Згідно з найпоширенішим визначенням, соціально-психологічна соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - характеристика це процес входження індивіда в суспільство,
соціалізації особистості активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реальності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом ^розвитку та становлення індивіда. З погляду соціальної психології активність індивіда зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта. Отже, основа соціально-психологічного розуміння соціалізації особистості грунтується на характеристиці соціально-психологічного типу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічного відображення соціального життя, соціальних відносин.
Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування. Але формування соціально-психологічного типу відбувається насамперед за допомогою власного досвіду спілкування в безпосередніх соціальних контактах, де людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Людина прилучається до тієї чи іншої групи часто-густо саме задля того, аби стати її частиною, осягнути почуття «Ми» й почуття «Я» серед «Ми», що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду. Отже, двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне відтворення цих зв'язків. Тобто людина не лише адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, але й перетворює їх у власні цінності, орієнтації, установки завдяки власній активності.
Джерела сучасної концепції соціалізації знаходимо в працях А. Бандури, Г. Тарда, Т. Парсонса. Вивчення процесів соціалізації в наш час зводиться до широкого й вузького розуміння цього поняття. Соціалізація в широкому розумінні — це визначення походження й формування родової природи людини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез. Соціалізація у вузькому смислі — це процес залучення людини до соціального життя шляхом активного засвоєння його норм, цінностей та ідеалів. Виходячи із тлумачення соціалізації як результату засвоєння людиною умов соціального життя й активного відтворення нею соціального досвіду, її можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Перший визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей і пов'язаний з формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду і як результат — становленням індивідуальності.
Хоч би яка галузь наукового знання досліджувала феномен соціалізації, в ньому постійно розкривають нові якості, що лише підкреслює багатоаспектність даного поняття, а не означає щораз нове його тлумачення. Адже будь-яка наука, що вивчає даний процес, розкриває тільки ті його сторони, які належать до предмета її вивчення. Сказане дає змогу виокремити філософський, соціологічний, психологічний, соціально-психологічний, психолого-педагогічний аспекти соціалізації. З погляду соціально-психологічного підходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, що здійснюється в процесі його взаємодії із своїм найближчим середовищем та оточенням. Принагідно слід зазначити, шо найбільш повну і об'єктивну характеристику соціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарною дослідження цього процесу, проведення якого потребує дотримання основних методологічних принципів:
соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації);
самодетермінації (індивід у процесі соціалізації розглядається як активне начало в перетворенні матеріальних і духовних цінностей);
діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія зі своїм найближчим оточенням, що здійснюється в процесі спілкування та діяльності);
двостороннього процесу соціалізації — входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне відтворення цих відносин, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв'язків).
Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення й розмежування в ньому двох взаємопов'язаних напрямів: змістового та функціонального, де перший представлений особистісними надбаннями й утвореннями, а другий характеризує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.
Т. Парсонс в ролі основного механізму соціалізації визначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняється два види адаптації — психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають у взаємозв'язку. При цьому соціально-психологічна адаптація являє собою оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це — конкретний процес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд з іншим, не менш важливим, — активністю особистості, її творчим вибірковим ставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду, перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, соціалізація постає як єдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв'язку з активністю індивіда.
Стосовно поняття «формування», то донедавна в педагогіці домінувало ^явлення про формування людини як про сукупність процесів взаємодії особистості й суспільства, за яких індивіди розвивають у собі ті чи інші якості. В такому широкому розумінні дане поняття ототожнювалося із соціалізацією й між ними визнавалася певна рівноцінність. Причому виховання тут виступало як частина цього процесу, а саме — свідомий, цілеспрямований вплив на індивіда. Вузьке тлумачення поняття «формування» зводилося до копіювання індивідом зовнішніх організованих впливів. За будь-яких умов, при всій широті поняття «формування» (цікава його етимологія: формувати — означає надавати форму чому-небудь або комусь, стійкість, завершеність, певний тип), воно вужче соціалізації і часто-густо не відтворює дуже важливого її аспекту — активності індивіда, вибірковості його власних реакцій на впливи, що йдуть іззовні. Саме тому формування особистості та її соціалізація можуть прямувати за траєкторіями, які не зовсім збігаються. Адже соціалізація здійснюється як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що має елементи стихійності, неорганізованості. Цей висновок є достатнім і для розмежування понять «соціалізація» та «виховання» (під вихованням розуміється цілеспрямований і свідомо здійснюваний вплив на особистість усього суспільства та його соціальних інституцій з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості): соціалізація ширша від виховання, вона є як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним, процесом.
Є взаємозв'язок між поняттями «соціалізація», «становлення» та «розвиток». Якшо під соціалізацією розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, що необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві, то в такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. З іншого боку, розвиток особистості, ототожнюючи із соціалізацією, подають як процес входження людини в нове соціальне середовище та інтеграції в ньому в результаті цього процесу. Звужує поняття соціалізації обмеження цього процесу певним віковим періодом, наближуючи його до поняття «зростання».
Характеризуючи реальні біологічні, соціальні, моральні та інші процеси, варто розглядати щось одне (розвиток чи становлення) в ролі пріоритетного, провідного. Так, з погляду фізіологічного зростання індивіда, цей процес розглядається передусім як розвиток —
моменти становлення новоутворень тут виступають як другорядні, як такі, за допомогою яких здійснюється фізіологічний розвиток; водночас процес перетворення людського індивіда в особистість є процесом становлення, а потім уже розвитку. Отже, фізично людський індивід переважно розвивається, особистісно — переважно стає. Така логіка викладу матеріалу може бути прийнятною і в розгляді співвідношення дефініцій «соціалізація» та «розвиток». Якщо в ролі пріоритетного розглядати розвиток особистості, то дане поняття можна вважати дещо ширшим за змістом, оскільки воно охоплює не лише соціально-моральні, а й психофізіологічні характеристики. Розвиток — це процес безперервних змін у психіці й організмі людини, що відбувається не лише під впливом соціальних чинників, а й за чіткої зумовленості біологічними чинниками: закономірностями дозрівання, функціонування і старіння організму. Таким чином, спільною ознакою соціалізації та розвитку є їхня зумовленість соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінність полягає в тому, що для розвитку властива ще й наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Загалом поняття «соціалізація» та «розвиток» не протиставляються й не ототожнюються, а взаємодоповнюються одне одним: саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різного роду взаємодій з оточенням; знання цих особливостей допомагає успішно здійснювати процеси навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.
