Розділ VIII. СУСПІЛЬСТВО ЯК САМОРЕГУЛЯТИВНА І ФУНКЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА

Суспільство як адаптивно-адаптуюча система
Виробництво. Матеріальне і духовне виробництво
Утилітарне і безкорисливе
Діяльність і потреби. Види діяльності і потреб
Предмет діяльності. Опредмечування і розпредмечування
Перетворювальна діяльність. Практика
Пізнавальна діяльність
Ціннісно-орієнтаційна діяльність
Творчість і творчий потенціал
Гра як суспільний феномен
Спілкування як засіб і умова соціалізації і гуманізації індивідів

Основні поняття і проблеми: Суспільство. Адаптація. Виробництво. Матеріальне виробництво. Духовне виробництво. Утилітарне. Безкорисливе. Діяльність. Потреби. Предмет діяльності, опредмечування. Розпредмечуван-ня. Перетворювальна діяльність. Практика. Пізнання. Знання. Істина. Достовірність. Фантазія (уява). Правда. Цінність — орієнтаційна діяльність. Цінності. Оцінки. Творчість. Творчий потенціал. Гра. Ігрова реальність. Спілкування. Комунікація. Суб'єкт спілкування. Відкритість. Закритість. Самотність. Одинокість.
Суспільство як адаптивно-адаптуюча система
В будь-яких біологічних системах будь-яке згуртування базується на дії інстинктивних механізмів і здійснюється заради адаптації, пристосування до середовища, проявляючись суто стихійно, в тому числі і у вищих тварин -при паруванні, полюванні, взаємопідтримці тощо. Переважно це вроджені задатки до групової поведінки і дій, як це має місце, наприклад, у гієнопо-дібних собак і вовків, або в птахів. Оскільки тварини не володіють свідомістю і самосвідомістю, то вони не мають і якості суб'єкта, а відповідно, не здатні до міжсуб'єктних відносин, в яких і формується соціальність індивідів. І взагалі, для тварини, яка органічно вплетена в кругообіг природи, має замкнутий комплекс потреб і нічого не виробляє, як уже йшлося, відношення як такого не існує, адже відношення завжди пов'язане з виробничою діяльністю і здатністю до опосередкування. За спостереженнями вчених, у тварин біологічне не опосередковується соціальним мотивом, прагненням, інтересом, тварина не здатна до "квазіцентрації", "зміщення" свого центру на "іншого", в неї немає потреби в гуманізмі, благородстві, любові, дружбі, милосерді, співстражданні, честі, добрі, красі і таке інше. У тварин немає тих специфічно людських атрибутів, які ми називаємо "культурою": праця, винахідництво, організоване спілкування, мораль, почуття комічного, мови, мистецтва '. Отже, щодо тварин, в тому числі і мавп, не слід застосовувати такі поняття і терміни як "праця",
"мова", "думка", "почуття", "мистецтво", "мораль" тощо, які є досягненнями історичного розвитку людства, ознакою суспільного життя і людини. Є думка, що стосовно тварин доречніше вживати термін "тваринні спільноти", а не "суспільство", і лише за крайньою необхідністю використовувати такі терміни, як "громадськість", "товаристськість", "спілкування" — синоніми терміну "комунікація" 2.
Суспільство належить до особливого розряду адаптивно-адаптуючих систем, які принципово відрізняються від просто адаптуючих систем, характерних для решти форм біологічного життя. Якщо життєдіяльність біологічної системи і її динамічна рівновага підтримуються через пристосування до зовнішнього середовища, то життєдіяльність людини, наділеної свідомістю, потребами, цілеспрямуванням, смислами, практичним досвідом та інтересами, є адаптивно-адаптуючою, суспільною активністю, як вираженням її універсальності і соціальності. Термін "адаптивно-адаптуюча" система підкреслює особливий "активно-пристосувальний", свідомо-творчий характер діяльності людей, їх здатність до вироблення позабіологічних засобів і механізмів для адаптації до середовища і підтримки свого колективного життя3, не втрачаючи і своєї індивідуальності. Оскільки тварина органічно злита з природою і своїми потребами замкнута на природу, то її адаптація часто здійснюється самодовільно і часто навіть реактивно, тобто в стані проміжному між активністю і пасивністю, під час якого відбувається зняття напруження і повернення у висхідний стан, просте відтворення за генетичним стереотипом. Людина ж своєю доцільною діяльністю, самовиповнюючись і самоутверджуючись, перетворює природні предмети в "предмети" людського споживання. Тобто, підкоряючи стереотипи біологічної активності, людина створює новий тип життєдіяльності, що принципово відрізняється від характерного для тварин виключно генетичного успадкування, в якому кількість інформації зведена до мінімуму, що робить успадкований зв'язок, навіть у вищих тварин, недостатньо пластичним і ефективним. Спираючись на вироблені в тваринному світі форми взаємодії, комунікації, зв'язків індивідів і популяцій, суспільство не тільки фіксує досягнутий рівень матеріального і духовного розвитку, рівень знань, цінностей, вмінь, досвіду, норм, смаків тощо, але й має тенденцію до постійного розширення свого виробництва, до багатовекторноїдіяльності. Все це, накопичуючись, зберігається і передається завдяки діяльності спеціальних соціальних інститутів і закладів за допомогою різноманітних засобів і знакових систем. Тобто створюються механізми соціальної у спадкованості, соціальних систем цінностей, засобів їх зберігання і накопичення, трансляції і використання. Насамперед завдяки всьому створеному попередніми поколіннями здійснюється не тільки зв'язок поколінь, а й база для подальшого руху і розвитку. Все це можна уявити як живий потік різноманітних предметів споживання і їх використання, потік, який несе в собі зафіксоване і незафіксоване, оречевлене і неоречевлене, усталене і плинне, приречене на зникнення і здатне пережити століття і тисячоліття.
Вважаючи судження Л.Фейєрбаха, що "окрема людина сама по собі не володіє в собі сутністю людини", шо "сутність людини полягає тільки в спільності", "в єдності з людиною" 4 недостатнім для розуміння суспільства і його сутності, тому що людина в такому разі виглядає абстрактно-пасивною, Маркс і Енгельс у "Німецькій ідеології" писали: "Він не помічає, що навколишній світ зовсім не є якась безпосередньо одвіку дана, завжди рівна собі річ, а що він є продукт промисловості і суспільного стану, до того ж в тому розумінні, що це історичний продукт, результат цілого ряду поколінь, кожне з яких стояло на плечах попереднього, продовжувало розвивати його промисловість і його спосіб спілкування і видозмінювало відповідно до змінених потреб його соціальний лад ...Історія є не що інше, як послідовна зміна поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані йому всіма попередніми поколіннями; внаслідок цього дане покоління, з одного боку, продовжує успадковану діяльність при цілком змінених умовах, а з другого - видозмінює старі умови за допомогою цілком зміненої діяльності" 5.
Суспільство для індивіда постає як те середовище, де він народжується, виховується, функціонує, задовольняючи весь той діапазон потреб, який дозволяє йому цілісно функціонувати і відчувати себе особистістю. Кожний індивідуум застає готові суспільні відносини ^«функціонуючи в суспільному організмі, вступає в різноманітні зв'язки і відносини, соціалізуючись, проявляючи активність чи пасивність, самостійність чи конформізм, прогресивність чи реакційність, гуманність чи антигуманність тощо. Людська спільнота — це не конгломерат індивідів, пов'язаних виключно виробничими інтересами і відносинами спорідненості; це, без сумніву, людська спільнота, повна динамізму почуттів, думок, інтересів, бажань, прагнень, цілей, суперечностей, що постійно породжує неймовірно складну драму людських стосунків, безмежний прояв "малих справ", "малих сил", які зливаються в щось "грандіозне", утверджуючи "закони історії". Почуття, переживання, настрої, взагалі все "сти-хійно-неоформлене", може частково оформлятись в класовий, національно-етнічний, груповий інтерес, прийняти форму ідеології. В цілому ж все це підлягає лише своїм внутрішнім законам і являє собою могутню силу, яка впливає на саму історію як певна етропійна сила. Якщо в масштабах Всесвіту, за висловом Вінера, порядок бореться з дезорганізацією відповідно до закладеної в самій дійсності закономірності, а в стадних тварин вона гаситься успадкованими генетичними механізмами і стадним інстинктом, то в людському суспільстві, де стан дезорганізації найбільш вірогідний, для боротьби з ентропією виробляється ціла низка закладів і соціальних інститутів, ідеологічних систем і норм, правил і законів, що фіксують інтереси, ідеали, цілі, смаки певних соціальних сил: за допомогою раціонально-нормативного цілеспрямовано і послідовно регулюється і контролюється поведінка індивідів, забезпечуються стабільність, відтворення і розвиток суспільства. Тому кожна із складових суспільних регулятивних механізмів різних типів, включаючи адміністративні органи і форми суспільної свідомості, повинні розглядатись під кутом зору функцій, які вони виконують в системі цілого. Суспільство можна розглядати як цілісний організм, частини якого, взаємодіючи одна з одною, впливають на функціонування цілого. Виконуючи в цілому певні функції, кожна з них на певному етапі і в певних умовах може бути визначальною або другорядною, "панувати" або "підкорятись". Вже з цього видно, що так зване громадянське суспільство є тією ареною історії, на якій відбувається постійна боротьба інтересів, ідей, тенденцій, де "загальні інтереси", всезагальне "взагалі є ілюзорною формою спільності", чимось "чужим" і "незалежним" від інтересів індивідів, тим, що містить в собі небезпеку їх існуванню в умовах роз'єднаності і "робить необхідним практичне втручання і приборкання окремих інтересів за допомогою ілюзорного "всезагального" інтересу, що виступає у вигляді держави", в якій завжди "насильство, війни, грабіж, розбій і т. ін. оголошувались рушійною силою історії"6.
На думку відомого австрійського економіста і політолога Ф.А.Хайєка, "наростання заборонних і репресивних тенденцій, — це, мабуть, головна тема історії цивілізації". "Людина природна не вписується в розширений порядок, — пише Ф.А.Хайєк. — ... Цей порядок носить сугубо "неприродний" характер у прямому значенні цього слова. Бо він не узгоджується з біологічною природою людини. І виходить, що багато добрих справ, що здійснюються людиною в умовах розширеного порядку, здійснюється зовсім не тому, що вона добра від природи. Разом з тим не можна применшувати цінність цивілізації через її "роблений характер", бо людина вимушена притримувати себе від багато з того, до чого спонукають інстинкти7.
