розмірів набуло використання води в земле­робстві в країнах Північної та Центральної Америки. Зро­шувані землі переважно використовуються під посіви ри­су — близько 2/3 всіх площ. Загальна площа зрошуваних

земель досягає 300 млн га.

Меліорація дає змогу елімінувати вплив погодних умов, забезпечити стабільність урожаїв, залучити в сільськогос­подарський обіг нові землі, що були неперспективними при традиційних технологіях ведення господарства.

Основною проблемою, що стримує нарощування викори­стання водних ресурсів у сільському господарстві, є дефіцит води. Зараз у світі для потреб аграрного виробництва і промисловості знімається 20% стійкої частини світового                                 134

·          Народне господарство України. 1994. С. 181

 
річного стоку. При цьому в більшій частині США, майже по всій Західній Європі, в південних районах Східної Єв­ропи забір води дорівнює об'єму річного стоку наявних там рік.

Проблема дефіциту водних ресурсів — це насамперед регіональна проблема. Як правило, дефіцит води стає най-відчутнішим із підвищенням ступеня інтенсифікації аграр­ного виробництва. Якщо в Росії на 1 га сільськогосподар­ських угідь припадає 18,3 тис. м3 водних ресурсів, то в. Україні — 1,2; в Молдові — 0,3, Казахстані — 0,4 тис. м3.

Реалізація програм меліорації передбачає вирішення низки складних питань, передусім екологічних. Меліора­тивне будівництво вносить зміни в екологічний баланс ве­ликих природних водних систем. Наслідки таких змін для навколишнього середовища як регіонів, звідки береться вода, так і регіонів — споживачів води ще недостатньо добре прогнозуються, а тому домогтися найближчим часом радикальних позитивних змін водного балансу в сільсько­му господарстві не вдається. Отже, найважливішим зав­данням у найближчі роки стає економія води в цій галузі, її раціональне використання, пошук альтернативних шля­хів меліорації земель. Розрахунки показують можливість значної економії водних ресурсів шляхом удосконалення діючих меліоративних систем.

Серед економічних проблем використання водних ре­сурсів у сільському господарстві, меліорації земель важ­ливе значення мають інвестиційні питання. Переважна частина капітальних вкладень на меліорацію спрямовуєть­ся на зрошення земель. Порівняння осушувальних меліорацій показує, що останні вимагають значно більше кош­тів. Нормативи питомих капітальних вкладень у меліора­цію коливаються в широких межах і мають значну регіо­нальну диференціацію. В Україні витрати на будівництво зрошувальних систем на 1 га в 1,8—1,9 раза нижчі, ніж у Вірменії. Менше вимагається капітальних вкладень для будівництва осушувальних 'систем, хоч цей вид витрат та­кож значний. В середньому введення в дію одного осуше­ного гектара вимагає в 3 рази менше коштів, ніж зроше­ного.

Слід зазначити, що нормативи питомих капітальних вкладень у водогосподарське будівництво не повною мірою включають у себе витрати, реально необхідні для одер­жання високої продуктивності поліпшених земель. У за­гальній структурі інвестицій в меліорацію провідне місце займають вкладення у власне водогосподарське будівни-                                              135

цтво, а решта витрат припадає на сільськогосподарське будівництво і освоєння — невиробниче будівництво, буд-індустрію, матеріали, устаткування тощо. Між тим, як по­казує практика, одна з причин низької віддачі меліорова­них земель полягає в їх недостатній сільськогосподарській освоєності, лімітуванні коштів на виробничу та соціально-побутову інфраструктуру. Наприклад, важко очікувати високої продуктивності поліпшених угідь без проведення до них якісних доріг, однак вартість доріг з твердим покриттям досить висока.

Очевидно, поряд з вартістю будівництва власне ірига­ційних систем у структурі інвестицій на меліорацію доціль­но повніше відображати і передбачати витрати на сіль­ськогосподарське освоєння. Обсяг капітальних вкладень в освоєння меліорованих земель може не лише досягти роз­мірів витрат на водогосподарське будівництво, але іноді й перевищувати їх. Особливо значними є капітальні вкла­дення на ці потреби у господарствах з садово-виноградар­ською орієнтацією, що пов'язано з великими витратами на закладання садів і виноградників.

Потребують уточнення та наукового обгрунтування по­казники ефективності капітальних вкладень у меліорацію. Зараз діють такі нормативи: для господарства овочево-молочної спеціалізації — 0,12; зерново-тваринницької — 0,07 (в сільському господарстві загалом — 0,07). Термін окупності меліоративних заходів коливається від 5 до 14 років, для більшості сільськогосподарських культур поступаючись терміну окупності інвестицій в сільському господарстві. Однак на практиці ці нормативи часто перевищуються.

Для підвищення ефективності капітальних вкладень у меліорацію важливе значення має зміцнення матеріально-технічної бази меліорованих систем, і насамперед меліоративної інфраструктури — мережі водопровідних та скидних каналів, приладів та устаткування, що забезпечують автоматизацію водорозподілу, гідротехнічне регулювання та вимірювання водоподачі тощо. Меліоративна інфраструктура є найбільш капіталомісткою частиною меліоративної системи, рівень її розвитку багато в чому визначає ефективність зрошуваних і осушуваних земель.

За останні роки досягнуто певного прогресу в удосконаленні меліоративної інфраструктури, підвищився її технічний рівень, що дало змогу збільшити віддачу меліорованих земель, скоротити витрати води на одиницю площі. В середині 60-х років лише 2% каналів зрошувальних систем прокладалось з облицюванням у бетонних жолобах і трубопроводах, тепер цей показник досягає 92%. Частина закритого дренажу для осушення становила на той час 26%, зараз — 79%.

Незважаючи на досягнутий відносний прогрес, на су­часному етапі багато проблем меліорації різко загострилось. Однією з головних причин такого становища є дефіцит водних ресурсів у районах інтенсивного ведення сільського господарства, де капітальні вкладення в меліора­цію дають найбільший ефект. У даний час площа земель, що потребують додаткової вологи, приблизно в сім разів перевищує розміри зрошуваних угідь.

Найпрогресивнішими технологіями в меліорації земель, у використанні водних ресурсів є підґрунтове і крапельне зрошування, двостороннє регулювання водного режиму, до­щування.

Підґрунтове зрошування дає змогу суттєво знизити витрати води на полив порівняно з іншими способами, за­безпечити оптимальний водний режим грунту, раціональ­ніше використовувати водні та земельні ресурси, автома­тизувати процеси розподілу та дозування зрошувальної води.

При крапельному зрошуванні вода, найчастіше змішана з добривами, подається безпосередньо до коріння рослин вкладеними в землю поліетиленовими трубками. Витрати води при такому способі скорочуються в 2—3 рази, попереджується іригідаційна ерозія та замулювання грунту. Крапельне зрошування вимагає початкове в 1,6—1,9 раза більше витрат порівняно з традиційними зрошувальними системами. Однак цей вид зрошування дає змогу одер­жати і значно більший ефект: різко підвищується урожайність, скорочуються витрати праці, водних ресурсів, мінеральних добрив, багатьох матеріально-технічних засобів — металу, труб, бетону.

Перспективним є застосування дощування. Економія води досягається за рахунок можливостей варіювання ре­жиму поливу в межах, що не допускають скидання і стоку води, повного її засвоєння рослинами. Використання напівстаціонарних і пересувних засобів зрошення дає змогу оперативніше використовувати воду, здійснювати вибірковий полив у місцях недостатнього зволоження.

Великим резервом розширення використання водних ресурсів у сільському господарстві є зрошення підземними водами. На планеті на підземний стійкий стік припадає 12 тис. км3, що становить 31% річкового стоку. В світі під-                                  137

земні води широко використовуються в сільському госпо­дарстві: на них припадає 10—15% об'єму зрошуваних вод а решта береться з рік, озер і водосховищ. У США близько 40%_ водних ресурсів, що використовуються для зрошення надходить з підземних резервуарів; в Індії — близько 30%, в Угорщині — 22%. Суперечливий характер меліо­рації полягає в тому, що для приведення земель у придат­ний для вирощування сільськогосподарських культур стан необхідно порушити встановлені природою взаємозв'язки та рівновагу, переспрямувати процеси, що відбуваються в екосистемах, часто в напрямах, протилежних природній еволюції. Це проявляється в змінах абіотичних факторів і генетичне пов'язаних з ними біоценозів.

Меліоративні роботи за недостатньо обгрунтованими проектами можуть призводити і часом призводять до не­бажаних наслідків, що завдає шкоди народному господар­ству, поглиблює екологічну напруженість. Це може відбу­ватись і тоді, коли в процесі будівництва змінюються нау­ково обгрунтовані проекти. Але навіть виконана за науко­во обгрунтованими проектами меліорація також суттєво змінює ландшафти і біогеоценози, І все ж вона забезпечує як одержання орнопридатних земель, так і збереження в розумних межах характерних для природних біогеоценозів компонентів живої і неживої природи.

Технологія меліорації передбачає не лише регулюван­ня водного режиму (осушення або зрошення) шляхом бу­дівництва відкритої та закритої дренажної мережі, а й до­корінне поліпшення меліорованого поля. Вона включає в себе корчування дерев і кущів, переорювання ділянки, пе­редпосівний обробіток грунту, висівання насіння сільсько­господарських культур, багаторічних трав із залуженням та інші заходи.

Меліоративні роботи, як правило, провадяться з допо­могою потужних машин, що впливають на грунт: порушу­ють гумусовий горизонт, виходять на денну поверхню пе­рехідного горизонту, а іноді й неродючого шару грунту, виносять грунт за межі поля при корчуванні, згрібанні, роз­пиленні [8, с. 38]. Меліорація супроводжується відведен­ням земель під меліоративні споруди — канали, дороги, дамби, водосховища, що практично рівнозначно зменшен­ню земельного фонду, втратам корисної площі.

При спорудженні водосховищ як складових ланок ме­ліоративних систем відбувається затоплення цінних земель, підтоплення прилеглих територій внаслідок підйому ґрун­тових вод, нерідко створюються небажані мілководдя.

138

 

Внаслідок зміни водно-повітряного режиму змінюються термічні властивості грунтів. При зрошенні їх тепломісткість збільшується, а при осушенні, навпаки, зменшується. Це впливає на агрофізичні властивості грунтів, терміни їх обробки, догляд за культурами.

При меліорації земель з розробки виключаються запаси таких нерудних копалин, як торф, пісок, глина, гравій, галька. Меліорація негативно впливає на природну родю­чість меліорованих і прилеглих - територій: ботанічний склад, склад фітоценозів, їх продуктивність. Спостеріга­ються суттєві зміни в тваринному світі, з'являються ланд­шафти антропогенного походження.

Внесення на осушених або зрошуваних землях сільсько­господарських культур великих або підвищених доз міне­ральних добрив може супроводжуватися забрудненням водоприймачів. У засушливій зоні надмірне зрошення мо­же посилювати вимивання добрив і поживних речовин, що містяться в грунтах, і забруднювати водні джерела.

Механізм осушувальної меліорації полягає в пониженні рівня ґрунтових вод, створенні в поверхневому шарі по­трібного для росту рослин водно-повітряного режиму, за­безпечення його підтримки протягом їх вегетації. Знижен­ня рівня ґрунтових вод, безумовно, впливає на гідрологіч­ний режим місцевості. Ці моменти стосуються і зрощення земель, яке широко застосовується тепер з метою поперед­ження негативних наслідків посух, забезпечення одержан­ня гарантованих урожаїв сільськогосподарських культур.

Заміна одного гектара зернових, навіть при врожайно­сті 50 ц/га, гектаром овочевих чи інших інтенсивних куль­тур дає змогу збільшити вихід валової продукції в 4— 5 разів. На богарних землях зернові (без кукурудзи) зай­мають понад 50% сівозмінної площі, а на зрошуваних — лише 10—15%. Тобто тут основний фактор — не просто,. вода, а зміна структури посівів, що стає можливим при зрошенні. Однак витрати сільськогосподарських підпри­ємств півдня України зростають значно швидше, ніж вихід продукції. Тобто собівартість її збільшується, навіть якщо витрати держави на будівництво та експлуатацію зрошу­вальних систем враховувати не повністю.

У більшості господарств кожен центнер продукції, вирощеної із застосуванням зрошення, є значно дорожчим, ніж без зрошення. А якщо додати до витрат господарств витрати держави, яка «безплатно» подає їм воду, то собівартість зерна значно підвищиться.

Крім того, зрошення, справді, стимулює ерозію грунтів, погіршення їх фізико-хімічного стану, мікробіологічної та енергетичної потенції. В умовах спекотного літа вона в багато разів підвищує інтенсивність мінералізації органіч­ної поживи, а це спричиняє втрати гумусу. І ніякі заходи не допоможуть відшкодувати ці збитки.

Ринок зрошувальної води специфічний — господарства не можуть вибирати собі постачальника. Тут оптова тор­гівля водою як засобом виробництва неможлива.

Що стосується колективного, особлива сімейного під­ряду на орендній основі, то можна впевнено сказати: зро­шення дощувалками «Фрегат», «Кубань», «Дніпро» в них не приживеться. Хто з орендарів погодиться платити за воду, щонайменше ЗО—40% якої випарується в повітря?

Треба принаймні на 10—15 років припинити нове бу­дівництво зрошувальних систем і зайнятися реконструкці­єю існуючих систем, щоб ліквідувати втрати води і мак­симально знизити її собівартість, інакше ніякий госпрозрахунок не буде можливим.

У регіонах з низькою ефективністю меліоративних си­стем залучення значних об'ємів нових водних ресурсів може виявитися економічно менш ефективним у даний момент порівняно з поліпшенням наявних меліорованих земель, оскільки через недосконалість технологічного про­цесу значна частина води може випаровуватись і просо­чуватись з каналів. Згідно з нормативами капітальних вкладень, для вдосконалення меліоративних систем вима­гається набагато менше коштів порівняно з новим будів­ництвом. Залежно від регіону витрати на введення в дію нових зрошувальних земель перевищують витрати на ре­конструкцію на ЗО—60%. Аналогічно і для осушувальних систем.

Суттєве значення для використання резервів води, її економії має запровадження прогресивної технології обро­бітку грунту, вдосконалення агротехніки. Поряд з ліквіда­цією ерозійних процесів така технологія сприяє затриман­ню в грунті на кожному гектарі додатково ЗО—50 мм про­дуктивної вологи. В масштабах держави такий перехід може збільшити приток водних ресурсів у сільське госпо­дарство на десятки кубічних кілометрів води. Слід враху­вати, що ефективність капітальних вкладень у мінімальну обробку в три-чотири рази перевищує ефективність зрошу­вальних меліорацій. Крім того, до багатьох грунтів (на­приклад, чорнозему) слід підходити надзвичайно обережно з позицій-зрошення. Ці грунти швидко деградують при не­правильних поливах.             140

Отже, однією з найважливіших проблем у сільському господарстві є інтенсифікація використання водних ресур­сів, вирішення якої .вимагає комплексного підходу. В ній можна виділити два взаємопов'язані завдання: по-перше, зменшення втрат води, яка доводиться до полів, що при збереженні розмірів водозабору дає змогу підвищити за­гальну ефективність; і, по-друге, скорочення витрат води на виробництво одиниці сільськогосподарської продукції за рахунок впорядкування водокористування і підвищення врожайності. Інакше кажучи, не підвищуючи водомістко­сті сільського господарства загалом, необхідно збільшити кінцеві результати використання водних ресурсів, що до­сягається за рахунок удосконалення технічного рівня ме­ліоративних систем, підвищення рівня управління та орга­нізації водокористування, застосування прогресивних тех­нологій.

7.2. ПОНЯТТЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОСНОВНІ ЙОГО НАПРЯМИ

Раціональне водокористування і охорона водних ресурсів передбачають:

оптимальний розподіл водних ресурсів як по території, так і між галузями народного господарства та максималь­не забезпечення кожної з них водою;

розробку та впровадження науково обгрунтованої сис­теми управління водними ресурсами та водогосподарськи­ми комплексами в басейнах великих і середніх рік, й особ­ливо їх якістю, яка б врахувала глобальні і регіональні закономірності формування водних екосистем;

упровадження науково обгрунтованої системи водоко­ристування і водоспоживання, яка, з одного боку, макси­мально забезпечувала б усі галузі народного господарства водою, а з другого — не допускала таких змін у водних екосистемах, які б у майбутньому могли призвести до їх деградації і виснаження;

розробку і впровадження методів регулювання стоку з поверхні водозабірних басейнів, штучного поповнення підземних вод і водного режиму грунтів;

розробку і впровадження найдосконаліших методів захисту водних ресурсів країни від евтрофікації;                                   

створення водоохоронних комплексів у місцях надмірної       

концентрації забруднювачів водних об'єктів і впровадження автоматизованих систем управління водоохоронними комплексами;

розробку і впровадження комплексних систем водопо­стачання і каналізації та водоохоронних заходів у масштабах промислових регіонів та цілих річкових басейнів;

розробку і впровадження безвідходних та безводних тех­нологій, переведення промислових підприємств на оборотне водоспоживання, будівництво очисних споруд, застосуван­ня нових методів демінералізації шахтних вод;

розробку і впровадження технічно досконалих меліора­тивних систем з дуже високим коефіцієнтом корисної дії, а також зрошувальних і поливних норм, які б забезпечу­вали сільськогосподарські культури вологою і запобігали надмірній фільтрації води, заболоченню, підтопленню, за­топленню, засоленню земель;

розробку і впровадження еколого-економічної оцінки водних ресурсів, її використання при плануванні водоспо­живання, водокористування та здійснення водоохоронних заходів;

раціональне розміщення продуктивних сил з урахуван­ням водного фактора, науково обгрунтоване розміщення водомістких галузей народного господарства, уникнення надмірної концентрації промислових підприємств, що спо­живають велику кількість води, в маловодних і безводних районах.

Програма раціонального і комплексного використання, а також охорони водних ресурсів у територіальному та га­лузевому напрямах повинна здійснюватись багатьма міні­стерствами й відомствами, а також безпосередньо кожним виробником. Завданням їх повинна стати організація ра­ціонального використання води, здійснення заходів, що за­побігають її забрудненню; контроль роботи очисних спо­руд та скидання промислових, дренажних, комунально-по­бутових та сільськогосподарських стічних вод; організа­ція експлуатації міжгалузевих водогосподарських споруд і систем; розробка проектів перспективних та річних пла­нів розвитку водного господарства й охорони води, водо­господарських державних балансів і планів розподілу во­ди між водокористувачами у басейнах річок, облік спожи­вання та розподілу води; контроль виконання правил екс­плуатації водойм тощо.

