Історія соціальної психології дає кілька підходів до трактування взаємодії та її структури. Передусім широко відома теорія соціальної дії, згідно з якою в різних варіантах - пропонувався опис індивідуального акту дії. Фіксувалися компоненти взаємодії: люди, їхній зв'язок, вплив один на одного, їх зміни. Основне завдання полягало в пошуку домінантних чинників мотивації дій. Так, за теорією Т. Парсонса в основі соціальної діяльності лежать міжособистісні взаємодії, на яких будується людська діяльність. Іншими словами, широкий контекст людської діяльності — це результат одиничних дій, тобто з елементарних актів, якими є одиничні дії, складаються системи дій. При цьому елементами акту вважаються: той, хто втілює діяння (діяч); інший (той, на кого спрямоване діяння); норми, згідно з якими організується взаємодія; цінності, які приймає кожний з учасників; ситуація, в якій виконується дія. На погляд Г. Андреєвої, зазначений підхід майже не вловлює соціальний контекст, оскільки в ньому все розмаїття соціальної діяльності виводиться з психології індивіда.
У працях американських соціальних психологів Дж. Тібо і Г. Келлі представлені моделі так званої діадичної взаємодії (взаємодія в діаді). Сутність запропонованого підходу полягає в тому, що:
• будь-які міжособистісні стосунки є взаємодією, реальним обміном поведінковими реакціями в межах певної ситуації;
• ця взаємодія з більшою вірогідністю продовжуватиметься й позитивно оцінюватиметься учасниками, якщо вони отримують вигоди з неї;
• аби визначити наявність чи відсутність вигоди, кожен учасник оцінює взаємодію з погляду знаку й величини результату, який розглядається як сума винагород і втрат, шо приносить із собою даний обмін діями;
• взаємодія продовжуватиметься, якщо для кожного партнера винагороди перевищуватимуть втрати;
• процес отримання вигоди для кожного учасника ускладнюється тим, що вони мають можливість впливати один на одного, тобто контролювати винагороди і втрати. Отож взаємодія контролюється наслідками. При цьому партнери впливають на результати один одного.
Щодо подальших досліджень у межах розробленої теорії, то вони стосувалися типів контролю і особливостей соціальної поведінки учасників взаємодії.
Інший підхід до проблеми взаємодії запропонував польський соціолог Я. Щепанський. Його структура взаємодії пов'язана з описом ступенів її розвитку. Тобто взаємодія аналізується не у плані виокремлення її елементарних актів, а поділяється на стадії, які вона проходить і в яких відбувається. При цьому центральним поняттям в описі соціальної поведінки є поняття соціального зв'язку, який може бути представлений як послідовне здійснення:
• просторового контакту;
• психічного контакту (взаємна зацікавленість);
• соціального контакту (спільна діяльність);
• взаємодії (систематична, постійна реалізація дій, які мають на меті викликати відповідну реакцію партнера);
• соціального відношення (взаємно погоджених дій).
Розгляд взаємодії з позицій символічного інтеракціонізму пов'язаний з ім'ям Г. Міда. Згідно з цією концепцією взаємодія розглядається як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу. Тобто в становленні людського «Я» вирішальну роль відіграє взаємодія, тому що за ситуацій взаємодії формується особистість, яка усвідомлює себе, діючи спільно з іншими. Гра є моделлю таких ситуацій, у ній індивід обирає для себе так званого значущого іншого й орієнтується на те, як він ним сприймається. І як наслідок, у людини формується уявлення про саму себе, про власне «Я», яке Г. Мід поділяє на два начала: «І» і «те» (тут за відсутністю адекватних українських термінів збережені англійські найменування), де перше — це імпульсивний творчий аспект «Я», безпосередня відповідь на вимоги ситуації, а інше («те») — це рефлексія «І», норма, що контролює його дії від імені інших, це засвоєння особистістю стосунків, які складаються в ситуації взаємодії. При цьому постійна рефлексія «І» за допомогою «те» — то необхідність для зрілої людини. В цілому головна ідея концепції інтеракціонізму полягає в jOMy, що особистість формується у взаємодії з іншими людьми; механізмом цього процесу є контроль дій особистості, в основу якого покладено ті уявлення, які складаються в оточення про людину. Цінним також є те, що автором гостріше за інших поставлене питання про соціальні детермінанти взаємодії, про їхню роль у формуванні особистості. Водночас вважається, що теорія Г. Міда, попри важливість розглянутих проблем, має певні прорахунки: по-перше, в ній приділяється надзвичайно велика увага символам (поведінка людини під час взаємодій зумовлена символічною інтерпретацією цих ситуацій, тобто вся сукупність соціальних стосунків зводиться тільки до символів); по-друге, взаємодія відривається від змісту діяльності, що призводить до ігнорування всієї палітри макросоціальних стосунків; по-третє, поняття «комунікація» та «інтеракція» тут використовуються як синоніми, що стирає грань між обміном інформацією і організацією спільної діяльності, ставить знак рівності між цими категоріями.
