Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі мислителі як А. Шопенгауер, а за ним Е. Гартман і Ф. Ніцше стверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.
Тому у XIX ст.. виникає філософська течія, яка раціональному освоєнню світу протиставила стихію волі, зробивши поняття волі своїм головним принципом філосування. Ця течія була названа волюнтаризмом (від лат. voluntas - воля).
Під волюнтаризмом у широкому сенсі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу.
Хоча сам термін "волюнтаризм" введений у філософський обіг лише в кінці XIX ст. (Ф. Тьоніс, 1883, Ф. Паульсен, 1892), одним із перших, хто установив принцип волі, був А. Августин. Він вважав, що воля керує діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, будує з тілесних відбитків речей їх образи, виймає з душі закладені в ній ідеї. Волюнтаристичні мотиви певною мірою були виражені у вченні Д. Скотта. Він наголошував на автономному характері людської волі, навіть на їх первинності щодо розуму. Абсолютно нічим не детермінованою виступає Божа воля, і в цьому Д. Скотт вбачає джерело божественної всемогутності. В кінці XVIII ст. про самостійність волі писав І. Кант, який заявив, що існування свободної волі не можна теоретично ні довести, ні заперечити, воно доводиться практичним розумом. Без свободи волі стверджував І. Кант моральний закон втратив би будь-який сенс. Й. Г. Фіхте ототожнював волю з розумом, проголосив людське "я" творцем дійсності. Ще рельєфніше суб'єктивно-ідеалістична форма волюнтаризму була властива поглядам М. Штирнера і Ф. Ніцше. Прихильниками волюнтаризму вважаються також філософи і психологи В. Вунд, В. Віндельбанд, У. Джеймс, Г. Гьоффдінг, М. Лоський та ін.
Проте німецькі філософи А. Шопенгауер і Е. Гартман, абсолютизували волю, оголосивши її космічною силою, сліпим і безсвідомим началом, похідними від якого є всі інші явища. Воля оголошується вищим принципом буття.
А. Шопенгауер у своїй основній праці "Світ як воля й уявлення" (Die Welt als Will und Vorstellund - 1819) обстоює "волю до життя" як універсальний принцип існування світу. За А. Шопенгауером, світ на всіх етапах розвитку є не що інше, як матеріалізація й об'єктивізація волі до життя. Кожна з форм волі, в якій втілилася універсальна воля до життя, прагне повного панування над іншими формами волі, тому що кожна форма волі може утвердитися лише всупереч іншим, які стихійно і навмання діють поряд з нею.
Воля на усіх ступенях свого виявлення, від найнижчого до найвищого, цілком позбавлена кінцевої мети, постійно воліє, тому що в водінні її єдина сутність; жодна досягнута мета не покладає кінця цьому волінню, яке в зв'язку з цим не знає остаточного задоволення і затримане може бути тільки перепоною, - саме ж по собі воно спрямоване у нескінченність.
Таким чином "світ як воля" - це світ що розглядається з точки зору волі як рушійного абсолютного начала, як її об'єктивація, вияв творіння. Саме така воля свободна в своєму виборі, свавільна.
Справжня філософія за А. Шопенгауером йде не від об'єкта, як Це має місце в матеріалізмі, не від суб'єкта, як про це говорить суб'єктивний ідеалізм, а від уявлення. Саме в уявленні він вбачає перший факт свідомості.
Тому "світ як уявлення" у А. Шопенгауера, - це світ об'єктивованих волею предметів, явищ; реальна дійсність, існуюча за законом достатньої підстави в його чотирьох модифікаціях. В загальному вигляді цей закон звучить так: нема нічого такого, що б не мало б своєї підстави. Оскільки цей закон царює у світі уявлення і в світі виявлення волі, йому не підвладна сама воля. У відповідності з особливостями різних класів уявлень, цей закон розпадається на закони буття (для простору і часу), причинності (для матеріального світу), логічної підстави (для пізнання) і мотивації (для людських дій).
Специфіка предмета нашого вивчення вимагає детальнішого розгляду саме закону мотивації.
Закон мотивації - це закон достатньої підстави дії людей (частково тварин), згідно якого причиною (підставою) дії є мотив, тобто сама воля (бажання) окремого суб'єкта, що підлягає пізнанню, усвідомленню. На відміну від інших модифікацій закону достатньої підстави, де підстава зміни завжди інша, ніж об'єкт зміни в цьому законі суб'єкт і об'єкт пізнання один і той самий- "я"; я пізнаю те, що я хочу (об'єкт мого пізнання - моя воля, моє бажання).
