Здавна люди помічали залежність своєї поведінки від соціального оточення та від власної психіки, що спонукувало їх пристосовуватися до умов життя й водночас проявляти здатність до вільного вибору. В історії психології таке поєднання психіки та зовнішніх впливів і спонук зафіксоване в численних теоретичних концепціях щодо вивчення проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в особистості, яке грунтується на філософських засадах, психологічних дослідженнях — від антропологічних, за якими людина насамперед біологічна істота, що й визначає її роль і місце в соціумі, до таких, які за основу беруть пріоритет соціального середовища в становленні ji розвитку особистості. Соціально-психологічні теорії особистості, розглядаючи її в різних аспектах, виходять як з інтересів індивіда, пріоритетності його комунікативного, морального потенціалу в професійному зростанні, його знань, стилю й культури спілкування, так і з важливості соціуму, соціальних відносин у становленні особистості. І від того, що над чим превалює, залежить теоретичне обґрунтування певного типу та соціальної програми поведінки індивіда, певної стратегії дії, інших соціально-психологічних характеристик людини.
Сучасні вчення про людину теоретично і експериментально доводять, що людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин; психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві, шляхом засвоєння нею соціального досвіду. При цьому сам процес засвоєння — це специфічна форма психічного розвитку, властива тільки людині. Тут ідеться не лише про вищі психічні функції (мимовільна увага, логічна пам'ять, абстрактне мислення), а й про такі прості і, здавалося б, уроджені функції (яким є, зокрема, тональний слух), які мають соціальну природу і формуються протягом життя. Самі функціональні системи мозку, будучи матеріальною субстанцією психічних функцій, не з'являються в готовому вигляді до народження дитини й не визрівають самостійно, але формуються в процесі спілкування і предметної діяльності дитини (за А. Луріа). Немає природних програм соціальної поведінки людини, бо саме соціальне життя не є постійною системою чинників: воно змінюється інколи значно швидше, ніж одне покоління зміниться наступним.
Окремі психологи, вивчаючи особистість, намагаються ідеалістично представити її «вростання» в культуру суспільства, як суто «духовний процес». Представник:! символічного інтеракціонізму розглядають соціалізацію як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, що відбувається в первинній групі шляхом «прийняття ролі іншого». Інші теоретики трактують соціалізацію індивіда як перехід від суто біологічного до соціальних етапів розвитку, розуміючи під соціалізацією процес навчання, адаптації. Насправді суспільні відносини своєю дією перетворюють природні функції в соціальні, ставлячи їх на службу суспільному розвиткові. Таким чином, соціальне не знищує біологічного, воно знімає біологічне в людині, вводить його в нові системи зв'язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Отже, сформульовані психологією в процесі свого розвитку два висновки, які взаємно заперечують один одного (перший — психічні процеси та стани зумовлюються впливом зовнішнього середовища; другий — психічні явища є результатом самоде-термінації), є структурними компонентами єдиної антиномії: кожне з цих тверджень однаковою мірою логічно довідне в системі, яка є водночас самодетермінантною й такою, що виникає внаслідок впливу соціального оточення.
Щодо соціального руху, який виступає як особлива, вища форма саморозвитку матерії, то він має різні рівні, неоднаковий характер прояву: по-перше, він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп; по-друге, в ньому втілюється розвиток людини як основного моменту всього історичного процесу, розвій суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних з ученням про соціальний рух, виокремлює свої особливі аспекти: виявлення його закономірностей, таких, наприклад, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, його розвиток у процесі власної діяльності та інші, більшість з яких ще потребують свого дослідження. Водночас варто підкреслити головне: з тих часів, як людина зуміла створити новий предметний світ, цивілізацію, яка нею керується і з якою пов'язані сфера символів і розвиток відносин, вона відокремилася від тваринного світу й розвивається за принципово новими законами соціального руху, що й робить її людиною, розвиває як особистість.
Науковий підхід до характеристики взаємозв'язку «соціального» та «індивідуального» в розвитку людини передбачає розуміння особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами. При цьому поняття «соціальне» охоплює умови життєдіяльності людини в суспільстві, особливості суспільних відносин, характер виробництва й соціальних інституцій, специфіку системи виховання, поширення інформації, які визначають і у свою чергу визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою самодіяльністю. Отже, людський індивід у своєму життєвому розвиткові відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. 1 процес цей є якісно своєрідним і суттєво різниться від онтогенезу тварин: властивості, що склалися в результаті еволюції тварин, визначаються морфологічними особливостями організму, які в змінах спадково фіксуються; досягнення ж у розвитку людини фіксуються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, в мові, у творах науки, літератури, мистецтва тощо.
З моменту народження людина перебуває у світі собі подібних, у соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах; серед предметів, наповнених людським змістом, що мають соціальні функції. Нею використовуються предмети й засоби, створені в історії людства, вона володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, з допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. В цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду й культури беруть участь зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання тощо. При цьому самі ці органи, самі можливості сприймання світу — в кольорах, музиці, слові — усе це завойовано людиною й засвоюється нею в постійній взаємодії з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі перетворюючої діяльності. Отже, при генетичній запрограмованості всіх притаманних людині біологічних особливостей, психіка людини не закладена в генах, риси людської психіки формуються з допомогою суспільно-практичної діяльності інших людей. Звичайно, кожна людина має своєрідні індивідуальні особливості організму, в тому числі й нервову систему. Але пі особливості, властивості організму, спадково, генетично детерміновані, становлять не чинник, а лише (за П. Гальперіним) необхідну фізіологічну основу, умову, але не причину розвитку людини як члена суспільства. Дані сучасної психології переконують у тому, що необхідні якості особистості можуть бути сформовані в кожної здорової людини в процесі організації її життєдіяльності за будь-яких природних особливостей нервової системи. Тобто всі нормальні люди здатні практично до необмеженого духовного розвитку.
