– це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності.
ТЕХНІКА ЛІЗИНГОВИХ ОПЕРАЦІЙ
1) заявка на обладнання;
2) плата за обладнання;
3) обладнання;
4) орендна плата.
Лізинг, який виходить за національні межі (тобто якщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назву міжнародний.
Термін лізингової оренди може бути від 3-ох до 20-ти років.
Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використання устаткування лізинг поділяється на:
– фінансовий;
– оперативний.
Оперативний лізинг характеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) та неповною амортизацією об’єктів лізингу. Після закінчення строку об’єкт лізингу може повертатися орендарем, чи укладається нова угода.
Фінансовим (капітальним) лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики та переваги, пов’язані з володінням об’єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим, якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов:
1) право власності на орендоване майно повністю переходить до орендаря після закінчення терміну оренди;
2) орендарю надається можливість після закінчення терміну оренди придбати орендоване майно за залишковою вартістю або відновити оренду на умовах символічної орендної плати;
3) термін оренди охоплює більше 75 % строку корисного використання майна;
4) дійсна вартість мінімальних орендних платежів дорівнює або перебільшує 90 % поточної вартості орендованого об’єкту.
Таким чином, міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.
Географія і масштаби міжнародного руху капіталу
Масштаби руху капіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінити лише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країн світу (див. таблицю 2.4).
До 90-х років переважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямого зарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів.
З початку 90-х років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.
Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 1993 році – 66 %.
Таблиця 2.4
Масштаби міжнародного руху капіталів (у млрд. дол. США)
|
|
|
1987
|
1990
|
1993
|
|
Прямі інвестиції
|
Вивезення
|
137.0
|
238.5
|
188.0
|
|
|
Ввезення
|
126.9
|
206.3
|
173.3
|
|
Портфельні інвестиції
|
Вивезення
|
120.7
|
187.4
|
506.4
|
|
|
Ввезення
|
133.8
|
189.1
|
699.1
|
|
Інші
|
Вивезення
|
73.8
|
110.1
|
69.1
|
|
|
Ввезення
|
47.5
|
144.5
|
1002
|
Як у експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займають індустріально розвинені країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 % загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжних капіталовкладень (див. таблиці 2.5, 2.6).
Таблиця 2.5
Щорічні прямі зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)
|
|
|
1987
|
1990
|
1993
|
|
|
Вивезення
|
137.0
|
238.5
|
188.0
|
|
Всього
|
Ввезення
|
126.9
|
206.3
|
173.3
|
|
|
Вивезення
|
133.3
|
228.3
|
179.9
|
|
Розвинуті країни
|
Ввезення
|
113.2
|
174.6 4
|
103.2
|
|
|
Вивезення
|
3.1
|
102
|
8.1
|
|
Країни, що розвиваються
|
Ввезення
|
137
|
31.7
|
70.1
|
Таблиця 2.6
Щорічні портфельні зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)
|
|
|
1987
|
1990
|
1993
|
|
|
Вивезення
|
137.0
|
238.5
|
188.0
|
|
Всього
|
Ввезення
|
126.9
|
206.3
|
173.3
|
|
|
Вивезення
|
133.3
|
228.3
|
179.9
|
|
Розвинуті країни
|
Ввезення
|
113.2
|
174.6 4
|
103.2
|
|
|
Вивезення
|
3.1
|
102
|
8.1
|
|
Країни, що розвиваються
|
Ввезення
|
137
|
31.7
|
70.1
|
Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Безумовний лідер післявоєнних десятиліть – США поступово втрачають свої позиції. Хоча за сукупним обсягом прямих зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все ще майже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію до скорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд. дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого на той час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі 80 – 90 рр. і Великобританія, і Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжних інвестицій.
Останні десятиліття підприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).
На межі 70-80-х років суттєві зміни відбулись і в сфері імпорту підприємницького капіталу:
1) США стали найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позицій фірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;
2) розвивається тенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинуті країни. У цілому на їх частку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах.
Прямі іноземні інвестиції обходять країни третього світу ще й тому, що там іноземні капіталовкладники зіткнулися з хвилею експропріації та опору, яка особливо проявилась у 70-х роках.
Починаючи з 1979 року, великі потоки іноземного капіталу спрямовуються до Китаю.
Транснаціональні корпорації
Транснаціональні корпорації (ТНК) – основний суб’єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.
ТНК – міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.
Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.
Комісією з ТНК ООН розроблене наступне визначення:
ТНК – це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов’язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.
Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:
1) забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;
2) закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;
3) раціоналізація виробництва шляхом його переміщення до країн з меншими витратами виробництва, ніж на національній території;
4) орієнтація на «техно-фінанасову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.
ТНК належить 90 % прямих зарубіжних капіталовкладень. На них же припадає більш ніж 1/2 світової торгівлі. Міжнародна торгівля сировиною майже повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою; 85 % – міддю та бокситами; 80 % – чаєм та оловом; 75 % – бананами, натуральним каучуком та сирою нафтою.
Протягом останніх двох десятиліть щорічно половина американського експорту припадає на американські та іноземні ТНК. У Великобританії аналогічний показник становить 80 %, Сингапурі – 90 %. Більша частина всіх платежів, пов’язаних з трансфертом новітніх технологій, здійснюється в межах ТНК (80 % у США та Великобританії, до 90 % у Німеччині).
На фінансових ринках ТНК виступають міцною силою, яка визначає стан найважливіших операцій. Наприклад, їх сукупні валютні резерви в декілька разів більше, ніж сукупні резерви всіх центральних банків світу
На початок 90-х років, за даними ООН, в світі було приблизно 10 тисяч ТНК. 600 корпорацій входять до «Клубу мільярдерів» з сумою продаж близько 1 млрд. дол. США щорічно, що порівнює їх масштаби з цілими країнами.
Необхідність та можливість зарубіжного капіталовкладення
В усі часи своєї історії інвестувати за кордоном можливо було у випадку існування попиту на іноземні інвестиційні ресурси. У сучасних умовах попит на світовому ринку капіталів істотно перевищує пропозицію. За даними ЄБРР попит на інвестиційні ресурси тільки з боку розвинених країн складає близько 190 млрд. дол. США щорічно. А європейські постсоціалістичні країни потребують іноземних інвестицій на рівні 500 млрд. дол. США. За підрахунками Мінекономіки потреба народного господарства України в зарубіжних капіталовкладеннях оцінюється в 40 млрд. дол. США.
Для здійснення міжнародного руху капіталу, крім попиту, має ще існувати і пропозиція. Чинники, які обумовлюють пропозицію капіталів з боку резидентів інших країн, визначаються як необхідність процесу міжнародного руху капіталу.
Погляди економістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об’єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на:
– макроекономічні, які ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів;
– мікроекономічні, які характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон.
Перші макроекономічні дослідження іноземних капіталовкладень виникли в 40-х рр. ХІХ століття і належать англійцю Дж.Ст. Міллю. Аналізуючи чисельний фактичний матеріал, що відображав швидке зростання обсягів експорту капіталу з Англії в 30-40-і рр., Дж.Ст. Мілль дійшов висновків про:
1) сприяння вивозу капіталу закріпленню товарної спеціалізації країн;
2) регулюючий вплив вивозу капіталу на рівень норми прибутку в країні-експортері в напрямі його підвищення.
Прискорені темпи зростання експорту позичкового капіталу в другій половині ХІХ століття підвищили інтерес науковців до цієї проблеми. Дослідженням вивозу капіталу займались К. Маркс (Німеччина), Дж. Баркер (Англія), Б.Ф. Брандт (Росія). В їх працях стверджувалась думка, що економіці розвинених країн притаманна тенденція надлишкового заощадження, якій протидіє політика експорту капіталу, забезпечуючи відтік за її межі надлишкових ресурсів.
У першій половині ХХ століття шведський економіст Бертіл Олін визначив головний мотив міжнародного руху позичкових капіталів – норму проценту: капітал експортується з країни з нижчими процентними ставками до країн з вищими процентними ставками. Разом з тим, Б.Олін виділив додаткові стимули, які впливають на збільшення чи зменшення масштабів міжнародного руху капіталів:
– митні обмеження (ускладнюють експорт товарів і тим самим стимулюють іноземні фірми до капіталовкладень з метою завоювання ринку;
– прагнення до географічної диверсифікації капіталовкладень.
Р. Нурксе, як і Б. Олін, безпосередньою причиною руху іноземних інвестицій за межі державних кордонів вважав різницю в процентних ставках на капітал у різних країнах. Однак він довів, що це лише поверховий мотив, глибинні ж причини криються в умовах, які визначають цю різницю.
За умови стабільності пропозиції капіталу його рух між країнами може бути зумовлений змінами в обсягах виробництва. Якщо збільшення обсягів виробництва пов’язане з капіталоінтенсивним розвитком (впровадження науково-технічних розробок, зміна методів виробництва), у країні підвищується попит на капітал, зростає рівень процентних ставок і, відповідно, країна імпортує зарубіжні капітальні ресурси. А експортерами капіталу будуть країни, у яких нижчий рівень капіталоінтенсивності виробництва. Ця модель Р. Нурксе призводить до висновків, протилежних тим, які належать Дж.Ст. Міллю: експорт капіталу пов’язаний не з процесом нагромадження в країні, а, навпаки, «витісненням» капіталу з більш працеємного виробництва.
