Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин

Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля
2.2. Міжнародний рух капіталу
2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів
2.4. Міжнародна передача технологій
2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

2.2 Міжнародний рух капіталу
Сутність і форми міжнародного руху капіталу
Капітал (за «Економікс» Макконнелла і Брю) – це:
– створені ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг; 
– товари, які безпосередньо не споживаються людьми; 
– інвестиційні товари, засоби виробництва.
У закритій економічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. За умови підключення національної економіки до системи світогосподарських зв’язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимною складовою національного інвестиційного середовища. Специфіка міжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності на інвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентами різних країн.
Міжнародний рух капіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб’єкти світового господарства сьогодні тісно пов’язані між собою не тільки опосередковано – через обмін товарами, але й прямо – через капітал.
Темпи зростання експорту капіталу випереджають темпи зростання ВВП та товарного експорту. За чверть століття (з середини 60-х років) закордонні капіталовкладення зросли в 4 рази, на початку 80-х років їх сума оцінювалась на рівні 450 млрд. дол. США. А на сьогоднішній день – близько 3 трлн. дол. США.
Міжнародний рух капіталу означає переміщення його за кордон з метою одержання підприємницького прибутку чи відсотків на капітал.
На відміну від міжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, що вже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означає переміщення за кордон процесу створення прибутку.
Міжнародний рух капіталів як з принципово-структурної, так і з функціонально-економічної точки зору є складною системою зв’язків.
Залежно від об’єктів здійснення іноземні капітали структуруються на:
– державні;
– приватні;
– мішані;
– кошти міжнародних організацій.
Державне капіталовкладення (його ще називають офіційне) об’єднує угоди щодо виконання певного проекту на державному рівні, офіційну допомогу у розвитку, а також гарантовані експортні кредити.
Серед міжнародних організацій, які займаються питаннями співробітництва у валютно-фінансовій галузі, найбільш авторитетними є :
– Міжнародний валютний фонд (МВФ);
– Світовий банк;
– Міжнародна фінансова корпорація (МФК);
– Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).
За мотивами та завданнями зарубіжні капітали поділяються на:
– позичкові;
– підприємницькі.
Позики в грошовій та товарній формі надаються кредиторами однієї країни позичальнику з іншої на умовах обумовленості терміну повернення ресурсів, а також сплати процентів.
Іноземні позики класифікуються наступним чином:
1) за призначенням:
– комерційні – пов’язані із зовнішньою торгівлею товарами та послугами;
– фінансові – призначені для закупівлі цінних паперів;
– проміжні – надані для обслуговування мішаних форм;
2) за видами :
– товарні – надані експортерами покупцям:
– валютні – кредити, які видаються банками в грошовій формі;
3) за валютою позики:
– у валюті позичальника;
– у валюті кредитора;
– у валюті третьої країни;
– у міжнародних розрахункових валютних одиницях;
4) за терміном надання :
– надкороткострокові (до 3-ох місяців);
– короткострокові (до 1 року);
– середньострокові (до 5 років);
– довгострокові (більше 5 років);
5) за забезпеченістю:
а) забезпечені – кредити під наявні товарно-супроводжувальні документи, нерухомість:
– тверда застава – товарна маса заставляється на користь банку;
– під заставу товару в обігу;
– під заставу товару в переробці.
б) бланкові – кредити, які видаються під зобов’язання боржника з умовою повернути у встановлений термін.
Міжнародні відносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельну сферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.
Підприємницькі капітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об’єкту господарювання, а також спільних підприємств(СП). У свою чергу підприємницькі капітали поділяються на:
– прямі;
– портфельні.
Відмінність між ними полягає у праві на володіння контрольним пакетом акцій. Прямим капіталовкладенням вважається будь-яке надання кредиту чи придбання власності в закордоннному підприємстві, яке значною мірою перебуває у власності резидентів країни-інвестора чи під їх контролем.
Конкретна цифра частки закордонного інвестора у володінні підприємством, яка дозволяє класифікувати капіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країною самостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10 % участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії – не менше 20 %, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії – не менше 25 %. Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням кожен внесок, якщо інвестор має або отримує 10 % і більше власності фірми. В Україні – 10 %.