Становлення особистості — це культурно-історичне відтворення індивіда як людини, що є носієм родової сутності людства, це присвоєння ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності. Щоб скористатися багатствами, які накопичені людством, його досягненнями, кожне нове покоління має оволодіти ними, а для цього воно саме повинне здійснювати таку діяльність, яка була б адекватна втіленій у ній діяльності попередніх поколінь. Така діяльність в готовому вигляді індивідові не дана і в його тілесній природі не закладена, а представлена в результатах і досвіді діяльності людей, присвоєння яких, оволодіння досвідом є тією формою, всередині якої здійснюється розвиток психіки, свідомості людини, її особистості. При цьому важливою в розв'язанні проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в становленні й розвиткові соціально-психологічних можливостей особистості є роль власної активності індивіда в його взаємодії із соціальним середовищем. С. Рубінштейн стверджував, що розвиток «індивідуального» — це здатність особистості ставати суб'єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб'єктивності. Таким чином, внутрішня природа особистості виявляється тільки через відображення зовнішнього. Отже, психічне водночас є і реальністю, і відображенням реальності. Основою щодо цих міркувань ученого є теза про те, що «соціальне» (зовнішнє) співвідноситься з «індивідуальним» (внутрішнім), діє через нього й у такому розумінні від нього залежить. Разом з тим внутрішнє має і своє, безпосереднє джерело активності й розвитку, результатом чого є не лише перетворення зовнішнього соціального середовища, а й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.
Така постановка питання робить водночас людину і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. У психології натрапляємо на такі ознаки свободи психологічних феноменів: здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно віддавати перевагу окремим із потреб, які породжуються цими чинниками); можливість людини створювати принципово новий продукт, якого не було в її досвіді; побудова програми поведінки й діяльності на основі накопиченого досвіду. За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, але й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не дістануть суб'єктного осмислення в особистості. Таким чином, аналіз співвідношення «індивідуального» і «соціального» дає змогу розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відношень, у рамках певного класу або соціальної групи, соціальної інституції і соціальної організації, до яких належить особистість. Водночас, коли йдеться про особистості як членів соціальних груп і класів, соціальних інституцій і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих осіб, а соціальні типи особистостей.
Основним елементом будь-яких соціальних систем є люди. їхній розвиток, становлення й формування в суспільстві здійснюється через різноманітні соціальні спільноти: соціальні групи, соціальні інституції, соціальні організації, а також через прийняті в суспільстві соціальні відносини, норми, цінності, традиції, тобто через культуру. Таким чином, індивід, ввійшовши до безлічі соціальних систем, кожна з яких здійснює на нього систематичний вплив, стає не лише елементом соціальної системи, але й сам представляє систему, що має складну структуру. Прилучившись до суспільних відносин, особистість водночас є їхнім суб'єктом і об'єктом. Отже, правильно говорять: які люди — таке й суспільство. Але не менш вірним є й інше висловлювання: «Яке суспільство — такі й члени цього суспільства», з якого випливає, що не лише життєдіяльність людини характеризує якісну своєрідність суспільства, але й суспільство формує індивіда як особистість, здатну до спілкування, взаємодії, творчої діяльності, прояву професіоналізму та власного «Я».
Оскільки суттєвою ознакою сьогодення є актуалізація системного підходу до аналізу особливостей прояву соціально-психологічних властивостей особистості, то її розвиток і становлення розглядається в єдності внутрішньої психічної й зовнішньої практичної діяльності: з одного боку, соціально-психологічні властивості особистості проявляються, формуються й розвиваються в соціумі, з другого — соціальне середовище, володіючи великою кількістю ступенів свободи, значною мірою визначається особистими комунікативними якостями й можливостями індивіда. Це сприяє посиленню вимог до комунікативної поведінки особистості, підвищує її комунікативну компетентність, робить залежним успіх її діяльності від власних комунікативних знань, умінь і навичок. Комунікативна компетентність у цьому контексті трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення, як оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційна приналежність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження й розвитку соціально-психологічних традицій конкретної соціальної інституції й тієї групи, в якій відбувається її соціалізація, загалом, як сформованість комунікативного стилю життя індивіда.