Суспільство як певне функціонуюче ціле може бути гуманним і антигу-манним, прогресивним і реакційним, справедливим і несправедливим, багатим і бідним, духовно здоровим і духовно хворим. Гуманне, прогресивне, здорове суспільство розвиває здатність людини любити і поважати людей, стимулює творчу працю і розвиток інтелекту, вчить почуттю справедливості і гідності, орієнтації на добро і красу. Антигуманне, реакційне, нездорове суспільство породжує взаємну ворожнечу, ненависть, недовіру, позбавляє людину віри у власне "Я" і зберігає їй життя виключно з прагматичних інтересів і міркувань користі. Як правило, суспільство виконує ці обидві функції, і справа полягає лише в тому, якій із них віддається перевага і хто з людей або яка частина суспільства виявляється привілейованою або зневаженою. В таких умовах людині важко зберегти власне "Я", і вона здебільшого вимушена пристосовуватись до суспільства з його накопиченими матеріальними і духовними цінностями, одержаними в спадщину від минулих поколінь і виробленими сучасниками. З іншого боку, з людських індивідів складається суспільство, не хто інший як людина була і є суб'єктом історичного процесу. Те середовище, в якому живуть люди, має в собі "атрибути суб'єкта", а слово "культура" свідчить про те, що людина здатна не тільки цілеспрямовано діяти, використовувати, споживати, обмінювати, а й перетворювати "нелюдське середовище" в "людське середовище", "нелюдські стосунки" в "людські стосунки", саму себе із споживача і конформіста підняти до соціально активної особистості і творця. В такому розумінні суспільство набирає вигляду історичного простору, сконструйованого самою людиною; він який став її історичним буттям, від якого вона невіддільна, постійно черпаючи з нього і вносячи в нього цінності, смисли, інтелектуальну і чуттєву "енергетику". Усталені форми цього буття виступають в якості соціальних інститутів: сім'я, класи, держава, матеріальне і духовне виробництво, різні соціальні організації і заклади, рухи і процеси. Все це обумовлює структуру суспільства і відноситься до культури і цивілізації.
Суспільство — найвища ступінь розвитку живих систем, головним елементом його є люди, різні форми їх діяльності і відносин, насамперед праця, потреби, споживання, спілкування, а також наявність і функціонування соціальних інститутів, організацій, груп класів, партій тощо. На будь-якому етапі свого розвитку суспільство — складне і багатоманітне явище, що включає матеріальні і духовні здобутки людей різних поколінь, їх досвід і потенційні можливості, весь діапазон взаємовідносин людей між собою і з природою. Як саморегулятивна і функціональна система суспільство має свої закони і закономірності, проходить певні етапи і стадії, які є водночас етапами і стадіями становлення і розвитку людини.
Виробництво. Матеріальне і духовне виробництво
Виробництво, як уже було сказано, — це головне, що відрізняє людину від тварини, а суспільство — від тваринних спільнот. Виробництво — це процес, за допомогою якого люди не тільки перетворюють предмети природи в предмети задоволення своїх потреб, власною діяльністю опосередковуючи, регулюючи і контролюючи обмін речовин між собою і природою, а й водночас вступають в різні відносини з оточенням, з природними явищами і одне з одним. Поняття "виробництво" охоплює як безпосередній процес виготовлення предметів, так і їх розподіл, обмін і споживання, як створення благ і цінностей, так і формування самої людини. Словом, виробництвом є все те, що сприяє виявленню родових сутнісних сил людини і прояву її активності, створенню позабіологічних засобів існування і штучного середовища, в тому числі соціальних інститутів і закладів, формуванню свого роду, а врешті-решт і самої себе. Отже, поняття "виробництво" набагато ширше і змістовніше поняття "праця" як процесу між людиною і природою, прості елементи якого залишаються однаковими на всіх ступенях суспільного розвитку. Виробництво існує в історично конкретних рам- ■ ках і фіксується поняттям спосіб виробництва, який складається із двох компонентів: продуктивні сили і виробничі відносини. Історичні етапи розвитку способу виробництва є водночас і етапами розвитку людства: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний. Головною ознакою кожного з етапів, за якою вони відрізняються один від одного, на думку К. Маркса, є засоби праці, їх рівень і ефективність. "Ручний млин - пише К.Маркс, - дає нам суспільство з сюзереном на чолі, паровий млин — суспільство з промисловим капіталізмом"8. Але засоби виробництва, матеріально-технічна база суспільства поза включення у виробничий процес людини як головної продуктивної сили і суб'єкта історичного процесу ще не пояснюють, не розкривають причин саморуху виробництва, його структуру, поділ на матеріальне і духовне виробництво.
Гегель, схопивши сутність праці, її здатність перетворювати продукти природи в предмети людського споживання, перетворювати саму людину, її органи як результат її власної праці, висловив низку геніальних здогадок про роль виробництва і знарядь праці в історії людства, але пояснення його спираються на положення про абсолютну ідею, за яким цілі, задачі і діяльність є ідеальними, матеріальним же у нього є лише "відчужене ідеальне"; тим самим він містифікував і виробництво, і історичні закономірності, і саму людину.
"Демістифікувавши" діалектику Гегеля і поставивши її "з голови" на "ноги", К.Маркс в основу суспільних явищ і історичного процесу поклав матеріальне виробництво, яке розглядав як засадничу силу і стимул активності, в процесі якої відбуваються опосередкування людини від природи і її соціалізація, диференціація і поділ праці. Матеріальне виробництво у Маркса виступає як системоутворюючий елемент цілого, який стягує в єдине всю різноманітність суспільного життя.
Першою умовою людського існування і першим історичним актом, марксизм вважає виготовлення засобів для задоволення потреб в їжі і питті, житлі і одязі, тобто того, що необхідно здійснювати щодня і щогодини. Таке саме значення має породження нових потреб після задоволення першої, а зрослі потреби породжують нові суспільні відносин, які, в свою чергу, породжують нове зростання потреб, що чим далі все більше соціалізує людину. Людина стала розвиватися не тільки завдяки все більшій опосередкованості від природного, здатності інтеріорізувати зовнішні дії у внутрішній план, а і внаслідок внутрішньої роздвоєності, відокремлення мислі від почуття, духовного від тілесного, ідеального від матеріального, що було зв'язано не тільки з трудовою діяльністю, а і з поділом трудових функцій, зміною відносин між індивідами. "Отже, виробництво життя, як власного, за допомогою праці, так і чужого, через народження, - пишуть К.Маркс і Ф.Енгельс, - проявляється відразу як двояке відношення: з одного боку як природне, а з другого — як суспільне відношення. Звідси виходить, що... сукупність доступних людям продуктивних сил зумовлює суспільний стан і що, таким чином, "історію людства" завжди треба вивчати у зв'язку з історією промисловості та обміну"9.
Спочатку духовне було безпосередньо вплетене в працю в силу примітивного загального рівня людини. Обмежене ставлення людини до природи і одне до одного існувало аж до поділу праці, який "стає дійсним поділом тільки з того моменту, коли з'являється поділ матеріальної і духовної праці". З цього моменту свідомість може емансуватись від світу і перейти до утвердження "чистої" теорії, теології, філософії, моралі тощо. Це обумовлено тим, що три моменти суспільного життя — "продуктивна сила, суспільний стан і свідомість — можуть і повинні суперечити одне з одним, бо поділ праці робить можливим — більш того, дійсним, що матеріальна і духовна діяльність, насолода і праця, виробництво і споживання припадають на різних індивідів; домогтися того, щоб вони не суперечили один з одним, можливо тільки, усунувши поділ праці" ' °.
В кожному суспільстві, що склалося історично, виготовлення, розподіл і збереження продуктів, предметів споживання, а разом з тим і поділ суспільства на класи і соціальні стани визначаються тим, що і як виробляється і як ці продукти виробництва розподіляються і обмінюються. Насамперед в матеріальному виробництві людина створює і вдосконалює знаряддя праці, перетворює природу і саму себе, виробляє необхідні для своєї життєдіяльності предмети і продукти, вступає в спілкування і кооперацію з іншими людьми, об-лаштовує побут, забезпечує своє фізичне існування і утверджується в світі. Тому історія людства в певному смислі є історією виробництва матеріальних благ, їх розподілу і обміну. Таким чином, кінцеві причини усіх суспільних змін і соціальних процесів, включаючи і політичні перевороти, війни, занепади, відповідно до даної точки зору, "треба шукати не в головах людей, зростаючому розумінні ними вічної істини і справедливості, а в змінах виробництва і обміну; їх треба шукати не в філософи, а в економіці відповідної епохи" ''. "Навіть туманні утворення в мозку людей, і вони є необхідними продуктами, свого роду випарами їх матеріального життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично і який пов'язаний з матеріальними передумовами. Таким чином, мораль, політика, релігія, метафізика та інші види ідеології і відповідні їм форми свідомості втрачають видимість самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку..."12.