Обсяг робіт щодо раціонального використання та охо­рони водних ресурсів постійно збільшується. Однак еконо­мічний, розвиток і зростання матеріально-культурного рів-                142

 

ня висувають підвищені вимоги до використання природ­них ресурсів, у тому числі й до водоспоживання.

Слід звернути увагу на те, що в останні роки темпи водоспоживання в Україні перевищують темпи зростання обсягів валового суспільного продукту і національного доходу, тобто на одиницю кінцевої продукції витрати води збільшуються. Це пояснюється, зокрема, несвоєчасним вве­денням в експлуатацію водоочисних споруд та недостат­ньою увагою окремих міністерств і відомств до раціональ­ного використання водних ресурсів.

7.3. ШЛЯХИ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ВДОСКОНАЛЕННЯ ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У АГРОПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Як уже зазначалося, найбільшим водоспоживачем у сільському господарстві є зрошувальне землеробство. За даними УкрНДІГІМ, значна кількість води в цій галузі втрачається і продуктивно не використовується (табл. 4).

Основними заходами, спрямованими на раціональне ви­користання водних ресурсів у зрошуваному землеробстві, є облицювання магістральних та розподільних каналів, будівництво технічно досконаліших закритих систем, ре­конструкція діючих застарілих систем. Розрахунки показу­ють, що внаслідок цього коефіцієнт корисної дії систем збільшується до 0,95—0,98. А це означає, що загальна еко­номія води на кожному гектарі становить 1,8—2,5 .тис. м3, або в цілому дорівнює 2—2,5 км3.

В Україні 35 тис. га землі зайнято під рисовими систе­мами, для зрошення яких щороку використовується 3— 3,5 км3 води, з них скидається в море 650—850 млн м3 за рік. її повторне використання також сприяло б розширен­ню площі зрошення без додаткового забору води з природ­них джерел. Так, внаслідок підвищення коефіцієнта корис­ної дії існуючих зрошувальних систем та повторного вико­ристання вод рисових систем кількість води, яка може бу­ти додатково використана для зрошення, становитиме 2,6— 3,3 км3, чого достатньо для поливу 550—600 тис. га земель.

Дуже важливою є проблема охорони та раціонального використання водних ресурсів у зв'язку з проведенням ве­ликомасштабних осушувальних робіт у Поліській низовині. Ця унікальна понижена рівнина з великою кількістю ат-

мосферних опадів, які акумулюються на торфоболотних грунтах, болотних масивах, є джерелом живлення густої -мережі великих, середніх та малих річок. На території ни­зовини формується стік таких річок, як Дніпро та його притоки Прип'ять, Десна та ін. У їх басейні розміщено понад 12 млн га боліт і заболочених земель. Вище Києва формується понад 65% стоку Дніпра.

Багаторічні дослідження показали, що осушення вели­кої кількості боліт у басейнах річок може призвести до значного зменшення їх стоку, погіршення гідрологічного режиму територій, які осушуються, а це негативно позна­читься на водогосподарському балансі всієї країни. Зокре­ма, виявлено, що після осушення і освоєння сільськогоспо­дарських угідь у басейнах річок їх стік. зменшився на 26— 56%. Наприклад, стік Остера зменшився на 56%, Супою — на 47, Березані — на 36, Ірпеня — на 32, Уборті — на 42%.

Відзначаючи загальне зменшення стоку річок, у басейнах яких проводились меліоративні роботи, зауважимо, що під час проведення меліоративних робіт, коли із заболочених і перезволожених територій, скидаються акуму­льовані там води, стік у них зростає. Так, у процесі осушення стік Остера збільшився на 41 %, Березані — на 20, Орелі — на 42, Узини — на 32%. Тому деякі дослідники, які вивчали вплив меліорації земель на водність річок, дійшли помилкового висновку про те, що меліорація по­зитивно впливає-- на їх стік. Але як тільки закінчується освоєння меліорованих земель і починається їх високоінтенсивне використання, стік різко знижується. І якщо про­водити осушувальну меліорацію земель у запланованих розмірах, може значно зменшитись водність та погірши­тись водогосподарський баланс України.

За розрахунками П. П. Маракуліна, Р. А. Івануха, С. М. Прокопця, зменшення водності Дніпра на 5—10 км3 може призвести до від'ємного водного балансу країни. Особливо утрудниться водозабезпечення півдня України, оскільки там найширше проводиться зрошення земель [15, с. 103] (табл. 5). Обмеженість водних ресурсів вимагає враховувати приріст сільськогосподарської продукції та економічний ефект, який можна одержати при розподілі їх між природними зонами та економічними районами. На Поліссі використання води для зволоження осушених зе­мель забезпечує значно менший приріст валової продукції, ніж на півдні України з його родючішими грунтами, три­валістю вегетаційного періоду і можливістю вирощувати по 2—3 урожаї на рік.

Однак розвиток зрошувальної меліорації на півдні Ук­раїни не може бути альтернативою осушення, оскільки і в Степу, і на Поліссі виробляються необхідні види сільсько­господарської продукції. Однак на Поліссі зрошення зе­мель повинно проводитись у та"ких масштабах, щоб не до­пустити різкого зменшення стоку річок та погіршення водогосподарського балансу країни. Для цього потрібні оптимальні розміри осушення земель, розробка науково обгрунтованої системи гідрологічних заповідників, будів­ництво регулюючих водосховищ і гребель, забезпечення оптимального поєднання площ сільськогосподарських і лі­сових угідь.

Густа мережа осушувальних каналів сприяє швидкому скиданню з меліорованих земель весняних талих і дощових

вод, що посилює коливання стоку річок протягом року. На­весні він значно збільшується, а влітку, коли потрібно найбільше води для зволоження і зрошення земель, — зменшується. Крім того, меліоративне будівництво на осушених землях відстає від водогосподарського. Нерегульовані русла річок не вміщають усієї кількості води, що надходить з навколишніх територій, у результаті чого спо­стерігаються часті повені.

Отже, в Поліській низовині необхідно узгодити між со­бою меліоративне і водогосподарське будівництво, зарегулювати русла річок, укріпити і обвалувати їх береги, заліснити яри та балки, що прилягають до русел, поліпшити природні кормові угіддя, розміщені в заплавах. Здійснення комплексів водоохоронних заходів сприятиме підвищен­ню ефективності використання не тільки водних, а й усіх інших природних сільськогосподарських ресурсів.

Особливістю гідромеліоративного будівництва на су­часному етапі є згладжування гідрологічних і природних умов між районами зрошення й осушення, внаслідок чого на зрошувальних системах створюється дренаж, а на осу­шувальних практикується зрошення земель. Це свідчить про перехід на управління гідрологічним режимом меліо­рованих територій. Впровадження меліоративних систем з таким управлінням не тільки поліпшує загальне живлен­ня рослин та підвищує урожайність сільськогосподарських культур, а й забезпечує економію води з розрахунку на

одиницю продукції.

Однак будівництво дренажу на меліорованих Землях призводить до забруднення річок, озер, водоймищ водами, які виносять з полів значну кількість розчинених мінеральних добрив та пестицидів. Для запобігання хімічному за­брудненню водойм велике значення має повторне викори­стання заакумульованих дренажних вод. Зволоження осу­шених земель заакумульованими дренажними водами дає змогу повернути в середньому на 1 га сільськогосподар­ських угідь 20—70 кг азоту, 15—20 калію, 50—150 кг кальцію і 300—400 м3 води. Все це сприяє підвищенню врожайності сільськогосподарських культур, зокрема, уро­жайність зернових зростає на 4,8 ц/га, цукрових буряків — на 52, картоплі — на 43, капусти — на 126, сіна багаторічних трав — на 25, зеленої маси однорічних трав — на 66 і зеленої маси пасовищ — на 83 ц/га ,[15, с' 106].

У сільському господарстві значна кількість води вико­ристовується для водопостачання тваринницьких ферм та комплексів. В Україні створено тваринницькі комплекси з відгодівлі свиней (12-—216 тис. голів за рік); вирощуван­ня та відгодівлі великої рогатої худоби (5—10 тис. гол.), (Обухівський відгодівельний комплекс, наприклад — 15 тис. гол.); вирощування нетелів (3—6 тис. скотомісць);

виробництва молока (400—2000 корів). У них за добу на­громаджується 250—3000 тис. т гнойових стоків. Один лише свинарський комплекс на 108 тис. гол. дає за рік близько 1 млн м3 стоків. Отже, проблема очищення гно­йових стоків має надзвичайно важливе значення. Головна проблема — попередження забруднення землі відходами тварин, погіршення якості поверхневих та підземних вод,. збереження здорових санітарних умов у місцях .концен­трації тварин та за їх межами.

Конструктори і спеціалісти розробили різні схеми очищення гнойових стоків. За однією зі схем, спочатку здій­снюється механічне очищення, після чого рідка фаза. находить на двоступеневе біологічне очищення, потім — піщано-гравійні фільтри і далі на поля зрошення або, відкриті водойми, а тверда йде на термічне та біотермічне знезараження і лише після цього вивозиться на поля. Ін­ша схема передбачає виготовлення із стоків торфокомпостів, які вивозяться на поля біотермічного знезараження. Найпрогресивнішою є третя схема, згідно з якою основу очистки становлять гноєсховища і ставки-нагромаджувачі, звідки рідка фаза надходить на поля фільтраційна і після цього у водойми, а тверда вивозиться на поля. В Україні способом гідрозмиву одержується в рік близько 60 млн т гною. Після 3—4 місяців зберігання його можна викори­стати як добриво як в рідкому, так і в розділеному на фракції стані. Застосування рідкого гною в дозах 60—1ОО т/га забезпечує прирости врожаїв картоплі 40—50, цукрових буряків—60—90, кукурудзи на силос—60—100, зернових— З—4 ц/га; в кілька разів збільшуються врожаї сіяних трав [8,с.127]. На жаль, таке використання рідких стоків стри­мується труднощами в їх зберіганні і транспортуванні. Найвигіднішою є схема транспортування рідкого гною або його рідкої фракції, яка включає гноєсховище при фермі, трубопровід, .що з'єднує сховище з полем, дощувальну ус­тановку, а при поливі вегетуючих рослин — проміжне гноєсховище в полі. Однак багато тваринницьких комп­лексів недостатньо забезпечені технікою для транспорту­вання і внесення рідких добрив, через що на господар­ських дворах нагромаджуються великі маси гною. Деколи рідка фракція з тих чи інших причин витікає з гноєсховищ, потрапляє в грунтові води та водосховища. Виникає ре­альна загроза забруднення грунту та ґрунтових вод пато­генними мікроорганізмами, нітратами та іншими шкідли­вими хімічними сполуками. Збагачення водойм біогенними елементами сприяє швидкому заростанню їх водоростями. Кількість біогенних елементів залишається досить високою навіть у воді, очищеній з допомогою двоступеневої біоло­гічної очистки, що дає змогу видалити зі стічних вод до 60—70% азоту і фосфору, надходження яких у водойми разом з рідким гноєм сприяє збільшенню первинної про­дукції водних екосистем, а згодом і всього трофічного

ланцюга.

Особливо небезпечні випадки інфільтрації рідких фрак­цій гною в грунтові води, що використовуються на пиття. Тому розміщення тваринницьких комплексів на понижених місцях з близьким заляганням ґрунтових вод цілком недо­пустиме.

Концентрація тварин на великих комплексах вимагає

розробки надійних методів утилізації відходів, що є цінною сировиною для підготовки органічних добрив, а також енергетичним матеріалом для одержання різного виду

палива (біологічного, горючих газів тощо). •

Рідкий гній широко використовують для приготування компостів — з торфом, соломою, іншими відходами рос­линництва. Тонну торфу, наприклад, звичайно змішують із тонною рідкого гною, тривалість компостування — не менше 2—3 місяців. Можна вносити і сирий торф _ безпо­середньо з наступним поливом його гноївкою по всій пло­щі поля. Використання самого торфу менш корисне.

Щоб обмежити забруднення навколишнього середовища
тваринницькими комплексами, слід дотримуватись встанов­лених санітарно-захисних зон, що відділяють їх від жит­лових будівель, пляжів, доріг тощо. Ширина цих зон за­лежить від виробничого напряму ферми і поголів'я тварин на ній (табл. 6). Крім того, передбачається спорудження:

валів і водозабірних каналів для перехоплення забруднюючого стоку, а також дамб для відведення поверхневого стоку від загонів, створення механічних заслонів проти потрапляння відходів у вододжерела.

Рідкий гній може бути джерелом інфекцій, тому він по­требує знезараження, для чого існують хімічні, термічні,. фізико-хімічні методи або тривале витримування в польо­вих гноєсховищах. У рідкому гної, на відміну від твердого,. не відбувається самозігрівання, тому в ньому довгий час зберігаються збудники різних захворювань. Для дезинфекції часто використовують формалін (3 кг формаліну на 1 м3 рідини) або вогневу стерилізацію. Найдоцільніше на зрошуваних стічними водами тваринницьких комплексів землях вирощувати багаторічні трави, які йдуть па приго­тування трав'яного борошна, силосу, сінажу, а також використовуються для випасання тварин. Овочі, ягоди, баш­танні, що використовуються в їжу в сирому вигляді, ,на таких землях вирощувати не можна. При поливах існує небезпека забруднення грунту і продукції патогенними організмами. При внесенні стоків в дозі 50—100 т/га з допомогою транспортера РЖТ-16 знезараження грунту відбу­вається через чотири місяці, а якщо вносити 50 т/га з наступним заорюванням через один місяць, знезараження грунту відбувається через місяць після заорювання [8, с. 132].

Часто гній вносять на замерзлий грунт. Такий прийом є зручним лише з організаційних міркувань — дає змогу краще використати час і транспортно-енергетичні потуж­ності господарств. Однак він може викликати значні втра­ти поживних речовин з поверхневим стоком: азоту — до 20, фосфору — до 12, калію — до 14% вмісту їх у гної. Це втрати не лише економічні, а й екологічні. В таких краї­нах, як ФРН і Великобританія, та в деяких інших вне­сення органічних добрив на замерзлий грунт заборонено законодавством. Тому рідкий гній найдоцільніше вносити під зяблеву оранку, а поливи слід проводити лише при 50%-ній вологості грунту в шарі 0,7—1,0 м, щоб запобігти проникненню гноєвих стоків у грунтові води. Не можна та­кож допускати одночасного використання знезараженого рідкого гною та побутових стоків.

На всіх тваринницьких комплексах і великих спеціалі­зованих фермах обов'язковими тепер повинні бути доско­налі каналізаційні мережі та очисні споруда, які б надій­но захищали навколишнє природне середовище, у тому числі й водойми, від забруднень. Нині широко застосову­ють такі способи очищення стічних вод сільськогосподар­ського виробництва:

повне біологічне очищення за спеціальною схемою і використання для удобрення грунтів осадів стічних вод;

розділення відходів на тверду та рідку фракції з на­ступним використанням води для поливу, а твердого осаду у вигляді добрива;

компостування стоків з торф'яною крошкою та органічними відходами землеробства в спеціальних сховищах, одержаний таким чином компост використовують як орга­нічні добрива.

Одним із перспективних напрямів розв'язання проблем охорони навколишнього середовища та одержання додат­кових енергоресурсів і водночас комплексного використан­ня відходів індустріального тваринництва можна вважати виробництво з них біогазу. Останній є продуктом переробки органічних відходів тваринництва за допомогою так званих метанових мікроорганізмів. Цей газ можна вико                                                                       350

 

ристовувати для підігрівання води та приготування кормів. При одержанні біогазу без доступу повітря перероблюва­ний гній повністю зберігає азот в органічному добриві (то­ді як при компостуванні його майже половина азоту втра­чається). Крім того, за таких умов насіння бур'янів, що міститься у відходах тваринництва, втрачає свою схожість, а хвороботворні мікроби, яйця гельмінтів тощо знешкоджу­ються. Нині потужна установка по виробництву біогазу, або так званий біореактор, проходить експериментальні випробування.

Для забезпечення економічного використання водних ресурсів велику роли повинна відігравати боротьба з втратами води при транспортуванні до водоспоживачів, які досягають 7% всієї забраної води. Найбільші втрати у зрошувальному землеробстві — 17% [8, с. 15, 106]. Ця вода фільтрується і є однією з основних причин підтоплен­ня та заболочення грунтів.

Щоб запобігти непродуктивним витратам води та змен­шити масштаби підтоплення земель, доцільно створити штучні запаси підземних вод за рахунок фільтраційних втрат на територіях, що прилягають до наливних водосховищ, а також великих магістральних каналів. Внаслідок цього продуктивність окремих водозаборів підвищується у 27 разів. Значний ефект дає також облицювання каналів, будівництво закритих водопроводів, здійснення протифіль­траційним заходів.

В Україні важливе значення має охорона підземних водних ресурсів, особливо у степовій зоні, де вони най­більш інтенсивно використовуються. У зв'язку з цим ши­роко застосовується метод штучного поповнення підземних вод. Виявлено, що навіть в умовах дуже обмежених ресур­сів поверхневих і підземних вод методом штучного попов­нення на окремих ділянках їх запаси можна підвищити на 40—200%.

Зауважимо, що штучне поповнення запасів підземних вод за рахунок поверхневих з наступним їх використанням у народному господарстві має певні еколого-економічні переваги порівняно з водозабором безпосередньо з рік і водойм. Насамперед підземні води чистіші, ніж поверхневі, в них розчинено більше поживних речовин і вони найбільш придатні для водопостачання великих міст, промислових центрів, сільських населених пунктів, тваринницьких ферм і комплексів. Нагромадження водних ресурсів у підземних місткостях зменшує непродуктивні втрати води на випаро­вування, дає змогу раціональніше розподіляти і повніше

151

 

використовувати водні ресурси поверхневого стоку, збе­регти значну кількість родючих земель.

Дуже актуальною є також проблема охорони малих пічок і раціонального використання їх водних ресурсів. Через зменшення лісистості, водної ерозії, замулення, -осушувальної меліорації земель та з інших причин за ос­таннє століття висохло понад 150 маленьких річок, у ба­гатьох вода забруднюється стічними, дренажними та мінералізованими шахтними водами.

За 1981—1991 pp. для їх поліпшення збудовано 324 во­дойми і ставки об'ємом 3,3 млн м3, зарегульовано 13,5 тис. км русел річок, закріплено 462 км берегів, зведено 2,4 тис. р:м захисних дамб, здійснено водозахисне лісона­садження на площі 236 тис. га. Водночас розроблено схе­ми комплексного використання і охорони водних ресурсів річок Самари, Вовчої, Росі, Ольшанки, Західного Бугу, Тиси, Горині та ін. У Миколаївській області створено між­відомчу раду з комплексного використання і охорони вод­них ресурсів у басейнах річок Синюхи, Сланцю, Висуні„ Інгулу, Чичиклії [15, с. 107].