Розвиток і становлення особистості в соціумі є процесом, коли при засвоєнні досвіду, у тому числі й соціально-психологічного, та умов життя здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом у реальну можливість і перетворення останньої в дійсність як результат, сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих індивідові. Отже, розвиткові і становленню індивіда в соціумі завжди властива діалектика можливого й дійсного, необхідного й достатнього. Цей процес також може поєднувати в собі ствердження і заперечення; соціалізацію, десоціалізацію й ре-соціалізацію; рівень елементарного самовизначення, орієнтації в основному на зовнішні регулятори і рівень саморегуляції, самоактуалізації, саморозвитку, незалежності від зовнішньої детермінації; свободу і необхідність; творення і репродукування; індивідуалізацію і деперсоналізацію; поступально-прогресивне і регресивне в конкретних проявах; кризові і стабільні періоди життя індивіда як узгодження «індивідуального» і «соціального» у процесі соціалізації; почуття гідності як основи благополуччя соціального життя особистості в соціальній групі і втрату відчуття індивідом соціальної реальності тощо.
Коли йдеться про розвиток індивіда, то мається на увазі становлення не абстрактної особистості, яка перебуває поза простором і часом, а людини, що діє і розвивається в певному соціокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. Таким чином, виявити, проаналізувати і зрозуміти ті основи, на яких грунтується знання про засвоєння людиною норм і цінностей суспільства, про її формування й розвиток, неможливо без вивчення соціокультурних, етнопсихологічних впливів на індивіда. При цьому важливо підкреслити, що зміни відбуваються не лише в особистості, не лише особистість проявляє активність як стосовно себе, так і стосовно групи, соціального оточення, а й змінюється саме суспільство, в якому ця особистість розвивається, сам соціум активно впливає на неї. Соціально-психологічний, політичний, економічний процес може як сприяти прогресивному розвиткові людини, так і гальмувати його. Отже, адекватні уявлення про розвиток особистості в соціумі можуть бути отримані тільки в процесі розгляду названих складових в єдності й за відсутності прибільшення чи применшення одних або інших (особи чи суспільства).
Особистість у міжнаціональних відносинах є носієм системної якості, якою наділена група, виразником національно своєрідного, типового для тієї чи іншої етнічної спільноти, людиною, яка виражає широкий спектр системних підходів його нації до навколишньої дійсності та інших етносів. Тут також ідеться про вплив культури окремої соціальної спільноти на становлення особистості, який виражається в засвоєнні нею цінностей, норм, цілей соціальної групи.
Отже, можна вести мову про нове бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення й формування індивіда в соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості виконання нею однієї і тієї ж діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії та внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, як до носія національного світогляду, суспільних інтересів і настроїв. За такого підходу можна встановити низку чинників між поняттями «особистість» і «соціум», конкретизувати об'єктивні і суб'єктивні умови ефективності розвитку індивіда в суспільстві.



Створено чимало соціально-психологічних теорій особистості, які дають змогу говорити про неї як про індивідуальне й водночас соціально-психологічне явище. До найвідоміших можна віднести психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Адлер та ін.), поведінкову школу (біхевіоризм), розуміння особистості з позицій гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс), вивчення особистості в контексті екзистенціальної психології, трансакційний аналіз особистості (Е. Берн), акмеологічний підхід до розуміння особистості (О. Бодальов, А. Деркач, Л. Орбан-Лембрик та ін.), стратегію життя особистості К. Абульханової-Славської, соціально-психологічні концепції особистості.
Психоаналіз, як відомо, започаткував австрійський психіатр 3. Фройд (1856—1939 pp.). Ця теорія є одним з найглибших учень про людську індивідуальність. Вона заснована на двох доктринах: по-перше, на доктрині психічного детермінізму (будь-яке психічне явище має під собою визначену причину); по-друге, на твердженні 3. Фройда про те, що несвідомі процеси відіграють значнішу роль у формуванні мислення й поведінки, ніж свідомі. За 3. Фройдом, саме тут приховані основні детермінанти особистості, тут джерело психічної енергії, спонукання та інстинкти.
Швейцарський вчений К. Юнг (1875—1961 pp.) передбачав вивчення особистості як складного структурного явища, яке грунтується на ідеї про наявність поряд з індивідуальним несвідомим колективного несвідомого. Змістом цього колективного несвідомого є архетипи, тобто певні загальні форми уявлень, що в ході індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом. Інша відома ідея К. Юнга — учення про інтроверсію та екстраверсію. Він запропонував типологію характерів відповідно до переваги функцій (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, а також ввів поняття екстраверсія — інтроверсія (від лат. extra — поза, intro — усередину, versio — обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. При цьому екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості на все, що оточує, а для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу.
Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідуумів. Водночас у подальшому дослідженні було виявлено, шо наявні значні відмінності між індивідуумами, які входили до однієї і тієї самої групи. Власний досвід підказав Юнгові, що індивідуумів можна також розрізняти не лише за універсальною ознакою екстра версії-інтроверсії, а й за основними психічними функціями: мислення, емоції, відчуття та інтуїція. Якщо зазвичай переважає одна з цих функцій, то, відповідно, з'являється розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи. При цьому кожен з них може бути інтровертивним чи екстравертивним залежно від поведінки типу стосовно об'єкта. Отже, виходячи з цього, К. Юнг вирізняв вісім типологічних груп: дві особистісні установки — інтроверсію та екстраверсію — й чотири функції або типи орієнтації — мислення, емоції, відчуття та інтуїцію, кожна з яких може діяти інтровертивним чи екстравертивним чином.
