Людина по-різному поводиться, взаємодіючи з іншими. В одних випадках вона є активним співрозмовником, за інших обставин — більше слухає, аналізуючи соціальну ситуацію. Вона може проявляти альтруїзм, агресію, апатію, депресію тощо. Причинами цього є як індивідуально-психологічні властивості особистості, так і зовнішні чинники, які спонукують до певного типу поведінки. Стосовно індивідуально-психологічних властивостей особистості, то їх розмаїття проглядається в особливостях прояву темпераменту, тобто загальної активності індивіда, динаміки психічних станів, емоційності. Поняття «темперамент» охоплює стійкі характеристики, риси, від яких залежать реакції особи на інших людей і соціальні обставини. Більшість класифікацій і теорій темпераменту поєднують два компоненти — активність і емоційність, де активність характеризує ступінь енергійності, стрімкості, швидкості і, навпаки, повільності, інертності, а емоційність — особливості перебігу емоцій, почуттів, настроїв та їхню якість.
Для вивчення співвідношення індивідуально-психологічних особливостей людини та зовнішніх поведінкових проявів можуть бути використані чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік.
Сангвінік — це той тип темпераменту, який відповідає сильному, урівноваженому, рухливому типові нервової системи. У взаємодії з іншими характеризується високою активністю, енергійністю, жвавістю, багатством виразних рухів, міміки, товариськістю, легкою зміною одного заняття на інше, одного партнера на іншого. В ситуації конфлікту чи напруження поводить себе адекватно й конструктивно. Сангвінічний темперамент характеризується високою працездатністю, йому цілком відповідають заняття, пов'язані зі спілкуванням і взаємодією з іншими людьми. Сангвінік легко переключається з одного на інше в діяльності та спілкуванні, але недостатньо чуттєвий до всіх зовнішніх змін. Він швидко освоюється в новій обстановці, вміє контролювати свої емоції. Йому властива життєрадісність, стійкий настрій, помірне терпіння, миролюбна поведінка, невелика сугестивність і підозріливість. У нього спокійне ставлення до критики; розважлива, без особливого ризику, реакція на небезпеку. За несприятливих соціальних умов у нього можуть розвиватися поспішність, поверховість, неуважність до учасників комунікативного процесу.
Флегматик відповідає сильному, урівноваженому, інертному типові вищої нервової діяльності й характеризується спокоєм, повільними рухами, розважливим тоном бесіди, послідовністю й терплячістю. Він має велике терпіння, наділений повільною адаптацією, невисокою товариськістю, стриманістю в поведінці. Його мова монотонна, повільна, ставлення до критики байдуже, до небезпеки — холоднокровне, незворушне. Флегматик повільно, але наполегливо прямує до мети. У нього більш реальна, ніж у сангвініка (останній дещо переоцінює власні здібності), оцінка своїх здібностей, слабка сугестивність і помисливість. Флегматичний темперамент різниться врівноваженою поведінкою, слабкими емоційними переживаннями, стійким (без великих радощів і смутку) настроєм.
Холерик відповідає сильному, неврівноваженому типові нервової системи й характеризується активністю, енергійністю, швидкістю, різкістю, нестримністю, схильністю до швидких змін настрою, емоційними зривами, іноді агресивністю. Таким індивідам властиві неврівноважена поведінка, сильні, короткочасні емоційні переживання, хитливий настрій з перевагою бадьорого. Розмовляють вони голосно, жваво, різко. Люди холеричного темпераменту мають слабке терпіння. Вони наділені великою товариськістю, легкою адаптацією, агресивністю в поведінці, у них загострене ставлення до критики, захоплива поведінка й діяльність, позитивне реагування на нове. Холерики йдуть до мети з повною віддачею сил, переборюючи будь-які труднощі. Часто-густо за піднесенням активності настає період депресії. Холерики самолюбні, прямолінійні, вирізняються значною переоцінкою своїх здібностей, помірною сугестивністю, підозрілістю, їхня неврівноваженість нервової системи зменшує сумісність з іншими людьми.
