У структурному вимірі політична свідомість складається не тільки з ідеології, а й з психології. Висока емоційна напруженість у суспільстві, що передбачає спільну психологію, робить її безпосереднім чинником, мотивом поведінки і діяльності людей.
Сучасні політики і політологи дедалі активніше застосовують психологічні поняття, за допомогою яких намагаються пояснити зміст і характер таких суспільних явищ, як ментальність, політична мобілізація, реактивність, ригідність, рівень домагань, фрустрація тощо, дати психологічний портрет політичних лідерів. Психологічна перебудова, необхідність підвищення ролі психологічного компонента в суспільно-політичному житті стали одним з центральних завдань сучасного етапу розвитку суспільства, держави, людини. Розв'язання його ґрунтується на знанні динамічної мотиваційно-вольової сфери свідомості та діяльності суб'єктів, їхніх соціально-психологічних зв'язків та відносин. Недооцінка психологічного компонента в політичному житті, тим більше заперечення його призводили не лише до низького рівня вивчення психологічного аспекту політичної свідомості мас, а й до великої помилки — ідеологізації політичної свідомості і форм політичної діяльності суб'єктів. Політико-психологічним регуляторам відводилася другорядна роль, що негативно позначилося на політичних інтересах та політичних діях людей, соціальних спільнот, організацій.
Для сучасного політичного життя характерне панування емоцій, суперечливих та швидкоплинних настроїв мас, які виплескують назовні своє невдоволення політичними структурами, окремими політичними лідерами, що згущують пристрасті, але, як правило, не пропонують конкретних механізмів і шляхів виходу з політичної кризи. Розрив між словом і ділом поки що, на жаль, долається на користь слова. Останнє за умов мітингової демократії розпалює натовп, психологічно орієнтує його на пошук чергових "ворогів". Зростають і поглиблюються відчуття занепокоєння, небезпеки, ненависті, а роздуми і сподівання відступають на другий план. Усе це може мати небезпечні наслідки, якщо в політичній поведінці не враховувати психологію мас, мотиви, інтереси, потреби, політичні установки у поведінці людей, у діяльності організацій, рухів, колективів.
Психологією, як правило, називають науку про активне ставлення людини до навколишнього світу в усій її діяльності, що відображається у формі почуттів, інтересів, волевиявлень та в інших феноменах психіки. Це наука про психічні компоненти, душу людини, колективу, нації, народу, про їхній внутрішній світ. Єдиний внутрішній світ суб'єкта є психологією на рівні мислення (образи, уявлення, стереотипи, переконання) і на рівні поведінки (мотиви, потреби, інтереси, традиції, установки).
Існують різні напрями та галузі психологічного знання, що вивчаються окремими науками, — загальна психологія, соціальна психологія, психологія праці, юридична психологія тощо. Політична психологія є міждисциплінарною галуззю науки, оскільки в ній стикаються психологічні та політичні знання.
Політична психологія як самостійна галузь знань сформувалася порівняно недавно. У 1968 р. в Американській асоціації політичних наук було офіційно створено відділення політичної психології. Утвердженню останньої сприяла дедалі більша політизація суспільного життя і психологізація політики. Так, до кола досліджень політичної психології потрапляють питання теорії і практики суспільного та державного устрою, політичної соціалізації особи, процеси формування політичних переконань в окремих соціальних та етнічних групах, поведінка виборців під час виборів, особистості політичних лідерів та ін. У виданому в 1978 р. "Керівництві з політичної психології" (колективна праця за редакцією Дж. Кнутсона) зазначалося, що предметом політичної психології є "психологічні компоненти політичної поведінки людини", вивчення яких дасть змогу "застосувати психологічні знання до пояснення політики". У цьому ж році було створено Міжнародне товариство політичної психології, серед засновників якого були Е. Фромм, М. Дейч, Д. Кемпбелл, Г. Айзенк, М. Мід та інші відомі психологи.
Діапазон політичної психології постійно розширювався, але ключовою ланкою залишалися поняття: "особа", "політична соціалізація", "соціальні установки", "переконання". У дослідженні проблем психологічних механізмів політичної соціалізації особи Є. Шестопал1 виділяє біхевіористський напрям у його конвенціональній та соціальній школах, аналіз генезису політичного мислення на основі праць Піаже та Адельсона, політичного виховання у процесі політичної соціалізації, "споживацьку" концепцію політичної соціалізації, "гуманістичну" психологію, а також аналіз процесу і форм включення людини у політику під впливом неусвідомлених настроїв, почуттів і мотивів.