Завдяки подальшим дослідженням К. Юнг дійшов висновку, що поряд з найбільш диференційованою функцією у свідомості індивіда завжди є й менш диференційована, другорядна функція, значення якої полягає в тому, що вона в кожному конкретному випадку не є єдиною й абсолютно вирішальною як основна психічна функція, а береться до уваги як допоміжна й додаткова. Наприклад, мислення як головна функція легко може поєднуватися з інтуїцією як другорядною функцією або так само добре з відчуттям, але ніколи — з відчуванням, оскільки його сутність перебуває в занадто сильній протилежності до мислення. За таких обставин постають добре відомі картини: приміром, практичний інтелект, з'єднаний з відчуттям; художня інтуїція, пов'язана з емоційністю; філософська інтуїція, яка базується на інтелекті тощо. Відповідно до свідомого змісту психічних функцій утворюється також несвідоме групування функцій: свідомому практичному інтелектові (сенсорно-розумова установка) відповідає несвідома інтуїтивно-емоційна установка, при цьому функція відчуття підлягає сильнішому гальмуванню, ніж інтуїція. Окрім того, виокремлені психологічні функції чи форми психічної діяльності К. Юнг поділив на дві групи: раціональні (мислення й емоції) та ірраціональні (відчуття та інтуїцію). Отже, у психологічній типології Юнга використовуються три основні складові чи перемінні: екстраверсія — інтроверсія, свідоме — несвідоме, раціоналізм — ірраціоналізм.
В цілому модель психологічних типів К. Юнга має всі переваги і недоліки будь-якої наукової концепції. її важко спростувати ще й тому, що вона узгоджується з експериментальною дійсністю. Як свого часу зауважував сам К. Юнґ, класифікація не пояснює індивідуальної психіки, однак уявлення про психологічні типи відкриває шлях до кращого розуміння людської психології загалом. Отже, важливим для соціальної психології питанням у моделі вченого є скоріше не те, хто — інтроверт, а хто — екстраверт, або яка функція є провідною, а яка другорядною. Аналіз його концепції дає змогу поставити більш прагматичні запитання: Як діяти в певній ситуації або з цією людиною? З яким наслідком для себе та загальної справи? Чи дійсно мої дії і той спосіб, яким я виразив себе, відобразили мої судження (мислення та емоції), сприйняття (відчуття та інтуїція) і відтворили реальність? А якщо ні, то чому? Які комплекси є в мене? Як і чому я зіпсував справу? Як це свідчить про мою психологію? Які висновки я можу зробити з цього приводу? Що я хочу й можу зробити, щоб виправити ситуацію?
Біхевіоризм представлений передусім теоретичними поглядами американських психологів Д. Б. Вотсона і Б. Ф. Скіннера. Д. Б. Вотсон (1878—1958 pp.) вважається засновником біхевіоризму. Вченим була запропонована програма побудови нової психології, предметом якої автор вважав не свідомість, а поведінку. У своїх поглядах він стверджував, що всю поведінку людини можна описати двома термінами — стимул і реакція, де стимул — це зміна зовнішнього середовища, а реакція — відповідь організму на стимул. Б. Ф. Скін-нер значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши з їхнього розмаїття «оперантні» (від «операція») реакції, що виробляються організмом мимовільно. Ці реакції можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Б. Скіннер звертає також увагу на асиметрію між позитивним і негативним «підкріпленням» стимулів, вважаючи, що негативне посилення впливу викликає часто непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне ж підкріплення стимулу теж викликає зміни в поведінці, але звичайно в бажаному напрямі: воно формує поведінку індивіда, підвищує самооцінку людини.
Гуманістична психологія розглядає особистість як унікальну цілісну систему, відкриту до самоактуалізації, притаманної тільки людині. Засновник гуманістичної психології К. Роджерс (1902—1987 pp.) у створенні своєї теорії особистості виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. При цьому важливим компонентом структури особистості, за К. Роджерсом, є «Я-концепція». Вона формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини й може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). Наскільки людина задоволена життям, наскільки вона відчуває щастя від життя залежить від того, якою мірою її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить «Я-кон-цепції», що склалася, то виникає неконгруентність (невідповідність) між уявленням про себе та актуальним досвідом. Водночас найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, удосконалення людського Я.
Інший яскравий представник гуманістичної психології А. Маслоу (1908—1970 pp.) висунув концепцію цілісного підходу до людини. Згідно з його вченням, основна потреба людини — це потреба в самоактуалізації, реалізації потенційних можливостей людини, її здібностей і талантів. У зв'язку з цим учений запропонував класифікацію потреб і взаємозв'язків між ними, побудувавши своєрідну ієрархію, у якій вищі запити не виступають на перший план, поки не задоволені нижчі потреби. Отже, за А. Маслоу, усі потреби утворюють ієрархічну структуру, що, як домінанта, визначає поведінку людини.