Меланхолік представляє слабкий тип вищої нервової діяльності. Його характеризують низький рівень психологічної активності, сповільненість рухів, стриманість мови, швидка стомлюваність. Він вирізняється високою емоційною активністю, глибиною і стійкістю емоцій при слабкому зовнішньому їх вираженні. Люди меланхолійного темпераменту легко перелаштовуються з однієї справи на іншу, мають чутливість до всього, що відбувається довкола них. їм властиві дуже неврівноважена поведінка, глибокі і тривалі емоційні переживання, хитливий настрій з перевагою песимізму. Меланхоліки розмовляють тихо й недосить впевнено. Окрім слабкого терпіння, вони не можуть позбутися замкненості, істеричності поведінки, тривожного ставлення до небезпеки. Прагнення до мети в меланхоліка то посилюється, то слабшає. Він найчастіше недооцінює своїх здібно'стей, його вирізняють велика сугестивність і підозрілість.
Важливою властивістю людини, що формується під впливом соціуму, соціальних відносин, у безпосередній взаємодії з іншими, є характер, під яким у психології розуміють сукупність стійких індивідуальних властивостей особистості, що проявляються в типових способах діяльності і спілкування, за типових обставин і визначаються ставленням особистості до цих обставин. Характер індивіда виявляється в системі ставлення до навколишньої дійсності: до інших людей (товариськість чи замкнутість, правдивість чи облудність, тактовність чи брутальність тощо); до справи (відповідальність чи несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності (щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність); до себе (скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість тощо). Зазвичай структура людської поведінки є трикомпонентною. Тобто вона охоплює когнітив-ний (пізнавальний, розумовий), афективний (чуттєвий, емоційний) і практичний (перетворювальний, сенсорний) компоненти, які завжди в ній наявні, однак один з них переважає, що дає змогу відносити ту чи іншу людину до певного характерологічного типу. За М. Обозовим, перевага пізнавального компонента показує тип «мислителя» (більше орієнтований на пізнання внутрішнього і зовнішнього світу, на постійні роздуми про науку, мистецтво, життя; любить пофантазувати і як результат — мала товариськість, невміння вирішувати організаційні завдання), емоційно-комунікативного — тип «співрозмовника» (характеризується товариськістю, контактністю; любить компанії, легко знайомиться й адаптується в новій обстановці), перетворювального — тип «практика» (людина справи, не терпить тяганини, незавершених справ, зайвих міркувань; часто є досвідченим організатором, йому подобаються завдання, що потребують рішучих і негайних дій).
Окремі риси характеру можуть бути занадто розвинуті, що призводить до формування акцентуацій характеру (К. Леонгард, А. Лічко, П. Ганушкін та ін.). Серед основних типів акцентуації характеру виокремлюють такі:
• гіпертимний, чи гіперактивний, — характеризується підвищеною доброзичливістю, товариськістю, оптимістичністю, добровільністю у виконанні суспільної роботи;
• лабільний — різкою зміною настрою, психологічною уразливістю, емоційною збудливістю; люди з таким характером намагаються відгородити себе від різких, категоричних контактів; звичайна критика для них може часом обернутися травмою на все життя; для осіб з цим характером дуже важливий доброзичливий психологічний клімат у групі, сприятливо діє на них спілкування з гіпертимами;
• демонстративний — вирізняється зайвою суєтністю, шумливістю, метушнею, саморекламою власної персони та своєї роботи;
• психастенічний — передбачає наявність сумлінності, пунктуальності; він характеризується високою тривожністю, помисливістю, нерішучістю, схильністю до самоаналізу, до постійних сумнівів і мудрування; у спілкуванні люди з таким характером украй замкнуті, раціональні, схильні до аналітичної діяльності щодо соціальної ситуації; для них властива відсутність твердої позиції, яку заміняє прагнення все досліджувати, відтягаючи висновки;
• люди з характером, що застрягає, схильні до деспотизму, самореклами; вони злопам'ятні, але це пояснюється не наміром, а стійкістю й малорухомістю переживань; для цього характеру властива підвищена підозрілість і хвороблива уразливість, стійкість негативних афектів, прагнення до домінування, неприйняття думки інших і, як наслідок, висока конфліктність;
• конформний — різниться незібраністю, розгубленістю, несамостійністю; особливість людей конформного типу — відсутність суперечностей зі своїм середовищем; вони — природні носії норм, цінностей, інтересів групи, з якою взаємодіють; таким людям властива м'якість у спілкуванні, здатність «поглинути» цінності й інтереси іншого;
• циісюїдний — передбачає зміну настрою, працездатності, активності в людей; у фазі піднесення такі люди комунікабельні, швидко говорять, легко розв'язують проблеми, що виникли, а в період спаду, навпаки, у них знижується працездатність, зникає товариськість, погіршується настрій;
• екстравертивний — характеризується високою контактністю, відкритістю до будь-якої інформації; такі люди рідко вступають у конфлікти; у спілкуванні з друзями, на роботі часто віддають лідерство іншим; вони готові уважно вислухати співбесідника, прийти на допомогу; водночас цей тип людей легко потрапляє під вплив інших, бере участь у поширенні чуток тощо;
• інтровертивний — різниться низькою контактністю, відірваністю від реальності, схильністю до філософських роздумів; такий тип людей уникає конфліктів, любить самотність; у представників цього типу є й такі риси, які відштовхують від них людей, а саме: упертість, відстоювання своїх, не завжди правильних, поглядів;
• сенситивний — властиві підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності.