До першочергових водоохоронних заходів, що не потре­бують великих витрат праці та коштів, належить створен­ня водоохоронних 'зон вздовж рік, їх приток і на терито­ріях, які прилягають до акваторій озер, водосховищ та ін­ших водойм. Під водоохоронні зони, як правило, відводять заплавні землі, схили (понад 5°), що прилягають до за­плав, а також яри, які вклинюються безпосередньо у річ­кові долини. Там, де ріки починаються, водоохоронна зона повинна включати всю мережу ярів вище витоків. До водоохоронних зон слід віднести також повністю осушені землі, стік з яких потрапляє до річкової мережі. Крім то­го, необхідно впроваджувати ґрунтозахисні системи обро­бітку земель, природоохоронні, екологічно чисті сівозміни на полях, розташованих поряд із заплавами або крутими берегами річкових долин, ярів, коли поверхневий стік з них значною мірою впливає на режим твердого стоку та санітарний стан річки. У межах водоохоронної зони з ме­тою запобігання забрудненню, засміченню, виснаженню водних ресурсів, замуленню водних джерел впроваджуєть­ся спеціальний режим господарської діяльності з суворим її обмеженням у прибережній смузі.

Залежно від довжини ріки, її повноводності ширина во­доохоронної зони повинна становити від 300 до 400 я, а іноді навіть і 500 м, а прибережної смуги — не менше 40 і до 100 м, тобто 1/5 частина водоохоронної зони. На вели-

152

 

ких водосховищах ширину водоохоронної зони доцільно встановлювати від 1,5 до 2 км; На цій території забороня­ється застосування мінеральних і органічних добрив Та пестицидів, скидання забруднених стічних вод від тварин­ницьких комплексів і ферм, зрошення стічними водами. Крім того, у водоохоронних зонах не дозволяється буду­вати нові тваринницькі комплекси і ферми або розширю­вати наявні склади для мінеральних добрив і пестицидів, організовувати вигони для тварин, стоянки для автотранс­порту і сільськогосподарської техніки.

Велике значення для охорони малих річок має боротьба з водною ерозією та замуленням, охорона прируслових джерел, створення водоохоронних зон лісонасаджень та природних кормових угідь, систематичне очищення русел, збереження болотних масивів у долинах річок, повна від­мова від їх осушення, будівництво гребель, ставків та не­великих водосховищ, які б регулювали стік.

В умовах постійного збільшення обсягів використання водних ресурсів при дуже обмежених їх запасах і нерівно­мірному розподілі необхідна науково обгрунтована систе­ма водного господарства, яка забезпечувала б оптимальний розподіл водних ресурсів за природно-географічними зона­ми, економічними районами і галузями народного госпо­дарства, відтворення, охорону і комплексне використання води як в Україні загалом, так і в окремих її адміністра­тивно-територіальних одиницях, а також раціональну си­стему обліку, планування і управління водогосподарським комплексом.

Раціонального використання водних ресурсів та їх охо­рони можна досягнути, регулюючи розвиток і розміщення водомістких галузей народного господарства, створюючи такі економічні умови, за яких забруднення поверхневих і підземних вод та їх неекономне використання було б не­вигідним.

Особливо дбайливо слід ставитися до водних ресурсів у Донбасі, південних областях України, на Житомирщині та Рівненщині, де необхідно до мінімуму обмежити по­дальший розвиток водомістких та водозабруднюючих ви­робництв (хімічна, нафтохімічна, окремі галузі харчової" промисловості). Передусім це стосується приморських пів­денних районів з їх рекреаційного базою.

Не менш важливого значення в умовах високоінтенсивного використання ресурсів, набувають розробка і впрова­дження економічних стимулів збереження їх у чистоті та забезпечення економії води. Зокрема, в умовах безплатного                             153

 

водокористування підприємства економічно не зацікавлені в економії-води. Настав час розробити і впровадити ефек­тивну госпрозрахункову систему водокористування в зро­шуваному землеробстві. Необхідно ширше вирішувати пи­тання економічної оцінки водних ресурсів, визначення втрат від забруднення. Доцільно також розробити і впро­вадити нормативи на водокористування та водовідведення.

Значно більшої уваги потребує розробка прогнозів -від­далених екологічних наслідків водогосподарського будів­ництва, для чого необхідно поліпшити якість екологічної експертизи проектів та народногосподарських. планів ре­конструкції існуючих й будівництва нових виробничих об'єктів.

7.4. EKOHOMІKO-ЕКОЛОГІЧНА ефективність ВОДОГОСПОДАРСЬКОГО БУДІВНИЦТВА

Загальні розміри втрат природних ресурсів і збитків, завданих навколишньому середовищу при здійсненні водогосподарського чи гідромеліоративного проекту, з сумою економічних оцінок окремих (основних)  видів втрат і збитків (Qe), тобто

де Яв і Яз — втрати відповідно водних і земельних ресур­сів, крб; Шс, Шт, Шр, Пв, Пз, Шл, Шр, Ш1н, — шкода, заподіяна відповідно сільському, лісовому, рибному, мис­ливському господарству, промисловим підприємствам, транспорту, рекреаційним умовам та інші види шкоди нав­колишньому середовищу, що можуть бути заподіяні вна­слідок гідротехнічного та водогосподарського будівництва і гідромеліорації, крб [5, с. 143—144].

Визначаючи сумарні обсяги одноразових {Кс) і поточ­них (Сс) витрат, обов'язково слід врахувати витрати на природоохоронні заходи і раціоналізацію природокористу­вання, або екологічні витрати, при розрахунках абсолютної і порівняльної економіко-екологічної ефективності капі­тальних вкладень. Щодо загального народногосподарсько­го ефекту, якого можна досягти, реалізуючи той чи інший гідромеліоративний (водогосподарський) проект, то він, крім приросту чистої продукції (ЧП), національного (НД) чи чистого доходу (ЧД) залежно від масштабів будівни-

154

 

цтва і рівня впливу його на економіку країни, повинен включати також соціально-екологічний ефект (£e), тобто додатковий ефект охорони природного середовища, еконо­мії природних ресурсів, збереження екологічної" рівноваги тощо.

Позитивний соціально-екологічний ефект дає додатко­вий ;ефект економічний, який проявляється у зростанні виробництва, продуктивності праці, поліпшенні якості про­дукції. І навпаки, негативний соціально-економічний ефект знижує ефект економічний. Хоча кількісне визначення со­ціально-екологічного ефекту гідромеліоративного (водо­господарського)'будівництва, меліорації земель —пробле­ма надто складна, все ж деякі його елементи можуть мати грошовий вираз. Так, підвищення водозабезпеченості та якості води поліпшує природні й санітарно-гігієнічні умо­ви життя людей, знижує їх захворюваність, створює спри­ятливі передумови для відпочинку й оздоровлення населен­ня, що зрештою сприяє зростанню продуктивності суспіль­ної праці.                                 •       ,

Отже, розрахунки абсолютної та відносної (порівняль­ної) економіко-екологічної ефективності капітальних вкла­день у гідромеліоративне (водогосподарське) будівництво, створення великих іригаційно-меліоративних і водогоспо­дарських комплексів можна визначити за формулами:

 

(7.2)
 

 

 

 

де ек — коефіцієнт комплексної економіко-екологічної ефективності; ЧП — приріст чистої продукції плюс — по­даток з обороту на продукцію з меліорованих земель, крб;

НД — приріст національного доходу внаслідок здійснен­ня гідромеліоративного чи водогосподарського проекту, крб, /<с — сукупні капітальні вкладення, крб; Qe — су­марна оцінка втрат природних ресурсів і збитків, завданих навколишньому середовищу, крб;

де Сс — сукупні поточні витрати в порівняльних цінах, крб; ев — нормативний коефіцієнт ефективності капіта­ловкладень (у середньому Ян = 0,12); Кс — сумарні капітальні вкладення на реалізацію водогосподарського чи гід­ромеліоративного проекту, програми меліорації, крб.

Показником порівняльної економіко-екологічної ефек­тивності капіталовкладещ є мінімум приведених витрат

155

 

і суми економічних оцінок втрат природних ресурсів і збит­ків, завданих навколишньому середовищу в усіх. сферах діяльності людини, внаслідок гідромеліоративного (водо­господарського) будівництва, меліорації земель. Розрахун­ки всіх показників можна здійснювати як для об'єкта, зо­ни, цільової програми загалом, так і у вигляді питомих значень — на 1 га меліорованої земельної площі, 1 км5 транспортованої або використовуваної води тощо.

Виконана таким чином оцінка ефективності капітальних вкладень, наприклад, у створення іригаційно-меліоратнв-ного комплексу на загальній площі 100 тис. га, свідчить» що варіант спорудження зрошувальної системи закритого типу, хоч він і вимагає на 1/3 більше одноразових витрат, вигідніший за показниками абсолютної і порівняльної економіко-екологічної ефективності (табл. 7).

Комплексна економіко-екологічна оцінка варіантів гід­ромеліоративного (водогосподарського) будівництва дає змогу обирати найвигідніший з них з точки зору не тільки одержання максимального соціально-економічного ефекту, а й забезпечення раціонального природокористування, еко­номічного використання природних ресурсів й охорони нав­колишнього" середовища. Не вирішивши цих завдань, не можна здійснювати гідромеліоративне чи водогосподарське будівництво. Тривале функціонування іригаційно-меліоративних і водогосподарських комплексів з негативним впли­вом на природне середовище, як правило, рано чи пізно призводить до порушення в ньому екологічної рівноваги, виснаження природних ресурсів у зонах ^зрошення та осу­шення, що, зрештою, знижує продуктивність зрошувальної і дренованої систем землеробства й ефективність суспіль­ної праці [5,-с. 145—148].

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Як зростає водоспоживання в Україні?

2. Як взаємодіє вода з землею в процесі їх сільськогосподарського ви­користання?

3. На які основні цілі витрачається дода в сільському господарстві?

4. Що є особливістю використання водних ресурсів в сільському гос­подарстві?

5. Що є основними причинами незадовільного водного балансу в сіль­ському господарстві?

6. Що впливає на ефективність капітальних вкладень у меліорацію?

7. Які технології в меліорації земель є найпрогресивнішими?

8. В чому проявляються негативні наслідки меліоративних робіт у сільському господарстві?

9. В чому полягає механізм осушувальної меліорації?

10. В чому полягає механізм зрошувальної меліорації?

11. В чому полягає інтенсифікація використання водних ресурсів у сільському господарстві?

12. Які основні заходи передбачає раціональне водокористування?

13. Які основні шляхи раціонального використання і вдосконалення охорони водних ресурсів у агропромисловому виробництві?

14. В чому полягає особливість гідромеліоративного будівництва на су­часному етапі?

15. З чим пов'язане використання водних ресурсів у тваринництві?

157

 

16 Як визначаються загальні розміри втрат природних ресурсів і збит­ків, завданих навколишньому середовищу при здійсненні водогоспо­дарського проекту?

17 Як обчислюється абсолютна та відносна (порівняльна) економіко-екологічна ефективність капітальних вкладень у водогосподарська будівництво?

18 Чим обумовлюється роль водних ресурсів у сільському господарстві? Яка частка водних ресурсів споживається в сільському господарстві?

19 Що є основним інструментом використання й управління водними ресурсами в сільському господарстві?

20 Яка роль меліорації у виробництві сільськогосподарської продукції?

21 Що собою являє структура інвестицій у меліорацію сільського гос­подарства?

22 Які є нормативи ефективності капітальних вкладень в меліорацію?

23 Що включає, меліоративна інфраструктура?

24 Які є види зрошування?

25 В чому виражається економічна та екологічна ефективність меліо­рації?

26 В чому полягає взаємозв'язок меліорації земель із прогресивною технологією обробітку грунту?

27 Що повинна включати програма раціонального і комплексного ви­користання та охорони водних ресурсів? В чому специфіка проведення меліоративних робіт у Поліській ни­зовині?

28 Як проводиться меліорація земель на півдні України? Яка роль санітарно-захисних зон в тваринництві? Які головні напрями утилізації гною та гнойових стоків? В чому полягають особливості раціонального використання і охорони підземних вод у Україні?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧН1 ПРОБЛЕМИ ВІДХОДІВ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

8.1. ВИХОДИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ ПЕРЕРОБКА

Раціональне природокористування передбачає не лише зменшення шкідливих викидів у природне середовище, а й комплексне використання природних ресурсів, утилізацію відходів виробництва.

Відходи виробництва — це матеріальні залишки вироб­ничого процесу (сировини, матеріалів, засобів виробни­цтва), які втратили свою споживну вартість, не є метою даного виробництва і не можуть бути використані за пря­мим призначенням через технологічні особливості підпри­ємства. Звичайно відходи класифікують: 1) за сферою ут­ворення; 2) за напрямом використання; 3) за способом. залучення до утилізації. "

На відміну від відходів виробництва, відходи спожи­вання є засобами виробництва і предметами споживання, що втратили в процесі споживання (або безвідповідаль­ного ставлення) свої початкові властивості і не здатні в такому стані задовольняти потреби суспільства. Проблема методики грошової оцінки відходів ще остаточно не роз­роблена. Одні спеціалісти вважають, що ціни на відходи повинні -бути пов'язані з ціною основної сировини, другі визначають їх за змінністю, треті — за споживними вла­стивостями. Основна складність тут полягає в тому, що одержання відходів не є метою виробництва, і на їх ство­рення спеціально праця не витрачається. Вони виникають побічно і наперед включаються в собівартість вироблюва­ної продукції. Саме це і не враховується сьогодні при оцін­ці відходів. Для підприємства відходи_— це застана вартості продукції. Маловідходність і безвідходність є важливими показниками і факторами зростання продуктивності праці.

159

 

Вартість відходів для підприємства, користуючись за­гальноприйнятою термінологією, можна визначити лише через їх мінову вартість. Водночас для суспільства вони ма­ють споживну вартість, оскільки можуть бути використані як сировина на інших підприємствах з іншим технологіч­ним процесом. Тому грошову оцінку відходів можна дати через вартість сировини тих підприємств, де ці відходи використовуються найефективніше теж як сировина. При цьому ціни на відходи повинні бути нижчими від цін на відповідну повноцінну сировину і матеріали як мінімум на величину витрат по доведенню їх до товарного вигляду у виробника і додаткових витрат споживача, пов'язаних і їх використанням; ціни на відходи повинні забезпечити вищу рентабельність виробництва готової продукції з від­ходів, ніж з повноцінної сировини. Тоді вона стимулюва­тиме як підприємство-виробник відходів, так і їх спожи­вача.

Проблема утилізації відходів виробництва пов'язана з проблемою охорони навколишнього середовища від забруд­нення. Кінцевою метою раціонального природокористуван­ня повинно бути максимальне залучення у виробництво сировини. Чим менша відходомісткість виробництва, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил, економічніше виробництво.

На сьогоднішній день відходи агропромислового комп­лексу не завжди знаходять застосування, хоч і є цінною сировиною. В сільськогосподарських підприємствах навіть не плануються показники, які б характеризували їх роботу щодо підвищення родючості грунту, внесення добрив особ­ливо органічних Тому й нагромаджуються на фермах мільйони тонн органічних добрив. Стоки тваринницьких комплексів становлять подвійну небезпеку, оскільки викли­кають одночасно і хімічне, і біологічне забруднення (мік­роорганізмами). Причому забруднюють вони як грунт без­посередньо, так і воду, і повітря. З однієї свинарської фер­ми на 10—40 тис. тварин за 1 год в повітря надходить до 605 кг пилу 14,4 кг аміаку, 83,4 млрд мікроорганізмів;

Безпосередньо в сільськогосподарському виробництві відходів практично немає, якщо підходити до цього питан­ня з точки зору суті сільськогосподарського виробництва і його продукції. За винятком гною (не слід плутати гній і органічне добриво — для того, щоб стати добривом, гній повинен пройти ще певну обробку), практично всі види відходів з сільськогосподарської продукції виділяються якщо не на стадії збирання (солома, гичка), то вже на                                                                                   160

 

стадії первинної переробки (полова при обмолоті зерна), не кажучи вже про промислову переробку.

Ще один вид відходів у сільському господарстві — це відходи виробництва, пов'язані з використанням сільсько­господарської техніки і тракторів, тобто — нафтопродукти. Основною причиною утворення цих відходів є заміна масел і змазок при технічному обслуговуванні і ремонті машин. Значна частка припадає і на' нафтопродукти, які збира­ються внаслідок відстою з резервуарів нафтоскладів, а також баків автомашин і тракторів, що передбачено пра­вилами їх технічного обслуговування.

Сільськогосподарська продукція, як правило, містить у собі дуже велику кількість різних компонентів, а пере­робна промисловість традиційно орієнтована на одержання з неї лише основного продукту: цукру — з цукрових буря­ків, крохмалю —з картоплі і зерна, олії — з олійних куль­тур тощо. При цьому обсяг перероблюваної сировини в кілька разів перевищує вихід готової продукції. Так, на 1 т цукру-піску витрачається близько 8 т цукрових буря­ків, на 1 т спирту-сирцю потрібно 10—11 т картоплі або 3,0—3,5 т зерна, на 1 т сухого крохмалю потрібно 8—9 т картоплі або близько 2 т кукурудзи, для одержання 1 т рослинної соняшникової олії потрібно переробити екстрак­ційним способом близько 2 т і пресовим — 2,1—2,2 т на­сіння соняшника. В середньому вихід готової продукції становить 15—30% маси перероблюваної сільськогосподар­ської сировини. Решта переходить у відходи і побічні про­дукти.

З розвитком науки і техніки, з підвищенням рівня кон­центрації виробництва промислова утилізація відходів стає економічно доцільною, оскільки зі збільшенням мас­штабів виробництва зростає також кількість відходів і вар­тість речовин, що в них містяться. Іноді вартість цих речо­вин перевищує вартість продукту, при виготовленні якого одержані ці відходи. Так, при виробництві томатного соку і концентрованих томатопродуктів у відходи йде насіння, яке є цінною сировиною для виготовлення томатної олії. вартість якої в 2,5 раза вища від вартості томатного соку.