Проблеми політичної психології є для нас недосліджени-ми, тому звернімось до аналізу психологічних (усвідомлених і неусвідомлених) компонентів політичної соціалізації особи, який виконали Г. Лассвелл, Дж. Барбер, А. В. Девіс, У. Ростоу, А. Адерно та інші вчені. Це важливо ще й тому, що проблема політичної соціалізації особи має стати однією з центральних у політології, яка переживає період становлення в Україні. Не слід бездумно копіювати західну психологію, потрібно знати її, щоб вміло застосовувати раціональні зерна у політичному житті. Для того щоб ґрунтовно вивчити відомчу психологію, психологію центризму, бюрократизму, вождизму, регіональну та національну психологію, спочатку треба визначитися з предметом політичної психології як галузі знань, що своєрідно відображає і трактує політичні відносини суб'єктів.
Політична психологія у СРСР, предметом якої спочатку була галузь теоретичних досліджень, почала розвиватися в Інституті психології в Москві у 1978 — 1979 pp. Пізніше в Інституті США та Канади, де розроблявся, зокрема, проект "Психологія політичного лідерства", був створений центр політичного консультування лідерів за окремими замовленнями — "Нікколо М." Однак чіткого виділення й формування предмета політичної психології поки що не відбулося.
Людина вступає у політичні відносини з певним рівнем розвитку психічних якостей, менталітетом, що дає їй змогу по-своєму сприймати політичне буття. Оскільки в СРСР політику як галузь відносин і форму діяльності людей монополізувала верховна партійна влада, то пересічні особи, не розвиваючись політично, мирилися зі своїм становищем непо-літичних істот, зливалися й губилися у політичному процесі, перетворювалися на об'єкти і засоби політико-психологічного маніпулювання. Вихід з цього становища вони бачили у сподіваннях на краще майбутнє. Психологія жертовності поширювалася й укорінювалася у свідомості мас, а у поєднанні з психологією бідності потребувала авторитарного правління. В епоху тоталітаризму утвердилася і заохочувалася психологія руйнування, а не творення. Вона мала опору в показній стабільності політичних структур (насправді ця стабільність була фальшивою — адже незадоволеність народу життям, за дуже рідкісними винятками, не виплескувалася назовні).
Через це відсутність у мас потреби в самостійності мислення не сприяла опору тоталітарному політичному режимові.
Зміст і функціонування політичної психології зводилися до сприйняття і впровадження у свідомість мас ідеологічних стереотипів і штампів. Відповідність їм оголошувалася змістом політичної психології. Остання перетворювалася на служницю, бідну родичку політичної ідеології, яка, по суті, не мала свого обличчя та призначення. Будь-які спроби обґрунтувати її самостійність, особливу роль у політичному житті оголошувалися відходом від "наукової теорії", відчужувалися у духовній і практичній діяльності мас.
Одним з найважливіших завдань є визнання за політичною психологією її справжнього місця серед наук, що вивчають політичну свідомість, політичну поведінку, політичний процес зокрема. При цьому йдеться не про абсолютний відрив її від ідеології, а про подолання колишнього ідеологічного монополізму, авторитарних ідеологічних шор, що, прив'язавши до себе психологію, позбавили її права на відображення у свідомості мас, пересічної людини безпосередніх емпіричних політичних відносин та відповідних їм видів політичної діяльності, деформували структуру свідомості й поведінки особи, її цілісність.
У структурі особистості виділяють три підсистеми: соціальну, біологічну і психологічну. Вони взаємозумовлені й лише у єдності здатні виразити таке унікальне явище природи і суспільства, яким є людина. Людину вивчає багато наук. Зокрема, специфіка психологічної науки у вивченні людини полягає в тому, що людина виступає в ній як об'єкт психічних якостей і проявів у різних ролях у системі суспільних відносин, у тому числі політичних. Політична психологія вивчає психологічні аспекти політичних відносин і форм діяльності людини, соціальних спільнот і є порівняно самостійною галуззю знань. Вона досліджує психологічні компоненти політичного життя суспільства, які формуються і виявляються на рівні політичної свідомості людини, соціальних спільнот і реалізуються у політичних діях. Л. Гозман і А. Еткінд вважають, що головною проблемою політичної психології є компоненти почуттів, уявлень і дій людей, що визначають їхню взаємодію з владою. Мотиви і форми політичної участі, суспільний діалог, відчуження від влади — таким є коло питань політичної психології2. Д. Ольшанський виділяє чотири основних кола проблем політичної психології: психологію окремого політичного лідера; невеликих за чисельністю груп людей; великих груп і соціальних прошарків; мас і масових настроїв. Зрозуміло, що ці проблеми взаємопов'язані, але в кожній окремій країні і навіть регіоні зміст цих компонентів та їх поєднання можуть бути досить своєрідними.
