Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля
2.2. Міжнародний рух капіталу
2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів
2.4. Міжнародна передача технологій
2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

Організація зовнішнього валютного ринку
Основною відмінністю внутрішніх економічних угод (операцій) від міжнародних є використання різних національних валют в міжнародних розрахунках. Термін «валюта» (італ. valuta), має пряме значення – вартість. Вживається для:
– характеристики національних грошових одиниць (наприклад, гривні);
– міжнародних розрахункових засобів (паперові гроші, векселі, чеки тощо).
Типовий приклад. Партія японських магнітофонів купується американським універмагом для продажу в США. У цьому випадку покупець бажає заплатити доларами, але продавцю потрібні японські ієни для розрахунку з робітниками та постачальниками. Таким чином, реалізація цієї угоди потребує обміну однієї валюти на іншу (доларів на ієни), аналогічно обміну товарів на гроші.
У результаті формується специфічна сфера міжнародної економічної взаємодії – міжнародні валютно-фінансові відносини.
Під міжнародними валютно-фінансовими відносинами розуміють комплекс відносин, які виникають у процесі функціонування грошей в міжнародному платіжному обігу, який, в свою чергу, спричиняється обміном товарами та послугами, а також іншими видами економічних зв’язків між країнами (рух капіталів, міжнародна передача технологій, міжнародний туризм, надання позики іншим країнам, приватні перекази).
Проблема обміну валют вирішується на валютних ринках. Валютні ринки – це фінансові ринки, де здійснюється міжнародна торгівля та обмін іноземних валют. Відзначимо, що валютний ринок – це найбільший фінансовий ринок в світі. Кожного дня там здійснюються угоди на десятки, і навіть сотні мільйонів доларів. Валютний ринок – це нецентралізована установа, яка діє через ряд установ, а брокери і дилери, які беруть участь у ринковому процесі, зв’язуються один з одним за допомогою телексу, факсу, телефону.
Найбільші центри валютних ринків – Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Токіо.
Приклад валютної операції. Американський підприємець бажає придбати значну кількість англійських виробів з вовни. Продавець у Лондоні наполягає на оплаті в фунтах стерлінгів. Американець звертається до свого банку в Атланті за фунтами. Дилер банку телефонує іншим дилерам, щоб дізнатись, чи є в них для продажу фунти стерлінгів, називає ціну, яка ґрунтується на певному обмінному курсі двох валют. Дилер банку в Атланті купує фунти стерлінгів і продає їх клієнту за долари по собівартості з надбавкою. Продавець фунтів (швидше за все крупний американський банк) організує їх доставку на зарубіжний рахунок банку Атланти, відправивши платіжне доручення англійському банку, в якому у цього продавця є фунти. Відповідно до доручення англійський банк має списати з рахунку продавця певну суму в доларах США на рахунок внеску до запитання продавця або банку Атланти, або будь-якому іншому банку.

Учасники угод на валютному ринку
1) Основні – це крупні комерційні банки, які в багатьох випадках виконують функції дилерів у ринковому процесі. У цій якості вони «підтримують позицію» двох чи більше валют, тобто володіють внесками, вираженими в цих валютах.
Наприклад, «Чейз Манхеттен Банк» має відділення в Лондоні та Нью-Йорку. Відділення в Нью-Йорку має депозити в фунтах стерлінгів у Лондонському відділенні, а відділення в Лондоні – депозити в доларах у Нью-Йорку. Кожне з цих відділень може надавати вкладнику іноземну валюту в обмін на місцевий вклад.
Ціна продажу валюти трохи вища, ніж ціна купівлі валюти. Різниця в ціні – доход банку. Конкуренція між банками підтримує цю різницю на рівні 1 % для крупних міжнародних ділових угод.
Для здійснення міжнародних операцій комерційні банки крім відділень можуть мати банки-кореспонденти в інших країнах. Банки-кореспонденти – це банки різних країн, які відкривають рахунки один в одного.
Наприклад, банк А в США відкриває рахунок у фунтах стерлінгів у банку Б, який знаходиться Великобританії, точно так, як банк Б відкриває внесок у США, здійснивши внесок у доларах США. Такий порядок, помножений на значну кількість банків у різних країнах – основа для міжнародних переказів грошових коштів.
2) Інколи, комерційні банки виступають у ролі брокерів. У такому випадку вони не «підтримують позицію» щодо певних валют, а тільки зводять разом продавців та покупців. Так, наприклад, будь-яка англійська фірма може звернутися до Лондонського банку з дорученням виступити в ролі брокера, для організації обміну доларів на ієни.
