В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.
На графіку 2.1 зображені наслідки вільного міжнародного руху капіталів. На горизонтальній осі відкладається кількість капіталу в світі, який складається з двох країн, а по вертикальній – норма проценту на капітал. Спочатку розглянемо ситуацію, коли міжнародний рух капіталу заборонений. 
У цьому випадку кожна країна повинна будувати свою економіку відповідно до внутрішніх запасів реального капіталу. На графіку зображені наслідки: країна А має в надлишку фінансове багатство – капітал (Ка) і відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості (4 % на рік). Країна В має обмежений запас капіталу (Кв) і більше можливостей для його прибуткового використання (8 % на рік).
Якщо все кредитування здійснюється винятково в межах національних кордонів, кредитори в країні А мають погодитись з низькою нормою доходу, оскільки пропозиція внутрішніх реальних активів відповідає граничній продуктивності капіталу МРКа. Конкуренція змушує кредиторів в країні А погодитись з низьким рівнем доходу у 4 % річних у точці В.

Графік 2.1. Наслідки міжнародної міграції капіталів для країн-експортерів і країн-імпортерів

У той же час, у країні В нестача капітальних ресурсів не дозволяє здійснити реальні капіталовкладення ліворуч від точки Д, оскільки Кв – це весь запас капіталу, який є у розпорядженні. Конкуренція за право користування обмеженим капіталом збільшує в країні В рівень процента за капітал до 8 % i річних у точці Д. Світовій продукт, який буде вироблений за таких умов – це заштрихована область на графіку 2.1 без урахування площі трикутника СDВ.
Тепер припустимо, що всі обмеження на фінансові потоки ліквідовані. У власників капіталу з країни А та позичальників країни В з’являться сильні стимули до співпраці. Чому одні мають давати гроші під 4 % річних, а інші – брати їх з розрахунку 8 % річних, якщо (це видно з кривих граничної продуктивності капіталу) рівень розвитку технології в обох країнах приблизно однаковий? Виникне нова рівновага, при якій норма доходу встановиться припустимо в точці С (6 %). У цій ситуації частина капіталу з країни А переміститься до країни В.
У нових умовах відбудеться максимізація світового продукту. Його величина складе всю заштриховану площу плюс площа СДВ. Причина збільшення полягає в тому, що свобода надає індивідуальним власникам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.
Вигоди, одержані в світі, розподіляться між двома країнами. Національний продукт країни А охоплює всю площу під кривою МРКа до точки В плюс площа САВ, яка утворилась у результаті можливості надавати в кредит багатства за кордоном під 6 % річних замість того, щоб йти на неприбуткові внутрішні вкладення від точки С до точки В. Для країни В виграш складає площу СДА, бо в неї збільшились капітальні ресурси від Д до точки С за умов виплати іноземним капіталовкладником боргу, рівного площі САХУ, за фонди, одержані під 5 % річних.
Всередині кожної країни існують групи осіб, які виграли або програли від введення нових умов на міжнародному рівні. Очевидно, що кредитори в країні А виграють внаслідок виникнення можливості вкладати гроші під 6 %, а не під 4 %. Це означає втрати для позичальників у країні А, оскільки конкуренція з боку іноземних позичальників примушує їх виплачувати такий же високий процент за всі нові позики. У країні В позичальники виграють внаслідок можливості одержати кредити не під 8 %, а під 6 % річних. У той же час кредитори в країні В зацікавлені у фінансовій ізоляції, коли позичальники сплачували 8 % річних.
Ліквідація бар’єрів приносить виграш світу в цілому та тим угрупованням осіб, для яких свобода – це додаткові можливості, але несе збитки тим, для яких свобода означає більш жорстку конкуренцію. 