Вивчаючи психологічний портрет лідерів і впроваджуючи результати аналізу в практику політичного життя на різних рівнях, можна домогтися багатьох позитивних рішень, дій політиків. Керівник проекту "Психологія політичного лідерства" О. Єгорова виокремлює прийоми, які застосовуються при створенні психологічного портрета політика: реєстрація певних лексичних одиниць у промовах; визначення його потреби у владі, досягненні поставленої ним мети; докладне вивчення біографії; аналіз поведінки політика у стресових ситуаціях; встановлення ознак невротичної поведінки тощо.
Політико-психологічний аналіз особи лідера дає змогу уявити його тип. Так, американський політик ідентифікує себе зі своїм народом, його соціальними осередками. Наші ж політики мислять загальними категоріями, їх тип ще не склався. Вони оточують себе лояльними радниками, друзями, не вдаються до послуг експертів. "Чим більше в наших політиків буде інформації для прийняття рішення, хай навіть різної і суперечливої, і чим більше вони витратять енергії на аналіз її, тим ефективнішим буде саме рішення"3. При найвищих органах державної влади слід створити консультативні групи психологів, які давали б відповідні рекомендації, і необхідність цього довела історична практика, адже застосування політичної психології у міжнародних політичних відносинах дало можливість розв'язати чимало складних і гострих проблем.
Отже, соціальні спільноти, прошарки і групи, організації, рухи, партії, особа як їх представник, а також політичний лідер є об'єктами політичної психології. При цьому явища, процеси політичної практики з надіндивідуального, над спільного вливаються у свідомість індивіда, певної спільноти й відображаються у психологічних поняттях (сприйнятті, уяві, волі), утворюючи психологічний компонент свідомості суб'єктів. Цей самостійний, психологічний аспект свідомості є відображенням політичного життя суспільства, процесу формування мотивів свідомості й діяльності людей. Будь-які детермінанти політичного процесу внаслідок психологічних механізмів перетворюються на особисто усвідомлені й вмотивовані, отже, в міру того, як суб'єкт здобуває у діяльності свій предмет, отримує свій предмет і психологія.
Психологічне відображення політичної дійсності у свідомості людини безпосередньо фіксується у вигляді оцінних суджень, переживань, вірувань, вольових установок. Саме вони дають уявлення щодо стану політичної свідомості суб'єкта, його ставлення до політичних процесів, влади, його мотивів, ціннісних орієнтацій та інших психологічних компонентів політичного життя. Водночас політична влада має сильні психологічні механізми маніпулювання свідомістю народу, в результаті чого народ часто заспокоюється на досягнутому і задовольняється мінімумом життєвих потреб, що дає владі змогу до певного часу відчувати себе психологічно впевненою. У разі виникнення масового невдоволення народу діями властей — вони штучно знижують його потреби і тоді будь-яка владна дія, спрямована на зменшення життєвого тягаря, сприймається як благо.
Колишні догматизовані підходи, що ототожнювали політичну свідомість з ідеологією, ідеологію — з теоретичним рівнем свідомості, а психологію — з емпіричним, буденним рівнем політичної свідомості, не відповідають часу. За одного й того самого об'єкта відображення дійсності, тобто політичних відносин, політична ідеологія і політична психологія являють собою "не частини, не елементи, не ступені, не рівні політичної свідомості, не рівноправні утворення, а форми, способи її існування й вияву, організації та функціонування"4. Вони не суперечать одне одному, а відображають ті самі політичні відносини згідно зі своєю відносною самостійністю. Однак найважливіша роль у формуванні політичної психології належить ідеології. "Свідоме використання економічних і політичних акцій з метою цілеспрямованого впливу на політичну психологію Цінне тим, що дає швидкий ефект і дістає відображення у вигляді природного ходу подій, але воно, по-перше, нерідко пов'язане із значними матеріальними витратами, по-друге, далеко не всі їхні наслідки передбачувані й обов'язково включають хай менш суттєві за значенням, але все ж таки небажані явища, і, по-третє, вони впливають переважно на чуттєву, емоційну сторону політичної психології. І нарешті, вплив подібних заходів так само швидко проявляється, як і зникає". Все це зумовлює особливу складність політико-психологіч-них компонентів політичної свідомості суб'єктів, їх рухомість та мінливість. Вона пояснюється також нерозумінням психічного складу людей, їхніх соціальних і національно-етнічних особливостей, прагненням звеличити свою особу, націю, надати їм виняткової цінності. Це призводить до формування почуття ненависті до людей, що може спричинити громадянську війну.