Оскільки життя людини багатоманітне і багатоаспектне, а людський індивід — живе, мінливе, функціонуюче ціле, то і джерела суспільного життя людини далеко не вичерпуються матеріальним виробництвом, матеріальним споживанням, економікою, як не вичерпується вони і спекулятивним, абстрактно-логічним, нормативно-раціональним мисленням. Це вимушені визнати Маркс і Енгельс. Тому в своїх більш пізніх працях вони вимагали при розгляді суспільних переворотів завжди відрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва, що констатується з природничо-науковою точністю, від юридичних, політичних, філософських, художніх, коротко кажучи, від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і ведуть боротьбу '3. Тому, пише К.Маркс, стосовно до художньої творчості поняття "прогрес" не слід брати в "звичайній абстракції", бо певні періоди розквіту мистецтва "не знаходяться у відповідності із загальним розвитком суспільства, а отже, відповідно також і з розвитком матеріальної основи останнього..." наприклад, греки, порівнянно з сучасними народами, або також Шекспір, який на голову переріс в художньому відношенні тодішню Англію14. В Німеччині, що пережила ганебну в політичному і соціальному планах епоху, зауважує Енгельс, Гете і Шіллер створюють свої геніальні твори, і ця епоха входить в історію як епоха німецької літератури '5. Країни, економічно відсталі, можуть "грати першу скрипку" в духовному житті, зокрема в галузі філософії: наприклад, Франція XVIII ст. стосовно Англії, а потім Німеччина стосовно перших двох'6. Це відбувається тому, пише Енгельс, що політичний, релігійний, літературний розвиток, хоча і базується на економічному розвитку, що є "головною пружиною в пізнанні природи", "червоною ниткою" прогресу людства взагалі, тим не менше не накоротко прив'язаний до останнього і не є його пасивним продуктом: він сам справляє зворотний вплив на господарське життя епохи. Економічний фактор тут діє не автоматично і не є єдиною активною причиною породження тих чи інших духовних продуктів, форм свідомості, психічного взагалі. На формування духовного світу людини впливає вся сукупність умов і факторів — суспільних і природних, матеріальних та ідеальних, раціонально-нормативних і емоційно-особистих тощо. Лише, розглядаючи суспільне життя людини як "живе", з усіма його побутовими аспектами, відносинами, ідеями, помислами, бажаннями, прагненнями, установками, можна підібрати ключ до розуміння природи і суті духовного життя людей. Визначаючи "виробництво взагалі" "абстракцією", хоча і "розумною", основоположники марксизму рекомендують "виходити із самих живих індивідів" і розглядати "свідомість тільки як їхню свідомість" '7. Саме суспільство слід розглядати не як простий "механічний агрегат", не як механічне зчеплення тих чи інших явищ, а як людську спільноту, що складається із "живих людей", що виробляють, споживають, вступають в різноманітні відношення і суперечності, керуючись різноманітними інтересами, потребами, установками, через що "економічні категорії відображаються в свідомості цілком викривлено" '8. Тому Енгельс закликає своїх послідовників вивчати історію "заново", досліджувати не тільки економіку, але й "в деталях умови існування різних суспільних формацій, перед тим як намагатись вивести з них відповідні їм політичні, приватноправові, естетичні, філософські, релігійні тощо погляди". Інакше, попереджає Ф.Енгельс, — економічний фактор перетворюється в підйому безплідного конструювання на зразок гегельянства, а дослідницька праця зводиться врешті-решт до "простої фрази" '9. Економіка, визнає Енгельс, у сфері духовного нічого не породжує заново, економічні причини тут впливають лише опосередковано, а їх вирішальна роль проявляється тільки в кінцевому рахунку. На філософію, зокрема, безпосередньо впливають політичні, юридичні, моральні відображення. Але з цього не слід робити висновок, що єдино обґрунтовуючим і стимулюючим ту чи іншу сферу духовного стимулює виключно духовне ж. Як не слід судити про ту чи іншу з епох виключно по її свідомості, інакше виникає думка, що епохою рухають чисто політичні або релігійні мотиви, думки, "чистий дух" тощо: за думками, ідеями, ідеалами, інтересами, духовним взагалі завжди стоять певні соціальні сили, класи, нації, професійні групи, які їх виробляють і ведуть боротьбу між собою за уми, думки, почуття людей. "Думки пануючого класу, — писали Маркс і Енгельс, — є в кожну епоху пануючими думками. Це означає, що той клас, який являє собою пануючу матеріальну силу суспільства, є водночас і його пануючою духовною силою. Клас, що має в своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, підпорядковує собі і сферу духовного виробництва. Пануючі думки є не що інше, як ідеальний образ пануючих матеріальних відносин..."20. Це становище панівних соціальних сил, класів, партій дозволяє їм виходячи з своїх цілей, задач, ідей, програм контролювати і регулювати духовне виробництво, змінюючи і навіть деформуючи об'єктивний процес розвитку окремих його елементів, гальмуючи або прискорюючи його залежно від своїх потреб, програм, інтересів, ідеології тощо і вимог історичного моменту. В цьому одне з пояснень, чому в певні історичні епохи і в певних суспільствах на перше місце виходили мистецтво, релігія, політика, наука. Оскільки ж закономірності в суспільному житті ніколи не проявляються в "чистому" вигляді і безпосередньо, а переважно в тенденції як результат дії різних протиборствуючих сил, факторів, процесів, опосередкувань, то вони "...не мають іншої реальності, крім як у наближенні, в тенденції, в середньому...". Тому, розглядаючи суспільне виробництво як єдиний динамічний закономірний процес, в якості висхідного слід брати як протилежні взаємодіючі сторони економічне і абстрактно-логічне, між якими проходять зигзагоподібні криві лінії окремих областей духовного виробництва. Енгельс вважає, що чим далі відходить та чи інша досліджувана сфера духовного від економічної лінії до лінії абстрактно-логічної, тим більше в її розвитку випадковості і тим зигзагоподібніша крива її розвитку. Але чим довший період, який досліджується, і чим ширша галузь, яка вивчається, тим більше наближається її вісь до вісі економічного розвитку, тим більш паралельно вона до неї іде21.
Як і будь-яке виробництво, духовне виробництво слід розглядати "не як загальну категорію, а в певній історичній формі. Так, наприклад, капіталістичному способу виробництва відповідає інший вид духовного виробництва, ніж середньовічний спосіб виробництва" 22. Ахілес, вважає К.Маркс, неможливий в епоху пороху і свинцю, як неможлива "Іліада"; епос взагалі не можна уявити собі поряд з друкарським станком і типографською машиною, бо в своїй класичній формі, що становить епоху в світовій історії, епос можливий тільки на низькому щаблі в період "дитинства людства" з його наївністю, невимушеною правдивістю, несвідомо-художньою переробкою народною фантазією природних сил і суспільних відносин, що цілком виключено при наявності залізних доріг, локомотивів і електричного телеграфу. "Чарівність, якою володіє їх мистецтво, - пише про стародавніх греків К.Маркс, — не перебуває в протиріччі з тим нерозвинутим суспільством, з якого вона виросла. Навпаки, вона є його результатом і нерозривно пов'язана з тим, що незрілі суспільні умови, при яких вона виникла, і тільки і могла виникнути, ніколи не можуть повторитись знову" и. Труднощі, по Марксу, полягають у з'ясуванні причин невідповідності і "нерівного розвитку" частин суспільного виробництва, в загальному формулюванні цих протиріч, а також у поясненні того, що мистецтво стародавніх греків продовжує приносити насолоду і служити і на сьогодні нормою і взірцем художньості.
Таким чином, суспільне виробництво являє собою певну органічну цілісність і повноцінно може функціонувати в цій своїй цілісності. Отже, ні однобічне трактування залежності духовного виробництва від виключно економічних факторів, як до цього вдаються економічні детерміністи типу Мон-ро і Байта, ні намагання філософів С.Франка, П.Сорокіна та інших детермінувати матеріальне виробництво виключно духовним вирішити проблеми не можуть. Зрозуміти, що таке суспільне виробництво можна тільки тоді, коли визнати, що матеріальне і духовне виробництво - це дві сторони єдиного функціонуючого цілого — суспільного виробництва, і кожна з цих сторін виконує тільки їй властиві функції і відіграє тільки їй визначену роль. Для конкретної ж людини в кожний конкретний момент суспільне виробництво повертається тим чи іншим аспектом, задовольняючи ту чи іншу потребу — матеріальну чи духовну, приносить користь чи служить безкорисливій насолоді.
Утилітарне і безкорисливе
Користь, утилітарне ставлення до предмета, безумовно, перше, якшо мова йде про задоволення відчуття голоду, холоду, спраги. Дехто, зокрема необіохевіоріст Скінер, вважає, що людина завжди виходить з принципу корисності, а ідея корисності є наймогутнішою детермінантою людської поведінки. Це судження випливає з тезісу, що у житті все має бути раціональним, доцільним, прагматичним, утилітарним, утверджує аксіому про примат користі і егоїзму над рештою бажань і пристрастей.
Ще Платон у "Федоні" зазначав, що все те, що служить тілу і чуттєвому, зв'язує, обмежує людину, приносить багато клопоту і спонукає на війну, бунт, битву, адже все це відбувається заради надбання багатств, а здобувати їх, знову-таки примушує тіло, якому ми служимо, як раби 24. Учень Пла-тона Аристотель стверджував, що ті, хто створює предмети для проводження часу, завжди визнавались мудрішими за тих, хто трудився заради користі і предметів необхідного споживання2 5.
К.Маркс, критикуючи Бентама, писав, що природа людини не може бути виведена з принципу користі, що в готовому продукті людина бачить щось більше, ніж просто корисне: в створеному вона бачить свою оречевлену сутність і своє людське ставлення до дійсності, яке аж ніяк не зводиться до утилітарного. Навіть при капіталізмі, вкрай утилітарному суспільстві, не кожний працюючий обов'язково виробляє утилітарно-вжиткове: повія виробляє сладострас-тя, вбивця вбивство тощо. Якщо звести все до користі, зауважує К.Маркс, то лікар, що виписує пілюлі, музикант, що грає на скрипці, і навіть Мільтон, що написав "Втрачений рай", виявляються непродуктивними працівниками порівняно з аптекарем, що приготував пілюлі, столяром, що зробив скрипку, і лейпцігським літератором-пролетарієм, що фабрикує за вказівкою свого хазяїна ті чи інші книжки26. Утилітарне як вияв необхідного, потреби породжує відчуття залежності, несвободи. Царство свободи, пише К.Маркс у "Капіталі", починається в дійсності лише там, де призупиняється праця, що диктується потребою і зовнішньою доцільністю, отже, по той бік сфери власне матеріального виробництва.
Ще в давні часи, разом з поділом праці, диференціацією суспільства, відбувся розпад "ідеалу суспільного життя" на два взаємовиключні поняття: "життя діяльне" і "життя споглядальне", на корисне і безкорисливе. З тих пір все життя суспільства немовби тече між цими двома полюсами. Відносини між ними мінялись, чергуючи боротьбу з примиренням, перемоги з поразками, але нікбли вони вже не зливалися одне з одним.
Дослідження продуктів первісного суспільства переконує, що навіть у стадної людини, що мала "баранячу свідомість", побут був набагато ширшим утилітарного і користі. "Приручення домашніх тварин, — пише Г.В.Плеханов, — починається, наприклад, не з корисних тварин, а з тих, яких людина тримає лише для свого задоволення. Розвиток обробної промисловості, очевидно, скрізь починається з розмальовування тіла, татуювання, проколювання або іншого спотворювання окремих частин тіла, слідом за тим потроху розвивається виготовлення прикрас, масок, малюнків на корі і т. ін. занять" 2 7.