Питання ресурсозбереження, запровадження безвідход­них технологій переробки сільськогосподарської сировини є найвужчим місцем переробної промисловості АГІК. Від­ходи і побічні продукти виробництва і переробки сільсько­господарської продукції є величезним резервом ресурсо­збереження, який поки що використовується вкрай недо­статньо. Нераціональне використання вихідної сировини, її                                             161

біомаса, на одержання якої вже було витрачено значну кількість суспільної праці, знижують ефективність функ­ціонування АПК. Крім того, відходи виробництва, потрап­ляючи в природне середовище, забруднюють його, що в кінцевому підсумку знижує ефективність не лише АПК, а й всього суспільного виробництва через значні екологічні збитки. Невикористані відходи означають скорочення не лише сучасної, а й майбутньої ресурсозабезпеченості сус­пільства, необхідність додаткових витрат суспільної праці на розвиток сировинної бази переробної промисловості. Очевидно, що розвиток АПК досяг межі, за якою є неми­нучою безвідходна переробка сільськогосподарської сиро-вини на основі комплексного використання її біомаси і технологічних відходів.

8.2. ВПЛИВ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

Перехід у переробці сільськогосподарської сировини на безвідходну технологію має два взаємопов'язаних аспек­ти — економічний та екологічний. Перший аспект відобра­жає розширення ресурсних можливостей за рахунок комп­лексної переробки сільськогосподарської сировини і одер­жання на цій основі додаткової кількості продуктів харчу­вання, кормів, добрив. За даними Ю. В. Склянкіна і С. Л. Стичинського, в Україні поточний вихід відходів та побічної продукції переробки лише рослинної сільськогос­подарської сировини становить близько 50 млн т на рік. При сучасному рівні розвитку науки і техніки, оптимально використовуючи вторинну сировину, можна додатково одер­жати 2 млн кормових одиниць, що дасть змогу збільшити виробництво м'яса на 160 тис. т на рік. Крім того, з не-використовуваних відходів переробки щорічно можна ви­робляти 800—900 тис. т вапнякових та гранульованих органо-мінеральних добрив, десятки тисяч тонн різних сортів рослинної олії, пектину та іншої продукції. В цілому ж організація безвідходної виробничої структури переробки сільськогосподарської сировини поряд з одержанням тра­диційних продуктів харчування дасть змогу додатково виробляти понад 100 найменувань різної продукції. сьогодні промислової переробки зазнає не більше 22 /о маси відходів [34, с. 5].

162

 

Другий аспект проблеми полягає в посиленні впливу екологічного фактора на формування технологічної струк­тури переробки сільськогосподарської сировини в зв'язку з розвитком процесів агропромислової інтеграції. В сучас­них умовах інтенсифікації виробництва взаємозв'язок еко­номічних та екологічних факторів принципово змінюється, оскільки з'являється можливість створення екологічно чистих виробництв на основі безвідходних технологічних структур, реальним стає формування безвідходної струк­тури переробки сільськогосподарської сировини та суттє­вого підвищення на цій основі не лише ефективності вико­ристання природно-сировинних ресурсів, а й кардинально­го вирішення проблеми екологізації виробництва за від­носно менших витрат.

Однак умови організації безвідходної переробки сіль­ськогосподарської сировини не реалізуються автоматично, причому не стільки через відсутність відповідних техноло­гій, скільки через недостатню орієнтацію господарського механізму на безвідходний тип виробництва.

Запровадження безвідходної переробки сільськогоспо-, дарської сировини сприятиме посиленню горизонтальної і вертикальної інтеграції виробництва продуктів харчування. Очевидно, цей процес матиме і певний екологічний ефект. Так, із зростанням концентрації виробництва питомі капі­тальні вкладення на очисні споруди будуть знижуватись. Водночас поглиблення процесу інтеграції в розвитку АПК дає змогу перейти до оцінки інтегральних екологічних на­слідків виробництва і до добору найбільш екологічно ра­ціональних його варіантів.

Окрім прямого впливу, що здійснюється на навколишнє середовище переробними підприємствами харчової промис­ловості, спостерігається і зворотний вплив, який проявля­ється в зміні технології виробництва залежно від навко­лишнього середовища, в обмеженні потужностей підпри­ємства або доборі технології виробництва.

Інтенсивність взаємозв'язку і взаємодії харчової про­мисловості та навколишнього середовища суттєво відріз­няється як в галузях, так і на окремих об'єктах навколиш­нього середовища.

За ступенем інтенсивності взаємозв'язків харчової про­мисловості з навколишнім середовищем (негативного впли­ву) серед об'єктів навколишнього середовища чільне місце посідають водні ресурси. Найбільш водомісткими галузями є цукрова, консервна, спиртова, крохмало-патокова, пиво­варна. В цих галузях середньорічні нормативні витрати

 

води на одиницю переробної сировини становлять від 10 до 40 м3. На підприємствах з оборотним водопостачанням води витрачається більше, ніж переробляється сировини: на 1 т цукрових буряків витрачається 1,8 м3 води, плодів і овочів — 5—7 м3, картоплі на крохмаль — 8,7 м3, куку­рудзи на крохмаль — 2,7—12,2 м3, ячменю на солод — понад 20 м3 [34, с. 69). Близько 70% загального водоспо­живання в харчовій промисловості України припадає на підприємства цукрової промисловості. А чим вищий рівень витрат води на підприємстві, тим більший об'єм стічних вод, а отже, і нижчий показник раціонального використан­ня води.

Стічні води підприємств, що переробляють рослинну сировину, характеризуються високим ступенем забрудне­ності. Великі їх об'єми становлять значну небезпеку для навколишнього середовища. Причому самі по собі стічні води харчової промисловості не є токсичними, але, потрап­ляючи в озера, ставки і ріки, вони швидко виснажують за­паси кисню, що викликає загибель мешканців цих водойм. Органічні речовини стічних вод підприємств харчової про­мисловості швидко піддаються бродінню і гинуть. Близько 70% забруднень стічних вод крохмало-патокової, пивовар­ної, масложирової та цукровобурякової галузей харчової промисловості розкладаються протягом перших діб, тоді як стічні води заводів, що виробляють виноградний сік та солодові, мають дуже малу здатність до біологічного роз­кладу — за 5 діб розкладається відповідно 14 і 10% усіх забруднень. У результаті гниття білкові речовини розкла­даються до амінокислот, вуглекислоти та аміаку. В проце­сі бродіння цукру, що міститься в стічних водах, утворю­ються оцтова, молочна, масляна та пропіонова кислоти.

Стічні води харчової промисловості, що викидаються на поля фільтрації, в яри та відкриті водойми, швидко загни­вають, виділяють неприємні запахи. Ці забруднення роз­повсюджуються в межах повітряного басейну досить нерів­номірно, їх концентрація в повітрі в окремих районах може досягати загрозливих для здоров'я населення розмірів. Крім того, найпоширенішими шкідливими речовинами, що надходять в атмосферу з підприємств харчової промисло­вості, є органічний пил, двоокис вуглецю, бензин та інші вуглеводні, а також викиди від спалювання палива.

Промислова переробка сільськогосподарської сировини, що здійснюється без урахування інтересів охорони приро­ди, призводить до забруднення не лише водних ресурсів і атмосфери, а й грунту, погіршення родючості землі. По-164

 

близу цукрових, спиртових та інших підприємств харчової промисловості виникають мертві пустирі, забруднені про­мисловими відходами.

Крім того, для стічних вод цукрової, консервної, вино­робної і крохмало-патокової галузей характерним є досить високий показник вмісту зважених речовин, кількість Яких перебуває в прямій залежності від забруднення сировини, що надходить на переробку. Основу цих забруднень ста­новлять частинки родючого шару грунту. Згідно з нормами, вміст землі в картоплі, що надходить на картоплекрох-мальні заводи, не повинен перевищувати 1,5%. Однак, як правило, цей показник сягає і 25%. Аналогічне становище і в буряко-цукровій промисловості — рівень забруднено­сті коренів, що надходять на переробні заводи, досягає 40% [34, с. 75]. Після миття ця земля переходить в осад. Багато підприємств цей осад роками не вивозять, і він на­громаджується у відстійниках і на полях фільтрації, що призводить до переповнення карт полів фільтрації і до попадання стічних вод у відкриті водойми. Така практика утилізації транспортно-мийного осаду обертається для на­родного господарства втратами родючого шару землі і за­брудненням навколишнього середовища.

Очищення стічних вод підприємств, що переробляють рослинну сировину, знаходиться на дуже низькому рівні. Більшість підприємств цієї групи галузей харчової про­мисловості розташована в сільській місцевості і дотепер не має очисних споруд і скидає стоки без необхідної очистки в яри і безпосередньо у водойми і лише в окремих випад­ках — на поля фільтрації. Поверхневі води можуть очис­тити досить незначну кількість стоків. При скиданні вели­ких об'ємів забруднень рослинний і тваринний світ поверх­невих вод гине Стічні води, що скидаються в яри, не просочуючись у грунт, є причиною неприємних запахів і розмноження комах.

Що ж стосується карт фільтрації, то їх використовують багато років, більшість з них перетворилась у накопичувачі стоків глибиною 2—5 м. Та навіть цих недосконалих багато в чому споруд не вистачає для повного очищення стічних вод хоча б від зважених речовин.

Зі збільшенням переробки рослинної сировини кількість споживаної води зростатиме. Через обмеженість водних ресурсів в Україні (особливо в південних областях) рано чи пізно виникне необхідність заморожування на якомусь певному рівні об'ємів переробки сільськогосподарської си­ровини. Тому не можна розглядати екологічне вдоскона-                                                    165

 

лення технологічних процесів на підприємствах переробної промисловості лише як ширше запровадження очисних споруд, що спрямовано безпосередньо на охорону навко­лишнього середовища. Очевидно, що на сьогоднішній день екологізація виробництва повинна пов'язуватись не стільки з вирішенням проблем видалення і нейтралізації відходів, скільки з попередженням їх виникнення, що докорінно змі­нює роль очисних споруд — з кінцевої ланки технологіч­ного процесу вони перетворюються в проміжну, мета якої — підготовка раніше невикористовуваних відходів (твердих, рідких і газоподібних) до виробничого споживан­ня. Водночас екологічне вдосконалення технології повинно бути націлене на економію первинної сировини, що надхо­дить на виробництво. Досягти цієї мети можна насамперед запровадженням технологічних схем його комплексної пе­реробки. При цьому вирішується завдання не лише еко­номного витрачання сільськогосподарської сировини і, в кінцевому підсумку, зниження витрат виробництва, але й попередження забруднення навколишнього середовища тех­нологічними відходами. Економія ж витрачання інших ви­дів сировинних ресурсів багато в чому залежить від об­раної схеми комплексного використання сільськогосподар­ської сировини. Лише по такому ресурсу, як вода, здійснен­ня екологічних заходів на підприємствах по переробці сільськогосподарської сировини пов'язано зі створенням і запровадженням особливої природоохоронної виробничої інфраструктури, оскільки промислова переробка сільсько­господарської сировини — галузь надзвичайно водомістка. Вартість водозабезпечуючих фондів у загальній вартості основних фондів переробних галузей в середньому стано­вить 25%."

8.3. ЕКОЛОГІЧНА ОЦІНКА ТЕХНОЛОГІЙ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ

Яким би способом не вирішувалась проблема екологі-зації виробництва, без економічної оцінки природного фак­тора тут не обійтись. Добираючи технологічну схему пере­робки сільськогосподарської сировини, часто перевагу на­дають найдешевшим природомістким та багатовідходним структурам виробництва. Природний фактор як зовнішній стосовно виробництва економічної оцінки не одержує. Це                          165

означає, що еколого-економічні збитки, що виникають вна­слідок функціонування підприємств по переробці сільсько­господарської сировини, до уваги не беруться. Між тим, величина ця реально існує і виражається в додаткових втратах матеріальних, трудових, фінансових і природних ресурсів, яких зазнає суспільство внаслідок виробничої діяльності цих підприємств.

Логічно критерієм екологічної оптимальності техноло­гічної схеми переробки сільськогосподарської сировини слід вважати ступінь впливу виробництва на навколишнє середовище

де min — оцінка одиниці q-го ресурсу, що споживається;

Vq — річний об'єм вироблюваного ресурсу; Sql — втрати і-го природокористувача (виробничого об'єкта) від забруд­нення та виснаження q-го ресурсу [34, с. 81].

Однак справа ускладнюється тим, що планово-госпо­дарські органи не мають відповідної інформації про базо­вий стан і динаміку впливу на навколишнє середовище діючих і проектних схем переробки сільськогосподарської сировини. Це нерідко спричиняє пріоритетний розвиток тактичних методів екстенсивного природокористування на шкоду стратегічним альтернативам переходу до безвідход­ної переробки сільськогосподарської сировини. А застосування показників ресурсе-, водо-, землемісткості продукції, хоч й дає змогу певною мірою оцінити ступінь інтенсифі­кації залучення природно-сировинних ресурсів на основі відповідних технологій, все ж не свідчить про рівень еко­логічної чистоти виробництва.

Критерієм екологізації виробництва може служити рі­вень безвідходності виробництва, який перебуває в тісному взаємозв'язку і залежності від масштабів споживання при-родноресурсного потенціалу навколишнього середовища і масою розміщених у ньому відходів. Причому оцінка рівня безвідходності повинна грунтуватися на показниках, які характеризують ступінь замкнутості матеріально-технічно­го потоку на «вході» і на «виході» виробництва відносно навколишнього середовища. Орієнтуватися слід на нату­рально-вартісні показники, а не на виключно вартісні. Це зумовлюється як відсутністю -надійного інструментарію вартісної оцінки більшості видів природних ресурсів, від­ходів виробництва, еколого-економічних збитків від їх роз

167

міщення б навколишньому середовищі, так і можливістю дати більш достовірну (незалежну від впливу цін і вартіс­них структурних зрушень) оцінку рівня безвідходності виробництва. В системі, що пропонується, ступінь замкнуто­сті виробництва щодо навколишнього середовища визнача­ється як відношення маси виробленої продукції до витра­ченої на її одержання маси матеріально-сировинних ресурсів. У вироблену продукцію входить не лише одержу­ваний основний і побічний продукт, а й продукція, виготов­лена з утилізованих на даному підприємстві відходів, а також маса відходів, що реалізуються на сторону. Врахо­вуючи це, ступінь замкнутості виробництва розраховують за формулою

де Кз — коефіцієнт замкнутості виробництва; Vq — фак­тичні витрати природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива на одиницю виробленої продукції (або сировини, що переробляється); Ак — річний обсяг виробництва про­дукції (переробки сировини); Онз — річний об'єм невико-ристовуваних відходів і побічних продуктів виробництва.

Коефіцієнт екологічності характеризує ступінь безпеч­ності виробництва щодо навколишнього середовища

де Ке — коефіцієнт екологічності виробництва; Кв — коефіцієнт відходомісткості виробництва. При цьому кое­фіцієнт відходомісткості визначається співвідношенням маси відходів, зведеної до одного об'єму з урахуванням відмінностей ступеня їх шкідливосгі (небезпечності) в роз­рахунку на одиницю продукції (або перероблюваної си­ровини)

де 0'нз — річний об'єм невикористовуваного відходу г-го виду, що розміщується в навколишньому середовищі; Р1 — показник відносної небезпеки відходів і-го виду. Рівень безвідходності оцінюють за показником замкнутості, скоригованим на коефіцієнт екологічності, що дає змогу ви­значити ступінь збалансованості матеріально-сировинних потоків на «вході» і «виході» виробництва з урахуванням його безпечності щодо навколишнього середовища

168

 

Залежно від специфіки переробки сільськогосподарської сировини оцінювати рівень безвідходності виробництва слід з урахуванням дії контрольних показників водо-, земле- та енергомісткості технологічних процесів. Для народного гос­подарства важливим є підвищення рівня безвідходності не окремого підприємства, а комплексу галузевих виробництв. Водночас слід мати на увазі, що оцінка екологічності тех­нологій переробки сільськогосподарської сировини є не самоціллю, а засобом розширення вузьких місць виробни­цтва і досягнення на основі оптимального режиму ресур-сокористування максимального госпрозрахункового доходу Тому реалізація принципів оцінки екологічності техноло­гій повинна здійснюватися спільно з перебудовою всієї си­стеми економічного стимулювання.

8.4. ЕКОНОМІЧНІ СТИМУЛИ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЕКОЛОГІЗАЦІТ ПЕРЕРОБКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ СИРОВИНИ

Відсутність необхідних економічних стимулів, що могли б спонукати підприємства по переробці сільськогосподар­ської сировини до екологічного вдосконалення виробни­цтва, призводить до того, що природоохоронна робота в галузі здійснюється стихійно, в основному під тиском ди­рективних вказівок, що є не найкращим засобом досяг­нення природоохоронних цілей. Навіть підприємства з однаковою технічною оснащеністю по-різному реалізують можливості екологічного вдосконалення виробництва. Так, показник водовідведення в розрахунку на 1 т перероблю­ваного цукрового буряка на Тернопільському (4,4 мт), Вінницькому і Хмельницькому (4,2 мт) виробничих об'єд­наннях більш ніж вдвічі вищий за аналогічний показник Полтавського виробничого об'єднання. Пояснюється це просто: використовуючи водні ресурси як безплатний дар природи (плата за водоспоживання, введена 1982 p., є сим­волічною), маючи власні водозабори, за відсутності чіткої системи контролю за водоспоживанням підприємства не прагнуть вдаватися до прогресивних природоохоронних заходів.                                                         169

Реально ситуація складається так, що екологічне вдо­сконалення виробництва вимагає збільшення витрат на переробку сільськогосподарської сировини, а отже, неми­нуче призведе до зниження прибутку і рівня фондовіддачі. Тому переозброєння галузі на основі прогресивної еколо­гічно чистої технології в умовах розширення економічних методів господарювання може бути здійснено лише в тому випадку, коли процес екологічного вдосконалення вироб­ництва буде пов'язаний з відповідною системою економіч­ного стимулювання безвідходної переробки сільськогоспо­дарської сировини. Для цього доцільно використати такі економічні важелі, як ціноутворення на природно-сировин­ні ресурси, ввести в практику господарської діяльності економічні нормативи тривалого користування, що вста­новлюють взаємозв'язок між збитками від забруднення, завданими навколишньому середовищу, госпрозрахунковим доходом підприємств і фондами матеріального стимулю­вання.

Стосовно вдосконалення ціноутворення вже не викли­кає сумніву доцільність врахування економічних оцінок природного фактора в господарській діяльності. Врахуван­ня цін екологічного фактора пов'язане насамперед з пра­вильним відображенням суспільне необхідних витрат як на використання певних видів природно-сировинних ресурсів, так і на попередження забруднення навколишнього сере­довища.