Залежно від призначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру:
а) спрямовані на створення нового підприємства;
б) на розширення діючих;
в) для придбання раніше створеної та діючої фірми.
Характер участі іноземних партнерів в інвестиційному проекті ³, відповідно, організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником про співробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активні форми партнерства, а саме:
– самостійні;
– акціонерні.
Поняття «самостійні» об’єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повним володінням іноземного власника.
Акціонерні форми характеризуються змішаним володінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, але і національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватні підприємства, так і держава. Компанії змішаного володіння мають п’ять характерних ознак:
1) існування угоди про довгострокові завдання співробітництва;
2) об’єднання сторонами активів (грошових та матеріальних ресурсів, досвіду управління);
3) оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень сторін;
4) здійснення узгоджених завдань за допомогою спільних органів управління;
5) участь сторін в прибутках та збитках залежно від вкладеного капіталу.
До другої групи угод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні форми співпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні або контрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створенням юридичної особи.
Сфера застосування контрактної форми співробітництва з іноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну, збутову. До неї належать:
■ будівельні роботи за підрядними угодами; 
■ добування сировини за підрядними угодами;
■ субконтракти;
■ інжиніринг;
■ ліцензійні угоди;
■ контракти про управлінську допомогу та експорт гудвіла;
■ лізинг;
■ франчайзинг;
■ факторинг.
Сутність ліцензійних угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягом певного терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третім суб’єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлює подальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правових засад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії, що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих, напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.
Інжинірингові контракти, як правило, передбачають надання послуг двох видів:
– інженерно-консультаційних;
– інженерно-будівельних.
У першому випадку зарубіжна компанія консультує замовника на стадії підготовки будівництва (вибір оптимального проекту, складання кошторисної документації). Цей вид інжинірингових угод широко розповсюджений у практиці міжнародної економічної взаємодії. Другий вид зустрічається не так часто, в основному в нафтопереробній галузі.
Міжнародні субконтракти пов’язані з наданням місцевому партнеру обладнання чи технології, які орієнтовані на експорт. Найчастіше за субконтрактами в країнах, що розвиваються, виконуються працеємні операції зі збирання продукції, що пов’язано з прагненням мінімізувати витрати на оплату праці, а також виробництво нескладних у технічному плані комплектуючих. Часто продукція, що випускається згідно субконтрактними угодами, настільки вузькоспеціалізована, що підприємство виявляється тісно прив’язаним до виробничої схеми іноземної фірми.
Експорт гудвіла – це передача невидимих активів: досвіду управління та організації виробництва, управління фінансовими активами, товарного знаку. Розповсюджений у видобувній та переробній галузях, сфері послуг, зокрема, організації морських та авіаперевезень, трастового управління фінансовими активами, експлуатації готелів та ресторанів.
Франчайзинг є формою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об’єднує елементи оренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупного підприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угоди франчайзингу, яка укладається між крупним підприємством – франчайзером та малим – франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізують продукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структури та персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, як експлуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів, роздрібна торгівля, будівництво.
Предмет франчайзингової угоди передбачає надання компанією-франчайзером підприємству-франчайзі в обмін на пряму чи непряму винагороду прав на використання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або) послуг.
Факторинг – це здійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, який передбачає також обов’язки посередника щодо надання деяких інших послуг комерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволення спеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржника коштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, що зобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредитором шляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умови забезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щодо двох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань і в експортній угоді – щоб сприяти одержанню грошей експортером, який надав кредит іноземному покупцю.
Лізинг – це договір на право користування обладнанням та майном на основі орендних відносин;
– це форма фінансування вкладень на придбання обладнання, машин тривалого користування, будівель, споруд та іншого рухомого і нерухомого майна, що можуть бути об’єктами оренди;
– це особливий вид оренди, який передбачає, що лізингодавець за пропозицією майбутнього користувача купує вибране останнім обладнання у власність і потім здає його цьому суб’єкту в оренду;
– це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності.
ТЕХНІКА ЛІЗИНГОВИХ ОПЕРАЦІЙ 

1) заявка на обладнання;
2) плата за обладнання;
3) обладнання;
4) орендна плата.