У зв'язку з цим А. Шопенгауер вказує на дві відмінності закону мотивації. По-перше, там, де мова йде про суб'єкт, правила пізнання об'єктів не можуть бути застосованими і дійсна тотальність того що пізнав і того, що пізнано в якості волі того хто воліє, суб'єкта з об'єктом, дана безпосередньо. По-друге, мотивація - це каузальність, що бачиться з середини. З цього приводу А. Шопенгауер наводить такі міркування; ми бачимо, що механічні, фізичні, хімічні дії, а також дії які викликані подразненням, кожного разу йдуть за відповідними причинами, але ми ніколи повністю не розуміємо сутності процесу; головне залишається для нас таємницею; ми приписуємо його властивостям тіл, силам природи, а також життєвій силі, але усе це лише приховані якості. Не краще було б і з нашим розумінням рухів і дій людей і тварин, вони б також сприймались нами як викликані незрозумілим чином їх причинами (мотивами), щоб тут нам не був відкритий доступ до внутрішнього аспекту процесу: ми знаємо на основі свого внутрішнього досвіду, що це - акт волі, який викликається мотивом що міститься тільки в уявленні, зазначає А. Шопенгауер. Отже, дія мотиву познається нами не тільки ззовні і тому тільки опосередковано, як усі інші причини, а одночасно з середини, цілком безпосередньо і тому в усій його силі. Тут ми неначебто стоїмо за кулісами і проникаємо в таємницю, як причина своїм прихованим єством викликає дію, бо тут ми пізнаємо іншим шляхом і тому зовсім іншим чином, продовжує філософ.
Таким чином мотивація - це не що інше як тільки причиність, що проходить через пізнання. Мотив, який визначає вчинки, - це та ж сама причина, яка діє з такою ж необхідністю, з якою діють усі причини. А. Шопенгауер вважає, що в акті вибору сильніший мотив з необхідністю оволодіває волею. Але не інтелект, а воля відіграє при цьому вирішальну роль. Вона не підкоряється розуму, необхідність хотіння не визначається розумом. У волі своя власна необхідність, у відношенні до якої мотивація, опосередкована пізнанням, відіграє другорядну роль.
Яка ж необхідність викликає вольовий акт, навіть мотивований? Характер, відповідає на це питання А. Шопенгауер. В основі усіх викликаних мотивацією актів покладений характер, що діє так само, як сили природи. Характер людини індивідуальний. Він Свій у кожної людини. Характер цей постійний. Він залишається незмінним протягом усього життя. Саме він вроджений, індивідуальний, надає необхідності людській волі, позбавляє її свободи. Все зводиться до того, яким хто є. Кожний діє відповідно до того, яка його сутність. Як і кожна річ у природі має свої сили і властивості, які утворюють її характер, так само і в кожного індивіда свій характер, який з необхідністю детермінує його дії. Не мотиви визначають характер людини, а характер визначає її мотиви. Якби характер і мотив були нам точно відомі, то будь-який вольовий акт можна було б заздалегідь вирахувати з такою ж самою достовірністю, як і місячне затемнення.
Однак, А. Шопенгауер одночасно з цим без будь-яких доведень припускає існування і особливого штучного, "Набутого характеру", який формується досвідом і розумом.
Шопенгауеровське заперечення свободи волі і утвердження необхідності вольових актів за законом достатньої підстави є визначальним лише в межах світу як нашого уявлення, а не як світу, яким він є сам по собі. Шопенгауровський "детермінізм" феноменальний і аннігілюється при переході до волі як речі в собі. Вольовий акт є свободним тому, що закон достатньої підстави, від якої тільки будь-яка необхідність і набуває свого значення, є не чим іншим, як формою його виявлення. Поєднання А. Шопенгауером необхідності зі свободою -очевидна суперечність. Однак це поєднання - безпосередній наслідок суміщення і протиставлення двох світів - феноменального світу як уявлення і непроникненного для І. Канта трансцендентного, ноуменального світу, завісу над яким підняв А. Шопенгауер, знайшовши, що в ньому самовладно царює воля, яка не тільки свободна, а навіть всемогутня.
Ось чому стара філософема про свободу волі, що вічно спростовується і вічно стверджується не безпідставна. Безосновність і є для А. Шопенгауера її основою.
Кінцевий висновок, до якого А. Шопенгауер приходить сформульований ним так: в моєму міркуванні свобода не витісняється, а лише переміщується в вищу сферу, тобто вона трансцендентальна. В цій сфері немає ніякої необхідності, причинності, закономірності. Це недосяжна раціональному пізнанню сфера свободи. Проникнення в неї відкриває можливість осягнути справжню моральну свободу, свободу найвищого порядку.