Підприємства з переробки сільськогосподарської сиро­вини економічної оцінки природних ресурсів до недавнього часу майже не застосовували. Введення 1982 p. плати за воду не можна вважати радикальним методом стимулю­вання раціонального природокористування через те, що ціна на воду не відповідає суспільне необхідним затратам і ніяк не пов'язана з госпрозрахунковими відносинами під­приємств. Однак цей метод дав позитивний результат хоча б тому, що він легалізував витрати на водопостачання промисловості. Подальше вдосконалення економічного сти­мулювання природоохоронної діяльності на цій підставі пов'язане зі зміною самого механізму стягнення плати на підприємстві, уточненням ставок платежів як за норма­тивне водоспоживання, так і понаднормативне.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що таке відходи виробництва?

2. Що таке відходи споживання?

170

 

3. Як можна визначити вартість відходів?

4. Що відноситься до відходів агропромислового виробницгва?

5. Чим обумовлюється доцільність промислової утилізації відходів агропромислового виробництва?

6. Як впливає переробка сільськогосподарської сировини на навко­лишнє середовище?

7. Що можна вважати критерієм екологічної оптимальності техноло­гічної схеми переробки сільськогосподарської сировини?

8. На чому грунтується оцінка рівня безвідходності виробництва?

9. Як розрахувати ступінь замкнутості виробництва?

10. Як обчислити коефіцієнт екологічності виробництва?

11. Як обчислити коефіцієнт відходомісткості виробництва?

12. Які існують економічні стимули підвищення рівня екологізації пере­робки сільськогосподарської сировини?

13. В чому полягає складність встановлення ціни на відходи?

14. Який зв'язок між оцінкою відходів і вартістю продукції?

15. Як пов'язуються проблеми утилізації відходів з проблемою охорони навколишнього середовища?

16. Як екологічні фактори впливають на формування технологічної структури сільськогосподарської сировини з розвитком процесів аг­ропромислової інтеграції?

17. В чому полягає значення запровадження безвідходної переробки сільськогосподарської сировини?

18. Як розподіляються ресурси за ступенем інтенсивності взаємозв'яз­ків харчової промисловості з навколишнім середовищем (негатив­ного впливу?)

19. Чим характеризуються стічні води підприємств, що переробляють рослинну і тваринницьку продукцію?

20. Чим зумовлюється необхідність економічної оцінки природного фак­тора при вирішенні проблеми екологізації виробництва?

21. Що може бути критерієм екологізації виробництва?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9. ЗАГОСТРЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

9.1. РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

В умовах переходу до ринку цілком закономірно в сіль­ському господарстві країни виникла і розвивається нова форма організації виробництва — фермерство, основою якого тепер стала приватна власність на землю. Господа­рями на землі стали люди, яким часто бракує екологічних знань. Усі численні дискусії з приводу форм землеволодін­ня і землекористування практично не торкалися достат­ньою мірою такого важливого критерію, як уміння вести господарство на високому культурному рівні, тобто вміння грамотно, раціонально використовувати і берегти землю.

Вирішення екологічних проблем набуває особливого значення в агропромисловому виробництві, зокрема у сіль­ському господарстві, яке є своєрідною контактною зоною людини з природою. Близько 50% усіх негативних проце­сів, які призводять до деградації стану природного середо­вища, припадає саме на цю галузь. І якщо виходити з по­зицій екологічного захисту, головна мета зараз повинна полягати в тому, щоб зберегти землю, її якісний стан для майбутніх поколінь.

Перехід АПК до ринкових відносин вимагає вироблен­ня концепції екологізації агропромислового виробництва в нових умовах. Основні положення цієї концепції можна сформулювати так: вироблення теоретичної, методологічної і методичної бази екологізації АПК в умовах різних форм власності, узагальнення досягнень практики; створення можливостей для екологізації виробничого потенціалу АПК, вивчення передумов переміщення центру господарських навантажень із природних компонентів на техногенні та економічні; формування фукціонування економічного механізму й фінансування охорони навколишнього сере-

172

 

довища; раціоналізація розміщення продуктивних сил в АПК з урахуванням можливостей для самовідновлення Природного стану навколишнього середовища; створення передумов для функціонування соціально-екологічної ста­більності території та соціально-екологічного захисту на­селення від інтенсивного впливу АПК; організація ефек­тивної системи екологічного всеобучу як для працівників АПК, так і для людей, що бажають займатися агропромис­ловою діяльністю відповідно до вимог нових форм госпо­дарювання.

З точки зору логіки, встановлення ринкових відносин можливе за належного рівня соціальної, економічної та екологічної стабільності. Щоб цього досягти, потрібно, як мінімум, 50 років, а забезпечити державу продовольчими, промисловими товарами, створити відповідні соціальні та екологічні умови нам необхідно вже сьогодні. Прийнятни­ми, на наш погляд, є два варіанти: перший — створення тимчасової «шокової» системи екологічного та соціально­го захисту, паралельно з якою вестиметься розробка стра­тегії екологічної та соціальної безпеки населення. За цим варіантом функціонують усі форми власності на терито­ріях, що вважаються екологічно відносно безпечними (ви­значається цей стан за ступенем деградації природних ре­сурсів) при переважанні традиційних і поступовому пере­ході до товарних селянських господарств; другий — так званий поетапний варіант, який передбачає державне нор­мативне регулювання господарської діяльності, визначення найбільш екологічно небезпечних зон і їх інтенсивне від­новлення без припинення господарської діяльності, але зі зменшенням інтенсивних навантажень (приведення до екологічно безпечного рівня механізації, внесення міне­ральних добрив і пестицидів, здійснення меліоративних робіт та ін.). З точки зору ринкових систем ведення госпо­дарства найефективнішим виступає перший варіант, а з точки зору безпеки — другий. Ситуація, що склалася, е сприятливою для функціонування першого варіанта.

Очевидно, що екологічний аспект землеволодіння і зем­лекористування є глобальнішим і важливішим, ніж його організащ'йно-економічно-правовий аспект. Селянин, одер­жавши землю, врешті-решт, виходячи зі своїх можливостей і конкретних умов, самостійно обирає форму діяльності — чи вести господарство самостійно, чи об'єднатися в певні групи з іншими селянами, скажімо, створити кооператив чи асоціацію тощо. Та незалежно від форми метою такого господарювання є виробництво максимальної кількості                                  173

продукції навіть за рахунок збільшення ступеня інтенсив­ності навантаження на земельні ресурси. Викликано це, по-перше, майже повною екологічною безграмотністю на­ших фермерів (до речі — як і більшої частини нашого населення); по-друге, відсутністю належного контролю за станом навколишнього середовища з боку державних ор­ганів. Крім того, поширення негативних наслідків фер­мерського господарювання можливе за відсутності еколо­гічно безпечної техніки. Йдеться не про малогабаритну техніку, про яку точилось багато розмов — це техніка для присадибної чи дачної ділянки, а не для сучасної ферми, — а про потужні, справжні сільськогосподарські машини. Середня маса нашого трактора сягає 8—10 т (К-701 — 13,5 т), тоді як у США цей показник становить 6,3 т. Важ­ка техніка призводить до зміни структури грунту, його пе­реущільнення, погіршення воднофізичних властивостей і повітрообміну.

Вагома частина екологічних збитків є наслідком широ­кої хімізації землеробства, чого не в змозі уникнути і наші фермери, оскільки вони змушені вносити на поля ті мін-добрива, які їм вдається дістати, а не ті, які б хотілося. За рекомендаціями вчених, у середньому в Україні співвідношення між азотом, фосфором і калієм повинно становити 1:1: 0,8. Фактичне співвідношення між цими елементами в добривах, що постачаються сільському госпо­дарству, становить 1 : 0,48 : 0,60. Відносний дефіцит фос­фору і калію в добривах, що використані в сільському гос­подарстві, становить відповідно 52 і 20%. Недостатньо за­стосовуються органічні добрива, насамперед гній, торф. Елементарні підрахунки свідчать, що наявний в Україні потенціал органічних добрив використовується не більше як на 40%. Якщо в США на 1 га ріллі вносять-15,5 т органіки, в Англії — 26 т, в Голландії — 76 т, то в Україні в середньому 8,5 т. Не вистачає у нас як техніки, так і технологій утилізації і внесення органічних добрив.

Крім того, гній є значним забрудником навколишнього середовища. Стоки з тваринницьких ферм безпосередньо і з місць накопичення гною забруднюють передусім воду, а через неї — і грунт різними хімічними сполуками, а та­кож мікроорганізмами, які можуть бути збудниками тяж­ких хвороб. Забруднюється і повітря: свинокомплекс по­тужністю 108 тис. голів худоби виділяє в атмосферу 36 млрд мікробних тіл, 3600 кг аміаку, 350 кг сірководню, 620 кг пилюки, неприємний запах.

Важливого значення в умовах ринкових відносин набу-

174

 

вають питання розподілу сільськогосподарських культур на території держави. Доцільно було б вже зараз провести розрахунки потреб України в продукції високоінтенсивних технічних культур (цукрових буряків, льону-довгунця), оскільки порівняно висока їх питома вага пов'язана зі значно більшим ризиком порушення грунтів і необхідністю вжиття додаткових заходів для відновлення природної ро­дючості.

Наступним необхідним заходом є створення чіткої дер­жавної системи моніторингу навколишнього середовища, що обов'язково передбачає забезпечення відповідних служб технічними засобами, лабораторіями, комплектуван­ня їх висококваліфікованими спеціалістами, оскільки фер­мер через свою функціональну відособленість не може здійснювати узагальнюючого контролю за станом навко­лишнього середовища, шкідливістю для природи свого ви­робництва тощо. Тому за державними органами повинен залишатися пріоритет у визначенні системи економічної оцінки природних ресурсів, розробленні системи оподатку­вання виробників, рентних платежів з метою створення централізованих фондів для вирішення екологічних про­блем, і, виходячи із ситуації, що складається, — системи еколого-елономічних нормативів і показників, у здійснен'ні контролю за екологічними наслідками діяльності підпри­ємств, дотриманні екологічного порядку та екологічної дисципліни. Обов'язковим є також створення постійно дію­чих органів, здатних вести контроль за ступенем екологіч-ності засобів виробницгва, що використовуються в сіль­ському господарстві, а також продукції, що в цій галузі виробляється. Кожна партія продукції, що надходить на ринок, повинна мати сертифікат, який засвідчує її екологічність і впливає на рівень цін, які складаються на дану продукцію в результаті співвідношення між попитом і про­позицією.

Ринок настійно вимагає формування нового типу еколо­гічної свідомості як споживача, так і виробника. Тому, з одного боку, слід усіма способами намагатись організувати екологічний всеобуч населення, впровадивши екологічні дисципліни в систему вищої та середньої освіти. З другого боку, особливі вимоги в цьому плані слід висувати до фер­мерів, які в недалекому майбутньому можуть стати одним з основних виробників сільськогосподарської продукції в нашій державі. Тому, очевидно, перш ніж довірити ділянку землі фермеру під сільськогосподарське використання, слід пересвідчитись у наявності в нього необхідних знань з

175

 

екології, вміння раціонально використовувати природні ре­сурси. Раціонально — це значить економічно вигідно та Екологічно безпечно.

-Великого значення при переході на нові форми господа­рювання й ринкові відносини набувають питання екологізації виробничого потенціалу, формування і функціонуван­ня економічного механізму, фінансування на охорону нав­колишнього середовища. В умовах ринкових відносин екологізація виробничого потенціалу повинна виступати як основа раціонального природовикористання. У цьому кон­тексті важливо встановити рівень інтенсифікації вироб­ництва з метою забезпечення необхідного обсягу продукції при максимальному ресурсозбереженні і зменшенні нега­тивного впливу на навколишнє середовище.

Суть економічного аналізу природокористування поля­гає в тому, щоб перевести його в дійовий функціональний режим. Найбільше значення для цього має ефективність використання матеріально-технічної бази і капіталовкла­день. Економічний механізм раціонального природокори­стування в умовах ринку передбачає вжиття певних захо­дів з метою екологічної та економічної оцінки як усього комплексу виробничого потенціалу, так і його природних складових — земельних і водних ресурсів. Неправильна грошова оцінка природних ресурсів спричиняє вилучення зі сільськогосподарського обігу певної частини земельних угідь, що завдає господарству України великих економіч­них збитків. Тому необхідні нові підходи до визначення грошової оцінки земельних ресурсів. Сьогодні це роблять різними методами: шляхом встановлення рівня додаткових витрат на вивільнення одиниці площі, які можуть компен­сувати одержання продукції із вилучених площ; капіталі­зація земельної ренти; прямого виконання даних земельно­го кадастру та ін.

Наявні методики грошової оцінки землі вже на перших порах функціонування ринку призведуть до стрімкого від­торгнення сільськогосподарських угідь для непрямих по­треб. Скажімо, чого варта ціна 1 га землі у 1800крб, яку встановив колишній Держагропром СРСР. Це фікція. При грошовій оцінці земельних угідь повинні бути використані можливості рентної оцінки в прямому її розумінні, а не в заідеологізованому. За розрахунками Ради по розміщенню продуктивних сил України, ціна 1 га землі на 1986— 1990 pp. повинна була становити 120 тис. крб. Введення плати за землю, як і за інші види природних ресурсів, саме і ставить своєю основною метою зниження ресурсомісткості      176

виробництва, перенесення центру ваги з природних ресур­сів на інтенсивні екологічні фактори.

Формування економічного механізму управління охоро­ною навколишнього середовища у сфері АПК. при переході до ринкових відносин має орієнтуватися на створення си­стеми платності природокористування й системи оподат­кування природокористувачів; забезпечення правового за­хисту економічних обмежень та економічної доцільності навантажень на природний потенціал, а також економічної відповідальності за порушення. Система платежів за приро­докористування повинна стимулювати ефективність експлу­атації природних ресурсів і забезпечити розширене відтво­рення природно-ресурсного потенціалу.

В умовах ринкових відносин концепція екологізації пе­редбачає широке використання політичних, організаційних, економічних, соціальних, психологічних методів управлін­ня. Для надання динамічності і конкретності роботі необ­хідна відповідна програма організаційних науково-інже­нерних заходів щодо охорони природи й використання ресурсів. Головну увагу слід звернути на те виробництво, яке випускає екологічно шкідливу продукцію і є економіч­но невигідним.

На підставі чинного законодавства й розробки відповід­них нормативних актів для конкретних територій з'явля­ється можливість впливу на підвищення рівня природоохо­ронної роботи. Місцеві Ради та органи з охорони природи разом з іншими організаціями можуть здійснювати функ­цію контролю за станом атмосферних, водних, земельних ресурсів (при короткотривалій оренді землі) на основі фон­ду екологічного захисту і періодичних відрахувань до нього.

Дуже важливу роль відіграє і сам процес створення фонду екологічного захисту, який передбачає встановлення частки платежів відповідних підприємств у цей фонд. Най-оптимальнішим критерієм для визначення суми, яку необ­хідно перерахувати до фонду, є ступінь господарського навантаження на природноресурсний потенціал і ступінь безпечності діяльності підприємства для нормального еко­логічного стану території (внаслідок чого можна закрити підприємство або звузити поле його діяльності). Як пока­зують дослідження, така політика сприяє формуванню від­повідної екологічної інфраструктури підприємств, що зай­маються сільськогосподарською діяльністю або спільністю екологічної інфраструктури кількох підприємств, розташо­ваних на певній території. Раціоналізація структури управління в умовах переходу до ринкових відносин потребує також вироблення нової концепції господарського підходу до природокористування, комплексу можливих дій як адміністративних органів, так і господарських одиниць.

Екологічна криза, що невблаганно насувається, вима­гає формування не лише екологічного мислення, а й еко­логічного світогляду. Всі життєві процеси у всіх державах повинні розглядатися насамперед з точки зору екології. Зробити реальними ці процеси непросто, але в тому єди­ний вихід. Важливішого завдання сьогодні у людства не­має, оскільки від його вирішення залежить, бути чи не бу­ти людині на Землі.

9.2. ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ СТРУКТУРИ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ:

ПІДХІД «ВИТРАТИ — ВИПУСК»

Забруднення навколишнього середовища є побічним продуктом кожної нормальної економічної діяльності — у будь-якій зі своїх численних форм воно пов'язане з пев­ними процесами виробництва і споживання. Так, випуск за­брудненої води в озера і річки залежить від рівня вироб­ництва продукції в усіх галузях, а кількість брудної води в кожному випадку визначається технологічними характе­ристиками кожної галузі.

Залежність між виробництвом і забрудненням навко­лишнього середовища в умовах ринкової економіки досить грунтовно аналізується моделлю Леонтьєва «витрати— випуск». Такий аналіз описує і пояснює рівень виробни­цтва в кожній галузі народного господарства через зв'язок з відповідними рівнями в усіх інших галузях. Підхід «ви­трати—випуск» у своєму складному динамічному варіан­ті дає змогу пояснити просторовий розподіл виробництва і споживання різних товарів, а також їх зростання або зниження в динаміці, враховуючи вплив на навколишнє середовище. Із системою зв'язків, що регулюють повсяк­денне функціонування економіки, окремо пов'язане утво­рення небажаних побічних продуктів, звичайно непомітних або ігнорованих (а також дуже цінних, але «безкоштов­них» природних ресурсів). Технологічна залежність між рівнем випуску корисних і шкідливих продуктів може бути описана за допомогою структурних коефіцієнтів, подібних до тих, що використовуються в міжгалузевому аналізі. Фактично ця залежність може описуватись і аналізуватись

178

 

як складова частина ширшої системи зв'язків. Аналіз «ви­трати—випуск» може дати конкретні відповіді на деякі реальні фундаментальні питання, відповідь на які потрібно одержати перш ніж шукати практичне вирішення проблем, викликаних небажаним впливом сучасної технології і не-контрольованим економічним ростом.

Аналіз вказаних залежностей доцільно проводити на прикладі деякої спрощеної економіки, яка складається з двох виробничих галузей — сільського господарства та обробної промисловості — і домашніх господарств. Кожна з галузей споживає частину своєї продукції сама, частину спрямовує в іншу галузь, а решту постачає споживачам, тобто домашнім господарствам. Обсяги валової продукції двох галузей і витрат відповідних видів продукції, яка споживається кожною з них, залежать від а) обсягів про­дукції сільського господарства і обробної промисловості, призначеної для постачання кінцевим споживачам, тобто домашнім господарствам; б) коефіцієнтів поточних витрат двох галузей, які визначаються їх специфічними техноло­гіями.

Припустимо, що для виробництва центнера пшениці сільському господарству потрібно 0,25 одиниці його влас­ної продукції і 0,15 одиниць продукції обробної промисло­вості, тоді як для обробної промисловості для виробництва 1 м тканини потрібно 0,50 одиниць продукції сільського господарства і 0,15 одиниць продукції обробної промисло­вості (табл. 8).