Лізинг, який виходить за національні межі (тобто якщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назву міжнародний.
Термін лізингової оренди може бути від 3-ох до 20-ти років.
Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використання устаткування лізинг поділяється на:
– фінансовий;
– оперативний.
Оперативний лізинг характеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) та неповною амортизацією об’єктів лізингу. Після закінчення строку об’єкт лізингу може повертатися орендарем, чи укладається нова угода.
Фінансовим (капітальним) лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики та переваги, пов’язані з володінням об’єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим, якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов:
1) право власності на орендоване майно повністю переходить до орендаря після закінчення терміну оренди;
2) орендарю надається можливість після закінчення терміну оренди придбати орендоване майно за залишковою вартістю або відновити оренду на умовах символічної орендної плати;
3) термін оренди охоплює більше 75 % строку корисного використання майна;
4) дійсна вартість мінімальних орендних платежів дорівнює або перебільшує 90 % поточної вартості орендованого об’єкту.
Таким чином, міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.

Географія і масштаби міжнародного руху капіталу
Масштаби руху капіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінити лише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країн світу (див. таблицю 2.4). 
До 90-х років переважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямого зарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів. 
З початку 90-х років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу. 
Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 1993 році – 66 %.
Таблиця 2.4
Масштаби міжнародного руху капіталів (у млрд. дол. США)

Як у експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займають індустріально розвинені країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 % загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжних капіталовкладень (див. таблиці 2.5, 2.6).
Таблиця 2.5 
Щорічні прямі зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)

Таблиця 2.6
Щорічні портфельні зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)

Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Безумовний лідер післявоєнних десятиліть – США поступово втрачають свої позиції. Хоча за сукупним обсягом прямих зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все ще майже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію до скорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд. дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого на той час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі 80 – 90 рр. і Великобританія, і Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжних інвестицій.
Останні десятиліття підприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).
На межі 70-80-х років суттєві зміни відбулись і в сфері імпорту підприємницького капіталу:
1) США стали найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позицій фірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;
2) розвивається тенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинуті країни. У цілому на їх частку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах.
Прямі іноземні інвестиції обходять країни третього світу ще й тому, що там іноземні капіталовкладники зіткнулися з хвилею експропріації та опору, яка особливо проявилась у 70-х роках.
Починаючи з 1979 року, великі потоки іноземного капіталу спрямовуються до Китаю.

Транснаціональні корпорації
Транснаціональні корпорації (ТНК) – основний суб’єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.
ТНК – міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.
Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.
Комісією з ТНК ООН розроблене наступне визначення:
ТНК – це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов’язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.
Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:
1) забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;
2) закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;
3) раціоналізація виробництва шляхом його переміщення до країн з меншими витратами виробництва, ніж на національній території;
4) орієнтація на «техно-фінанасову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.
ТНК належить 90 % прямих зарубіжних капіталовкладень. На них же припадає більш ніж 1/2 світової торгівлі. Міжнародна торгівля сировиною майже повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою; 85 % – міддю та бокситами; 80 % – чаєм та оловом; 75 % – бананами, натуральним каучуком та сирою нафтою.
Протягом останніх двох десятиліть щорічно половина американського експорту припадає на американські та іноземні ТНК. У Великобританії аналогічний показник становить 80 %, Сингапурі – 90 %. Більша частина всіх платежів, пов’язаних з трансфертом новітніх технологій, здійснюється в межах ТНК (80 % у США та Великобританії, до 90 % у Німеччині).
На фінансових ринках ТНК виступають міцною силою, яка визначає стан найважливіших операцій. Наприклад, їх сукупні валютні резерви в декілька разів більше, ніж сукупні резерви всіх центральних банків світу
На початок 90-х років, за даними ООН, в світі було приблизно 10 тисяч ТНК. 600 корпорацій входять до «Клубу мільярдерів» з сумою продаж близько 1 млрд. дол. США щорічно, що порівнює їх масштаби з цілими країнами.