Інвестиційний клімат
Таким чином, висновком до попереднього параграфу є теза про те, що свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.
Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихідними параметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний клімат приймаючої країни.
Інвестиційний клімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючи рішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних, економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни.
Не існує єдиного загальновизнаного переліку показників, необхідних для характеристики інвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту, терміну та умов інвестування.
Міжнародні кредитно-фінансові установи необхідною умовою надання коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод на найвищому рівні.
Потенційні приватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвитку фінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелік показників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявлень про економічну та політичну надійність майже всіх країн світу:
1) ефективність економіки. Визначається на основі аналізу економічної динаміки і врахування темпів зростання (падіння) ВВП кожної країни та прогнозу на поточний та наступні роки;
2) рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом на основі опитування різних категорій бізнесменів певної країни;
3) показник заборгованості;
4) доступність довгострокового банківського кредитування;
5) доступність короткострокового фінансування;
6) ймовірність виникнення форс-мажорних обставин;
8) схильність до невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.
Для залучення портфельних інвестицій необхідна наявність відповідного інституційного середовища – розвиненого фондового ринку з елементами обслуговуючої інфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державних гарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень).
Інвесторів, які вивчають можливості прямого капіталовкладення, крім фінансових критеріїв, цікавлять характеристики:
– внутрішнього ринку країни-одержувача;
– ресурсної бази;
– рівня податків;
– рівня заробітної плати;
– торгової політики;
– наявності пільг для іноземних інвесторів.
За даними торгової палати США, американські ТНК оцінюють інвестиційний клімат країни майбутнього капіталовкладення за такими критеріями:
1) характеристика місцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населення та потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому);
2) доступ до ринку (місцеві закони та нормативні акти, які дають або не обмежують доступ компанії на місцевий ринок, можуть збільшити її прибутковість);
3) робоча сила (якість та рівень заробітної плати. Капіталовкладники також звертають увагу на якість освіти в країнах-одержувачах, бо освічених працівників легше підготувати і вони швидше вийдуть на максимальний рівень продуктивності);
4) валютний ризик (курс місцевої валюти відносно головних);
5) репатріація капіталу (нормативні акти, які впливають на можливість повернення капіталу та прибутків до країни походження інвестора; складаються з рівня податків, обмежень на вивіз з країни твердої валюти або ускладнених процедур, пов’язаних з цими діями);
6) захист інтелектуальної власності (законодавство з патентування, авторських прав, торгових марок, захисту торгових патентів);
7) торгова політика (ставки митного тарифу, експортно-імпортні квоти);
8) урядове регулювання (нормотворчий клімат, стабільність законодавства);
9) ставки податків та пільги;
10) політична стабільність;
11) рамки макроекономічної політики (економічна стабільність, найважливішим аспектом якої вважається низький рівень інфляції);
12) інфраструктурні служби підтримки (забезпеченість об’єктами функціональної, транспортної, соціальної інфраструктури, рівень якості обслуговування бізнесу).
Вищенаведені критерії дають уявлення про своєрідну систему цінностей іноземного капіталовкладника.
Рейтинги інвестиційного клімату регулярно визначають і публікують американська група «Бізнес ризик інтернешнл», лондонський часопис «Юромані», німецька газета «Ханделсблат» тощо. Україна на сьогодні за рейтингом інвестиційної привабливості посідає місце на початку другої сотні серед 160 країн.

