Я:
Результат
Архив

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Учебники / Учебники на украинском языке / Философия  / Філософія - Горлач / 2. Соціально-діяльна суть людини


2. Соціально-діяльна суть людини


Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих взаємозв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть, виявлення багатоманітності суттєвих взаємозв'язків у системі.
Саме це мав на увазі Карл Маркс, коли наполягав, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду». У своїй дійсності людина є «сукупністю суспільних відносин». Тут мова йде не про суть, яка надана внутрішньому світу людини (це і буде «абстракт, властивий окремому індивіду»), а про суть реалізовану, розгорнуту у зовнішньому світі (тут знаходить прояв як «сукупність суспільних відносин»), між тим цю тезу часто інтерпретують так: «суть людини є сукупністю суспільних відносин», чи навіть твердять, що «людина є сукупністю суспільних відносин». Тим самим надають висловлюванню Карла Маркса зовсім інший зміст. Таке тлумачення є хибним.
Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння такої тези і використовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясуємо специфіку людського буття, співставивши його з життям тварин. Насамперед, виявляється, що тварини є закритою системою фізіологічних рефлексів та інстинктів, прив'язані до середовища, специфічного для кожного виду, оскільки те, що відповідає сукупності їх видових ознак. Поведінка та спосіб життєдіяльності тварин генетично обумовлені. Ніщо не примусить, наприклад, вовка поводитись як заєць. Людина ж не має чітко обмеженої визначеної екологічної ніші запрограмованих засобів життєдіяльності. Людина може не просто засвоїти різні види діяльності, але й діяти, як висловився Карл Маркс, «за мірками будь-якого виду», при необхідності використовувати у власній діяльності засоби поведінки різних тварин. Крім того, мають місце глибокі відмінності в життєдіяльності людей, які належать різним історичним епохам, культурам, чи живуть в одній культурно-історичній епосі, але належать до різних суспільних груп.
Різноманітні відмінності представників людського роду свідчать про відсутність жорстко визначеного незмінного способу життєдіяльності людини. Отже, виявляється вихідна суттєва характеристика людини - її універсальність, її форми прояву - унікальність кожного окремого індивіда та свобода. Індивідуальна неповторність кожної людини не свідчить про те, що людина не має нічого спільного з іншими людьми. Природі людини властива певна стійкість (так звана стійкість у змінах) і можливість зміни самої природи людини у межах певної стабільності та на її підставі. Цю особливість людини досить влучно та афористично висловив Віктор Франкл, який визначив людину як «єдність, незважаючи на різноманітність». Свобода людини теж своєрідна. Свобода людини не абсолютна і не довільна. Свобода відносна. Людина має історично обумовлені межі можливого та неможливого у власній життєдіяльності, що надаються її суспільним засобом життя.
Отже, соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може існувати шляхом пристосування до навколишнього середовища. Людина об'єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно змінюються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна людина, виступають результатом і водночас передумовою такої творчо-перетворювальної діяльності. Отже, суспільство і людина, як суспільна істота, є там, де є культура - своєрідна надприродна нормативно-ціннісна система, що регулює життєдіяльність суспільної людини. Суспільство ґрунтується на єдності культурних норм, а не на функціональному розподілі організмів чи на органічній розбіжності їх потреб та стимулів. Це надбіологічна форма спільної життєдіяльності. Культура не лише виконує регулятивну функцію, а є соціальною пам'яттю, що компенсує нестачу генетичного механізму успадкування інформації, необхідної для соціального буття людини. Звідси випливають принципові висновки стосовно суттєвих характеристик людини. Людина постає як істота соціокультурна, активно-діяльнісна, творча, така, що створює цінності та орієнтується на них, тобто духовна.
Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної практики у філо- і онтогенезі формуються всі людські якості та властивості, сам життєвий світ людини. Але при міркуванні над людиностворюючим значенням практики, діяльності, не слід зводити їх тільки до однієї форми - праці. Безумовно, праця, як матеріально, предметно-чуттєва діяльність, сприяє формуванню та розвитку фізичних та духовних якостей людини, її мислення, мови, розширює та поглиблює соціальні зв'язки, у кінцевому випадку забезпечує фізичне існування, оскільки спрямована на задоволення віртуальних потреб, створення необхідних людині умов існування. Але якщо обмежуватись лише цим, то глибинні виміри людської природи, засоби життєдіяльності залишаться поза межами уваги, а універсальність та свобода людини залишаться лише ілюзіями, що не мають справжньої основи в житті.