Практика дає нам чимало інших типів акцентуацій характеру, які можуть не лише стати грунтом для гострих афективних реакцій, неврозів, неадекватних дій, вчинків людини, а й умовою формування психопатичного розвитку індивіда.
Своєрідними властивостями людини є її здібності, під якими в психології прийнято розуміти індивідуально-психологічні особливості особистості, що є умовою успішного виконання тієї чи іншої діяльності. Здібності є результатом розвитку індивіда, їх формування відбувається на основі задатків (уроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку). До загальних здібностей належать такі психічні властивості людини, як увага, спостережливість, запам'ятовування, творча уява, розважливість, а до спеціальних — психологічні особливості індивіда, що є можливостями успішного виконання ним визначеного виду діяльності (образотворчі, математичні та ін.). Які здібності сформуються на основі задатків, залежить не від задатків, а від умов життєдіяльності, тобто самі по собі природні задатки (потенційні можливості людини) ще не визначають успішної діяльності людини в майбутньому, їх необхідно розвивати, а це може відбутися в соціумі, складовою частиною якого є практика життя. Специфічною формою взаємодії людини з навколишнім світом є її емоції. Вони являють собою психічний спосіб ставлення індивіда до соціуму, до інших людей, до самого себе, психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явиш і ситуацій. Почуття успіху і невдачі, досягнення мети і краху ідеалів — усе це сприймається особистістю емоційно. І від того, наскільки різноманітними є життєві ситуації, настільки багатющими будуть людські емоції. За допомогою емоцій люди краще розуміють один одного та оцінюють стан співрозмовника й комунікативну ситуацію, спільну діяльність і спілкування. Відомо, що такі базові емоції, як сором, подив, огида, задоволення, зацікавленість, радість, гнів, горе, зневага на обличчі африканця відображаються майже так, як і на обличчі європейця. Завдяки цьому фактові можна стверджувати, що люди, які належать до різних культур, здатні сприймати і оцінювати вираз людського обличчя за емоційними станами. Людські емоції — то внутрішня мова, система сигналів, за допомогою яких індивід дізнається про те, що відбувається.
За допомогою волі людина регулює свої дії, вчинки та поведінку задля досягнення мети. Вольова регуляція поведінки здійснюється в кількох напрямах: перетворення несвавільних психічних процесів у свавільні; набуття людиною контролю над своєю поведінкою; вироблення вольових якостей особистості; свідома постановка перед собою дедалі важчих завдань, які потребують докладання значних вольових зусиль. Воля в індивіда проявляється в таких властивостях, як сила духу, енергійність, витримка, рішучість, сміливість, самостійність, ініціативність, упевненість у собі, віра у справу, відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість, рішучість та ін. Серед основних психологічних функцій волі в психології виокремлюють такі: вибір мотивів і цілей; регуляція спонукування до дій за недостатньої чи надлишкової їх мотивації; організація психічних процесів у систему, адекватну виконуваній людиною діяльності; мобілізація психічних і фізичних можливостей у ситуації подолання перешкод у ході досягнення поставлених цілей.