Дані сучасних наук дають змогу говорити про те, що психіка як сукупність динамічних властивостей, процесів і станів людини є складною відкритою системою, що самоорганізується. Політична психологія як складова психології не тільки відображає політичні відносини, а є й міждисциплінарною галуззю знань.
Психологічне уявлення про психіку наголошує на її ві-дображувальному характері, хоча він не вичерпує специфіки індивідуально- та соціально-психічного. Дослідження О. Дон-ченко, І. Єршової-Бабенко дають змогу говорити також про інформаційні, субстратні, процесуальні та інші характеристики і функції психіки. Як відомо, традиційним методом пізнання є раціональна логіка, що розбудовувала себе на емпіричних даних і узагальнювала їх. На ґрунті уявлення про лінійний прогрес суспільства вчені прогнозували і планували майбутнє соціуму. Проте за межами осмислення залишалися результати, що осіли в колективному несвідомому, як-то: чуттєві образи, установки, тенденції та ін.6 Проаналізувавши на основі нових підходів структуру соціальної психіки, О. Донченко запропонувала шкалу виміру, за допомогою якої можна більш глибоко осягнути сутність соціального характеру, народного духу, менталітету тощо, які є також провідними категоріями політології, зокрема політичної психології.
У шкалі виміру соціальної психіки визначено шість бі- і нарних (подвійних) позицій: екстраверсія — інтроверсія, екс-тернальність — інтернальність, інтуїція — сенсорика, раціональність — ірраціональність, стабільність — нестабільність, чоловіче — жіноче.
Притаманні кожній з цих бінарних позицій властивості являють собою своєрідний фундамент соціокультурної історії. І
Це, за визначенням О. Донченко, структура, архетипна тектоніка соціальних психологічних законів, що виявляє себе і закріплюється в актах повторення. Якщо в психокультурі соціуму домінує одна з позицій шкали, то з'являється відповідний характер, своєрідність соціуму, тобто суспільства, спільноти, особистості. Сукупність же домінуючих установок характеризує соціальну психіку суспільства — менталітет як усвідомлювану частину психокультури та неусвідомлювану ме-такультуру конкретної соціальної спільноти.
Які знання, зокрема, позиція "екстраверсія — інтроверсія" дає для усвідомлення сутності політичної психології в житті суспільства? Як бінарна позиція вона характеризує певну установку і спрямованість суспільно зразкової психіки або на довколишній світ, світ зовнішніх об'єктів, світ інших соціумів (екстраверсія), або на явища власного світу, внутрішні проблеми соціуму (інтроверсія).
Наприклад, екстравертивне суспільство характеризується відкритістю, динамізмом, орієнтованістю на об'єкти і об'єктивні дані. Зразки для наслідування воно бере ззовні, тобто з інших соціумів і культур (наприклад, США, Франція, Польща). Національний характер такого суспільства більш прямолінійний. Дух народу неспокійний, але такий, що не утруднює себе поглибленою рефлексією, йому притаманні любов до слави і зовнішнього самовираження, схильність до ризику та імпульсивність, висока контактність та культура спілкування.
Для суспільства, орієнтованого на інтровертивний стиль реакції, характерна передусім закритість (Велика Британія, Австрія, Індія, Китай, Росія, Японія, Південна Корея та ін.). До таких суспільств можна віднести й Україну. Народи в них самобутні, здатні залишатися самими собою у будь-яких ситуаціях, влаштовувати своє життя і побут відповідно до домінуючих у суспільстві тенденцій соціальної психіки.