Вільні економічні зони
З метою активізації міжнародного співробітництва, залучення іноземного капіталу, техніки, технології, сучасних методів господарювання в практиці міжнародних взаємозв’язків використовують інститут вільних економічних зон (ВЕЗ).
Зоною звичайно проголошується певна територія, на якій вводиться преференційний режим діяльності для розташованих там підприємств, і яка внаслідок цього є економічно відокремленою від решти території країни.
За функціональними ознаками сучасні вільні економічні зони можна умовно поділити на три категорії (слід мати на увазі, що зустрічаються перехідні чи комплексні форми, які важко однозначно віднести до тієї чи іншої групи): 
1) зони вільної торгівлі;
2) зони, пов’язані з фінансовими чи валютними стимулами;
3) експортні промислові зони.
Вільна торгова зона – це частина території країни, де товари іноземного походження зберігаються, продаються та купуються без сплати традиційного в таких випадках мита. 
Історично це похідна форма ВЕЗ. Це пояснюється тим, що переважною формою міжнародного економічного співробітництва довгий час залишалась зовнішня торгівля. Перша в світі документально відома вільна зона була проголошена в 166 році до н.е. урядом грецької держави – острова Делос. У період Середньовіччя зони вільної торгівлі набули поширення у формі «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін. На території України в період 1819 – 1857 рр. зона «порто-франко» існувала в Одесі.
Найбільш поширений сучасний різновид таких зон – «дьюті фрі»– крамниці у великих міжнародних аеропортах.
Практично всі розвинені країни надають частині території права вільних зон, які використовуються для обслуговування торгівлі. Широке розповсюдження ця категорія вільних зон отримала не тільки завдяки значному сприянню зовнішній торгівлі, а й тому, що їх створення не пов’язане із значними витратами та організаційними складностями. Доход країни, де створюється така зона, складається з надходжень за оренду приміщень та механізмів, а також від оплати послуг, які надаються в зоні (сортування, пакування, часткова переробка). В Україні планується створити таку зону в Ковелі.
До другої групи ВЕЗ належать ті, в яких першочергову роль відіграють валютні чи фінансові важелі. Це банківські та страхові зони, підприємницькі зони, «технологічні парки».
Про вільні банківські чи страхові зони мова йде, коли згадується ряд держав чи територій, добробут яких ґрунтується на створенні у своїх межах ліберальних умов для діяльності ТНК. Там існує сприятливий валютно-фінансовий режим (пільговий режим оподаткування банків чи його відсутність; мінімальні вимоги щодо розмірів статутного капіталу, відсутність митних тарифів для іноземних капіталовкладників та валютних обмежень), високий рівень банківської та комерційної секретності, сприятливе державне регулювання.
Найбільш відомі зони такого типу створені в Гонконзі, Сингапурі, Бахрейні, Манілі, на Багамах.
Підприємницькі зони виникли в результаті проведення урядом політики підтримки, головним чином, середнього та малого бізнесу. Підприємницькими зонами, як правило, проголошуються населені пункти, квартали в містах, де низька економічна активність. Розташовані там фірми мають більшу свободу діяльності та деякі фінансові пільги. У США близько 1500 підприємницьких зон діють у 700 містах та населених пунктах.
«Технологічні парки» (або – «технополіси») – це нова ефективна форма інтеграції науки та виробництва. Технопарки орієнтуються на розвиток наукових галузей високої технології і тому функціонують в економічно розвинених країнах. Ці зони є згрупованою на невеликій території сукупністю лабораторій та виробничих приміщень, які надаються на сприятливих умовах «венчурним» (ризиковим) фірмам, що займаються освоєнням перспективних наукових та технологічних ідей. Найбільш відомий у світі технопарк – «Сілікон Веллі» (Кремнієва долина) знаходиться в США. Там сконцентровані 2 – 3 тис. малих венчурних фірм. На сьогодні «кремнієва долина» забезпечує до 25 % світових потреб у продукції галузей високих технологій (інформатика, електроніка, біотехнологія, роботехніка). Усього в США нараховується більше 80 таких зон, в Японії – 20, у Китаї – більше 50.
Найбільший резонанс у світі останнім часом отримали експортні промислові зони. Їх історія починається від часу створення в кінці 50-х років вільної зони поблизу ірландського аеропорту Шеннон. Але розповсюдились вони переважно в країнах, що розвиваються. Їх популярність відчутно зросла у 80-ті роки, коли ряд країн «третього світу» з експортною орієнтацією економіки увійшли до складу нових індустріальних країн, наблизившись за багатьма економічними показниками до промислово розвинених.
Ці зони характеризуються тим, що призначені для залучення іноземних інвестицій в промисловість та послуги. Їх найсуттєвішими рисами є:
– відсутність обмежень на діяльність іноземного капіталу, насамперед, це стосується переказу за кордон прибутків і капіталу;
– звільнення від податків та тарифів на певний період машин, сировини та компонентів, які завезені в зону для організації виробництва;
– звільнення іноземних фірм на певний час від сплати податку на прибуток, а також надання пільгового періоду для сплати всіх інших прямих та непрямих податків, які звичайно сплачують інофірми в даній країні;
– надання пільгового кредитного обслуговування;
– надання в оренду землі, приміщень, а також транспортних послуг за пільговими розцінками;
– існування необхідної інфраструктури, житлових приміщень, крамниць;
– існування спеціальної адміністративної структури, яка повинна суттєво спростити для іноземних інвесторів процедуру входження в зону та контакти з місцевою владою.
Усі вільні зони експортної спрямованості побудовані таким чином, що виступають «островами» світового ринку на національній території і мають за мету максимально наблизити іноземних споживачів до місцевих ресурсів за умов, які максимально відповідають вимогам ТНК.
Поширена думка, згідно з якою наслідки діяльності зон для економіки приймаючої країни полягають у:
– розповсюдженні сучасних технологій, найновіших засобів маркетингу та менеджменту;
– підвищені кваліфікації трудових ресурсів;
– зростанні зайнятості;
– підвищенні якості та технічного рівня експортної продукції, що виробляється, сприянні її виходу на світовий ринок, зростанні валютних надходжень.

назад |  1 2 3  | вперед