Основні положення гуманістичної психології стосовно особистості можна сформулювати таким чином: людину слід вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу й себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення й буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина володіє потенціями до безперервного розвитку й самореалізації; особистість наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
Акмеологічішй підхід до вивчення особистості представляють Б. Ананьев, Н. Кузьміна, О. Бодальов, А. Деркач, О. Кокорев, Л. Орбан-Лембрик, Ю. Панасюк та ін. Зокрема, відомий російський психолог Б. Ананьев (1907—1972 pp.) обґрунтував необхідність створення нової науки — акмеології (акме — вершина, найвища точка, найкраща пора в розвитку людини), яка об'єднала зусилля вчених різних галузей знання, що досліджують людину, її розвиток і становлення, й зосередила свою увагу на вивченні особистісних, психофізіологічних характеристиках фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні об'єктивних і суб'єктивних чинників, що дають змогу індивідові якомога плідніше проявити себе в житті. На початку свого становлення акмеологія розглядала закономірності, чинники, що забезпечують найвищий рівень досягнень у будь-якій галузі діяльності (педагогічній, медичній, юридичній, управлінській та ін.) зрілих, дорослих людей. Однак подальші розвідки в цій галузі показали, що розвиток умінь і навичок, набуття соціально-морального досвіду, ціннісного ставлення до діяльності, мотиваційної готовності, що є невід'ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Наші дослідження підтверджують, що зрілою людина не народжується, стан зрілості не з'являється в неї несподівано й відразу, на те, яким вона є й буде, «працюють» усі попередні етапи її розвитку. Отже, не сформована на початку життєвого шляху професійна культура важко компенсується в наступних етапах, що негативно впливає на особистісний і професійний розвиток індивіда.
Важливою для усвідомлення сутності професіоналізму особистості є група завдань акмеології, пов'язаних з науковим обгрунтуванням та висвітлюванням феноменології акме, найвищої точки, зрілості особистості; вивченням об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають якісно-кількісні характеристики акме; розкриттям закономірностей і механізмів, наявність яких необхідна для того, аби людина досягла справжнього акме. Йдеться про ступінь зрілості особистості й вершину цієї зрілості, яка показує, наскільки людина відбулася як громадянин, як спеціаліст, професіонал у певній галузі діяльності, про умови й чинники, які цьому сприяли або ж не сприяли. Можна виокремити такі характеристики зрілої особистості: розвинуте почуття відповідальності, потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі в житті суспільства й до ефективного використання своїх знань і здібностей, до психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного розв'язання різноманітних життєвих проблем на шляху до найбільшої самореалізації. З погляду акмеології показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда. І якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не тільки компенсує, але й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків. Відсутність такого визнання — одна з причин психологічного дискомфорту людини, її незадоволеності своєю діяльністю тощо. Якщо ж обставини складаються так, що в індивіда немає визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні, то ця ситуація породжує психологічну кризу особистості. За таких обставин можна говорити про те, що індивід як професіонал не відбувся. Незаперечним є той факт, то для суспільства та для самої особистості надзвичайно важливо продовжити акме — найактивніший творчий період життя людини. Це нагальна потреба й актуальна проблема сучасних теоретико-прикладних досліджень, яка може розв'язуватися шляхом: правильної організації часу життя особи (його темп, ритм); формування в людини етичної й професійної культури, активності у виборі певного життєвого шляху; виховання культури спілкування; розвитку вміння привести у відповідність свої здібності й типологічні особистісні властивості з умовами життя, його можливостями та обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічного середовища на розвиток і становлення особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обгрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань розвитку зрілої людини; створення методико-технологічного інструментарію, шо дасть змогу виявити досягнутий рівень професіоналізму як окремої людини, так і групи людей; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до суб'єкта, творця свого життя.
Трансакційний аікиіз особистості, засновником якого став американський психолог Е. Берн, є методом групової психотерапії, котрий базується на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Вчений дійшов висновку, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного «Я»: Батько, Дорослий, Дитина. При цьому трансакцією називається одиниця спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). Е. Берн вважає, що «незрілих особистостей» немає, а є люди, в яких Дитина зовсім не до речі та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю, в той час як у них є й добре структурований Дорослий, якого слід тільки виявити і привести в дію. На думку психолога, у так званих «зрілих людей», навпаки, контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може прорватися до влади. За Е. Берном, стан «Дорослий» необхідний для життя: людина переробляє інформацію, шукає шляхи виходу зі складних ситуацій тощо; Дорослий контролює дії Батька й Дитини, він є посередником між ними. Вчений зазначає, що всі три аспекти особистості дуже важливі для функціювання й виживання, кожний з них заслуговує
однакової поваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Автор трансакційного аналізу стверджує, що більшість людей упродовж свого життя в основному лише грається й занадто мало часу відводить справжньому життю, ширшим людським стосункам, які й приносять надзвичайне задоволення.
Стратегія життя особистості К. Абульханової-Славської має три основні ознаки: перша пов'язана з вибором основного для людини способу життя, визначенням його головних цілей, етапів; друга передбачає вирішення суперечностей життя, досягнення своїх життєвих планів, перспектив; третя ознака полягає у творчості, професіоналізмі, поєднанні власних потреб із своїм життям у вигляді його особливих цінностей. На думку вченого, здатність особистості регулювати, організовувати свій життєвий шлях як ціле, що підпорядковане цілям, цінностям, є найвищим рівнем і справжньою оптимальною якістю зрілої людини. Дослідниця підкреслює, що життєвий шлях підлягає періодизації не лише віковій, але й особистісній, яка, починаючи з юності, вже перестає збігатися з віковою: одна людина проходить певний соціальний етап в більш ранньому, інша — пізнішому віці; часто в старості людина ще активно працює, а молодий виглядає старим, тому що нездатний (або не бажає) знайти свого місця в житті. К. Абульханова-Славська запропонувала типологічний підхід як метод вивчення особистості. Він дає змогу проаналізувати всі реальні рівні активності особистості, починаючи від вищих форм ініціативності, відповідальності й закінчуючи повною пасивністю, браком активності. Залучення вченим до структури особистісної активності особистості такої важливої складової, якою вважається задоволеність, є суттєвим з погляду вивчення причин зростання чи падіння активності.
Екзистенціальна психологія (Е. Фромм, В. Франкл та ін.) підкреслює унікальність особистого досвіду конкретної людини. У зв'язку з цим одним із завдань екзистенціальної психології є розв'язання проблеми поновлення особистісної аутентичності — відповідність її буття у світі внутрішній природі індивіда. Важливим людським прагненням є потяг віднайти смисл свого існування. Якщо ж це прагнення залишається нереалізованим, людина починає відчувати фрустрацію або екзистенціальний вакуум. Смисл життя може бути доступний кожному: хоча йому не можна навчити, людина може його створити й нести відповідальність за здійснення свого унікального смислу життя. Шукаючи смисл життя, людина спрямовує свою совість — орган смислу. Ця здатність, за В. Франклом, називається самотрансценденцією особистості. Почуття віднайденого смислу життя дає індивідові величезні душевні сили для подолання життєвих негараздів.
Соціально-психологічні концепції особистості розробляють Б. Ананьев, Б. Паригін, Л. Сохань, Г. Андреева, Є. Руденський та ін. Б. Ананьев структуру особистості будував за двома принципами: субординаційним (згідно з ним складніші та загальніші соціальні властивості особистості вбирають у себе елементарніші) та координаційним (взаємодія здійснюється на паритетних засадах). Сказане означає, шо особистість постає не тільки як індивідуальність, а й як певний соціально-психологічний тип, який характеризують ментальність, соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні характеристики, соціально-психологічна компетентність, статусно-рольові показники, відповідна програма та лінія поведінки за умов конкретного соціально-психологічного середовища. За Б. Паригіним, соціально-психологічний підхід до особистості характеризується накладанням один на одного біосоматичної і соціальної програми й передбачає розгляд її структури як цілісної біопсихосоціальної системи, в якій зовнішні соціальні впливи та зв'язки трансформуються у внутрішні спонуки й відносини самої особистості. Г. Андреева стверджує, що соціальна психологія, використовуючи визначення особистості, яке дає загальна психологія, вивчає конкретні групи, де особистість засвоює соціальні впливи й реалізує свою соціальну сутність. Названий підхід, на думку вченого, є відмінним від попереднього тим, що соціальна психологія з'ясовує, яким чином сформувалися соціально-типові риси особистості й чому вони за одних умов формування особистості проявляються повною мірою, а за інших обставин виникають інші соціально-типові риси. Таким чином, соціальна психологія розглядає поведінку й діяльність соціально детермінованої особистості в конкретних реальних соціальних групах, індивідуальний внесок кожної особистості в діяльність групи, причини, від яких залежить величина цього внеску в загальну діяльність. Отже, основним орієнтиром у дослідженні особистості, на погляд Г. Андреєвої, є взаємовідносини особистості з групою (не лише факт перебування особистості в групі, а саме результат, який отримуємо від взаємин особистості з конкретною групою). За Л. Сохань, поведінка особистості є характеристикою вияву її сутності, тим актом взаємодії між людьми, в якому проявляється діяльність, особливості відносин і спілкування,
властивості індивідів. Підхід Є. Руденського до особистості як суб'єкта спілкування визначається такими характеристиками: типологічною (на її основі визначаються типологічні властивості особистості і їх реалізація у спілкуванні); статусною (соціально-психологічний статус особистості розкривається в її соціально-психологічних властивостях); диспозиційною (виявляє фіксовану в соціальному досвіді особистості схильність до спілкування); функціональною (розглядає функції особистості як суб'єкта спілкування); технологічною (визначає рівень комунікативної компетентності особистості, її володіння навичками соціально-психологічної взаємодії).
Наш час характеризується цілою низкою
Сутність підходів до розуміння та вивчення особистості:
БІОЛОГІЧНИЙ, фІЛОСОфСЬКИЙ, СОЦІОЛОГІЧНИЙ, індивідуально-психологічний, гуманістичний, етнопсихологічний, психолого-педагогічний, тендерний тощо.
Будучи складним,-" багатогранним соціальним явищем, особистість потребує до себе системного, міждисциплінарного підходу. У широкому плані особистість є інтегральною цілісністю біогенних, соціогенних і психогенних елементів. Окрім цього, біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, статеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання й розвитку організму; соціальний «контекст» особистості зумовлюється впливом культури і структури спільнот, у яких людина була вихована і в яких вона бере участь; психологія вивчає людину з погляду її психічної, духовної життєдіяльності. Складність полягає в тому, що між людьми дуже багато відмінностей. Вони різняться не лише своїм зовнішнім виглядом, а й учинками, найчастіше надзвичайно складними й непередбаченими. Всі ці величезні відмінності ускладнюють вирішення завдання зі встановлення того спільного, що об'єднує представників людської спільноти на землі.
Чіткіше розібратися в соціально-психологічній специфіці особистості допоможе розгляд понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».