Теоретичні надбання Р. Нурже спроможні пояснити рух капіталу з Старого Світу до Нового в кінці XIX століття, а також загальновідомі і поширені в наш час явища відтоку коштів з країн, що розвиваються, до розвинених.
Датський економіст К. Іверсен показав, що внутрішній ринок капіталу кожної країни неоднорідний, в його межах можуть існувати певні варіації в процентних ставках, а також різні витрати на експорт капіталу за кордон. Цим він пояснював той факт, що одна країна може одночасно бути як експортером, так і імпортером капіталу. К. Іверсен сформулював висновок про те, що перелив капіталу з країни з нижчими процентними ставками до країни з вищими процентними ставками сприяє утворенню оптимальної комбінації факторів виробництва та збільшення сукупного національного доходу в обох країнах.
Теоретичні концепції іноземного інвестування, які ґрунтуються на мікроекономічному аналізі цього процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв’язку з бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.
Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер). У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв’язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:
– оригінальний продукт;
– оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;
– перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;
– сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів).
Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції для фірми-монополіста дуже важливо втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв’язку з монопольним становищем фірми.
Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов’язує прямі капіталовкладення з прагненням фірми захистити свої інтелектуальні досягнення.
Концепція, яка має назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.
Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні чинники міждержавного руху капіталу пов’язуються науковцями з:
1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;
2) дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;
3) дією тенденції до монополізації економіки;
4) незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;
5) ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;
6) вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.
Мікроекономічні чинники, що визначають схильність фірми до зарубіжного капіталовкладення:
1) прагнення до максимізації прибутків на капітал;
2) можливість розширення ринків збуту та відповідного збільшення обсягів продаж;
3) володіння монопольними перевагами на певному сегменті ринку;
4) прагнення зберегти монопольне становище в сфері інтелектуальних досягнень;
5) прагнення продовжити термін життєвого циклу продукту;
6) можливість використання переваг ціноутворення на внутрішньофірмовому ринку;
7) прагнення подолати митні обмеження.
Наслідки міграції капіталів для країн-експортерів та країн-імпортерів
Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарства до світогосподарської взаємодії. Яскравим прикладом цьому є бурхливе економічне зростання в США та Канаді в другій половині ХІХ століття.
Значну роль іноземний капітал відіграв також в економічному розвитку дореволюційної Росії. До 1913 року в Росію було залучено закордонних інвестицій більше 4 млрд. рублів, що складало близько 40 % усіх внутрішніх капіталовкладень Це значною мірою спричинило зростання промислового виробництва за 1890 – 1913 рр. у чотири рази. Іноземний капітал став каталізатором промислового розвитку, сприяв активізації місцевих капіталів, що зробило можливим виробництво в Росії паровозів, рейок, швейних машин, виплавку чавуну та сталі, які не поступалися в якості іноземним аналогам.
Факти використання іноземних інвестицій з метою економічного зростання мали місце і в економічній історії України, що дозволило їй в кінці ХІХ – на початку XX ст. стати крупним промисловим регіоном царської Росії.
В Україні зовнішні капітали функціонували, в основному, в кам’яновугільній та металургійній галузях. На півдні України не було жодного великого підприємства, де б не використовувався іноземний капітал. 3 18 акціонерних товариств, що існували в Україні, акції 16 котувалися на іноземних біржах. 25 % усіх акціонерних капіталів в Україні в 1890 р. належало іноземцям.
До 1900 року на території України було введено в дію 17 великих металургійних заводів, у доменних печах яких у 1990 році виплавили 91,9 млн. пудів чавуну. Українські металургійні заводи складали лише 13 % від загальної кількості металургійних підприємств Росії, проте обсяг виплавленого на них чавуну майже в 14 разів перевищив аналогічний показник уральських заводів. Продуктивність праці на підприємствах з іноземними капіталами була вп’ятеро вищою. За сприяння іноземців в Україні виникли галузі сільськогосподарського машинобудування. З трьох найбільших підприємств цього профілю два було споруджено на кошти американських підприємців (у Харкові та Бердянську).
Відродження Західної Європи після другої світової війни значною мірою відбулось завдяки американському капіталу, наданому згідно з планом Маршала.
У сучасному світі можна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залучення іноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті – поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії (НІС), Китай.
