Розділ І. Сутність, середовище і розвиток теорії міжнародних економічних відносин
1.1. Система міжнародних економічних відносин
1.2. Середовище міжнародних економічних відносин
1.3. Принципи і моделі розвитку міжнародних економічних відносин
1.1. Система міжнародних економічних відносин.
Сутність міжнародних економічних відносин. Зміст, особливості, суб’єкти, форми, рівні
Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв’язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.
Об’єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.
Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:
1) за рівнем розвитку стосунків:
а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;
б) мезорівень – регіони, галузі економіки;
в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.
2) за правовим статусом:
а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);
б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.
Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм :
– товариства з необмеженою відповідальністю;
– товариства з обмеженою відповідальністю;
– акціонерні товариства;
– командитні товариства;
– одноосібні підприємства.
Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.
Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб’єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:
1) міжнародні економічні контакти – це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;
2) міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв’язки між суб’єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;
3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;
4) міжнародна економічна інтеграція – вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнами.
Відмітимо, що міжнародні економічні відносини виникають і розвиваються в різноманітних конкретних формах, значення і співвідношення яких неоднакове на різних етапах для різних країн та регіонів світу, а саме: міжнародні валютні відносини; міжнародні фінансово-кредитні відносини; міжнародне виробниче співробітництво; міжнародне науково-технічне співробітництво; міжнародні трудові відносини; міжнародна торгівля товарами; міжнародна торгівля послугами; міжнародні транспортні відносини.
Чітких меж між цими формами провести неможливо, оскільки існує багато субформ, що знаходяться на перетині двох і більше форм, а тому їх можна віднести до тієї чи іншої форми із значною мірою умовності.
Міжнародні економічні відносини як елемент структури світового господарства
Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.
Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.
Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП). Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об’єктивною базою розвитку світового ринку. Поглиблення і розвиток МПП і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників:
– природних (кліматичних, географічних, демографічних, тощо), які є історично і логічно похідними;
– набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні є визначальними;
– соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.
У сучасних умовах вирішальний вплив на МПП має науково-технічний прогрес. Якщо раніше природні ресурси розглядались як один з головних факторів економічного розвитку країни, то останнім часом ставлення до нього змінюється, оскільки:
а) науково-технічна революція докорінно трансформує паливно-сировинну базу виробництва;
б) наявність природних ресурсів може мати й негативні наслідки.
Порівняльний аналіз конкурентоспроможності більш ніж 20 країн заходу, зроблений відомими вченими на основі майже 340 показників і зведений y 10 груп, визначає як найсуттєвіші фактори, наведені в схемі 1.1.
Можливості, перспективи та роль міжнародних економічних відносин, значення та співвідношення їх основних форм та напрямів визначаються поглибленням міжнародного поділу праці, переходом від нижчих до вищих його типів.
Загальний тип МПП визначає міжгалузевий міжнародний обмін, зокрема, товарами видобувних та переробних галузей.
Частковий тип міжнародного поділу праці передбачає переважний розвиток міжнародної торгівлі готовими виробами різних галузей та виробництв, у тому числі внутрішньогалузевої.
Одиничний МПП означає спеціалізацію на окремих етапах виробництва (вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо), на стадіях технологічного циклу, а також у межах науково-технічних, проектно-конструкторських і технологічних розробок та інвестиційного процесу.
Ф А К Т О Р И
1. Динамічність економіки
2. Промислова ефективність
3. Динамічність ринку
4.Фінансова динамічність
5. Людські ресурси
6. Роль держави
7. Природні ресурси та інфраструктура
8. Орієнтація напередові нововведення
9. Орієнтація на зовнішні зв’язки
10. Соціально-економічний консенсус та стабільність
Головними компонентами МПП є міжнародна спеціалізація і спричинене нею міжнародне кооперування.
Міжнародна спеціалізація – це така форма інтернаціональної організації виробництва, яка передбачає відокремлення, виділення видів виробництв і галузей у міжнародному масштабі.
Міжнародна кооперація – форма довгострокових виробничих зв’язків, які встановлюються між спеціалізованими підприємствами.
Розвиток міжнародної спеціалізації та кооперації економіки означає зростаючу технологічну взаємопов’язаність певної частини виробничого апарату окремих країн, тобто процес зближення між підприємствами, створення міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств, і дає підстави для формування світового господарства.
У своєму становленні і розвитку світове господарство пройшло довгий шлях. Деякі дослідники його виникнення відносять ще до часів Римської імперії, вважаючи її системою світового господарства того часу.