3) Крім комерційних банків на зовнішньому валютному ринку існує невелика кількість небанківських дилерів та брокерів. Комерційні банки використовують незалежних брокерів як посередників при укладанні значних оптових угод між собою.
Наприклад, «Чейз Манхеттен Банк» виявив, що в результаті дилерської діяльності в його розпорядженні виявилося забагато німецьких марок. У цій ситуації «Чейз Манхеттен Банк», перш за все, звернеться до послуг брокера, який вибере необхідного партнера для здійснення обміну.
При здійсненні обміну валют виникає проблема визначення співвідношення між валютами різних країн, тобто проблема валютного курсу. Обмінний валютний курс – це «ціна» однієї валюти, виражена в одиницях іншої валюти.
Валютні курси встановлюються між усіма основними валютами світу. Ці курси постійно змінюються. Дилери, які займаються валютними операціями регулярно здійснюють коригування. Одержуючи комісійні за проведення конвертації, вони зацікавлені в тому, щоб у них не накопичувалась певна валюта, яку складно продати. Тому валютні дилери прагнуть до максимального збалансування попиту і пропозиції по кожній валюті за допомогою відповідних змін валютних курсів.
Для господарських суб’єктів, що не потребують оперативної інформації про зміни валютних курсів, джерелом такої інформації є розділи фінансової хроніки багатьох газет.
Відмітимо, що теоретично всі валютні курси мають бути узгодженими між собою. Наприклад, якщо 1 фунт стерлінгів обмінюється на 2,33 дол. США або 526 ієн, то 2,33 дол. можуть у необхідності наміру обмінюватися на 526 ієн. В іншому випадку знайдуться особи, які будуть заробляти гроші, рухаючись по колу, яке утворене цими трьома валютами.
Іноземна валюта може знадобитися господарському суб’єкту як негайно, так і для здійснення угод на перспективу (30, 60, 90 днів). У зв’язку з цим розрізняють:
1) обмінний курс по касовим операціям (для негайних угод) – спотовий курс (spot rate). Як правило, цей курс приводиться в пресі для більшості валют. Він використовується для торгових угод, які будуть укладені не пізніше 48 робочих годин після публікації.
2) обмінний курс по терміновим операціям (для укладання угод через 30, 60, 90, 180 днів) – форвардний курс (forvard rate). Термінова угода – це контракт між банком та його клієнтом, за яким певна валюта буде обміняна на потрібну валюту у визначений день за курсом, визначеним на сьогодні. Як правило, цей курс наводиться в пресі тільки для основних валют.
Відмітимо, що спотовий курс може відрізнятись від форвардного як в ту, так і в іншу сторону. Різниця в обчисленні обмінних курсів по терміновим операціям відображає різницю між ринковими нормами проценту в порівнюваних країнах.
Якщо, наприклад, форвардний обмінний курс для фунта стерлінга менший від спотового курсу, то це означає, що в цей період англійські ринкові норми проценту в середньому вище американських. Отже, сьогодні одержані фунти стерлінгів можна вкласти в Лондоні під вищий процент, чекаючи, коли настане термін плати за одержаний товар.
Таким чином, розглядаючи проблему організації зовнішнього валютного ринку, ми детально зупинились на суб’єктах обміну валют та обмінному курсі. Для організації валютного обміну важливо ознайомитись ще із засобами обміну. До них належать:
1) перекази – основний засіб проведення міжнародних обмінних операцій.
Припустимо, що певна американська компанія продала англійській фірмі партію медикаментів, яка оцінюється в 20 тис дол. Припустимо, що обмінний курс долару до фунтів становить 2:1. Це означає, що британський імпортер має заплатити 10 тис. фунтів американському експортеру.
а) для оплати американських медикаментів британський покупець знімає з поточного рахунку Лондонського банку 10 тис. фунтів. Цей факт відображається в правій частині балансу у вигляді проводки 10 тис. фунтів стерлінгів по поточним рахункам Лондонського банку.
б) потім британська фірма посилає цей чек на 10 тис. фунтів американському експортеру.
Експортер продає чек на 10 тис. фунтів (чи грошовий переказ) будь-якому крупному американському банку, який є дилером по іноземній валюті. Американській компанії в цьому банку в обмін на 19 тис. фунтів відкривається поточний рахунок на 20 тис. дол. На поточних рахунках американського банку здійсниться проводка на 20 тис. дол.