«Людина» — поняття біосоціальне; з одного боку, це — істота біологічна, що володіє мовою, здатністю працювати; з іншого — людина є істотою суспільною, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Отже, людина — це специфічна, унікальна єдність біологічного й соціального, це система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг.
Якщо дефініція «людина» охоплює сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, наявні вони чи ні в конкретної людини, то категорія «індивід» характеризує конкретну людину й додатково має такі психологічні й біологічні властивості, які також їй притаманні. Отже, індивід — це людина як одиниця суспільства, він є окремою людиною, особою в групі або суспільстві, окремим представником людської спільноти.
Особистість — це та ж людина, але розглянута як суспільна істота, наділена свідомістю. Особистість представлена психологічними характеристиками, що соціально зумовлені і проявляються в суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини. Все це мас суттєве значення для особи та її оточення. Особистість також виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Таким чином, поняття «особистість» має сенс тільки в системі суспільних відносин, тільки там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. Ідеться не про своєрідність і розмаїття останніх, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє ставлення до неї, вільне й зацікавлене (або навпаки — вимушене й формальне) її виконання.
На сьогодні відомі дві основні концепції особистості: особистість як функціональна (рольова) характеристика людини й особистість як її сутнісна характеристика. Щодо першої, то ця концепція спирається на поняття соціальної функції людини, її соціальної ролі. Цей аспект розуміння особистості, за всієї його значущості, не дає змоги цілком розкрити внутрішній, глибинний світ людини, фіксуючи лише її зовнішню поведінку, що не завжди й не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Глибша інтерпретація поняття «особистість» розкриває цю категорію вже не у функціональному, а в сутнісному плані. Ідеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які проявляються в соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому основною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності виступає світогляд, водночас з яким складається й характер особистості, тобто той психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. Отже, особистість — не міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Звісно, в особистості важливо бачити не лише загальне, але й своєрідне. Поглиблене розуміння сутності особистості припускає розгляд її як соціальної, так і індивідуально-самобутньої істоти. Загалом особистість є тим унікальним, що пов'язане із її спадковими особливостями та умовами соціального середовища, у якому вона формується й розвивається.
Поняття «особистість» та «індивід» не тотожні, оскільки особистість — це те особливе, що набувається індивідом у суспільстві, у всій сукупності відносин, в які індивід втягується. Особистість є системним утворенням, хоча носієм цього утворення є цілком чуттєвий, тілесний індивід зі всіма його природженими й набутими властивостями. Тільки аналіз співвідношення категоріальної єдності «індивід — суспільство» дає змогу розкрити основи властивостей людини як особистості. Щоб зрозуміти особливості, на яких формуються ті чи інші властивості особистості, у тому числі й соціально-психологічні, необхідно розглянути її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Отже, охарактеризувати особистість можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у спільній колективній діяльності, тому що без колективу, без групи, без людських спільнот особистості в її діяльній соціальній сутності нема. Для особистості суспільство не просто зовнішнє середовище, а певна система взаємозв'язків.
Особистість кожної людини наділена, характерними тільки для неї рисами і особливостями, ямі утворюють її індивідуальність, тобто ті психологічні особливості людини, що складають ЇЇ своєрідність, її відмінність від інших людей. Індивідуальність особистості проявляється в рисах характеру, темпераменті, звичках, переважаючих інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, в індивідуальному стилі діяльності. Утворюючи єдність, дефініції «особистість» та «індивідуальність» водночас не є тотожними: якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних стосунків, вони виявляються несуттєвими для оцінки особистості індивіда, не мають умов для розвитку; в ролі особистісних виступають тільки ті індивідуальні риси, що найбільш «втягнені» у відповідну соціальну діяльність.
Індивідуальні особливості людини ніяк не проявляються доти, поки не стануть необхідністю в системі міжособистісних стосунків, суб'єктом яких виступить дана людина як особистість. Таким чином, індивідуальність — лише одна з характеристик особистості людини. У психології є твердження, що індивідуальність — це складна сукупність рівнів (В. Мерлін). Виокремлюють такі ієрархічні рівні великої системи інтегральної індивідуальності:
• система індивідуальних властивостей організму (підсистеми: біохімічна; загальносоматична, властивості нервової системи);
• система індивідуальних психічних властивостей (підсистеми: психодинамічна, властивості темпераменту, психічні властивості особистості);
• система соціально-психологічних індивідуальних властивостей (підсистеми: соціальні ролі в соціальній групі та колективі, соціальні ролі в соціально-історичних спільнотах).
Отже, індивідуальність — це неповторне сполучення своєрідних психічних особливостей особистості, це поняття, що містить у собі сукупність певних властивостей людини, характеризує людську неповторність і проявляється в рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність є неодмінною й найважливішою ознакою особистості. Те, що поняття «особистість» та «індивідуальність» не збігаються, не дає змоги представити структуру особистості тільки як певну конфігурацію індивідуально-психологічних властивостей і якостей людини. Тут слід враховувати, що особистість завжди є суб'єктом своїх справжніх стосунків з конкретним соціальним оточенням. Саме тому будова особистості ширша від структури її індивідуальності. Загалом поступ від індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як удосконалення людини із середини.