Інші дослідники вважають, що функціонування світового господарства починається з часу великих географічних відкриттів XV – XVI ст. (зауважимо, що світове господарство того періоду обмежувалось сферою застосування торгового капіталу).
Сучасне світове господарство сягає корінням у XVI – XVII ст., коли поява і розвиток мануфактурного виробництва спричинили необхідність суттєвого розширення ринків збуту і забезпечення стабільного надходження сировини, в тому числі імпортної. Під тиском цієї необхідності торговельні зв’язки різних країн якісно змінились і з другорядних, які не відігравали протягом тисячоліть важливої ролі в національних відтворювальних процесах, вони перетворились у найістотніший їх чинник, опосередковуючи МПП і впливаючи на виробничу та експортну спеціалізацію країн-учасниць.
Спочатку епіцентрами такого розподілу праці були передові в технічному відношенні країни – Англія та Нідерланди. Тому світове господарство обмежувалось відносно невеликою кількістю країн, що брали участь у міжнародному поділі праці. У міру розповсюдження мануфактурного, а пізніше індустріального виробництва, розширювались межі світового господарства. До кінця XIX ст. воно досягло глобальних масштабів.
У першій половині XX ст. екстенсивний розвиток інтернаціоналізації господарського життя на основі міжнародної торгівлі доповнився:
1) міжнародним рухом позичкового і підприємницького капіталу;
2) функціонуванням на цих засадах великих транснаціональних корпорацій (ТНК), у межах яких стали формуватись виробничо-коопераційні зв’язки;
3) створенням на місці вичерпаної себе світової системи золотомонетного стандарту нових, більш гнучких валютних відносин, які вимагали постійної координації зусиль урядів та центральних банків країн-учасниць.
Але, незважаючи на вищезазначене, більшість національних господарств залишились відносно автономними суб’єктами міжнародних економічних відносин, а їх розвиток визначався переважно внутрішніми факторами.
У другій половині XX ст. цілісність світової економічної системи вийшла на новий рівень розвитку, що було зумовлено:
1) випереджаючими темпами зростання обробної промисловості (з 1956 по 1996 рр. обсяг світового виробництва готових виробів збільшився в 6,9 рази, в той час як продукція видобувних галузей зросла в 3,2, а сільського господарства – в 2,8 рази). Прискорений розвиток виробництва готових виробів забезпечував швидку диференціацію кінцевих продуктів і відкривав нові можливості для поглиблення МПП;
2) значним покращанням міжнародної транспортної інфраструктури, прискоренням і здешевленням міжнародних перевезень вантажів та пасажирів. Наприклад, середня вартість людино-милі повітряних авіаперевезень складала (за курсом долара 1990 р.) у 1930 році 68 центів, 1950 – 30, 1970 – 16, 1990 – 11 центів. У результаті скоротилась «економічна відстань» між країнами;
3) переворотом у засобах телекомунікації на основі бурхливого розвитку електроніки, кібернетики, використання космічних супутників зв’язку. Дозволяючи одержати потрібну інформацію з будь-якої відстані в реальному режимі часу та швидко приймати рішення, сучасні системи телекомунікацій суттєво полегшують організацію міжнародного інвестування, кооперування виробництва та маркетингу на рівні окремих фірм, а також взаємопристосування макроекономічної політики різних держав на рівні урядів і центральних банків;
4) стрибком у розвитку транснаціональних корпорацій. Якщо в 1970 році у 14 провідних країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК, які мали 27,3 тис. зарубіжних філій, а їх оборот складав 626 млрд. доларів США, то до 1995 року кількість ТНК досягла 40 тис., кількість їх зарубіжних філій – більше 250 тис., а їх оборот – більше 7 трлн. доларів США. На сьогодні ТНК контролюють від 1/3 до 1/2 світового промислового виробництва, більше половини міжнародної торгівлі, близько 80% світового банку патентів і ліцензій на нову техніку та тех.нологію. Внаслідок цього 40 % міжнародних потоків товарів і послуг має внутрішньокорпораційний характер, що надає їм додаткової міцності. У таких умовах на світовому економічному просторі, крім традиційного державного рівня взаємодії та протистояння, з’явився ще один – недержавні транснаціональні центри прийняття стратегічних рішень – ТНК, транснаціональні банки (ТНБ), міжнародні інвестиційні фонди тощо;
5) якісними змінами в розвитку міжнародного ринку позичкових капіталів. Діяльність ТНК, зростання світового товарообігу спричинили необхідність відповідного розширення кредитних ресурсів і полегшення доступу до них у будь-якому місці світового економічного простору. Така потреба зробила можливим виникнення позанаціональних ринків капіталу, які діють на основі офшорних операцій у так званих євровалютах (іноземних по відношенню до країни дислокації банку). Євровалютні ринки оперують іноземними грошима. Такі операції не потребують конвертації валют і тому не підпадають під вплив національних валютних законодавств, тобто виявляються наднаціональними. Інтенсивні міждержавні переміщення капіталів зв’язують в єдине ціле фінансові ринки різних країн і виступають в якості каналів, за якими будь-які суттєві зміни в кредитно-фінансовій сфері однієї країни «перетікають» до інших країн.