У реформах і нововведеннях такі суспільства зорієнтовані на внутрішні тенденції і традиції, потреби й інтереси; можливості та цілі ініційовані зсередини, характерна здатність навчатися на власному досвіді. Народ у таких суспільствах порівняно спокійний, терплячий, миролюбний, а на Півдні — млявий і не готовий до відчайдушних кроків. Якщо індійці вважають, що спокій і небуття узасаднюють початок і кінець усього історичного, то українці кажуть: "Терпи, душа — в раю будеш", "Нехай буде гречка, аби не суперечка". Українська терплячість більше тяжіє до неспішного завоювання внутрішньої свободи, кредо українця: "Сам собі хазяїн". Реформи в таких суспільствах відбуваються повільно, перемагає поступовість.
Щодо спрямованості характеру російського народу, то, за висловом М. Бердяева, у психологію росіянина увійшли "безмежність російської держави і безмежність ланів", що не сприяло виробленню самодисципліни і самодіяльності. У росіян усвідомлення особистих прав завжди було слабким. Росіянин "звик покладати організацію простору на центральну владу, яка наче трансцендентна для нього. Покірність російської людини стала її самозбереженням". Звертаючи увагу на поляризованість російського характеру, М. Бердяев віддавав перевагу в ньому не злу, а якостям доброти, на яких ґрунтується культура людини.
В. Ключевський писав про психологію великороса: "Йому легше подолати перешкоду, небезпеку, невдачу, ніж тактовно і гідно витримати успіх; легше зробити велике, ніж освоїтися з думкою щодо своєї величі. Він належить до того типу розумних людей, які глупішають від визнання свого розуму... Неможливість розрахувати наперед, заздалегідь обміркувати план дій та йти прямо до наміченої мети помітно позначилася на складі розуму великороса, на манері його мислення. Житейські нерівності та випадковості привчили його більше обговорювати пройдений шлях, ніж обдумувати наступний, більше озиратися назад, ніж зазирати вперед"7. Ключевський звертав увагу на схильність росіян покладатися на удачу. Теперішнє завжди сприймалося в Росії як таке, що перебуває у стані кризи (Д. Лихачов). Тобто у росіян, як і в людей інших національностей, є свій менталітет — сукупність певних психологічних якостей, що дають їм змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати природне, суспільно-політичне оточення і самих себе, діяти відповідно до цього усвідомлення, настанови. Прагнення підігнати всіх людей під загальновизнаний ідео-логізований стандарт свідомості та вимагати від них "правильних" дій неправильне по суті, оскільки не враховує психологічні особливості, традиції, культуру національних та соціальних утворень. Це призводить до нагнітання пристрастей, що є однією з причин міжнаціональних конфліктів, які виникають у державах СНД.
Сучасна ментальність політичних суб'єктів змінюється у зв'язку із зрушеннями в масовій свідомості людей, спричиненими змінами у самосвідомості народів, психології громади, владі, екології, національному самопочутті, формах спілкування тощо. Людська психіка та її елементи (емоції, воля, потреби, інтереси тощо) внаслідок дедалі більшої політизації не відображають справді політичного. Психологія колективізму, а точніше псевдоколективізму, призводить до формальної участі людей у політиці, породжує байдужість до політичних процесів.
Панування у суспільстві психології конформізму вивело на політичну арену некомпетентних діячів; їх критикують, морально засуджують, але якщо екологічні і політичні проблеми й труднощі обговорюються лише в моральних термінах, то це означає, що практично вирішувати їх ніхто не збирається.
Як бачимо, у народів колишнього СРСР склався менталітет байдужості, що проймає всі структури на рівні політичного життя, відносини управління, керівництва. Відзначаючи відмінність у ментальності радянських людей і громадян західних держав, Ф. Іскандер пише: "Західна людина-не боїться начальства, але платою за це є повага до закону. Склалася непомітна суспільна угода. Міцність її ґрунтується на взаємній вигоді додержання закону і властями, і громадянами.
Наша людина до останнього часу боялася начальства, але платою за це була неповага до закону там, де начальство цього не бачить. Це також суспільна угода. Власті без слів... домовилися з народом: кради, але не попадайся, зате ніколи не питай у начальника, чому він начальник... Щоб спрацювала нова психологічна установка, треба, щоб начальство саме навчилося поважати закони і підкорятися їм. Але це йому дається ще важче, ніж народові, тому воно ніяк не може звикнути до думки, що повинне сьогодні підкорятися своєму вартовому псу"8.
