КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ ПЕРІОД
Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів світу. Перша людина з'явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі, Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.
В Україні мезолітичні пам'ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і знаходяться по всій території
Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу, на Подніпров'ї, Волині, в Степовому Причорномор'ї. Для поселень характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в постійних будівлях чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та отвір для диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика піч, навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як усередині, так і ззовні. З'явилися протоміста площею до 400 га.
Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садовогородні культури, відомі сьогодні в Україні. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. В неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу та руда потрапляли на територію України з БалканоДунайського регіону.
Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з незапам'ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.
Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва, духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами, дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неолітичної доби.
Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Металургія на території України розвивалася на привізній сировині.
Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку.
Початком залізної доби на території України вважають XII—VIII ст. до н. е. Вона пов'язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.), скіфсько-сармато-античною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми слов'янськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продуктивність сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства було орне землеробство з використанням залізних знарядь праці. Тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби, розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході суспільного поділу праці ремесло почало відокремлюватися від сільського господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончарному крузі. Поселення мали різноманітні житлові господарські та виробничі будівлі. Населення України мало тісні економічні зв'язки з стародавніми цивілізаціями Близького Сходу, Стародавньої Греції. Головними постачальниками металу на територію України були Закавказзя та Західна Європа. Тому ранній період залізної доби на українських землях пов'язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з Візантією.
У період раннього заліза в Україні виділяється пшеворська культура (І ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розташовувались на Волині, Подністров'ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважають, що ця культура тісно пов'язана з зародженням слов'янства, тобто безпосередньо створена нашими предками.
На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000 могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Для економічної історії значення цієї культури особливе — завершується багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей — землеробства і ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я.
Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій смузі — орне. Розводили худобу, займалися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ремісничих майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вважати східнослов'янською.
Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі — України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день вивчено понад 5000 пам'яток черняхівської культури, досліджено більше ніж 200 поселень та могильників. Оселі розташовувалися на схилах ярів, простираючись на 1,5—2 KM. Поруч із глинобитними низькими мазанками розташовувалися будівлі господарського призначення — комори, хліви, пивниці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна, керамічні вироби, ювелірні прикраси.
На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду використовували гончарні круги.
Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попередніх культурах, було сільське господарство. Широко практикувалося двопілля. Вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпечувати себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.
В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф'яно-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза і сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор'я. З бронзи, міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, голки, шпильки тощо.
Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв'язки черняхівців з античним світом, насамперед з Римом, територія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор, тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.
В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних високорозвинених культурах. У III—IV н. е. черняхівська культура зумовила появу могутнього племінного союзу — держави антів, яку М. Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають праматір'ю українців.
Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого господарства мисливців і рибалок до відтворюючого землеробсько-тваринницького господарства. Прогресу форм господарювання сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми спільнотами.
Дослідження археологічних пам'яток дає можливість визначити закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби для населення України та Близького Сходу були спільними.
1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини
Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального господарства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що збірники законів Украіни-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польськолитовської доби (з середини XIV ст.).
Протягом V—VII ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою верьв. Вона складалася з самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.
За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.
Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.).
Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як синонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання ("окняжіння") земель сусідніх громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була панівною протягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим володінням бенефіціального характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершився в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов'язують з розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права).
У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI—XII ст.
Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.
Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волинській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.
У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь надавав князям-намісникам земліволості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві. Князінамісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або непокірність васал втрачав волость.
Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового привласнення князями і боярами громадських земель.
Важливою ознакою формування феодального господарства було утворення різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів громади.
У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби були в спадково-особистій залежності від свого власника, об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодальне залежного селянства.
У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком феодалізму в IX—XI ст. цей термін набув значення "феодально залежне селянство", яке експлуатувалося державою або приватними феодалами.
У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі смердами називали все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від князявотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь, підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з розвитком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа призначалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання втікачів-смердів.
Одним із способів перетворення вільного населення на феодальне залежне було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов'язана насамперед з розвитком приватно-феодального землеволодіння.
Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, називалися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці, ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.
Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю, неосвічені сини священиків).
Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що сплачувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости, дороги.
З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За "Руською Правдою", існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з Х ст.
Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів", Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.
Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарське неосвоєноі землі, що сповільнювало феодалізацію.
Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицьковолинського, Тмутараканського.
Становлення зрілих форм феодальної власності пов'язане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.
Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земельних відносинах, а на стягуванні податків із земель для прожиття.
Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бенефіціальна та денна системи західноєвропейського типу виникли в XII—XIII ст., зокрема в Галицько-волинському князівстві. Для його економічного розвитку характерним було переважання боярського землеволодіння. Князівський домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицьковолинські князі володіння землею, своїми слугами і боярами почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися "державою". Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.
З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в XI—XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.
Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.
Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксований чинш і здольщина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному господарстві використовувалися регулярні та періодичні відробітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).
Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарськоадміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації:
управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання товарів, що не вироблялися у господарстві.
Економічною основою селянського господарства було селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював в середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами — "потужниками", або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсусідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища складалися з "ділянок" — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування — "рало". Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки.
Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.
У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.
Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.
У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті. За період 1440 —1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним збірником законів "Віслицький статут" (1347 p.) і Кошицьким привілеєм (1374 p.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено на "пан".
У Великому князівстві Литовському земельна власність <іула умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.
Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.
Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба.
Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.
На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.
Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.
У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.
Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю.
Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.
"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.
Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.
Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними".
Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими".
Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільваркова система сільського господарства.
Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.
У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.
З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану.
Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.
В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.
Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.
Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.
З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади КиєвоПечерського монастиря. Галицько-волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство.
Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.
Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", деревляни — "по чорній куні". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.
З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.
1.2. Ремесла. Міста
Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, t ювелірне виробництво.
Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто | виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви|плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язІКУ масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів:
|йнаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо. Значних успіхів досягло гончарне ремесло. До кінця 11 тис. н. е. гончарний круг поширився по всій території |України, витіснивши ліплену кераміку. Це виявилося в удос-
коналенні техніки виробництва, його подальшій спеціалізації, збільшенні кількості галузей.
Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.
Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, шдков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі.
Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 p. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування, переважно посуду. Міддю оковували щити.
Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (перегородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.
Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.
Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.
Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. До найдавніших виробів дерев'яних справ майстрів відносять вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.
Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, со
рочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.
Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори. Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.
Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.
У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.
За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 p. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.