«Рецептуру» виробництва для двох галузей В. Леонтьєв рекомендує подати у формі компактної таблиці (табл. 9). Це «структурна-матриця» економіки, причому числа, які містяться в першій графі,'є технологічними коефіцієнтами витрат сільського господарства, в другій — коефіцієнти витрат обробної промисловості.

Ці технологічні коефіцієнти дають змогу визначити об­сяг річної валової продукції сільського господарства і про­мисловості за умови, що задовольняються не лише попит

Таблиця 8 Макроекономічна таблиця «витрати—випуск», натуральних одиниць

кінцевих споживачів на кожен з двох типів продукції, а й потреби проміжного споживання, які, своєю чергою, зале­жать від рівня випуску в кожній з цих двох виробничих галузей.

Формалізований запис цієї залежності має вигляд:

 

або
 

 

 

 

(9.1)
 

 

де Х1, Х2— валове виробництво відповідно сільськогоспо­дарських і промислових товарів; у1, у2 — задані кількості сільськогосподарської і промислової продукції, що надхо­дить на кінцеве споживання.

Ці два лінійні рівняння з двома невідомими х1 та х2 можна розв'язати, виходячи з невідомих у1 та у2. Тоді за­гальний розв'язок цієї системи рівнянь запишемо:

Підставивши у систему рівнянь для нашого випадку (див. табл. 8) у1 == 25; у2 = 70. можна переконатись, що Х1 та Х2 рівні валовому виробницгву сільськогосподарських (100 одиниць) і промислових (100 одиниць) товарів.

Матриця системи рівнянь (9.2)

 

1,511 0,266
 

 

0,889 1,334
 

 

(9.3)
 

 

 

 

називається «оберненою» до матриці, що включає коефі­цієнти вихідної системи (1).

 

0,75 -0,15
 

 

(9.4)
 

 

 

-0,50 0,85
 

 

 

180

 

Будь-яка зміна в технології як сільського господарства, так і промисловості, яка відобразиться в зміні значень кое­фіцієнтів витрат в табл. 9, викличе відповідні зміни в структурній матриці (9.4) і в оберненій матриці. Навіть якщо кінцевий попит на продукти сільського господарства (г/і) і промисловості (г/г) залишиться незмінним, валове виробництво продукції в цих галузях повинно змінитися, щоб зберегти баланс між валовим виробництвом і витра­тами обох видів продукції. Водночас, якщо при незмінній технології рівні кінцевого попиту г/і і г/2 змінюються, то відповідні зміни у валовому випуску х\ та Хч можуть бути визначені з того ж загального розв'язку (9.2).

При вирішенні реальних економічних задач одночасно враховують як вплив зсувів у технології, так і вплив очі­куваних змін обсягів поставок кінцевим споживачам. Структурні матриці, що використовуються в таких розра­хунках, містять вже не дві, а сотні галузей, але аналітич­ний підхід залишається той же. З метою спрощення чис­лових обрахунків забруднення, пов'язане з діяльністю домашніх господарств та інших кінцевих споживачів, не враховується.

Загалом забруднення та інші небажані результати гос­подарської діяльності, які впливають на навколишнє сере­довище, з метою практичного їх врахування повинні роз­глядатися як частина економічної системи. Кількісна за­лежність кожного різновиду цього зовнішнього «випуску» (або витрат) від рівня економічної діяльності в одній або кількох основних галузях повинна описуватися відповід­ними технологічними коефіцієнтами. І всі ці коефіцієнти слід включати в структурну матрицю досліджуваної еко­номіки.

Припустимо, що технологія у промисловості призводить до викидів в атмосферу 0,40 г твердої забруднюючої речо­вини на одиницю вироблюваної продукції, тоді як техно­логія сільськогосподарського виробництва додає ще 0,50 г на одиницю валового виробництва.

Позначивши через їз поки що невідому загальну кіль­кість «зовнішнього випуску», можна включити у вихідну систему з двох рівнянь (9.1) третє:

 

(9.5)
 

 

 

 

Перша складова останнього рівняння показує забруднення, яке здійснюється сільським господарством залежно від валового виробництва цього сектора. Друга скла­дова аналогічно описує забруднення, які створюються об­робною промисловістю, як функцію від Хч. Загалом рівнян­ня констатує, що хз, тобто загальне забруднення даного типу, причиною якого є вся економічна система, дорівнює сумі забруднень, спричинених всіма окремими галузями.

Якщо задані розміри кінцевого попиту уі і у<г на сіль­ськогосподарські і промислові продукти, то ця система рівнянь розв'язується не лише для валових випусків Хі і Хч, а й для невідомого валового випуску забруднюючої ре­човини Хз.

Тоді коефіцієнти, які входять у ліву частину системи оівнянь «витоати—випуск», утворюють матрицю:

Різниця між розв'язком системи (9.5) і розв’язком (9.2> системи (9.1) полягає в тому, що розв'язок розширеної системи виходить з трьох, а не з двох рівнянь, і матриця, обернена структурній матриці (9.4), буде мати розмірність 3Х3, а не 2Х2.

Хід обернення розширеної структурної матриці можна розділити на два етапи. На першому, використовуючи мат­рицю (9.3), обернену до вихідної матриці нижчого рангу, одержуємо з системи (9.2) обсяг виробництва сільськогос­подарських (л'і) і промислових (хч) продуктів, необхідний для задоволення будь-якої комбінації кінцевого попиту на продукцію двох секторів уі та Уг. На другому етапі, під­ставляючи в останнє рівняння системи (9.5) одержані та­ким чином величини х\ та х<г, визначаємо «випуск» забруд­нюючих речовин, тобто хз.

Якщо виходити з табл. 8, обсяги кінцевого попиту на сільськогосподарську і промислову продукцію становлять і/і=25 і г/.;=70. Підставивши ці значення в праву частину (9.5) і розв'язавши систему рівнянь (9.2), одержимо л:і= =100; л:2=100. Використавши третє рівняння в системі (9.5), знаходимо -<з=90. Це загальне забруднення, яке здійснюється обом-а галузями разом, спільно.

Шляхом аналогічних розрахунків для г/1^25 та У2==0, а потім для комбінації г/і=0 та г/2=70 можна визначити, що 26,83 г забруднюючих речовин з 90 — продукт діяль­ності сільського господарства і обробної промисловості, які беруть участь у поставках 25 одиниць сільськогосподар-                                      182

ської продукції домашнім господарствам, тоді як решта 63,17 г можна віднести на рахунок виробничої діяльності обох галузей, які беруть участь (прямі і непрямі) у по ставках 70 одиниць продукції промисловості кінцевим спо­живачам. Якщо б кінцевий попит на продукцію промисло­вості впав із 70 до 35 одиниць, відповідне забруднення зменшилось би з 63,17 до 31,58 г.

Для продовження такого аналізу В. Леонтьєв рекомен­дує офіціювати в таблиці «витрати—випуск» потоки за­бруднення.

Внизу першого стовпчика в табл. 10 стоїть число, яке показує, що сільське господарство «виробило» 50 г забруд­нених речовин і 0,50 г на одиницю сільськогосподарської продукції. Перемноживши коефіцієнт викиду забруднюючих речовин обробної промисловості на її валовий випуск, знаходимо, що «внесок» галузі в забруднення становить 40 г з 90.

Економічна статистика вивчає виробництво і споживан­ня товарів і послуг, які, як передбачається, можуть мати певну позитивну ринкову вартість у конкурентній приват­нопідприємницькій економіці. Цим можна пояснити той факт, що виробництво і споживання, наприклад, отрутохі­мікатів, які застосовуються в сільському господарстві, можна включити в таблиці «витрати—випуск», а виробни­цтво і споживання чадного газу, що утворюється при робо­ті двигунів внутрішнього згоряння, не включається. Оскіль­ки бухгалтерський облік на приватних і державних підпри­ємствах, який є основним джерелом економічної статисти­ки, не займається такого роду неринковими операціями, їх розміри слід оцінювати опосередковано — шляхом ппове-дення детального аналізу технологічних зв'язків. П'і^те проблема виміру забруднення тісно пов'язана із пробле­мою обчислення цін та витрат у цій галузі.

183

 

Таблиця 11 Макроекономічна таблиця «витрати—випуск» із включенням витрат праці

 

Звичайна структура таблиці «витрати—випуск» на рів­ні окремого регіону містить рядок «добавлена вартість». Вона відображає в грошовому вираженні заробітну плату, амортизаційні відрахування, податки та інші витрати, які понесла кожна виробнича галузь додатково до платежів за продукти, одержані з інших виробничих галузей. Біль­шу частину цієї добавленої вартості становлять витрати використаної робочої сили, капіталу та інших первинних факторів виробництва і вона залежить від фізичного роз­міру витрат цих факторів та їх цін. Наприклад, фонд заро­бітної плати галузі рівний загальній кількості людино-го­дин, помножений на ставку заробітної плати з розрахунку на одну людино-годину.

У табл. 11 у вихідну макроекономічну таблицю «ви­трати—випуск» включено рядок «витрати праці».

В опис «рецептури» виробництва з табл. 10 можна, та­ким чином, включити коефіцієнти витрат на робочу силу обох галузей, виражених як в людино-годинах, так і в гро­шовій формі.

Вище було показано, як загальний розв'язок вихідної системи рівнянь «витрати—випуск» (9.2) можна викори­стати для визначення валового виробництва сільськогоспо­дарської і промислової продукції {х\ та х^}, необхідної для задоволення будь-якої заданої комбінації поставок цих продуктів кінцевим споживачам (уі та і/з). Витрати на ро­бочу силу можна одержати шляхом множення відповідних коефіцієнтів трудових витрат {ті та /Па) на валове вироб­ництво кожного сектора. Сума цих добутків і дає витрати на робочу силу у всій економіці

Прийнявши сгавку заробітної плати рівну одній грошо-184

 

Таблиця 12

Витрати на одиницю продукції (випуску)

вій одиниці за годину* (далі — гр. од.), знаходимо (табл. 12), що платежі за первинні фактори у розрахунку на одиницю валового виробництва продукції становлять 0,90 гр. од. у сільському господарстві і 20 гр. од. в промис­ловості. Це означає, що ціни одиниці сільськогосподарської продукції (zi) і одиниці промислової продукції (za) по­винні бути такими, щоб після покриття всіх витрат, пов'я­заних з витратами сировини, матеріалів тощо, які визнача­ються відповідною «рецептурою» виробництва, сільське господарство і промисловість принесли добавлену вартість (у розрахунку на одиницю продукції) відповідно

Після розв'язання цієї системи для невідомих цін, вихо­дячи із заданих значень добавленої вартості Аі і Аг, систе­ма матиме наступний загальний вигляд:

 

(9.8)
 

 

 

 

Для Аі=0,90 гр. од.; А2=2,0 гр. од. одержуємо рі= =1,9 гр. од., р2=3,5 гр. од. Перемноживши кількості оди­ниць сільськогосподарської і промислової продукції у пер­шому і другому рядках табл. 11 на відповідні ціни, можна одержати відому таблицю «витрати—випуск», в якій всі операції показані в грошових одиницях.

* Оскільки в прикладі розглядається умовна економіка, то й грошові одиниці умовні.

У межах описаної відкритої системи «витрати—випуск» «будь-яке зменшення або збільшення «випуску» забруднюю­чих речовин відбувається за рахунок або змін кінцевого попиту на товари і послуги, або змін технологічної струк­тури однієї або кількох галузей економіки, а також за рахунок певної комбінації цих двох факторів.

За допомогою моделі «витрата-випуск» економіст може пояснити і навіть передбачити вплив будь-яких змін тех­нології на «випуск» забруднюючих речовин (так само як і на випуск усіх інших товарів і послуг). Він може визна­чити, як зі зміною технології змінюється попит на первинні фактори виробництва у різних галузях і масштабах всієї економіки. Більше того, економіст може, використовуючи задані коефіцієнти добавленої вартості, оцінити вплив та­ких змін на ціни різних товарів і послуг.

Якщо розглядати взяту для прикладу спрощену еконо­міку з. двома галузями в світлі поставлених питань і прий­няти, що почався якийсь процес переробки забруднюючих речовин (або попередження їх утворення), і що цей про­цес вимагає витрат в 2 людино-години праці (або 2 гр. од. добавленої вартості)' і 0,20 одиниць промислової про­дукції на 1 г попередженого викиду забруднюючих ре­човин будь-якої з названих галузей, комплексна структур­на матриця набуде нового вигляду (табл. 13).

Балансові співвідношення витрат і випуску для розши­реної таким чином системи можна описати наступними чо­тирма рівняннями:

0,25 Х[—0,50 -^2=(/і (сільське господарство);

—0,15 д-і+0,85 л-2—0,20 Хз=уг (промислова продукція);

0,50 Хі+ 0,40 Хг—Хз=Уз (забруднюючі речовини); (9.9)

—0,90 Хі—2 д-2—2 лсз+АЇ=г/4 (праця).

Змінні:

Хі — випуск валової продукції сільського господарства;

л-2 — випуск валової продукції промисловості;

Хз — загальний обсяг перероблених забруднюючих ре­човин;

М — відпрацьований робочий час у виробничих галузях

і секторах кінцевого попиту;

Уі — кінцевий попит на сільськогосподарські продукти;

(/з — кінцевий попит на промислові продукти;

Уі — загальний обсяг неперероблених забруднюючих

речовин;

(/4 — час, відпрацьований у домашніх господарствах та

інших секторах «кінцевого попиту». Прийнято, що г/4=0.

Таблиця 13

Макроекономічна структурна матриця

Тепер замість опису повної переробки всіх забруднюю­чих речовин третє рівняння містить у своїй правій частині г/з — обсяг неперероблених забруднюючих речовин. На від­міну від інших елементів заданого вектора кінцевого спо­живання, на забруднюючі речовини не існує «попиту», в кращому випадку можна сказати, що їх терплять. У систе­мі (9.5), яка описує утворення забруднюючих речовин, але абстрагується від процесів їх переробки, змінна Хз озна­чає загальний обсяг неперероблених забруднюючих речо­вин, який в системі (9.9) позначається як уз.

Загальний розв'язок цієї системи рівнянь для невідомих х, виходячи з заданих у, запишеться наступним чином:

хі= 1,498 г/і+0,625 г/г— 0,154 г/з+0,000 г/4 (сільське господарство);

Х2= 0,461 г/і+1,412 г/2— 0,291 уз+ 0,000 г/4 (промисловість);

Jf3==0,77 г/і+0,637 t/2—1.094 у з +0,000 г/4 (забруднюючі речовини);

М=4,037 г/,+7,014 (/2—3,276 г/з+1,000 г/4     (9.10) (праця).

Квадратна матриця коефіцієнтів системи рівнянь (9.10) обернена до матриці коефіцієнтів системи рівнянь.

Перше рівняння показує, що кожна додаткова одиниця сільськогосподарської продукції, яка постачається кінце­вим споживачам (тобто домашнім господарствам), викли­че збільшення валового випуску сільського господарства (л-і) на 1,498 одиниць, тоді як поставка кінцевим спожива­чам додаткової одиниці промислової продукції — збіль­шення валового випуску сільського господарства на 0,825

одиниць.

Наступний елемент того ж рівняння описує зв’язок між

валовим випуском сільськогосподарських продуктів (л:і) і обсягом неперероблених забруднюючих речовин, які діста­ються кінцевим споживачам, тобто уз.

Коефіцієнт 0,154 означає, що зменшення загального об­сягу забруднюючих речовин, який дістається кінцевим споживачам, на 1 г потребує збільшення сільськогосподар­ського виробництва на 0,154 одиниць.

У цілому третій стовпчик коефіцієнтів структурної мат­риці (кожен з яких перемножується з (уз) показує, яку ціну доводиться платити за зменшення кінцевого виходу забруднюючих речовин. Про сільське господарство вже була мова. Промисловість повинна буде виробити 0,291 одиниці продукції. Галузь, що переробляє забруднюючі ре­човини, повинна буде додатково переробити 1,094 г забруд­нюючих речовин, щоб знизити рівень їх кінцевого виходу на 1 г (оскільки галузі, які беруть участь у переробці за­бруднюючих речовин, насправді самі забруднюють навко­лишнє середовище).

Перший і другий коефіцієнти в правій частині третього рівняння показують, як загальний обсяг переробки забруд­нюючих речовин Хз залежить від обсягу сільськогосподар­ських і промислових товарів, які купують кінцеві спожива­чі, за умови, що обсяг неперероблених забруднюючих ре­човин (уз) не змінюється. Нарешті, останнє рівняння по­казує, що повні витрати праці (прямі і непрямі), необхід­ні для зниження г/з на 1 г, становлять 3^75 людино-років. Відповідно витрати на забезпечення додаткової поставки кінцевим споживачам одиниці сільськогосподарської про­дукції становлять 4,037 людино-годин, а ще однієї одиниці промислової продукції — 7,014 людино-годин.

Визначивши всі необхідні технологічні коефіцієнти «ви­трати—випуск», процеси утворення і переробки всіх виді» забруднюючих речовин можна аналізувати як с,кладову частину економічних процесів, якою вони і є.

Ці процеси можуть, таким чином, враховуватися в до--слідженнях регіональних і багаторегіональних економічних систем, багатогалузевих економічних прогнозах і, зокрема, при оцінці впливу очікуваних змін у технологіях, як і в усіх інших видах аналізу з використанням моделі «витра­ти—випуск».

9.3. ШЛЯХИ ПОЛІПШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ

Надзвичайно високий рівень сільськогосподарської осво-єності території України, деградацію земельних угідь і збідніння агроландшафтів, обмеженість у зв'язку з цим придатних для ведення сільського господарства земель слід розглядаїи як головні фактори, що зумовлюють мож­ливе падіння врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності праці чи навіть стагнацію цих показників на найближчі 10—15 років. Це зумовлює необхідність роз­робки і впровадження в усіх зонах країни екологобезпеч-них інтенсивних систем землеробства, розрахованих на одержання високої віддачі при мінімальних витратах енер­гетичних та інших ресурсів, а також реалізації системи за­ходів по оптимізації структури сільськогосподарських угідь та консервації їх значної частини з метою оздоровлення природного середовища.

Для нашої країни надзвичайно важливими в умовах переходу до ринку є проблеми економного і високоефек­тивного витрачання всіх виробничих ресурсів (зокрема — енергетичних), різкого підвищення техніко-технологічного рівня сільськогосподарського виробництва. Ці питання ма­ють бути в центрі уваги сучасної науково-технічної полі­тики.