По мірі свого прогресу людина створювала все більше предметів, які з точки зору користі були зайвими, бо не служили вгамуванню голоду, не покращували якості знарядь праці, не були потрібні для полювання і війни, взагалі не являли собою утилітарних цінностей, а мали певну самоцінність, служили для безкорисливого споглядання, яке викликало у людини гру її родових сутніс-них сил. Тому, наприклад, споглядання і переживання прекрасного, як і будь-яка творчість, містить насолоду само по собі. Інакше кажучи, людина для свого розвитку і самоутвердження потребує в певній кількості і в певному діапазоні непрагматичних реакцій, інтересів, дій, протилежних тій соціальній діяльності, яка спонукає її тяжко трудитись, керуючись принципом корисності.
Без здатності до безкорисливого споглядання, безкорисливого ставлення, і без об'єктів, що задовольняють цю потребу, неможлива свобода руху духовних сил, а без духовної вивільненості немає характерної для людини творчості, яка завжди є самодіяльністю, тобто діяльністю, коли суспільна необхідність виступає як внутрішня потребадіяти "не по нужді", а за "покликанням". Власне, "свобода" і є жагуча потреба людини подолати залежність від сліпих зовнішніх сил, а також відчуття кінцевості і обмеженості, позбавитись від фізіологічних "пожадань" і фізичних реакцій, всього того, що прирікає людину на однобічність і примітивізм. "Теоретичне ставлення до предмета, — писав Ге-гель, — починає з подавлення хтивості, воно безкорисливе і надає предметам свободу дії і існування" 28.
Зацікавленість в об'єкті безкорисливого споглядання, ставлення, необхідність вивільнитись від підкорення утилітарно-речовому, потреба в життєдіяльності не "по нужді", а "за покликом серця" (часто неусвідомлена і стихійна) властива як первісний людині, так і людині більш пізніх епох. В образах, в яких задовольняються потреби "ока" і "вуха", коріняться, очевидно, перші джерела "теоретичного" пізнання, естетичного споглядання і пов'язаною з ним насолодою. Як тільки первісна людина виходить з первісної грубості і безпосередності, вона починає виробляти із золота, срібла, коштовного каміння та інших природних матеріалів певні речі, без яких вона могла б обійтися, але їх естетичні властивості роблять їх предметами для розкоші, прикрас, блиску, святкового вжитку. Це свідчить про появу в людини духовних потреб, що не підкорені принципу гомеостазу, а тому відокремлені і віддалені від утилітарного і корисного. Потреба в безкорисливому переживанні є причиною того, що значна частина додаткового продукту вживається на невиробничі витрати — на твори мистецтва, на релігійні і громадські споруди.
Вже найелементарніші пісні, танці, малюнки, прикраси, татуювання первісних людей свідчать про те, що зміст сприйнятого середовища і виготовлених предметів несе в собі якусь "надбавку" до чуттєвих даних, не обов'язково усвідомлювану, але обов'язкову для цілісного функціонування індивіда в даних середовищі, умовах, стані, свідчить про наявність специфічного відношення, що основується на "грі" родових сутнісних сил в умовах "лишку" засобів, часу, матеріалу, і здатності людини споглядати, відноситись безкорисливо, задовольняючи потреби "ока" і "вуха".
Г.В.Плеханов писав: "Користь пізнається розсудком; краса — споглядальною здібністю. Область першої - розрахунок; область другої — інстинкт. Причому ж — і це необхідно пам'ятати - область, що належить споглядальній здібності, незрівняно ширше області розсудку: насолоджуючись тим, що здається їй прекрасним, суспільна людина майже ніколи не дає собі звіту в тій користі, з уявою про яку пов'язується в неї уявлення про цей предмет" 29.
Але для того, щоб мав місце очікуваний ефект від сприймання естетичного об'єкта, сприймаючий повинен перебувати в оптимальному фізичному і психічному стані і мати установку на естетичне переживання. Маркс писав: "Почуття, яке перебуває у полоні грубої практичної потреби, має лише обмежений смисл... Пригнічена турботами, нужденна людина несприятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінералу..."30.
Сфера безкорисливого і споглядального далеко не обмежується естетико-художнім, вона охоплює широкий діапазон життєдіяльності людей і проявляється в різних видах. Не заради користі люди гуляють на природі, ходять на футбольні матчі, беруть участь в різних розвагах і ігрищах, де в матеріальному відношенні вони більше програють ніж виграють. Але найвищий вияв безкорисливості має місце в людських стосунках, людських вчинках. Справжнє задоволення, писав Гегель, "дає тільки споглядання, просякнуте розсудком і духом".
Безкорисливість і совісливість є тим, що викликає найбільшу повагу до людини і довіру до неї, без чого не може відбуватись єднання людини з людиною. Між тим, цього в сучасному світі залишається все менше, бо він стає все більш прагматичним і раціональним, а гроші і речі все більше царюють над людьми, над їхніми почуттями, думками, стосунками. Дехто взагалі розглядає безкорисливість як щось невластиве людині і навіть зайве. Зокрема, Е.Фромм бачить в безкорисливості симптом невроза, стан на зразок депресії, втомлюваності, втрати працездатності, самоповаги, показник пасивності і нездатності насолоджуватись життям; мало того, він вважає безкорисливість ворожою самому життю31. Насправді безкорисливість — це не пасивність, а утилітарне ніколи не може замінити людині всіх тих форм духовної діяльності, в яких вона більш повно і багатобічно виражає свою індивідуальність, багатство особистісного присвоєння дійсності, в тому числі і в процесі споглядання, яке не слід розуміти як синонім пасивності, стражденності, бездіяльності людини. Воно є другим, поряд з виробничим відношенням до світу, часом більш потрібним людині, ніж предметна дія. На думку Ухтомського, споглядально-безкорисливе часом є більш активним станом, ніж мускульна "невгамовність". Велич людини, її активність проявляються не тільки в діянні і оперуванні матеріальними предметами, айв умінні перебувати в "оперативному спокої", який дає змогу, затримавши рух, здійснити "експансію" - вихід за межі безпосередніх контактів і ситуацій, осягнути смисл. Адже споглядальність — це також і взаємодія людини з людиною, олюднення почуттів і думок, а відповідно, значною мірою розвиток або гальмування культури суспільства.
М.Бердяєв писав: "Сучасна цивілізація заперечує споглядання і загрожує зовсім витіснити його зжиття, зробити його неможливим... Удушення споглядання є удушення величезної частини культури, з якою пов'язана її вершина і цвітіння, - містики, метафізики, естетики... Споглядання і дія можуть і мають бути поєднані в цілісності особистості, і тільки їх поєднання утверджує і укріплює особистість... Творчість людини передбачає поєднання споглядання і дій. Сама відмінність споглядання і дії відносна. Дух суттєво активний, і в спогляданні є динамічний елемент" 32.
Дефіцит безкорисливості, зведення корисності в культ поклоніння — це хвороба знелюднення і запустіння, і якщо не безпосереднє зло, то потенційно містить у собі те, що в певних умовах втілиться в зло. Тому світогляд, що представляє світ корисності і утилітарних речей, предметний світ техніки і технологій їх виготовлення як найвищий символ прогресу, насправді є кривим дзеркалом взаємозв'язків і взаємовідносин людей, свідченням розпаду цілісності людського життя, самої людини.


Діяльність і потреби. Види діяльності і потреб
Для розуміння суспільства як цілісної саморегулятивної і функціональної системи з його матеріальним і духовним виробництвом, розмаїттям виготовлених ним предметів і продуктів, необхідно віднайти глибинну основу і "енергетичні джерела" здійснюваного суспільством "саморуху", причини і механізми поведінки і дій людей, їх зв'язків і психічних станів. Такими поняттями є поняття "діяльність" і "потреби".
Діяльність. Незважаючи на те, що термін "діяльність" вживається, так би мовити, з прадавніх часів і є однією із стрижневих категорій філософії, соціології, психології та інших наук про людину, чіткого визначення це поняття не одержало і сьогодні. В найширшому смислі цей термін тлумачиться як спрямована активність живих систем, що виникає на основі їх взаємодії з оточуючим середовищем з метою самопідтримки і самовираження як внутрішньо детермінований рух. Визначається "діяльність" у співвідношенні з близькими до нього поняттями "активність", "життєдіяльність", "поведінка", "практика". Вважається виправданим вживання поняття "діяльність" виключно "для характеристики активності людей", а активність тварин визначити терміном "поведінка" м. Поняття "діяльність" найбільш адекватно виражає спосіб існування і активність людини як суспільної істоти, її матеріально-практичні та інтелектуально-духовні дії і операції, зовнішньо-речові і внутрішньо-психічні процеси, рукотворну працю і працю мислі, процеси пізнання і людську поведінку м.
Звідси можна вивести і основну функцію діяльності: забезпечення не тільки пристосування до середовища і сталого, збалансованого стану життя суспільства і людської індивідуальності, а і забезпечення постійного і безперервного розвитку; сприяння не тільки відтворенню, а й створюванню позабіологічних засобів, "другої природи", "робленого середовища", в якому б людина вдосконалювалась і розвивалась. Причому, головним є адаптація природного і соціального середовища до людини, а не навпаки, саме це, насамперед, характеризує людину, її принципову відмінність від решти живих істот, розкриває її сутність, показує її особливі місце і роль в світі. Тільки діяльність, опредмечуючи людські прагнення, ідеали, бажання, наміри тощо, створює предмети, в яких вони фіксуються і набувають значення і для інших, тобто переводить ідеальне в форми буття. В цьому смислі людська діяльність може бути визначена як активність суб'єкта, спрямована на об'єкти або на інших суб'єктів, а сама людина повинна розглядатись як суб'єкт діяльності. Структуру діяльності складають три елементи: суб'єкт, наділений активністю
і спрямовуючий її на об'єкти і на інших суб'єктів; об'єкт, на який спрямована активність суб'єкта (або суб'єктів); сама ця активність, що виражається в тому чи іншому способі оволодіння об'єктом суб'єктом або його взаємодії з іншими суб'єктами. В ролі суб'єкта можуть виступати конкретний індивід або інша соціальна група, а також суспільство, тою мірою, якою воно протистоїть природі і якою формі впливає на неї. Об'єктами ж можуть бути як природні предмети, так і соціальні інститути, сама людина і, нарешті, сам суб'єкт, якщо він спрямовує свою активність на власне "Я" з метою самопізнання, самовпливу, самовизначення і самовдосконалення. Оскільки діяльність здійснюється людиною — суб'єктом, то характер, зміст і результати цієї діяльності залежать від його потреб, інтересів, цілей, соціальної позиції і світогляду, здібностей і покликання. Вона може бути матеріальною і духовною, перетворювальною і споживацькою, пізнавальною і ціннісно-орієнтаційною, продуктивною і репродуктивною, творчою і рутиною, ігровою і комунікативною тощо; спрямованою на зміну оточуючого середовища, і на внутрішній світ людини; бути однонаправленою і двонаправленою — на об'єкт і "всередину", до самого діючого суб'єкта; здійснюватись вільно чи під примусом., вибірково чи самодіяльно. Наскільки різноманітна життєдіяльність людини, настільки ж різноманітною є і її діяльність. Є різні класифікації форм діяльності, М.С.Каган пропонує виділити такі її основні форми: перетворювальна, пізнавальна, ціннісно орієнтована і комунікативна діяльність. Всі вони разом, на його думку, складають замкнуту систему, в якій кожний із видів пов'язаний з рештою. На будь-якому рівні розвитку людства мають місце всі ці основні види діяльності і, так би мовити, "працюють" вони в будь-якому суспільстві, забезпечуючи йому поступальний розвиток і цілісність.