Мотив є стійкою особистісною властивістю, яка вміщує в себе потреби, а також наміри щось зробити, долучаючи спонуку до цього. Мотив у психології розглядається як складне інтегральне психологічне утворення, яке належить самому суб'єктові поведінки. Важливим за своїм мотиваційним значенням є такий стан індивіда, що створюється випробовуваним особою браком об'єктів, необхідних для розвитку й існування людини. Йдеться про потреби, які являють собою джерело активності людини; завдяки їм здійснюється регулювання поведінки особистості, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі людини. За допомогою установки (стійкої схильності індивіда до певної форми реагування) людина орієнтує свої вчинки, дії та поведінку в певному напрямі. Стосовно соціальних установок, то вони диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки.
Загалом урахування впливу індивідуально-психологічних властивостей особистості на її зовнішні поведінкові прояви є надзвичайно важливим для цілісного розуміння індивіда, обгрунтування його дій і вчинків у групі.
Суттєвою соціально-психологічною харак-Статусно-рольова теристикою особистості є її поведінка у групі, реалізація особистості вміння контактувати і взаємодіяти з іншими людьми, дотримуватися групових норм і правил. Для правильного розуміння та оцінки цієї поведінки, а отже, і процесу стосунків індивіда та групи варто враховувати як властивості особистості, котра має певний соціальний статус, позицію і роль у групі, так і склад, характер діяльності, рівень організації групи та групові процеси. Стосовно особистості в соціальній психології розроблено низку понять, які визначають положення й особливості її поведінки в групі та в інших більш широких соціальних спільнотах. Найважливішими серед них є такі поняття, як статус, позиція, роль і ранг.
Зазвичай категорією «статус» (від лат. status — стан, становище) визначається місце індивіда в системі міжособистісних стосунків у групі чи в суспільстві, його права, обов'язки і привілеї. Оскільки кожна людина охоплена різними соціальними зв'язками й функціями, то вона водночас може мати багато статусів. Перебуваючи у взаємозв'язках різного рівня, індивід може мати статуси людини, громадянина, студента, члена родини, неформального об'єднання тощо. Виходячи з ознаки «природність — набуття» статусу, виокремлюють пропоновані (національність, соціальне походження, місце народження) і досягнуті статуси (освіта, професія та ін.). Розрізняють також економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний статуси людини. В ряді досліджень ідеться про статуси «заданий» і «досягнутий», «формальний» і «неформальний», «суб'єктивний» і «об'єктивний». У більш узагальненому вигляді можна вести мову про психологічний і соціальний статус.
Суттєві розбіжності в статусі часто стають причинами дискомфорту у групі, фрустрації, конфлікту тощо. Таким чином, статус розглядається як єдність об'єктивного і суб'єктивного та є показником визнання групою чи суспільством значущості особистості. В ньому виявляють себе групові норми й цінності, він визначається позицією, соціальним рангом (офіційний статус) і ставленням до особистості членів групи, ступенем їхньої поваги, симпатії, авторитетністю, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Статус залежить від соціальних ролей особистості в спільноті. Між офіційним і неофіційним статусом діє тісний взаємозв'язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти виший ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку оточенням. Авторитет і престиж особистості є основними складовими статусу.
Стосовно поняття авторитету (від лат. auctoritas — вплив, влада), то в довідковій психологічній літературі ця дефініція тлумачиться як, по-перше, вплив індивіда, що ґрунтується на важливості посади, яку він обіймає; по-друге, визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення за умов спільної діяльності. У першому випадку дане поняття в соціальній психології нерідко співвідноситься з уявленням про владу (поняття влади в широкому соціально-філософському тлумаченні розуміється як здатність і можливість здійснювати певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою різних засобів — волі, права, авторитету, насилля), а в другому — авторитет може й не збігатися з владою (авторитет може мати людина, не наділена повноваженнями влади, але яка є моральним еталоном для членів групи, а отже, має високий ступінь референтності для оточення). Вважається, що підґрунтям авторитету є такі властивості людини, її риси, котрі за рівнем свого розвитку суттєво переважають ті самі якості в інших особистостей. Крім цього, слід зазначити, що авторитет характеризується такими параметрами: широта (кількісна ознака авторитету — сфера впливу, кількість членів групи, залучених до взаємовідносин), глибина (якісна ознака — авторитет посади, авторитет особистості, види діяльності, які охоплює авторитет), стабільність (часова характеристика авторитету).