в) американський банк депонує 10 тис. фунтів у Лондонському відділенні для наступного продажу. Таким чином, у пасивній частині балансу Лондонського банку з’являються 10 тис. фунтів. Для американського банку ці 10 тис. фунтів (20 тис. дол..) виступають активом.
Для спрощення ситуації припустимо, що банком-кореспондентом є той самий банк, в якому англійська фірма оформила переказ на 10 тис. фунтів стерлінгів.
Банк в Лондоні Банк в Нью-Йорку

2) Переказні векселі – це письмове розпорядження, яке вимагає від імпортера чи банка, який представляє імпортера, заплатити певну кількість грошей в обумовленій валюті експортеру.
У випадку з експортом медикаментів це буде здійснено так:
а) британська фірма одержить у своєму банку кредитний лист і перешле його американській компанії - постачальнику медикаментів;
б) одержання цього документа зобов’яже експортера виписати переказний вексель на британський банк. Цей переказний вексель – розпорядження, подібне до банківського чеку, яке передбачає, що банк зобов’язаний заплатити експортеру певну кількість грошей (у нашому випадку 10 тис. фунтів стерлінгів);
в) експортер потім може продати цей вексель комерційному банку і одержати еквіваленту кількість доларів. Коли вексель буде оплачений, комерційний банк отримає платіж у фунтах стерлінгів.
Переказний вексель може бути оплачений негайно або в обумовлений термін – через 30, 60 або 90 днів по тому. Якщо експортер виписує вексель, який буде оплачено через 90 днів, а готівка йому знадобилася на сьогодні, він може звернутися в комерційний банк. У цьому випадку комерційний банк купить вексель з урахуванням дисконтної ставки, яка відображає переважаючу норму процента. Наприклад, якщо ринкова процентна ставка 12 % річних або 3 % за 90 днів, то комерційний банк заплатить по 970 дол. за кожну 1000 дол. номінальної вартості 90-денного векселя. По закінченні терміну векселя, комерційний банк може вимагати його повної оплати.
Якщо комерційний банк, викупивши вексель, не захоче держати цього в себе 90 днів, він може здійснити такі кроки: а) зв’язатися з британським банком, на який виписаний вексель з вимогою підтвердження, що даний вексель буде своєчасно оплачений; б) після одержання підтвердження вексель помічається як «акцептований вексель» і стає банківським акцептом, який може бути реалізованим на відкритому ринку цінних паперів.
3) Дорожні чеки. Невелика доля фінансових операцій на міжнародних ринках забезпечується дорожніми чеками.
Наприклад, зібравшись у Францію, можна придбати дорожні чеки, деноміновані у гривнях або в доларах у комерційному банку. Власник французького готелю, який бере дорожні чеки, наприклад, компанії «Томас Кук» у вигляді плати за послуги, депонує їх у місцевому банку, одержуючи замість них франки, незалежно від того, в якій валюті визначена вартість чеку. Французький банк потім одержить відповідну кількість франків від «Томас Кук».

Платіжний баланс
Розглянувши інститути валютних ринків, переходимо до питання обліку різних типів міжнародних комерційних операцій, які спричиняють попит на іноземну валюту та її пропозицію. Цей спектр міжнародних комерційних операцій відбивається в балансах міжнародних розрахунків.
Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів по грошовим величинам і зобов’язанням, які виникають у зв’язку з економічними, політичними, науково-технічними і культурними відносинами між державами, організаціями та громадянами різних країн.
Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових вимог і зобов’язань, надходжень та виплат однієї країни по відношенню до інших країн.
Баланси міжнародних розрахунків посідають у системі агрегатних економічних показників важливе місце, оскільки вони відображають перерозподіл національного доходу між країнами. Баланси міжнародних розрахунків бувають таких видів:
– розрахунковий баланс;
– баланс міжнародної заборгованості;
– платіжний баланс.
Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог і зобов’язань у даній країні по відношенню до інших країн на певну дату незалежно від терміну надходження платежів. Розрахункові баланси бувають за певний період і за певну дату. Активні статті розрахункового балансу за відповідний календарний період показують суму нових вимог даної країни по відношенню до іноземних держав та здійснення нею інвестиції за кор.доном. Пасивні статті відображають зобов’язання країни щодо кредитів та інвестицій інших країн, які тільки що виникли.