Потреби. Визначивши діяльність як активність людини, спрямовану по формі назовні, а змістово - на саму людину, встановивши її двонаправ-леність — на об'єкт і на суб'єкт, слід з'ясувати, що рухає людиною і що спонукає її до діяльності, визначає її інтереси, мотиви, установку, вибір засобів і очікуваний результат. Така роль належить потребі. За предметом діяльності завжди стоїть певна потреба, а предмет завжди відповідає тій чи іншій потребі. Можна сказати так: якщо визначена потреба, то визначений і предмет діяльності, її характер і зміст. Спроби пояснити діяльність поза потребами позбавляє її "енергетичного" джерела і сенсу і веде до "зациклювання" реальної життєдіяльності людини, а вона сама втрачає соціальну, гуманістичну сутність. Поза потребами не можна зрозуміти механізми взаємозмін, що відбуваються при взаємодії людини з речами і явищами в процесі діяльності, доцільність самого її існування. Л.Фейєрбах, зокрема, писав, що існування людини "без потреб є непотрібним існуванням. Те, що взагалі не має потреб, - зауважує філософ, - те не має потреби і в існуванні" 3 5.
У психологічній науці потребою називають будь-який психофізичний стан організму людини, який потребує змін оточуючого середовища, дає імпульси до необхідної для цієї цілі активності36. Простіше можна сказати так: потреба є певна вимога нашого організму до зовнішнього середовища для забезпечення своєї цілісності і повноцінного функціонування.
Потреби, за висловом французького вченого Л.Сева, є реальною відправною точкою діяльності, відіграючи роль рушійних сил, роль "першого моменту " в уже безперервному циклі повторень, в якому потреба і діяльність обумовлюють одне одного, тому "кожний момент може бути взятий за відправний стосовно другого, і тоді схема потреба — діяльність — потреба (П—Д—П) не менш законна, ніж зворотна схема: діяльність — потреба — діяльність (Д—П—Д), бо одна з них безперервно поєднується з другою. В цьому смислі питання — чи є потреби первинними елементами чи ні, тобто питання — чи є якась одна точка кола її "початком", по суті своїй позбавлене смислу" ".
Тільки завдяки потребам у людини з'являються мотиви і цілі діяльності, встановлюються рамки інтересу до предметно-речового світу, а властивості і звсязки явиш природи органічно вплітаються в систему суспільних відносин, як якась вимога людини до дійсності, як те, на основі чого формується внутрішній образ діяльності, і що не дозволяє індивіду залишатись в якості "голої суб'єктивності", а об'єктивне, що протистоїть суб'єкту, знімається з цієї однобічності задоволенням. Потреби немовби пронизують всю систему життєдіяльності людини, всі рівні її психіки, виступаючи в якості своєрідного індикатора її стану і орієнтації в світі. Створюючи попередню експозицію ще на рівні досвідомого, потреби виробляють фіксовану установку — готовність до певної активності в тій чи іншій сфері життєдіяльності людини.
"Ніхто не може зробити що-небудь, — писали К.Маркс і Ф.Енгельс в "Німецькій ідеології", — не роблячи цього разом з тим заради будь-якої із своїх потреб і заради органу цієї потреби..." "Тільки там, де індивіди мають потреби, вони вже саме через це мають певне покликання і певне завдання..."38.
Історично розвиваючись, потреби "стають другою природою" людини, з'єднуючим началом, що робить людей залежними один від одного, від створених предметів, користуючись якими людина безпосередньо усвідомлює творчу сутність праці і свою людську сутність, свій зв'язок з іншими індивідами. Потреби є змістовою стороною соціалізації індивідів і головною умовою розвитку особистості. К.Маркс писав: "...якщо відкинути буржуазну форму, то чим же іншим є багатство як не універсальністю потреб..., засобів споживання..."39. Якби в людини не було потреби як прагнення до блага, добра і краси, своєї повноти і цілісності, то вся її життєдіяльність, за термінологією Гегеля, була б прогресом у "дурну безкінечність". Насправді ж потреба є своєрідним "спільним знаменником" усіх численних факторів, що спонукають людину до діяльності, визначаючи її зміст і характер. Категорія "потреба" пов'язана не тільки з категоріями "діяльність" і "предмет", а й з категоріями "ціль", "мотив", "інтерес", "обмін", "ставлення", "бажання", "воля", "почуття", "емоції". Тому категорія "потреба" цілком може бути прийнята в якості основи для вивчення соціальної сутності людини, її духовного світу, систематизуючого принципу при розгляді різноманітних за змістом і за формою проявів духовного, служити "нервом" їх дослідницького пошуку.
На сьогодні існує ціла низка класифікації потреб. Зокрема, П.В.Сімонов поділяє потреби на біологічні, соціальні, ідеальні (духовні, культурні). Г.Г.Ділігентський поділяє потреби на дві великі групи: потреби фізичного і соціального існування людей. К.Обуховський поділив потреби на потреби самозбереження і потреби розмноження, в свою чергу, першу групу потреб поділяє не потреби фізіологічні і орієнтовані. І.Джідар'ян, крім пізнавальних, моральних, естетичних, потреби в праці, творчості, самоутвердженні тощо, а також "насущних" (голоду, нужди і т.д.), поділяє потреби на дійсні, розумні, природні, з одного боку, і ілюзорні, штучні, викривлені, патологічні - зіншого. К.К.Пла-тонов виділяє три підсистеми потреб: соціальні, біологічні і патологічні. Спостерігаються спроби класифікувати потреби за характером суб'єкта (потреби особистості, групові, суспільні) або об'єкта (матеріальні, духовні). Називають також потреби любові, влади, визнання, когнітивні потреби і т. ін. Відповідно до змісту і характеру даного посібника, його духу і методології, зупинимося на поділі потреб на матеріальні і духовні.
Якщо матеріальні потреби є безпосереднім виразом виробництва, формою пристосування людей до умов їх матеріального життя, то духовні потреби, хоча і визначаються в кінцевому рахунку матеріальним виробництвом, все ж характеризують вже чисто соціальні відносини на рівні усвідомленості і олюдненої чуттєвості. Матеріальні потреби, виражаючи рівень матеріального життя і виробництва утилітарних продуктів заради відновлення життєдіяльності членів суспільства (тобто виробництва з метою якогось повторення вже сформованих умов матеріального життя), є немовби моментальним фотознімком виробництва в його певний історичний період. Духовні ж потреби являють собою суму цінностей поза їх безпосереднім функціонуванням в самому процесі виробництва. Тут характерним є не тільки закріплення і збереження, а й винос за рамки реальних умов, у тому числі й "ідеалізація" - перехід у "третю дійсність" —дійсність майбутнього. Якщо матеріальне виробництво, так би мовити, спрямоване "на знищення", тобто, фізичне споживання матеріальних цінностей, в силу чого матеріальні потреби виявляються нерозривно пов'язаними з своєю епохою і своїм споживачем, то духовне виробництво створює цінності, які можуть споживати і наступні покоління за зовсім інших умов матеріальної практики (зрозуміло, що зміст і характер споживання для кожної епохи має свої особливості). Внаслідок цього сфера матеріальних потреб дещо не співпадає із сферою духовних. Мало того - їх якісне і кількісне співвідношення відрізняються, причому не тільки на різних етапах людської історії, а й у рамках однієї епохи. Якщо фізичне споживання виступає відносно індивідуума чимось "зовнішнім" (хоча і служить відновленню функціональної цілісності конкретної індивідуальності), то духовне споживання завжди є "внутрішнім" актом відтворення і утвердження в самій людині її родових сут-нісних сил. Важливо також зазначити, що, оскільки матеріальні потреби ставлять людей в пряму залежність від умов матеріального життя, від самого процесу виробництва матеріальних цінностей, що забезпечують життєдіяльність і виживання індивіда, то вони виробляють у нього почуття несвободи. Духовні ж цінності виражають ступінь усвідомлення цієї залежності і прагнення людини звільнитися від неї. Крім того, духовні потреби, на відміну від матеріальних, завжди носять, в основному, яскраво виражений класовий, національний, професійний, віковий і т. ін., коротко кажучи, соціально-обумовлений характер.
Таким чином, маючи спільну основу — конкретно-історичне буття людей з їх виробництвом, споживанням і обміном, матеріальні і духовні потреби суттєво відрізняються одні від одних, і зв'язок між ними незворот-ний: "любов обмінюється тільки на любов, довір'я тільки на довір'я" (Маркс). Якщо матеріальні потреби, породжувані матеріальними умовами життя і матеріальним виробництвом, відносно легко пояснювати, то духовні потреби "затемнюються" різними опосередкуваннями і нашаруваннями, в самому процесі їх формування "випадають" цілі ланки, що ускладнює їх дослідження і пояснення.
Предмет діяльності. Опрєдмєчування і розпредмечування Предмет. Окремі види діяльності можна відрізняти за якою завгодно ознакою: за потребою, за способом її реалізації, за напруженістю і зусиллями, за часовою і просторовою характеристикою, за їх фізіологічними механізмами і психічними затратами тощо. Однак основне, що відрізняє одну діяльність від іншої полягає у відмінності їх предметів. Адже саме потреба в певному предметі, без якого не може бути цілісності в функціонуванні, спонукає до певної діяльності і є її справжнім мотивом, матеріальним або ідеальним.