Щодо конкретних поведінкових проявів, то влада й авторитет проявляються тією мірою, якою одна сторона, мобілізуючи свої наявні можливості, намагається змінити поведінку іншої сторони засобами впливу. Певна частина змін, що породжуються психологічним впливом, зникає, як тільки людина або група людей виходить із сфери впливу, інші продовжують діяти, залишаючи помітний слід у свідомості особи, й за певних обставин перетворюються на власні риси характеру. Із сказаного випливає, що загальним джерелом авторитету і влади є реальний вплив однієї частини явища на іншу. Для того, аби авторитетно-владні відносини виникли, вплив має відбутися або визріти. Таким є соціально-психологічний механізм утвердження авторитету і влади особистості в певній спільноті.
Як зазначалося вище, психологія впливу однієї людини на іншу — це проблема змін, яких зазнають індивіди в результаті впливу. Сутність авторитету особистості в процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі «впливів». Водночас, перебуваючи в соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Отже, можна констатувати, що суб'єкт А і суб'єкт Б є учасниками соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного або одного на іншого, а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Приміром, якщо суб'єкт А намагається змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, він стає стимулом, агентом впливу, в іншому разі агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії — суб'єкт Б, якщо проявить ініціативу у вирішенні того чи іншого завдання. Цього разу значущим психологічним чинником є підтримка суб'єктом А ініціативи суб'єкта Б, що дасть змогу спільній самореалізації, прояву їхніх здібностей і можливостей. Долучаючись до сфери впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення ЇЇ ефективності і продуктивності праці в ірупі, а також з метою підвищення власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб'єкт А із того, хто впливає, стає тим, хто піддається впливу. Та ж сама ситуація спостерігається і з суб'єктом Б. Натомість вплив може бути і одностороннім — без зворотного зв'язку: тобто суб'єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації від суб'єкта Б, адже вона може бути не лише позитивною, а й негативною, що часто-густо трапляється й залежить віл різних обставин; він також не зацікавлений у піднятті авторитету суб'єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні суб'єктом А творчості, ініціативи, пропозицій суб'єкта Б, їх відхилення, неприйняття, заперечення. Для самого ж суб'єкта А це може обернутися втратою або навіть руйнацією авторитету. Загалом людина з високим
соціально-психологічним статусом має велику моральну владу, неформальний авторитет, що дає змогу впливати на інших членів групи. Доведено, що люди з високим статусом наділені найбільшим впливом; люди з низьким статусом набагато швидше виконували вказівки експериментатора, аніж ті, що мали високий статус.
Стосовно особистісних якостей учасників спілкування, які сприяють утвердженню їхнього авторитету, а отже, і офіційному статусові, то їх є чимало. Дослідники звертають увагу на комунікабельність, здатність індивіда адаптуватися до ситуації взаємодії, його рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність до комунікативної взаємодії та вчинку, відповідальність, лідерські здібності, дипломатичність, організованість, винахідливість, практично-психологічний розум, психологічний такт, повагу до інших тощо. І перелік цих властивостей, які необхідні для утвердження авторитету суб'єктів взаємодії, можна було б продовжити, що дає підставу вести мову про їх залежність як від самої особистості, ЇЇ становища в групі, так і від системи цінностей, прийнятих у спільноті. Тут важливо підкреслити, що вирішальним моментом у формуванні авторитету учасників взаємодії є не сама по собі об'єктивна цінність їхніх якостей і властивостей, а їх суб'єктивне значення для членів групи.