Щодо самого поняття «становлення», то воно широко використовується вченими в сучасній філософській, історичній, соціологічній, соціально-психологічній та психолого-педагогічній літературі. Так, у філософській довідковій літературі воно представлене як єдність буття і небуття, виникнення і знищення. Виражаючи стан незавершеності існування, становлення розкриває перехід можливості в дійсність і може розглядатися як проміжна ланка між ними. Дане визначення спирається на досягнення попередньої філософської думки. Інше значення становлення, наповнене конкретнішим змістом, пов'язане з позначенням розвитку якихось явиш, феноменів, якостей, утворень, процесів від певного початкового стануло відносної завершеності. Саме таке розуміння становлення використовується в етиці, соціальній психології, соціології, педагогіці тощо. Характеризуючи процесуальний напрям становлення, наголошують передусім на тому, ідо це — процес діалектичної взаємодії людського індивіда, наділеного певними задатками і здібностями, із соціальним оточенням, з урахуванням його саморозвитку, саморуху. Відбувається індивідуальна трансформація соціального досвіду, культури людства, яка проявляється двояко: з одного боку, людина, спираючись на конкретні умови життя, особисті якості, по-різному засвоює соціальний досвід, а з іншого — своєрідність, індивідуальність, яких набуває цей досвід у кожної особистості, стають одним із джерел зміни звичних схем поведінки і відносин, що склалися. Таке розуміння даної дефініції знімає в принципі всіляку різницю між поняттями «соціалізація» та «становлення». Водночас у рамках загального процесу соціалізації становлення виступає як більш частковий момент, складовими компонентами якого є виховання, формування й розвиток. Цілеспрямоване виховання в ідеалі передбачає максимально керувати процесом соціалізації. Однак повне усунення стихійного начала із процесу соціалізації особистості видається неможливим, а установка на можливість цього — помилковою та ілюзорною, адже розвиток і становлення суспільства та його членів завжди зберігає особливості природно-історичного процесу, шо містить у собі складну діалектику свідомого і стихійного.
Соціалізація людини розгортається за конкретних умов життєдіяльності індивіда.
Цей процес охоплює всі аспекти прилучення особистості до культури, навчання й виховання, за допомогою яких людина набуває спроможності брати участь у суспільному житті.
Успішній соціалізації сприяє дія таких чинників, як очікування, зміна поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням. Долучаючись до процесу історичної практики, індивід проявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи й розвиваючи власне «Я», особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю. Отже, основними сферами соціалізації можна вважати діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як
суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, самостійність, ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види прояву власної активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми один одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення «Я-концепції» індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації людини.
Під способами соціалізації вчені переважно розуміють конкретні види взаємодії індивіда із середовищем, за допомогою яких він активно прилучається до суспільного життя й засвоює соціальний досвід. Способи залежать як від особливостей самої особистості, так і від соціальної ситуації, в якій індивід опиняється. Вищесказане дає змогу вести мову про зовнішні та внутрішні прояви ставлення особистості до умов життєдіяльності, які не завжди збігаються, тобто зміст соціалізації не буде повним, якщо його оцінювати лише за зовнішніми ознаками. Йдеться також про зовнішні та внутрішні критерії процесу соціалізації. Серед критеріїв соціалізованості особистості виокремлюють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу; адаптованість особистості, її типова поведінка, спосіб життя; соціальна ідентичність, незалежність особистості, впевненість, самостійність. За умов демократичних форм взаємодії можливі такі способи соціалізації, як індивідуалізація, актуалізація «Я», самореалізація (прояв власного «Я», перетворення потенційних можливостей в актуальні, задоволення потреби в самореалізації, впевненість у висловлюванні думок, самостійність у розв'язанні проблем, ініціативність), інтеграція (прилучення особистості до норм і цінностей спільноти, світових соціальних інституцій та до цивілізації за рахунок розвитку і збагачення національної культури), конструктивна взаємодія (засвоєння індивідом ідеалів, цінностей соціального життя шляхом саморозвитку та виховання і сприяння прогресу соціального оточення). За тоталітарних умов життєдіяльності особи спостерігаються, на думку Е. Фромма, такі способи соціалізації, як мазохізм (моральне приниження, підкорення), садизм (набуття над іншими необмеженої влади), деструкція (людина позбувається почуття власного безсилля шляхом руйнації навколишнього середовища), конформізм (відмова від власного «Я», уніфікація «Я»).
Питання етапів і стадій соціалізації вирішується в соціально-психологічній літературі неоднозначно. За ознакою «ставлення до трудової діяльності» Г. Андреева виокремлює три стадії соціалізації — дотрудова, трудова й післятрудова (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і має два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, на яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей) та навчання. Трудова стадія пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. В наведеній періодизації найбільш дискусійним питанням є якраз третя стадія соціалізації. Ряд учених вважає, що саме поняття соціалізації особистості несумісне з тим періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що пенсійний період життя людини є тим віком, який продовжує вносити певний вклад у відтворення соціального досвіду.
Протилежним до соціологічного підходу є психоаналітичний, з погляду якого особливе значення для соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з проявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.
Вчинковий підхід до проблеми розвитку і становлення особистості в соціумі (В. Роменець, В. Татенко, Т. Титаренко та ін.) передбачає той факт, що життя як учинок може відбуватися за умови, коли кожний його прояв, вольовий акт, переживання, кожна думка будуть формою реалізації вчинкового принципу (див. табл. 3). Ще один підхід до розгляду питання про стадії соціалізації — компромісний — враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди на них. Згідно з цим підходом виокремлюють два етапи соціалізації: первинну (вона охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості й вибору професії) і вторинну (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).
Людина, яка народилася, не здатна самостійно існувати в соціумі і взаємодіяти з соціальним середовищем без допомоги й піклування дорослого. Життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування й розпочати «вчинкову одіссею» самоствердження себе як людини. Отже, вчинок народження переходить у вчинок самоствердження за допомогою дорослих, які повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище. Вчинок самоствердження охоплює вік дитинства, отроцтва і юності. Етап розвитку після народження характеризується великою активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психо-соціальної істоти. Дошкільне дитинство за темпами соціалізації в багато разів перевищує всі наступні періоди онтогенезу. Дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність. Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію відповідно до своєї уяви; молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем своїх бажань; підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом ухвалення рішень; юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню в поглядах на ідеали життя й тим самоствердитися. Отже, сутність даного вчинку полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини.
Людина відповідає самій собі на запитання «хто я є?», «що я хочу й можу?». Пошук відповідей вимагає емоційних, вольових та інтелектуальних витрат, власної ініціативи, активності, стійкості тощо. Вчинок самовизначення має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси й добра, на вчинок любові, тяжіє вчиняти, не може не вчиняти. Це період випробування на вчинкову зрілість. Вчинок самовивільнення передбачає рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася, з'ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з погляду прийнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів.