Нерідко труднощі при з'ясуванні цього питання виникають із багатозначності самого поняття "предмет", яке одні і ті самі автори вживають у розумінні "матеріальне тіло", "річ", "об'єкт", "зміст" тощо. Між тим, є два розуміння цієї категорії: 1) предмет як матеріальна річ, що існує поза людиною, і 2) предмет — сфера прикладання сил і знань людини, за своїм джерелом об'єктивна, але не просто речова і не обов'язково речова діяльність. Предметом може бути також і якась одиниця всього існуючого, всього того, що знаходиться у співвідношенні з людиною, на що спрямовані її інтерес і діяльність. В цьому аспекті "предметом" може бути також система якимось чином пов'язаних і взаємодіючих речей або явищ, що розглядаються як щось єдине "°. Тільки в метафізичному розумінні поняття "предмет" ототожнюється з поняттям "тіло". При сучасному трактуванні цього терміна навіть у матеріально-фізичному світі багато предметів дослідження не є тілами як такими (фізичні поля, електромагнітні хвилі, різні випромінювання тощо). Предмет може мати не тільки просторові, але і часові характеристики, бути не тільки матеріальним, а й ідеальним (поняття, відчуття, почуття, судження, умовиводи, змістові абстракції і т. ін.). Так, наприклад, предметом наукової роботи можуть бути логічна категорія наукового пізнання, результат або процес абстрагуючої діяльності наукового дослідження. Предметом діяльності можуть бути і суспільні відносини, і форми суспільного життя, і суспільні організації, і суспільні інститути, і форми суспільної свідомості, і сама людина як об'єкт виховання, поведінки, функціонування тощо. Тому предметом дослідження може стати окрема сторона об'єкта: один і той же об'єкт може виявитись предметом різних наук, змістом діяльності людей найрізноманітніших професій і профілів діяльності. Скажімо, людина є об'єктом вивчення і гуманітаріїв, і природознавців, і медиків, і хіміків, і істориків, і соціологів, і психологів, і педагогів та ін.
На відміну від категорії "об'єкт", яка, в основному, тільки встановлює той факт, що дана річ, явище, процес знаходиться поза суб'єктом, поняття "предмет" вказує на необхідність цієї речі (явища, процесу) для цілісного функціонування взаємодіючої сторони, обумовлювання її змісту, а також для самовиявлення в ній. "Сонце... - пише К.Маркс, - є предмет рослини, необхідний для неї предмет, що утверджує її життя, подібно до того, як рослина є предмет сонця як виявлення животворної сили сонця, його предметної сутнісної сили". Так само і для людини, зауважує К.Маркс, голод - "це визнана потреба мого тіла в певному предметі, який існує поза моїм тілом і необхідний для його поповнення і для прояву його сутності"4'. Саме тому, що людина предметна істота, користується і створює предмети, сама є "предметом для третьої істоти", вона не тільки самовиповнюється і самоутверджується в своїх родових якостях, соціалізується, а й соціалізує інших, усіх тих, з ким перебуває в безпосередніх або опосередкованих стосунках.
Предмет, таким чином, слід розглядати як той, що володіє внутрішньою логікою і відносною самостійністю розвитку, здатний приводити в рух систему засобів і процесів. Предмет також слід розглядати з двох сторін: об'єктивної і суб'єктивної. З об'єктивної сторони "предметом" є все те, що втягнуте в практичні відносини, включаючи природно-речове і суспільно-значиме, олюднене, а також споживання, спілкування, обмін, відношення. З боку суб'єктивного — пише К.Маркс, - предметом є все те, що "може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил... в якості суб'єктивної здібності, тому, що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) простягається рівно настільки, наскільки простягається моє почуття" 42. Зазначимо, щодо органів людської індивідуальності К.Маркс відносить не тільки зір, слух, нюх, смак, дотик, споглядання, хотіння, діяльність, любов тощо, але "і ті органи, які безпосередньо, по своїй формі є суспільні органи, є в своєму предметному відношенні привласненням людської дійсності". Іншими словами, предмет, з суб'єктивної сторони, завжди визначається параметрами індивіда як родової істоти, що має потребу в тому чи іншому продукті (матеріальному або духовному) для свого цілісного функціонування. Поняття "предмет" є також свідчення втягнутості індивіда в суспільні зв'язки, йогс включення в предметні відносини (матеріальні чи духовні), його здатності виробляти і присвоювати ті чи інші предмети: продукти, їжу, побут, одяг, житло, знання, цінності, досвід, норми, стосунки тощо. Тільки завдяки спеціалізованій діяльності людини як родової істоти та чи інша річ, властивість, відношення стають предметом або опредмеченим людиною суспільним предметом, сама ж людина стає для самої себе суспільною істотою, а суспільство — сутністю в даному предметі. "Предмет праці, — підкреслює К.Маркс, — є опредме-чуванням родового життя людини: людина подвоює себе вже не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, дієво і споглядає саму себе в створеному нею світі"43. За Марксом, будь-яка діяльність повинна вимірятись предметом, причому предмет діяльності "не є предмет взагалі, а певний предмет, який має бути спожитий певним способом, знову-таки указаним виробництвом" *4.
Таким чином, поняття "предмет" має тільки соціальний сенс і знаходиться не поза суб'єктом діяльності, його потребами, інтересами, цілями, відносинами. Предметом для людини стає лише те, що служить змістовою стороною її діяльності, поведінки і дій, що забезпечує її життєву і духовну цілісність, формується змістом всього життя, залежить від виховання і особистого досвіду, здібностей і смаків. Адже "...для немузикального вуха най-прекрасніша музика позбавлена смислу, вона для нього не є предметом..."45.
Отже, поняття "предмет" слід розглядати як єдність процесу "опред-мечування" і процесу "розпредмечування".
Опредмечування — це процес переведення образа, що виник під впливом певної потреби, в матеріал, у форму предмета, або, як вже йшлося, перехід ідеального в матеріальне. Опредмечування є акт, який здійснює суспільний індивід над певним об'єктом, щоб він міг стати "людським предметом" , тобто, здатним задовольнити певну потребу. Під час цього процесу відбувається "згасання" і "застигання" людської сутнісної сила, а виготовлене може стати і предметом безпосереднього вжитку (їжа), і предметом тривалого використання (стіл), і предметом виготовлення інших предметів (станок, машина, пристрій), і знаряддям вбивства (зброя), а також квартирою, одягом, прикрасою тощо.
Перехід опредмеченого, "предмета" в сферу споживання, використання, функціонування, тобто перехід "згаслого", "застиглого", змістово-людського в живий процес, в діючу здібність є розпредмечуванням. Отже, розпредмечування - не просто асиміляція речовини і властивостей речі, енергії і дій виробника предмета, тим більше не втрата предмета, а, насамперед, включення
> всього цього в життєдіяльність споживача. Іншими словами, це не просте знищення або втрата предмета, а перехід однієї форми енергетики в іншу, часом більш складну і високу. Наприклад, естетичне переживання від споглядання квітучої сакури (японської вишні) для японця набагато цінніше, ніж смакування її ягодами.


Перетворювальна діяльність. Практика
Визначивши людину як родову, універсальну, активно-діючу істоту, що здатна до виготовлення позабіологічних засобів існування і розширеного виробництва, слід погодитись, що її перетворювальна діяльність набагато ширша, ніж праця, якщо цей термін не вживати в розширеному розумінні, як синонім ледве не всієї діяльності, а так, як його вживав К.Маркс: "...праця є насамперед процес, що здійснюється між людиною і природою, процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою"46. Перетворенню, безпосередньо чи опосередковано, підлягає, фактично, все, на що спрямовані інтерес і енергія людини, що повинно стати предметом задоволення тієї чи іншої потреби. Наскільки складною, багатомірною і багаторівневою є людина з її діапазоном потреб, настільки ж багатоаспектною і різноманітною є її перетворювальна діяльність. Вона може відбуватись під дією конструктивної енергії, або деструктивної, її результати оцінюватись міркою конструювання або руйнування, перетворенням природи, суспільства і людини. Перетворювальна діяльність може виступати (і виступає) і в формі виробництва, і в формі споживання, адже одне без одного вони не існують і в обох випадках людина (суб'єкт) оволодіває продуктом (об'єктом), тільки співвідношення руйнівної і продуктивної сторін виявляються різними. Крім того, перетворююча діяльність поділяється на продуктивну і репродуктивну, вона є творчою і механічною. Цей поділ характерний насамперед для сфери виробництва, де переплітаються необхідність створювати нове і репродукувати, тиражувати вже освоєне. Особливим предметом перетворювальної діяльності є людина — не тільки тоді, коли вона стає об'єктом для іншого індивіда з метою фізичного чи духовного вдосконалення, зміни взагалі, а і в тому разі, коли одна і та ж людина виступає водночас і як суб'єкт, і як об'єкт діяльності, наприклад, самоексперимент лікаря, тренування спортсмена, акт самонавіювання з наміром змінити свій психічний стан. Перетворювальна дія тут здійснюється на двох рівнях: зміна матеріально-тілесного стану і зміна ідеально-психічного стану.
Практика (грецьке слово, що означає "діяння", справа, діяльність) — це матеріальна, чуттєво-предметна, свідома, цілепокладаюча діяльність людини по освоєнню і перетворенню природи, суспільства, а в кінцевому рахунку — і самої себе. Основними моментами практики є потреба, задача, засоби, дія і результат.
Двонаправленість практики — на об'єкт і "всередину" до самого діючого суб'єкта, проявляється в його самосвідомості, самоспостереженні, самооцінці, самоконтролі. Тобто враховуються не тільки зовнішні детермінанти, об'єктивне, а й внутрішньо-психічне, часом суто суб'єктивне, діалектика зовнішньо-закономірного і інтерсуб'єктивного, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, а також організація і всі параметри взаємодіючих сторін. Цими сторонами є ставлення людей до природи і до самих себе. Тому практику поділяють на діяльність у сфері матеріального виробництва і на діяльність у соціальній сфері, в тому числі в політиці, державотворенні, функціонуванні партій, різних громадських організацій і соціальних інститутів. Поряд з виробництвом і соціальною практикою, виділяють і науку як особливу форму практики виходячи з того, що наука відіграє все більшу роль в житті суспільства і стала безпосередньою виробничою силою, засобом конструювання і проектування, управління соціальними процесами тощо. Цю форму практики пов'язують з виникненням крупного машинного виробництва, яке обумовлює заміну людської сили силами природи, а емпірично рутинних прийомів — свідомим застосуванням природознавства (К.Маркс).