Розрахунковий баланс за певний період характеризує лише динаміку зобов’язань та інших вимог однієї країни по відношенню до інших країн, але по ньому неможливо виявити валютно-фінансове положення країни в цілому. Активне сальдо розрахункового балансу показує, що країна більше надавала, ніж залучала кредитів, і як кредитор вона буде в майбутньому мати валютні надходження. Пасивне сальдо розрахункового балансу характеризує позицію країни як нетто-боржника і відображає розмір її майбутніх виплат іноземним державам.
На відміну від розрахункового платіжний баланс має такі особливості:
1) в розрахунковий баланс включаються вимоги і обов’язки країни по відношенню до зарубіжних країн, в тому числі неповернені. У платіжний баланс входять тільки фактично здійснені надходження та платежі;
2) в розрахунковому балансі відображаються всі одержані та надані кредити, в т. ч. неповернені, які не включаються до платіжного балансу;
3) кінцеве сальдо – активне чи пасивне платіжного та розрахункового балансів не співпадає і часто навіть протилежне, оскільки розрахункові баланси країн-кредиторів (США, ФРН, Японії), як правило, активні, а платіжні баланси по поточних операціях час від часу пасивні. У країн-боржників пасивні розрахункові баланси інколи бувають поряд з активними платіжними балансами;
4) до платіжного балансу включаються тільки сплачений експорт і імпорт, а розрахунковий баланс охоплює і несплачену частину товарообігу, який здійснюється в кредит.
Платіжний баланс країни представляє собою систематизовані записи всіх економічних угод між резидентами цієї країни і зовнішнім світом протягом певного періоду часу. Інакше кажучи, платіжний баланс показує баланс (співставлення) між усіма доходами, які країна одержує від іноземних держав, платежами за кордон, які здійснює країна.
Надходження грошових коштів у країну з-за кордону показується по кредиту. Він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіці країни, грошових коштів, розміщених на рахунках банків країни нерезидентами, а також кредитів, що надаються країні із-за кордону.
Платежі (відплив) грошових коштів з країни за кордон представляється як дебет. Він формується за рахунок імпорту, зарубіжних інвестицій, розміщених за кордоном резидентами країни, кредитів, наданих нерезидентам, а також коштів, які призначені на відшкодування кредитів.
Платіжний баланс складається з двох основних частин:
– рахунку поточних операцій, або його ще в літературі називають платіжний баланс;
– рахунку операцій з капіталом або баланс руху капіталів.
Кожна з основних частин поділяється на підчастини чи розділи. Рахунок поточних операцій поділяється на дві частини:
1) торговий баланс;
2) баланс послуг.
Торговий баланс містить інформацію про експорт і імпорт товарів. Всі грошові кошти, які надходять у країну шляхом здійснення операцій на зовнішніх валютних ринках, оприходуються зі знаком «+», а грошові кошти, які залишають межі країни – із знаком «-». Експорт спричиняє надходження коштів і тому відбивається в статті кредиту («+»). Імпорт спричиняє відплив коштів і відбивається в статті дебету («-»). Різниця між цими величинами – торговий баланс. Залежно від того, як зводиться баланс, маємо активне сальдо або дефіцит.
Баланс послуг може називатися рахунком торгівлі послугами або балансом неторгових операцій. Він містить рахунки, які відображають надання послуг іноземним громадянам та придбання послуг для своїх громадян за кордоном. Це можуть бути послуги банківських та страхових закладів, транспортні послуги, туризм. Сюди ж відносять виплати та надходження процентів, дивідендів тощо.
Доходи від інвестицій – основна категорія послуг. Доходи від інвестицій, які одержують фірми США – це платежі за інвестовані за кордоном ресурси (+), оприбутковуються по кредиту. А доходи, які одержують нерезиденти, що вклали свої інвестиції в країну – це використання грошових коштів (-) – дебет.
Міжнародні нетоварні операції включають також платежі та надходження від туризму, перевезень, телерадіокомунікації, страхування.
Деякі види платежів не мають під собою ніякої торгової основи. До їх числа входять офіційні перекази коштів, наприклад:
– надання офіційної допомоги;
– приватні перекази за кордон;
– пенсійне забезпечення колишніх працівників, які тепер мешкають за кордоном. Всі грошові кошти. які надходять в країну, оприбутковуються зі знаком (+), а грошові кошти, які залишають межі країни – із знаком «-».