Соціалізація відбувається під дією різноманітних впливів та засобів, що походять від макро- чи мікросередовища. Якщо йдеться про цілеспрямовані вшіиви, шо здійснює суспільство на формування особистості, то це — агенти соціалізації. Вони діють на макрорівні через засоби масової комунікації (телебачення, радіо, комп'ютер, періодичні видання), культуру, мистецтво тощо і впливають на становлення «Я-концепції», формування переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій особистості. Сучасний етап характеризується актуалізацією з'ясування основних детермінант і закономірностей даного впливу на кожному з вікових періодів розвитку індивіда.
Психологічні впливи, або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже, перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори поведінки індивіда, називаються соціально-психологічними механізмами. Іншими словами, це процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини чинників, що характеризують умови соціуму, з особливостями особистості. Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації відносять наслідування, навіювання, переконання, зараження. Інші — соціальну фасилітацію, конформізм, дотримування норм. Треті — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації охоплює імітацію, ідентифікацію, керівництво. За ознакою «організованість — неорганізованість» соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (до них належать навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні впливи (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо). Друга група механізмів переважно базується на ефекті довіри до людини (що здійснює вплив), заниженій самокритичності, підвищеній сугестії індивіда, невпевненості в собі тощо. За ознакою «усвідомлювання — неусвідомлювання» виокремлюють усвідомлювані (переконання, групові експектації, вплив авторитету) та неусвідомлювані механізми соціалізації (вони проявляються здебільшого в ранньому дитинстві та виражаються через такі явища, як навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікація).
Соціальне оточення діє на індивіда не лише безпосередньо, прикладами, поведінкою, міркуваннями окремих людей, груп, а й через книги, засоби масової комунікації, встановлені в суспільстві закони, правила, норми, моральні цінності. Водночас соціальне середовище — це також і предмети праці, культури, науки, які входять у плоть і кров життя людини і є її неодмінними атрибутами. Різні складові соціуму нерівноцінні й мають неоднаковий вплив на індивіда в різні періоди його становлення. З одного боку, тут велике значення відіграють особливі вікові періоди в житті людини, а з іншого — різні економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови та катаклізми суспільства, дія стабілізаційних і деструктивних чинників у ньому.
Стосовно змін у психіці людини, то вони можуть відбуватися повільно й поступово, що є сполучним з так званими еволюційними змінами, які характеризуються кількісними, якісними і структурними перетвореннями психіки особистості. Однак поряд з такими повільними змінами фіксуються бурхливі, швидкі та глибокі революційні перетворення, пов'язані з кризовими періодами розвитку і становлення індивіда. В суспільних науках, у тому числі й у соціології, таким зрушенням людини відповідає поняття «соціальний перехід» індивіда із одного соціального стану в інший. Критичні періоди й соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю до певних зовнішніх впливів, що призводить до порушення рівноваги, появи нових потреб тощо. У сучасній психології не склалося на сьогоднішній день єдиної думки з приводу кризових періодів або вікових криз. Певна частина психологів вважає, що криза — це ненормальне, болісне явище, результат неправильного виховання, інша — вбачає в кризах конструктивну функцію і вважає їх закономірним, неминучим явищем, яке зумовлюється біологічними чинниками, зокрема статевим дозріванням. Так, 3. Фройд підкреслював, що криза — це результат суперечностей між сексуальним розвитком і суспільним обмеженням. К. Левін пов'язував кризові періоди в житті людини із зміною її соціального статусу. Л. Виготський розглядав чергування кризових і стабільних періодів як закон психологічного розвитку. Він зазначав, що в критичні періоди не припиняється конструктивна робота людини, а руйнівна діяльність здійснюється у зв'язку з тим, що вона викликається необхідністю розвитку нових властивостей і рис особистості. Перехід до вищої вікової фази нерідко викликає сповільнення темпів розвитку особистості, що дало змогу Л. Виготському висунути гіпотезу про відсутність збігу між трьома складовими дозрівання людини в підлітковому віці — статевого, загального й соціального.
Криза, на думку Т. Титаренко, це тривалий внутрішній конфлікт з приводу життя в цілому, його сенсу, основних цілей і шляхів їх досягнення. І переживання людиною кризи тісно пов'язане зі ступенем усвідомлення кризового стану, із рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Відповідна вікова криза готується зсередини, час її приходу визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати на цій віковій сходинці. Г. Шихі зауважує, що в перехідні моменти спосіб життя піддається змінам у чотирьох вимірах: перший вимір пов'язаний із внутрішнім відчуттям себе стосовно інших; другий — із почуттям безпеки й небезпеки; третій — характеризується сприйняттям часу (чи достатньо його, чи не вистачає); четвертий — відчуттям фізичного спаду. Названі відчуття задають основний тон життя й підштовхують людину до тих чи інших рішень. І. Томан, погоджуючись із визначенням кризи як стану чуттєвих і духовних стресів, шо вимагає значної зміни життєвих позицій протягом короткого часу, аналізує його (це поняття) як структуроване явище: по-перше, поява події порушує чуттєву й духовну рівновагу людини; по-друге, подія змінює нормальний перебіг життя індивіда; по-третє, подія вимагає змінити життєву позицію і способи, якими людина діє у звичайній ситуації; по-четверте, криза вимагає пошуку нових методів виходу з незвичної ситуації.
Говорячи про кризові та стабільні періоди життя особи, варто звернути також увагу на той факт, шо періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда із соціумом на різних етапах його життя (тобто на міру його участі в суспільній діяльності й соціальних контактах та характер засвоєння соціального досвіду й відтворення соціальних зв'язків). Саме тому періодизація соціального розвитку має дещо інші вікові межі, ніж періодизація психічного розвитку. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку старший підлітковий вік (14—15 років) і ранній юнацький вік (16—17 років) належать до різних вікових періодів, тоді як в періодизації соціального розвитку вони вважаються єдиним маргінальним (перехідним) періодом соціалізації і через схожість її механізмів, інституцій, способів і т. п. не розглядаються окремо. В юридичній психології вік 14—17 років також не поділяється на окремі періоди, а для його характеристики використовується термін «неповнолітній», тобто такий, що позначається певним соціальним статусом індивіда, його громадянськими правами, привілеями та обов'язками. Отже, характеристики, що вмішуються в поняттях «психологічний вік» і «соціальний вік», не завжди збігаються: наше життя дає непоодинокі приклади, коли індивід відповідає своєму психофізіологічному вікові, а в плані соціальної зрілості вважається інфантильним.
