5. Фактори виробництва у світовому господарстві. Ресурсний потенціал сучасної цивілізації
5.1. Фактори виробництва у світовому господарстві
Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар:
праця –фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату;
технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі здібності);
земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);
капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ.
Фактори виробництва підрозділяються за наступними ознаками.
За походженням:
основні (первинні) – ті, що дісталися країні від природи або в процесі історичного розвитку (природні ресурси, географічне положення, некваліфікована робоча сила);
розвиті (вторинні) – придбані (сучасна технологія й інфраструктура, кваліфікована робоча сила).
За ступенем спеціалізації:
загальні – які застосовуються в різних галузях для створення різноманітної продукції;
спеціальні – які застосовуються у визначеній галузі або для створення визначеного виду продукції або послуг.
Розвиті фактори частіше є спеціалізованими, основні – загальними.
За матеріальністю:
матеріальні (капітал, земля);
нематеріальні (праця, організація виробництва, технологія виробництва, інформація).
За характером зростання:
екстенсивні фактори зростання: збільшення обсягу інвестицій при збереженні існуючого рівня технології, збільшення числа зайнятих працівників, зростання обсягів споживання сировини, матеріалів і палива;
інтенсивні фактори зростання: прискорення НТП (упровадження нової техніки і технологій шляхом відновлення основних фондів), поліпшення використання основних і оборотних фондів, підвищення ефективності виробництва за рахунок кращої його організації.
Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва. Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат, закону убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу. Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.
Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції. З цих позицій розрізняють:
абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні функції;
слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання (монопольної ренти). До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії, унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин, що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне включати і монопольну ренту.
Основні і спеціальні ФВ вважаються слабко мобільними, а розвиті і загальні мають високий ступінь міжнародної мобільності.
Однак здатність до мобільності не означає можливості такої мобільності (наприклад, через валютні обмеження, обмеженя на вивіз технології та ін.).
Розходження в забезпеченості країн факторами виробництва приводить до міжнародного поділу факторів виробництва.
Міжнародний поділ факторів виробництва– зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах.
Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального і науково-технічного розвитку.
Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе значення мають природно-сировинні ресурси.
5.2. Місце і роль природно-сировинних ресурсів
у світовій економіці
Під природно-сировинними ресурсами маються на увазі досліджені, розвідані і добуті природні багатства, які використовуються в господарстві і є засобами існування людського суспільства. До них відносяться: земля і її надра, водні і рослинні ресурси, ресурси атмосфери.
Усе різноманіття видів сировини, споживані сучасним виробництвом, звичайно підрозділяється за наступними ознаками:
За походженням:
ресурси природних компонентів;
ресурси природно-територіальних комплексів.
За видами господарського використання:
ресурси промислового виробництва;
ресурси сільськогосподарського виробництва.
У міжнародній практиці до сільгоспсировини часто відносять продовольчі ресурси, продовольчі культури, продукти тваринництва, рибальства, сировину для харчової промисловості і т. д.
Промислова сировина підрозділяється на:
1) сировину мінерального походження (руди, вугілля, нафта, газ, нерудні копалини – усього близько 200 видів). За технологією використання мінеральні ресурси підрозділяються таким чином:
паливно-енергетична сировина (нафта, вугілля, газ, уран);
чорні, легуючі і тугоплавкі метали (руди заліза, марганцю, хрому, нікелю, кобальту, вольфраму і т. д.);
кольорові метали (руди алюмінію, міді, свинцю, цинку, ртуті і т. д.) і шляхетні метали (золото, срібло, платиноїди);
хімічна й агрономічна сировина (калійні солі, фосфати, апатити та ін.);
технічна сировина (алмази, азбест, графити і ін.);
флюси і вогнетриви, цементна сировина;
2) сировину отриману штучним способом (штучні волокна, синтетичний каучук, пластмаси та ін.).
У загальному балансі споживаних у сучасних умовах природних ресурсів частка мінеральних ресурсів складає приблизно 80%.
За ознакою вичерпаності:
1) вичерпні ресурси. Потреби в таких ресурсах значно перевищують обсяги і швидкості природного заповнення, що веде до їх виснаження. На основі інтенсивності і швидкості природного утворення вичерпні ресурси можна підрозділити на:
непоновлювані (усі види мінеральних ресурсів і земельні ресурси);
поновлювані (ресурси рослинного і тваринного світу);
відносно поновлювані – ресурси, обсяги поповнювання яких значно менше обсягів споживання (продуктивні орні ґрунти, ліси зрілого віку, водні ресурси в регіональному аспекті);
2) невичерпні ресурси:
кліматичні ресурси (запаси тепла і вологи в даній місцевості);
водні ресурси (щорічно поновлювані запаси прісних вод не настільки великі, але світове господарство витрачає для своїх нестатків близько 10% загального водозапасу, тому при дотриманні принципів раціонального водокористування і розвитку технології опріснення солоних морських вод (близько 98% загального обсягу води у світі) ці ресурси можуть вважатися невичерпними);
нетрадиційні енергоресурси (сонячна, вітрова, припливна енергія морських хвиль, геотермальна (внутрішня енергія Землі), біологічна (енергія біомаси), енергія температурного градієнта океанських вод).
Якщо значна частина ресурсів у процесі споживання цілком знищується і стає непридатною до подальшого використання, то деякі інші ресурси після їхнього використання можуть знову служити вихідною сировиною для виробництва – це вторинна сировина. Виснаження мінерально-сировинної бази обумовлює зростаючу роль вторинної сировини. Так, у даний час до 50% світового виробництва стали вироблятися з металобрухту, що зберігає для світової економіки сотні мільйонів тонн залізної руди, коксу й інших матеріалів. Значна питома вага вторинної сировини у світовому виробництві кольорових металів, паперу, пластмас і ін.
За методикою ООН природні ресурси підрозділяються на:
1) розвідані ресурси – виявлені сучасними методами розвідки або обстеження, технічно доступні й економічно рентабельні;
2) попередньо оцінені – установлені на основі теоретичних розрахунків і обстежень, включають точно встановлені запаси сировини, що витягаються технічно, або резервів, а також ту їхню частину, що у даний час освоїти не можна з технічних або економічних причин;
3) прогнозні (вірогідністні) – кількісна і якісна оцінка яких ґрунтується на приблизному знанні геологічних особливостей родовища.
Видобувні галузі є одним з найважливіших підрозділів промисловості багатьох країн світу. Питома вага видобувної промисловості у світі складає 12%, а з урахуванням електро-, газо-, водопостачання – 19%.
Світове виробництво найважливіших видів сировинних ресурсів зростає приблизно тими ж темпами, що і ВСП та світове промислове виробництво. Так, за період 1951 – 1990 рр. при зростанні ВСП у 3 рази і світового промислового виробництва в 3,6 рази продукція видобувних галузей збільшилася в 3,7 рази. Для підтримки цих темпів економічного розвитку світовий видобуток нафти виріс у 4 рази; природного газу – у 5,8; залізної руди – у 2,5; виплавка сталі – у 2,9; виробництво пластмас – у 40 разів. Виробництво сільгоспродуктів за цей же період також істотно зросло: бавовни – у 2 рази; каучуку – у 2,1; пиломатеріалів – у 1,6; пшениці – у 2,7 рази.