Проблема загострюється зараз кризою забезпечення енергоносіями, яка має як економічний, так і екологічний аспекти. Так, низька ефективність використання енергетич­них потужностей сільського господарства зумовлена знач­ною мірою необгрунтованою практикою формування, їх складу. Результати проведених досліджень свідчать про те, що, наприклад, трактор Т-150К понад 50% часу в рік вико­ристовується на транспортних роботах, де забезпечується його завантаження в середньому на 40—50%. Протягом року лише на транспортних роботах перевитрати палива одним трактором становлять понад 1 т на умовний ета­лонний гектар. А трактор К-700 взагалі проектувався як військовий тягач, але чомусь потрапив у сільське господар­ство. Із 60 найменувань шлейфу робочих машин у задовіль­ній кількості в сільськогосподарських підприємствах є ма­шини 5—6 найменувань, які можуть бути агрегатовані з трактором К-700. Звичайно, про раціональне використання такого потужного трактора, як і про ощадливе викори­стання ним палива, не може бути й мови. Тим більше не потрібна така техніка і переважній більшості фермерів, у

господарствах яких економічно вигідніше використовувати трактори класу МТЗ-80 і нижче.

На виконанні цілої низки операцій в сільському госпо­дарстві, особливо на дрібних фермах, застосування трак­торів є взагалі невигідним через неможливість заванта­жити їх на повну потужність і високі ціни на паливо. Сут­тєву роль у вирішенні вказаної проблеми може відіграти

живе тягло.

Як малогабаритний самохідний засіб кінь має значно вищий коефіці-єнт корисної дії, ніж трактор. Використання коней на певних операціях у сільському господарстві на­віть в 10—15 разів економічно вигідніше, ніж тракторів, особливо енергонасичених.

Перевищення сукупних експлуатаційних витрат маши-но-тракторних агрегатів визначається двома основними елементами: витратами на паливно-мастильні матеріали;

ремонт і технічне обслуговування. Так, вартість паливно-мастильних матеріалів перевищує вартість кормів на 25%, а витрати на ремонт і технічне обслуговування машино-тракторних агрегатів на 130—160% вищі, ніж витрати, по­в'язані з використанням гужового транспорту.

Використання кінної тяги в тваринництві сприяє збері­ганню прифермських доріг. Крім того, немає гуркоту дви­гуна, загазованості повітря, а це, своєю чергою, відчутно сприяє підвищенню продуктивності тварин.

Розрахунки показують, що для великого сільськогоспо­дарського підприємства оптимальною кількістю коней є 1—1,5 голови на 100 та ріллі. Що стосується фермерських господарств, то кожне з них повинно мати хоча б двоє коней. Тим більше, що потреба в кормах для коней не пе­ревищує 2% загальної потреби в кормах для продуктив­ного поголів'я тварин.

Стримуючим фактором забезпечення сільського госпо­дарства таким видом енергетичних ресурсів є скорочення в недалекому минулому поголів'я коней. Крім того, серйоз­ною проблемою є забезпечення коней технічним інвента­рем — хомутами, сідлами, упряжжю. Важливим лімітую­чим фактором є також неукомплектованість господарств кваліфікованими кадрами, що не випадково — з усіх сіль­ськогосподарських вищих навчальних закладів лише в од­ному є кафедра конярства. Практично ці інститути не го­тують спеціалістів-конярів.

Перспективним для сільського господарства є розвиток малої гідроенергетики. Інтерес до використання гідроенер­гетичних ресурсів малих і середніх річок за останнє десятиріччя зріс у всьому світі, що викликано помітним вичер­панням ресурсів великих рік, загостренням вимог до під­тримання екологічної рівноваги і охорони навколишнього середовища, труднощами енергопостачання до ізольованих та віддалених від магістральних електромереж споживачів.

Починаючи з 60-х років в Україні інтерес до малих гід­роелектростанцій був втрачений, велика кількість їх була законсервована як нерентабельні. Проектування і будівництво таких ГЕС (МГЕС — малі гідроелектростанції, по­тужністю 50 кВт — 80 мВт; мікроГЕС — потужністю до 50 кВт) було практично припинено, промисловість пере­стала випускати для них агрегати. Це призвело до втрати нами позицій в області проектування, будівництва і екс­плуатації МГЕС порівняно з іншими країнами — США, Францією, Японією, Великобританією, Китаєм та ін. В Япо­нії, наприклад, 23,4% виробітку електроенергії всіма ГЕС дають МГЕС та мікроГЕС; практично вся вона йде на потреби сільськогосподарських і пов'язаних з ними га­лузей.

У Швеції діє 1200 МГЕС, передбачається побудувати ще близько 250 МГЕС потужністю 100—1500 кВт із за­гальним річним виробітком 400 млн кВт/год. У Франції сумарна потужність МГЕС одиничною вартістю до 8 мВт оцінюється в розмірі 490 мВт. Розглядається можливість спорудження ще 100 МГЕС.

У Непалі за останнє десятиріччя споруджено 600 МГЕС» на яких встановлено дешеві асинхронні двигуни китайсько­го виробництва. За той же час у Китаї збудовано 80 тис. МГЕС. Тут же спроектовано і виготовлено надмалий гід­роагрегат потужністю 650 кВт, призначений для задоволен­ня побутових потреб окремої сім'ї у сільській місцевості. Агрегат працює з витратами води 0,025—0,035 їлз/c. Розмір спорядженого   регулятором   навантаження генератора такого агрегату не перевищує розмірів звичайного тер­моса. Гідроагрегат інтенсивно експлуатується навіть у США.

В Україні зараз експлуатується 58 МГЕС загальною потужністю близько 90 мВт, які виробляють понад 300 млн кВт/год електроенергії, що еквівалентно економії близько 150 тис. т вугілля, однак цього замало як з точки зору потреб, так і потенційних можливостей. Обсяг гідро­енергетичних ресурсів, які можуть бути використані на МГЕС в нашій країні, за наближеною оцінкою становить майже 800 млрд кВт/год (при сучасному використанні ли­ше 0,6 млрд кВт/год).

У результаті досліджень при порівнянні МГЕС з інши­ми джерелами децентралізованого енергопостачання вияв­лено такі їх економічні переваги: дешевизна самого облад­нання і суттєва економія органічного палива; доступність і поновлюваність дешевого джерела енергії; безпосередня •наближеність до споживача, що виключає необхідність у протяжних лініях електропередач; тривалий термін екс­плуатації; відносна дешевизна 1 кВт електроенергії; про­стота експлуатації, що включає можливість повної автома­тизації обслуговування; мінімальний негативний вплив на навколишнє середовище. Отож, в умовах ринку їх застосу­вання є обгрунтованим і найдоцільнішим.

У США 1,6% потреби в енергії покривається за раху­нок біогазу (суміші метану — до 70%, водню та азоту), у Швейцарії — 2,9%, в Індії — 20%. Теплота згоряння біо­газу в середньому — 24,7 МДж/кг, що становить близько половини теплоти згоряння чистого біометану. В Україні поки що біогазове устаткування використовується в окре­мих випадках, а біогаз дорожчий за природний через не­значне його виробництво і використання. Найперспектив-яішою областю використання біогазу в сільському госпо­дарстві є теплонагрівні процеси.

Значна частина території України належить до зони середньої інтенсивності сонячної радіації. Це дає змогу використовувати для отримання електроенергії геліоуста­новки. В теплий період року геліоустановки з плоскими колекторами можуть працювати 4 місяці на півдні Украї­ни та в Криму, 3,5—4 місяці — в центральній, південно-східній та степовій зонах, 3 місяці — в західній та північ­ній частинах. Ефективними, як свідчить досвід, є геліоус­тановки з досить значною — до 60 м2 площею приймальної поверхні. Аналіз вартісних та конструктивних характерис­тик діючих установок показує, що основною областю засто­сування геліоустановок поки що слід вважати гаряче во­допостачання на одноконтурних установках сезонної дії. Стримує використання геліоустановок для одержання енер­гії в Україні відсутність їх серійного вітчизняного виробни­цтва.

Для паралельної роботи з енергосистемами і електро­постачання автономних споживачів економічно доцільно використовувати вітроустановки. Розрахунки свідчать, що з варіантів водопостачання, які передбачають централізо­вану систему електропостачання, дизельні двигуни, пере­сувне насосне устаткування на базі автомашин та вітро­енергетичні установки, останній варіант є найекономнішим.

Застосування одного комплекту дає змогу зекономити близько 400 л бензину, або 1200 кВт/год електроенергії.

Отже, в умовах дефіциту в Україні традиційних джерел енергії потреби сільського господарства в ній значною мі­рою можуть бути задоволені за допомогою нетрадиційних енергоносіїв, використання яких, до того ж, значно знизить навантаження на природне середовище, поліпшить еконо­мічну ситуацію.

Розглядаючи проблему екологізації суспільного вироб­ництва і його структурної перебудови в умовах ринку, не можна не звернути увагу на вдосконалення структури сільськогосподарського виробництва. Йдеться про оптимізацію та раціоналізацію співвідношення між рослинни­цтвом і тваринництвом, а також про структурні зрушення в останньому. З точки зору антропотехногенних наванта­жень на природу тваринницькі галузі (особливо — свинар­ство і скотарство), за даними В. Трегобчука, в теперішньо­му їх вигляді є eкологодестабілізуючими, надто природоресурсомісткими. Вони забруднюють водойми і повітряний басейн, прискорюють деградацію земель і, по суті, належать до найбільш загрозливих.

Для виробництва тваринницької продукції, яка сьогодні має досить невелику питому вагу в харчовому раціоні на­селення України, використовується майже дві третини по­сівних площ і 7 млн га пасовищ і сінокосів, що разом ста­новить 68% всіх сільськогосподарських угідь і 54% загаль­ної території України. Сумарні витрати енергії на вироб­ництво одиниці свинини є в 15 разів, а яловичини — в 10—11 разів більшими, ніж на виробництво одиниці свіжих овочів чи фруктів.

Водомісткість виробництва м'яса у перерахунку на се­редньодобове його споживання на душу населення майже вдвічі перевищує середньодобову фактичну норму водопо­стачання на господарсько-побутові потреби населення. От­же, тваринницька продукція є досить землеводо- і енерго-місткою. Пошук шляхів принципових зрушень у стратегії харчування в напрямі зниження питомої ваги тваринниць­кої продукції в структурі продовольчого раціону і реко­мендації по обмеженню споживання м'яса є неактуаль­ними. Адже ринок України в цьому плані є абсолютно не насичений. Однак щоб задовольнити попит населення в продуктах тваринництва і забезпечити екологічні парамет­ри ведення галузі, необхідно її інтенсифікувати. Для цього доцільно зменшити на 15% середньорічне поголів'я тварин в Україні з одночасним підвищенням їх ефективності. Слід                 193

 

відмовитися від намагання вийти на світові рівні спожи­вання тваринницької продукції, оскільки у високорозвину-тих країнах вже спостерігається зворотна тенденція — під­вищення в харчовому раціоні питомої ваги свіжих овочів і фруктів, інших продуктів, що виробляються переважно з рослинницької продукції. Розвиваючи фермерські госпо­дарства, необхідно орієнтувати їх на переважне виробни­цтво м'яса птиці і яловичини як менш енерго- і ресурсо­містких, на підвищення продуктивності молочного скотар­ства і збільшення випуску дієтичних молокопродуктів. Не­обхідно також посилити дію законів про охорону навко­лишнього середовища. .

Переведення сільськогосподарського виробництва на принципово нову економіко-технологічну основу, структур­на перебудова його з урахуванням екологічних факторів, законів, вимог і нормативів є обов'язковою і вирішальною умовою успішного подолання екологічної кризи, яка в Ук­раїні вразила практично всі сфери й складові її природ­ного середовища. Щорічні втрати України від неефектив­ного, нераціонального природокористування становлять до 20% її національного доходу. Це є наслідком нехтування екологічними законами, факторами, критеріями і вимога­ми в господарюванні і надмірної експлуатації природних ресурсів.

Тепер Україна потребує принципово нової екологічної політики, в основу якої повинна бути покладена вимога обов'язкового дотримання екологічної безпеки життєдіяль­ності людини. Головною метою такої політики повинно стати забезпечення якнайсприятливіших природних умов життя, раціональне використання та відтворення природ­них ресурсів, забезпечення максимальних доходів підпри­ємців, але не будь-якою ціною.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Чим зумовлюється підвищення актуальності вирішення екологічних проблем в агропромисловому виробництві на сучасному етапі?

2. Які є основні положення -концепції екологізації агропромислового виробництва в нових умовах?

3. Чим зумовлена актуальність екологічної небезпеки в зв'язку з ви­никненням і розвитком фермерства?

4. Які функції по охороні природи в ринкових умовах доцільно зали­шити в компетенції державних органів, а які покласти на суб'єктів ринкової економіки в АПК?

5. Як визначається роль, екологізації виробництва в умовах ринкових

відносин?

6. У чому суть моделі Леонтьєва «витрати—випуск» та її зв'язок з економікою природокористування?

7. Чим зумовлюється необхідність розробки і впровадження еколого-

безпечних інтенсивних систем землеробства? •. Які основні шляхи поліпшення екологічної ситуації на сучасному

етапі? 9. Як поєднується екологічний та організаційно-економічно-правовий

аспекти землеволодіння і землекористування? 16. Які екологічні вимоги ставляться до техніки в умовах розвитку

фермерства?

11. Як впливає розміщення виробництва продукції високоінтенсивних культур по території України на екологічні аспекти землекористу­вання?

12. В чому суть економічного аналізу природокористування?

13. Якою може бути роль введення плати за землю у вирішенні еко­логічних проблем?

14. На що повинно орієнтуватися формування економічного механізму управління охороною навколишнього середовища у сфері АПК?

15. Що повинна стимулювати система платежів за природокористу­вання?                                                      •'•

16. В чому суть і значення фонду екологічного захисту?

17. Які альтернативні джерела енергії можуть бути в перспективі використані в Україні?

18. Якою є енергетична ефективність виробництва продукції рослин­ництва і тваринництва?

19. В чому полягає екологодестабілізуючий характер тваринництва?

ІЗ*

 

КОРОТКИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

Абіогенні цикли речовин — комплекс атмосферних, геологічних гео­хімічних і гідрологічних процесів.

Агрегування — об'єднання показників у групи за якоюсь ознакою.

Агролісомеліорація — система лісоводних заходів по боротьбі з засу­хою, суховіями, ерозією грунту та ін. Включає створення захисних лісових насаджень, заліснення пісків, агротехнічні, гідротехнічні, ор ганізаційно-господарські та інші заходи.

Агротехніка — система прийомів вирощування сільськогосподарських культур, технологія рослинницгва. Включає сівозміни, обробіток грунту, внесення добрив, підготовку насіння до посіву, посів і по­садку, догляд за рослинами, боротьбу з шкідниками, хворобами і бур'янами, збирання врожаю.

Антропогенні фактори середовища — внесені в природу людською діяльністю зміни, що впливають на органічний світ. Переробляючи природу, пристосовуючи її до своїх потреб, людина змінює середо­вище існування тварин і рослин, тим самим впливає на їх життя.

Антропогенний ландшафт — частина природного середовища, розвиток якого постійно підтримується людиною.

Ареал — область розпорсюдження на земній поверхні певних явищ, тих або інших видів (родів, сімей) тварин і рослин, корисних ко­палин

Атмосфера Землі — газова оболонка, що оточує Землю. Атмосферою прийнято вважати область навколо Землі, в якій газове середовище обертається разом із Землею. Маса атмосфери близько 5,15-Ю15 т. Атмосфера забезпечує можливість життя на Землі і помітно впли­ває на жигтя людини.

Біогеоценоз — однорідна ділянка земної поверхні з певним складом живих (біоценоз) і неживих (приземний шар атмосфери, сонячна енергія, грунт) компонентів і динамічною взаємодією між ними (об­міном речовин і енергією).

Біологічні цикли речовин — комплекс процесів, що характеризують жит­тєдіяльність організмів: живлення і живильні зв'язки, розмноження і ріст, відмирання, розклад і мінералізація.

Біомаса — загальна маса особин одного виду на одиницю поверхні або об'єму місцезнаходження. Біомаса рослин називається фітома-сою, тварин — зоомасою.

Біосфера — область активного життя на земній кулі. В біосфері живі

196

 

організми і середовища їх існування органічно пов язані одне з од­ним, утворюючи цілісну динамічну систему. Біосфера охоплює ниж­ню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.

Біота — сукупність видів рослин, тварин і мікрооріанізмів, об'єднаних спільною областю поширення. На відміну від біоценозу, може ха­рактеризуватися відсутністю екологічних зв'язків між видами.

Біотоп — ділянка земної поверхні (суші або водойми) з однотипними умовами середовища, зайнята біоценозом.

Відвал — штучний насип із пустих порід, некондиційних корисних ко­палин тощо.

Генетика — наука про закони спадковості та мінливості організмів і методи управління ними.

Географічне середовище — частина природного середовища, включена в сферу людської діяльності, необхідна умова існування суспільства,

Гідросфера — сукупність усіх водних об'єктів земної кулі: океанів, мо­рів, рік, озер, водосховищ, боліт, підземних вод, льодовиків і сні­гового покриву.

Деградація грунту — процес, що призводить до часткової вірати у грунті нагромаджених органічних речовин.

Дифузія — рух часток середовища, внаслідок якого відбувається пере­несення речовини і вирівнювання концентрацій або встановлення рів­ного розподілу концентрацій частинок даного виду в середовищі.

Еволюція біологічна — історичний розвиток живої природи, який су­проводжується пристосуванням організмів до умов існування, пере­творенням біогеоценозів і біосфери.

Екологія — наука про відносини рослинних і тваринних організмів, які утворюють спільності між собою і з навколишнім середо­вищем.

Екологізація сільськогосподарського виробництва — об'єктивно зумов­лена, планомірно здійснювана система загальнодержавних, галузевих і регіональних заходів, спрямованих на впровадження в практику якісно нових, екологічно безпечним видів техніки, технологій та ор­ганізації матеріального виробництва, способів і методів функціону­вання промислових, аграрних та аграрно-промислових комплексів з метою найефективнішого використання природних ресурсів, їх збе­реження, відтворення і примноження, підтримання динамічної еко­логічної рівноваїи у навколишньому середовищі. Кінцевим підсум­ком екологізації розвитку продуктивних сил може бути досягнен­ня (забезпечення) повної гармонізації відносин між суспільством і природою.

Екологічний підхід — виявлення і дослідження зв'язків, які існують

197

 

між об'єктами (процесами), що вивчаються, і навколишнім середо­вищем.

Екологічна ефективність — аналіз ефективності вирішення екологічних економічних або соціальних проблем для досягнення заданих еколо­гічних показників.