Необхідність та можливість зарубіжного капіталовкладення
В усі часи своєї історії інвестувати за кордоном можливо було у випадку існування попиту на іноземні інвестиційні ресурси. У сучасних умовах попит на світовому ринку капіталів істотно перевищує пропозицію. За даними ЄБРР попит на інвестиційні ресурси тільки з боку розвинених країн складає близько 190 млрд. дол. США щорічно. А європейські постсоціалістичні країни потребують іноземних інвестицій на рівні 500 млрд. дол. США. За підрахунками Мінекономіки потреба народного господарства України в зарубіжних капіталовкладеннях оцінюється в 40 млрд. дол. США.
Для здійснення міжнародного руху капіталу, крім попиту, має ще існувати і пропозиція. Чинники, які обумовлюють пропозицію капіталів з боку резидентів інших країн, визначаються як необхідність процесу міжнародного руху капіталу.
Погляди економістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об’єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на:
– макроекономічні, які ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів;
– мікроекономічні, які характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон.
Перші макроекономічні дослідження іноземних капіталовкладень виникли в 40-х рр. ХІХ століття і належать англійцю Дж.Ст. Міллю. Аналізуючи чисельний фактичний матеріал, що відображав швидке зростання обсягів експорту капіталу з Англії в 30-40-і рр., Дж.Ст. Мілль дійшов висновків про:
1) сприяння вивозу капіталу закріпленню товарної спеціалізації країн;
2) регулюючий вплив вивозу капіталу на рівень норми прибутку в країні-експортері в напрямі його підвищення.
Прискорені темпи зростання експорту позичкового капіталу в другій половині ХІХ століття підвищили інтерес науковців до цієї проблеми. Дослідженням вивозу капіталу займались К. Маркс (Німеччина), Дж. Баркер (Англія), Б.Ф. Брандт (Росія). В їх працях стверджувалась думка, що економіці розвинених країн притаманна тенденція надлишкового заощадження, якій протидіє політика експорту капіталу, забезпечуючи відтік за її межі надлишкових ресурсів.
У першій половині ХХ століття шведський економіст Бертіл Олін визначив головний мотив міжнародного руху позичкових капіталів – норму проценту: капітал експортується з країни з нижчими процентними ставками до країн з вищими процентними ставками. Разом з тим, Б.Олін виділив додаткові стимули, які впливають на збільшення чи зменшення масштабів міжнародного руху капіталів:
– митні обмеження (ускладнюють експорт товарів і тим самим стимулюють іноземні фірми до капіталовкладень з метою завоювання ринку;
– прагнення до географічної диверсифікації капіталовкладень.
Р. Нурксе, як і Б. Олін, безпосередньою причиною руху іноземних інвестицій за межі державних кордонів вважав різницю в процентних ставках на капітал у різних країнах. Однак він довів, що це лише поверховий мотив, глибинні ж причини криються в умовах, які визначають цю різницю.
За умови стабільності пропозиції капіталу його рух між країнами може бути зумовлений змінами в обсягах виробництва. Якщо збільшення обсягів виробництва пов’язане з капіталоінтенсивним розвитком (впровадження науково-технічних розробок, зміна методів виробництва), у країні підвищується попит на капітал, зростає рівень процентних ставок і, відповідно, країна імпортує зарубіжні капітальні ресурси. А експортерами капіталу будуть країни, у яких нижчий рівень капіталоінтенсивності виробництва. Ця модель Р. Нурксе призводить до висновків, протилежних тим, які належать Дж.Ст. Міллю: експорт капіталу пов’язаний не з процесом нагромадження в країні, а, навпаки, «витісненням» капіталу з більш працеємного виробництва.
Теоретичні надбання Р. Нурже спроможні пояснити рух капіталу з Старого Світу до Нового в кінці XIX століття, а також загальновідомі і поширені в наш час явища відтоку коштів з країн, що розвиваються, до розвинених.
Датський економіст К. Іверсен показав, що внутрішній ринок капіталу кожної країни неоднорідний, в його межах можуть існувати певні варіації в процентних ставках, а також різні витрати на експорт капіталу за кордон. Цим він пояснював той факт, що одна країна може одночасно бути як експортером, так і імпортером капіталу. К. Іверсен сформулював висновок про те, що перелив капіталу з країни з нижчими процентними ставками до країни з вищими процентними ставками сприяє утворенню оптимальної комбінації факторів виробництва та збільшення сукупного національного доходу в обох країнах.