Усі ці об’єктивні зрушення у сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, зарубіжного інвестування та фінансів перетворили світову економіку на цілісний глобальний організм.
Отже, можна зробити висновок, що світове господарство – це система відносин взаємозалежності та взаємозв’язку національних господарств, виражена у міжнародних економічних відносинах і тих аспектах внутрішньогосподарських відносин, що зумовлені зворотною дією міжнародних.
Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва та обміну сприяє зростанню імпорту товарів і послуг. Збільшення доходу та імпорту в одній країні і, відповідно, доходу в інших країнах викликає відповідний попит на імпорт у третіх країнах, що зумовлюється взаємопов’язаністю виробничих процесів.
Цей відповідний ефект на зростання доходів в одній країні, таким чином, робить можливим збільшення сукупного попиту в інших країнах, що виступає додатковою реакцією на попереднє розширення попиту в одній країні.
Тобто, велика в економічному відношенні країна своєю грошовою та фіскальною політикою може стимулювати внутрішнє виробництво і, відповідно, імпорт, що викличе зростання експорту іншої країни. Це спричинить збільшення виробництва і зайнятості в світі («теорія локомотиву»). Загальновизнано, що цифра в 0,5 % ВВП є важливим фактором пожвавлення економіки тієї чи іншої країни.
Розрахунки показали, що збільшення доходів у США на 1 % спричиняє зростання внутрішнього доходу на 1,47 %, а в Німеччині – на 0,23 %, в Японії – на 0,25 %, Канаді – на 0,68 %.
Не менш важливі наслідки для економік інших країн має зворотний ефект. Якщо одна країна змінить свою грошову, фіскальну та кредитну політику в більш жорсткому напрямі, то проміжним наслідком буде зниження попиту на товари та послуги, що виробляються всередині країни, у зв’язку із зниженням доходів та зайнятості. Зниження попиту стосуватиметься також іноземних товарів, що спричинить скорочення імпорту. Це обумовить «стиснення» економік інших країн і, в свою чергу, спричинить зниження експорту першої країни, підсилюючи «стиснення» її економіки.
Існує три підходи до визначення структури світового господарства:
1) світове господарство є системою міжнародних економічних відносин зі спеціалізації і кооперування виробництва, переміщення між країнами капіталу, робочої сили, товарів, валюти;
2) світове господарство – система окремих секторів національних господарств, що безпосередньо беруть участь у міжнародних економічних відносинах;
3) світове господарство це єдність двох підсистем – національних господарств і міжнародних економічних відносин, які об’єднують ці господарства в цілісну систему.
В узагальненому вигляді всі ці підходи відображені в схемі 1.2.
У складі світового господарства виділяють однакові за обраним критерієм типи взаємодіючих національних господарств:
– розвинені країни з ринковою економікою;
– країни, що розвиваються;
– країни з перехідною економікою.
Група розвинених країн з ринковою економікою включає 24 країни. Вона поділяється, в свою чергу, на класифікаційні підгрупи, що частково співпадають:
– сім країн з найбільшими обсягами валового внутрішнього продукту (ВВП): Німеччина, Італія, Канада, Великобританія, США, Франція та Японія;
– країни Західної Європи;
– країни Північної Америки: США, Канада та Мексика.
Група країн, що розвиваються, налічує близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії.
Схема 1.2. Структура світового господарства.
Ці країни займають майже 70 % території Землі, їх населення становить понад 80 % населення земної кулі, але їх сукупний ВВП досягає тільки 20 % загальносвітового обсягу.
Група країн з перехідною економікою включає країни Центральної та Східної Європи (Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехія, Словаччина) та нові країни, що виникли після розпаду СРСР.
Головним критерієм Міжнародного Банку реконструкції та розвитку (МБРР) при класифікації економіки країни є валовий національний продукт (ВНП)* у розрахунку на душу населення.
У цьому плані економіки країн характеризуються як:
