Термін феноменологія утворено з двох понять - феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос перекладається як вчення. Розкриття змісту поняття феномен вимагає особливої уваги. Його не можна тлумачити як «явище», а швидше співвідноситься з поняттям сутність і, водночас, протистоїть йому. Феномен - це те, що себе-у-самому-себе-показує, самопроявляєть-ся, самодемонструє себе. Феномен, наприклад, це самодостатній і са-моцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні - бо твір мистецтва зрозумілий не всім, хто бачить.
Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про феномени. Становлення феноменології як філософського напрямку зв'язано з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює його як настанову «проти усіх конструкцій, що вільно розширюють випадкові відкриття, проти спадщини лише позірно доведених понять, проти позірних питань, що часто зухвало узагальнюються в проблеми». У межах західної феноменології склалися два основних ЇЇ варіанти, що протистоять один одному - вчення Едмунда Гуссерля і Мартіна Хайдеггера. Для Гуссерля фундаментальна реальність - спонтанно-смислове життя свідомості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспільного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен - людське існування. Поняття феноменології є ближчим до хайдеггерівського розуміння, тобто мова йтиме не про феноменологію як вчення про феномени чистої свідомості, а про феноменологію як онтологію свідомості.
Проблема свідомості в філософії
Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування природи людської свідомості. Поняття свідомості - ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносний з буттям торкаються вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.
На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано з зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомо-го, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле парапсихології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.
Свідомість має складну багатогранну природу. Крім філософії свідомість вивчають психологія, фізіологія, біологія, соціологія та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, філософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), оксіологічний (ціннісний), соціо-культурний; прагнуть виявити механізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соціально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості функціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях (індивідуальному і соціальному), у різних конкретно-історичних умовах і тим самим виробити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук, що вивчають свідомість, узагальнюють їх і виконують інтегративну функцію у пізнанні свідомості.
І, хоча, сучасна філософія дедалі більше відходить від жорстокої дихотомії матеріалізму та ідеалізму, вихідна протилежність загальних філософських напрямків зберігається, що не виключає можливості їх взаємозбагачення, але, з іншого боку, вимагає вибору певної світоглядно-методологічної позиції. Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть.
Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особистості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів і їх зв'язків у індивідуальній свідомості, тоді як суттєвий аспект дослідження свідомості фактично випадає з поля зору. Тут є можливості для розкриття внутрішньої логіки свідомості, але причини, що її обумовлюють залишаються нез'ясованими. Підтвердженням обмеженості такого підходу може бути криза, якої зазнала емпірична психологія Вундта і його послідовників, що грунтується на суб'єктивно-ідеалістичних основах.
Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Свідомість виступає тут як самостійна суть, що не залежить від матерії, розглядаються існуючі форми суспільної свідомості, об'єктивио-ідеалістична теорія яких у найбільш послідовному і розгорнутому вигляді є у філософії Георга Гегеля. Такий підхід має ряд переваг - суб'єктивно-ідеалістичного. По-перше, свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичне явище. По-друге, свідомість розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається. По-третє, свідомість розуміється як активно діючий творчий процес. Усі три моменти мають важливе теоретичне значения для розкриття сутності свідомості, виявляють її діяльно-творчий і конкретію-історичиий характер. Але взаємозв'язок свідомості і контексту, в якому свідомість формується і розвивається, залишається не розкритим.
Матеріалізм розглядає свідомість як щось
Матеріалізм залежне, визначене матеріальними процесами, завдяки чому виходить за межі суто феноменологічного підходу і вказує шлях до розкриття її суті. Проте матеріалістичні погляди на природу і суть свідомості теж неоднорідні. У XVII і XVIII стст. в історії філософії і психології панував переважно механістичний погляд на матеріальну обумовленість свідомості. Свідомість мислилась як результат механічної реакції організму (насамперед мозку) на зовнішні впливи довколишнього середовища, що і розглядалися як причини. В основі такого пояснення є механістичне вчення Репе Декарта про рефлексію. Концепція Рене Декарта має три основні недоліки: робінзонада (носій свідомості - окремий індивід), механіцизм (функціонування свідомості пояснювалось законами механіки), споглядальність (розглядалася як результат пасивної реакції організму на вплив зовнішнього середовища).
З появою у XIX ст. теорії Чарльза Дарвіна, виникали різноманітні, так звані біологізаторські концепції свідомості, серед яких виділяють два напрямки: вульгарно-матеріалістичний та поведінковий. До вульгарно-матеріалістич-иого напрямку належить функціональна психологія, власне вульгарний матеріалізм тощо. У сучасній західній філософії вульгарно-матеріалістичний напрямок представлений школою наукового матеріалізму, що гостро критикується більшістю сучасних дослідників. Прихильники наукового матеріалізму вважають, що людський організм підкоряється усім основним принципам теорії Чарльза Дарвіпа (закону природного відбору, боротьбі за існування тощо). У процесі адаптації організм використовує свідомість як регулятор поведінки. Здатність до свідомого регулювання формується завдяки механізму природного відбору в процесі філогенезу. Свідомість сприймається як продукт діяльності мозку на зразок певної його еманації. Як причину свідомості тут розглядають біологічні закономірності, що обумовили виникнення людського виду і його здатність до свідомого регулювання.
Концепцію поведінки індивіда розвивають переважно біхевіоризм та прагматизм. З їх точки зору свідомість визначається поведінкою індивіда, що обумовлена біологічними потребами організму і впливом зовнішнього середовища. Неспроможність біологізаторських теорій полягає в тому, що такі теорії зберігають усі недоліки, які властиві механістичним концепціям, тільки на місце механічних факторів ставлять біологічні, які беруться ніби випадково і без прямого ставлення до свідомості.
Позиція діалектичного матеріалізму інша. Діалектичний матеріалізм висуває такі вихідні принципи розкриття суті свідомості: розвитку, відображення і діяльності. Принцип розвитку вказує на історичну обумовленість свідомості і конкретио-історичний підхід до розкриття її суті, механізму становлення та розвитку. У сукупності з принципом відображення діалектичний матеріалізм дозволяє виявити природні передумови виникнення свідомості і зрозуміти її геиезу як природно-історичний процес, а також націлює на розкриття специфіки соціальної форми буття світу, отже, соціальної форми відображення, якою є свідомість. Соціальна форма буття має змістом людську діяльність. Принцип діяльності виступає ще одним вихідним моментом для розкриття суті свідомості, механізмів її виникнення, розвитку, функціонування.
Отже, принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що зовсім не заперечує ті досягнення західної філософії, що зроблені на шляху осягнення свідомості. Якщо діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття сутності свідомості, виявлення її матеріальних основ, визначення механізмів становлення, функціонування і розвитку, аналізу гносеологічного аспекту свідомості, то філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика та інші напрямки сучасної західної філософії досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістовних аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має стати принцип додатковості різних філософських напрямків.