Теоретичні концепції іноземного інвестування, які ґрунтуються на мікроекономічному аналізі цього процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв’язку з бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.
Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер). У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв’язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:
– оригінальний продукт;
– оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;
– перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;
– сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів). 
Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції для фірми-монополіста дуже важливо втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв’язку з монопольним становищем фірми.
Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов’язує прямі капіталовкладення з прагненням фірми захистити свої інтелектуальні досягнення.
Концепція, яка має назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.
Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні чинники міждержавного руху капіталу пов’язуються науковцями з:
1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;
2) дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;
3) дією тенденції до монополізації економіки;
4) незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;
5) ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;
6) вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.
Мікроекономічні чинники, що визначають схильність фірми до зарубіжного капіталовкладення:
1) прагнення до максимізації прибутків на капітал;
2) можливість розширення ринків збуту та відповідного збільшення обсягів продаж;
3) володіння монопольними перевагами на певному сегменті ринку;
4) прагнення зберегти монопольне становище в сфері інтелектуальних досягнень;
5) прагнення продовжити термін життєвого циклу продукту;
6) можливість використання переваг ціноутворення на внутрішньофірмовому ринку;
7) прагнення подолати митні обмеження.

Наслідки міграції капіталів для країн-експортерів та країн-імпортерів
Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарства до світогосподарської взаємодії. Яскравим прикладом цьому є бурхливе економічне зростання в США та Канаді в другій половині ХІХ століття.
Значну роль іноземний капітал відіграв також в економічному розвитку дореволюційної Росії. До 1913 року в Росію було залучено закордонних інвестицій більше 4 млрд. рублів, що складало близько 40 % усіх внутрішніх капіталовкладень Це значною мірою спричинило зростання промислового виробництва за 1890 – 1913 рр. у чотири рази. Іноземний капітал став каталізатором промислового розвитку, сприяв активізації місцевих капіталів, що зробило можливим виробництво в Росії паровозів, рейок, швейних машин, виплавку чавуну та сталі, які не поступалися в якості іноземним аналогам.
Факти використання іноземних інвестицій з метою економічного зростання мали місце і в економічній історії України, що дозволило їй в кінці ХІХ – на початку XX ст. стати крупним промисловим регіоном царської Росії.
В Україні зовнішні капітали функціонували, в основному, в кам’яновугільній та металургійній галузях. На півдні України не було жодного великого підприємства, де б не використовувався іноземний капітал. 3 18 акціонерних товариств, що існували в Україні, акції 16 котувалися на іноземних біржах. 25 % усіх акціонерних капіталів в Україні в 1890 р. належало іноземцям.
До 1900 року на території України було введено в дію 17 великих металургійних заводів, у доменних печах яких у 1990 році виплавили 91,9 млн. пудів чавуну. Українські металургійні заводи складали лише 13 % від загальної кількості металургійних підприємств Росії, проте обсяг виплавленого на них чавуну майже в 14 разів перевищив аналогічний показник уральських заводів. Продуктивність праці на підприємствах з іноземними капіталами була вп’ятеро вищою. За сприяння іноземців в Україні виникли галузі сільськогосподарського машинобудування. З трьох найбільших підприємств цього профілю два було споруджено на кошти американських підприємців (у Харкові та Бердянську).
Відродження Західної Європи після другої світової війни значною мірою відбулось завдяки американському капіталу, наданому згідно з планом Маршала.
У сучасному світі можна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залучення іноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті – поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії (НІС), Китай.
В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.
На графіку 2.1 зображені наслідки вільного міжнародного руху капіталів. На горизонтальній осі відкладається кількість капіталу в світі, який складається з двох країн, а по вертикальній – норма проценту на капітал. Спочатку розглянемо ситуацію, коли міжнародний рух капіталу заборонений. 
У цьому випадку кожна країна повинна будувати свою економіку відповідно до внутрішніх запасів реального капіталу. На графіку зображені наслідки: країна А має в надлишку фінансове багатство – капітал (Ка) і відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості (4 % на рік). Країна В має обмежений запас капіталу (Кв) і більше можливостей для його прибуткового використання (8 % на рік).