В контексті формування авторитету особистості, важливо розглянути ситуацію, за якої молодій особі з посадою дасться влада за відсутності авторитету. Така влада підсилює індивіда лише на перших етапах становлення офіційного статусу. На подальших етапах відбувається процес формування авторитету, підґрунтям якого стають як індивідуальні можливості і властивості людини, так і громадське визнання особистості, оцінка групою її суб'єктивних якостей і їх відповідності об'єктивній ситуації взаємодії. Авторитет тут є моральною, формальною (посадовою) і функціональною (діловою, професійною) основою влади. Водночас зводити за таких умов владу до авторитету неможливо, оскільки такі методи здійснення влади, як насильство, підкорення, примус, не «вміщуються» в авторитет. Та й підкорення авторитетові не обов'язкове, а владі — примусове. У зв'язку з цим ще одну обставину варто підкреслити: за відсутності довіри всі дії учасників або одного із суб'єктів здаються непрофесійними, такими, що не заслуговують на повагу, піддаються сумніву, і, навпаки, дії суб'єктів А і Б, чи окремо кожного з них, що викликають повагу, заслуговують на довіру, можуть здаватися правильними і за умови, коли вони з позиції моралі або професіоналізму не бездоганні. Авторитет людини у групі може бути реальним і формальним, де перший з погляду міцності влади вищий, ніж формальний. В ієрархії соціальних статусів особа, наділена реальним авторитетом, сприймається іншими членами групи без найменшого сумніву, її накази мають велику переконливу силу, вона вселяє впевненість у діях. Водночас за сучасних умов типовим явищем є формалізований авторитет, тобто підкріплена правом влада особи. Попри це і в тому, і в іншому випадкові застосування влади є ефективним за умови, коли людина визнає її джерело законним (легітимним) і прийнятним. Отже, влада особи тим ефективніша, чим вищий її авторитет і чим більшими моральними й матеріальними можливостями ця особа наділена. Щодо штучних прийомів здобуття авторитету, то в соціальній психології управління вони детально розглянуті. Йдеться, зокрема, про «авторитет» пригнічення (прагнення керівника шляхом демонстрації переваги у правах, погроз користатися владою, постійно тримати підлеглих у збудженому стані); «авторитет» резонерства (керівник вважає, що постійні бесіди повчального характеру посилюють його вплив на людей); «авторитет» педантизму (схильність керівника до суцільного контролю, до дрібниць); «авторитет» підкупу (винагорода за працю безпосередньо залежить від особистих примх керівника, що породжує особисту відданість певної частини підлеглих); «авторитет» відстані (керівникові здається: чим далі він від підлеглих, тим сильніший його вплив на них) та ін.
Престиж (фр. prestige — авторитет, вплив, повага) — міра визнання суспільством заслуг індивіда (соціальної спільноти), громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості з тією шкалою цінностей, що склалася в певній групі. Показники престижу залежать від суспільних умов життєдіяльності індивіда чи групи та соціально визнаних норм поведінки, характеристик особистості. Отже, престиж, в одному випадку, може визначатися маркою автомобіля, рахунком в банку тощо, а в іншому — високими моральними якостями, активністю в діяльності та ін. Престижними можуть бути професія, посада, спосіб життя, манера споживання, зовнішні поведінкові прояви (стиль поведінки) та ін.
Соціальна мобільність людини в суспільстві дає змогу їй змінити свій соціальний статус, шо сприяє всебічному розвиткові її здібностей та їх найповнішій реалізації. Таким чином, в межах будь-якого соціального статусу індивід може себе і свої можливості реалізувати. Однак він може проявити себе як з позитивного боку, так і з негативного: йдеться про соціально прийняту в суспільстві діяльність і про негативну діяльність з погляду норм соціуму. На міжособистісному рівні спілкування статус визначається місцем індивіда в системі його зв'язків з іншими людьми. Тобто він стає показником соціально-психологічних властивостей особистості в структурі комунікативного процесу.
Поняття «позиція» (лат. positio, від ропо — розміщую, ставлю) тлумачиться як: стійка система ставлення людини до певних сторін дійсності, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика місця людини чи групи в статусно-рольовій структурі. Саме поняття «позиція особистості» запропонував австрійський психолог А. Адлер, який дану категорію пов'язував з прагненням особистості до успіху, самоствердження, спільності. Поняття «позиція» характеризується з погляду двох найбільш загальних підходів:
• соціологічного, який під позицією розуміє щось зовнішнє стосовно особистості, те місце, яке вона посідає в системі стосунків, умови, за яких людина діє як особистість;
• психологічного, який розглядає позицію як внутрішній компонент, що входить до структури особистості.