Праця - це неминуче, вимушене зусилля, що викликане необхідністю, але це ще діяльність зовнішня, стороння. Недаремно Карл Маркс підкреслював, що справжня свобода починається там, де закінчуються матеріальні потреби та необхідність. Саме такий аспект мав на увазі і Григорій Сковорода, коли висвітлював значущість спорідненої праці. Людина має не тільки матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і виділяє її із світу тварин. Крім того, навіть матеріальні потреби усвідомлюються і задовольняються людиною не як безпосередньо біологічні, а як соціальні, такі, що співвіднесені з ціннісно-нормативною системою особи та суспільства. Нарешті, праця - це свідома, цілеспрямована, планомірна діяльність, здійснення якої з необхідністю потребує теоретичних та суто духовних зусиль. Отже, виявляється людиностворю-вальне значення не тільки трудової, але й духовно-практичної, теоретичної та власно духовної діяльності.
Ставлення людини до світу і до себе не визначається і інстинктивною програмою, а виробляється власноручно. Людина має унікальну, не властиву тваринам здатність та потребу до самозаглиблення. У власній життєдіяльності людина виходить не стільки з безпосередніх інстинктів, скільки орієнтується на прийняту в суспільстві ціннісно-нормативну систему. А світ цінностей - багато-мірний і суперечливий. Людина вимушена з'ясовувати для себе, що дійсно цінує, а що ненавидить, у що вірить, тобто виробляти власне ставлення до світу, будувати власний життєвий світ. З глибин внутрішнього світу людина повертається до зовнішнього світу як головна діяльна особа з тією самістю, якої раніше не мала, з власною програмою життєдіяльності - не для того, щоб підкоритися владі зовнішнього світу, а щоб опанувати його. Повертаючись до зовнішнього світу, людина олюднює його, наповнює власною духовною суттю, перетворює відповідно з потребами власного внутрішнього світу ^ вільно і творчо. Отже, активно-перетворювальне, творче ставлення до світу не можна зводити лише до практично-перетворювального, що здійснюється завдяки праці і потребує свідомості, мислення. Творче ставлення людини до світу з необхідністю поєднує і духовно-перетворювальне ставлення, що потребує наявності духовності. Без духовності неможливо засвоювати, створювати та перетворювати світ - зовнішній і внутрішній.
Отже, генетично взаємопов'язані суттєві характеристики людини: універсальність, унікальність, свобода, соціокультурність, свідомість, розумність, духовність, діяльнісний і творчий початки. Але жодна з суттєвих характеристик людини (може крім універсальності) не надані людині як якась завершена, вихідна, невід'ємна здатність, схоже на те, як рибі здатність плавати, а птаху - літати. Безумовно, усі суттєві ознаки необхідні людині, щоб вижити, народжені самим засобом її буття, але існують як певні можливості розвитку. Людина мала і має поступово їх виробляти, культивувати протягом всього родового та особистого життя. На відміну від тварини, наприклад, лева, який ніколи не може перестати бути левом, втратити власну «львиність», людина постійно ризикує перестати бути собою, єдиною та невідривною від власного, втратити власну людяність. Людина - втілена проблема чи завдання, яке тільки ще треба вирішити. Людина незавершена, відкрита істота, яка не має жорстко визначених меж можливого та неможливого, що постійно їх розширює, виходить за власні межі (є трансцендентальною) і в такому прагненні спрямована на інше - світ, людину, саму себе (є інтенціональною). Трансцендентальність та інтенціональність - ще одна низка сутніс-них властивостей людини. Твердження про незавершеність людини приводить до досить парадоксального висновку: суть людини полягає саме в тому, що людина не має ніякої незмінної, раз і назавжди окресленої суті, що була б заздалегідь визначеним масштабом її розвитку, вихідною межею її буття. Такий висновок не заперечує певної єдності у багатоманітності людських відмінностей, а лише вказує на те, що людина не є чимось раз і назавжди визначеним, а перебуває у постійному процесі становлення та саморозвитку.