Якщо все кредитування здійснюється винятково в межах національних кордонів, кредитори в країні А мають погодитись з низькою нормою доходу, оскільки пропозиція внутрішніх реальних активів відповідає граничній продуктивності капіталу МРКа. Конкуренція змушує кредиторів в країні А погодитись з низьким рівнем доходу у 4 % річних у точці В.

Графік 2.1. Наслідки міжнародної міграції капіталів для країн-експортерів і країн-імпортерів

У той же час, у країні В нестача капітальних ресурсів не дозволяє здійснити реальні капіталовкладення ліворуч від точки Д, оскільки Кв – це весь запас капіталу, який є у розпорядженні. Конкуренція за право користування обмеженим капіталом збільшує в країні В рівень процента за капітал до 8 % i річних у точці Д. Світовій продукт, який буде вироблений за таких умов – це заштрихована область на графіку 2.1 без урахування площі трикутника СDВ.
Тепер припустимо, що всі обмеження на фінансові потоки ліквідовані. У власників капіталу з країни А та позичальників країни В з’являться сильні стимули до співпраці. Чому одні мають давати гроші під 4 % річних, а інші – брати їх з розрахунку 8 % річних, якщо (це видно з кривих граничної продуктивності капіталу) рівень розвитку технології в обох країнах приблизно однаковий? Виникне нова рівновага, при якій норма доходу встановиться припустимо в точці С (6 %). У цій ситуації частина капіталу з країни А переміститься до країни В.
У нових умовах відбудеться максимізація світового продукту. Його величина складе всю заштриховану площу плюс площа СДВ. Причина збільшення полягає в тому, що свобода надає індивідуальним власникам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.
Вигоди, одержані в світі, розподіляться між двома країнами. Національний продукт країни А охоплює всю площу під кривою МРКа до точки В плюс площа САВ, яка утворилась у результаті можливості надавати в кредит багатства за кордоном під 6 % річних замість того, щоб йти на неприбуткові внутрішні вкладення від точки С до точки В. Для країни В виграш складає площу СДА, бо в неї збільшились капітальні ресурси від Д до точки С за умов виплати іноземним капіталовкладником боргу, рівного площі САХУ, за фонди, одержані під 5 % річних.
Всередині кожної країни існують групи осіб, які виграли або програли від введення нових умов на міжнародному рівні. Очевидно, що кредитори в країні А виграють внаслідок виникнення можливості вкладати гроші під 6 %, а не під 4 %. Це означає втрати для позичальників у країні А, оскільки конкуренція з боку іноземних позичальників примушує їх виплачувати такий же високий процент за всі нові позики. У країні В позичальники виграють внаслідок можливості одержати кредити не під 8 %, а під 6 % річних. У той же час кредитори в країні В зацікавлені у фінансовій ізоляції, коли позичальники сплачували 8 % річних.
Ліквідація бар’єрів приносить виграш світу в цілому та тим угрупованням осіб, для яких свобода – це додаткові можливості, але несе збитки тим, для яких свобода означає більш жорстку конкуренцію. 

Інвестиційний клімат
Таким чином, висновком до попереднього параграфу є теза про те, що свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.
Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихідними параметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний клімат приймаючої країни.
Інвестиційний клімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючи рішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних, економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни.
Не існує єдиного загальновизнаного переліку показників, необхідних для характеристики інвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту, терміну та умов інвестування.
Міжнародні кредитно-фінансові установи необхідною умовою надання коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод на найвищому рівні.
Потенційні приватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвитку фінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелік показників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявлень про економічну та політичну надійність майже всіх країн світу:
1) ефективність економіки. Визначається на основі аналізу економічної динаміки і врахування темпів зростання (падіння) ВВП кожної країни та прогнозу на поточний та наступні роки;
2) рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом на основі опитування різних категорій бізнесменів певної країни;
3) показник заборгованості;
4) доступність довгострокового банківського кредитування;
5) доступність короткострокового фінансування;
6) ймовірність виникнення форс-мажорних обставин;
8) схильність до невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.
Для залучення портфельних інвестицій необхідна наявність відповідного інституційного середовища – розвиненого фондового ринку з елементами обслуговуючої інфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державних гарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень).