Абсолютному збільшенню світового виробництва і споживання сировинних ресурсів протистоїть тенденція до зниження в міру розвитку НТП матеріало- і енергоємності готової продукції, що приводить до скорочення частки сировини і палива у всьому суспільному продукті, а також до відносного зменшення витрати сировини й енергії на одиницю національного доходу і промислового виробництва.
Сировинна політика багатьох країн спрямована на посилення режиму економії сировини, створення резервних запасів критичних видів мінеральної сировини, збільшення використання вторинної сировини. Енергоємність виробництва за 1960 – 1986 рр. знизилася на 25%. Особлива увага стала приділятися використанню альтернативних матеріалів і джерел енергії. Наприклад, у даний час АЕС виробляють 24% електроенергії загальносвітового виробництва.
Мінерально-сировинна ситуація у світі характеризується концентрацією запасів і видобутку в порівняно невеликому числі держав.
На промислово розвинуті капіталістичні країни приходиться близько 3,6% запасів непаливних мінеральних ресурсів світу, 5% нафти, 81% виробництва обробної промисловості. Тут у великих розмірах зосереджені тільки, в основному, метали платинової групи (90%), кам'яне вугілля (більш 60%), золото й уран (70%), свинець, цинк і молібден (по 60%), природний газ, хромова руда (55%), нікель (50%). Серед розвинутих країн найбільшими мінеральними ресурсами володіють: Австралія (уран, залізні і марганцеві руди, мідь, боксити, свинець, цинк, титан, золото, алмази), ПАР (марганцеві і хромові руди, ванадій, золото, платиноіди, алмази, уран), Канада (уран, свинець, цинк, вольфрам, нікель, кобальт, молібден, ніобій, золото, калійні солі), США (мідь, молібден, фосфатна сировина).
На території країн, що розвиваються, сконцентровано порядку 50% світових непаливних мінеральних ресурсів, 2/3 запасів нафти і близько 50% природного газу, при цьому вони виробляють менш 20% продукції обробної промисловості. У цих країнах знаходяться 90% промислових запасів фосфатів, 88% кобальту, 86% олова, більш 50% мідної і нікелевої руд.
Країни, що розвиваються, також відрізняються досить різкою диференціацією в забезпеченості запасами корисних копалин. Переважна їхня частина зосереджена приблизно в 30 зі 160 країн, що розвиваються. Країни Перської затоки містять 2/3 світових запасів нафти. Крім того, необхідно відзначити Бразилію (залізні і марганцеві руди, боксити, олово, титан, золото), Мексику (нафта, мідь, срібло), Чилі (мідь, молібден), Гвінею (боксити), Заїр (мідь, кобальт, алмази), Замбію (мідь, кобальт).
Східноєвропейські країни володіють значними розвіданими запасами мінеральної сировини. Особливо треба виділити Російську Федерацію, де сконцентровано 13% світових запасів нафти, 39% природного газу і вугілля, 1/3 залізної руди, 70% апатитової руди, її мінеральні ресурси в 3 рази більше, ніж у США, у 4,4 рази більше, ніж у КНР.
Ще в більшому ступені скупчене споживання мінеральної сировини.
Промислово розвинуті країни споживають понад 60% мінеральної непаливної сировини, 58% нафти і близько 50% природного газу, у результаті чого тут спостерігається великий розрив між виробництвом і споживанням мінеральних ресурсів. У США він складає 20%, країни ЄС можуть задовольнити свої потреби тільки на 2/3. Власні запаси в них достатні тільки з деяких з основних видів мінеральної сировини – залізної руди, ртуті, калійних добрив. Ще нижче рівень самозабезпеченості мінеральними ресурсами промисловості Японії – близько 1/3.
Однією зі складних проблем західноєвропейських країн і США є забезпечення потреб у нафті. У Західній Європі споживання нафти в 90-х роках XX ст. перевищувало власний видобуток у 2,5 рази, у США – у 1,9 рази. Японія практично цілком залежить від імпорту нафти.
Країни, що розвиваються, зважаючи на недостатній промисловий розвиток споживають близько 16% світового виробництва мінеральної сировини.
Мінеральна сировина – важлива категорія міжнародної торгівлі, на неї припадає 19% усього товарного експорту. В експорті мінеральної сировини основну масу постачань складає паливо – 53%. У постачаннях мінеральної сировини зросла роль промислово розвинутих країн і знизилася частка інших груп країн.
5.3. Паливно-енергетичний потенціал і його розподіл
у світовому господарстві
У сировинному секторі світового господарства провідну роль відіграють паливно-енергетичні ресурси – нафта, нафтопродукти, природний газ, кам'яне вугілля, енергія (ядерна, гідроенергія та ін.). Ця група товарів у 90-і роки XX ст. зберігає роль лідера серед інших товарних груп у міжнародній торгівлі, поступаючись лише групі машин і устаткування.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) відіграє найважливішу роль у світовій економіці, тому що без його продукції неможливе функціонування усіх без винятку галузей. До складу ПЕК входять газова, нафтова і вугільна промисловості, енергетика.
Світовий попит на первинні енергетичні ресурси (ПЕР) у 1995 – 2015 рр. буде зростати повільніше, ніж у 80-і роки ХХ ст. (без урахування колишнього СРСР), і ця тенденція збережеться в наступні десятиліття XXI ст. Одночасно буде підвищуватися ефективність їхнього використання, особливо в промислово розвинутих країнах. Як вважають фахівці, у цей період загальне споживання усіх видів ПЕР у світі може зрости приблизно в 1,6 – 1,7 рази і складе близько 17 млрд. т умовного палива. При цьому в структурі споживання домінуючий стан збережеться за паливно-енергетичними ресурсами органічного походження (більш 94%). Частка енергії АЕС, ГЕС і інших не перевищить 6%.
У загальному обсязі виробництва і споживання ПЕР лідируючу роль збереже нафта, на другому місці залишиться вугілля, і на третьому – газ. Проте в структурі споживання частка нафти упаде з 39,4% до 35% при зростанні частки газу з 23,7% до 28%. Трохи знизиться частка вугілля – з 31,7% до 31,2%. Невелике збільшення частки неорганічних енергоресурсів буде відбуватися на тлі скорочення питомої ваги атомної енергії – з 2,3% у 1995 р. до 2% до 2015 р.
Структура ПЕК у світовому господарстві визначається видами використовуваної первинної енергії і балансом між ними. У таблиці 5.1 наведені джерела первинної енергії і відповідні їм види вторинної енергії, що виходить у результаті перетворення.
Таблиця 5.1
Види первинної і вторинної енергії
|
Види первинної енергії
|
Відповідні їм види вторинної
(перетвореної) енергії
|
|
1. Кам'яне і буре вугілля
|
Кокс, агломерати, електроенергія
|
|
2. Нафта
|
Бензин, гас, дизельне паливо, мазут
|
|
3. Природний газ
|
Енергія теплоелектростанцій
|
|
4. Вода
|
Гідравлічна енергія
|
|
5. Уранові і т. п. руди
|
Атомна енергія
|
Наприкінці 90-х років ХХ ст., як відомо, відбулося уповільнення темпів економічного розвитку фактично в усіх країнах світу. У державах ОЕСР (Організації економічного співробітництва і розвитку, в яку входять 29 промислово розвинутих країн), зокрема, у Японії (яка пережила глибокий спад) економічне зростання у середньому склало 2,2%.