Як соціально-психологічний феномен, «позиція» відображає стосунки особистості в системі спілкування й водночас є відображенням міжособистісних взаємин у внутрішній структурі особистості. В ній виявляються дійові цінності особистості, які, як правило, визначаються за допомогою прикметників, таких, наприклад, як ділова, тверда тощо. Важлива властивість позиції — прагнення завойовувати для себе право на певну програму поведінки. Позиція відтворює погляди, уявлення, установки людини щодо умов власної життєдіяльності, тобто вона є суб'єктивним ставленням до навколишньої дійсності, суб'єктивною оцінкою соціуму, пов'язаними з вибором оптимальної поведінки. Оскільки позиція не виникає ситуаційно, а пов'язана із стійкими характеристиками особистості, то можна вести мову про стійку й нестійку позицію, де перша є показником особистісної зрілості, а друга — показником незрілості. Позицію також розрізняють за ступенем активності. Стосовно активної життєвої позиції, то йдеться про активне, діяльне ставлення людини до подій і вчинків, пов'язане з намаганням впливати на соціальні відносини та події соціуму.
Дефініція «роль» (фр. role — список) віддзеркалює певну соціальну чи психологічну характеристику самої особистості, спосіб поведінки людини залежно від її статусу й позиції у групі чи суспільстві, в системі міжособистісних чи суспільних відносин. Роль як поведінкова характеристика людини відображає динамічний аспект соціального статусу особи. Є чимало психологічних класифікацій ролей. Концепція символічного інтеракціонізму (Дж. Мід та ін.) класифікує ролі за ступенем початкової заданості й поділяє їх на конвенціональні (формалізовані, ті, що закріплені в суспільстві й визначаються позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають самі учасники соціальних відносин). Концепція соціалізації Т. Парсонса пропонує ролі, задані введенням людини в соціальні структури та групи (вони здебільшого визначаються народженням індивіда, його статтю, соціальним походженням тощо), й ті, що досягаються завдяки власним зусиллям особистості (вони пов'язані із освітою, кар'єрою та ін.). В концепції психодрами Дж. Морено представлені психосоматичні, психічні, соціальні та трансцендентні ролі.
Та велика кількість ролей, які виконують люди в суспільстві, визначається розмаїттям соціальних груп, видів діяльності й відносин, в які введена особистість. Однак жодна роль не вичерпує ції ком особистість — людина протягом свого життя виконує безліч ролей, однак постійне виконання однієї ролі чи кількох ролей сприяє їх закріпленню. Наукова соціологічна і психологічна література подає такі ролі: соціальні (професійні, соціально-демографічні тощо) і міжособистісні, активні (ті, які виконуються в даний момент) і латентні (в даній ситуації не проявляються), організовані і стихійні. Оточення стосовно особистості мас рольові сподівання, тобто систему уявлень про те, як цьому індивідові слід поводитися в тій чи іншій ситуації, які вчинки варто від нього очікувати. Серед великої кількості ролей передусім необхідно виокремлювати соціальні ролі, які різняться високим ступенем нормування, та психологічні ролі, які, хоча й відомі стереотипністю поведінки людини, однак можуть бути достатньо різноманітними.
Поняття «соціальна роль» характеризується з кількох поглядів. Так, І. Кон під соціальною роллю розуміє функцію, нормативно схвалений спосіб поведінки, очікуваний від кожного, хто має певну позицію. Названі очікування не залежать від свідомості й поведінки конкретного індивіда: вони даються йому як щось зовнішнє, більш-менш обов'язкове, яке Б. Ананьев розглядає як деякі стереотипні вимоги до особистості з боку групи. Є. Кузьмін
психологічній системах, де роль у соціальному плані — це об'єктивний результат і суспільна значущість діяльності суб'єкта; роль у психологічному плані — це відповідність якостей індивіда виконуваній ролі; у соціально-психологічному трактуванні — це глибина розуміння, прийняття й відповідальності у виконанні ролі, це співвідношення ролі з груповими нормами та цінностями.