Екологічна експертиза — особлива комплексна діяльність з ідентифі­кації негативних впливів виробничої діяльності на навколишнє се­редовище і природні комплекси з тенденціями економічного розвитку.

Екологічні показники — аналітичні величини, що характеризують стан екосистеми та її елементів, включаючи елементи середовища (вода, повітря, земля та ін.).

Економіка — сукупність виробничих відносин певної суспільно-еконо­мічної формації, економічна основа суспільства або його структур­ної виробничої одиниці.

Екосистема — єдиний природний комплекс, який утворюють живі орга­нізми та середовище їх існування. Поняття «екосистема» застосо­вується до природних об'єктів різної складності і розмірів (весь •океан або невеликий ставок, лісовий масив або ділянка березового гаю).

Жива речовина — сукупність живих організмів біосфери, кількісно виражена в елементарному хімічному складі, масі та енергії. Пред­ставлена такими організмами: автотрофними (зелені рослини), гете­ротрофними (безхлорофільні рослини; все живе, людина), мікросо-профними (які живляться готовими органічними рослинами).

Заказник — територія (акваторія), на якій у певний сезон або цілоріч­не охороняється ландшафт, усі або окремі види тварин і рослин при обмеженому використанні інших ресурсів.

Заповідник — територія, яка охороняється і на якій забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні комплекси або загрожує їх збереженню.

Землеробство богарне — вирощування переважно зернових (частко­во — кормових і технічних) культур на неполивних землях в райо­нах зрошуваного землеробства.

Землеробство зрошуване — впрошування сільськогосподарських куль­тур в умовах зрошення.

Зооценоз — сукупність тварин, що входять до складу біоценозу.

Інвестиція — довготермінові вкладення капіталу в галузі економіки.

Кадастр — систематизований збір відомостей, який складається періо­дично або шляхом безперервних спостережень над відповідним об'­єктом.

Комплексне використання ресурсу — найбільш повне використання всіх

198

 

компонентів ресурсу. Наприклад, комплексне використання мінераль­ної сировини при видобутку сланців передбачає одержання із від­критих порід будівельних матеріалів, рідкоземельних елементів, а

також використання шахтових виробіток під складські примі­щення.

Криза екологічна — напружений стан взаємовідносин між людством і природою, що характеризується невідповідністю розвитку продук­тивних сил і виробничих відносин у людському суспільстві ресурсно-екологічним можливостям біосфери.

Лісовий фонд — сукупність усіх лісів як природного походження, так

і штучно вирощених. У складі лісового фонду розрізняють лісові

і нелісові площі (сільськогосподарські угіддя, просіки, дороги тощо). Лісові ресурси — запаси деревини, а також хутровини, дичини, грибів,

ягід, лікарських рослин тощо в лісах. Ліси займають 3700 млн га,

або близько 30% суші земного шару.

Літосфера — зовнішня сфера «твердої» землі, включаючи земну кору і частину верхньої мантії (субстрат).

Меліорація — сукупність організаційно-господарських і технічних захо­дів, спрямованих на докорінне поліпшення земель з несприятливими водними і повітряними режимами, хімічними і фізичними властиво­стями, які піддаються механічній дії вітру або води. Забезпечує стійкі врожаї, сприяє раціональному використанню землі. Види ме­ліорації: осушення, зрошення, хімічна меліорація, агролісомеліора­ція.

Моніторинг — постійне спостереження, аналіз (порівняння з норматив­ними параметрами) і прогноз стану навколишнього середовища в зв'язку з господарською діяльністю людини. Розрізняють три голов­ні ступені моніторингу: глобальний біосферний, регіональний геосис-темний, або природогосподарський, і локальний біоекологічний, аб» санітарно-гігієнічний. Це один із головних елементів системи управ­ління середовищем. Моніторинг вимагає серйозного обгрунтування складу показників, місця частоти і прийомів їх аналізу та прогнозу, узагальнення, зберігання і передачі інформації.

Навколишнє середовище — середовище існування і виробничої діяль­ності людини. Під цим терміном звичайно розуміють природне сере­довище, що оточує людину. . Нерідко в це поняття включають еле­менти штучного середовища (жилі будинки, промислові підприєм­ства, канали, водосховища тощо). З розвитком суспільного вироб­ництва і розширення сфери людської діяльності, яка охоплює май­же всю географічну оболонку, стають необхідними комплексні за­ходи з охорони навколишнього природного середовища. Навколиш-

ї99

 

не середовище — поняття більш загальне, ніж природне середови­ще існування.

Національне багатство — народне багатство, важливий показник еко­номічного стану країни, у вартісному вигляді — сукупність спожив­них вартостей, створених і нагромаджених суспільством за весь час його виробничої діяльності.

Національний парк — заповідник, у який допускаються відвідувачі для відпочинку.

Ноосфера — оболонка Землі, в якій виявляється вплив людини на структуру й хімічний склад біосфери.

Охорона природи — система заходів, спрямованих на підтримання ра­ціональної взаємодії суспільства і природи, яка забезпечує збере­ження і відновлення природних ресурсів, попереджає прямі та не­прямі негативні впливи діяльності суспільства на природу і здоров'ї людини.

Природа — 1) у широкому розумінні — весь світ у розмаїтті його форм; 2) об'єкт природознавства; 3) сукупність природних умов іс­нування людського суспільства; 4) «друга природа» — створені лю­диною матеріальні умови її існування. Здійснення обміну речовин між людиною і природою — закон, який регулює суспільне вироб­ництво як необхідну умову самого людського життя. Сукупна діяль­ність суспільства суттєво впливає на природу, що вимагає раціо­налізації і регулювання їх взаємодії.

Природні ресурси — важливі компоненти навколишнього середови­ща, які використовуються в суспільному виробництві для задо­волення матеріальних і культурних потреб суспільства. Головні види природних ресурсів — сонячна енергія, внутріземне тепло, водні, земельні, мінеральні, рослинні ресурси і ресурси тваринного світу.

Природно-ресурсний потенціал — сукупність природних процесів і явищ, яка впливає на господарську діяльність для одержання певного со­ціально-економічного результату (ефекту).

Природне техногенне середовище — нове утворення, яке поєднує при­родні і техногенні елементи з певними соціально-економічними функ­ціями.

Природокористування — задоволення потреб суспільства в елемента\ природи, може бути прямим і непрямим. Прямим називається без-.посереднє використання ресурсів як джерел сировини і енергії, про­стору.

Продуктивність біологічна — відтворення біомаси рослин, мікроорганіз­мів, тварин, які входять до складу тієї чи іншої екологічної систе­ми. Звичайно виражається в масі продукції за рік на одиницю пло­щі або .на одиницю обсягу. В більш вузькому розумінні — відтво-

200

 

рення диких рослин і тварин, які використовуються людиною. Най­більша біологічна продуктивність спостерігається в тропічних

лісах.

Рекреація — відпочинок, відновлення сил людини, витрачених у про­цесі праці. В багатьох країнах рекреаційне обслуговування — сут­тєва галузь економіки.

Рекреаційні ресурси — сукупність природних ресурсів (клімат, вода, ліс, мінеральні джерела, земля, рослинність, ландшафти, пам'ятники культури тощо), яка визначає умови (можливості) відпочинку за межами постійного житла.

Ресурсний потенціал — характеристика можливості використання пев­ного ресурсу за сучасною технічного рівня розвитку галузей, які провадять його видобуток і переробку. Деякі відмінності тракту­вання і складових частин має аграрний ресурсний потенціал.

Сель — грунтові або грунтово-кам'янисті потоки, які раптово вини­кають у руслах гірських рік внаслідок різкої повені, що викликана інтенсивними зливами, швидким сніготаненням та іншими причина­ми. Боротьба з селями ведеться переважно шляхом закріплення грунтів і рослинного покриву, будівництва спеціальних гідротехніч­них споруд.

Система інформаційного забезпечення — сукупність способів і засобів, які забезпечують збирання, зберігання, обробку та надання інфор­мації про стан навколишнього середовища і реалізації запланованих. програм. Має декілька видів класифікації за сутністю, джерелами даних, способами обробки і перевірки.

Системний аналіз — це сукупність методологічних і практичних при­йомів, які використовуються для підготовки і обгрунтування рішень стосовно складних проблем соціального, економічного, технічного, політичного та іншого характеру. Такий аналіз оснований на за­стосуванні понять і принципів системи як єдності взаємопов'язаних елементів цілісного для досягнення поставленої мети.

Системний підхід — спосіб розв'язання практичних завдань, який по­лягає в розгляді у єдиній системі вихідних умов, необхідних опера­цій і засобів їх проведення.

Стабільність екосистеми — здатність протистояти будь-яким впливам і повертаїись у початковий стан.

Стічні води — води, забруднені побутовими і виробничими відходами^ Усуваються з території населених місць і промислових підприємств системами каналізації.

Територіальна комплексна схема охорони природи — передплановин. документ у системі регіонального планування, в якому обгрунтовано

201

 

комплекс заходів з охорони і раціонального використання, освоєимя та відтворення ресурсів.

Туризм — один із видів активного відпочинку в формі подорожей за певними маршрутами з метою пізнання тих чи інших районів, тери­торій. Часто поєднується з елементами спорту. Масштабний і неор­ганізований туризм може несприятливо впливати на навколишнє природне середовище, пам'ятники історії, культури та мистецтва.

Фітоценоз — сукупність видів рослин на однорідній ділянці, які пере-- бувають у складних взаємовідносинах між собою і з умовами нав­колишнього середовища (ліс, луг, степ тощо), характеризуються певним видовим складом, будовою; частина біоценозу.

"Фотосинтез — перетворення зеленими рослинами і фотосинтезуючими організмами променевої енергії Сонця в енергію хімічних зв'язків органічних речовин. Відбувається за участю поглинаючих світло пігментів (хлорофіл та ін.).

 

Список літератури

1. Алимов А. Й., Цемко В. П., Новаторов Й. Й. Зколого-зкономиче-ские аспекти охраньї почв Украннской ССР. К., 1980.

2. Балацкий О. Ф., Вакулюк В. М., Власенко В. М. Зкология й зконо-мпка. К., 1986.

3. Бибьілев С. Н. Зффективность использования природносьірьевих ре-сурсов агропромьішленного комплекса. М., 1987.

4. Бьістраков f0. Н., Колосов А. В. Зкономика й зкология. М., 1988.

5. Веденічев П. Ф., Трєгобчук В. М. Інтенсифікація сільського госпо­дарства і охорона природи. К., 1989. С. Волошин В. В., Еетушевский В. А. НТП: человек й природа.. К.,

1988.

7. Генсирук С. А. Рациональное природопользование. М., 1979.

8. Гончар М. Т. Зкологические проблеми сельскохозяйственного про-изводства. Львов, 1986.

9. Гутаревич Ю. Ф. Запобігання забруднення повітря двигунами. К., 1982.

10. Гуцуляк Г. Д. Земельно-ресурсний потенціал Карпатського регіону. Львів, 1991.

11. Демина Т. А. Учет й анализ затрат предприятий на природоохран-ную деятельность. М., 1990.

12. Добрав Г. М., Перелет Р. А. НТР й природоохранная политика. К., 1986.

13. Зффективность  сельскохозяйственного  природопользования/Отв. ред. П. Ф. Веденичев. К., 1982.

14. Животноводческие комплекси й охрана окружающей средьі. М., 1991.

15. Забота о земле — залог рационального природопользования. К., 1986,

16. Іванух Р. А. Охорона і раціональне використання природно-ресурс-вого потенціалу сільського господарства. К., 1985.

17. К.арнаухова Е. С. Дифференциальная рента й зкологическая оценка земли. М., 1977.

18. Кот А. Й. Методические вопросьі определения ущерба, наносимого сельскому хозяйству загрязнением воздушного бассейна//Растения й промьішленная среда. К., 1971. С. Ill—116.

19. Ласкорин Б. Н. Проблеми развития безотходньїх производств. М.,

1981. •20. Леонтьев В. Зкономические зссз. М., 1990.

21. Мауль Я. Я. Зкономика й зкология. Алма-Ата, 1989.

22. Методи й практика определения зффективности вложений й новой

. техники. Вьіп. 14. М., 1968.

'23. Миланова Е. В., Рябчиков А. Й, Использование природних ресурсов й охрана природи. М., 1986.

24. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окру­жающей среде й развитию (МКОСР). М., 1989.

25. Немченко В. В. Хозяйственньїй механизм й поиродопользование. М.. 1988.

203

 

26. Охрана окружающей средьі й е.е социально-зкономическая зффек-тивность. М., 1980.

27. Песков В. Знаки бедьі//Комсомольская правда. 1989. 28 янв.

28. Песков В. У нас в Америке... Беседа е главою Агентства по охране окружающей средьі Ли Томасом // Комсомольская правда. 1989, 9 февр.

29. Положій В. Дорога вода: Чи вигідно нам розширювати зрошення// Сільські вісті. 1988. 13 верес.

30. Проблеми окружающей средьі й природних ресурсов: Обзорная ин-формация. Вьіп. 11—12. М., 1990.

31. Русин Й. Й., Швецов М. Й. Природоохранная деятельность в стра-нах — членах СЗВ. М., 1988.

32. Руснак П. П. Еколого-економічні аспекти природокористування. К.,

1990.

33. Сахаев В. Г., Щербицкий Б. В. Зкономика природопользования if охрана окружающей средьі. К., 1987.

34. Сердобинцева Е. Г. Зкономика •природопользования: Учеб. пособие. Л, 1991.

35. Склянкин Ю. В., Сті^цинский С. Л. Безотходная переработка сель-скохозяйственного сирья: зколого-зкономический аспект. К., 1988.

36. Сорокин В. С., Марьенко О. А. Зкономика природопользования й' охрана окружающей средьі: Учеб. пособие. М., 1991.

37. Струмилин С. О цене «даровьіх благ» природм // Вопросьі зконо-мики. 1967. № 8. С. 60—62.

38. Федоров В. М. Биосфера — земледелие — человечество. М., 1990.

39. Хачатуров Т. С. Зкономика природопользования. М., 1982.

40. Хачатуров Т. С. Зкономика природопользования. М., 1987.

41. Хімізація і агроекологія: 36. наук. праць. К., 1991.

42. Черниченко Ю. Земля, зкология, перестройка//Литературная газе­та. 1989. 25 янв.                               '           -

43. Черевко Г. В., Гусак-овський В. С. Проблеми зниження матеріало-місткості сільськогосподарської продукції. К., 1991.

44. Яншин А. Л., Мелуа А. Й. Уроки зкологических просчетов. М.,

1991.

45. Яцків М. І. Теорія економічного аналізу. Львів, 1993.

 

Зміст

ВІД АВТОРІВ ...........    З

Л. ЗАВДАННЯ І НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШ­НЬОГО СЕРЕДОВИЩА  ........    5

1.1. Сучасні масштаби впливу людини на природу та актуаль­ність проблеми її охорони  .    .   .   .   .    .   .     5

1.2. Поняття природокористування, його соціально-економіч­на суть і складові частини   ......     10

1.3. Предмет і завдання науки «Економіка природокористу­вання» .    .    ..    .......     12

1.4. Метод науки та його особливості  .    .    .    .    .15

1.5. Необхідність екологізації виробництва    .    ,    .    .     21

-2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУ­ВАННЯ   .   .   .   ........   24

2.1. Екологічні наслідки науково-технічного прогресу     .     24

2.2. Бюлогізація виробництва як шлях зближення економіки

та екології .     .........     37

3. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА IX ОЦІНКА В СИСТЕМІ РА­ЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ  .   .   .   46

3.1. Поняття природних ресурсів    ......     46

3.2. Класифікація природних ресурсів    .....     49

3.3. Оцінка природних ресурсів     ......     52

4. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ

ЗАХОДІВ ...........    66

4.1. Економічна оцінка впливу людини на природу    .   .    66

4.2. Методика визначення збитків, викликаних погіршенням

навколишнього середовища .......    70

4.3. Економічне стимулювання раціонального природокорис­тування    .      .........     74

4.4. Аналіз економічної ефективності природоохоронних за­ходів    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .     81

5. УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ОХОРО­НОЮ ПРИРОДИ ТА ЇХ ПЛАНУВАННЯ ....   92

5.1. Наукові основи раціонального природокористування    .     92

5.2. Структура державного апарату управління раціональним

природокористуванням    ....     ...    94

5.3. Моніторинг ефективності природоохоронної політики    .    98

6. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ЗЕ­МЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ   ........   103

6.1. Поняття і напрями раціонального землекористування    103

6.2. Стан господарського використання земельних ресурсів    104

205

 

6.3. Забруднення земельних угідь в агропромисловому вироб­ництві     .      .    .    .......    ПО

6.4. Поліпшення використання та охорони земельних угідь    119

7. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА ВОД­НИХ РЕСУРСІВ  .   .   .   ......   132-

7.1. Роль і значення водних ресурсів в агропромисловому

виробництві    .    .    .    .    .....    132

7.2. Поняття раціонального водокористування та основні його

напрями     ..........   141.

7.3. Шляхи раціонального використання і вдосконалення охо­рони водних ресурсів у агропромисловому виробництві    143-

7.4. Економіко-екологічна   ефективність водогосподарського

будівництва   .   .    .    .    ......    154

8. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІДХОДІВ^ ТА IX

ВИКОРИСТАННЯ  .   .   .   .   .   .   . " .   .   159-

8.1. Відходи сільськогосподарського виробництва та їх пере­робка    .    .    .    ........    159

8.2. Вплив  переробки сільськогосподарської  сировини на

навколишнє середовище    .    .    .    .   .   .   -   162

8.3. Екологічна оцінка технологій переробки сільськогоспо­дарської сировини   .    .     .    .    .    .    .    .    166

8.4. Економічні стимули підвищення рівня екологізації пере­робки сільськогосподарської сировини    .    .    .    .    169

9. ЗАГОСТРЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКО­ГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ РИН­КОВОЇ ЕКОНОМІКИ   ........   172

9.1. Ринкова економіка і раціональне природокористування    172

9.2. Вплив економічної структури на навколишнє середовище:

підхід «витрати—випуск»   .......    178

9.3. Шляхи поліпшення екологічної ситуації   .    .    .    .    189

КОРОТКИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК .....   196 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ .   .    ......  203
 

 

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

ЧЕРЕВКО Георгій Владиславович ЯЦКІВ Михайло Іванович

ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Допущено Міністерством

сільського господарства

і продовольства України

як навчальний посібник для студентів

сільськогосподарських вузів

економічних спеціальностей

Редактор Л. Л. Кирієнко Художній редактор В. І. Лахненко Технічний редактор І. Г. Ф е д а с Коректор О. А. Тростянчин