У міру зниження темпів економічного розвитку скорочувалися темпи приросту споживання ПЕР. Визначений вплив на обсяги споживання ПЕР і їхні структури зробило різке зниження цін на нафту, що почалося наприкінці 1997 р. Така тенденція зберігалася до кінця століття, але на початку XXI століття ціни пішли вгору і продовжують зростати. Передбачається, що видобуток нафти підвищиться, частка природного газу у структурі як споживання, так і виробництва також безупинно буде зростати. Так, у середньому в структурі виробництва частка природного газу виросла на 0,1%. Знижується частка вугілля в структурі споживання, що свідчить про заміщення нафтою і газом деякого його обсягу.
Як вважають експерти, виробництво і споживання енергії атомних і гідроелектростанцій недостатнє, їхнє становище у паливно-енергетичному комплексі світової економіки ще невисоке, а частка в паливно-енергетичному балансі світу не перевищує 5,5%.
Найбільш швидкими темпами електроенергетика розвивалася в 50 – 60-их рр. XX століття. Практично за цей період відбулося подвоєння виробництва електроенергії, країни стали переходити на енергозберігаючі технології. Лідерами у виробництві енергії традиційно є: США – 3,0 трлн. кв/год; РФ – 1,1 трлн. кв/год; Японія – 1,0 трлн. кв/год; КНР – 0,66 трлн. кв/ч.
Структура споживання первинних енергоресурсів у світовому господарстві має такий вигляд: нафта – 41,2%; тверде паливо – 28,3%; газ – 22,3%; атомна енергія – 9%; ГЕС та інші нетрадиційні джерела – інше споживання.
Географічно споживання енергії у світовому господарстві складається в такий спосіб: розвинуті країни – 53%; країни, що розвиваються – 29%; СНД і країни Східної Європи – 18%.
Основні найбільші у світі джерела видобутку енергоресурсів такі:
нафта – Самотлор (Західна Сибір, Росія), Саудівська Аравія і Кувейт;
газ – Республіка Комі, Уренгой (Росія), Голландія, США.
Приріст обсягів доведених запасівнафти, що здобуваються, відзначався у Венесуелі, Бразилії, Нігерії й Австралії, а природного газу – у Саудівській Аравії, Ірану, ОАЭ, Нігерії, Єгипті, КНР, Австралії і США. Незважаючи на це, вони не змогли заповнити обсяги їхнього видобутку.
Поряд із зростанням споживання нафти і газу активно застосовуються нетрадиційні види і джерела енергії, що відбиває прогресивні зрушення в структурі ПЕК світового господарства. Ці види енергоресурсів є більш ефективними і сприяють зниженню енергоємності та матеріалоємності виробництва і переробці енергії з одного виду в іншій.
Лідируючі позиції в групі паливно-енергетичних товарів займає нафта. Цей товар є в сучасних умовах унікальним видом енергетичних ресурсів, замінити який у масовому масштабі в найближчій перспективі не є можливим. Відповідно до оцінок ОПЕК, відносна частка нафти у світовому енергоспоживанні в 1994 р. складала 40%, а в 2010 р. знизиться до 36%. У той же час частка газу у світовому енергоспоживанні в 1994 р. склала 20,7%, а до 2010 р. зросте до 21,3%. Щодо інших джерел енергії очікується, що частка твердих видів палива зросте з 29% у 1994 р. до 32% у 2010 р., а частка гідроенергії і ядерної енергії за той же період збільшиться з 10 до 11%.
Розвідані запаси нафти наприкінці 90-х років оцінювалися в 270 – 300 млрд. т (прогнозні оцінки – 840 млрд. т).
Очікується різке зростання світового споживання нафти – з 73 млн. барелей у день у 2003 р. до 79 млн. барелей у 2010 р. (1 барель = 150 літрів). Забезпеченість світової економіки розвіданими запасами нафти при такому рівні видобутку складає 45 років. Причому ОАЄ можуть зберігати сьогоднішній обсяг нафтовидобутку близько 140 років, Саудівська Аравія – 90 років, Росія – 23 роки, США – менш 10 – 12 років. Однак при існуючій техниці добувається тільки 30 – 35% існуючих запасів.
Нафтовидобувна промисловість у світовому господарстві розвивається в обмеженому числі країн унаслідок крайньої нерівномірності розміщення сировинної бази. Поклади нафти, придатні для промислової розробки, зосереджені лише в декількох районах земної кулі, головним чином – у країнах Перської затоки (2/3 світових запасів), у північно-західних районах Росії, країнах Карибського басейну і у Західній Африці. Близько 77% запасів зосереджено в країнах ОПЕК, а частка цих країн у світовій торгівлі нафтою складає близько 65%. У той же час на світовому ринку нафти в останнє десятиліття підсилюється роль нових експортерів, що не входять в ОПЕК, – Мексики, Великобританії, Норвегії, АРЄ. Розвідані запаси нафти у світі розподіляються в такий спосіб (%): Саудівська Аравія – 25,4; Ірак – 11; ОАЕ – 9,4; Кувейт – 9,3; Іран – 9,1; Венесуела – 6,8; Росія – 4,8; Китай – 2,4; США – 2,4. На країни ОЕСР припадає тільки 12% світових запасів нафти. Залежність цих країн від імпорту нафти, у тому числі із країн – членів ОПЕК, залишається дуже високою: на 99,7% у Японії; 95,8% у Франції; 95,4% у Німеччини; 39,4% у США.
Нестабільність у районі Перської затоки, де зосереджені значні запаси нафти, впливає на світові ціни і стимулює нагромадження запасів на випадок непередбачених ситуацій. Важливим фактором, що впливає на розвиток нафтової промисловості, є те, що залучення значних інвестицій пов’язане з визначеними труднощами. На ринок нафти істотно впливають і прийняті багатьма країнами заходи для охорони навколишнього середовища, що пов'язано з проблемою глобального потеплення клімату в результаті викиду в атмосферу газів, що створюють парниковий ефект.
На частку США припадає близько 1/4 світового споживання нафти, частка в загальносвітовому видобутку останнім часом істотно знизилася приблизно до 12%. Очікується, що світовий попит на нафту в найближчі роки буде збільшуватися в країнах, що розвиваються, і країнах азіатського регіону.
Доведені світові запаси природного газу складають близько 144 трлн. м3, забезпеченість запасами складає близько 70 років. У перерахуванні на умовне паливо запаси газу наблизся до доведених запасів нафти, а нинішній видобуток газу складає менш 60% від нафтовидобутку.
Світові запаси природного газу за останні роки накопичувались більш високими темпами. Серед фахівців існує думка про більш широкий географічний розподіл запасів газу в порівнянні з нафтою. Основні запаси газу зосереджені в двох регіонах: у СНД і на Близькому Сході – майже 72% доведених запасів (у тому числі в СНД – близько 38,4%). На США і Канаду приходиться близько 4,5%, на західноєвропейські країни – ледве більш 3%.
Споживання природного газу є перспективним напрямком, оскільки при його згорянні не спостерігаються істотні негативні наслідки, а також мається достатня ресурсна база.