В дусі ідей символічної інтерпретації ситуації взаємодії працювало немало дослідників, у концепціях яких суспільство як таке представлене сукупністю людей, які взаємодіють за тих чи інших значущих соціальних ситуацій. Зв'язок можна зобразити таким чином: Я — соціальна ситуація — символічна інтерпретація ситуації — інша людина. При цьому постають питання про те, яким чином соціальна ситуація задає людям параметри взаємодії, диктує їм логіку розвитку стосунків, як люди «зчитують» інформацію про особливості соціальної ситуації, на що при цьому орієнтуються. І залежно від відповідей на поставлені запитання дослідники приходили до розробки різних типологій і номенклатур соціальних ситуацій взаємодії.
Так, Р. Харре розглядає поведінку людини як послідовність внутрішньо організованих епізодів. Учений виокремлює три групи епізодів — біологічні, формальні і проблемні — відповідно до того, яким чином вони регулюються соціальними правилами, які йдуть іззовні, а також шаблонами, створеними самою людиною. Щодо біологічних епізодів (зокрема снів), то тут автономність людини мінімальна, а поведінка підкоряється фізіологічним регуляторам. Стосовно формальних епізодів (різних культурно-ритуальних ситуацій), то поведінка людини зазвичай регулюється правилами. Нарешті, у проблемних епізодах активність людини максимальна, тут також значно більше можливостей для дії не за правилами, а за планами. Саме в проблемному епізоді індивід інтерпретує соціальну ситуацію і здійснює Я-ідентифікацію.
М. Аргайл, проводячи соціально-психологічні дослідження, спирався на таке розуміння соціальної ситуації: соціальна ситуація — це природний фрагмент соціального життя, який визначається залученими до нього людьми, місцем і часом дії, характером дій і діяльностей, що розвиваються у процесі спілкування. Інакше кажучи, люди плюс місце дії плюс характер дій дорівнює соціальній ситуації. Результатами дослідів, проведених під керівництвом М. Аргайла, стало виокремлення семи типових соціальних ситуацій, які різняться одна від одної і в яких найчастіше розгортаються стосунки між людьми: офіційні соціальні події; особистісна взаємодія з близькими людьми; випадкові епізодичні зустрічі із знайомими; формальні контакти на роботі й у сфері обслуговування; асиметричні ситуації — навчання, керівництво; конфлікти й переговори; групові дискусії. Це в принципі природні фрагменти соціального життя, й важко не погодитися з тим, що всі вони мають місце в соціальному житті. Однак чому серед них немає інших? І чому саме ці ситуації? Відповіді на поставлені запитання не на користь ідеї, яка, на думку ряду дослідників, значно багатша, ніж її конкретне втілення й полягає в тому, що партнер зі спілкування є фігурою в нашій свідомості, однак фігура існує тільки на тлі й розкривається через нього; так само й партнер розкривається нам через ситуацію, в якій відбувається спілкування, а точніше, через нашу суб'єктивну її інтерпретацію. Треба звернути увагу ще на один аспект цього дослідження, а саме: соціальна ситуація задає спосіб взаємодії людей, однак взаємодія, яка вийшла за звичні, культурностійкі межі, може створювати нові соціальні ситуації, котрі, будучи спочатку новими й незвичними, мають шанс через певний час стати загальними. Звичайно, людина не є пасивним началом в організації взаємодії, тобто соціальні ситуації хоча і структурують наше суспільство, однак вони не можуть перекрити все розмаїття людських стосунків, де завжди буде місце творчості.