Американські психологи Г. Гаулд, Д. Левінсон, Д. Вейлант виокремили такі особливі періоди життя індивіда: 16—22 роки (це час, коли людина намагається довести собі та іншим, що вона здатна до самостійного життя; характерною ознакою поведінки в цьому віці є демонстрація власної незалежності); 23—28 років (цей період характеризується самоутвердженням особистості; в людини формується стійке уявлення про місце, яке вона посідає або хотіла б посісти в житті; для цього періоду властива різка зміна життєвого курсу); 29—32 роки (не перехідний період між двома життєвими стадіями, коли відбувається досить різка переоцінка цінностей, постають запитання типу: «Хіба я так уявляв собі своє життя?»; це надзвичайно важкий період, для якого властива емоційна неврівноваженість, часта зміна настрою); 33—39 років (у цей період сімейне життя втрачає свою чарівність і всі сили, мовби задля компенсації, люди віддають роботі, що сприяє досягненню серйозних результатів у професійній сфері; разом з тим і досягнуте здається недостатнім); 40—42 роки (це складний перехідний період: досягнуті результати здаються недостатніми, виникає відчуття, що життя проходить даремно; до такого депресивного душевного стану додаються погіршення здоров'я, ознаки втрати молодості); 43—50 років (нова рівновага; в цьому віці для більшості людей притаманна стабільність, можливе творче піднесення; діяльність, зазвичай дуже продуктивна); після 50 років (не період зрілості, коли людина дійшла згоди із собою; разом з тим знову постає питання про смисл життя та його цінності, про те, що зроблено й що лишилося зробити; це період, коли людина намагається уникати будь-яких конфліктів; продуктивність праці може бути високою завдяки досвіду в роботі). Наведена періодизація особливих періодів у житті людини заслуговує на увагу, водночас вона не враховує весь її життєвий шлях (від народження аж до смерті), такі важливі вікові періоди, як один, три, сім років (це критичні періоди в житті дитини); 8—9 років (цей період характеризується творчим піднесенням); 12—15 років (це підлітковий перехідний період, дитина критично ставиться до себе та оточення, намагається переосмислити навколишній світ); 55—60 років (це критичний період у житті чоловіків і жінок, адже в цьому віці більшість із них виходять на пенсію, що викликає гостре відчуття непотрібності).
Сучасна вітчизняна психологічна наука дедалі більшого значення надає проблемі допомоги особистості в подоланні нею кризових станів особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що за часом може збігатися з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею змісту власного буття і призначення в суспільстві. У психологічній науці немає однозначного погляду на хронологію життєвого циклу особистості щодо особливостей даного періоду. Так, якщо Е. Еріксон відносить кризу середини життя людини до сорокарічного віку, а Г. Шихі — до періоду між 35 і 45 роками, то Т. Титаренко вважає, що криза середини життя припадає на межі віку 37—40 років. Е. Еріксон характеризує даний період життя особистості як генеративність, тобто на цій стадії відбувається боротьба між установкою на продуктивний розвиток і станом стагнації. При цьому продуктивність і творчість у різних сферах життя тісно пов'язані з турботою про інших. Г. Шихі зауважує, що даний період є станом загостреного відчуття часу, що «скорочується»: втрата молодості, згасання фізичних сил, зміна первинних ролей — будь-який із цих моментів може спричиняти кризову ситуацію. На думку Т. Титаренко, середина життя — це період екстраординарного зростання і внутрішніх змін, який недарма порівнюють з підлітковим віком. Саме тому його називають другим і останнім шансом зробити свою справу, стати глибшим і суттєвішим, адже в цей період максимальні очікування з боку соціуму поєднуються з реорганізацією особистісних рис, консолідацією інтересів, цілей і обов'язків. Водночас особистість починає ставити перед собою запитання про доцільність прожитого життя, його насиченість, задумується над тим, чому вона не досягла цілей, поставлених колись перед собою. К. Юнг розглядав середній вік як час максимального прояву потенціалу людини і змін в її психіці, які швидше починаються в жінок, аніж у чоловіків.
В основі теорії розвитку людини Ш. Бюлер лежить інтенція (намір). Інтенціональність особистості виявляється протягом життя у виборах людини для досягнення поставлених цілей, формування й досягнення яких зумовлює основні фази життєвого циклу.
■ Перша фаза продовжується до п'ятнадцяти років і характеризується відсутністю в людини якихось цілей, розвитком в основному фізичних і розумових здібностей індивіда.
■ Друга фаза триває до двадцяти років і відповідає періодові юності, коли людина усвідомлює свої потреби, здібності та інтереси, планує великі зміни, пов'язані з вибором професії, партнера, смислу буття.
■ Третя фаза продовжується до сорока п'яти років і відповідає зрілості людини. В цей період ставляться чіткі цілі, досягається стабільність на професійному рівні та в особистому житті, приймаються рішення щодо створення власної родини та народження дітей. ■ Четверта фаза триває до 65 років. У цей період людина підводить підсумок минулої діяльності, переглядає цілі з урахуванням свого професійного статусу.
■ П'ята фаза починається в 65—70 років, коли більшість людей перестають досягати цілей, що ними були поставлені в юності. На цьому етапі людина намагається осмислити своє існування як ціле, проаналізувати виконання запланованих цілей, у зв'язку з чим виникає почуття задоволення (цілі виконані) або розчарування (цілі виявилися недосяжними).
А. Мілтс вирішує питання розвитку і становлення особистості в суспільстві шляхом розв'язання проблеми гармонії та дисгармонії особистості. Гармонію автор розглядає як поняття, яке охоплює проблему узгодження між природою, суспільством і людиною, що передбачає взаємну відповідність, рівновагу, порядок, пропорційність різних предметів і явищ. Поняттям «дисгармонія» позначається брак погодженості, прояв диспропорцій, антагонізми, хаос, втрата рівноваги, деградація, невідповідність предметів і явиш або їхня невідповідність наявній нормі, взірцю, ритму. Часто-густо дане поняття поєднують з характеристиками драматичних чи трагічних проявів у людському житті. Тут учений слушно ставить питання про те, чи завжди трагізм і драматизм — це руйнівна або спустошувальна сила, хіба вони не сприяють появі великих досягнень культури й не збагачують внутрішній світ людини, і чи маємо ми право в будь-якій ситуації стверджувати, що там, де є погодженість, то це добре, а де цього немає — погано? Суперечка, яка триває тисячоліттями, про те, хто справжній володар природи, суспільства й людини — дисгармонія чи гармонія, хаос чи порядок — зовсім не закінчена. Дисгармонія вносить стурбованість, тривогу, роздирає, мучить і гризе людські душі, водночас та ж сама дисгармонія породжує чудову перлинку. У зв'язку з ним висловлювалася думка: для того, щоб створити яскраву зірку, потрібен хаос. Не можна не погодитися і з іншим твердженням: формування нового суспільства передбачає перехід до домінанти гармонійного поєднання природи, суспільства й людини, яке зовсім не означає, що драматичне і трагічне цілком зникнуть — вони втіляться у великі цінності людської культури та людських стосунків.
Проблема гармонії і дисгармонії особистості аналізується автором у зв'язку із трьома віхами в житті людини — стартом, кульмінацією та фінішем. А. Мілтс стверджує, що для того, аби перехід від старту до кульмінації був безболісним, необхідно, по-перше, на попередньому етапі розвитку всебічніше виразити себе, вичерпати свої потенції так, щоб самозаперечення відбувалося більш природно й вирішувалося б силами самої особистості; по-друге, важливо домоггися того, шоб обидва етапи певним чином досягали взаємопритягання, погоджено взаємодіяли. І для суспільства, і для самої особистості важливо також продовжити акме — найбільш активний творчий період і скоротити періоди старту й фінішу. Стосовно останньою періоду — фінішу, то тут варто підкреслити, що непомітний процес старіння людини може початися в якомусь одному напрямі ще в дитинстві або в юності: лінь, небажання напружувати мозок — це ознака інтелектуального старіння; моральна старість приходить, коли людина задовольняється досягнутим, коли втрачають свій сенс вищі ідеали; старість особистості може виразитися у відсутності активної життєвої позиції, нездатності самостійно розв'язувати проблеми, брати на себе відповідальність. Цикл тривалості старіння поділяється на три стадії — поступовий відхід від активної діяльності, власне старість із повною незайнятістю і хвороблива старість, яка завершується смертю.
За спостереженнями Е. Кюблер-Росс, зазвичай той, хто очікує смерті, проходить п'ять стадій: заперечення (залежно від того, наскільки людина здатна взяти події під власний контроль і наскільки сильну підтримку їй надає оточення, вона долає цю стадію легше чи важче); гнів (для завершення стадії важливо, щоб людина, яка вмирає, отримала можливість вилити свої почуття назовні); «торг» (хворий вступає в переговори за продовження свого життя, обіцяючи, приміром, бути слухняним пацієнтом); депресія (вмираючий замикається в собі, відчуває потребу плакати, готується зустріти смерть); прийняття смерті (очікування свого кінця). Перші три фази становлять період кризи й розвиваються в описаному порядку або з частими поверненнями назад.
Е. Еріксон вважає, що протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг визначає характер подальшого розвитку особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри — недовіри (перший рік життя); автономія — сором і сумніви (2—3 роки); ініціативність — почуття провини (3—6 років); працьовитість, старанність — комплекс неповноцінності (від 7 до 12 років); особистісне самовизначення, ідентифікація — індивідуальна сірість, конформізм (12—18 років); інтимність, комунікабельність — ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання нового покоління — «занурення в себе» (30—60 років); задоволення від пройденого життя — відчай (понад шістдесят). Таким чином, у концепції Е. Еріксона становлення особистості розуміється як зміна етапів, під час кожного з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда і зміна його стосунків з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку є деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти боротьба між позитивною і негативною ідентичністю загострюється й гору може взяти аномальна лінія розвитку. Для позитивного й поступального розвитку людини необхідна перевага позитивної ідентичності над негативною.
Підхід Е. Еріксона до питання ідентичності як основного моменту в розвиткові особистості та її становленні в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (розуміється як усвідомлення себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівня ідентичності. Вчені по-різному ставляться до думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Відоме твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда в соціумі визначаються часом, який розуміється двояко: як суспільний (історичний розвиток даного суспільства та його специфіка) та індивідуальний (життєвий цикл особистості). Вивчення проблеми історичного розвитку суспільства та його впливу на соціалізацію особистості здійснюється по-різному залежно від підходів. Так, Л. Гумільов розробив теорію етногенезу, згідно з якою діє своєрідний «життєвий цикл» будь-якого етносу, що охоплює часовий відрізок у 1200—1500 років. Період бурхливого розвитку етносу породжує домінування цінностей, які акцентують значення особистого успіху, ризику та активності в різних сферах життєдіяльності льодини, що стимулює прогрес етносу. За таких умов найбільш вдало соціалізованими стають люди з яскраво вираженою індивідуальністю, з особистісним і загальнолюдським рівнем ідентичності.
Інший підхід до проблеми взаємодії індивіда та макросоціальних структур запропонував Б. Поршнєв. Він стверджує, що етнос у статичному стані намагається законсервувати стосунки, які склалися між його членами. Коли ж створюється нова етнічна цілісність, то висувається й нова форма поведінки: якщо раніше суспільний стан індивіда жорстко диктувався традицією й залежав від його віку, то тепер формулюється нова вимога до людини: бути такою, якою вона має бути. Отже, на перший план висуваються обов'язки індивіда перед групою. Водночас наступний етап розвитку етносу приводить до вимоги, згідно з якою людина має бути самою собою, що породжує суперництво між індивідами. Однак пасивна більшість, яка втомилася від зіткнення індивідів, формує новий імператив і задає нову норму поведінки: «Ми стомилися від великих», «Всі мають бути схожі на ідеал, що здобув перемогу». Подальший поступ етносу призводить до розвитку пріоритетності інтересів групи над особистістю. На завершення етнос помирає або, об'єднавшись з іншими етносами, породжує новий. Загалом, за концепцією Б. Поршнева, у стабільні («тихі») фази розвитку етносу особистість нівелюється, підкоряється груповим інтересам і нормам, у неї розвивається групова ідентичність на шкоду її індивідуальності.
Різне розуміння першоджерел соціалізації, різні механізми залучення людини до соціально-політичного життя спричинюють виокремлення двох моделей соціалізації: підкорення та інтересу. За умов дії моделі підкорення (першоджерело соціалізації — суспільна необхідність) важливими є механізми добору, пропозиції, рекомендації, контролю. За допомогою наявних у суспільстві норм, цінностей на ту чи іншу соціальну роль добираються люди, які володіють певними здібностями, вміннями, індивідуальними якостями, рівнем готовності. Дана модель характерна для суспільств, або спільнот з досить високим ступенем регламентації. Модель інтересу (першоджерело соціалізації — інтереси конкретної особи) активізує значення в суспільстві механізмів: вибору особою соціальної ролі (на основі наявності в неї потреб, інтересів, цінностей); рефлексії (аналізу соціальних вимог); активності (прояв творчості, самостійне оволодіння необхідними якостями); самоконтролю (добросовісність у виконанні зобов'язань). Названа модель проявляється в суспільствах, де діють ідеали лібералізму, демократизму. Ті економічні, політичні, соціально-психологічні та інші перетворення, які відбуваються на сьогодні в Україні, неможливі без зміни моделі соціалізації. Соціологи, політологи, соціальні психологи вирізняють труднощі на етапі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу, які пов'язані: з небажанням певних суспільних прошарків відмовитися від наявних широких можливостей розпоряджень та соціального контролю; неготовністю більшості людей до виявлення самостійності, творчості, активності (ми й надалі в житті натрапляємо на тип особи-виконавця, а не творця); з недостатнім урахуванням соціокультурних та етнопсихологічних особливостей соціальних груп і людей, що проживають в Україні; зі складною соціально-психологічною ситуацією (вагомим залишається настрій розчарування, негативізму, тривоги, невпевненості, когнітивного дисонансу; тяжко відбувається процес адаптації у людей середнього й похилого віку, адже їхні претензії здебільшого залишаються орієнтованими на систему ролей і цінностей тих суспільних відносин, що відходять, зникають).