Очікується зростання споживання газу в країнах ОЕСР для виробництва електроенергії, що пов'язано з підвищенням ККД газових турбін і відносно низькими витратами на будівництво таких електростанцій у порівнянні з вугільними станціями аналогічної потужності. У західноєвропейських країнах газ поставляється в основному з родовищ Північного моря, Нідерландів, Росії й Алжиру.
Торгівля зрідженим газом зосереджена в основному в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (близько 75% світової торгівлі цією продукцією). Основним імпортером є Японія, зростання імпорту очікується в республіці Корея і на Тайваню.
Відзначається збільшення попиту на продукти переробки природного газу – етан, зріджені нафтові гази і важкі конденсати.
Вугілля є найбільш розповсюдженим із усіх видів паливно-енергетичних ресурсів органічного походження. Його запаси перевищують сумарні запаси нафти і газу. Світові розвідані запаси складають понад 5 трлн. т, а вірогідні – близько 1,8 трлн. т, при сучасному рівні світового видобутку 4,5 млрд. т у рік забезпеченість запасами складає 440 років. Вугільні ресурси розвідані в 75 країнах світу, більш 96% запасів зосереджено в 10 країнах: США (445 млрд. т), Китаї (272), Росії (200), ПАР (130), Німеччині (100), Австралії (90), Великобританії (50), Канаді (50), Індії (29) і Польщі (25). На вироблення електроенергії витрачається близько 65% вугілля, що добувається. Використання вугілля в цій сфері стримується в зв'язку з утворенням значної кількості вуглекислого газу при його спалюванні, що сприяє утворенню парникового ефекту в атмосфері. Галуззю, у якій активно використовується вугілля, є також і металургія.
Починаючи з 50-х років неухильно зростала частка атомної енергії в паливно-енергетичному балансі індустріально розвинутих країн. Своєрідним піком «атомного ентузіазму» стали 70-і роки, коли в багатьох країнах світу були прийняті грандіозні програми розвитку атомної енергетики. У середині 80-х років найбільшими продуцентами атомної енергетики у світі виступ США, Франція, СРСР, Великобританія, Канада, ФРН, Іспанія, Бельгія.
Але після ряду серйозних аварій на АЕС у США й особливо після Чорнобильської аварії ряд країн виріш узагалі відмовитися від АЕС (Ірландія, Люксембург, Данія, Нова Зеландія, Австралія), інші країни виріш ліквідувати вже побудовані атомні реактори (Швеція, Філіппіни, Австрія). Однак США, Франція, ФРН, Великобританія продовжують з різним успіхом тримати курс на розвиток атомної енергетики.
Ресурси сучасної паливної бази для ядерної енергетики визначаються вартістю видобутку урану при витратах, що не перевищують 130 доларів за 1 кг U3O8. Понад 28% ресурсів ядерної сировини приходиться на США і Канаду, 23% – на Австралію, 14% – на ПАР, 7% – на Бразилію. В інших країнах запаси урану незначні. Ресурси торія (при витратах до 75 дол. за 1 кг) оцінюються приблизно в 630 тис. т, з яких майже половина знаходиться в Індії, а інша частина – в Австралії, Бразилії, Малайзії і США.
Велику роль у рішенні проблем споживання енергії відіграє Міжнародне агентство по атомній енергії (МАГАТЕ) – автономна міжурядова організація, що діє з 29 липня 1957 року. Вона входить у загальну систему Організації Об'єднаних Націй, однак не відноситься до числа її спеціалізованих установ, а пов'язана з ООН спеціальною угодою. Місцезнаходження – Відень. Призначення МАГАТЕ, відповідно до її Статуту, — «прямувати до досягнення більш швидкого і широкого використання атомної енергії для підтримки світу, здоров'я і добробуту в усьому світі». Недопущення поширення військового використання ядерної енергії являє собою найважливішу складову цієї відповідальної місії.
Іншим важливим напрямком діяльності МАГАТЕ є обмін і поширення інформації. В Агентстві створена унікальна Міжнародна система ядерної інформації (ІНІС), що відрізняєтьсядецентралізованістю як організації, так і експлуатації. Держави-члени самі відповідають за введення інформації в систему і за надання послуг зі спеціалізованого виведення інформації для користувачів усередині своїх країн.
За даними Інформаційної системи МАГАТЕ по енергетичних реакторах (ПРІС), на кінець 1994 року в 30 країнах експлуатувалося 432 АЕС загальною потужністю 340 ГВт. На них було вироблено тоді близько 17% загальносвітового виробництва електроенергії. І хоча темпи розвитку ядерної енергетики в останні роки в більшості країн сповільнся, проте наприкінці 1994 року в 15 країнах споруджувалося 48 АЕС. На підході бум будівництва АЕС у ряді країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Тільки в 1960 – 1990 роках частка електричної енергії енергоспоживання зросла майже вдвічі, досягши 30-відсоткової позначки. І ця тенденція зберігається. Більш того, вона, швидше за все, буде підсилюватися, оскільки дотепер два мільярди людей у світі не мають електрики у своїх будинках.
Ядерна енергія сьогодні, в принципі, є реальним, істотним і перспективним джерелом забезпечення потреб людства в довгостроковому плані. Адже частка гідроенергії складає близько 20%, а альтернативних джерел – не більш 0,5% світового виробництва електроенергії.
Зрозуміло, ядерна енергетика не безаварійна, не застрахована від технічних збоїв, пов’язана з відходами, що вимагають особливого поводження. Але ці реальні проблеми піддаються сучасним і надійним технічним рішенням, покликаним гарантувати максимальну безпеку.
Гідроенергетичний потенціал не відноситься, безперечно, до мінеральних ресурсів (корисних копалин). Однак він є тим природним дарунком, який можна поставити в один ряд із запасами палива.
Світовий економічний гідроенергетичний потенціал досягає 9,7 – 9,8 трлн. квт. ч (тобто та його частина, використання якої на даному етапі економічно виправдане) і використовується в даний час на 21%. Ступінь освоєння гідроенергетичного потенціалу особливо велика в Західній і Центральній Європі (70%), у Північній Америці і Росії вона нижче (відповідно 38 і 20%).
Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК)
ОПЕК була створена в 1960 р. на конференції в Багдаді (Ірак). Статут був прийнятий у 1965 р. на конференції в Каракасі (Венесуела). Місцезнаходження – Відень (Австрія). Учасниками ОПЕК є країни-засновники: Венесуела, Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія; пізніше до них приєдналися Алжир, Габон, Індонезія, Катар, Нігерія, ОАЕ.
Основні цілі ОПЕК:
координація й уніфікація нафтової політики держав-членів;
визначення найбільш ефективних індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасників;
вишукування способів, що забезпечують стабільність цін на світових нафтових ринках і відсутність коливань, що можуть мати пагубні наслідки;
забезпечення стійких доходів країн – виробників нафти, ефективного, рентабельного і регулярного постачання нафти країнам-споживам, справедливого розподілу доходів від інвестицій у нафтову промисловість;
охорона навколишнього середовища.
ОПЕК має наступну структуру: конференція, комісії, Рада керуючих, Економічна комісія, секретаріат.