Суть людини не вичерпує всієї багатоманітності і складності природи людини. Людина - жива система, яка є єдністю природного і соціального, тілесного і духовного, вродженого та набутого за життя. Тільки врахування усіх таких характеристик та факторів дозволяє зрозуміти цілісність людського єства, можливості та перспективи, що людина має у становленні та розвитку особистого життя, в історії. При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється фундаментальна антиномія людського існування - людина є часткою природи, але не рівноцінною усім іншим її часткам, а такою, яка протистоїть природі, як її самостійна сила. Звідси випливає, що людина не жорстко визначена з боку природи, але пластичність людського організму не безмежна, не абсолютна. Існують граничні значення зовнішніх умов, поза межами яких біологічна та психофізична структура людини набуває незворотних змін, а її адаптивні можливості вичерпуються.
Визнання єдності природного та соціального в людині є нагальною потребою XX ст., епохи науково-технічної революції, глобальної кризи, коли негативні наслідки науково-технічного прогресу привели людину на край прірви самознищення. Виникла потреба усвідомити, що людина не є царем природи, не є розумною істотою, яка стоїть над нею і тому може без огляду брати від неї усе, що заманеться, а є часткою природи і, руйнуючи ЇЇ, людина руйнує саму себе, власне майбутнє. Розгляд людини під кутом зору єдності в неї природного та соціального, дозволяє побачити її не тільки як соціальну істоту, а ще й як частку універсуму, а суспільну форму життя - як лише одну, вищу з відомих форм розвитку природи. На шляху виникають нові можливості для розуміння людини як космічної істоти.
Космічний статус людини обумовлений, насамперед, так званим антропним принципом. За антропним принципом, саме природа, уні-версум, мають таке співвідношення світових констант, при якому стає принципово можливо виникнення життя та людини. Людина постійно відчуває пульсацію Космосу в біологічних ритмах власного організму. Деякі вчені (Олександр Чижевський, Лев Гумільов) вважають, що ця пульсація знаходить прояв і в соціальних процесах. Невідривний взаємозв'язок природного (космічного) та соціального висвітлювали ще представники космізму, особливо його природничо-наукового напрямку (Володимир Вернадський, Костянтин Ціолковський та ін.). Хоча конкретний механізм такого взаємозв'язку ще остаточно не з'ясовано, ряд відкрить у такій сфері є загальновизнаними. Вчені прийшли до висновку, що космічні та земні катастрофи створювали умови для походження та еволюції життя, зокрема соціальної його форми.
Відомо, що магнітне поле Землі має не постійну полярність (Північний полюс перетворюється на Південний та навпаки). Переміщення полюсів на початку четвертинного періоду тривало не більше декількох тисячоліть. Протягом усього перевороту сонячна радіація вільно проникала до атмосфери, тільки ультрафіолетове випромінювання поглиналося озоном. Це привело до зростання мутацій та прихованих генетичних змін. Можливо, що саме такі генетичні зміни привели до появи людини. Водночас зросла і кількість конденсаційних ядер у атмосфері, що привело до зростання дощових та снігових опадів. Саме тоді і сталося обледеніння, свідками якого є перші люди. Якщо пристосування усіх живих організмів до суворих природничих умов йшло шляхом спеціалізації, то людині, якій не властивий високий рівень спеціалізації, довелось змінювати свій спосіб життя, розвиваючи початки інтелекту в процесі трудової діяльності. Природничі умови і особливості природи самої людини вимагали розвитку надприродних - соціальних - її якостей та властивостей, соціальних форм життя. Мірою формування соціальних форм життя, їх значення в еволюції людини підсилюється та здійснює зворотний вплив на розвиток природи людини та природного середовища існування. Отже, людина є істота соціальна, але водночас і, насамперед, людина і природна істота, яка породжена природою так само, як і сама соціальна форма її буття. З розвитком соціуму, особливо в сучасних умовах, людина стає новою планетарною силою, формує та розвиває сферу людського розуму - ноосферу - наступний після біосфери етап розвитку життя як певної цілісності. Тому відповідальність людини за майбутнє цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає і потребує змін у самих цивілізаційних основах людського буття, реального утвердження принципу єдності природного і соціального.