Усі описані вище підходи виводять на проблему стабільності й напруження в розвитку суспільства і впливу названих констант на соціалізацію особистості. Стабільність — нестабільність виступає як характеристика стану соціального життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин. Створення умов для нормального функціонування соціальних інституцій передбачає стабільний стан у суспільстві (спроможність до динамічності, адаптації до змін; здатність відтворювати й підтримувати у стані інтенсивності внутрішні зв'язки; автономність, високий рівень саморегуляції суспільства — здатність створювати необхідні умови для задоволення потреб індивідів і надання їм широких можливостей для самоутвердження й самореалізації тощо). Нестабільність суспільства, соціальна криза характеризуються порушенням «ідеологічної цінності» суспільства (Е. Еріксон), розхитуванням попередньої системи цінностей або її повною заміною на іншу, конфліктними ситуаціями, незадоволеністю значної частини населення, ознаками соціального, економічного, соціально-психологічного, політичного та інших напружень, зникненням відчуттів безпеки, захищеності, ажіотажним попитом, активізацією суспільно-політичних блоків і рухів, протистоянням інтересів, які трансформуються у відповідну позицію й поведінку, тощо. З погляду соціальної психології стабільність — нестабільність передусім стосується тих сфер життя людини, які пов'язані із спілкуванням і взаємодією людей, із механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ соціальної дійсності. Саме соціально-психологічне відображення індивідом і соціальною групою соціуму є відправною точкою соціально-психологічної стабільності — нестабільності. Соціально-психологічна стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, вона визначається як такий стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності й особистості, за якого жоден із них не може суттєво змінити соціальну систему у своїх інтересах. Отже, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб'єктів соціальних і міжособистісних стосунків, який характеризується відчуттям безпеки, спокою, комфортним становищем, впевненістю, сукупністю відносин, за допомогою яких забезпечуються оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи та окремі індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому і зовнішньому соціальному середовищі, то стабільність можна вважати динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави — авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у малій групі — авторитарний стиль відносин) зорієнтована на формування «соціально однорідних гвинтиків». Така стабільність, зокрема у групі, досягається за рахунок суб'єкт-об'єктних стосунків, повчання, залякування тощо і призводить як у суспільстві, так і в окремій соціальній групі до стану застою, стагнації. Водночас дуже високий рівень соціально-психологічної стабільності будь-якої соціальної спільноти може зменшити її життєздатність; вона не завжди здатна швидко адаптуватися до змін у соціальному середовищі.
Соціально-психологічна стабільність (так само як і соціальна, політична, економічна та ІНШІ види стабільності) взаємопов'язана із суспільним прогресом, тобто таким напрямом розвитку суспільства, Що характеризується прогресивними змінами окремих соціальних спільнот та індивідів, переходом від менш досконалого становища до більш досконалого тощо. Джерелом цього прогресу виступають людські потреби та інтереси, їх задоволення. Відсутність можливості для задоволення наявних потреб та розвитку нових інтересів і цінностей призводить до регресу, занепаду, стагнації. Історія дає приклади соціального регресу, занепаду культур та цивілізацій, що свідчить на користь зигзагоподібного суспільного поступу. Водночас відбуваються не лише кількісні, але й якісні зміни в цьому процесі. Соціологи зазначають, що в наш час змінюється й саме поняття соціального прогресу. Його основним критерієм стає одночасне приведення суспільного устрою у відповідність з вимогами розвитку техніки та звичайною природою людини. У зв'язку з цим важливою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, що не може не позначитися на соціалізації особистості.
Вивчення впливу певного етапу життєвого циклу особистості на успішність ЇЇ соціалізації із урахуванням факту стабільності — нестабільності розвитку суспільства дало змогу психологам висловити припущення про те, що с підстава будувати не одну, а дві моделі соціалізації особистості й тільки потім переходити до їх узагальнення в єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне соціальне середовище, а друга модель передбачає становлення особистості у швидкозмінному соціумі. Водночас життєвий шлях особи, як зазначалося вище, також складається з періодів творчості, активності й перехідних, критичних періодів. Отже, можна вести мову про такі особливості соціалізації особистості:
• соціалізація особистості, що перебуває у стадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;
• соціалізація особистості, що перебуває у стадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;
• соціалізація особистості, що перебуває у стадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;
• соціалізація особистості, що перебуває у стадії кризи, у нестабільні періоди розвитку суспільства.
На рис. 8 представлені варіанти соціалізації зрілої людини у відносно стабільному суспільстві. Поєднання стабільності суспільного розвитку з індивідуальним піднесенням особистості (варіант А) дає в більшості випадків, як показують соціально-психологічні дослідження (опитування, спостереження тощо), такі зразки соціальної поведінки людини: позитивні — соціально-активна, зважена позиція; професійне зростання; досягнення високих показників; збереження наявних соціальних відносин і контактів; груповий рівень ідентичності; взаєморозуміння у спілкуванні, намагання розв'язувати проблеми шляхом обговорення, аналізу, вивчення, діалогу; рефлексивна поведінка; активність особистості в пошуку потрібної інформації та ін.; негативні — постійна експлуатація потенційних можливостей, утому числі й комунікативних, оскільки стабільне суспільство (етап стагнації зокрема) не завжди пропонує різноманітні варіанти прояву активності і творчості; на фоні експлуатації потенцій виникають психоневротичні зриви, падає активність; звичка до «соціального затишку» гальмує творчість; нездатність швидко адаптуватися до змін тощо. Поєднання стабільності розвитку суспільства з індивідуальною кризою (варіант Б) може дати такі зразки соціальної поведінки особистості: позитивні — «м'яке» проходження кризового періоду розвитку особи за рахунок соціального захисту людини; соціальна стабільність запобігає фатальним проявам індивідуальних негараздів та ін.; негативні — поглиблення суспільної апатії; недостатня кількість варіантів у суспільстві для прояву індивідуальності затягує кризовий період розвитку особи; особистісний застій, стагнація та ін.