Інвесторів, які вивчають можливості прямого капіталовкладення, крім фінансових критеріїв, цікавлять характеристики:
– внутрішнього ринку країни-одержувача;
– ресурсної бази;
– рівня податків;
– рівня заробітної плати;
– торгової політики;
– наявності пільг для іноземних інвесторів.
За даними торгової палати США, американські ТНК оцінюють інвестиційний клімат країни майбутнього капіталовкладення за такими критеріями:
1) характеристика місцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населення та потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому);
2) доступ до ринку (місцеві закони та нормативні акти, які дають або не обмежують доступ компанії на місцевий ринок, можуть збільшити її прибутковість);
3) робоча сила (якість та рівень заробітної плати. Капіталовкладники також звертають увагу на якість освіти в країнах-одержувачах, бо освічених працівників легше підготувати і вони швидше вийдуть на максимальний рівень продуктивності);
4) валютний ризик (курс місцевої валюти відносно головних);
5) репатріація капіталу (нормативні акти, які впливають на можливість повернення капіталу та прибутків до країни походження інвестора; складаються з рівня податків, обмежень на вивіз з країни твердої валюти або ускладнених процедур, пов’язаних з цими діями);
6) захист інтелектуальної власності (законодавство з патентування, авторських прав, торгових марок, захисту торгових патентів);
7) торгова політика (ставки митного тарифу, експортно-імпортні квоти);
8) урядове регулювання (нормотворчий клімат, стабільність законодавства);
9) ставки податків та пільги;
10) політична стабільність;
11) рамки макроекономічної політики (економічна стабільність, найважливішим аспектом якої вважається низький рівень інфляції);
12) інфраструктурні служби підтримки (забезпеченість об’єктами функціональної, транспортної, соціальної інфраструктури, рівень якості обслуговування бізнесу).
Вищенаведені критерії дають уявлення про своєрідну систему цінностей іноземного капіталовкладника.
Рейтинги інвестиційного клімату регулярно визначають і публікують американська група «Бізнес ризик інтернешнл», лондонський часопис «Юромані», німецька газета «Ханделсблат» тощо. Україна на сьогодні за рейтингом інвестиційної привабливості посідає місце на початку другої сотні серед 160 країн.

Вільні економічні зони
З метою активізації міжнародного співробітництва, залучення іноземного капіталу, техніки, технології, сучасних методів господарювання в практиці міжнародних взаємозв’язків використовують інститут вільних економічних зон (ВЕЗ).
Зоною звичайно проголошується певна територія, на якій вводиться преференційний режим діяльності для розташованих там підприємств, і яка внаслідок цього є економічно відокремленою від решти території країни.
За функціональними ознаками сучасні вільні економічні зони можна умовно поділити на три категорії (слід мати на увазі, що зустрічаються перехідні чи комплексні форми, які важко однозначно віднести до тієї чи іншої групи): 
1) зони вільної торгівлі;
2) зони, пов’язані з фінансовими чи валютними стимулами;
3) експортні промислові зони.
Вільна торгова зона – це частина території країни, де товари іноземного походження зберігаються, продаються та купуються без сплати традиційного в таких випадках мита. 
Історично це похідна форма ВЕЗ. Це пояснюється тим, що переважною формою міжнародного економічного співробітництва довгий час залишалась зовнішня торгівля. Перша в світі документально відома вільна зона була проголошена в 166 році до н.е. урядом грецької держави – острова Делос. У період Середньовіччя зони вільної торгівлі набули поширення у формі «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін. На території України в період 1819 – 1857 рр. зона «порто-франко» існувала в Одесі.
Найбільш поширений сучасний різновид таких зон – «дьюті фрі»– крамниці у великих міжнародних аеропортах.
Практично всі розвинені країни надають частині території права вільних зон, які використовуються для обслуговування торгівлі. Широке розповсюдження ця категорія вільних зон отримала не тільки завдяки значному сприянню зовнішній торгівлі, а й тому, що їх створення не пов’язане із значними витратами та організаційними складностями. Доход країни, де створюється така зона, складається з надходжень за оренду приміщень та механізмів, а також від оплати послуг, які надаються в зоні (сортування, пакування, часткова переробка). В Україні планується створити таку зону в Ковелі.