Практика є виключно суспільною діяльністю і має конкретно-історичний зміст. Вона охоплює весь діапазон чуттєво-предметних дій, всі види активності, де відбуваються матеріальні перетворення і предметні зміни, де мають місце процеси вироблення предметів споживання і саме споживання, творення і руйнування, породження нового і використання виробленого раніше. Отже, практика є процесом не тільки перетворення природи у відповідності до потреб і інтересів людини, під час якого опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною і природою, а й соціалізації і гуманізації середовища і самої людини. Насамперед цим відрізняється категорія "практика" від спорідненою з нею категорією "праця", яка фіксує, в основному, характер і зміст зусиль індивіда (індивідів) у конкретній галузі виробництва. Практика, охоплюючи весь спектр матеріально-чуттєвої діяльності, характеризує її в інтегральному вигляді, хоч і в співвіднесеності з людськими індивідами, з умовами і особливостями їхньої життєдіяльності. Поняття "практика" показує, наскільки людина здатна долати однобічність свого ставлення до природи, суспільства, інших індивідів, виходити за межі не тільки "суб'єктивного", свого "я", а і потреб виду, набувати "універсальності" в своїх помислах, діянні і результатах; здатна не тільки використовувати наявні знання і цінності, а й відкривати їх для себе, а відповідно, і для інших. Тобто в практиці людина продовжує і розвиває активну адаптацію, "будуючи" і "розвиваючи" свою суспільну реальність, утверджуючись і самовиповнюючись в співдружності і взаємодії з іншими індивідами. Не суб'єктивістський активізм, утверджуваний прагматизмом, і не "людина-проект" Сартра, а виявлення і усвідомлення, реалізація і закріплення всього того, що є субстанційним для людини, є необхідною умовою для її цілісного функціонування, включаючи матеріальне і ідеальне, утилітарне і безкорисливе, раціонально-нормативне і емоційно-особисте. Саме практика сприяє "відкритості" діяльнісної поведінки людей, не дає їм залишатись у стані "закритості" і "замкнутості", а суспільство — в стані "застою", "консервації" форм життєдіяльності і поведінки. Насамперед практика є критерієм перевірки на істинність і цінність, співвідношень "необхідність" і "свобода", "утилітарне" і "безкорисливе", "цивілізоване" і "нецивілізоване" тощо. Акумулюючи всі потенції і результати адаптивно-адаптуючої діяльності, практика сприяє створенню оптимальних для життєдіяльності середовища, умов для існування, розвитку, вдосконалення людей, їх фізичного і духовногоу здоров'я, впевненості в історичній перспективі. В рамках практики формується той діяльно-творчий спосіб ставлення до дійсності, який виводить людину за межі пристосувальної поведінки і визначає розвиток всієї матеріальної і духовної культури, всіх форм її життєдіяльності.
Структура і основні функції практики як ядра адаптивно-адаптуючої діяльності людини визначаються специфічним способом її буття в світі. Практика включає в себе три взаємодіючі елементи процесу: людину з її потребами, цілями, бажаннями, знаннями, цінностями, навичками і здатністю до свідомої і доцільної діяльності; об'єкти, що включені в сферу її інтересів і діяльності і підлягають в ході цієї взаємодії певній переробці; продукти (результати) діяльності, які повинні мати цілком визначені якість і властивості і задовольнияти певні потреби. Таким чином, практика включає в себе реальне перетворення зовнішнього середовища за допомогою роблених знарядь і засобів, спілкування людей в процесі і з приводу цього перетворення і сукупність знань, цінностей, норм, навичок, які існують у вигляді установок, образів, ідей, планів і забезпечують осмислений, доцільний, спрямований характер діяльності. Економічні інтереси, політика, право, мораль, мистецтво тощо завжди присутні в індивіді, який виступає суб'єктом практичних дій. Вплетена в процеси відтворення і перетворення духовна компонента так чи інакше відбивається в його практичних діях. Універсальність практики переплетена з універсальністю духовного світу людини і його форм, з усією системою знань і цінностей, сприяє не тільки підвищенню її ефективності, але і гуманізації середовища і самої людини: з'являються нові знання і нові цінності; поряд з утилітарним, корисним, прагматичним виникає і формується духовно-практичне і духовно-безкорисливе. Можна говорити, що в процесі практики відбувається не тільки прилучення до культури іншої людини, групи, суспільства, а й взаємозбагачення індивідів, збагачення культури взагалі. Тому при аналізі практики слід враховувати не тільки те, що вона грунтується на тих чи інших знаннях і цінностях, але і те, як і на які знання і гуманістичні цінності вона орієнтується, які ідеали утверджуються, кому і для чого служать її досягнення. Адже практична діяльність, залежно від стверджуваних цінностей і їх змісту, може перетворитись в силу, що дегуманізує середовище, руйнує зв'язки поміж людьми, деперсоналізує людину, оскільки індивіди стають людьми не тому, що вони виконують певну діяльність, а тому, що здатні виконувати цю діяльність, будучи людьми4 7.
Бути жлюдьми означає бути родовими істотами, що ставляться до дійсності універсально і здійснюють різноманітну діяльність по задоволенню всього діапазону потреб, постійно вдосконалюючи виробництво, підвищуючи його ефективність, гуманізуючи виробничий процес, водночас вдосконалюючи і гуманізуючи самих себе. Бути людиною — це значить враховувати не тільки зовнішні детермінанти, об'єктивне, а й внутрішньо-психічне, часом суто суб'єктивне, адже практика є "людська чуттєва діяльність", здійснювана "суб'єктивно" (К.Маркс).
Здійснювати практичну діяльність людина здатна тільки тому, що в її голові на основі життєвого досвіду, виховання і самовиховання нагромадився величезний фонд із знань, оцінок, образів, "пейзажів", думок, почуттів тощо, які складають зміст її ідеального; породжене дійсністю, воно завжди обернуте на дійсність. Тому перетворювально-речовій дії завжди передує її ідеальне, "теоретичне", буття, в тому числі і у вигляді знань, але не завжди і не обов'язково це знання як такі — часом першочерговим стимулом стає те, що відноситься до цінностей. "Теоретичне" в контексті даного розгляду — не обов'язково наукове знання і те, що належить до наукової теорії; "теоретиками" у людини, як вже було сказано, стали і її органи відчуття, оскільки вони здатні ставитись "до речі заради самої речі"; теоретичним буттям володіє і те, що ми відносимо до духу, форм суспільної свідомості. Саме в такому розумінні слід розглядати співвідношення практики і теорії. Оскільки практика детермінується всім змістом суспільного життя людини, то і служить вона не тільки нарощуванню знань і матеріальних предметів; практика є універсальною діяльністю і водночас специфічною формою суспільного буття людей, отже, її результати набагато ширші знань і користі, раціонального і прагматичного. Створюваний людьми в процесі практики світ завжди багатший, різноманітніший, багатобарвніший, ніж світ науки, знань, теорій тощо. Практика — не просто проекція знань на дійсність, а дійсність стає предметом для практики не тільки заради знань. В реальному житті практичний інтерес виходить далеко за межі знань і науки, для якої метою діяльності є знання. В процес практичної діяльності включається весь діапазон духовних сил людини, так чи інакше активізуються всі здібності і визначення, навіть в тому випадку, коли задача обмежується виключно пізнавальним інтересом. Практика грунтується на всьому змісті духовного, а індивід, використовуючи знання і систему вмінь, навичок, вправності, поєднує це з ідеями, ідеалами, цінностями, прагненнями, бажаннями, які, насамперед, і є основним "енергетичним паливом", тим, що спонукає і стимулює до діяльності і одержання бажаних результатів. Опора виключно на знання і на раціонально-прагматичне фактично неможлива, а там, де ця тенденція проявляється, відбувається дегуманізація практичної діяльності і самої людини, особливо в сфері техніки і машинізованих конвеєрних технологій, що підтверджується сучасним науково-технічним прогресом. Прогрес і успіхи суспільства визначаються не стільки рівнем наукового знання і
запровадженням його в сферу виробництва, скільки зростанням гуманістичних засад, і проявляється насамперед там, де соціальне життя базується на найвищих неперехідних духовних цінностях, на принципах справедливості, свободи, добра і краси.
Виходячи з вищесказаного функція практики не зводиться до пізнавальної, до ролі визначальника і критерію істинності чи неістинності знань: практика універсальна, отже, поліфункціональна. Це зовсім не означає, що практика породжує в людині виключно всі її складові і характеристики, задовольняє абсолютно всі потреби — в такому разі вона ототожнювалась би з поняттям "діяльність", специфічною частиною якої вона є. Разом з тим основною функцією практики, можна вважати, є створення умов для цілісного функціонування людської особистості, формування в ній різноманітних потенціалів і здатності ставитись до дійсності універсально, в тому числі пізнавально і ціннісно-орієнтаційно.
Характерне для останніх десятиліть лідерство науки, її авторитет породжує прагнення перетворити знання в єдиний висхідний пункт мотивації всієї решти форм духовної діяльності людини, а також в ілюзію безпідставності всього, що не підлягає науковом у обґрунтуванню. Такі твердження спростовуються вже тим, що відношення "матерія — свідомість", яке лежить в основі пізнавальної діяльності, не є вичерпним у визначенні того, що являють собою людина і її реальна життєдіяльність, її духовний світ. Поняття "духовний світ" і "духовна культура" набагато ширші понять "пізнавальне" і "наукове", а справжнього суб'єкта помилково розглядати як виключно пізнавальну істоту. Тенденція гносеологізації духовного світу людини має корені в західноєвропейській філософії, зокрема, в німецькій класичній філософії, і була перенесена на вітчизняний ґрунт у XIX столітті. Однак навіть раціоналіст Гегель вважав зовсім неприпустимим аналіз, зокрема мистецтва, "з точки зору однієї лише думки "і стверджував, що художня діяльність вимагає іншого органа, яка відрізняється від наукового мислення48. Його російський послідовник, В.Г. Бєлінський, також вимушений був визнати: "Мистецтво... має свої закони, які містяться в його сутності, і поза собою не визнає ніяких законів"49.
К.Маркс вважав, що освоєння людиною дійсності відбувається в трьох формах: духовній, духовно-практичній і практичній, що "мисляча голова" освоює світ виключно властивим їй чином, який "відрізняється від художнього, релігійного, практично духовного освоєння цього світу" 50.