Основоположне значення має і визнання єдності тілесного та духовного в людині, які ще нещодавно протиставлялися у соціокультургюму досвіді людства. Недооцінювання тілесного чи духовного має згубні наслідки так само, як і перебільшення значення кожного з них. Істотним надбанням цивілізації стало виправдання тілесного в людині. Тільки цим шляхом можна прийти до визнання природних прав людини - права па життя, на задоволеїшя первинних віртуальних потреб. Але тілесне існування людини тільки необхідна передумова для її справжнього буття. Тільки одночасне визнання за людиною і її духовного статусу дозволяє зрозуміти численні особливості її природи, жити гідно, вистояти навіть тоді, коли природні умови тілесного існування дуже несприятливі. Визнання взаємозв'язку тіла і духу вказує на те, що людина, за суттю своєю, духовна, водночас прив'язана до власного тіла і не може здійснювати себе як духовна особа абсолютно довільно, без врахування особливостей власної психофізичної організації, тіла. Важливо не тільки констатувати наявність у людини протилежних початків - природного та соціального, тілесного та духовного, - але й простежити механізм їхньої взаємодії, з'ясувати, яке з них є визначальним у формуванні цілісного образу людини, що допоможе розкрити в міру успадковане та набуте.
Людина — це не атомарна істота, що існує десь поза Всесвітом. У своєму розвитку людина кристалізує все накопичене людством протягом тисячоліть. Це відбувається завдяки прилученню людини до культури - соціальній пам'яті людства і через механізм біологічного успадкування. Людина генетично успадковує специфічно людську будову тіла, структури мозку, нервової системи, задатки. Відповідно, біологічно обумовленими є уроджені анатомофізіологічні особливості людини, деякі особливості протікання розумових процесів, тип нервової системи. Але вже тут виявляється значення соціальних факторів у формуванні та розвитку людини. Слабка від народження дитина може надалі стати фізично здоровою, сильною та навпаки. При формуванні характеру недоліки темпераменту можуть бути скореговані. Що стосується задатків, то генетично обумовленою вважається ступінь обдарованості різних людей у різних видах діяльності. Проте широко відомі факти, коли обдаровані діти з віком ставали середньо-розвинутими, тобто навіть ступінь обдарованості багато в чому залежить від умов соціалізації та власних зусиль людини. Крім того, здібності мають компенсаторний характер - нестаток однієї з них може бути компенсований розвитком іншої, наприклад, відсутність абсолютного слуху може бути компенсована розвитком слуху відносного. Прояв біологічних закономірностей розвитку людини має соціально обумовлений характер. Життя людини не жорстко визначене системою умов, до якої входять біологічні та соціальні елементи. Біологічні складові виконують тут роль необхідних передумов подальшого цілісного розвитку людини. Анатомофізіологічні особливості та обдарованість дані людині від природи, але формуються, розвиваються та перетворюються на здібності, характеристики, що констатують цілісний образ людини, тільки в процесі діяльності та спілкування, залучення людини до світу культури та розпредмет-нення його змісту. Для засвоєння форм спілкування, що історично склалися, та соціокультурного змісту діяльності людина з раннього дитинства вводиться у світ культури через спілкування з дорослими. З такою метою використовуються форми імітації, вчення та навчання. Засвоюючи людську природу, дитина прилучається до буття культури різними шляхами: вчиться задовольняти природні потреби у соціокультурних формах, оволодіває здатностями розумно використовувати знаряддя праці, символи, слова, уявлення та поняття, всю сукупність культурних форм. Мірою оволодіння ними у людини виробляється механізм самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати потяги, інстинкти тощо, формуються самосвідомість людини, її внутрішнє Я. Людина дедалі більше починає проявляти вільність волі у власному розвитку. Впливи спадкоємності та середовища дедалі більше набувають опосередкованого характеру. Людина стає самостійною в діях, починає виступати справжнім суб'єктом власної життєдіяльності.
Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Визнання такого становища застерігає не тільки від крайностей біологізаторства чи соціологізаторства, але й від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів - біологічних чи соціальних. Кожна людина - неповторна особистість не тільки внаслідок унікальності ЇЇ генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток та реалізацію природного потенціалу. Людина, коли засвоює морально-правові норми, правила мислення та граматики, форми побуту та естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності - а продовжує залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя, створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.



Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © insoft.com.ua,2007г. © il.lusion,2007г.
Карта сайта