До другої групи ВЕЗ належать ті, в яких першочергову роль відіграють валютні чи фінансові важелі. Це банківські та страхові зони, підприємницькі зони, «технологічні парки».
Про вільні банківські чи страхові зони мова йде, коли згадується ряд держав чи територій, добробут яких ґрунтується на створенні у своїх межах ліберальних умов для діяльності ТНК. Там існує сприятливий валютно-фінансовий режим (пільговий режим оподаткування банків чи його відсутність; мінімальні вимоги щодо розмірів статутного капіталу, відсутність митних тарифів для іноземних капіталовкладників та валютних обмежень), високий рівень банківської та комерційної секретності, сприятливе державне регулювання.
Найбільш відомі зони такого типу створені в Гонконзі, Сингапурі, Бахрейні, Манілі, на Багамах.
Підприємницькі зони виникли в результаті проведення урядом політики підтримки, головним чином, середнього та малого бізнесу. Підприємницькими зонами, як правило, проголошуються населені пункти, квартали в містах, де низька економічна активність. Розташовані там фірми мають більшу свободу діяльності та деякі фінансові пільги. У США близько 1500 підприємницьких зон діють у 700 містах та населених пунктах.
«Технологічні парки» (або – «технополіси») – це нова ефективна форма інтеграції науки та виробництва. Технопарки орієнтуються на розвиток наукових галузей високої технології і тому функціонують в економічно розвинених країнах. Ці зони є згрупованою на невеликій території сукупністю лабораторій та виробничих приміщень, які надаються на сприятливих умовах «венчурним» (ризиковим) фірмам, що займаються освоєнням перспективних наукових та технологічних ідей. Найбільш відомий у світі технопарк – «Сілікон Веллі» (Кремнієва долина) знаходиться в США. Там сконцентровані 2 – 3 тис. малих венчурних фірм. На сьогодні «кремнієва долина» забезпечує до 25 % світових потреб у продукції галузей високих технологій (інформатика, електроніка, біотехнологія, роботехніка). Усього в США нараховується більше 80 таких зон, в Японії – 20, у Китаї – більше 50.
Найбільший резонанс у світі останнім часом отримали експортні промислові зони. Їх історія починається від часу створення в кінці 50-х років вільної зони поблизу ірландського аеропорту Шеннон. Але розповсюдились вони переважно в країнах, що розвиваються. Їх популярність відчутно зросла у 80-ті роки, коли ряд країн «третього світу» з експортною орієнтацією економіки увійшли до складу нових індустріальних країн, наблизившись за багатьма економічними показниками до промислово розвинених.
Ці зони характеризуються тим, що призначені для залучення іноземних інвестицій в промисловість та послуги. Їх найсуттєвішими рисами є:
– відсутність обмежень на діяльність іноземного капіталу, насамперед, це стосується переказу за кордон прибутків і капіталу;
– звільнення від податків та тарифів на певний період машин, сировини та компонентів, які завезені в зону для організації виробництва;
– звільнення іноземних фірм на певний час від сплати податку на прибуток, а також надання пільгового періоду для сплати всіх інших прямих та непрямих податків, які звичайно сплачують інофірми в даній країні;
– надання пільгового кредитного обслуговування;
– надання в оренду землі, приміщень, а також транспортних послуг за пільговими розцінками;
– існування необхідної інфраструктури, житлових приміщень, крамниць;
– існування спеціальної адміністративної структури, яка повинна суттєво спростити для іноземних інвесторів процедуру входження в зону та контакти з місцевою владою.
Усі вільні зони експортної спрямованості побудовані таким чином, що виступають «островами» світового ринку на національній території і мають за мету максимально наблизити іноземних споживачів до місцевих ресурсів за умов, які максимально відповідають вимогам ТНК.
Поширена думка, згідно з якою наслідки діяльності зон для економіки приймаючої країни полягають у:
– розповсюдженні сучасних технологій, найновіших засобів маркетингу та менеджменту;
– підвищені кваліфікації трудових ресурсів;
– зростанні зайнятості;
– підвищенні якості та технічного рівня експортної продукції, що виробляється, сприянні її виходу на світовий ринок, зростанні валютних надходжень.