Положення К.Маркса про "мислячу" і "духовно-практичну" голову підтверджується також сучасною фізіологією і психологією, зокрема, вченням І.П.Павлова про мислительний і художній типи, а також сучасним відкриттям асиметрії у фізіологічних функціях мозку, що виникла в процесі його еволюційного розвитку: права півкуля як відповідальна за орієнтацію, емоції, інтуїцію здатна здійснювати оціночну реакцію і образно-художню функцію, ліва ж півкуля одержала можливість аналізувати, узагальнювати різноманітні факти, головним чином, факти із соціального життя, представляти їх у вигляді умовних знаків, символів. В.С.Ротенбергі В.В.Аршавський пишуть, що різниця між функціями півкуль первинно визначається не характером використовуваного матеріалу, а способом його переробки. Причому обидва способи переробки інформації являють собою немовби дві взаємодоповнюючі підсистеми єдиної системи духовного світу людини і відносини між цими двома його складовими не є ієрархічними5'. Виявлено, що кожний аналізатор сприймає, відображає світ у двох формах: пізнавальній і емоційній. На рівні центральної нервової системи цій закономірності відповідає факт двоканального проведення імпульсів в кору головного мозку — по лемнісковим і екстралемнісковим системам (специфічні і неспецифічні відділи головного мозку)5 2. Про цей поділ мозку на дві протилежні і водночас взаємодіючі функціональні системи здогадувався ще Ч.Дарвін, коли писав в "Автобіографії", що надмірне заняття наукою не тільки позбавило його можливості насолоджуватись мистецтвом, а й призвело, фактично, до ушкодження і атроції центрів, які управляють почуттями і образністю.
Наявність в духовному житті людини двох протилежних полюсів зазначають історики культури і соціальні психологи. Для одного з полюсів, що відповідає за абстрактно-логічне мислення, типове більше або менше подолання емоційного; для другого (мистецтво, релігія, мораль) характерно те чи інше емоційне ставлення. Раціональне, логічне мислення, пише Б.Ф.Поршнев, перебуває в безсумнівному протиборстві з протилежним по характеру процесу в мозку другим началом, пов'язаним з емоціями. Це начало при співставленні з раціональною логікою і логічним пізнанням, виражаючись мовою математики, має зворотний знак 5 3.
На основі сказаного ми можемо відмітити два основних об'єднання в голові людини: а) свідомість і її фрагменти об'єднуються мисленням, яке є відтвореною логікою об'єктивного існування і об'єктивних закономірностей як незалежного від людини і людства; б) об'єднання почуттями, логікою емоцій, яке є логікою суб'єктивного, особистісного, незавершеного, плинного, залежного від людини і складає емоційно-смислове, емоційно-особисте. Звісно, в людини обидва ці об'єднання мають місце в одній голові, однак ми можемо говорити про істотну різницю цих процесів, скажімо в науці і в мистецтві, що, в свою чергу, обумовлює і різне ставлення людини до оточуючої дійсності і до самої себе.
Саме внутрішнє життя людини також осягається двояко: в одному випадку ми осягаємо смисл наших почуттів, бажань, уваги і мислення, спогадів і уявлень в якості діяльності нашого "я" у відповідності з потребами, цілями і намірами нашої особистості; в другому — ми можемо протиставити себе всьому цьому духовному змістові в якості простого глядача, і тоді наше духовне життя, переживання стають для нас змістом нашого сприйняття; ми ним цікавимося тією ж мірою, якою цікавимося зовнішніми речами і процесами. В першому випадку душевне життя, на думку Л.С.Виготського, описується і пояснюється, в другому — інтерпретується і розуміється. Перше Виготсь-кий відносить до "каузальної" психології, друге називав "телеологічною" і "інтенціональною" психологією. "Казуальна" психологія пояснює тільки відношення між переживаннями як щось автономне і позасоціальне, що не виходить за межі механічної причинності в поясненні душевного життя. Для телеологічної, інтенціональної "розуміючої" психології предметом інтересу є насамперед цінності і переживання цінностей, яке має індивідуалізований характер, коли людина відповідає радістю на радість, печаллю на печаль я.
Пізнавальна діяльність
Пізнання — специфічна діяльність людини по вивченню суттєвих рис, властивостей, зв'язків предметів і явищ об'єктивної дійсності, в результаті якої одержуються, формулюються і закріплюються їх адекватні, відображення — знання.
В пізнавальній діяльності задовольняється інша потреба, ставиться інша задача, складається інша ситуація між суб'єктом і об'єктом, ніж та, що має місце в перетворювальній діяльності. Тут продуктом повинне стати знання, спресований результат спеціалізованої діяльності, яка не порушує дійсне буття об'єкта і безпосередньо не прагне його змінити, а якщо і змінює його ідеально, то лише для того, щоб проникнути в його суть, пізнати його.
Для пізнавальної діяльності характерна ситуації "суб'єкт — об'єкт", а результатом пізнання є знання, яке завжди спрямоване на свій об'єкт. Питання про відповідність (адекватність) знання об'єкту, реальності, відображеного — самій речі (явищу, предмету) — одне із центральних у філософії і теорії пізнання.
Проблему відповідності (адекватності) можна розглядати в двох аспектах: як відношення відображуваного образа до предмета (речі) і як відношення предмета (речі) до суб'єкта. Оскільки реальне життя людини є свідоме життя істоти, що діє заради задоволення своїх потреб, то воно детермінується як зовнішніми природними і суспільними закономірностями, так і внутрішніми стосунками, потребами, інтересам, бажаннями тощо. Люди, ставлячи перед собою цілі у відповідності до своїх потреб, ідеалів, бажань, думок, прагнуть привести об'єкт у відповідність до них. Тою самою мірою, якою ми визнаємо різні потреби і рівні прикладення сил і здібностей людини, ми повинні визнати різні рівні і ступені адекватності. Очевидно, доцільно говорити про адекватність предметно-речову і духовно-смислову, відповідність наукової моделі чи формули, художнього образу чи художнього твору відображованому об'єкту. Отже, проблему адекватності слід вирішувати залежно від виду діяльності, від запитів практики і теорії, від специфіки наукової і художньої діяльності.
Для пізнавальної діяльності важлива об'єктивність, розгляд об'єкта (предмета, речі, процесу) так, як він існує поза і незалежно від суб'єкта. В результаті пізнання суб'єкт не повинен вносити нічого від своїх суб'єктивних схильностей, симпатій, бажань тощо, хоча він і виступає активною стороною взаємодії.
Другим принципом є принцип пізнаванності світу. Щодо даного питання у філософії існують різні точки зору. Ті філософи, що повністю або частково заперечують можливість пізнати світ (Д.Юм, І.Кант та інші), складають напрям, який одержав назву агностицизм (від грецького — непізнаваний). Суб'єктивні ідеалісти аргументують свою точку зору тим, що людина (суб'єкт) не може вийти за межі своїх відчуттів, все наявне в людській голові суб'єктивне і взагалі світ надто складний для розуміння його людиною, тому в ньому завжди будуть невирішені проблеми і нез'ясовані процеси і явища. Зокрема, І.Кант твердив, що людина може порівнювати пізнаване тільки з тим, що вона знає, тобто знаходиться в замкнутому колі вже даного від народження. Об'єктивні ідеалісти, зокрема Гегель, визнають пізнаванність світу, але це пізнання є врешті-решт пізнанням світового розуму, абсолютної ідеї, одвічних понять.
У питаннях пізнання філософи також діляться на сенсуалістів і раціоналістів. До сенсуалістів (від лат. сенсус — почуття), зокрема, належать майже всі домарксистські матеріалісти: Бекон, Гоббс, Локк, Гельвецій, Голь-бах, Дідро та ін. Сенсуалісти вважають, що провідну роль в процесах пізнання відіграє сфера почуттів, тільки почуття дають людині достовірні знання, істину. Раціоналісти (від лат. — розум) вважають, що мисленням, минаючи чуттєвий досвід, безпосередньо осягають сутність речей. Декарт, Спіно-за, Лейбніц, прославляючи розум, зневажали почуття, що приводило їх до визнання вроджених ідей (Декарт) або наділення розумом самої природи (Спіноза). Насправді ж почуттєве і раціональне складають два ступені процесу і присутні в будь-якій пізнавальній діяльності, виконуючи тільки їм властиві функції.
Чуттєвий ступінь пізнання як безпосередня взаємодія людини з предметно-речовим середовищем складається з трьох форм — відчуття, сприйняття і уявлення. У відчуттях, відповідно до специфіки органа сприйняття, відображаються окремі властивості, сторони речей і явищ (колір, звук, запах, холод тощо). Сприйняття — це цілісне відображення речей і явищ, у всій сукупності їх властивостей. Уявлення це наглядний цілісний образ, який виникає за допомогою вольових зусиль на основі попереднього сприймання. Тобто для уявлення не потребує безпосереднього контакту, воно більш фрагментарне і розпливчасте, ніж сприйняття. Однак уявлення має ту перевагу над сприйняттям, що ми не сковані, не пов'язані обставинами, можемо опустити ті чи інші деталі і утримати в своїй голові більш важливе, адже на відображуване накладається минулий досвід, спрацьовує фактор часової і просторової дистанції; уявлення - це вже перехідна сходинка до раціонального ступеня, до абстрактного мислення.
Раціональний ступінь пізнання є вищою сходинкою і виражає опосередковані зв'язки людини з світом, розкриває сутність предметів і явищ. Раціональне (абстрактне) є результат сходження від одиничного до загального шляхом відсторонення, абстрагування від несуттєвого, другорядного і оформляється у вигляді слова, формули, теореми тощо; створюється логічна_картина дійсності, здійснюється мислительна діяльність за допомогою понять, суджень і умовиводів. Поняття — це знання, оформлене в слово, об'єктивація і фіксація узагальненого пізнаного. Мова людини і складається з понять: "особа", "суспільство", "праця", "щастя", "число», "проміння", "овочі", "теплота" тощо, — все це поняття, своєрідні підсумки пізнавальних процесів. Деякі з понять позбавлені наочності, навіть такі як "зло", "добро", "краса", поки ми їх не пов'яжемо з іншими поняттями і вони не отримають форми судження. Судження — це така форма мислі, в якій щось стверджується або заперечується: "Я громадянин України", "Я не любитель сучасної естради". По своєму відношенню до дійсності судження оцінюються як правдиві або хибні. Наприклад, "Полтава - обласний центр" - правдиве судження; коли ж скажемо: "Полтава — найбільше місто України" — хибне судження. Умовивід — це така форма мислення, за допомогою якої на основі наявного, одержаного знання виводиться нове знання. Умовивід може базуватись на багатьох і різнопланових судженнях, наприклад про природу і сутність людини, про хід і наслідки сучасної науково-технічної революції тощо.