Сума торгового балансу, чистого доходу від реалізованих послуг та односторонніх разових виплат відома як баланс рахунку поточних операцій (сальдо поточного рахунку по зовнішньоторговельним операціям). Зовнішньоторговельні операції по поточним рахункам отримали свою назву в зв’язку з тим, що в цьому випадку кошти обмінюються на товари та послуги, які призначені для негайного використання, або переказ грошових коштів взагалі не передбачає одержання чогось в обмін.
В англомовній літературі рахунок руху капіталу ще називається рахунком по зовнішньоекономічним угодам з активами та пасивами. Статті цього розділу платіжного балансу відображають зміни вартості фінансових активів та зобов’язань країни в результаті зовнішньоекономічних операцій, які передбачають перехід права власності. Інакше кажучи, рахунок капіталу призначений для виявлення кінцевих підсумкових результатів операцій з фінансовими активами та пасивами, здійснених діловими партнерами за певний період часу.
Приток капіталу – це придбання активів даної країни іноземними покупцями, а також позики в закордонних банках вітчизняним юридичним та фізичним особам (показані в платіжному балансі зі знаком «+»).
Відплив капіталу – це придбання іноземних активів фірмами та окремими громадянами даної країни, а також позики, які надали банки та небанківські установи даної країни нерезидентам. Це відплив грошово-фінансових ресурсів з економіки країни. Такі операції показуються з від’ємним знаком у платіжному балансі.
Рахунок руху капіталу поділяється на 3 основні частини.
1) Рахунок руху довготермінового капіталу. Він відбиває зміни довгострокових інвестицій.
Об’єднаний баланс рахунку поточних зовнішньоекономічних операцій та довготермінового рахунку капіталу утворюють так званий основний баланс.
2) Рахунок руху короткотермінового капіталу. Він відображає переміщення різноманітних інструментів грошового ринку між даною країною та рештою світу.
Переміщення грошових коштів, яке знаходить своє відображення на рахунку руху короткотермінового капіталу, найчастіше здійснюється між міжнародними фінансовими центрами і пов’язане з прагненням господарюючих суб’єктів зіграти на різниці у рівнях процентних ставок чи валютних курсів у різних країнах.
3) Резерви.
Переважна більшість має ті чи інші резерви золота або іноземної валюти. Час від часу Центральний банк може продавати якусь частину своїх резервів і купувати на них національну валюту з метою підтримки її обмінного курсу. Таке використання резервів утворює статтю кредиту, оскільки резерви начебто надходять на баланс, одночасно покидаючи рахунок резервів. Резерви, таким чином, можуть використовуватися для покриття дефіциту по будь-якій позиції платіжного балансу. І навпаки, якщо по тій чи іншій статті утворюється додаткове сальдо, то різницю можна використовувати для формування резервів, що покаже стаття дебету.
Коли всі статті платіжного балансу зведені, то результатом має бути точний баланс, відповідність кредиту і дебету. В іншому випадку необхідне коригування валютного курсу.
Разом з тим, потрібно мати на увазі, що в процесі збирання статистичної інформації та здійснення підрахунків можуть мати місце помилки. У результаті баланс не буде сходитись. Для відповідного «коригування» існують спеціальні, так звані балансуючі, статті балансу.
При складанні платіжного балансу можна його статті умовно поділити на:
– основні;
– балансуючі.
До основних належать статті, в яких будуть відбиватися операції, що впливають на кінцевий результат платіжного балансу, і які мають певну самостійність. До балансуючих статей належать ті, які характеризують методи і джерела врегулювання сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів, зміни короткотермінових активів, деякі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, позики міжнародних валютно-фінансових організацій.
Розподіл платіжного балансу на основні та балансуючі статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту чи активу. Сальдо, яке утворюється по основним статтям, перекривається за допомогою балансуючих статей. Причому саме сальдо основних статей називають сальдо платіжного балансу.
Кожен з цих балансів (торговий, поточний, загальний чи баланс офіційних рахунків) підводиться горизонтальною лінією так, що частина статей кредиту та дебету залишаються «над лінією», а решта «під лінією». У кожному випадку додатне сальдо має місце, якщо кредит «під лінією» більше дебету. При цьому така ж за значенням, але з протилежним знаком нерівновага має місце для статей «під лінією».
Баланс по поточним операціям і баланс руху капіталу взаємопов’язані. Вони є відображенням один одного. Дефіцит платіжного балансу по поточним операціям фінансується в основному за рахунок чистого надходження капіталу.