Якщо в стабільні періоди розвитку суспільства людина не цілком реалізувала свої можливості або була серед соціальних аутсайдерів, то соціалізація відбувається досить продуктивно, адже саме за кризових умов її зріла ідентичність виявилася необхідною; негативні — пошук «зовнішніх» ворогів; різкі соціальні зміни можуть внести певну дисгармонію в систему стосунків, що склалися, викликати крах ідеалів, апатію, суїцид тощо; найбільш обдаровані індивіди впадають у стан психосоціального мораторію, що виражається в неприйнятті системи цінностей суспільства та формуванні своєї власної; конфліктна поведінка; складність адаптації до нових умов життя; переживання глибокої особистісної кризи (чим повніше відбувалася реалізація потенціалу особистості у стабільні періоди розвитку суспільства, тим глибшою буде індивідуальна криза) та ін. Поєднання нестабільності розвитку суспільства з індивідуальною кризою (варіант Б) може дати такі зразки соціальної поведінки: позитивні — криза в суспільстві може скоротити індивідуальну кризу за типом «клин клином вибивають», дати поштовх до нової мобілізації; духовний, творчий, психоемоційний сплеск; нестабільність суспільства може бути сприятливим моментом для переоцінки цінностей, відпочинку (фізичний і психічний стан також цього потребує), для необхідної зупинки, щоб роздивитися, адаптуватися і прийняти відповідне рішення та ін.; негативні — «заглиблення в минуле»; «замкнення в собі»; складність адаптації; апатія, аморальні, антисоціальні вчинки (алкоголізм, наркоманія тощо); суїцид та ін.
Що стосується дітей і підлітків, то процес соціалізації за умов стабільності—нестабільності суспільства відбувається інакше. В стабільні періоди розвитку суспільства, за даними Л. Колберга, діти до семи років перебувають переважно на доконвенціональному рівні морального розвитку, тобто їхня поведінка визначається намаганням уникнути покарання чи отримати заохочення, домінуванням індивідуально-особистісного рівня ідентичності. З тринадцяти років і до закінчення школи в більшості підлітків переважає груповий рівень ідентичності, коли моральність—аморальність учинку оцінюється залежно від точки зору референтної групи дитини. Є всі підстави вважати, що цей рівень ідентичності у стабільні періоди розвитку суспільства залишається домінантним, адже лише десять відсотків дітей, старших шістнадцяти років, досягають постконвенціонального рівня морального розвитку, який характеризується одночасним вираженням індивідуально-особистісного та загальнолюдського рівня ідентичності. За умов суспільної кризи, у разі руйнації попередньої системи суспільних цінностей і створення нової діти у своїй поведінці значною мірою керуються принципом задоволення. Отже, вони достатньо природно сприймають нові соціальні норми.
Юність є тим періодом, структура ідентичності якого впливає на всі наступні стадії соціалізації особистості. Водночас на цьому етапі можуть бути подолані конфлікти і страхи підліткового віку. За умов нестабільності суспільства молоді люди можуть перебувати у стані, коли система суспільних цінностей не сприймається, натомість формується власна, шо сприяє виникненню як позитивної, так і негативної ідентичності. Негативна поведінка проявляється в запереченні системи правил, традицій, поглядів, порушенні соціальних норм, формуванні злочинної субкультури. Є і третій варіант соціальної поведінки: наявна система цінностей не сприймається, але у відкритий конфлікт з нею молоді люди не вступають. Загалом, якщо діти й підлітки відносно легко адаптуються до нестабільних умов суспільства, а молодь має певні проблеми в цьому, то люди періоду зрілості переживають найбільші труднощі під час адаптації до нових умов життя.
Стабільність — нестабільність розвитку суспільства та індивідуальні особливості людей можуть призвести до розмаїття ліній соціальної поведінки й варіантів життєвого шляху індивідів. Класифікація цих варіантів — справа надзвичайно складна. Дуже важко проаналізувати діалектику різних періодів життя особи в суспільстві: жоден із дослідників не в змозі прослідкувати все людське життя від старту до фінішу, адже занадто нетривалим є його власне існування. Найбільше дослідженим с етап дитинства та юності, тоді як зрілість (найтриваліший період онтогенезу, що характеризується тенденцією до досягнення найвищого розвитку духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей особистості) вивчений недостатньо. Саме тому надзвичайно вчасним є розвиток упродовж останніх десятиліть акмеології — науки про зрілість, про умови й чинники, що сприяють досягненню акме (найвищої точки, найкращої пори, розквіту). Потрібно також вітати розширення розробок у галузі геронтології — вчення про проблеми старіння й довголіття.
Оскільки соціалізація особистості в різні вікові періоди характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями, то виникає потреба детально розглянути прояв цих особливостей на окремих етапах розвитку і становлення індивіда.
Важливими соціально-психологічними новоутвореннями підліткового віку є: особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, значне збільшення контактів, перегляд встановлених раніше переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища тощо. У різноманітних міжособистісних стосунках підліток шукає відповідь на запитання, який він в очах оточення. Водночас у ставленні до батьків проявляються ознаки емансипації в діапазоні від обстоювання своїх поглядів до втеч з дому. У старшому підлітковому віці індивід виходить на спілкування із суспільством, що призводить до появи нових авторитетів, які підліток знаходить не тільки в середовищі безпосередньої взаємодії, але й завдяки пресі, кіно, комп'ютерові, телебаченню. Надходження до крові гормонів, що виробляються органами внутрішньої секреції, викликають у підлітків то занижене, то завищене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується чергуванням чудового настрою із зануренням у внутрішні переживання. Отже, його внутрішній світ, який постійно ускладнюється, вимагає подекуди інтимності й автономії від будь-яких, деколи навіть доброзичливих зовнішніх впливів. І те, що він залишається сам на сам зі своїми проблемами, може сприяти як зміцненню його самостійності, так і виникненню певної відчуженості. В цей же період виникають статеві потяги й пов'язані з ними нові переживання. До того ж стан деяких нервових центрів змінюється таким чином, що вся інформація сексуального характеру стає для підлітка актуальною, значущою, що, своєю чергою, сприяє розвиткові потреби у визнанні своїх достоїнств представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.
Із соціально-психологічного погляду варто вирізнити характерні для підліткового віку явища акселерації (від лат. acceleratio — прискорення; прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що проявляється у збільшенні ваги й маси тіла, більш ранніх термінах статевого дозрівання, які, своєю чергою, стають джерелом психологічних колізій — смислових бар'єрів, конфліктів, афективних форм поведінки тощо) та інфантилізму (від лат. infantilis — дитячий; збереження в психіці й поведінці особливостей, притаманних дитячому вікові; такий підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється в несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності, заниженій критичності стосовно себе й т. д.). Посилюють інфантилізм не лише різні аномалії діяльності мозку та залоз внутрішньої секреції, але й недоліки освіти й виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність. Намагання батьків нав'язати дітям свою думку, віддалити від товариства однолітків, у всьому потурати може призвести до негативних наслідків — затримки не лише рухових вмінь і навичок, недостатньої фізичної сили, але й невміння спілкуватися, стримувати свої емоції, бажання. Тут виникає й інша проблема: тяжіння до молодших, якими можна керувати й серед яких легше маскувати свою неспроможність.