Із соціально-психологічного боку роль розуміється як поведінка, тобто соціально-психологічна роль виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. При цьому характер ролі визначається характером групи, в якій відбувається взаємодія і в якій бере участь або уявляє себе людина. Спільнота впливає на рольову поведінку індивіда тією мірою, якою особистість дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування (експектації) стосовно індивіда — учасника взаємодії. В соціально-психологічній літературі подаються такі стадії розвитку ролі: — зразок ролі (у процесі соціалізації індивід засвоює певні зразки поведінки, які є чимось зовнішнім стосовно людини, певним стандартом, якого вона має дотримуватися спочатку шляхом наслідування, пристосування, а потім і свідомо; зразок ролі виконує функцію орієнтира й регулятора поведінки, поступово перетворюючись на норму поведінки), моделі ролі (соціум подає людині багато зразків поведінки, залишаючи при цьому місце для індивідуальних варіантів; зіставляючи зразки поведінки один з одним та із власними здібностями й можливостями, індивід виробляє свою власну модель соціальної поведінки, яка, на відміну від зразка, є не простим відображенням зовнішніх вимог, а результатом поєднання індивідуального й соціального в структурі особистості; модель ролі, таким чином, втілює не лише знання рольових вимог та очікувань, а й ставлення до них) та рольова поведінка (це реальні вчинки людей, опосередковані вимогами та очікуваннями оточення, індивідуальними властивостями людини, її уявленнями про себе та інших людей; рольова поведінка формується в процесі міжособистісного спілкування, через засвоєння впливу засобів масової інформації; вона неможлива поза спілкуванням). Щодо рольової поведінки, то вона описується такими основними поняттями: погодженість, кон-формність, рольовий конфлікт (він часто спричинюється боротьбою мотивів діяльності, в якій перемагає вагоміший з них у конкретній ситуації), прийняття ролі.
Роль є і особистісною характеристикою індивіда за умови, коли вона прийнята особистістю, коли людина відчуває рольову ідентичність. Виокремлюють такі форми рольової ідентичності: статева (одна з основних форм ідентичності, яка полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю), етнічна (пов'язана з національною самосвідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями), групова (викликана членством у різних соціальних групах), політична (пов'язана із соціальними й політичними цінностями), професійна (зосереджена на певній професії). Довготривале виконання ролі можна співвіднести з маскою, яка зростається з обличчям і стає самим обличчям людини.
Ранг (нім. Rang — чин, від фр. rang — ряд) також є важливою соціально-психологічною характеристикою особистості. Ранг — це, з одного боку, чин, спеціальне звання, категорія людей чи явищ дійсності, з іншого — ступінь соціального визнання людини в групі. У спільноті діє відповідна ієрархія, що дає змогу кожному її членові знати свій соціальний ранг, який визначається багатьма чинниками: продуктивністю праці, творчим ставленням до діяльності, комунікабельністю, вмінням обстоювати свої погляди, професійними здібностями тощо. Все це забезпечує авторитет особистості, визначає її внесок у створення репутації як власної, так і групи.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що статусно-рольова реалізація особистості передбачає рівень її введення в соціальне середовище та в структуру соціальних зв'язків. Статусно-рольові особливості індивіда визначають міру входження людини в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов'язків, наявних у структурі групових стосунків. Значення цього особистісного параметра полягає в тому, що статус но-рольові характеристики індивіда, в одному випадку, виступають інструментом пристосування особи до соціуму, елементом входження в нього, а в іншому — є засобом самоутвердження особистості, розкриття її комунікативного, професійного, творчого та інших потенціалів. Важливим у цьому контексті є співвідношення особистісних властивостей не лише між собою, але й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє індивід. Концепція регуляції соціальної поведінки В. Ядова (диспозиційна концепція) саме і спрямована на з'ясування особливостей такого співвідношення. Зокрема автор розглядає диспозиції (комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності й певної поведінки) особистості як багаторівневу організовану систему: елементарні фіксовані установки (нижчий рівень); соціальні фіксовані установки; базові соціальні установки (загальна спрямованість інтересів особистості на конкретну площину соціальної активності); система орієнтацій на цілі життєдіяльності й засоби їх досягнення (вищий рівень). При цьому вищі рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі — забезпечують адаптацію особистості до конкретних умов, що змінюються. У загальному вигляді статус но-рольова характеристика особистості інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну структуру й забезпечує певний рівень входження індивіда в численні соціальні зв'язки та його самовизначення як суб'єкта цих зв'язків на шляху до формування власного способу життя і стилю поведінки.