5.4. Ресурси непаливної мінеральної сировини
Чорна металургія включає видобуток і збагачення залізної, марганцевої і хромової руд, виплавку чавуна і стали, виробництво сталевого прокату. Важливе значення для виробництва чорних металів мають запаси залізної руди. Світові прогнозні ресурси залізної руди досягають приблизно 600 млрд. т, а розвідані запаси – 260 млрд. т. Найбільші у світі родовища залізної руди знаходяться в Бразилії, Австралії, Канаді, Росії, Китаї, США, Індії, Швеції. Видобуток залізної руди у світі складає 0,9 – 1,0 млрд. т у рік. Ресурсозабезпеченість світового господарства цим видом сировини – приблизно 250 років. Видобуток залізної руди у світі швидко ріс у 50 – 70-і рр.: 1950 р. – 250 млн. т, 1980 р. – 900 млн. т. У середині 80-х рр. видобуток цього виду сировини пережив спад (до 850 млн. т у 1985 р.), але в 90-і рр. стабілізувалася на рівні 1 млрд. т. Знизився видобуток залізної руди в США, Західній Європі (через вичерпання ряду родовищ), а також у Росії, Казахстані, на Україні (через економічний спад). Разом з тим зростає видобуток на легкодоступних родовищах Китаю, Бразилії, Австралії.
Найважливішою тенденцією в розвитку світової чорної металургії є переміщення її в країни, що розвиваються. У 1996 р. Китай вийшов у світові лідери виробництва стали. Південна Корея практично зрівнялася за цим показником з Німеччиною, а Бразилія випередила Англію і Францію. Країни, що розвиваються, виробляють в основному рядовий метал. У 90-х рр. відбулося різке скорочення металургійного виробництва в країнах-членах СНД (у два рази) і в країнах Центральної і Східної Європи (на 33%). У США і Японії провідні корпорації скорочують виробництво традиційної металопродукції, але при цьому розширюють випуск якісних металів і складних видів прокату. Зростання виплавки сталі відбувається тільки в країнах «нового освоєння» (Австралія, Канада, ПАР), що зумовлюється високим ступенем забезпеченості цих країн металургійною сировиною і паливом.
За сировиною для виробництва кольорових металів на першому місці знаходяться боксити. Їхні прогнозні запаси складають 50 млрд. т, у тому числі розвідані – 20 млрд. т. Найбільші родовища бокситів зосереджені в Австралії, Гвінеї, Бразилії, Венесуелі, на Ямайці. Видобуток бокситів досягає 80 млн. т у рік, так що нинішніх запасів має вистачити на 250 років.
Розвиток світової кольорової металургії протягом тривалого часу характеризувався стійким зростанням. У даний час виробляється 70 різних видів кольорових металів. Основна частка виплавки припадає на алюміній (45,4%), мідь (25,3%), цинк (15,8%), свинець (11%). Помітне місце на ринку кольорових металів займають також нікель, олово, кобальт, вольфрам, молібден і ін.
Однією з узагальнюючих характеристик рівня розвитку економіки в сучасних умовах стало споживання алюмінію на душу населення. Алюміній і його сплави в умовах усе зростаючих конструкційних і екологічних вимог витісняє чорні метали і їхні сплави там, де зниження маси виробу (транспортних засобів) забезпечує економію палива і збільшення швидкості. Середньодушове споживання алюмінію в середині 90-х рр. складало (кг): у США – 31,3; у Японії – 31,6; у Німеччини – 24; у Росії – 3.
Для кольорової металургії розвинутих країн характерні наступні відмітні риси:
зростаюча частка вторинної сировини – металобрухту. Так, розвинуті країни зроб ставку на вторинну сировину, що у 90-х рр. забезпечувало 25% їхніх потреб у цинку й олові, 40% – у міді і 50% – у свинці;
підвищена увага до виплавки рідких металів (титана, магнію, германія, танталу, ніобію), у тому числі і стратегічно важливих;
перевага виробництва прокату і готової продукції, тоді як виплавка первинного металу усе більше переміщається в країни, що розвиваються.
Виплавка важких металів остаточно перемістилася в країни, що розвиваються, які все більше і більше освоювали заключні стадії виробництва.
Геологічні запаси мідних руд оцінюються в 860 млн. т, з них розвіданих – 450 млн. т (в Індії, Зімбабве, Замбії, Конго, США, Росії, Канаді). При нинішньому обсязі видобутку 8 млн. т у рік розвіданих запасів мідних руд вистачить приблизно на 55 років.
5.5. Аграрно-кліматичний потенціал світового
господарства
Агропромисловий комплекс (АПК) має особливе значення у світовій економіці. Він відноситься до числа основних народногосподарських комплексів, що визначають умови підтримки життєдіяльності суспільства. Значення його не тільки в забезпеченні потреб людей у продуктах харчування, але й у тім, що він істотно впливає на зайнятість населення й ефективність усього національного виробництва.
АПК – найбільший з основних (базових) комплексів у світовій економіці країни. До нього відносяться усі види виробництв і виробничого обслуговування, створення і розвиток яких підлеглі виробництву кінцевої споживчої продукції із сільськогосподарської сировини. В АПК входять три великі сфери галузей.
Перша сфера АПК – виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (
Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство, лісове господарство.
Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.
В економічно розвинутих країнах питома вага сільського господарства в структурі АПК займає відносно менше місце і за вартістю продукції, і за чисельністю зайнятих у цій сфері.
Колись частка сільського господарства у ВНП або ВВП багатьох країн світу була не лише переважною, але і сягаючою такої величини, як 60 – 80%. Нині в розвинутих країнах вона коливається в межах 2 – 10%. Так, у ВНП США частка сільського господарства складає всього 2%, і при цьому країна робить такий гігантський обсяг сільськогосподарської продукції, що дозволяє задовольняти потреби не тільки 260 млн. американців, але і ще 100 млн. чол. за рубежем, оскільки США є великим експортером цієї продукції.
Сільське господарство залишається однією з провідних галузей матеріального виробництва у світовому господарстві. На даний час у зв'язку з інтенсивним впливом НТП сільське господарство переживає період глибокої структурної перебудови. Відбувся перехід сільськогосподарського виробництва на машинну стадію розвитку: сільське господарство перетворюється в складову частину великого аграрно-промислового комплексу.
По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється. Родючість ґрунтів залежить від багатьох природних факторів. Обстеження, проведене ФАО, установило, що на переважній частині суші природні фактори лімітують можливість землеробства.
На основі оцінки агроприродного потенціалу можна зробити висновок, що в цілому в країнах третього світу при низькому рівні капіталовкладень 1 га може прокормити 0,61 чоловік, при проміжному рівні – 2,1 чоловік, при високому рівні – 5,05.
У сучасному розвитку агропромислового комплексу можна виділити ряд наступних характерних тенденцій:
швидкими темпами розвивається міжгалузева кооперація;
для сучасного етапу характерне надвиробництво продуктів харчування;
зростає роль великих об'єднань у сільському господарстві;
зростає виробництво продукції сільського господарства в розрахунку на душу населення;
відбувається поступове скорочення використовуваних сільськогосподарських земель; збільшується обсяг виробництва продукції за рахунок інтенсифікації виробництва під впливом НТП;
відбувається зменшення частки продукції сільського господарства у ВВП світового господарства;
змінюється структура споживання сільськогосподарської продукції у світовому господарстві;
продуктивність праці в сільському господарстві зростала швидше, ніж у промисловості: знизилося число зайнятих у сільському господарстві, розширся зв'язки сільськогосподарської галузі з іншими галузями економіки;
зріс рівень механізації й автоматизації виробничих процесів, що підвищило продуктивність і культуру праці в сільському господарстві;
широке застосування добрив, хімічних засобів боротьби з бур'янами і шкідниками різко підвищило врожайність сільськогосподарських культур;
упровадження штучно створених високоврожайних сортів рослин і ефективних порід худоби підвищ рентабельність сільськогосподарської галузі.