Специфіка соціально-психологічного підходу до особистості передбачає витлумачення її професійних досягнень (відкриття, творчі успіхи тощо) як вчинків, тобто навмисних, довільних поведінкових актів, опосередкованих соціально-психологічним сприйманням і відображенням соціальної реальності й відносин. При цьому відомий лише один вид загальнозначущих норм, універсальних для всіх часів і народів, на якому може утвердитися особистісна професійна незалежність індивіда, розвинутися його вміння «володіти собою» у стосунках з іншими: найпростіші вимоги моральності, такі як чесність, порядність, совість, відповідальність тощо. Незалежність і свобода від певних соціальних обмежень може досягатися тільки за рахунок морального самообмеження.
Соціально-психологічні особливості індивіда чітко простежуються в характеристиці найважливіших компонентів структури особистості —культурі й діяльності. Культура особистості є сукупністю соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби та інтереси. Стосовно соціокультурного, етнопсихологічного контексту розвитку соціально-психологічних властивостей особистості, то вони проявляються в певній позиції індивіда, його ціннісно-емоційному ставленні до політичних, економічних, соціально-психологічних явищ і процесів; у специфіці національних установок, культури ділової взаємодії, норм, традицій, які відображають вольову активність людини тієї чи іншої етнічної спільноти, її переконання, ціннісні орієнтації, погляди, принципи й інтереси.
Щодо діяльності, то в широкому розумінні — це специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання та творче перетворення навколишнього світу, передусім самого себе та умов і засобів свого існування. З позицій соціальної психології діяльність — цілеспрямований вплив учасників взаємодії один на одного. І поза цими стосунками діяльність неможлива. Вона завжди пов'язана з активністю учасників взаємодії, яка спрямована на перетворення їх самих, їхніх здібностей, потреб, умінь, навичок, а також соціально-психологічної реальності. Інструментами такої діяльності є передусім соціально-психологічні механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, емпатія, соціальна перцепція, каузальна атрибуція, соціально-психологічна рефлексія, взаєморозуміння, етнопсихологічні особливості індивідів, групові норми, санкції, групова згуртованість, соціально-психологічний клімат та ін. При цьому ціннісне ставлення учасників взаємодії до соціальних відносин виступає регулятором соціального процесу.
Соціально-психологічний підхід до розуміння особистості передбачає вивчення і тлумачення механізмів її залучення до громадського життя, до системи суспільних відносин, набуття нею соціальних якостей для самостійної діяльності й активності, для самопізнання й самоствердження в реальній дійсності. Аналізу піддаються такі важливі соціально-психологічні прояви особистості, як соціальна адаптація, індивідуалізація, інтеграція особистості, соціальна діяльність, активність, статусно-рольова реалізація особистості у групі, її статево-рольова диференціація, нормативна поведінка тощо. При цьому враховується, що вся складна система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та інших), до якої залучена кожна людина, є об'єктивною основою формування її особистісних соціально-психологічних властивостей, якостей і рис характеру. Особистість є не лише наслідком, а й причиною соціально-етичних дій, що відбуваються в даному соціумі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються, сприймаються, відображаються й відтворюються кожною людиною по-різному, визначаючи її соціальну якість, зміст і характер практичної діяльності. Саме в процесі такої діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Елементами, які формують соціально-психологічну основу особистості, є: соціально визначена мета її діяльності; соціальні статуси, позиції і виконувані соціальні ролі; очікування стосовно цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими вона керується в процесі своєї діяльності; соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення суспільних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал особистості; особистісні (соціально-психологічний тип) механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в ухваленні рішень.
Розкриття соціально-психологічної структури особистості, її життєвого шляху, руху в системі суспільних відносин дає змогу побачити засади, на грунті яких формуються ті чи інші особистісні характеристики, діагностувати соціально-психологічні властивості особистості і впливати на них. Таким чином, розуміння становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології неможливе сьогодні поза суспільними ^відносинами, поза взаємодією, спілкуванням і діяльністю, активним суб'єктом яких є особистість.
Хоча людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, життя її є індивідуальним надбанням, процес розвитку особистості завжди залишається глибоко неповторним явищем. Стосовно соціально-психологічних індивідуальних властивостей, то вони виявляються в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей та інтелекту, потреб і здібностей людини. Задатки слугують передумовою формування соціально-психологічної особистісної індивідуальності. Розвиненість тієї чи іншої комунікативної характеристики, своєрідність її прояву й зумовлюють соціально-психологічну відмінність однієї особистості від іншої, оригінальність спілкування та взаємодії в соціумі. Отже, можна вести мову про індивідуальне соціально-психологічне відображення наявних соціальних відносин між людьми й соціальних спільнот, що виникають на грунті цих відносин. Йдеться про стійку індивідуально-специфічну систему соціально-психологічних засобів, прийомів, навичок, методів сприймання й відображення людиною соціальних відносин. Причому люди з різними індивідуально-типологічними характеристиками нервової системи, різною структурою комунікативних здатностей, темпераменту, характеру домагаються однакової ефективності сприймання й відображення реальності різними способами. Водночас індивідуальне соціально-психологічне відображення може бути неоптимальним з погляду ефективності регуляції соціального процесу. Натомість оцінки дій і вчинків інших людей змінюють характер регуляції між людьми: вони відображають уявлення людей про необхідне, бажане або небажане.