Російська психологія також розробляє різні типології ситуацій взаємодії. Йдеться, зокрема, про дослідження М. Кагана, який підходить до цієї проблеми з погляду цілей спілкування, які співвідносяться із засобами (способами дії учасників). Учений виокремлює чотири функціонально-цільові ситуації спілкування (поза взаємодією; у взаємодії; у прилученні партнера до досвіду й цінностей ініціатора спілкування; у прилученні ініціатора спілкування до цінностей партнера) і, відповідно, чотири види спілкування (обслуговування предметної діяльності; заради спілкування; прилучення іншого до своїх цінностей; приєднання до цінностей іншого), де кожний вид реалізується своїми засобами, а правильне прочитання ситуації спілкування дає змогу обрати адекватні форми поведінки.
Отож кожна ситуація передбачає й диктує свій стиль поведінки та дій. Іншими словами, в кожній із ситуацій індивід по-різному себе презентує, і якщо ця «подача» себе неадекватна, взаємодія може бути утруднена. Успіх не може бути гарантований і за умови, коли стиль сформовано на основі дій в якійсь конкретній ситуації, а потім механічно перенесено на іншу. У взаємодії розрізняють три основні стилі дій: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний.
Структурний опис взаємодії представлений також у траис-акційному аналізі Е. Берна. Вчений розглядає взаємодію у спілкуванні через динаміку міжособистісних позицій партнерів, які позначаються як Батько, Дорослий, Дитина. За умови, коли трансакції збігаються (мають «додатковий» характер), тобто коли партнер звертається до іншого як Дорослий і той відповідає в такій же позиції, взаємодія вважається ефективною. Тоді ж, коли один з учасників взаємодії презентується другому з позиції Дорослого, а той, своєю чергою, відповідає з позиції Батька, то взаємодія порушується і взагалі може припинитися (трансакції тут є такими, шо «пересікаються»). Показником ефективності стає також адекватне розуміння ситуації і адекватний стиль дії в ній. Вище вже згадувалися класифікації ситуацій взаємодії. Стосовно Е. Берна, то він приділяє особливу увагу різним ритуалам, напівритуалам та іграм.
Г. Андреева розглядає взаємодію як форму організації конкретної діяльності людей. Тобто вважається, що саме за умови введення взаємодії в певну спільну діяльність розкривається її смисл. Таким чином, інтерактивний аспект спілкування полягає в обміні не лише знаннями, ідеями, але й діями, які дають змогу партнерам реалізувати певну загальну для них діяльність. Взаємодія — це той елемент спілкування, що фіксує як обмін інформацією, так і організацію спільних дій, тобто комунікація організується в ході спільної діяльності, «з приводу» її. Отож, якщо зв'язок спілкування (чи будь-якого аспекту) з діяльністю розривається, наслідком є миттєвий відрив розгляду всіх цих процесів від широкого соціального тла, на якому вони відбуваються, тобто відмова від вивчення змістової сторони спілкування. Вчений підкреслює, шо єдиною умовою, за якою цей змістовий момент може бути сприйнятим, є розгляд взаємодії як форми організації певної конкретної діяльності людей. Звісно, для пізнання механізму взаємодії важливо з'ясувати, як наміри, установки, мотиви одного індивіда «накладаються» на уявлення про партнера і як те й інше проявляється в ухваленні спільного рішення. Йдеться про те, що комунікація і взаємодія як дві сторони спілкування мають спиратися на розгляд питання про формування образу партнера зі спілкування, що можливе за умови розгляду перцептивного його аспекту.