Оскільки сільське господарство є стратегічно важливою галуззю для економіки кожної країни, і від неїпрямо залежить національна продовольча безпека, рівень цін у сільському господарстві знаходиться під постійним контролем держави: при наміченій тенденції подорожчання ринкових цін держава вживає заходи з їхнього зниження (наприклад, виплачуються спеціальні дотації фермерським господарствам), або навпаки, у момент кризи надвиробництва продукції і, отже, зниження цін держава штучно підтримує їхній колишній рівень (наприклад, скуповує у фермерів надлишки продовольчої продукції).
Світовий ринок розбитий на ряд регіональних або національних захищених ринків, але проглядається і явна тенденція до глобалізації світової економіки, спостерігається вона й в області світового сільського господарства. Після багаторічних переговорів Уругвайський раунд ГАТТ завершився в 1995 році створенням Всесвітньої торговельної організації (ВТО). За умовами цієї угоди істотно знижуються бар'єри, що стримують торгівлю сільськогосподарськими товарами, скасовані кількісні обмеження і ліцензування, ліквідовані ті види субсидій, що розглядаються як «порушуючі процес ціноутворення». Ця система вводиться під найсильнішим натиском країн-експортерів і на шкоду країнам-імпортерам, особливо тим з них, що заздалегідь не створ яких-небудь противаг зростаючому імпортові.
Істотною проблемою залишається підтримка рівня фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. При цьому виходять з того, що сільське господарство – галузь, що особливо має потребу в банківській підтримці.Нестача вільних фінансових коштів, висока капіталомісткість і відносно низька фондовіддача, розбіжність по термінах періоду витрат і одержання доходів – усе це вимагає специфічних форм допомоги сільському господарству з боку банківської системи.
Що стосується фінансових результатів усього комплексу державних заходів для регулювання сільського господарства, загальний висновок невтішний: надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищують ті суми, що йдуть з цієї галузі в бюджет. У цілому по ОЕСР, надходження в сільське господарство з бюджету в 9 разів перевищують його виплати в бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то у 18 разів.
До початку XXI століття відбулася кардинальна зміна сутності сільськогосподарського виробництва. НТР привела до небаченої раніше інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, його органічного зрощення з промисловістю, що у свою чергу спричинило серйозні зміни й в інших сферах і галузях світового господарства.
Аграрний сектор є одним з найменш стабільних і найбільш непередбачуваних секторів світового господарства. Аналіз розвитку аграрного сектору свідчить про те, що протягом усього ХХ століття він у цілому характеризувався:
низькими темпами зростання товарообігу;
різкими коливаннями обсягів експорту й імпорту сільськогосподарської сировини;
злетами і падіннями цін на різні його види;
нестійкістю кон'юнктури багатьох ринків сільськогосподарської продукції.
Помітно впливає на динаміку ринків сільськогосподарської сировини активне втручання держави у виробництво і торгівлю багатьма його видами. Уряди багатьох держав проводять політичні самозабезпечення, у тому числі шляхом фінансування і субсидування виробництва багатьох видів сільськогосподарських продуктів.
Проте дуже актуальним продовжує залишатися питання: як повинно бути організоване сільськогосподарське виробництво і функціонувати світовий ринок продовольства, щоб прокормити населення Землі, яке в останні роки збільшується щорічно майже на 100 млн. чол., випереджаючи можливості аграрного сектору світового господарства? Для нас особливо важливим є питання: як така житниця, як Україна з її унікальним агрокліматичним потенціалом, що володіє 1/3 усіх чорноземів планети, могла стати імпортером сільськогосподарської продукції і продовольства, витрачати сотні мільйонів доларів на закупівлю зернових. І головне – що необхідно зробити, щоб виправити це становище.
Розглянемо особливості світового ринку продовольчих товарів. Для нього характерні всі риси індустріально розвинутої економіки – високий рівень технології, організації маркетингової діяльності агрофірм, включаючи могутню рекламу, концентрація капіталу, конкуренція виробників, орієнтована на запити споживача. Значну роль відіграє і міжнародний поділ праці (спеціалізація виробництва), обумовлений природно-географічними і кліматичними умовами країн. Специфічною рисою аграрного сектору є те, що кожна країна проводить власну внутрішню політику стосовно національного сільськогосподарського виробництва. З огляду на це, ГАТТ/СОТ виключив сільськогосподарські продукти з числа стандартних об'єктів міжнародної торгівлі, унаслідок чого демпінг, експортні субсидії, імпортні квоти, дискримінація й інші заходи одержали широке поширення у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тоді як ці ж заходи рішуче припиняються ГАТТ/СОТ в торгівлі іншими товарами.
Аграрний сектор після машинотехнічного і паливно-енергетичного є найбільшим сектором світового господарства. Найважливішу роль у ньому за обсягом експорту й імпорту відіграють ринок зернових, ринок м’ясомолочної продукції, ринок цукру і ринок олійних культур.
Врожайність зернових і зернобобових у цілому у світі в останні роки складає 25 – 26 ц/га при істотній диференціації в окремих країнах (у Європі в цілому – 39 – 44 ц/га, у Бельгії і Нідерландах – 65 – 72 ц/га, у Великобританії і Польщі – 21 – 32 ц/га, у Португалії – 12 – 15 ц/га, в Україні – 25 – 26 ц/га).
В останні роки світове виробництво зернових і зернобобових культур складає близько 2 млрд. тонн у рік. За загальнім обсягом виробництва лідирує Китай (20%), на другому місці США (17,6%). На країни Європи в цілому припадає 13% світового виробництва зерна, найбільш значущими виробниками тут є Франція, Україна, Німеччина, Великобританія, Польща. У розрахунку на душу населення лідерами виробництва зернових у світі є Канада, Данія, США, Угорщина, Франція.
Світові ціни на зернові значною мірою формуються на ринку США, що вважаються найбільшим постачальником цього товару і центром біржової торгівлі.
Основними зерновими культурами у світі є пшениця, кукурудза і рис.
В останні роки світове виробництво пшениці неухильно падало, що привело до скорочення світових її запасів до критичного рівня – 114 млн. т (за оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації). Це пов'язано, насамперед, із украй несприятливими погодними умовами в більшості країн - виробників пшениці. У результаті за перші три роки ХХI ст. світові ціни на пшеницю виросли вдвічі, і фахівці не виключають подальшого їхнього зростання.
Найбільшим у світі продуцентом пшениці є Китай, що виступає на ринку й у якості її значного покупця. До числа значних імпортерів пшениці відносяться Японія, Бразилія, Єгипет, Алжир, Іран, Індонезія. Іншими основними продуцентами пшениці вважаються Росія, країни ЄС (особливо Франція), США, Індія, Канада, Австралія, Аргентина, Пакистан, Туреччина і Казахстан.