У зв'язку з нерівномірним прискоренням росту, непропорційним розвитком кісток і м'язів у підлітків настає тимчасова дисгармонія в координації рухів, що викликає серйозні емоційні переживання. Підліткові хочеться подобатися собі та іншим, мати привабливу зовнішність уже сьогодні, а не у віддаленому майбутньому, коли він з «гидкого каченяти» нарешті перетвориться на прекрасного лебедя.
Тут важливою умовою самосвідомості підлітка виступає самооцінка своєї зовнішності. Необразливий, на перший погляд, з боку інших жарт на адресу підлітка може викликати гострий конфлікт або прихований хворобливий стан. Дослідження доводять, що підлітки, які за своїми фізичними особливостями вирізняються із оточення однолітків, більшою мірою схильні до несприятливого впливу соціально-психологічного середовища, що спричинює формування негативної Я-концепції, залежності від оточення чи боротьби з ним. Л. Божович зазначає, що оцінка оточення відіграє дві ролі: вона виступає як критерій відповідності поведінки підлітка суспільним нормам, допомагаючи виокремити певну якість із конкретних способів поведінки і зробити її предметом самопізнання й самооцінки.
Важливе соціально-психологічне новоутворення підліткового віку — дорослість є передусім новим рівнем домагань, що прогнозує майбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг. Звідси — типові вікові конфлікти та їх віддзеркалення в самосвідомості підлітка. Почуття дорослості вступає в суперечність з реальне незмінним статусом у сім'ї та школі, що породжує шерег негативних форм самоутвердження: якщо підліток не в змозі проявити себе й довести оточенню свою дорослість загальновизнаними соціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робити це будь-яким чином, аж до аморального чи асоціального — грубість у вчинках та спілкуванні, паління, уживання алкоголю, наркотиків тощо.
У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями й на перший план виходять взаємини з однолітками. В цьому проявляються глибинні потреби підлітка в розгортанні соціально-моральних зв'язків. У спілкуванні з ровесниками в підлітків формується не лише перше, більш серйозне, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, де вони дістають підтримку й можуть досягти самовираження, але й вирішується чітке завдання: здобути в суспільстві визнання своєї соціальної значущості. За зовнішньою картиною домінування взаємин із однолітками криється глибоко прихована психологічна орієнтація на зовсім інші стосунки — спрямування на доросле товариство, його відносини, намагання їх засвоїти. Однак, помічаючи не лише байдужість, а й роздратування дорослих, підлітки змушені розширювати свої контакти з ровесниками, інтенсивно формуючи власний соціум, жорсткі закони якого досить часто виражають своєрідний протест проти дезорганізованості дорослої спільноти. Саме потреба в соціальних контактах і зв'язках лежить в основі організації численних підліткових угруповань — від позитивних до криміногенних. Неусвідомлювана мета стосунків з однолітками — намагання підлітка соціально актуалізуватися, не залишитися непоміченим, соціалізуватися, звернути на себе увагу, самому бути суспільно залученим. Спроби інтегруватися в суспільство проявляються в різних підлітків по-різному: від індиферентності до активності й загостреного напруження. Зазвичай сучасні підлітки орієнтуються в соціальних контактах на дорослу спільноту, стосунки всередині неї. У свідомості підлітків домінують не школа, не навчання, не відпочинок, а товариство й суспільство, їхні проблеми. Вивчення соціально-психологічних особливостей соціалізації підлітків свідчить, з одного боку, про їхню мотиваційну готовність до засвоєння норм і цінностей суспільства, з другого — про маргінальність підростаючого покоління, недостатню самореалізацію, часткове затребування потенціалу підлітка як самою особистістю, так і суспільством.
Потреба підлітка досягти одного рівня із суспільством зумовлює зміну його ставлення до свого оточення. Однак між цією потребою та її реалізацією лежить грань, що визначається соціально закріпленими позиціями дитинства й дорослого світу, утворюється «зона відчуження», яка проявляється в агресивності й страхові підлітків та роздратуванні і тривозі дорослих. Можна назвати зовнішні і внутрішні причини, що спонукують появу цієї «зони». Внутрішні причини пов'язані з особливостями психічного розвитку підлітків та дорослих, а зовнішні — з особливостями їхньої взаємодії. Для сучасного підлітка типовими є незадоволеність ставленням до них дорослих і поглиблення кризи самооцінки. При цьому чітко проявляється неприйняття оцінок дорослих незалежно від їхньої правоти. Отже, намічається тенденція до поглиблення й посилення потреби в самоствердженні та самокритичності. І те, й інше спрямоване на одне — вихід у суспільство, здобуття його визнання. А суспільство (маються на увазі передусім дорослі) не готове поки що знайти прийнятні форми цього визнання. Продуктивність такого пошуку можлива на основі усвідомлення дорослими змісту соціалізації підлітка, тобто суб'єктивного присвоєння підлітком соціальності в її суспільно значущій оцінці. Можна виокремити два стійких типи позицій підлітка, які мають принципово різний соціально-психологічний зміст — проміжні «Я в суспільстві» та вузлові «Я і суспільство». При реальному поєднанні цих позицій на перший план виходить то одна, то інша. Практика взаємовідносин показує, що вирішальна роль належить позиції «Я і суспільство», адже підлітковий етап соціалізації вирізняється найбільш вираженою індивідуалізацією, самодетермінацісю, самоуправлінням підростаючої людини, яка не просто стає суб'єктом, але й усвідомлює себе як суб'єкт.
Підліток критично ставиться до того, що говорить співбесідник, про що написано в книгах, ідеться в засобах масової комунікації. Названа соціально-психологічна особливість підліткового віку вимагає від дорослих цілеспрямованої роботи з формування об'єктивних оцінок соціуму. Тільки тоді ця вікова особливість сприятиме соціалізації підлітків, накопиченню ними позитивного соціально-психологічного й морального досвіду, коли їх вчитимуть умінню знаходити в реальних явищах позитивне і негативне, об'єктивно оцінювати їх, передбачати подальший розвиток і коректно виражати своє ставлення до них. Інакше спостерігається розрив між свідомістю і вчинком, між словом і справою, нерозвиненість досвіду поведінки, невміння співвідносити моральні норми з реальною діяльністю. І як наслідок, моральна свідомість підлітків не стає регулятором їхньої індивідуальної поведінки.
Чим гіршими с стосунки підлітка з дорос