Сучасну ментальність в українському суспільстві неможливо формувати на основі колишніх бюрократичних, нормативно заданих зверху підходів. Вона вимагає підходу, заснованого на реальних причинно-наслідкових зв'язках людей, становленні мотивів, життєвих орієнтацій, суверенності, самостійності кожної особи. І якщо, за словами М. Бердяева, абсолютному є місце в душі політика, в суб'єкті, то в політиці воно неможливе. Водночас "російському суспільству бракує характеру, здатності визначатися зсередини. Росіянина дуже легко заїдає "середовище", і він дуже легко піддається емоційним реакціям на все зовнішнє"9.
Звідси прорахунки комуністів, їхнє політичне доктринерство, засноване на абсолютності й абстрактності політики, пропаганді психології секти. "Така абстрактність і абсолютність
у політиці на практиці ведуть до того, що інтереси своєї партії або соціальної групи ставляться вище за інтереси країни і народу, інтереси частини — вище інтересів цілого. Частина, група відчуває себе виділеною із загальнонародного життя, загальнонаціонального і загальнодержавного життя і перебуває в абсолютній правді та справедливості. Скидається тягар відповідальності за ціле, за долю країни і цілого народу. Частина, що перебуває в абсолютній та абстрактній правді, не хоче брати участі у круговій поруці національного та й загальнолюдського життя"10.
Популізм ідейних настанов, розрахований на емоції, збу-| дженість, сприяє впровадженню їх у масову свідомість. Г. Ле-бов ще у 1895 р. у "Психології натовпу" звернув увагу на] особливе значення харизматичних якостей і здатності лідерів до узагальнення колективних дій. Тому замислене у думці! "політичне" намагається знайти зовнішнє вираження у мітинговій демократії, у натовпі. Коли багато людей не можуть і не j хочуть займатися свідомою політичною діяльністю в інтересах суспільства і самих себе, то залишається шлях мітингового вираження громадської та індивідуальної думки. Людина йде у натовп, у масу. Психологія маси і становище лю- ] дини в ній досліджені у працях Ортеги-і-Гассета, Е. Канетті.І Останній у книзі "Маса і влада" відзначає почуття впевненості людини у масі, рівність і стирання розбіжностей між j людьми у ній, полегшення, вихід за межі своєї особи тощо. Водночас маса піддається почуттю переслідування, ніколи не відчуває, що наситилася, безсила втриматися.
Уявлювана рівність людей у масі насправді є нерівністю, їй притаманна особлива збудженість, гнівна роздратованість стосовно ворогів. "Маса завжди являє собою щось на зразок 1 обложеної фортеці, але обложеної подвійно: є ворог, який стоїть перед її стінами, і є ворог у власному підвалі". Масове психологічне почуття не може відобразити сутності політичних процесів, а є лише формою вираження громадської думки, з якою не можна не рахуватися.
Заклики з маси мають емоційний, здебільшого неконструк- і тивний характер, розрахований на буденну свідомість людей, їхнє невдоволення суспільно-політичним життям. У буденній свідомості помітна втрата людиною індивідуальних переконань, орієнтацій, що за умови низької політичної культури лише посилює суперечливість індивідуальної свідомості. Пси-! хологічний компонент свідомості людей може швидко зміню- j ватися від мітингу до мітингу, від оратора до оратора.
Незважаючи на відкритість маси, головний шлях психологічного оновлення свідомості людей пролягає крізь свідомість окремої людини. Політична психологія вивчає політичні процеси опосередковано — через людей, їхню діяльність. Різні форми відображення політики у психіці людей опосередковані їхньою діяльністю. Тому спочатку слід виявити індивідуальну ментальність людини. Труднощів тут чимало. На особистісному рівні психологи виділяють такі бар'єри: настанову на збереження досягнутого, абсолютизацію одержаних результатів, задоволеність своїм становищем (бар'єр задоволеності); сумнів у можливості позитивних змін (бар'єр сумніву, скепсис); прагнення людини чітко розрахувати, що вона здобуває, а що втрачає у ході змін (бар'єр "рахуваль-ника"); звикання до певних операцій, умов роботи і него-товність до нових (бар'єр стереотипу, навички, звички); побоювання того, що зміни можуть обернутися проти самої людини, створять нові труднощі й проблеми, сумнів у тому, що її особисте щастя мало що змінить у загальному стані речей (бар'єр "маленької людини"); підкорення більшості, залежність від неформальних груп, схильних до збереження існуючого становища (бар'єр конформізму).
Подолання цих бар'єрів значною мірою визначається культурою людини, одним з видів і форм якої є політична культура.