Експортні ресурси пшениці у світі складають 96 – 97 млн. т у рік. Серед експортерів виділяються США, Канада, Австралія, Аргентина і країни ЄС. Організацією, що займається прогнозуванням і до деякої міри регулюванням світового ринку зернових, є Міжнародна рада по зерну (МРЗ).
Світовий ринок рису являє собою трохи відокремлений сегмент ринку зернових у силу специфіки його виробництва і споживання. Рис є одним з основних продуктів харчування в ряді азіатських і деяких інших країн, що визначає значні обсяги виробництва і світової торгівлі цим товаром.
Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн. т. Основними виробниками є Китай (33%), Індія (23%), Індонезія (9%), Бангладеш (5%), а також В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія, Філіппіни, Бразилія. Споживання рису з початку 90-х рр. перевищує його виробництво, що приводить до загального скорочення запасів.
Завдяки високому попитові ціни на рис на азіатському ринку досить стійкі. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають: Таїланд, США, В'єтнам, М'янма і Пакистан. Найбільшим імпортером рису є Індонезія (14% світового імпорту), а також Бангладеш, КНДР, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія, країни ЄС.
Крім зернових на світовий ринок надходять хлібопродукти і продукція борошномельної промисловості.
При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 – 54 млн. т у рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи припадає 83,5 кг, на Китай – 29,4 кг, на Данію –326,9 кг, Бельгію – 144,2 кг, на Україну – 50 кг.
У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються за регіонами основні країни – експортери й імпортери цієї продукції. Так, з експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більш 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС і США. Основним імпортером їхньої продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.
Що стосується світової торгівлі свининою, яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія й Австралія, за експортом птаха виділяються країни ЄС і США.
Ціни на ринку м'яса піддаються значним коливанням і залежать від якості, умов постачання й інших факторів.
Особливе місце у світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпортові перед власним виробництвом. Аграрна політика США усе більш спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, у результаті чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їхнього виробництва.
Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкова олія, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Обсяги імпорту істотно розрізняються за конкретними видами товарів і країнами.
Найбільшими виробниками цукру у світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба. Україна займає 9 – 10 місце у світовому виробництві цукру (близько 4 млн. т у рік).
Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається, насамперед, у країнах, що розвиваються, а в розвинутих має місце протилежна тенденція. Так, у США в 1974 р. на душу населення споживалося в середньому понад 50 кг цукру, а в 1994 р. – менш 30 кг, що є наслідком пропаганди науково обґрунтованої структури харчування. Збільшується споживання замінників цукру, що витісняють з ринку натуральну сировину. Однак у найближчі роки споживання цукру у світі все-таки буде зростати на 1,2% щорічно. Цьому буде сприяти політика урядів щодо підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру.
Ціни на цукор характеризуються великою нестабільністю, посилюваною спекуляціями на біржах. Три чверті світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш представницькими цінами є котирування Лондонської, Нью-Йоркської і Паризької бірж.
На світовому ринку продукції олійних культур найважливіше місце займають: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), плоди арахісу і насіння соняшника (по 10%). Основними виробниками сої у світі є США (50%), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними експортерами сої у світі, а основні імпортери – Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія.
Що стосується соняшника, його географія значно ширше. Країнам ЄС у цілому належить 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини (71 кг) і Болгарії (52 кг). Слід зазначити, що соняшникова олія і цукор для України є стратегічно важливими товарами, що крім їхнього прямого призначення вони виконують роль «твердої валюти» у зовнішньоторговельних операціях. Так, основну частку постачань енергоносіїв в Україну країна покриває за рахунок зустрічних постачань цукру і соняшникової олії.
Продовольча і Сільськогосподарська Організація (ФАО)
ФАО була заснована 16 жовтня 1945 р. Цей день тепер святкується як Всесвітній день продовольства. ФАО є спеціалізованою установою ООН. Місцезнаходження – Рим (Італія).
Основні цілі ФАО:
підвищення якості харчування і життя;
удосконалювання виробництва і розподілу продовольства й іншої сільськогосподарської продукції;
поліпшення умов життя сільського населення;
внесок у розвиток світової економіки.
ФАО має наступну структуру: конференція – вищий орган; Рада, комітети; Генеральний директор.
Діяльність ФАО можна підрозділити на два основні напрямки:
як всесвітнього форуму по аграрній політиці й інформаційного і консультаційного центру (формування конкретних пріоритетів з виробництва продовольства і продовольчої безпеки з метою ліквідації голоду);
як ініціатора польових програм, реалізованих, як правило, у співробітництві з урядами і міжнародними організаціями.
У системі ФАО з 1967 р. діє програма промислового співробітництва, у здійсненні якої беруть участь більше 100 корпорацій агробізнесу. У 1974 р. ООН створила Всесвітню продовольчу раду, що спостерігає за світовим продовольчим становищем і організує допомогу нужденним країнам. У 1977 р. був створений Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), який сприяє країнам, що розвиваються, з метою поліпшення становища з продовольством, надаючи кошти у вигляді позик на пільгових умовах і у вигляді дарунків.
5.6. Земельні, водні і лісові ресурси
З загальної площі поверхні Землі (510 млн. км2) на частку суші припадає 149 млн. км2, а іншу територію займають моря й океани. Загальна площа світового земельного фонду (площа суші за винятком крижаних пустель Арктики й Антарктики) складає 134 млн. км2.
У структурі світового земельного фонду 11%приходиться на оброблювані землі (ріллі, сади, виноградники); 23% – на луги і пасовища; 30% – на ліси; 3% – на антропогенні ландшафти (населені пункти, промислові зони, транспортні лінії); 33% – на малопродуктивні землі (пустелі, болота й екстремальні території з низькою температурою або в горах).
Сільськогосподарські угіддя, тобто землі, використовувані для виробництва продуктів харчування, включають ріллі, багаторічні насадження (сади, плантації), природні луги і пасовища. На даний час загальна площа сільськогосподарських угідь складає 48,1 млн. км2 (4810 млн. га), у тому числі ріллі (оброблювані землі) – 1340 млн. га, луги і пасовища – 3365 млн. га. Найбільшими розмірами ріллі виділяються США (185 млн. га), Індія (160), Росія (134), Китай (95), Канада (46), Казахстан (36), Україна (34 млн. га).
Частка оброблюваних земель у загальному земельному фонді складає (%):в Індії – 57,1; Польщі – 46,9: Італії – 40,3; Франції – 35,3; Німеччині – 33,9; США – 19,6; Китаї– 10,3; Росії – 7,8; Австралії – 6; Канаді – 4,9; Єгипті – 2,9. У зазначених країнах, як і у світі в цілому, резервів для сільськогосподарського освоєння (лісу і малопродуктивних земель) залишилося дуже мало. До того ж у багатьох країнах сільськогосподарські угіддя швидко скорочуються, тому що приділяються під будівництво і т. д. Треба зазначити, що в останні десятиліття відбувалося і розширення сільськогосподарських угідь за рахунок освоєння цілинних земель у Росії, Казахстані, Китаї, Канаді.
У світі відзначається погіршення, або деградація земель. Так, внаслідок ерозії із сільськогосподарського обороту щорічно виводиться 6 – 7 млн. га, а заболочування і засолення виводять із землекористування ще 1,5 млн. га. Серйозну погрозу земельному фондові в 60 країнах світу становить опустелювання раніше оброблюваних земель, яке охопило територію в 9 млн. км3, що приблизно дорівнює площі таких країн, як США або КНР. Деградація сільськогосподарських земель спричиняється і перетворенням їх в антропогенні ландшафти. Так, у колишньому СРСР за 1965 – 1990 р. було освоєно 25 млн. га ріллі, і одночасно 22 млн. га вже освоєної ріллі вибуло із сільськогосподарського обороту, у тому числі 12 млн. га пішло під промислове і транспортне будівництво.
Загальні запаси води на Землі складають 1386 млн. км3, але 96,5% водних ресурсів планети припадає на солоні води Світового океану, і 1% – на солоні підземні води. На прісні води припадає усього лише 2,5% загального обсягу гідросфери, а якщо виключити з розрахунку полярні льоди, що ще практично не використовуються, то в розпорядженні людства залишається лише 0,3% загальної кількості води на землі. Світове водоспоживання виросло з 1100 км3 у 1950 р. до 3300 у 1980 р. і 4100 км3 у 1990 р. В останні роки в результаті заходів для ресурсозбереження зростання споживання води у світі сповільнилося, і загальний водозабір у 2000 р. склав 4780 км3. Тільки в США щорічно використовується близько 550 км3 прісної води, а в Росії — приблизно 100 км3.
Головним джерелом прісної води залишаються ріки, чиї річні ресурси складають 47 тис. км3, а реально використовувати можна менш половини цієї кількості. Таким чином, обсяг світового споживання води наблизився до 1/4 водних ресурсів планети, що можуть бути використані. У США водоспоживання досягає майже 30% середньорічного поверхневого стоку рік (при тому, що 20% потреб у воді покривається за рахунок підземних вод), а в Росії — приблизно 2,5% річкового стоку.
Головним споживачем води у світі є сільське господарство (69%), потім йдуть промисловість (21%), комунальне господарство (6%) і водоймища.
У світовому сільському господарстві зберігається тенденція до збільшення попиту на воду. Вважається, що саме недолік води, а не оброблюваних земель, є причиною недостачі продуктівхарчування в багатьох країнах, що розвиваються. Так, у посушливих регіонах живуть більш 1 млрд. людей.
Рівень використання водних ресурсів для нестатків промисловості, сільського господарства і побуту складає (% від загального обсягу водних ресурсів): у Єгипті – 97,1; Ізраїлю– 84,4; Україні – 40; Італії – 33,7; Німеччини– 27,1; Польщі – 21,9; США – 18,9; Туреччини– 17,3; Росії – 2,7.
Основні резерви підвищення ефективності використання водних ресурсів:
1) скорочення споживання води насамперед за рахунок упровадження водосберігаючих технологій і оборотного водопостачання (оборотним називається таке водопостачання, коли вода, що забирається з природного джерела, багаторазово використовується без скидання у водойму або каналізацію);
2) ліквідація втрат води при її транспортуванні через протіки, випари і т. д.;
3) усунення нераціонального споживання води в побуті.
Світові лісові ресурси характеризуються насамперед показниками лісистості, лісової площі і запасу деревини на корені.
Показник лісової площі відбиває розмір території, покритої лісами, у тому числі на душу населення. Лісистість показує відношення площі лісів до загальної території країни. Запаси деревини на корені звичайно визначаються множенням середньої кількості деревини (у кубічних метрах) з 1 м2 на площу, зайняту лісами.
Вкриті лісом площі в усьому світі досягають 40,1 млн. км2 (у тому числі на ліси, найбільш придатні для експлуатації, припадає 25 – 28 млн. км2), в Росії – 8,1; Бразилії – 3,2; Канаді – 2,6; США – 2,0 млн. км2. Але за останні 200 років площа лісів на землі скоротилася приблизно вдвічі. Площа лісових масивів з 1960 р. по 1990 р. зменшилася на 13%, причому більше за все постраждали тропічні ліси Азії. Відносно недоторканими залишся поки ліси азіатської частини Росії, Канади, басейнів рік Амазонки і Конго. Загальні запаси деревини на корені у всіх лісах світу складають 340 – 370 млрд. м3. Росія займає перше місце у світі по запасах деревини (23% світових запасів).
Щорічний поточний приріст деревини, що визначає можливості експлуатації лісів без підриву їхнього відтворення, складає, за різними оцінками, від 3,6 до 5,5 млрд. м3, однак у доступних освоєних лісах він дорівнює всього 1,8 млрд. м3. У середині 90-х рр. обсяг заготівель лісу складав 3,4 млрд. м3 у рік (у 1960 р. – 1,9 млрд. м3). Таким чином, обсяг заготівель наблизився до річного приросту деревини. Розвиток лісозаготівель залежить не тільки від наявних запасів деревини, але і від якості ведення лісового господарства.
Більш половини світового обсягу лісозаготівель припадає на дров'яну деревину, що пов'язано із широким її використанням як палива в Індії, Індонезії, у країнах Африки і Латинської Америки.
З усієї виробленої деревини на ділову приходиться в Росії і США – 80%, у Швеції і Канаді – 90%, тоді як у Бразилії – 25%, а в Індії – всього 10%. Це обумовлено переважним використанням деревини для наступної переробки в розвинутих та постсоціалістичних країнах і головним чином як палива – у країнах, що розвиваються.
Виробництво паперу і картону, у тому числі на душу населення, – важливий показник рівня економічного розвитку. Весь вироблений папір звичайно підрозділяється на газетний (25% загального виробництва), друкарський і писальний (близько 30%), обгортковий і пакувальний (15%) та інші види. При середньосвітовому виробництві 45 кг паперу на душу населення у Фінляндії цей показник складає 1400 кг, у Швеції – 670, у Канаді – 530, у США – 270, у Японії – 220, у Росії – 30, у Китаї – 12 кг.
У перспективі варто очікувати подальшого збільшення виробництва і споживання лісових товарів. Основним фактором, що лімітує, поряд з обсягом попиту на деревину і продукти її переробки є екологічні вимоги: зберегти і помножити лісові ресурси, зупинити масове зведення лісів тропічної зони. Передбачається більш швидке зростання споживання паперу і картону, деревних плит і більш повільне – пиломатеріалів, деревного палива. Зросте значення вторинного використання деревних матеріалів, насамперед макулатури.
Головними експортерами й імпортерами лісових товарів були і залишаються промислово розвинуті країни. На частку Канади припадає 17,3% світової торгівлі лісовими товарами, США – 12,7%, Швеції – 10%, Фінляндії – 8,4%, Росії – всього 2,3%. Найбільшими імпортерами є країни Західної Європи, Японія, країни Близького Сходу.
У числі причин кризи цієї галузі – скорочення інвестиційного попиту на будівельні матеріали, виснаження лісів, прилягаючих до залізниць і судноплавних рік; низький ступінь переробки деревини (перевага пиломатеріалів при відносно слабкому розвитку целюлозно-паперової і меблевої промисловості).
Незважаючи на те, що запаси деревини в Росії, Північній Америці, Північній Європі і Південній Америці здаються величезними, можливості екстенсивної експлуатації лісових ресурсів на даний час близькі до вичерпання. Тому забезпечити як потреби економіки, так і вимоги щодо охорони природи можна лише шляхом переходу до ресурсозбережуючих технологій у лісовому комплексі світового господарства.
